Порушення функції щитоподібної залози

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ

ТЕМА: «АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ ТА ПАТОЛОГІЯ ОРГАНІВ ЕНДОКРИННОЇ СИСТЕМИ»

Регуляція життєдіяльності організму людини здійснюється нервово-гуморальним шляхом.

До складу ендокринної системи входять спеціалізовані ендокринні залози, а також поодинокі ендокринні клітини, розсіяні по різних органах і тканинах організму. Вони виробляють й інкретують гормони, які мають стимулювальний і гальмівний вплив переважно на основні функції організму: обмін речовин, соматичний ріст, репродуктивні функції тощо.

Ендокринна система включає ряд залоз і окремих клітин організму, спільною і визначальною ознакою яких є здатність продукувати біологічно активні речовини — гормони, або інкрети.

Гормони — це хімічні сполуки, які за своєю хімічною будовою різнорідні і можуть бути поділені на три групи: поліпептиди та білки, з наявністю вуглеводного компонента і без нього; амінокислоти і їхні похідні; стероїди.

Більшість із гормонів виділено в чистому вигляді.

Гормони виконують такі важливі функції:

1. Беруть участь у механізмах регуляції та інтеграції функцій організму, забезпечують підтримання деяких фізіологічних констант на відносно постійному рівні (наприклад, рівня осмотичного тиску, глюкози в крові тощо).

2. Пристосовують (адаптують) організм до умов внутрішнього і зовнішнього середовищ, які постійно змінюються (наприклад, збільшення концентрації глюкози в крові стимулює секрецію інсуліну, що призводить до нормалізації її рівня).

3. Роблять можливим і забезпечують статевий, фізичний і розумовий розвиток.

4. Поряд із нервовими імпульсами гормони є носіями відповідної інформації чи сигналу (гуморальний сигнал поширюється повільніше, ніж нервовий, не має точного адресата, як нервовий).

Основні властивості гормонів:

• висока біологічна активність — у малих кількостях дають значний фізіологічний ефект;

• специфічність дії, тобто кожен гормон діє лише на конкретні фізіологічні системи чи органи, що пояснюється існуванням гормоноспецифічних рецепторів на поверхні клітин органів-мішеней;

• дистантний характер дії, тобто вони діють на органи-мішені та системи, які більш-менш віддалені від залози, яка їх продукує.

Механізм дії гормонів дуже складний і до кінця не вивчений. Гормони безпосередньо впливають на активність клітин, тканин, органів, а також діють опосередковано через нервову систему, змінюючи її функціональний стан.

Регуляція функцій залоз внутрішньої секреції здійснюється наступними механізмами: прямий вплив на клітини залози тієї чи іншої речовини, рівень якої регулює даний гормон; нервова регуляція; гуморальна регуляція; нейрогуморальна регуляція (гіпоталамо-гіпофізарна система).

У регуляції діяльності ендокринної системи важливу роль відіграє принцип саморегулювання, який здійснюється за рахунок зворотних зв'язків (наприклад, збільшення концентрації глюкози в крові призводить до підвищення виділення інсуліну; збільшення рівня мінералокортикоїдів у крові зменшує їхнє утворення наднирковими залозами).

Усі залози внутрішньої секреції мають деякі спільні риси будови:

• не мають вивідних проток;

• мають добре розвинуту судинну сітку, особливо мікроциркуляторне русло;

• іннервуються вегетативною нервовою системою;

• клітини утворюють характерні скупчення у вигляді фолікулів (пухирців) або трабекул (перекладин).

Для дослідження функцій залоз внутрішньої секреції використовують експериментальні та клінічні методи.

До перших відносяться:

• повне або часткове видалення залози внутрішньої секреції у тварин і спостереження за порушеннями в діяльності організму або його окремих систем;

• вибіркове пригнічення утворення гормонів різними хімічно активними сполуками;

• трансплантація залоз внутрішньої секреції піддослідним тваринам, в яких вони були видалені, і спостереження за відновленням функцій;

• введення екстрактів залоз внутрішньої секреції або хімічно чистих гормонів;

• визначення рівнів гормонів у крові, що притікає і відтікає.

Клінічні методи:

• визначення кількості гормонів у крові та сечі;

• ретельне обстеження хворих з недостатньою або надмірною функцією тієї чи іншої залози внутрішньої секреції в динаміці захворювання;

• зіставлення клінічних спостережень з патологоанатомічними змінами у випадку смерті хворого.

Всі ендокринні захворювання є результатом збільшення або зменшення функцій залоз внутрішньої секреції. Надмірне утворення гормонів визначається як гіперфункція, а недостатнє утворення — гіпофункція тих чи інших залоз внутрішньої секреції.

 

1. Щитоподібна залоза (glandula thyroidea) — найбільша із залоз внутрішньої секреції (її маса в дорослого становить 30 — 60 г), розташована на шиї, спереду від трахеї і на бічних стінках гортані, вкрита м'язами, які лежать нижче від під'язикової кістки, ззаду і збоку до неї прилягають спільні сонні артерії та внутрішні яремні вени. Вона складається з двох бічних часток (правої та лівої) та перешийка, який з'єднує ці частки. Форма щитоподібної залози індивідуально мінлива. У 1/3 випадків від перешийка залози відходить пірамідна частка. Залоза має власну волокнисту капсулу, від якої в товщу залози відходять відростки, поділяючи її на часточки, які складаються з фолікулів і містять колоїд — густу, в'язку жовтуватого кольору масу (до його складу входить тиреоглобулін, який містить йод). Щитоподібна залоза добре постачається кров'ю (вона посідає перше місце серед органів за кількістю крові, яка протікає за одиницю часу на одиницю маси).

Гормони щитоподібної залози: тироксин і трийодтиронін (до їхнього складу входить йод) та тиреокальцитонін.

Фізіологічне значення тироксину та трийодтироніну:

• стимулюють обмін білків, жирів, вуглеводів, водний і електролітний обмін, обмін вітамінів, теплопродукцію, основний обмін. Вони посилюють окисні процеси, поглинання кисню тощо;

• впливають на ЦНС, що проявляється зміною умовно-рефлекторної діяльності, поведінки;

• впливають на ріст та диференціацію тканин;

• впливають на стан нервової регуляції внутрішніх органів і тканин.

Фізіологічне значення тиреокальцитоніну — бере участь у регуляції кальцієвого обміну. Він знижує рівень кальцію в крові і разом з тим підвищує його накопичення в кістковій тканині.

Порушення функції щитоподібної залози

• при гіпофункції в дитячому віці розвивається кретинізм (затримка росту, порушення пропорцій тіла, статевого і психічного розвитку);

• гіпофункція у дорослих зумовлює розвиток мікседеми (у хворих відзначається збільшення маси тіла за рахунок надмірної кількості міжклітинної рідини, одутлість обличчя, психічна загальмованість, зниження інтелекту, сонливість і т.д.);

• при гіперфункції розвивається тиреотоксикоз (хвороба Базедова) (у хворого спостерігається підвищена збудливість і дратівливість, загальна слабкість, збільшення частоти серцевих скорочень, підвищення основного обміну і температури тіла, збільшення щитоподібної залози, з'являється екзофтальм;

• у деяких географічних регіонах (Волинь, Карпати, Кавказ, Урал та ін.), де спостерігається дефіцит йоду в питній воді, виникає ендемічний зоб (збільшення розмірів щитоподібної залози внаслідок значного розростання її тканин. Кількість фолікулів у ній збільшується як компенсаторна реакція у відповідь на зниження кількості тиреоїдних гормонів у крові). Ефективним заходом профілактики є вживання йодованої кухонної солі та продуктів морського походження.

2. Прищитоподібні залози (glandulae parathyroideae) розташовані на задній поверхні бічних часток щитоподібної залози. Частіше представлені чотирма овальної чи подовженої форми тільцями величиною з просяне зерно. Розрізняють верхні та нижні прищитоподібні залози. Кожна з них має капсулу, від якої відходять перегородки в товщу залози. Залоза виробляє гормон паратгормон (паратирин).

Фізіологічне значення паратгормону полягає в тому, що він разом із кальцитоніном щитоподібної залози регулює обмін кальцію в організмі і підтримує його вміст у крові на певному рівні. Це досягається шляхом демінералізації кісток, реабсорбції кальцію з дистальних канальців нефрона тощо.