Охарактеризуйте основні напрями розроблення „наукової філософії” у ХІХ ст.: позитивізм, марксизм, „природний матеріалізм”. 1 страница

Варіант 1

Охарактеризуйте особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення.

Вивчення філософії як особливої галузі людського знання та інтелектуальної діяльності ми починаємо з питання про людину та її становище в світі. Це зумовлено, перш за все, тим, що *• філософія, як і будь-які інші види людської діяльності, постає людською справою: не було би людини, ми не вели би про все це розмову. По-друге, з чим би ми не мали справи - з природою, творчістю, наукою, пізнанням - -*- ми завжди, так чи інакше, маємо справу з людиною. Не в тому сенсі, що людина настільки егоїстична, що власний голос загл/і " їй "грім небесний", а в тому, що + реально ми можемо вести розмову про будь-що лише тоді, коли воно ввійшло в контакт із нами, із нашим сприйняттям.

 

Людина своєю активністю створює універсум, в якому живе і про який знає, бо ми не знаємо, що є світ сам по собі; ми знаємо той світ, який нам відкрився через нашу ^діяльність, О працю, впізнання, ^експерименти, О-фантазію і т. ін. Саме з того огляду слід розуміти твердження А. Шопенгауера про те, що світ є нашим уявленням.

Унаслідок того, що людина постає ніби епіцентром, або зосередженням, універсуму, вона сама виявляє себе надзвичайно по-різному та суперечливо. Можна нескінченно перебирати людські життя та долі, але вони завжди в чомусь виявляться новими, несподіваними. Власне кажучи, саме тому людське самопізнання постає невичерпним за змістом та горизонтами виявлення. Мимоволі виникає питання: завдяки чому людина має такі властивості? Що становить основи її буття? Водночас перед нами постає та окреслюється питання і про те, якими людськими потребами зумовлене існування філософії (яка, за словами французького філософа, математика та фізика Р. Декарта, лише одна відрізняє нас від дикунів).

 

Намагаючись осмислити людину, ми порівнюємо її з іншими істотами та явищами світу, і в такому порівнянні перед нами вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини у світі.

Охарактеризуйте основні напрями розроблення „наукової філософії” у ХІХ ст.: позитивізм, марксизм, „природний матеріалізм”.

Напрями розроблення "наукової філософії" у XIX ст., з одного боку, безперечно підносили авторитет науки і намагалися наблизити філософію до науки, зробити її положення науково достовірними. А з іншого—цим самим вони виявляли певну нечутливість до питань людської суб'єктивності й духовності, а інколи зображали історію людства як різновид природних процесів.

Ознайомлення з ідеями напрямів створення "наукової філософії" може породити запитання: на яких підставах їх також відносять до початків некласичної філософії? Здавалося б, вони дуже наближені до класичного реалізму і навіть до просвітництва. При вирішенні цього питання важливо звернути увагу на те, що "наукова філософія" ставила розум (свідомість) у залежність від несвідомих або позасвідомих чинників, вводячи у свій зміст елементи некласичного філософствування поруч із деякими елементами, які наближають її до класики. Наприклад, позитивізм закликав брати до уваги насамперед спостережуване, культивуючи недовіру до розумового конструювання. Марксизм проголошував тезу про те, що свідомість є ніщо інше, як усвідомлення буття і що будь-які утворення у мозку людини є лише своєрідним "випаровуванням" матеріальної дійсності. Для "природничого матеріалізму" повеління об'єкта поставали основними настановами для розуму. Отже, недовіра до розуму, бажання виявити його залежність від позарозумного є спільною рисою у представників "наукової філософії", яка дає змогу побачити їх певне протистояння ідеям класичної філософії.

 

1.3„ Одного разу в присутності Конан Дойля зайшла розмова про одного есквайра. Коли автора відомих детективів попрохали висловити свою думку, то він відразу ж відповів:

- Готовий заприсягнути, що цей есквайр негативно ставиться до масних пудингів.

- Яке тонке спостереження, - вигукнули присутні, – але як Ви здогадалися, сер Артур?

- Тільки за допомогою …… (дедукції)*- скромно пояснив Конан Дойль, – на смокінгу цього джентльмена не було масних плям.” Закінчить думку Конан Дойля. Визначте сутність цього методу теоретичного пізнання.

 

Дедукція-метод мислення, при якому приватне положення логічним шляхом виводиться із загального, висновок за правилами логіки;

Варіант 2

 

 

2.1 Розкрийте зміст поняття світогляду. Охарактеризуйте його типологію та основне світоглядне питання. Перелічте функції світогляду та розгляньте основні аспекти співвідношення філософії та світогляду.

Світогляд — одна з форм свідомості людини.

Оскільки з самою філософією, її ідеями, змістом її положень погоджуються, остільки вона не тільки обґрунтовує себе раціональними аргументами, а й породжує переконання, вірування в неї. Тому окремі філософи дотепно називають ЇЇ вірознанням. Подальше поглиблення, уточнення знань про предмет філософії стане можливим завдяки знайомству з основними функціями, напрямками, течіями, школами філософії.

Проте зв'язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд.

Це - просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є. сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі.

Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття.

 

Проілюструйте конкретними прикладами прояви внутрішньої суперечливості філософських ідей Ф. Ніцше – засновника „філософії життя”. Назвіть подальші напрями розвитку ніцшеанства, які розроблялися послідовниками Ніцше.

Впливовий німецький мислитель, психолог і класичний філолог. Він був агресивним критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії, матеріалізму, німецького ідеалізму, німецького романтизму та сучасності того часу в цілому.

Хоча його творчість було згодом спотворено й асоційовано то з філософським романтизмом, то з нігілізмом, то з антисемітизмом і навіть нацизмом — сам Ніцше гаряче відкидав свою належність до тих із цих форм, що вже існували в його час, аж до прямого протистояння їм. Його часто вважали натхненником філософського та літературного екзистенціалізму, а пізніше й постмодернізму. У багатьох відношеннях, його погляди важко зрозуміти в будь-якій систематизованій формі. Говорити про цілісне вчення Ніцше, мабуть, не можна. А його творчість була й залишається предметом палких суперечок.

 

Окремо, щодо концепції про надлюдину, то Ф. Ніцше уніфікують з фашистськими мислителями (сам Адольф Гітлер у своєму найвідомішому творі «Майн Кампф» робив посилання на праці Ніцше). Але сучасні філософи одностайно сходяться на думці, що Ф. Ніцше не був ні фашистом, ні нацистом. Це підтверджує той факт, що німецький філософ писав про «надлюдину» як про окремий об'єкт людської спільноти. Всупереч цьому фашизм розглядається як колективне явище або інакше стадний інстинкт.

 

Ніцше розкривав концепцію надлюдини через гостру критику християнської релігії, до своєї смерті встиг видати першу частину атеїстичної книги "Антихристиянин" ("Антихрист").

2.3 Як би Ви вирішили суперечку між студентом А, який стверджує, що діалектика є методом наукового пізнання, і студентом В, який говорить, що це вчення про метод, тобто методологія наукового пізнання?

 

 

Діале́ктика (грец. διαλεκτική — мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку.

 

Слово «діалектика» походить із Древньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом. Саме діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого й дав назву діалектчиному методу в філософії. В різні часи й епохи виникали різні форми діалектичної думки.

Варіант 3

3.1 Окресліть та охарактеризуйте особливості історичного виникнення філософії. Проаналізуйте характерні риси філософського мислення.

Поняття «філософія» утворене від стародавнього поняття «софії», яке за значенням є близьким до таких понять як «правда», «істина», «вища, божественна мудрість», «премудрість» і дослівно означає «любов до істини», «любов до мудрості», «пошук істини», «прагнення пізнати істину, правду». З точки зору древніх справжнє знання, премудрість, істина, правда, в усій повноті доступна лише Божеству (Богу або богам) і одночасно з тим є одним з проявів Божества. Людям дано володіти лише частковими, неповними знаннями про дійсність, осягнути істину в усій повноті їм на жаль не дано. Але у них є можливість на протязі життя займатися пошуком істини, збільшувати власні знання з метою якомога ближче наблизитися до неї, тобто до Божества. Тому заняття пошуком істини, заняття філософією гідне справжньої людини. Запровадження поняття «філософія» приписується грецькому мислителю Піфагору (з Самосу). При цьому згідно з деякими джерелами[Джерело?] давні греки і Піфагор запозичили своє вчення у стародавніх близькосхідних народів, переважно семітського походження, де це вчення називалось «каббала» (в дослівному перекладі — «пошук», «розкриття») — єгиптян, вавілонян, халдеїв, іудеїв і т. д. При цьому пізніше набула поширення думка, що саме греки придумали філософію, хоч з точки зору первісного значення поняття це твердження очевидно є абсурдним, так як кожна людина протягом свого життя мислить і вчиться, а отже займається пошуком істини і знань про навколишній світ в тому чи іншому вигляді. Стверджувати, що саме греки придумали філософію — це означає повністю забути про ту велику кількість шукачів істини — мудреців, вчених і вчителів, що були у кожного народу і племені з найдавніших часів. Звичайно при цьому ніхто не заперечує внесок стародавніх греків у розробку нових методів і форм пошуку істини, який справили значний вплив на світогляд і пошук істини у різних народів світу в подальші часи. Зокрема слід згадати, що в християнстві Божественна Істина (Софія, Логос, Слово) з самого початку розглядалася як один з проявів Всевишнього і часто ототожнювалася з Ісусом Христом (прояв Істини у людській подобі). Дослідженням того, що є істина (тобто пошуком істини) у ідеологічних межах, накладених церквою на землях України займалися мислителі з часів Київської Русі. Саме в цьому розумінні можна говорити про розвиток філософії (пошуку істини) на землях України з найдавніших часів.

3.2 Окресліть особливості та провідні тенденції розвитку філософії у ХХ ст. Назвіть основні напрями в західній філософії ХХ ст.

точки зору соціально-економічного, політичного та юридичного розвитку для XX ст. характерні багатоаспектні суперечності. З одного боку, людство пережило дві винищувальні світові війни, причому фіналом останньої були атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі, з іншого, породило могутні демократичні та національно-визвольні рухи.

 

Як же виглядає на цьому фоні своєрідність передумов і проблематика філософії у XX ст.? По-перше, науково-технічний прогрес завдяки фундаментальним науковим відкриттям докорінно змінив картину світу, починаючи з атомної та субатомної фізики й закінчуючи новими уявленнями про походження (принаймні доступного нам) космосу. По-друге, -тиск науково-технічної технології виробництва на природу, загроза екологічної, демографічної та інших катастроф, не кажучи вже про суворе попередження катастрофи в Чорнобилі, дали, незалежно від соціальних та духовних чинників, імпульси для філософських висновків про хиткість самих основ існування всього живого на Землі, зокрема життя людини.

 

Як засвідчують реалії, суспільного розвитку, філософські, релігійні, морально-етичні погляди аж ніяк не слід зводити виключно до економічних або політичних вмотивувань. Якби справи виглядали саме так, то тоді зовсім незрозумілим був би феномен загальнолюдських цінностей: чому люди з різними економічними та політичними орієнтаціями додержуються одних і тих самих аморальних норм, форм релігійної свідомості, філософсько-світоглядних орієнтацій? Звичайно, що ті нові процеси, проблеми, які виникали у сфері свідомості та їхньому філософському осмисленні в XX ст., багато в чому деформувалися, змінювалися саме завдяки економічним, політичним інтересам та процесам, але є в них і те, що має самостійний статус. Ось чому спрощення в інтерпретаціях історії, що випливають з «плінтусної методології», яка так заклопотана «базисною» площиною, економічним виміром,— під нього підводить усе: політику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягнення світу та філософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовні поверхи якої виглядають як проста тінь економіки,—такі спрощення (а вони панували у нас майже всі 70 років попередньої історії) недопустимі. Звичайно, в історії серед її чинників діють і економічні, і політичні інтереси, але при цьому треба бачити їх у всьому розмаїтті взаємовпливів і зв'язків, враховувати не тільки пряму, а й зворотну («обернену») детермінацію одних чинників іншими.

 

3.3 Визначте, через взаємодію яких протилежностей реалізується процес пізнання:

г) суб’єкт як носій свідомості;

е) об’єкт

Варіант 4

4.1 З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві.Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції.Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає виконувати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології.Методологічна функція. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукупність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу філософії на інші науки і, зокрема, на військову справу? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням філософії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та зав­дань. Дійсно, військовий теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що філософія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут філософія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем військової теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми військової теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна позиція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначено її ставлення до всієї світової філософії, до досягнень різних філософських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, системного методів мислення.Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.Отже, предмет філософії обумовлює виконання філософією функцій: світоглядної, методологічної та культурологічної. Уже з характеристики структури сучасного філософії філософського знання випливає висновок, у сучасному світі що філософія є частина культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологічна, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія - учення про загальне в системі людина - світ - служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміни предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкту. Методологічна функція дозволяє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретичних позицій. Філософські знання допомагають формувати методологічну культуру мислення вченого. Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого дос­віду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку суспільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філософії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Велика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється. Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. А такими сферами постають: А) природа, світ, космос; Б) суспільство та суспільна історія; В) сама людина із її особливостями, здібностями, властивостями; Г) сфера духовних або інтелектуальних процесів, чи просто – сфера свідомості. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії. Розглянемо їх докладніше. А. На основі осмислення природи, світу, виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія). Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов’язана із буттям. Натурфілософія або філософія природи (“натура” – з лат. природа) постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Проте мимоволі вона торкається і питань людського буття, і буття суспільства, оскільки останні перебувають у органічних зв’язках із природою та поза останньою просто неможливі. Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією. Б. На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу), есхатологія. Соціологія як окремий напрямок дослідження виникла у ХІХ ст., хоча намагання осмислити історію присутні у філософії з давніх часів. В своєму реальному розвитку соціологія більше тяжіла до того, щоб бути наукою про факти соціального життя, тому вона перетворилася на емпіричну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад, соціологія сім’ї. Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв’язків суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності поступово набули визначення як соціальна філософія, хоча і по-сьогодні вони можуть називатися просто соціологією. Філософія історії також ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесування, куди прямує історія, хто є її суб’єктом, чи існують закони людської історії? Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспільному життю надає культуротворення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння. Есхатологія постає різновидом філософії історії, але побудована на переколнанні у тому, що людська історія прямує до свого кінця, врешті - до загибелі; звідси виникають питання про засади історії, її сенс, завдання людини та ін. Нарешті, етнофілософія – це новий напрям сучасної філософії, покликаний окреслити значення та роль етносів в історії людства та виявити історичний сенс того, що історія розвивається саме у варіанті етнічної багатоманітності; тут також стоїть завдання окреслення того, яку свою вихідну екзистенціальну якість привносить кожний етнос у історію людства в цілому. В. Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія (на відміну від просто антропології – науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об’єкта), інколи – антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структурну антропологію та соціобіологію. Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Тут, зокрема, ставиться питання про визначення сутності людини та про відмінність останньої від природи людини, про її спосіб буття та ін. Антропософія претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи у світі, її всекосмічну функцію та причини саме таких її виявлень. На думку антропософів, лише таке осмислення людини відкриє нам шлях до розуміння і всього іншого в світі. Структурна антропологія вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних та реальних можливостей людини, який слід виокремити із історії, культури, способів людського життя; означений набір відкриває можливості для виправданого та надійного вивчення і розуміння людини. До дисциплін антропологічного напряму сьогодні інколи додають соціобіологію – науку про те, як міняється людина під впливом соціальних факторів та на протязі історії. Цю науку далеко не всі згідні визнавати як філософську, проте заперечувати факт впливу соціальних факторів на людину, на її вихідні властивості було б невиправданим, а тому й не можна сьогодні не враховувати міркувань та результатів досліджень соціобіології у філософському вивченні людини. Г. Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості; сюди входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії. Логіка – одна із давніших філософських дисциплін – досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати усі доведення та аргументації певної філософської концепції. Гносеологія – це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін “епістемологія” (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі). Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин. Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого. Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін. Філософія права намагається з’ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні. Нарешті, історія філософії збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення. До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також “ноологію” як вчення про природу та сутність людської розумність; коротко кажучи, ноологія постає філософським вченням про свідомість.

4.2 Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії ХХст.
У ХХ ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Впливаючи перш за все на виробництво, вона поступово почала втручатися і в усі інші сфери суспільного життя: в медицину, мистецтво, побут, комунікацію. Заперечувати, не помічати цей вплив було просто безглуздо. Навпаки, ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей переможний та всеохоплюючий рух, розглядаючи себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій. У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву “сцієнтизму” (з англ. – “sciens” – наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів. На початку ХХ ст. більшість таких напрямів в цілому поділяла ще новоєвропейські переконання, підкріплені у ХІХ ст. міркуваннями О.Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії. Її предметом повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути широко використаними та піддаються перевірці (це переконання на початку ХХ ст. поділяли Е.Гуссерль, Л.Вітгенштейн, Б.Рассел та ін.). Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії ХХ ст. намагалися виконати представники так званого “логічного позитивізму” або неопозитивізму. У ХХ ст. утворилося три основні осередки логічного позитивізму: 1) у Відні діяв “віденський гурток”, очолюваний М.Шліком (1882-1936); 2) в Англії неопозитивізм був представлений іменами Л.Вітгенштейна (1889-1951) та Б.Рассела (1872-1970); 3) нарешті, в першу декаду ХХ ст. у Львові був організований філософський семінар, який поклав початок функціонуванню Львівсько-Варшавської філософської школи. Засновником її був випускник Віденського університету К.Твардовський (1866-1938). Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою “верифікація” – перевірка на істинність. Суть її була в цілому простою і зрозумілою: щоби зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами. Проте, спіставленню треба було піддати провідні, а не другорядні положення певної теорії, і зробити це необхідно із дотриманням суворих вимог апарату математичної логіки. Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних “атомарних суджень”; виділення у реальності таких само “атомарних фактів”; співставлення “атомарних суджень” із “атомарними фактами” та обгрунтування отриманих результатів. Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність – хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих. На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгенштейна “Логіко-філософський трактат”, який був сприйнятий Б.Расселом в якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В “Трактаті” стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності. Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова – це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки. Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або – конвенціональності. Ідея фальсифікації пропанувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Поппер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців (“конвенція” – угода). На перший погляд, загальний результат діяльності непозитивізма виявився негативним, проте це не зовсім так. По-перше, його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. По-друге, під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку: стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які неможна співставити із фактами; це, наприклад, ідеалізовані об’єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), певні, нарешті, положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності. Тобто, сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по-сьогодні; на початку 70-х років ХХ ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом (“після позитивізму” або “пізній позитивізм”). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейєрабенд та ін.). До сцієнтистських напрямів у філософії ХХ ст. належить також Марбурзька школа неокантіанства, найбільш авторитетними представниками якої були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука), практичну (етика), естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуацію буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметно змісту, який ми будемо бачити в дійсності. Врешті Е.Кассірер дійшов до висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину “Homo simbolicus” (Людина символізуюча). Варто згадати також представників “радикальної епістемології” (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.), які вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає антомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зникає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині ХХ ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштейн врешті почав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови. З позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інтелектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучасних інформаційних технологій. А, з іншого боку, воно виправдовувалося прагненням зайняти у вивченні пізнання суто об’єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об’єктивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру співставлення однієї спостережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).
4.3 Складіть таблицю. Чим відрізняється експеримент від спостереження?
Визначення->Спостереження- це впорядкована система фіксування та сприйняття властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає в цілеспрямованому сприйнятті предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об'єкт пізнання за допомогою відчуттів, сприйняттів та уявлень. Структурними компонентами спостереження є сам спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження.
Види->Вимірювання — це емпіричний метод дослідження, емпірична операція, в результаті якої дізнаємось, у скільки разів вимірювана величина, характерна для об'єкта вимірювання (час, довжина, ширина, вага, швидкість, кількість елементів тощо), більша чи менша від іншої величини, взятої за еталон. Звідси можна зробити висновок, що вимірювання полягає у пізнанні певного відношення, воно забезпечує знання про кількісні параметри (характеристики) об'єкта. Досвід — це різновид, частина практики. Часто термін "досвід" вживають у вужчому сенсі, ніж експеримент, як набуті знання в процесі практики, життя. Досвід охоплює момент перетворення природи й суспільства в процесі матеріального виробництва, соціально-масових і політичних дій, національно-визвольних рухів, науково-дослідну діяльність тощо.
Переваги-> У ньому реалізується активний характер пізнання й зростає роль теоретичного мислення. Спостереження може підштовхнути дослідника до передбачення необхідних зв'язків у об'єкті, але тільки його вочевидь недостатньо для утвердження доказів про наявність їх існування. забезпечує: фіксування та реєстрацію фактів;
попередню класифікацію зафіксованих фактів згідно з принципами, сформульованими на основі наявних теорій;
порівняння зафіксованих фактів. Людина констатує те, що відбувається у світі. Як суб'єкт пізнання, не втручаючись у перебіг подій, не викликає і не вносить в об'єкт будь-яких змін. Через те спостереження дає змогу зафіксувати об'єкт дослідження таким, яким він є, й уникнути суб'єктивізму та перекручень.
Недоліки-> Спостереження не розкриває природи, сутності і тенденцій розвитку об'єкта.
Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності. Він використовується тоді, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Це свідоме, активне втручання у досліджуваний процес (планомірний підбір приладів, пристроїв та регулювання умов тощо), багатократне повторення процесу відповідно до певних схем (матриць) заради досягнення (підтвердження чи спростування) певного результату. Проведення експерименту передбачає визначення цілей на основі наявних теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики та розвитку науки; теоретичне обґрунтування умов експерименту; розробку основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; спостереження, вимірювання та фіксування виявлених під час експерименту властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта; статистичну обробку результатів експерименту й попередню класифікацію та порівняння статистичних даних.Порівняно з іншими методами експеримент має певні переваги. Зокрема, дає можливість досліджувати об'єкти не лише в так званому чистому вигляді, айв екстремальних умовах, що сприяє глибшому проникненню в їхню сутність. І ще: важливою перевагою є його повторюваність. У процесі експерименту необхідні спостереження, порівняння, вимірювання можна проводити стільки разів, скільки необхідно для одержання достовірних даних. Завдяки цьому експериментальний метод у науковому пізнанні набуває виняткового значення й цінності. Під час експерименту суб'єкт впливає на об'єкт за допомогою спеціальних приладів, інструментів, що забезпечує йому можливість: а) ізолювати об'єкт пізнання від впливу побічних явищ, котрі перекручують, затьмарюють його сутність, і досліджувати його таким, яким він є насправді; б) у разі необхідності багаторазово відтворювати хід процесу в жорстко фіксованих умовах, котрі водночас зазнають контролю й урахування; в) планомірно змінювати, комбінувати, варіювати, "моделювати" різні умови з метою отримання максимально повного, а головне — об'єктивно-істинного результату.Предметно-технологічна діяльність експериментатора опосередкована його теоретичним мисленням. По-перше, експеримент проводиться з метою вирішення певних пізнавальних завдань, що випливають зі стану наявної теорії. Він є необхідним засобом накопичення та вивчення фактів, що становлять емпіричну базу будь-якої теорії. І по-друге, експеримент проводиться задля того, щоб підтвердити чи спростувати ті чи інші теоретичні положення, гіпотези. В цьому плані він, як і вся практична діяльність, є критерієм істинності.