Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Під тиском революційних подій царизм змушений був відмінити укази щодо української мови

Розвиток освіти.

Під тиском революційних подій царизм змушений був відмінити укази щодо української мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла з 13,6 тис. У 1897 році до 18,7 тис. у 1911році. А в 1912 році було відкрито досить багато вищих 4-річних початкових училищ. Але в цілому рівень освіти в Україні був незадовільним. У 1914 - 1915 роках в Україні було всього 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.У Західній Україні освітянський рівень був ще гіршим, оскількі його гальмувала австро-угорська влада. В Галичині понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл. А на Буковині була тільки одна гімназія.[5]

У 1827 р. виходить збірка «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича (1804-1873), в майбутньому ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору, а тоді ще тільки недавнього випускника Московського університету. Враження від пісень, зібраних молодим ботаніком, було надзвичайне, про що свідчать, зокрема, відгуки О. Пушкіна та М. Гоголя. Мало хто тепер насмілювався говорити про примітивність народної мови і культури. Завдання полягало в тому, щоб зуміти використати їх багатства у процесі творення професійної культури.

Це завдання лягало на плечі нової верстви, що формувалася на Україні й відрізнялася своїми поглядами та інтересами від дворян. Рекрутування її йшло з освітніх закладів.[1]

Першим університетом на Східній Україні був Харківський (1805), створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В цьому передовсім заслуга Василя Каразіна (1773-1842), відомого громадського та культурного діяча, автора ряду ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства в Російській імперії. Харків стає центром наукового та освітнього життя України, тут зосереджуються найкращі наукові сили: Й. Шат, І. Тимківський, І. Срезневськнй, А. Метлинський, Т. Осиповський, П. Гулак-Артемовський та інші.[1]

На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов’язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «Barbareum» – семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. – богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак, для українських студентів діяв спеціально створений урядом провізоричний, філософський і богословський інститут «Studium Ruthemnm (1787-1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше – церковнослов’янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими вченими та громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв’язане церковною традицією, схилялося до церковнослов’янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50-70 pp. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об’єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль у якому відігравали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, сербських і чеських письменників та вчених, що започаткували слов’янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї, в с. Добряна біля Стрия і навіть у Відні. Члени їх займалися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в церковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая».[1]

Напередодні революції 1917 року ситуація з освітою дещо поліпшилася. В Україні налічувалося вже 27 вищих учбових закладів, у яких навчалося 35 тис.студентів. Проте на всій території України не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.[6]

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною.[6]

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет в Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.[5]

 

Розвиток науки.

Початок ХХ століття був сприятливим і для розвитку української науки. Д.Заболотний першим запропонував ефективні шляхи боротьби з чумою. Вчені-ботаніки С.Навашин і В.Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу,Алжиру.. Розвиткові вітчизняної авіації сприяв першийаероклуб, що відкрився в Одесі у 1908 році.[5]

У виведенні авіації на чільне місце серед надбань людства важлива роль належить військовому льотчику П.Нестерову, який під час служби в Україні у 1913-1914 роках продемонтрував ряд способів найвищого пілотажу, в тому числі знамениту "мертву петлю". Київське товариство повітроплавання (1907-1916) прославили І.Сікорський (батько вертольотобудування), Ф.Андерс - творець першого вітчизняного дирижабля та інши.Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки були Д.Рожанський, Т.Кравець, М.Пильчиков. Технічному прогресу металургії присвятив своє життя М.Курако. Проблемами промислового розвитку Донбасу займався Л.Лутугін.[7]

Історичну науку України гідно представляли О.Єфіменко, В.Барвінський, Д.Багалій, І.Лучицький, В.Іконников та інши. Український археолог В.Хвойко відкрив перші пам"ятки Трипільської культури.У 1910 році було засновано Кримське товариство дослідників природи.У 1907-1909 роках було видано "Словаря української мови" Б.Гринченком.У 1912 році в Одесі була проведена перша операція лікаря В.Філатова.Література та містецтво. Нових здобутків досягла в тих складних і суперечливих умовах суспільного життя українська література, представлена плеядою таких імен як І.Франко, Л.Українка, М.Коцюбінський, В.Вінниченко, П.Мирний, І.Нечуй-Левицький, О.Маковей, О.Кобилянська, робітничий поет П.Махиня, О.Олесь(Кандиба) та інши.[5]

У 1903 році у Відні було перше повне видання українською мовою "Біблії". М.Комаров у 1903 році видав бібліографічний покажчик "Т.Шевченко в литературе и искусстве". За редакцією В.Доманицького вийшло перше повне видання творів Т.Г.ШевченкоПіднесенню громадської ролі українського театру сприяли М.Кропивницький, І.Капенко-Карий, П.Саксаганський, М.Заньковецька. У 1907 році М.Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр.Далі розвивали музичну культуру М.Литвиненко, С.Крушельницька, О.Петрова, М.Садовський та інши співаки, а також композитори М.Лисенко, М.Леонтович. Готувала акторські кадри музично-драматична школа, заснована М.Лисенком в 1904 у Києві.Талановитий живописець І.Труш організував у 1905 році у Львові першу всеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно "Геть із Запоріжжя", автором якого був племінник Т.Шевченка та учень І.Репіна Ф.Красицький.В архітектурі почаатку ХХ століття в Україні поширився загальноєвропейський стиль модерн з характерними для нього природними декоративними формами. У Києві типовими спорудами є будинок з химерами архітектора В.Городецького, Державний банк, перший в Україні критий ринок на Бесарабській плащі.[7]

 

РОЗДІЛ 2.

ОСВІТА У ВІДОМИХ УНІВЕРСИТЕТАХ УКРАЇНИ XIX-XX СТОЛІТТЯ

2.1. Національний університет «Києво-Могилянска академія»

Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.[2]

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року.[2]

Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою.Випускникам академії надавався сертифікат з підписами ректора та префекта.В академії відбувалися регулярні поетичні змагання з декламації віршів відомих поетів, а також власних віршів.Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.[4]

19 вересня 1991 року, згідно з розпорядженням Голови Верховної Ради України «Про відродження Києво-Могилянської академії», було створено Університет «Києво-Могилянська академія» на історичній території Києво-Могилянської академії.[2]

 

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Університет був заснований указом Миколи I 8 листопада 1833 як Київський Імператорський університет св. Володимира, на базі закритих після Польського повстання 1830-1831 років Віленського університету та Кременецького ліцею. Їм же був затверджений тимчасовий статут і штатний розклад. За цим статутом установа підпорядковувалося не тільки міністру народної освіти, але і піклувальнику округу.Це був другий університет на території Малоросії після Харківського Імператорського, відкритого в 1804 році (і шостий за рахунком університет Російської імперії).[3]

Перші заняття в університеті і його урочисте відкриття відбулося 15 липня 1834 в день Святого Володимира. У Києво-Печерській лаврі відслужили Божественну літургію, після чого присутні повернулися в орендований для навчання будинок на Печерську.У 1834 році в університеті існував лише один факультет - філософський, із двома відділеннями - історико-філологічним та фізико-математичним, на них навчалися 62 студенти. У 1835 відкрито юридичний, в 1841 - медичний факультети (згодом медичний факультет відокремився і став нинішнім Київським медичним університетом). Філософський факультет в 1850 був розділений на історико-філологічний та фізико-математичний факультети. У складі цих чотирьох факультетів університет працював до 1918.[3]