Слобідська Україна в кінці XVII—XVIII ст

Слобідська Україна знаходилася на схід від Гетьманщини і до її складу входили сучасна Харківщина, схід Сумщини, північна частина нинішніх Луганської та Донецької областей, південна — Бєлгородської, Курської, Воронезької.

Ця територія була знелюднена після монголо-татарської на вали і саме через неї проходили головні шляхи, через які татари йшли на Московщину: Муравський та Ізюмський. З XIV ст. цей регіон називався «Дике поле».

Перша українська колонізація цього краю розпочалася після поразки селянсько-козацького повстання 1637-1638 років, коли козацький ватажок Острянин і з ним ще близько 1000 осіб оселилися біля Чугуєва.

Нова хвиля переселенського руху українців на Слобожанщину почалася під час Національної революції та Визвольної війни. Українські селяни, міщани втікали від гніту польських феодалів, нападів татар і страхіть воєн. Поселялися тут також російські селяни та старообрядці. Від назви поселень-слобод ця територія почала називатися Слобожанщиною або Слобідською Україною.

Одночасно з селянськими переселенцями з'являються на Слобожанщині і монастирі: у 1624 р. Святогірський, у 1652 р. — Острогозький. У 1652 р. було засновано місто Суми, у 1654 р. осад чий Іван Каркач із 37 родинами заснував Харків, у цьому ж році була заселена поселенцями Охтирка.

Переселенці, ураховуючи стан постійної військової небезпеки та козацькі традиції, що вже склалися, створили полко-во-сотенний устрій Слобожанщини. Усього було 5 полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський, Острогозький (Рибінський). Проте устрій Слобожанщини дещо відрізнявся від устрою Гетьманщини: 1) тут не було єдиного зверхника — гетьмана; 2) полковників обирали, але довічно; 3) влада полковників була спадковою; 4) у сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину.

Слобідські полки підлягали владі білгородського воєводи, який сам затверджував полковників. Московський уряд спеціально не об'єднував слобідські полки в єдину цілісність, щоб не допустити їх відокремлення, єдиної опозиції проти Москви. До кожного полковника московські урядовці зверталися окремо, встановлювали їм права та обов'язки. Головним привілеєм було право козацького устрою, а крім нього, — свобода від податку із землі, право вільної торгівлі та виробництва горілки. Поселенцям виділялося по 10-15 десятин землі на душу, зерно для посіву, на початковому етапі звільнення від податків. Гетьман І. Самойлович клопотав, щоб Слобідську Україну з її полками передали в його підпорядкування, але Москві було невигідно таке посилення влади гетьмана й тому йому відмовили.

Спочатку населення Слобожанщини було козацьким і мало військове призначення. Але з часом почала збільшуватися кіль кість селян і міщан.

Близько 1700 р. на Слобожанщині проживало 250 тис, а через 100 років 1 млн. поселенців.

Окрім охорони цієї території від нападів татар, московський уряд використовував слобідських козаків у походах проти «своїх» — військ гетьманів І. Виговського та П. Орлика.

У 1700 р. Петро І видав указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків, що означало певне обмеження автономії Слобідської України. У 1724 р. слобідські козаки ходили на Персію, у 1733 р. — на Польщу, у 1736 р. — на Крим, у 1739 р. — на Молдавію.

У 1732 р. було зроблено новий крок до обмеження автономії Слобожанщини. Обмежувались права слобідських полковників керувати полками. Скасовувалось право «займанщини», тобто права займати і обробляти вільні землі. У 1748 р. козакам заборонили переходити з одного полку до іншого. Почали формуватися регулярні військові роти на чолі з ротмістрами, які поступово витісняли козацькі полки.

Проте протягом XVIII ст. козацька старшина одержала на цій території великі маєтки, поклавши початок великому землеволодінню. Сумський полковник Кондратьев одержав такі величезні «пожалування», що в 1780 р. його родина володіла 120 тис. га землі.

Селяни або «посполиті» були вільними хліборобами й могли, за бажанням, селитися, переселятися по всій території краю, на віть вступати в козаки, але повинні були платити податки. Якщо вони вступали в козацький стан, то могли зайняти вільні військові землі й повинні були нести військову службу.

Полковий устрій слобідського козацтва було скасовано у 1765 р. Замість козацьких полків було утворено 5 гусарських, козаків перетворено на «військових обивателів» і обкладено по датком. На землях Слобідської України утворена Слобідсько-Українська губернія. Слобожанщина втратила залишки своєї автономії і перетворилася на провінцію Російської імперії.

3 .Озброєння українського козацтва

Зброя

«Зброя їх — рушниця і шабля, инші мають короткий спис і стріли, але рідше; залізної зброї ніхто не носить, навіть гетьман», писав про козаків Старовольський 1628 р. Подібно характеризують козацьку зброю й инші мемуаристи. Папський посол Гамберіні 1584 р. пише: «Зброя їх шаблі і кілька рушниць, із яких вони ніколи не хиблять». Боплян розказує, що в похід на море козак бере дві рушниці та шаблю.

Найважнішою козацькою зброєю була безперечно рушниця. Під Хотином 1621 р. «було 30.000 рушничних козаків, що могли ставати пішо, бо шаблі не всі мали». В 1651 р. під Берестечком: «шабля рідка, самопал у кожного». Тимто козаків називали й «рушничним військом». Ще більше — сучасники стверджують, що козаки в поході мали нераз і по дві рушниці, а то й більше. Козацькі рушниці мають звичайні назви: самопал, рушниця, мушкет. Рушниці й самопали згадують нераз одні поруч одних, отже ці назви не були ідентичні, але як їх відрізняли, не знаємо. Німець Вайнбер оповідає, що козаки під Смоленськом мали довгі рушниці «на зразок шотляндських». В 1637 р. є перша згадка про мушкети у козацькім війську.

З инших родів рушниць згадується яничарки (вперше 1638 р.). В 1720-х рр. «чудові» яничарки вироблювали, в селі Кубиче коло Башлі на Слобожанщині. Рідше чуємо про булдинки чи ґульдинки. Запорожці свої рушниці звали фузіями. У XVIII в. часто стрічаються пистолєти або пистолі, нераз чудово прикрашені сріблом. Пістолі носили за поясом або у шкіряних кобурах.

Кулі козак носив у чересі або в ладівниці, чи лядунці, порох у звичайному розі або в порошниці.

Рушниця зробила непотрібним старосвітський лук. Вже 1619 р. при перегляді війська «майже всі були з вогненою зброєю, мало хто з луком». А що гетьмана Петра Конашевича прозивали Сагайдачним, і на відомій картині він змальований із луком та сагайдаком, — то це тільки лицарська прикраса. Козацьких лучників стрічаємо ще за Хмельниччини, але й тоді вже їх менше. «Це вже справа не з тою давньою Руссю, що тільки з луками та рогатинами ставала, але з грізним огнистим військом», писав воєвода Кисіль про армію Хмельницького.Тільки на Запорожжі лук тримався був іще до половини XVIII в., й запорожці славилися як чудові стрільці-лучники.

Шабля до половини ХVIII в була в козаків майже поширена як рушниця, але пізніше стала почесною лицарською зброєю, улюбленою «ненькою рідненькою, панночкою молоденькою». Хоч шаблі на Україні були спершу різного роду й походження, то пізніше витворився український тип «козацької» шаблі, на жаль, досі основно не просліджений. Навіть найславніший дослідник запорозької старовини, Дмитро Яворницький, не вміє сказати більше, як те, що «шаблі вживали не особливо криві і не особливо довгі, середньої довжини 5 чвертей» (цебто 1.30 м.). Зразки шабель, які бачимо на ілюстраціях, вказують, що козацькі шаблі були доволі тонкі та легкі, ручку мали оздобну, похви прикрашені різьбою.

Досить поширений був у козаків спис (списа). В 1628 р. гетьман Михайло Дорошенко в бою під Білою Церквою «сімох татар убив списом, одного так сильно вдарив, що не міг списа витягнути». У повстанні 1637-1638 р. значна частина козаків ішла у бій із рогатинами і козацький табор був «рогатинами добре обострожений». У XVIII в. списів уживала козацька кіннота, особливо запорожці; була навіть приповідка: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Запорозькі списи, що збереглися до нашого часу, є з тонкого й легкого дерева, 3.5 м. завдовжки, з залізним наконечником на одному кінці та з дірками на ремінну петлю на другому; цю петлю закладали на ногу, щоб лекше було спис тримати. Деколи на вістрі списа була ще перекладина, щоб деревце не входило за далеко в тіло пробитого ворога.

Рідше стрічаємо боєві сокири й молотки, чекани й келепи: «козак козачий звичай знає, келепом по ребрах торкає».

Охоронної зброї, а саме панцирів, шоломів і под., уживала тільки козацька старшина, і то більше в репрезентаційних виступах ніж у боях.