Українське національно-державне відродження 1917 -1920 рр

1. Утворення і діяльність Центральної Ради.

2. Більшовицький переворот і Центральна Рада.

3. Внутрішня та зовнішня політика уряду Скоропадського.

4. Відродження УНР. Директорія

5. Проголошення ЗУНР. Акт Соборності України.

6. Становище в Україні в 1919 – 1920 роках.

7. Причини поразки української революції.

1. Перша світова війна привела до загострення кризи в соціально-політичному житті, різкого погіршення становища народних мас і наростання їх невдоволення, що призвело до Лютневої революції. Внаслідок цієї революції в Росії було ліквідовано самодержавний лад та утворилося двовладдя – Тимчасовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів. Події в Петрограді прискорили початок української національно-демократичної революції. Паралельно з органами Тимчасового уряду 17 березня в Києві виникла Центральна Рада. Вона мала очолити національно-визвольний рух. До Центральної Ради увійшли представники українських соціал-демократів, православного духовенства, військових, культурно-освітніх та інших організацій. Очолив Центральну Раду Михайло Грушевський – відомий історик, професор, лідер всеукраїнського руху за національне відродження України. Головною метою центральної Ради у початковий період її існування була автономія України у складі перебудованої на федеративних засадах Росії.

У квітні в Києві відбувся Український національний конгрес,який обрав новий склад Центральної Ради. Зміцненню позицій Центральної Ради як крайового органу влади сприяло проведення військових з’їздів, з’їзду українських селян та з’їзду робітників.

10 червня 1917 р. Центральна Рада проголосила свій І Універсал. В ньому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада – найвищим державним органом. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд – Генеральний Секретаріат, який був очолений Володимиром Винниченком.

Тимчасовий уряд, занепокоєний вимогами автономії України, направляє до Києва свою делегацію. Наслідком переговорів було досягнення деяких угод. Так, Генеральний секретаріат визнавався крайовим органом управління в Україні, склад якого затверджувався Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала поповнитись представниками національних меншин, допускалося формування українських військових частин. Однак питання про автономію, аграрне та інші відкладалося до скликання Всеросійських Установчих зборів. Досягнуті домовленості були розкриті у Другому Універсалі Центральної Ради, опублікованому 3 липня 1917 р.

2. Погіршення соціально-економічного та політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту – ліквідації влади тимчасового уряду і встановлення більшовицької влади. Прихід до влади в Росії більшовицької партії порушив нетривалий громадянський мир у російському суспільстві і неминуче вів до збройного зіткнення з Центральною Радою.

20 листопада 1917 р. Центральна Рада видала ІІІ Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку. За статусом вона мала входити до Російської федерації як суверенна держава. Відповідно до ІІІ Універсалу, право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасовувалося, і земля оголошувалася власністю всього трудового народу. Для робітників встановлювався 8-годинний робочий день. Він гарантував демократичні свободи, проголошував автономію для національних меншин. Українська Народна Республіка мала намір негайно розпочати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками.

Перемога більшовицької революції в пролетарських центрах Росії активізувала пробільшовицькі сили в Україні. З метою поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з’їздом Рад була розгорнута робота по його підготовці. На з’їзд запрошувалися представники усіх Рад робітничих,солдатських і селянських депутатів, але представництво селян обмежувалося.

Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції. У Києві вони утворили військово-революційний комітет, який став готувати нове повстання. Наслідком конфлікту УНР і більшовицького Раднаркому став ультиматум РНК РСФРР від 4 грудня 1917р. Центральній Раді. В ньому Раднарком, з одного боку, на словах, визнавав УНР, а з іншого – грубо втручався у внутрішні справи УНР, характеризував дії Центральної Ради як націоналістичні й контрреволюційні.

Генеральний секретаріат відхилив цей ультиматум. Було прийнято рішення припинити вивіз хліба на північ і ввести свою грошову систему. Після цього почалася неоголошена війна між Російською федерацією та УНР.

У середині грудня 1917 р. в Києві зібрався І Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Однак серед делегатів з’їзду лише невелика частина виявилася прихильниками більшовиків.

Більшовики виїхали до Харкова, де в цей час проходив ІІІ обласний з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну. Вони об’єдналися з делегатами цього з’їзду і проголосили себе Всеукраїнським з’їздом рад. Робота з’їзду проходила 24 – 25 грудня 1917 р. з’їзд проголосив радянську владу в Україні. На з’їзді було обрано Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. Він сформував радянський робітничо-селянський уряд – Народний секретаріат. Створення уряду в Харкові стало передумовою до збройного виступу Радянської Росії проти центральної Ради.

На початку 1918 р. з наступом більшовиків українське керівництво позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. 22 січня було прийнято 4 універсал. Україна була проголошена повністю незалежною державою.

У середині січня розгорнувся наступ радянських військ на Київ. Цими військами командували В. Антонов-Овсієнко та полковник царської армії М. Муравйов. В самому Києві більшовики підняли на збройний виступ робітників військового заводу - «Арсенал». Центральна Рада не змогла організувати дієвого опору. На шляху червоногвардійців стали переважно студенти та гімназисти – майже 300 осіб під командуванням сотника М. Омельченка. 16 січня на станції Крути відбувся вирішальний бій. Бійці оборонялися з завзяттям, проте втримати більшовицьку навалу не змогли. більшість з них героїчно загинула захищаючи українську державу.

26 січня радянські війська зайняли Київ. За 3 тижні, які загони Муравйова перебували в Києві вони встигли провести масові розстріли. За деякими даними, число жертв перевищувало 5000 осіб.

З листопада в штабі німецьких військ у Брест-Литовську йшли мирні переговори між більшовицькою Росією та Німеччиною. Проголосивши незалежність УНР стала суб’єктом міжнародного права і на запрошення країн Четверного союзу приєдналася до переговорного процесу. 9 лютого 1918 р. угоду між УНР і чотирма державами німецького блоку було підписано. Україна зобов’язалась поставити Німеччині велику кількість зерна, круп,м’яса. У відповідь їй обіцяли збройну допомогу у боротьбі з більшовиками. 18 лютого німецькі й австрійські війська рушили в Україну. За короткий час вся її територія була окупована. 7 березня в Київ окупований німцями повернулася Центральна Рада.

Центральна Рада підтвердила чинність прийнятих нею раніше законів і продовжувала виконувати свої функції. Однак проти неї сформувалася опозиція. Великих землевласників та промисловців не влаштовували її соціалістичні експерименти, а незаможні верстви – невиконані обіцянки щодо надання землі. Багато хто засуджував Центральну Раду за угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Німці пересвідчилися, що Центральна Рада неспроможна утримувати владу в своїх руках їх особливо турбувала слабкість адміністративного апарату, покликаного збирати продовольство і сировину для Німеччини та Австро-Угорщини.

3. 29 квітня З’їзд земельних власників проголосив генерала Павла Скоропадського гетьманом України.

Після розпуску Центральної Ради гетьман оголосив про встановлення «Української Держави». Нова держава ґрунтувалась на поєднанні монархічних, республіканських та диктаторських засад. «Соціалістичні експерименти» Центральної Ради були скасовані. Гетьманові належало одноосібне право видавати всі закони призначати кабінет міністрів, управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею країни.

Фактична влада в Україні належала окупантам. Україна зобов’язувалась оплачувати військову допомогу німців.

Хоча всі соціалістичні партії відмовились від будь якого співробітництва з новою владою, гетьманові вдалося за своє восьмимісячне правління досягти певних успіхів у своїй політиці.

Серед досягнень слід відзначити створення дієвої адміністрації, боєздатних військових формувань, військово-морських сил, що створювались із суден Чорноморського флоту, який німці передали гетьманові.

Гетьманський уряд підготував компромісний аграрний законопроект, згідно з яким земельні маєтки мали бути примусово викуплені і розподілені між селянами не більше ніж по 25 десятин на особу. Але здійснити заплановану реформу не встигли.

У галузі зовнішньої політики слід відзначити встановлення дипломатичних відносин з 12 країнами, підписання мирного договору з Росією і визнання останньою Української держави.

Особливо помітними були успіхи в галузі освіти та культури. Було засновано 150 нових україномовних гімназій, випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників. Відкрились 2 українські університети. Визначною подією стало заснування Української Академії наук. Крім того було створено Українську національну бібліотеку, Український історичний музей, Національну галерею мистецтв, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр.

Разом з тим П. Скоропадський і його уряд припустилися низки політичних прорахунків. По-перше, у своїй діяльності вони явно залежали від німців. По-друге, підтримка великих землевласників, повернення їм землі, каральні експедиції викликали велике невдоволення серед селян. По-третє формування вищого військового командування переважно з колишньої царської верхівки та росіян посилили опозиційний рух.

4. Посилення опозиції П. Скоропадському призвело до виникнення 13 листопада Директорії для керівництва антигетьманським повстанням. До її складу увійшли: В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко. Основною військовою силою повстання були Українські Січові стрільці на чолі з полковником Є. Коновальцем, які стояли у Білій Церкві. 14 грудня німці залишили Київ, забравши з собою П. Скоропадського. 19 грудня Директорія переїхала з Вінниці до Києва, де була відновлена Українська Народна республіка. Директорія відновила закони УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. Призначила свій перший уряд під головуванням В. Чехівського. Вища законодавча влада передавалась Трудовому Конгресові – свого роду парламенту сформованому з депутатів від селян, робітників, трудової інтелігенції, а також залізничників, і поштовиків.

Проте в листопаді – грудні 1918 р. в Чорноморських портах з’явилися війська Антанти. Вони мали намір надати військову допомогу Білій армії, що готувалася на Північному Кавказі до війни за відновлення «єдиної і неподільної Росії». Дедалі виразнішими ставали й наміри радянської Росії знову ввести свої війська в Україну. В січні 1919 р. радянські війська зайняли Харків. Тривалі переговори Директорії з Москвою з метою припинити наступ Червоної Армії в Україну результатів не дали. Тоді Директорія змушена була переорієнтуватись на союз з Антантою.

5. В міру того як наближалася військова поразка Четверного союзу. серед багатонаціонального населення Австро-Угорщини усе активніше розгортався рух за національне самовизначення й утворення самостійних держав. Зокрема не заперечуючи проти відродження польської державності, українське населення рішуче висловилося за утворення Української держави в її етнографічних межах.

Відразу ж після того як імперія Габсбургів розпалася, 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори громадсько-політичних діячів Галичини і Буковини. На зборах була обрана Українська Національна Рада – вищий орган влади майбутньої держави. До Української національної Ради увійшли Кость Левицький, Євген Петрушевич, Леонід Цегельський. Було оголошено, що етнічні українські землі складають окрему державу. Національна Рада домоглася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі влади українцям і в ніч на 1 листопада зайняла своїми збройними силами Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. була проголошена західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Її президентом став голова Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) К. Левицький. Держава ЗУНР, враховуючи Буковину й Закарпаття охоплювала 70 тисяч кв. кілометрів території.

Українській державності чинили відчайдушний опір поляки Східної Галичини. Між українськими і польськими загонами розгорнулись запеклі бої. 22 листопада українські загони змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Щойно створена держава відразу приступила до будівництва збройних сил. Оголошувалася загальна мобілізація, до служби залучалися колишні офіцери царської армії, німецькі та австрійські спеціалісти. До весни в Українській Галицькій армії налічувалося понад 100 тисяч осіб.

Було очевидно, що самотужки забезпечити незалежність ЗУНР неможливо.

З цією метою уряд ЗУНР вступив у переговори з урядом гетьмана П. Скоропадського про втілення ідеї соборності (державного об’єднання всіх українських земель). Після падіння гетьманської влади переговори були продовжені з Директорією УНР. На початку січня 1919 р. Українська Національна Рада проголосила об’єднання ЗУНР і УНР в єдину суверенну народну Республіку. Урочиста церемонія з цього приводу відбулася 22 січня 1919 р. в Києві на Софіївському майдані в присутності десятків тисяч киян. Однак цей документ залишився декларацією. Втілити його в життя не дозволила вкрай несприятлива міжнародна ситуація.

Народна Рада гарантувала рівні вибори, права усім громадянам держави. Поміщицьке землеволодіння ліквідувалося, земля розподілялася між малоземельними та безземельними селянами.

ЗУНР намагалася здобути визнання інших держав. Вона утворила свої посольства у Відні, Берліні, Будапешті, Празі. Місії ЗУНР існували в США, Італії, Канаді,Бразилії. В 1919 р. країни Антанти прийняли рішення про підтримку польської окупації Галичини. Польська армія під командуванням Й. Геллера, яка створювалась Антантою для боротьби з Червоною армією, була кинута у травні 1919 р. проти ЗУНР. Міжнародний тиск, а також нестача зброї змусили УГА і уряд ЗУНР відступити в липні 1919 р. за р. Збруч.

6. У 1919 – 1920 рр. революційні змагання трансформувались у збройну боротьбу за владу в Україні. Директорія, яка багато надій покладала на Антанту обіцяної допомоги не отримала. У березні 1919 р. з’ясувалося,що Антанта не має достатніх сил для розгортання воєнних дій в Україні і Росії. Більше того під впливом більшовицької пропаганди антантівські війська теж почали розкладатися. Прорадянські настрої охопили також українських есерів і есдеків, поширилися на армію УНР. У міру заглиблення більшовицьких сил в Україну партизанські загони один за одним полишали Директорію й переходили на бік більшовиків. До більшовиків приєдналися такі отамани, як М. Григор’єв, Д. Терпило (Зелений), Н. Махно.

4 січня 1919 р. другий український радянський уряд (Тимчасовий робітничо-селянський уряд) переїхав до Харкова. Сили директорії танули. До травня 1919 р. вона зазнає поразки на всіх фронтах.

Український більшовицький уряд цілковито залежав від Москви і навіть не намагався проводити самостійну державну політику. Замість рад обраних народом керівництво на місцях здійснювали ревкоми, військревкоми та комбіди.

6 – 10 березня 1919 р. відбувся ІІІ з’їзд рад, який прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Згідно з рішенням ІІІ з’їзду на території України запроваджувалася політика «воєнного комунізму», встановлювалася державна монополія на заготівлю хліба та інших продовольчих продуктів.

Проти продрозкладки та примусового створення колгоспів селяни почали активну боротьбу, яка переросла в масовий повстанський рух. Проти повстанців було кинуто регулярні військові частини, але придушити повстанський рух не вдалося.

Сприятливими обставинами скористалася добровольча армія Денікіна, яка влітку перейшла в активний наступ. Денікінці принесли в Україну войовничий шовінізм, реставрацію поміщицького землеволодіння, жорстокі репресії проти українства. Однією з основних засад їхньої політики було відновлення єдиної і неділимої Росії та запровадження військової диктатури. Проти білогвардійців почалися масові повстання. Особливої шкоди денікінцям завдала повстанська армія Нестора Махна, через що Біла армія опинилася на межі катастрофи.

Восени 1919 р. почалася третя більшовицька інтервенція в Україну. 11 грудня був організований Всеукраїнський революційний комітет - центральний тимчасовий надзвичайний орган радянської влади в Україні. Він перебував в Харкові, який за наполяганням Кремля став столицею УСРР. Всеукрревком призначав ревкоми в губерніях, повітах, містах. В Україні було відновлено політику воєнного комунізму. Сутність політики воєнного комунізму полягала в наступному:

1. скасування товарно-грошових відносин і заміна їх прямим товарообміном, запровадження карткової системи на продукти харчування, зрівняльна система оплати праці;

2. націоналізація промисловості, державний контроль над виробництвом;

3. мілітаризація праці (запровадження загальної трудової повинності населення віком від 16 до 60 років, трудова мобілізація, робота за трудодні);

4. запровадження продрозкладки на селі;

5. різке обмеження суверенітету України: КП(б)У – складова частина РКП(б); керівництво профспілками і громадськими організаціями здійснювалося з Москви.

Збройне зіткнення Польщі і радянської Росії було неминучим. Ю. Пілсудський міг розраховувати на підтримку С. Петлюри, який не полишав намірів боротися за незалежну Україну. У квітні 1920 р. С. Петлюра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків - Варшавський договір. Після цього почався наступ польсько-українських військ у напрямі на Київ та Бобруйськ. Участь поляків у цій угоді мотивувалась прагненням мати між собою та Росією східноукраїнську буферну державу. В початковий період наступ польсько-українських військ розвивався успішно. 7 травня союзницькі сили, що налічували близько 80 тис війська зайняли Київ. Однак 14 травня війська Південно-Західного і Західного фронтів перейшли до контрнаступу, розраховуючи перетворити його на початок «світової революції». Польсько-українські війська змушені були відступити в Західну Україну за р. Збруч. Величезна кількісна перевага більшовиків на польському фронті дала свої результати. Але Червона Армія в середині вересня зазнала серйозної поразки під Варшавою. Почався польсько-український контрнаступ. Проте Польща розпочала таємні переговори з більшовиками. 12 жовтня польський уряд уклав з більшовиками перемир’я, поставивши українські війська в дуже незручне становище.

Східноукраїнська армія, що налічувала 35 тис. осіб продовжувала сама воювати з більшовиками. Після важких боїв армія УНР перейшла в листопаді 1920 р. Збруч. На території Польщі її війська були інтерновані поляками. Після цього збройну боротьбу з більшовиками вели понад 100 розрізнених партизанських загонів, що діяли на значній частині України. Для підсилення повстанського руху восени 1921 р. був організований партизанський рейд під проводом Ю. Тютюнника. Протягом листопада на Правобережжі України діяли дві групи добровольців армії УНР. Частина їх потрапила у полон і 23 листопада 1921 р. під містечком Базар 359 учасників цього другого Зимового походу було розстріляно. Війна за незалежність України скінчилась.

18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею, яким завершується доба УНР. За умовами цієї угоди до Польщі відійшли західноукраїнські землі. Польща офіційно визнала Радянську Україну з кордоном по р. Збруч і зобов’язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, в тому числі уряду УНР. В листопаді 1920 р. розпочався наступ Червоної армії проти військ Врангеля. Разом із радянськими частинами в наступі брали участь загони Н. Махна. До 17 листопада Червона Армія зайняла Крим. Таким чином, більшовики добилися перемоги у боротьбі за Україну.

7. Боротьба за встановлення і збереження української незалежної держави в 1917 – 1920 рр. закінчилася поразкою. Причини невдач національно-визвольних змагань можна розділити на внутрішні і зовнішні.

У політичних сил,що боролись за незалежність не було єдності у питанні про політичний устрій Української держави. Серед українських самостійників були республіканці, монархісти, прихильники радянського устрою. Між національними силами різної політичної орієнтації йшла гостра боротьба включаючи і бойові дії.

Соціально-політична диференціація – явище звичайне для багатьох народів світу, але в ім’я державної незалежності різні політичні сили як правило ідуть на компроміс і знаходять прийнятну для більшості лінію. В Україні 1917 – 1920 рр. цього не сталося.

Зовнішня причина невдач національно-визвольних змагань полягала в тому,що Радянська Росія, Польща, білогвардійські уряди були проти незалежної УНР і зайняли щодо неї ворожу позицію. Ставлення країн Антанти та Німеччини щодо УНР було непослідовним з врахуванням лише своїх власних інтересів.

Але зусилля українців у боротьбі за власну державність, за відновлення територіальної цілісності своєї країни не були даремні. Мільйони жителів України відчули пробудження національної свідомості, придушеної століттями перебуванням у складі Російської імперії. Чотири роки національно-визвольних змагань збагатили українське суспільство досвідом державотворення, зокрема створення органів управління, власних збройних сил. Вагомі здобутки були досягнуті в культурному будівництві 1917 – 1920 рр.

 

Українська РСР в умовах НЕПу (1921-1928 рр.)

1. Внутрішнє та зовнішнє становище України після революції.

2. Суть нової економічної політики.

3. Причини та масштаби голоду 1921 – 1923 рр.

4. Юридичне оформлення Союзу РСР.

5. Український національний комунізм.

 

1. Воєнні дії, що точилися майже безперервно протягом семи років, завдали величезної шкоди народному господарству України. За цей період найбільше постраждала важка промисловість. працювала лише одна доменна піч – на Петровському заводі в Єнакієвому. Кількість робітників у промисловості скоротилася наполовину. Щоб урятуватися від голоду і безробіття, робітники залишали міста. Продрозкладка руйнувала сільське господарство. Навесні 1921 р. продрозкладку виконали менше ніж на 40%.

Робітничі й червоноармійські загони, які вилучали хліб, наштовхнулися на збройний опір селянства. Радянська влада розглядала його як куркульський бандитизм.

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них – країни Балтії, Польща і Фінляндія – стали справді самостійними. В усіх інших, в тому числі й в Україні утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності, суверенітеті радянських республік і зокрема України. Водночас в тих же документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною радянської федерації. Отже, офіційні інститути радянських республік були зовні самостійними, але насправді контролювалися комуністичною партією, яка мала монопольну владу. Офіційно відсутність єдиної радянської держави вважалась тимчасовим явищем.

Починаючи з 20-х років Україна здійснює вихід із дипломатичної ізоляції. Перші угоди про встановлення дипломатичних відносин було укладено з країнами Балтії. В 1922 р. було укладено договір з Німеччиною про економічне співробітництво та обмін військовополоненими. Значним успіхом міжнародної діяльності України стало укладення на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між УСРР та Туреччиною. У листопаді цього ж року було поглиблено україно-німецькі торгові зв’язки.

Активність України в сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності на справжню. Тому з боку московського центру все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності УСРР. Стало очевидним, що московське керівництво не бажало, щоб Україна стала суб’єктом міжнародного права. Згодом Сталін звинуватив Х. Раковського і М. Скрипника, що замість побудови єдиної держави у формі федерації вони прагнуть розбудови конфедерації держав.

Тенденція до обмеження дипломатичної активності української дипломатії почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. В 1923 р. дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС, а НКЗС України було ліквідовано.

2. Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого загострення соціально-політичної обстановки. Протягом 1921 р. Росію та Україну потрясли військові заколоти, робітничі страйки та селянські повстання. Нещадне придушення робітничо-селянських виступів не вирішувало проблеми.

Економічний крах примусив Російську компартію більшовиків змінити курс. У 1921 р. відбувся перехід від політики «воєнного комунізму» до так званої «нової економічної політики» - Непу. Дозволялася певна лібералізація і децентралізація економіки,вільний ринок, який сприяв розвиткові приватної ініціативи. Замість реквізиції зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продати надлишки зерна за будь якими ринковими цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. Уряд тимчасово відмовився від політики створення колективних господарств. Землі перерозподілялися між бідними селянами. Було скасовано урядовий контроль над внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства передавалися у приватні руки на правах оренди. Однак у руках держави залишилися «командні висоти, в економіці – важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

Відроджувалась і розвивалась кооперація. До кінця 20-х років до різних кооперативних об’єднань було залучено 85% селян.

Неп дав свої результати. Селянські господарства швидко підвищували продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10% землі більше ніж і 1913р. Виробництво предметів споживання також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем держави. У політичному житті більшовицька партія зберігала необмежену монополію на владу. Одним з основних напрямків політики більшовиків було прагнення закріпити централізоване правління радянськими республіками.

3. Голод 1921 – 1923 рр. мав як природну причину – посуху 1921р. так і злочинну аграрну політику правлячої комуністичної партії. Конфлікт радянської влади з селянством особливо яскраво проявився під час засухи, що у 1921 р. охопила найважливіші зернові райони Росії та України. Катастрофічне становище склалося в Катеринославській, Донецькій, Запорізькій, Одеській, Миколаївській губерніях. Кількість голодуючих налічувала близько 5,6 мільйонів, що становило 25% населення.

Особливої гостроти голод набув у 1922 р. у травні голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з України. «Маючи своє Поволжя, - наголошує Г. Петровський, - Україна з початку кампанії по 1 травня надіслала в прикріплені до неї голодуючі губернії РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в 4 рази більше ніж своїм голодуючим губерніям, яким надіслано всього 232 вагони.

Взимку 1922 – 1923 рр. трагедія повторилася: тільки дітей в Україні голодувало в Україні понад 2 млн. головною причиною повторного голоду, як і в 1921 – 1922 рр. було інтенсивне вивезення хліба за межі республіки. Так хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 85 млн. пудів. Водночас до Росії було вивезено 27 млн. пудів зерна. У 1922 – 1923 р цей дефіцит скоротився до 20 млн. пудів, однак хлібні ресурси УСРР, як і раніше, були значною мірою вичерпані хлібозаготівельними органами. Значна частина цього зерна пішла на експорт.

Отже, з двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921 – 1923 рр., перша була зумовлена надмірним вивезенням хліба у голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, а друга вивозом українського зерна за кордон.

4. Україна була приєднана до радянської Росії під час громадянської війни за допомогою збройної сили. У ній розбудовувалася система військової й цивільної влади, яка нічим не відрізнялася від російської. Республіка була визнана незалежною з усіма атрибутами державності внаслідок прагнення більшовиків послабити конфронтацію з визвольним рухом пригноблених народів колишньої Російської імперії.

Декларативні заяви про незалежний статус національних республік аніскільки не перешкоджали більшовикам розбудовувати централізовану державу. В 1919 р. РКП(б) домоглася ухвалення в республіканських законодавчих органах постанови про централізоване управління обороною, народним господарством, фінансами, транспортом, поштою і телеграфом. Відповідні управлінські структури підпорядковувались російським народним комісарам. Таке підпорядкування дістало назву «воєнно-політичного союзу».

Після закінчення громадянської війни деякі вищі московські чиновники вважали за потрібне повернутись до губернського адміністративно територіального поділу. Інші вважали, що незалежні радянські республіки треба зберегти, проте урівняти їх у правах з автономними республіками РСФРР. Сталінський проект союзного договору передбачав входження радянських республік до Російської Федерації на правах автономії. План ліквідації державності національних республік викликав протест з боку їхнього керівництва особливо в Україні. Ленін рішуче виступив проти ідеї «автономізації». Він запропонував план об’єднання всіх радянських республік на рівних правах із РСФРР у новій федерації.

Ленінська концепція федерації виявилася більш прийнятною для керівництва національних регіонів і в грудні в Харкові 1922 р. 7 Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. 30 грудня 1922 р у Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд рад, котрий затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Однак під впливом Й. Сталіна в новій союзній державі зберігся принцип централізації основних наркоматів, що викликало протести з боку республіканських керівників. На ХІІ з’їзді глава Раднаркому УСРР Х. Раковський запропонував змінити штучну централізаторську політику, передавши найважливіші питання життєдіяльності союзним республікам. Ідеї українського прем’єра викликали невдоволення Й. Сталіна. У липні 1923 р. Х. Раковський був усунутий із посади глави уряду УСРР.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулось на ІІ з’їзді рад СРСР у січні 1924 р. УСРР за Конституцією СРСР мала право на вільний вихід із Союзу. Однак провідні напрямки життєдіяльності країни (військово-морські й закордонні справи, зовнішня торгівля, залізничний транспорт) цілком входили до компетенції тільки союзного уряду. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали всього шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення.

Таким чином не дивлячись на демократичний принцип рівноправності республік, покладений в основу створення СРСР на початку 20-х років, подальший розвиток союзної держави відбувався за сталінським сценарієм. З середини 20-х років Україна, як і інші національні республіки, остаточно втратила залишки суверенітету.

5. Досвід громадянської війни свідчив, що без задоволення мінімуму національних потреб українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. Саме ця обставина була основою політики «коренізації» яка з 1923 р. впроваджувалась в усіх радянських республіках, а в Україні мала назву українізації. Українізація стала офіційною лінією більшовицької партії. Політика коренізації мала сприяти переходу керівних кадрів на мову республіки, в якій вони працювали. Для розв’язання цього питання влада йшла двома шляхами. По-перше, російськомовні спеціалісти і функціонери мали обов’язково вивчити національну мову. По-друге керівні кадри партійних і державних установ мали поповнюватися представниками місцевого населення. Діловодство переходило на національну мову. Розвивалась національна преса, театр, культурні та освітні установи.

Багато хто з більшовиків України з величезним ентузіазмом сприйняв курс на українізацію. Важливе значення мала та обставина, що керували ключовим у справі українізації наркоматом освіти в 20-х роках переконані прихильники національного відродження - Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Націонал- комуністи (більшовики українського походження) скористалися сприятливою політичною ситуацією, щоб досягти максимуму можливого для відродження української культури. Запровадження української мови на державному рівні в межах УСРР було найбільшим досягненням націонал-комуністів. Але вони наївно вірили, що шляхом співпраці з більшовицьким урядом Росії можливо було досягти незалежності України.

Отже політика коренізації була тимчасовим заходом більшовицького керівництва СРСР і мала на меті зміцнення радянської влади в національних окраїнах, знімаючи частину протиріч між владою і народними масами. Також необхідно було поставити під контроль процес національного відродження та частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету. Коли ж національне відродження почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи цю політику було згорнуто.