Ліквідація літературних організацій

Усі українські літературні організації припинили своє існу­вання на початку 30-их років в один і той самий спосіб. Вони не були закриті або розпущені. Радянська влада ніколи не вда­валася до подібних заходів, що могли б здатися неде­мократичними. Українські літературні організації перестали існувати в інший спосіб, так би мовити, автоматично, самі со­бою, через неучасть в них їх членів.

Повторюємо: жодна з організацій не була заборонена. Вла­да не припускала адміністративного втручання у внутрішнє життя організацій. Воля зборів, слова й друку не була ніколи порушена. Усі демократичні права були повністю й цілком за­стережені. Що ж до того, що члени організацій були репресовані, то це інша справа! Вони ліквідовані не як письменники, а як контрреволюціонери й клясові вороги.

Не забудьмо: позаклясової літератури немає. Є тільки клясова література. Тобто іншими словами, з одного боку, пролетарська література, і, з другого боку, антипролетарська, клясововорожа література, абож, що те саме, література, яка підлягає знищенню. Оскільки ж пролетарської літератури як такої взагалі не існувало, то це й значило, що вся література без жодних винятків підлягала знищенню.

Гасло пролетарської літератури — тепер в перспективі минулих років це видно цілком і безперечно чітко — не було творчим гаслом, бо жодної пролетарської літератури створено не було. Спроби вкласти в поняття пролетарської літератури якийсь позитивний зміст, саме через зробітничення тематики й автури, через фактичну пролетаризацію літератури, отже через висування робітничого, пролетарського автора від верстату, кінчилися крахом. Усі ці спроби зазнали цілковитої невдачі. Це був чистий блеф.

Поняття пролетарської літератури було не позитивним, а неґативним поняттям, яке реального сенсу набувало тільки з протиставлення і в протиставленні, отже як принцип за­перечення. Це й призвело до створення такого становища, яке існувало з початку 30-их років: твір письменника оцінювала не літературна критика, успіх літературного твору вирішував не читач, доля письменника й найменшою мірою не залежала від талановитости написаних ним творів.

Центр ваги був перенесений з літературної специфіки на моменти позалітературні, які до літератури прямого відношення не мали, а пов'язані були з клясовою, отже соціяльно-політичною боротьбою, запроваджуваною партією. Природно, що справами літератури відали органи політичного управління держави. Так створювався відомий підхід до літературних проблем.

Піднятий мавзер і постріл в потилицю були принципами організації не тільки всього державного ладу, але разом з тим і літератури. Большевизм в 30-их роках не запроваджував інших метод організації літературного процесу, крім однієї, що була універсальною: методи ліквідації ворожих пролетаріятові кляс.

Перелічувати імена членів якої-небудь української літературної групи це називати письменників, які були заслані, розстріляні, покінчили життя самогубством, померли від хвороб на засланні, не витримали жорстоких умов і суворого північного клімату, абож збожеволіли. Повісився Борис Тента, застрелився Микола Хвильовий. Були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, О.Влизько, Ладя Могилянська. Живим спалений був поет Свидзинський. До розстрілу був присуджений Євген Плужник.

Індивідуальне нищення окремих українських письменників оберталося на групове. Справа йшла про винищення не окремих письменників, а цілих груп, більше того: цілої української літератури в усьому її обсязі. Знищенню підлягала українська література, як така. Тим то про українську літературу 20-30-их років можна сказати, що це була література ліквідованих!.. "Трагедія української літератури, якій подібної не знайти ніде в світі, в тому, що знищено зовсім або зламано не одну ґенерацію творців тієї культури і потоптано великі духовні скарби" (С. Гординський. Те, що лишається. Студ. прапор, 1943, 2-3, стор. 41). При цьому не грало жодної ролі, чи була дана літературно-мистецька група "права" чи "ліва", "пролетарська" чи "непролетарська", чи складалася вона з партійних чи без­партійних, з підлабузників і алілуйників чи, навпаки, шляхетно стриманих, чи проклямувала вона деструктивізм, футуризм чи клясицизм, верлібр чи клясичні форми соне­та. Усе це не мало жодного значення! Над усім панував один і той самий незмінний, але фатальний закон: закон насильства, якому большевизм надавав вагу соціяльної і політичної формули.

В процесі послідовного розгорнення репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або екскурсивний характер (приміром, розстріл Чупринки, арешт Максима Рильського, Михайла Івченка і Л. Старицької-Черняхівської в зв'язку з СВУ). Зосереджений масовий удар, завданий большевизмом українській літературі, припав на 1934 рік. Більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій припинили своє існуван­ня саме цього року.

ВАПЛІТЕ

Провідним осередком в українській літературі 20-их років була, розуміється, "Вільна Академія пролетарської літератури", скорочено "Вапліте" (згодом "Пролітфронт"), літературна організація, що виникла й розвинулася з ініціятиви й при безпосередній участі Миколи Хвильового, втілюючи на практиці висунені останнім гасла боротьби за творчу якість і академізм, за європейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури.

До складу Вапліте входили: П. Тичина, Микола Хвильовий, О. Слісаренко, В. Яловий, М. Йогансен, Гордій Коцюба, П. Панч, М. Майський, Г. Епік, О. Копиленко, І. Сенченко, Ю. Смолич, О. Досвітній, І. Дніпровський. З їх числа в 1933-34 pp. були ліквідовані: Яловий, Мик. Хвильовий, Ол. Досвітній, О. Слісаренко, Гр. Епік, Мик. Куліш, О. Вишня (коли писалася ця праця, про долю Остапа Вишні ще нічого не було чути. Про його поворот із заслання стало відомо щойно після війни), М. Йогансен та інші, — Гвардія української літератури. Гвардія, яка стояла на передовій лінії літературного фронту і яку було винищено першою.

Досить з усіх ваплітян згадати тільки про одного, про Миколу Куліша, щоб з усією ясністю зрозуміти, що важила в українській літературі ця група і який великий удар наніс большевизм українській літературі ліквідацією "Вапліте".

Куліш як драматург — це зоряний патос нового українського театру. П'єси Куліша ("97", "Народній Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната") визначають вершковий досяг української драматургії за останні десятиліття.

Чим був в галузі театру "Березіль", створений Лесем Курбасом, тим у галузі драматургії був Микола Куліш. В особі Куліша "Березіль" знайшов свого драматурга, і Куліш в "Березолі" свій театр. Курбас і Куліш сполучилися, щоб визначити шляхи модерного українського театрального мистецтва.

М. Куліш ішов у річищі того ж літературного творчого стилю, що й Микола Хвильовий. Хаотичний і неврівноважений ліризм, патетика, сполучена з поривчастістю і сповнена одночасно якоїсь хоральної повноти звучання, спазма напруженого й урваного почуття, імпресіоністична розхристаність, абстрактна реалістичність символіки, глибоко суб'єктивної й разом з тим знесеної на ступінь проблеми й принципу, — ці риси складають особливість усіх п'єс Мик.Куліша, починаючи з "97", де відтворені жахливі часи го­лоду на Україні початку 20-их років, і кінчаючи "Патетичною сонатою", піднесеним твором, сповненим одчайдушного болю й доведеної до межі нудьги. "Це твір, — зазначає про "Па­тетичну сонату" С.Гординський, — один з тих, при яких ми починаємо розуміти, що є національне мистецтво і чим воно різниться від дійсної совєтської творчости в українській мові".

Дуже скромна, непомітна, з зовнішнього боку неімпозантна, одне слово, нерепрезентативна людина. Типова людина третього стану!.. В скромному вбранні, в темній сорочці з вузенькою стрічкою, Микола Куліш нагадував швидше вчителя сільської школи, справляв враження швидше кооперативного діяча районового маштабу, ніж драматурга столичного театру, яким він був.

За своїм змістом ідеологічно п'єси Куліша цілком ішли в річищі хвильовизму, були криком враженого по­чуття українця проти большевизму і виявом розгублености перед жахом диктатури пролетаріяту, що нищить село. Органи диктатури розчавили письменника, але лишився біль і лишилося мистецтво, що втілило біль і протест розчавленої людини.

ЛАНКА-МАРС

Того ж пам'ятного в українській літературі 1934 року, окрім Вапліте-Пролітфронту, була ліквідована так само й друга, не менша своєю мистецькою вагою, київська літературна організація Ланка — Марс.

Лапка-Марс для Києва була тим, чим для Харкова була Вапліте-Пролітфронт: чільною організацією, що об'єднувала переважну більшість письменників цього міста.

До Ланки-Марсу входили письменники: Євген Плужник, Дмитро Фальківський, Микола Терещенко, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Михайло Івченко, Валеріян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Володимир Ярошенко, Гр.Брасюк, Дмитро Тась (Могилянський), Марія Галич та інші.

За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, що свої невеличкі оповідання писала в лірично-імпресіоністичній ма­нері Стефаника, і, хоч не була репресована разом з іншими, але примушена була замовкнути на десять років аж до наших часів, всі інші члени Ланки-Марс були репресовані. Михайло Івченко був арештований дещо раніш, у зв'язку з процесом СВУ. Дехто дещо згодом (приміром, Дмитро Тась). Але переважаючу більшість ув'язнили 1934. В грудні того ж 1934 року із складу Ланки-Марс були розстріляні Григорій Косинка і Дмитро Фальківський.

Грудневі розстріли відбулися — хронологічно — після вбивства Кірова! Та, хоч за офіційною версією, посилення червоного терору, мовляв, і було відповіддю уряду на вбивство Кірова, однак арешти тих, що були розстріляні в грудні 1934, припали на час ще перед цим. Жертви відплати були визначені й підготовані заздалегіть.

Посилання на випадок з Кіровим було не більше як де­коративним жестом. Кривава математика диктатури, рахунки вбивств, альґебраїчні схеми клясової боротьби діяли незалеж­но од будь-яких привхідних обставин.

І тут ніщо не мало ваги: ані сухоти Євгена Плужника, ані втеча з Киева, спочатку на Урал до Свердловська, а потім далі до Середньої Азії Бориса Антоненка-Давидовича, який за­судив був себе на добровільне вигнання, ані знезброєність притисненого до стіни Косинки, ані розгублена замкненість і відхід від літератури Валеріяна Підмогильного, ані хвороба Тодося Осьмачки.

Все це не мало жодної ваги: ані талант, ані одчай, ані опір, ані капітуляція. Борис Тенета спробував шукати собі порятунку в утечі, спочатку до Одеси, тоді на Кавказ. Йому здавалося, що можна сховатися, перечекати, що пронесеться вихор — і досить на деякий час стати непомітним, забитися в якийсь глухий куток, — і він врятує себе. Загнаний, зацькований в безнадії, усвідомивши безвихідність, він повісився.

Тодось Осьмачка не був ані розстріляний, ані засланий. Його заховали до будинку божевільних. Експертиза приходила за експертизою. Лікарня за лікарнею. Іспитовий термін за іспитовим. В перервах, коли його випускали, він го­лодував. Він блукав по вулицях міста. Дні просиджував у бібліотеці. Ночами влаштовувався спати на сходинках східців, підклавши під голову цеглину, або на купах вугілля в сутеренах великих будинків коло казанів центрального опален­ня. О, він дуже добре пізнав, які важкі сходинки чужих ґанків і який гіркий хліб за чужим столом!..

Большевизм усунув з своєї урядової практики поняття розвитку, ідею, яку 200 років тому висунув неаполітанський історіограф Джованні Баттіста і Віко і яка лягла в основу всієї новішої історіософії. Функції розвитку, що мусив бути природним і в своїй природності послідовним, була протистав­лена функція ката, акція насильницького втручання в процеси й явища, що склалися незалежно від централізованої волі влади.

Так уже наприкінці 20-их років природний процес послідовного розвитку української літератури був ґвалтовно урваний. З українською літературою большевизм покінчив раніш, ніж вона встигла в галузі прози дати такі ж зрілі творчо завершені плоди, як в поезії.

Рівень досягнень української прози в другій половині 20-их років визначається романом Підмогильного "Місто".

Свій літературний шлях Валеріян Підмогильний почав з блідих і, слід визнати, досить безбарвних оповідань ("Історія пані Ївги"). Але роки принесли досвід, поглибили психологічні характеристики, поширили обсяг спостережень. Автор фізично й духовно зміцнів, виріс. Від невеличких оповідань він перейшов до творів великого розміру, до постановок за­гальних і принципових тем.

В основу написаного ним роману він поклав тему, яку не можна назвати інакше, як чільною для всієї української літератури того часу: взаємини міста й села, стихійний плин української молоді з села до міста, шлях урбанізації селянсь­кого парубка, проблема постання нової української інтеліґенції з селянського підґрунтя.

Щоправда, натуралістичний психологізм, спертий на бальзаківсько-мопасанівську манеру письма, при наявності част­кових зривів і деякій вайлуватій важкуватості, а також певній ще не переможеній "літературщині" свідчили, що цей роман є плід "учбових років", але що він має стати в русі до прийдешніх досягнень. Та вже був кінець!..

І на процесі СВУ А.В. Ніковський з приводу своєї ентузіястичної, піднесено-похвальної статті про "Місто" В.Підмогильного, вміщеної в "Житті й Револіції", мусів був сказати, повторюючи офіційно-урядову, йому запропоновану формулу, що свою прихильну рецензію він написав з метою завербувати письменника до членів СВУ!..

В. Підмогильний з кінцем 20-их років перестає писати. Він почуває себе дезорієнтованим.

— Я не знаю, що писати! — зауважив він з гіркістю при зустрічі десь на початку 30-их років.

Для нього ще лишився єдиний рід літературної праці — робота перекладача, В цей час його ім'я стає вже забороненим для української літератури, хоч "Ґі де Мопасан" з підписом "редакція й переклад В. Підмогильного" покищо дозволені. Але тільки покищо. Бо за деякий час з бібліотек будуть вилучені всі твори В. Підмогильного, а на титульних сторінках Мопасана фіялковим олівцем або атраментом надруковане прізвище "Підмогильний" буде дбайливо затерте.

Ми не знаємо, чи живе ще Валеріян Підмогильний, чи слабкий, кволий і недокірливий, він не витримав жахливих умов заслання і загинув!.. Та в списках закатованих, як і на сторінках історії української літератури 20-их років його ім'я знайде своє почесне місце.

"НОВА ГЕНЕРАЦІЯ"

В грудневому спискові розстріляних 1934 року, окрім імен Косинки й Фальківського, названі були також імення Олекси Близька й Костя Буревія.

Це значить, до списка вносили за принципом представництва. Кожна літорганізація була репрезентована двома членами. Два члени від Ланки-Марса. Два члени од "Нової ґенерації"...

Ланка-Марс була право-централістичною літературною групою. "Нова генерація" — лівофронтівською. Наявність в спискові представників як Ланки, так і "Нової ґенерації", Косинки, з одного боку, і Близька, з другого, вказували на обсяг терору, який запровадили з кінця 1934 року на Україні большевики. Ліквідації підлягали всі без винятку українські літературні організації. І "ліві" й "праві" однаково повинні були бути знищені.

Два члени "Нової генерації" були розстріляні, решта лівофронтівців були заслані. Розстріляні були, як згадано, Олекса Влизько й Кость Буревій, заслані Ґео Шкурупій, Гро Вакар, Валеріян Поліщук, дещо згодом метр і основопо­ложник українського футуризму Михайло Семенко. Були репресовані так само Дм. Бузько, Ґео Коляда, П. Колесник та інші, які, хоч і не були "правовірними" "ліфівцями", але так або інакше були причетні до "Нової генерації".

За що був Влизько розстріляний? У О. Влизька не було антисовєтського минулого Косинки. Він не брав участи в збройній боротьбі проти совєтської влади в роки селянської війни, і критика не мала приводу називати його "трипільським бандитом". Знов таки О. Влизько не займався перекладами з латинської мови і цим не виявляв буржуазну суть поста, який відгороджується від сучасности.

О. Влизько був глухонімий. Треба було мати колосальну внутрішню духовну силу, щоб повстати проти себе самого, щоб зламати себе, щоб слово, безвучне для себе, примусити звучати для інших. Обмежений рамками зорового сприйняття, він спромігся відкрити в собі джерело звукової творчости. Не дурно, як поет, Влизько оспівував активність і чин. Звукова мова була для нього абстракцією, але в своїх поезіях він спромігся досягнути, як зазначає Є.Маланюк, "нечуваного ритмічного й інтонаційного багатства". Єдиним способом порозумітися було для нього письмо. Він "розмовляв" пишучи. Писав на шматку паперу запитання і читав написану відповідь. Він жив в абсолютній тиші, і навіть в останній момент він не почув пострілу, яким йому був розтрощений череп.

Кость Буревій (1888-1934), театрознавець, драматург, публіцист, літературний критик, автор кількох монографій з історії театру й малярства, писав в "Новій генерації" — під псевдонімом Едварда Стріхи. Року 1923 він був заарештований у зв'язку з есерівським процесом. Під арештом пробув тоді він півроку. Року 1934 він був заарештований вдруге і тоді ж розстріляний. Його історична п'єса "Павло Полуботок", опублікована уже за наших часів, відображає "тяжбу" між Москвою і Україною. Переносячи дію в перспективу минулого, автор висвітлює настрої, властиві для української інтелігенції 20-их років, конфлікт між українською інтелігенцією й владою. Хоч Полуботок і не пішов за Мазепою, але Петро все ж таки кинув його до в'язниці. Написана з живим болем і високим піднесенням, сцена зустрічі царя Петра з ув'язненим Полуботком в казаматі Шлісельбурзької фортеці складає найсильніше місце в п'єсі Буревія.

Серед "ново-ґенераторців" Ґео Шкурупій був, безперечно, найобдарованіший. Він був живий і жвавий, здібний письменник, друг і близький приятель О.Влизька. Його повість про Шевченка, що друкувалася в зошитах "Нової генерації", зроблена з темпераментом і своєрідно. Свого часу він починав з епатації й деструкції. З роками він почав думати про консолідацію української літератури. Поділ літераторів на окремі угрупування губив свій сенс. Це був уже перейдений етап. З роками буяння молодої задерикуватости почала проступати в Шкурупія свідомість зрілої рівноваги. Надходив, здавалось, радісний і спокійний час "збору винограду". Але келех гіркого й каламутного вина довелося випити молодому, що стояв на порозі творчої зрілости, письменникові. О. Влизько був розстріляний. Шкурупій опинився на Соловках. "Ґео Шкурупій виявився у неволі добрим приятелем — чесним і відданим. Коли був не дуже втомлений після роботи, то або рибу ловив, або мріяв про те, як він піймає справжнього, живого північного білого медведя. Певне це для жартів і розваг" (Краківські Вісті., 1943, № 258).

Тієї самої долі, що й співробітники "Нової генерації" — Буревій, Влизько та Шкурупій, — зазнав хоч і дещо згодом, також і Михайло Семенко. Михайло Семенко був основопо­ложником футуризму, пересадженого на український ґрунт. Він був далеко більшою мірою доктринером, ніж письменником. В кожнім разі творення доктрини літературного деструктивізму і можливість грати ролю вождя в своїй хоча б і невеличкій групі його приваблювали далеко більше, ніж літературна творчість як така. Він мавпував совєтську політичну дійсність, де так само деструкції, абстракціям доктрини і принципу групової виключности нада­валася перевага перед творчою працею.

Як і багато іншим, йому здавалося, що підкреслена лояльність може його врятувати. В цей час він з такою ж підкресленою навмисністю демонстрував свою лояльність, як 17 років тому свої черевики з перламутровими ґудзиками. Це було в грудні 1935 року.

В день оголошення конституції, коли Михайло Семенко зустрівся в ресторані з поетом Рильським, Семенко настирливо тягнув Рильського іти слухати по радіо промову Сталіна.

— Ходімо! Ми спізнюємося!

P. волів, замість слухати промову, випити ще чарку.

— Та зараз! Ось ще по одній!

І не пішов. Семенко нервувався і не ховав свого обурення. Зрештою кинув Рильський "Ну, то я йду сам!" і розлютований пішов.

Він не хотів — боронь Боже! — бути запідозреним у відсутності "ентузіязму"! Та даремно!.. Він був ліквідований, як і інші українські поети. Хіба намагання бути лояльним не є ясним доказом нелояльности?.. Нічим іншим, як проявом двурушництва і способом маскування?.. Істини доктрини, які довелося пізнати Семенкові, опинившись за ґратами в'язниці, сидячи за столиком перед слідчим.

НЕОКЛЯСИКИ

Кінець даної справи не означав припинення взагалі репресій. Навпаки, це означало тільки початок нового судово­го процесу. Наприкінці березня 1935 року була закінчена справа Ланки-Марса. 28 березня 1935 був оголошений вирок Плужникові. А вже через місяць, у ніч з 27 на 28 був заарештований Микола Зеров. Його заарештовано першим. Після нього — влітку — був заарештований другим Павло Филипович. Третім восени, 5 вересня, — Мих. Драй-Хмара.

Ядро справи склали "неоклясики". До цієї ж справи були прилучені інші, хоч вони й не мали ніякого відношення до неоклясиків. Але їх взяли за черговими "розвьорстками". З ними треба було теж щось зробити, кудись їх приточити, пов'язати з якоюсь — не все одно з якою? — справою.

До групи, що складалася з трьох "неоклясиків", були прилучені ще інші: вдруге заарештований Ананій Лебідь, мо­лодий поет Марко Вороний, син Миколи Вороного, а також співробітник Історичного музею Борис Пилипенко, що саме й дав належні викази щодо "організації", з підписаних визнань якого, як кажуть, і зав'язався вузол справи, Об'єктивність визнань останнього була тим більша, що ніхто з перелічених вище осіб не мав з ним ніколи жодних стосунків. Це саме слід сказати також і відносно Марка Вороного, бо й він ніколи ніяких зв'язків з неоклясиками не підтримував. Ці два були прилучені до перших в порядку, так би мовити, примусового асортименту.

Певне, були ще і інші статисти, пішаки, які знадобилися тільки для того, щоб повністю укомплектувати мітичну "організацію", Аджеж кожна організація повинна була мати належну кількість людей. Це був факт, який не міг бути спростований, і з цього цілком безперечного, аж ніяк не за­перечуваного факту й робилися слідством всі дальші висновки про приналежність до даної організації певних осіб. Саме на цій підставі й був зроблений висновок про приналежність до "терористично-націоналістичної групи, очолюваної проф. Миколою Зеровим", окрім неоклясиків: Павла Филиповича й Михайла Драй-Хмари, ще згадуваних — співробітника Історичного музею Бориса Пилипенка, Марка Вороного, Ананія Лебедя тощо.

Загальну картину того, що відбувалось по той бік в'язничних ґрат, малює Гр.Костюк, який був тоді ув'язнений і одного разу ненароком зустрівся з одним з учасників цього судового процесу.

"На початку січня 1936 мене викликали на черговий допит. У почекальній камері тюремної комендантури я застав людину, висохлу й сіру. Привітався й сів. Раптом людина підводиться й каже:

— Ви не пізнаєте мене? А я вас знаю. Добрий вечір!

Я вдивляюся і пізнаю. То був Ананій Лебідь, літературознавець, редактор і дослідник творів М. Ко­цюбинського. Я зрадів і почав закидати його запитаннями:

— Ви давно сидите?

— Вже другий рік.

— В якій справі обвинувачують вас?

— В приналежності до терористично-націоналістичної групи проф. Миколи Зерова, — іронічним тоном, з злобою в серці, відповів Лебідь і дивився на мене з мертвою посмішкою на посірілому чи, вірніше, спліснявілому і засмуче­ному обличчі.

Я остовпів. Бувши на волі, я не знав про арешт Зерова. Після остовпіння від такого повідомлення я запитав Лебедя:

— Так Микола Костевич тут?

— Де ж йому тепер бути? — ніби глузливо відповідає Лебідь.

— І тепер провадиться слідство?

— Ні, вже слідство закінчилося. Нас сьогодні оце всіх викликають до прокуратури, щоб вручити на руки обвину­вальний акт, а за пару днів почнеться процес.

— Вас що, трійка судить?

— Ні, виїзна сесія Верховного воєнного суду СССР.

Я був докраю приголомшений. Я знав, що значить судовий процес виїзної сесії Верховного суду СССР. Це в більшості — розстріл.

Обвинувачено їх за 6, 8 і 11 пунктами 54 ст. К.К. УРСР, отже: в шпигунстві на користь чужоземної держави (6 пункт), в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії (8 пункт) і, нарешті, в прина­лежності до таємної контрреволюційної організації (11 пункт).

— Звідки такі дикі, не сполучені ні з якою, здається, люд­ською логікою обвинувачення групи вчених і поетів?

— Як звідки? А ГУКУС (ГУКУС — студентський гурток культури українського слова при Київському ІНО)! А Літературознавчий семінар підвищеного типу при ІНО? А група неоклясиків? Це вам що, не організація? — зі злобним сарказмом майже викрикував у відповідь Лебідь".

Професора з дня в день, з ночі в ніч примушували — примушували? ні, переконували — визнати, що керований ним семінар в ІНО це зовсім не семінар, а тільки легальною формою замаскований гурток злочинців, змовників, убивць. Що приятельські зв'язки поетів це не особиста приязнь і не дружба поетів, а форма конспірації, союз терористів, шифр, ширма, спосіб акції.

Професор був добрим знавцем латинської мови, Він був бездоганним, виключно блискучим поетом, досконалим перекладачем. Він перекладав з латинської мови античних ав­торів, — Верґілія, Горація, Катула. Хіба це не достатня причина вимагати від людини визнання в контрреволюції, антисовєтській діяльності, в терористичних намірах?

Як так? А так:

"Неоклясики, як представники певної літературної течії, вважають за свою літературну плятформу провадити і далі форми та методи грецького й римського мистецтва", — писав 1930 Є.Гірчак. "Тут уже в цьому, — продовжує автор, — виявляється їхнє невизнання нашої радянської сучасности й дійсности, їхня втеча від неї, їхній світогляд. Тут уже виявляється їх певна клясова суть і специфічна метода клясової боротьби"... І, нарешті, як прикінцевий висновок: "З неоклясиками точиться боротьба через те, що вони відбивають, виявляють і репрезентують клясові інтереси української буржуазії" (стор. 47).

Якою безглуздою фантасмагорією не здається ця дика цитата, вона вносить цілковиту ясність в суть справи, з'ясовує ступневу послідовність переходу від факту — цілком, розуміється, безперечного, — що Зеров займався перекладами римських поетів, до обвинувачення його ж в контрреволюції й тероризмі.

Що значить, що даний поет перекладає Катула й Верґілія, отже, інакше кажучи, що він не бере для своєї творчости, поетичної діяльности тем з сучасної совєтської дійсности?.. Чи не значить це, що він уникає, отже не визнає цієї совєтської дійсности? Але що таке невизнання, розцінюване як певний політичний акт? Це виступ проти совєтської влади, її за­перечення, яке, як і кожен політичний виступ, як і кожне політичне заперечення, знаходить свій вияв в актах агітації, вербування однодумників, в створенні організації, в актах диверсії, саботажу, шпигунства, кінець-кінцем досягаючи сво­го завершення в тероризмі.

"Професора і поета Миколу Зерова, людину лагідної вдачі, людину, що ніколи в руках зброї не мала, людину гуманну, нездібну не тільки вбити когось, а навіть скривдити, зробили провідником терористичної групи. Його категорично обвинува­чували, що він вже в останньому році дійшов був до такої бойової експанзії, що всім своїм співучасникам дав конкретне терористичне завдання з точно визначеним часом його вико­нання. Акт терору мав здійснюватись над Постишевим, Петровським та іншими".

Звичайно, за подібне обвинувачення належало було притягти до судової відповідальности, насамперед того співробітника Історичного музею, що дав неправдиві викази, а тоді слідчих, які дали хід подібному обвинуваченню. Безпідставна сміхотворність останнього, дорівнюється тільки його трагізму. Треба уявити тільки душевний стан людини, яка опинилася перед фактами подібного обвинувачення. Більше того, яка повинна була, кінець-кінцем, визнати це.

Був грудень 1934. Це сталося того дня, коли в пресі ого­лошено було про розстріл Косинки, Фальківського й інших. Зеров, схвильований несподіваною звісткою, піддаючись першому вияву, сказав, бувши у Рильського:

— Вшануймо загиблих!

Він був поетом і, як поет, був схильний до деякої деклямаційної патетичности. Схвильоване почуття вимагало вислову.

Слова, які вирвалися під першим враженням в вузькому гурті приятелів, стали предметом окремого детального розгляду під час слідства, очної ставки між Зеровим і Рильським, обвинувачення Зерова в антисовєтській де­монстрації, більше — в організації громадського вшанування розстріляних!..

"Зерова обвинувачено, що саме він з своєю неоклясичною групою, коли було розстріляно Г.Косинку та інших, зібралися у приміщенні Максима Рильського і там улаштували громадську панахиду пам'яті розстріляних".

Зерову, Филиповичеві, Лебедеві дали по 10 років да­леких таборів з конфіскацією всього їм належного майна.

"Як не дивно, — зазначує Гр.Костюк, описуючи свої переживання, коли він довідався про цей вирок, — я був ніби щасливий. Я ждав розстрілу, а тут 10 років. Все ж таки якісь перспективи, якісь надії вижити. Це дуже дивне психологічне почування в'язня. Пізніше мені доводилось спостерігати те са­ме не тільки на собі, а й на багатьох в'язнях, що вже їм було, як то кажуть, на волосок від смерти".

1929 року за процесом СВУ було ліквідовано українську інтелігенцію старої генерації. Через п'ять років хвиля червоного терору змила з України середню генерацію української літературної інтелігенції.

Микола ЗЕРОВ

Офіційна радянська циркулярна критика ставила творчу діяльність Зерова в зв'язок з зростанням буржуазії часів непу.

Це невірно вже хронологічно, бо всі твори, що ввійшли до "Камени" і "Антології", були написані перед непом, в роки громадської війни, в період внутрішньої еміграції (20-23 pp.), коли Зеров жив, учителюючи в Баришівці, "болотяній Лукрозі", невеличкому містечкові на Пол­тавщині. Ці самотні глухі роки були найліпшими в житті Зерова.

В перше п'ятиліття після першої світової війни, в роки 1918-1923, Зеров остаточно склався і виявив себе як високообдарований поет, витончений майстер сонета, довершений перекладач, вмілий редактор, топкий критик і оригінальний історик літератури.

Супроти спроб пов'язати "хронологічно", а тим самим і "клясово" Зерова з непом, треба ствердити, що неп не відкрив, а, навпаки, закрив для Зерова двері у літературу. Уже з середини 20-их років до Зерова починає застосову­ватися політика всіляких "ущемлений". Не забудьмо при цьому того основного — і в даному аспекті вирішального — фак­ту, що після двох збірок оригінальних і перекладних поезій "Камени" і "Антології", які вийшли на початку 20-их років, більше за життя Зерова не з'явилося жодної іншої збірки. "Сонетаріюм", збірка поезій, яку Зеров готував протягом на­ступних 15 років, збереглася тільки в рукописі, так і не побачивши світу за його життя.

За багато років до того, як гасло "Європи" стало бойовим гаслом сучасности в світовій боротьбі, Мик.Зеров ясно бачив, що шляхи українського народу це шляхи високої культури й європеїзму, що це основні вимоги й кардинальні умови українського відродження.

Уже тоді большевицька партія розцінила гасло "Європи" як антибольшевицьке гасло, як тезу, в основі своїй, мовляв, антирадянську, що підлягає запереченню. Неоклясиків пляму­вали, як "реакціонерів" і "реставраторів". Ваплітяни нама­галися захистити неоклясиків. Один з керівних ваплітян О.Досвітній запитував: "Чи можна віднести неоклясиків до тих, що хочуть повернути колесо історії назад? Чи прагнуть вони до збереження старого в його протилежності визвольно­му рухові нашого часу?" (Вапліте, зошит І).

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року відповів на це позитивно, давши директивні вказівки щодо політичної оцінки неоклясиків: "Тепер серед українських літературних груп типу неоклясиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Європою!.."

Курс на культурний зв'язок з Європою був розцінений як антирадянський курс, як прагнення спрямувати Україну на шлях капіталістичного розвитку. Всілякі дальші коментарі, як то кажуть, зайві. Жодні уточнення не потрібні.

На всю літературну діяльність Зерова, як поетичну, так і критичну цією постановою був накладений інтердикт. Сучасність для нього була заборонена. Для нього лишалася тільки одна ще ділянка: галузь історично-літературних студій. На ці позиції Зеров і сходить в другій половині 20-их років з кінцем "літературної дискусії". Він пише передмови до творів українських письменників, що їх видавала "Книгоспілка" та "Сяйво". З цих статтей складається книжка "Од Куліша до Винниченка".

Але на цих позиціях пощастило затриматися недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став зламним етапом. "Книгоспілка" була реорганізована, "Сяйво" закрите. Куліш і Винниченко оголошені фашистськими письменниками. В числі інших, заарештованих в зв'язку з процесом СВУ, взято також Максима Рильського, — погрозливе попередження для всіх неоклясиків. Бо хто зна, чи цю долю не приготовлено й для кожного з них?..

Лютий-березень 1930 року. Зерова примушують виступити "свідком" на процесі СВУ. І хоч суд, після дачі Зеровим виказів на запитання голови суду, і не каже затримати свідка, але становище Зерова в ці роки (1930-1934) хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він живе під постійною загрозою арешту, в атмос­фері погроз і цькування. Вище ми навели кілька цитат з книжки Є.Гірчака. Вони достатні, щоб скласти уявлення про нахабну неписьменність, цинічну тупість і погрозливу без­церемонність всіх інших аналогічних!

Крах приходить за крахом. Кожна сходинка, на яку стає поет, сподіваючись затриматися, заламлюється. Під ногами відкривається чорна безодня нищення. Життя обертається ка­тастрофою. Самогубство Хвильового в травні 1933 року нове мементо для Зерова.

Так за цих критичних років створюється ситуація, типова взагалі для тих умов, коли творчу працю заборонено, але ніщо при цьому не дозволено. Тим часом мовчання теж заборонене. Людину тримають весь час під вогнем, в становищі постійного нервового напруження. З кожного приводу од Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних деклярацій. Писані з примусу й під диктат листи до редакції ставали псевдодокументами "перебудови".

Осінь 1934 року приносить утрату за втратою. Невдовзі Зерова остаточно звільнено з університету. З-під ніг вибито матеріяльну базу. Треба шукати якоїсь праці, кидати Україну. В туманній синяві грудня глухо прозвучали постріли: розстріляли Косинку й Влизька!.. Наближалося й стало фак­том вигнанство. Зеров переїздить до Москви, шукає яких-небудь випадкових заробітків. Що трапиться. Можливо, літературних, можливо, інших.

І це сприймається як образа, ганьба й біль. Зеров приму­шений стати вигнанцем, поневірятись, шукати якихось поденних заробітків.

В останні дні квітня 1935 року Зеров був заарештований.

В ці роки він займався перекладами. Переклад Пушкінського "Бориса Годунова" вже не міг вийти під його прізвищем. Він вийшов під прізвищем Леоніда Пахаревського,* який наважився на цей, зрештою, небезпечний крок: після арешту Зерова дати його переклад до театру Франка для пушкінської ювілейної вистави, як це колись і передбачалось, та опублікувати його в друкові під своїм ім'ям.

В ці роки Зеров весь час працює над перекладом Верґілієвої "Енеїди". Ця праця стала для нього чільною роботою. Вона оберталася в подвиг. Вибір був полемічний. Справа йшла про шляхи української літератури. Од перелицьованої "Енеїди" Котляревського до "Енеїди", перекладеної Зоровим, — такий накреслювався шлях української літератури "між двох революцій" за 150 років.

Можна зректися всього. Можна дійти до остаточного са­мознищення. Можна всього позбутися, усе загубити й нічого не мати. Можна потрапити до в'язниці, стати в'язнем. Чимало було тих, що, сидячи під слідством, місяцями витримували гніт допитів і знаходили в собі моральну силу не підписати акт обвинувачення. Але не меншу моральну й творчу силу треба було мати, щоб і під час слідства і потім на засланні продовжувати свій труд над перекладом "Енеїди".

І постать людини з текстом латинського клясика в обірваних кишенях зношеного пальта, що починав свій творчий труд гімназіяльним учителем латинської мови в Златополі і кінчив його в'язнем на Соловках, засуджений на за­слання за приналежність до контрреволюційної терористичної організації, стає символічною. Виростає в образ зворушливий і героїчний, де некорисливість праці сполучається з її са­мовідданою величністю.

Михайло ДРАЙ-ХМАРА

1928 року Михайло Драй-Хмара, талановитий і своєрідний поет, який належав до групи неоклясиків, надрукував сонет "Лебеді".

Наведімо цей сонет, і не тому, що він поетично прекрасний, але тому, що має безпосереднє відношення до теми нашої книги.

На тихім озері, де мліють верболози,

давно приборкані, і влітку й восени

то плюскоталися, то плавали вони,

і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози,

і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —

плавці ламали враз ті крижані лани,

і не страшні для них були зими погрози.

О, ґроно п'ятірне нездоланих співців!

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді, з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

Офіціозна критика розшифрувала "ґроно п'ятірне нездоланих співців" як згадку про неоклясиків (Зеров, Филипович, Рильський, Драй-Хмара, Бурґгарт), а сонет в цілому як бойову опозиційну вихватку проти радянської дійсности, як вой­овничий заклик з боку опозиції "дерзати". На заклик поета "не здавати своїх позицій" критика відповіла рішенням, ще раз і ще раз ствердженим, не давати місця неоклясикам в літературі.

Славіст з фаху, поет з покликання, дослідник творчости Лесі Українки в галузі української філології, Мих.Драй-Хмара був схильний "дерзать", не зважаючи ні на що, коли він ува­жає себе правим. В умовах радянської дійсности він обстою­вав право людини на індивідуальну правду. Химерна позиція!

Як і для інших неоклясиків, його поетична діяльність обірвалась дуже рано. Після першої збірки "Проростень" (1926) друга збірка, яку готував поет через кілька років, не побачила світу. Характерно, він укладав її, не зважаючи на обставини. Друзі доводили йому неможливість вміщати до складу збірки деякі вірші. Він настоював! Йому, щоб переконати, говорили навмисне різні речі. Дарма! Драй-Хмара непохитно тримався свого.

Таким же упертим і безкомпромісним лишився він і під час слідства. Ми згадували вище: його заарештовано третім з числа неоклясиків 5 вересня 1935 року. Наведений вірш став деклярацією власної поведінки поета після арешту. Уявлення "нездоланости" володіло ним.

Йому пред'явили те саме обвинувачення, що й іншим, — він був неоклясиком, отже він належав до "націоналістично-терористичної організації Миколи Зерова". Михайло Драй-Хмара знайшов у собі силу духовної спорности, мужність до кіпця заперечувати це. Він твердо стояв на одному:

— Жодної такої організації не існувало. До жодної політичної терористичної організації він не входив. Ніхто його не вербував і він нікого не вербував.

Він твердо стояв на тому, що всі слова і всі поняття мають свій прямий і безпосередній сенс, Він протестував проти спроб вносити в конкретні уявлення й звичні людські взаємини побічний сенс і двозначний зміст. Він протестував проти діялектичного зміщення понять, проти розкладу граней, зрушення меж світу, який він звик вважати реальним.

На побаченні він сказав дружині:

— Я пройшов усі допити, але я нічого не сказав ні на себе, ні на інших!

На запитання дружини:

— Чому тебе забрали? — він відповів:

— Тому, що я український інтеліґент!..

Він не підписав визнань, які від нього вимагали. Справу його виділили. У квітні 1936 року окрема нарада, так зване ОСО, заслала його на 5 років далеких таборів.

Замість Соловків, Драй-Хмара потрапив на Колиму. Одні з поетів і письменників копали землю, рубали ліс, били каміння, возили торф або рахували трудодні й кількість кілометрів прокладених шляхів, або стерегли городи, поливали й пололи моркву. Драй-Хмара на Колимі в бухті Ногаєво Охотського моря промивав пісок і шукав золота.

Джек Лондон прочитаний навпаки. Життєписи Рембо або Ґоґена чи Уота Уітмена викладені в іншому аспекті. Певне, він згадував про літературних героїв, і в уяві його прокидалося почуття гіркої іронії.

Він був "старателем". У листі, надісланому з заслання до дружини, він писав:

"Я не можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі. Коли я падаю, тоді мене підвішують... Ноги опухли!"

Не витримавши тяжких умов і тяжкої роботи, Драй-Хмара помер 19 січня 1939 року.

"ЗАХІДНЯ УКРАЇНА"

В грудневих списках розстріляних 1934 року письменників "Західня Україна" була репрезентована Крушельницькими. Крушельницькі вели комуністичну роботу в Галичині, редагуючи тут просовєтські "Нові шляхи". Згодом переїхали до Харкова, були тут заарештовані й розстріляні.

Крушельницькі були розстріляні, інші репресовані й за­слані. У тім числі: Дмитро Загул, найвидатніший з поетів групи "ЗУ", що за часів "Музагету" разом з Яковом Савченком репрезентував в українській літературі символізм, тоді Вол. Атаманюк, В. Ґжицький, В. Ґадзинський, П. Козоріс, Павлик, Дмитро Рудик, Василь Бобинський.

Трагічна була доля Василя Бобинського (1898 — 1938), поета, який на Західній Україні, разом з Р. Купчинським, Ю. Шкрумеляком та О. Бабієм, брав участь у редагуванні "Митуси". Тікаючи від переслідувань польської поліції, він спробував шукати собі притулку в УРСР. Однак за деякий час був репресований у Харкові й опинився на Соловках.

ПАРТІЙЦІ

Ніщо не було ґарантією: ні талант, ні вік, ні навіть партійність. В 30-их роках партквиток перестав бути охоронною грамотою на життя. Ми вже згадували про партійців з числа ваплітян: Хвильового, Ялового, Досвітнього. Року 1932 за свою книгу з враженнями од подорожі за кордон виключений був з партії й незабаром репресований Євген Черняк. Розстріляний був фундатор і голова "Плугу" Сергій Пилипенко. Повісився, ми вже згадували, зі складу "Ланки" Борис Тенета. Ліквідований був Мик. Любченко (Кость Котко).

Становище радянського "вельможі" нічого не змінювало в особистій долі людини. З рядових аспірантів "катедри марксизму-ленінізму", за вибором П. Постишева, А.Г. Сенченко опинився в ролі голови новоствореного, замість ВУСПП'у, Союзу радянських письменників (СРПУ). Ще раз повторилася в радянському житті одна з кар'єр з казок "1001 ночі". Раптом спалахнувши, сенченківська зірка за деякий, зрештою, недовгий час згасла. Згасла?! В СССР це значило: людину розстріляли.

Навіть вусппівська ортодоксальність не врятувала таких "вождів" "пролетарської літератури", як Ів. Микитенко, Ів. Кириленко, В. Десняк (Вас. Василенко), Борис Кова­ленко, Євген Шабліовський.

З цього погляду особливо характерна історія Ів. Микитенка. Наприкінці 20-их — на початку 30-их років Іван Микитенко не мав конкурентів. Його офіційне становище в українській літературі можна порівняти хіба що тільки з су­часним становищем Ол. Корнійчука. До речі, як і Корнійчук, він писав драми. П'єси Микитенка, разом з п'єсами Кіршона, визначали з тих часів основний напрямок тодішнього радянського театрального репертуару. Микитенко їздив до Еспанії під час тодішньої громадянської війни. Він очолював письменницьку делегацію на якомусь з партз'їздів. Він був одним з найбільших людей в СССР. І одного разу, вийшовши з дому, він зник, більше не повернувся додому. З приводу його зникнення ходило багато версій. Говорили про самогуб­ство, про втечу, про невпізнаний труп, знайдений у Святошинському лісі під Києвом, зрештою про 15 років заслан­ня... "Вірного сина церкви" Микитенка "спалено", як і "еретика" та "схизматика" — Хвильового.

За часів "літературної дискусії" 1925-27 в боротьбі за ортодоксію "пролетарської літератури" проти неортодоксальности "антипролетарських" неоклясиків висунувся Борис Коваленко. Іван Микитенко очолював ВУСПП, Борис Коваленко — "Молодняк". До "Молодняка" входили наймолодші письменники, які прийшли до літератури з комсомолу, комсо­молом виховані й виплекані. Чи треба казати, що вони, за ду­же небагатьма випадками, були майже всі ліквідовані (Борис Коваленко, Дмитро Чепурний і т.д.)?

"СЕМИДЕСЯТНИКИ"

Однаковими шляхами простували за радянських часів письменники наймолодшої ґенерації, "ровесники Жовтня", і письменники старої, до 70-их років, ґенерації: Григорій Чупринка, Іван Стешенко, Микола Вороний, Микола Філянський, Юр. Будяк, Євген Тимченко, Л. Старицька-Черняхівська, Агатангел Кримський. Дехто з них раніш, дехто з них пізніш, але всі вони однаково зазнали однієї й тієї самої долі.

В 1918 році загинув од руки злочинця поет Іван Стешенко (1873-1918). 1921 був розстріляний ЧК за участь у повстан­ському русі поет Гр.Чупринка.

Мик. Вороний (1871), основоположник — разом з Олесем та Чупринкою — модернізму в українській літературі, який зі спадом селянської війни емігрував за кордон, а в роки непу повернувся на Україну, наприкінці непу був висланий за межі України, до Воронежа.

Микола Філянський, поет з тонким і глибоким ліричним даром, автор двох збірок поезій ("Лірика" і "Календаріум"), що вийшли 1906 і 1909, за років революції жив на провінції й лишився, як і інші поети його ґенерації, осторонь од літератури. Працюючи на посаді директора Дніпрельстанівського музею в Запоріжжі, в середині 30-их років був заарештований і засланий.

Мовчав у Запоріжжі Микола Філянський, у Вінниці Валеріян Тарноградський, на Херсонщині Мик. Чернявський, у Боярці під Києвом, помираючи від сухот, Вол.Самійленко. Бідував у Києві С. Буда. Був засланий і потім повернувся до Харкова, де помер 1943, Юр. Будяк.

Л.Старицька-Черняхівська (1868) була репресована двічі: перше в зв'язку з процесом СВУ, вдруге на початку війни, во­сени 1941 р. Великих страждань завдав їй арешт доньки Вероніки. Скільки вона не клопоталася, щоб домогтися звільнення доньки, їй не пощастило досягнути цього.

Доля батьків і доля дітей була спільна. Репресовані були Вороний Микола — батько і Вороний Марко — син. Були арештовані Людмила Старицька-Черняхівська — мати і Вероніка Черняхівська — донька. У Мих.Могилянського була розстріляна старша донька Ладя, середня донька була засла­на, і заарештований та засланий був син, Дмитро Могилянський.

— Скільки може людина витримати? — питав Мих.Могилянський, коли доля приносила удар за ударом.

З письменників, що народилися в 80-их роках, назвемо Леоніда Пахаревського, Гната Хоткевича, В.Свидзінського. Леонід Пахаревський був репресований десь року 1937. За­сланий на північ, він не витримав суворих кліматичних та побутових умов і незабаром помер. Ніхто не знає, чи живий ще Гнат Хоткевич, різноманітно обдарований поет і письменник, етнограф, музика, театральний діяч, колекціонер, мандрівник, що залишив після себе велику рукописну спадщину.

Поети писали поезії й складали їх до шухляд, писали романи й ховали їх до скриньок. Для кого перекладав Зеров "Енеїду"? Для кого написав Хоткевич свого "Шевченка" й "Довбуша"? Мовчання зводили поети в доброчинність і са­мотність плекали як ідеал.

Три радості у мене неодіймані:

Самотність, труд, мовчання, —

сказав Вол.Свидзінський.

Люди культивували обережність. Розмовляючи, озирались довкола. Жили, намагаючись стати найнепомітнішими. По­вертались додому, щоб не почув піхто: ані друг, ні ворог.

Загудів трамвай і зник поволі.

Я один в провулку мовчазному.

Стрягнуть ноги в глибокий порох,

Не почує ані друг, ні ворог,

Як я наближаюся додому (1934)

Народившись 1885, В.Свидзінський почав друкуватися 1912 в "Українській хаті", 1922 року він видає збірку поезій у Кам'янці, 1927 вийшла в Харкові друга збірка "Вересень", третя й остання "Поезії" (Львів) була видана 1940.

— Мою книгу "Вересень", — говорив Свидзінський, — критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту, і перестав друкувати. Писав лише для себе й доньки. Не писати я не міг!

Він учився писати в японських і китайських ліриків, перекладав Гесіода й Овідія. Його улюблені жанри: містична баляда і мрійна казка. Його переклади Арістофанових комедій "Хмари", "Жаби" та "Оси", що вийшли окремим виданням 1939, можна назвати клясичними. "Це був поет уявних речей, поет європейської міри, людина широкого діапазону, глибокої ерудиції" (Ол.Веретенченко, Спалений поет, "Наші дні", 1943, XI).

УНІФІКОВАНІ

З попередніх сторінок ми бачили, якого обсягу досягло це знищення. Та слід зазначити, що цей процес ліквідації українських письменників був тільки однією стороною політики комуністичної партії у відношенні до літератури. Він поєднувався з іншим, а саме з процесом уніфікації, в якому можна відрізнити два етапи: перший етап ВУСПП-у (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників), отже до видання квітневої постанови ЦК ВКП(б) 1932, і другий — етап Союзу радянських письменників, з 1932, після видання згаданої постанови і до наших днів.

Видання постанови ЦК 1932 в справі літератури означало, що партія сама перебирає керівництво літературою в свої руки. Гасло "пролетаризації" було одкинене й йому протистав­лене гасло "совєтизації". До складу Союзу була включена низка письменників, що на попередньому етапі, через своє непролетарське походження, лишилися осторонь од літератури. Але цей крок у бік "демократизму", як і відмовлення од пролетарських гасел, зовсім не означав пос­лаблення тиску. Зовсім навпаки. Саме з 1933, як ми вже знаємо, хвиля репресій підноситься на нечувану висоту, контроль над письменниками згущується до повної неможливости дихати вільно. Втручання органів державної без­пеки в справи літератури стає безпосереднім.

Писати і саме писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов'язком письменника, ухилитися від якого він не міг. "Хочу" не існувало. Існувало тільки "мусиш". Праця письменника стала суспільно обов'язковою, чи, краще сказати, партійно або ж державно обов'язковою, підпорядкованою центру справою.

Письменник мусів бути носієм ортодоксальности. Істини, які не ствердила партія, як догми, не мали знайти свого відображення в його творах. Творчість радянських письменників стала творчістю в межах "ортодоксальних істин". Організаційній уніфікації письменників відповідала уніфікація тематики й способів зображення.

Імпресіоністична довільність вибору теми поступилася місцем антипсихологічній і антиіндивідуалістичній абсо­лютизації центрального образу й єдиної теми: Сталін, Кіров, партія... "Герой" тотожний і незмінний. Він абсолютизується, і відповідно до того його описові надається універсальних і гієратичних рис. Епітет стандартизується.

Гімн, ода, акафіст стали основними формами уніфікованої радянської літератури. Прославлення — основний зміст літературної творчости. Поезії Тичини "Партія веде", "Пісня про Сталіна" М.Рильського, "Поеми про Кірова" Мик.Бажана — провідні твори даного періоду, що втілили в собі основні тенденції часу.

Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Юрій Яновський, О. Корнійчук, Петро Панч, Ю. Смолич, Ів. Сенченко, Ол. Копиленко, Ів. Ле, В. Сосюра, А. Головко, Ан. Малишко — ось головні представники уніфікованої літератури, на яких покладено завдання репрезентувати радянську літературу українською мовою в УРСР.

Функціональне призначення особи приречене згори. Місце особи в суспільстві визначається центральними органами. Одні з письменників мусять рубати ліс, полоти моркву, промивати золото, інші мусять репрезентувати літературу, "привселюдно бити себе в груди і повсякденно додавати: я ваш!" Особа людини, її ініціятива, особисте її наставлення не грають ролі. Сьогодні "старатель на Колимі" — завтра нарком. Сьогодні нарком, орденоносець, член Верховної Ради, власник особистого ЗІС-у — завтра засланець, ніщо, копач землі...

З цього погляду можна навести цікавий документ, газетну замітку про прийняття до Спілки письменників на засіданні 13 червня 1936 Вол. Сосюри. У замітці читаємо: "На цьому ж засіданні був прийнятий до членів спілки радянських письменників України поет Вол. Сосюра, який досі перебував поза спілкою. Як відомо, за останній час у творчості цього та­лановитого поета стався серйозний злам. До 20-річчя Жовт­невої революції тов. В.Сосюра пише велику поему "Червоноґвардієць".

Відомо, що значило для Сосюри це перебування поза Спілкою і який зміст ховається за формулою "злам". Аджеж це значило: роки поневіряння, злиднів, голоду, розклад психіки, перебування в психіятричній лікарні. Письменник виходив з лікарні тільки для того, щоб за короткий час, за кілька місяців, знов потрапити до неї.

Через сидіння у в'язниці, через роки злиднів, голоду, "ізгойства" лежав для Рильського шлях від "Синьої далечини" до уніфікованої літератури, од "неоклясицизму" до радянської стандартизації особи й творчости.

Процес уніфікації призвів автора геніяльних "Соняшних клярнетів" Павла Тичину до цілковитого розпаду творчости. У своїх партійно-патріотичних поезіях Тичина доходить до стилю й манери, що справляють враження пародійности.

У Рильського поезія стала штампом. Після "Пісні про Сталіна" він займається серійним продукуванням пісень. За "Піснею про Сталіна" прийшла "Пісня про Постишева". Тоді про інших. З музичним текстом композитора Михальчука ці серійні пісні друкував "Комуніст".

Тяжкий і трагічний шлях глибокого психічного зламу пройшов і Юрій Яновський. Достоєвський у романі "Брати Карамазови", щоб відтворити розчленованість психіки, використав прийом "братів". Щоб відтворити психологічний розпад, множинність "я", Яновський скористався з того ж таки прийому. Це тема його "Чотирьох шабель", відновлена знов у "Вершниках", затушкована й стилізована тема трагічного розпаду радянської людини.

На протязі 30-их років виробничо-пролетарська тема продовжувала визначатись як найортодоксальніша. В" статті, вміщеній в "Вістях" за 1936 рік, знаходимо, приміром, чітке формулювання щодо ототожнення за­вдань літератури й чергової політично-партійної кампанії: "На зорі стахановського руху заспівувачці руху п'ятисотенниць Марії Демченко український радянський поет Іван Гончаренко присвячує поезії — "Любов гармоніста", "Проводи Марії". Молодий поет Ів.Святогор у схвильо­ваних рядках свого вірша "Донбас" оспівує ініціятора ста­хановського руху" (Вісті, 1936, ч. 237).

Але сказавши "а", критик говорить і "б". Якщо провідна те­ма літератури це тема чергової виробничої кампанії, то чому робітники даної галузі виробництва й не мають бути саме літературними носіями своєї виробничої теми? Здіймаючи специфіку літературної тематики, природно зняти й специфіку літературної праці, а тим самим і специфіку професії письменника. Тим то в цитованій статті читаємо: "Нові час­тушки складають дівчата тракторної бригади Паші Ангеліної, нові пісні пише кузминська п'ятисотенниця Онися Гринюк" (Вісті, 1936, ч. 237).

Постать "колгоспної поетеси" Марії Миронець стає типовою для радянської літератури 30-их років. Оскільки ж даний "письменник" "малописьменний", до нього додається "редактор". Так дублюється творчість Джамбула і Стальського. Коло Стальського, як "перекладач", фіґурує Е.Капієв, коло Марфи Крюкової Викторин Попов. Псевдо-билини Крюкової, псевдо-поезії Марії Миронець, псевдо-поеми Джамбула з'являються на сторінках центральної преси.

Псевдописьменники заповнюють ряди українських письменників. Письменники були винищені. Порожні місця в лавах зайняли псевдописьменники. Українська література 30-их років в УРСР — це радянська література українською мовою.

ДОДАТКИ

На додаток подаємо кільканадцять віршів. Про їх авторів докладніше читач знайде в тексті цієї книжки. Усі вони були розстріляні або померли на засланні. Виняток становлять троє: Тичина і Сосюра тепер у великій пошані, але значна частина їх творів засуджена й заборонена, в тому числі й ті, що тут наведені. Леонід Чернов помер власною смертю, але посмертно засуджений як "націоналіст" і твори його за­боронені. Порядок розміщення творів — за датою народження авторів.

Володимир Свідзінський (Нар. 1885 — 1941 спалений живцем більшовиками у клуні під Харковом разом з десятками інших людей під час евакуації)

* * *

Холодна тиша. Місяцю надламаний,

Зо мною будь і освяти печаль мою.

Вона, як сніг на вітах, умирилася,

Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:

Самотність, труд, мовчання. Туги злобної

Немає більше. Місяцю надламний,

Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,

І будуть зорі біля мене падати.

(1932)

Михайло Драй-Хмара (Нар. 1889 — 1935 заарештований, 1939 помер на засланні)

Під блакиттю весняною

сушить березень поля,

і співає підо мною

очервонена земля.

Був там гроз кривавий подих,

дощ топив людей, звірят, —

та із нутр, із темноводих,

вирнув новий Арарат.

І дзвенять стожарно дуги:

Мир хатам убогим! мир!

Вже ніхто не візьме вдруге

вас в невільничий ясир!

Вітер, вітер з хмарних кубків...

Став ковчег посеред гір,

і, як Ной, я жду голубки:

хочу вийти на простір!

(1922)

Микола Зеров (Нар. 1890 — загинув на Соловках 1937, засланий 1935 року)

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР

Свічки і теплий чад.

З високих хор

Лунає спів туги і безнадії,

Навколо нас — кати і кустодії,

Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Це нам пересторогу півень піє,

Для нас на дворищі багаття тліє

І слуг гуде архієрейський хор.

І темний круг євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі

Весна і дзвін, дитячі голоси,

І в вогкому повітрі вогкі зорі.

(1921)

Павло Тичина (1891-1967)

ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних молодих...

На Аскольдовій Могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого завзявся воїн?

Боже покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх.

Хоч Тичина відзначений всіма почестями і ніколи не був переслідуваний, велика кількість його творів тепер заборонена, в тому числі і цей вірш, присвячений бійцям Студентського куреня, що 29 січня 1918 року полягли під Крутами в нерівному бою з червоними російськими військами. 30 тіл пізніше знайдено й похо­вано в Києві на Аскольдовій Могилі.

Павло Филипович (Нар. 1891 — 1935 засланий, загинув на засланні 1937)

Візьмеш у жменю сонного насіння

І не пізнаєш власної руки, —

Най синій день, най у землі коріння,

Жіночий сміх і сонячні книжки!

Я не люблю самотнього зідхання —

Нащо давать далеким зорям світ?

Не долетить ні перша, ні остання

З моїх думок у невідомий світ.

Це ти така і тепла, і принадна,

і над тобою все гудуть дроти.

Розстеле ніч свої похмурі рядна,

І знову не одзеленієш ти.

Надії мрійні і смутне квиління

Загублено у передранній млі,

А гострозоре, мужнє покоління

Уже росте на молодій землі.

(1925)

Володимир Сосюра (1895 - 1965)

ДВА ВОЛОДЬКИ

(Уривок)

...Вісім весен і зим,

Вісім осен і літ,

То тривога, то гніт,

люті чорної дим

налітали круками на мене,

потрясали кістки

ці безумні круки,

і за те, що з собою на герці

я виснажував марно всі сили

не первий,

рвали нерви

і жили

і серце...

Скільки раз я хотів

за нестриманий гнів,

і за дум чорні лебеді й круки, —

взявши мавзера темного в руки, —

(щоб на дворі летіли сніжинки,

коли небо сліпе й рябе), —

і поставить себе

до

стін­ки.

Довго, довго я був із собою в бою...

Обсипалось і знов зеленіло в гаю,

пролітали хвилини, як роки...

Рвали душу мою

два Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист, —

рвали душу мою

комунар

і

націоналіст.

(1930)

Заки став ушанованим письменником, Сосюра зазнав багато цькування, а багато його творів (в тому числі і наведений тут) за­боронені.

Тодосій Осьмачка (Нар. 1895 — помер 1962)

Ідуть селяни в темні далі босі...

...біліють коси матерів, —

ридають неньки разом із вітрами

і руки простягають над степами

до брам високих городів.

Іде конвой, і стогне камінь,

спиня трамваї голосні.

Ідуть оточені селяни

густими жалами заліз.