Моделі електоральної поведінки

Під такими моделями електоральної поведінки розуміють опис того чи іншого реального типу поведінки виборців, що визначаються найважливішими у кожному конкретному випадку мотивами їх голосування. Якщо адаптуватися до реалій української політики та виходити із тих моделей, що розроблені у світовій та вітчизняній соціології політики та політичному маркетингу, то можна виділити такі моделі електоральної поведінки, що мають (можуть мати) використання в процесі стратегічного планування виборів в Україні:

· соціально-демографічна модель;

· статусна (соціологічна) модель;

· соціально-психологічна модель;

· модель партійно-ідеологічної ідентифікації;

· модель раціонального вибору;

· модель «економічного голосування».

Соціально-демографічна модель. У рамках цієї моделі електоральна поведінка пояснюється з погляду впливу на електоральний вибір, поведінки людей різних соціально-демографічних факторів, зокрема, статевих, вікових, освітніх, регіональних. Безумовно, у такби мовити, «чистому вигляді» така модель зустрічається нечасто. Навряд чи електоральну поведінку населення, приміром, Західної України можна завжди пояснити лише регіональними факторами. Однак, у ряді випадків «зразки» такої моделі електоральної поведінки можна виділити. Взяти, приміром, електоральну поведінку в Україні людей старших вікових груп.

Статусна (соціологічна) модель, яку іноді називають «класовою», також не є всеосяжною у значенні можливості чіткого поділу електорату на групи. Тут, як видно вже з назви, мова йде про вибір виборцем кандидата або партії залежно від його приналежності до яких-небудь класових, національних, релігійних груп.

У цьому випадку (як писав відомий американський соціолог П. Лазарсфельд) голосування є демонстрацією солідарності індивіда з певною соціальною групою. Однак, аж ніяк не завжди ця модель «спрацьовує»: адже соціальна й електоральна бази партії або кандидата збігаються не завжди. Мається на увазі таке: нерідко люди, що представляють бідні верстви населення, голосують на виборах у Верховну Раду за підприємця, орієнтуючись на деякі специфічні, тимчасові інтереси, а аж ніяк не інтереси класові.

Таке найбільш часто зустрічається в перехідних суспільствах, що трансформуються, яким і є сьогоднішня Україна. І все-таки певні сегменти електорату з такою моделлю електоральної поведінки при творчому, науковому підході до організації виборчої кампанії виділити можна. Так, цілком прогнозована електоральна поведінка виборців, які представляють національні меншості, що проживають на території України (приміром, кримські татари або ж угорці і румуни, що проживають у Закарпатті, особливо коли мова йде про вибори в місцеві органи влади).

Соціально-психологічна модель електоральної поведінки виходить із пояснення поведінки виборця не на основі яких-ось класових або національних факторів, а складених уже в дитинстві або в процесі подальшого становлення особистості (під впливом родини, найближчого оточення тощо) переконань і переваг. Іноді й електоральних переваг (наприклад, у США люди «передають у спадщину» прихильність до ідеалів демократичної або республіканської партій).

Якщо говорити про Україну, то тут на електоральні переваги виборців нерідко впливають такі фактори, як прийняття (або неприйняття) демократичних принципів, ринкових економічних відносин, політичних «фігур» з комуністичного минулого, поширення нових державних символів, обрядів, традицій і так далі. Іншими словами, у рамках цієї моделі електоральної поведінки діями людей «керують» певні, сформовані в них під впливом різних факторів погляди та ідеали.

Модель партійно-ідеологічної ідентифікації по суті є одним з різновидів описаної вище соціально-психологічної моделі електоральної поведінки. Але в цьому випадку мова йде про те, що електоральна поведінка виборця визначає підтримку ним певної ідеології, цінностей, які «закладені» в основу тієї або іншої партійної програми, реалізуються політичною партією в її практичній діяльності.

У демократичному суспільстві з багатопартійною системою саме така модель електоральної поведінки є найбільш прийнятною. І в умовах переходу до пропорційної системи виборів до Верховної Ради в Україні завдання розвитку цієї моделі є особливо актуальними. На жаль, ця модель не завжди «спрацьовує» в українських умовах, до речі кажучи, як і в інших державах, що перебувають на етапі трансформації економічної й політичної систем.

По-перше, тому, що зовсім відсутні демократичні традиції (не могли в умовах колишньої однопартійності сформуватися в людей переваги, наприклад, соціал-демократичної або ліберальної ідеологій). По-друге, проблема у величезному числі політичних партій в Україні (більше сотні). Тому людині, приміром, що дотримується соціал-демократичних переконань і цінностей, дуже важко вобрати на виборах ту політичну партію, що йому найбільше імпонує: адже соціал-демократичні цінності закладені в програми декількох десятків партій.

Модель раціонального вибору у своїх основних рисах зводиться до наступного. У її основі – теорія раціонального вибору одного із класиків німецької соціології М. Вебера. Основний момент, що використовується при побудові відповідної електоральної теорії – це те, що раціональні дії суб'єкта політичної діяльності є такими, поки його відносини з іншими раціональними індивідами здійснюються без шкоди для всіх сторін, політичного процесу.

Щодо політики, організації виборчих кампаній, як вважає один з основоположників відповідного підходу Е. Даунс, теорія раціонального вибору проявляється в такий спосіб: кожний громадянин голосує за ту партію, що на його думку, буде найбільш корисною для нього порівняно з іншими. І в умовах розвинених демократичних країн ця модель працює досить успішно: якщо той або інший уряд не впорався зі своїми «обіцянками», з якими виступали представники відповідної партії під час виборів, виборці віддають перевагу на виборах іншій партії.

На жаль, в умовах України й ця модель працює лише частково. У багатьох випадках виборці голосують повторно за людей (мова йде не тільки про президентів, але й про мерів, народних депутатів), які свої обіцянки не виконали. Таким чином, треба сподіватися лише на радикальну політичну реформу (розмови про зміни в Конституції України йдуть постійно серед політиків та у Верховній Раді), яка поміж іншим забезпечить максимально жорсткий взаємозв’язок поміж політичними силами, за які голосують виборці, та їх представниками в уряді, які реалізують обіцянки, що даються політиками під час виборчих кампаній.

Модель «економічного голосування» являє собою різновид описаної вище моделі раціонального вибору. Виборці, що дотримуються цієї моделі електоральної поведінки, не вдаючись у політичні й економічні обґрунтування діяльності партій і політиків (у т.ч. президентів), виходять із єдиного (але найбільш значимого для них) критерію: як їм жилося в період знаходження відповідної адміністрації у влади. Якщо добре – мандат довіри продовжується. Якщо ні – обирається нова адміністрація. Така модель особливо ефективною може бути на виборах регіональних, де у функції, реалізовані, приміром, мером, входять проблеми не політичні, а в першу чергу господарські, і результати діяльності досить прозорі.

Підбиваючи підсумок короткому аналізу проблеми моделей електоральної поведінки, необхідно зробити висновок про те, які із цих моделей є провідними, характерними для більшості населення. Багато в чому це безумовно залежить від типу політичної системи й рівня розвитку демократії в суспільстві. У Росії й Україні як суспільствах, що трансформуються, на думку вчених, найпоширеніші дві моделі: «економічного голосування» і партійної (або ідеологічної) ідентифікації.

Визначити ж чітко частки електорату, «що дотримуються» тієї або іншої моделі голосування у цілому для всієї країни й на тривалий час практично неможливо. Це залежить від типу виборів; регіону, де вони проходять; соціального й національного складу населення й багатьох інших факторів. Саме аналіз інформації про те, які моделі електоральної поведінки й наскільки затребувані в умовах тієї або іншої ситуації виборів, організації виборчої кампанії, і стає першим кроком в умовах наукової організації виборів. Суть цього «кроку» досить проста. При підготовці виборчої кампанії задовго до дня виборів (як правило, при проведенні в окрузі або країні базового соціологічного дослідження, спрямованого головним чином на підготовку стратегії виборчої кампанії) використовуються спроби визначити сегменти електорату, в основі поведінки якого – різні електоральні моделі. Саме чітке визначення картини «електорального поля» допомагає розробити дієву стратегію кампанії, уточнити ті методи і технології, які потрібно використати для впливу на виборців, яким притаманні різні моделі електоральної поведінки.