Морально-етична регламентація лікарської діяльності

У процесі багатовікової лікарської практики склалися особливі норми взаємин між лікарем і хворим, що сприяло формуванню лікарської етики і деонтології.

Питання лікарської етики і медичної деонтології по­трібно розглядати в єдності, тісному взаємозв'язку, оскіль­ки ці поняття відрізняються лише за обсягом.

Під лікарською етикою (від грец. ethos — звичай, характер) слід розуміти вчення про моральність лікаря і норми його поведінки. Медична деонтологія (від грец. deon — повинен, logos — вчення) — це вчення про необх­ідну поведінку лікаря (медичного працівника) в процесі надання медичної допомоги. Виходячи з цього, медичну деонтологію слід розглядати як частину лікарської ети­ки. Ці поняття дуже тісно пов'язані між собою, проте мають деякі несуттєві відмінності.

Норми поведінки лікарів у взаєминах із хворими, коле­гами, з усіма членами суспільства формувались протягом багатьох сторіч. Вони передавались із покоління в поко­ління, закріплялись у традиціях і письмових джерелах, поступово оформлюючись в особливі професійні кодекси, які були різними для кожної епохи і кожної держави.

—————————————— 591 ——————————————

л ' л Відповідальність за професійні правопорушення 'ТР*

Основні гуманістичні принципи лікарської етики і де­онтології почали формуватись ще на початку становлення медицини. Видатна роль у цій справі належить основопо­ложнику наукової медицини давньогрецькому лікарю Гіппократу (460-377 pp. до н.е.). Ідеї, висловлені ним у відомій "Клятві", книжках "Про лікаря", "Про благоприс­тойну поведінку" та ін., не втратили своєї актуальності і дотепер. Кращі представники світової медицини вважали за честь бути нащадками етичних принципів цього видат­ного лікаря давнини.

Можна лише дивуватись, наскільки сучасно звучать думки, висловлені 25 сторіч тому: "Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості... В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, несправедливого і згубного...

Щоб при лікуванні — а також і без лікування — я не побачив і не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею".

Гіппократ вважав, що лікар повинен бути скромним і стриманим, добрим і привітним, постійно поповнювати свої знання, вбачаючи свою мету не в здобутті пошани і грошей, а в полегшенні страждань і зціленні хворих, у намаганні допомогти людям, які звертаються до нього по допомогу і пораду.

Значний внесок у розвиток морально-етичних норм медицини зробив видатний таджицький філософ і лікар Ібн-Сіна (Авіценна — 980-103 7 pp.). Його відомий "Канон лікарської науки" кілька сторіч був підручником не тільки в країнах Сходу, а й у державах Західної Європи. Викладені

д ' д Відповідальність за професійні правопорушення -^в>

в ньому настанови відіграли важливу роль у боротьбі медицини проти догматів церкви і справили позитивний вплив на подальший розвиток науки.

В ХІ-ХП ст. у Київській Русі лікарювання вважали високим мистецтвом, яким потрібно володіти досконало, щоб зціляти хворих. Для цього лікар повинен був забез­печити хворому ретельний догляд ("плотьно пегова-ние").

У багатьох указах Петра І поряд із докладним переліком практичних обов'язків лікарів наведені і вимоги мораль­ного плану: "чтобы доктор в докторстве основание и прак­тику имел, трезвым, умеренным и доброхотным себя дер­жал и в нужных случаях чин свой нощно и дневно отправ­лять мог"...

Вітчизняна медицина завжди передбачала високі мо­рально-етичні принципи як обов'язкову основу для всієї лікарської діяльності.

Одним із перших вітчизняних лікарів, які надавали особливого значення морально-етичним принципам в лікарській діяльності, був Данила Самойлович, який вва­жав обов'язковим наявність у характері лікарів таких яко­стей як простота, правдивість, чуйність, щиросердність. Він таврував скупість, жадібність, вважав їх ганебними для лікаря, закликав своїх учнів бути милосердними, співчува­ти хворим, любити своїх ближніх, як самих себе.

У подальшому розвитку етичних принципів у медици­ні в Росії значну роль відігравали такі видатні лікарі як М.Я.Мудров, С.П.Боткін. Останній вважав за необхідне створення своєрідного морального кодексу лікаря.

Проблеми лікарської етики обговорювались на засідан­нях Петербурзького лікарського товариства на ХШ, Х Пироговських з'їздах.

—————————————— 593 ——————————————

/^•д Відповідальність за професійні правопорушення 'T^

На початку XX ст. було видано перші кодекси лікарсь­кої етики: у 1902 р. — "Правила Врачебной этики", а в 1903 р. — "Врачебная этика" Уманським товариством лікарів. Проте вони не набули визнання серед широкої громадськості, оскільки в них норми поведінки лікарів було сформульовано відповідно до вузько кастових інте­ресів. У них розглядались такі питання, як розподіл гоно-. рару між учасниками консиліуму, неприпустимість вель­ми дешевого, а тим більше несплачуваного лікування, привселюдності критики діяльності колеги та ін.

У подальші роки проблема лікарської етики і деонто­логії обговорювалась на багатьох міжнародних конгресах і симпозіумах (Париж, 1967; Бухарест, 1970; Варна, 1973), вітчизняних нарадах (1969, 1977), а також у публікаціях з цих питань.

2. Регламентація деяких видів лікарської діяльності згідно з "Основами законодавства України про охорону здоров'я"*

Незважаючи на те, що деякі з питань, які виникли в процесі лікарської діяльності, були частково вирішені і закріплені законодавством, багато з них залишилось без уваги.

На VII сесії Верховної Ради України було прийнято "Основи законодавства України про охорону здоров'я ", які набули законної сили з грудня 1992 р. В них послідовно викладено основні положення законодавства щодо діяль­ності медичних працівників.

Згідно з "Основами" (ст. 33), громадянам України на­дається лікувально-профілактична допомога поліклініка­ми, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослід-