Культура південнослов”янських народів

ТЕМА: КУЛЬТУРА БОЛГАРСЬКОГО НАРОДУ (2 години)

Особливості етнонаціонально-го розвитку

Основне населення Болгарії становлять болгари (самоназва). Їхня загальна чисельність у країні - 8,7 млн. чол. За межами Болгарії живе близько 550 тис. чол. (з них 340 тис. в країнах СНД, південних районах України та Молдови). Антропологічна болгари належать до індосередземноморської підраси великої європеоїдної раси. Серед окремих груп переважають риси балкано-кавказької і середньоєвропейської підраси. Болгарська мова належить до південної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської мов­ної сім'ї. Писемність - на основі кирилиці. Дві групи діалектів - західна і східна. За вірою - православні, є невелика кількість греко-католиків і протестантів, а також мусульман. Незначний відсоток у сучасній Болгарії становлять турки, греки, вірмени, гагаузи та цигани

Голову роль в етногенезі болгар відіграли слов'янські племена, що переселилися на Балкани в 6-7 ст, Інші етнічні компоненти - фракійці, що жили на сході Балканського півострова з епохи бронзи та тюркомовні протоболгари (са­моназва - болгари), які прийшли на Балкани в 670-і рр. з причорноморських степів. Фракійські риси в традиційній культурі болгар простежуються південніше Балканського хребта; в північних та західних областях Болгарії - яскравіше виявляється пласт слов'янської культури. Витоки болгарської державності походять від слов'янських племінних об'єднань 7 ст. - так званої Славінії - за візантійськими авторами. Вона отримала подальший розвиток з утворенням політичного об'єднання слов'ян Мезії і протоболгар, які принесли централізова­ну організацію. Синтез двох соціальних традицій поклав початок Болгарської держави. Головне місце в ній зайняла спочатку протоболгарська верхівка, тому і етнонім "Болгари" дав назву державі. З розширенням кордонів Першого болгарського царства (утвореного 681р.) в 8-9 ст. до його складу увійшли нові слов'янські племена й невелика група протоболгар. Формування слов'яно-болгарської держави, заміна родо-племінних відносин феодальними сприяли консолідації слов'янських племен й асиміляції слов'янами протоболгар. Асиміляція здійснювалася не лише за умов кількісного переважання слов'ян, а й тому, що їхній господарчо-культурний тип створив більш ґрунтовну основу для соціально-економічного розвитку на Балканах. Важливу роль в етнічному об'єднанні відіграло прийняття 865р. християнства, а також розповсюдження наприкінці 9 ст. слов'янської писемності. В кінці 9-10 ст. термін "болгари", який раніше означав підданих Болгарії, став етнонімом. До цього часу процес етногенезу болгар і складання народності в ос­новному завершився. В період Другого Болгарського царства (кінець 12-14 ст.) культура середньовічних болгар досягла найвищого розквіту. Наприкінці 14 ст. османське завоювання призвело до деформації соціальної структури болгарської народності і феодальний клас перестав існувати, зменшилася торгово-реміснича верства в містах. Носієм етнічної культури до 18 ст. виступало селянство. Мова і традиції сільської громади, православне віросповідання виконували яскраво визначену етнодиференціюючу роль. Монастирі виступали зберігачами історичної пам'яті болгар і їхньої культурної спадщини. Боротьба з поневолювачами, яка мала різні форми, сприяла збереженню національної самосвідомості. Це знайшло відбиття у фольклорі (юнацький та гайдуцький епоси). Частина населення Болгарії підпала турецькій асиміляції, інша, зокрема в Родопах, прийнявши іслам, зберегла рідну мову та культуру. У другій половині 18-19 ст. піднесення продуктивних сил, зароджен­ня буржуазних стосунків, розвиток культури, формування літературної мови (19 ст.), розгортання національно-визвольної боротьби обумовило формування болгарської нації. Після перемоги Росії над Туреччиною у війні 1877-1878 рр. болгарський народ отримав державність й національну незалежність, яка сприяла подальшому розвитку болгарської нації.

 

 

Культура традиційна і сучасна

Сільське господарство - основа економічної діяльності болгар з давніх часів.

Із злакових найбільш поширені: пшениця, жито, ячмінь, кукурудза - з XVII ст., рис з'явився у XIV ст. з Близького Сходу. Просо було відомо ще фракійцям, з овочевих - томати, перець, баклажани, цибуля, часник, квасоля. Виноградарство надзвичайно розвинуте - відомо понад 63 сортів винограду.

Садівництво - сливи, яблуні, черешні, вишні, груші, персики, абрикоси, малина, полуниця.

Розведення технічних культур - тютюн, олійна троянда (з Малої Азії в 17-18 ст.) - Долина Троянд. Бавовник вирощують з 15 ст. Льон, коноплі, соняшник, цукрові буряки займають значні масиви.

Сільськогосподарські знаряддя:

Дерев'яне рало (орало) кількох типів:

Фракійське (з античної епохи);

Слов'янське;

Західнослов'янське;

Македонське.

Дерев'яний плуг.

Сіяли вручну, згодом з'явилися сівалки.

Для загортання після сівби використо­вували дерев'яні борони з дерев'яними й залізними зубами, пізніше залізні.

Врожай збирали серпами з гладким і зазубреним лезом. Для захвату колосків використовувалася паламарка - дерев'яна рукавичка з крюком, що одягалася на пальці лівої руки.

Молотили ціпами (цапило) або диканею - збитою дошкою з загнутим кінцем, у нижню поверхню якої встромлялися камінці. Диканю волокли на току коні або воли.

Крім землеробства значного розвитку досягло і тваринництво: велика рогата худоба, вівчарство, свинарство, домашня птиця - кури, гуси, індички, качки. Дуже розвинуте бджільництво. Шовківництво - з часів Візантійської імперії. Масові посадки тутових дерев у 17-18 ст. здійснювались у багатьох регіонах Болгарії.

Рибальством займалися окремі сім'ї. Використовували різноманітні сітки, ву­дочки.

Мисливство ще й в середні віки відігра­вало значну роль. Полювали на ведмедів, рисів, вовків, лисиць, куниць, оленів, вепрів, зайців тощо. Застосовували капка­ни, ями.

Важливу роль в житті болгар відігра­вали ремесла і домашні виробництва.

Ткацтво - використовували вовну, льон, коноплі, бавовник, шовк. Виготовляли грубий одяг з домашнього сукна - аба (абаджійство); шнур (гайтан) - гайтанджійство; грубі тканини з овечої вовни (мутафчійство). Тканина ця йшла на виготов­лення мішків, покривал, попон. Використовували мотальне колесо і спеціальний мутафчійський верстат. Для гайтанджійства існував- чарк- дерев'яна машина, яка допомагала плести шнури. Ці ремесла були розвинені з часів турецького панування.

Значного розвитку досягло килимарство: безворсові, двобічні килими ткалися на вовняній основі, тому були легкі. Використовувався ручний вертикальний верстат. Було три центри килимарства: Чипровський - рослинний орнамент, Котленський - геометричний і Панагюріштський - ворсові так звані "перські" килими.

Здавна розвивалось і гончарство: архітектурна кераміка 9-10 ст. знайдена під час розкопок в м. Преславі. Ремесло сильно занепадає у турецькі часи, але відроджується у 18 ст. Гончари робили черепицю, водопровідні та каналізаційні труби, свічники, вази для квітів, іграшки. Керамічні вироби були різних видів: з поливою; з втиснутим орнаментом; з рельєфними прикрасами; розфарбовані. Для болгарського гончарства характерне використання фарби, що вільно тече по поверхні виробу. Майстри направляли фарбу соломинкою, і вона розливалася в чудові візерунки.

Художня обробка металів використовувалася при виготовленні домашнього начиння - відер, тарілок, чашок, ложок. Посуд робився з мідних листів. Прикрашалися засобом травлення кислотою, гравіруванням шилом, рельєфною ковкою, ме­реживним вирізуванням.

Майстри-ювеліри робили срібні та золоті прикраси: сережки, каблучки, браслети, пряжки, намиста. Використовувалась техніка ковки срібла, філігранні вироби, емалі.

За планом традиційні поселення болгар були:

· розкидані;

· купчасті; -вуличні.

Розкидані переважали у гірських та пе-редгірських районах, у них групи будинків, з яких складалося село, називалися - махалами. Іноді вони знаходилися на відстані кількох кілометрів. Село мало 15 і більше махал. Ті махали, де була церква, школа, шинок, площа, були громадським центром і власне називалися "селом". Купчасті мали колоподібну або видовжену форму. У них не було регулярної забудови.

Будівлі за матеріалом були:

- Зрубні.

· Паянтові -з дерев'яних балок, у проміжках між якими закладалися плетні, цег­ла, дошки, каміння. Стіни обмазували глиною.

· В гірських будівлях нижній поверх робився з каміння, верхній - дерев'яний.

· Глинобитні.

Види жител за плануванням: -Землянки-бурдеї. Архаїчний тип, аналогічний давньослов'янському. Житлові приміщення були майже повністю викопані в землі. Хлів і господарські приміщення складали єдиний комплекс з житловими будівлями.

· Шопський будинок - прямокутний, поділявся на дві - три кімнати: головне приміщення з вогнищем (кишта, одая) та кілер (комірчина). Перед фасадом знахо­дилася галерея, дах якої був підпертий стовпами - сундурма.

· Балканський гірський будинок - двоповерховий. Верхній поверх поділявся на 4 частини. Одна з цих частин - кишта, по діагоналі від неї знаходилася - галерея під накриттям (чардак), і дві кімнати - соба та кілер.

-Середньоболгарський будинок-верхній поверх складався із галереї між двома кімнатами (киштою та кілером), та третьої кімнати висунутої вперед в одну лінію із стовпами галереї. Нижній поверх - господарські приміщення.

-фракійський - дві кімнати з вогнищами. Одноповерховий. Перед фасадом - галерея (сайвант). Господарські будівлі знаходилися у дворі.

-Добробуджанський будинок- дво- або триподільний з вузькою галереєю. (Схожий подекуди з середньоболгарський, в інших рисах - фракійським житлом).

-Родопський - дво або триповерховий. Кімната з вогнищем, кілер та закрита галерея (потом), кімната для гостей (кьошк), іноді на верхньому поверсі складали сіно. Нижній поверх призначався для худоби й начиння.

Інші будівлі увібрали риси вищезазначених видів.

Традиційний жіночий костюм класифікується за видами одягу, який одягається на сорочку:

-Двопрестилочний (двоплатовий) практично зник. Він складався із шматка вовняної тканини (престилка - фартух), який одягали попереду (фартух - вузький, гладенький, яскраво орнаментований) і позаду (вилненек- короткий, широкий, гофрований). Сорочка з трикутною вставкою на плечах. Цей вид певною мірою схожий з одягом українців, румунів та півден­них росіян.

· Сукманний (є і зараз). Сукман- глухий сарафан з синьої або чорної вовняної тканини тунікоподібного крою. Сорочки теж тунікоподібні. Також одягався вовня­ний пояс і фартух.

· Саєчний. Сая - розпашний одяг з короткими або довгими рукавами і вирізом на грудях. Тунікоподібна сорочка, фартух.

· Однопрестилочний - типу української запаски. Тунікоподібна сорочка й вовняна престилка, поширена переважно серед болгарських мусульман.

Традиційний чоловічий одяг. Класифікується за двома типами - колір і крій.

1. Білий (білодрешківський) одяг:

· Сорочка тунікоподібна.

· Вузькі штани з білого сукна або прямі широкі штани, довжиною дещо ниж­че коліна.

· Ремінь.

· Куртка.

2. Чорний (чорнодрешківський) одяг.

· Штани з широким шагом.

· Куртка із жилетом.

· Вовняний пояс червоного кольору, що кілька разів обгортається навколо талії.

· Тунікоподібна сорочка. Одяг цього типу прикрашався гайтаном (шнуром).

Верхній одяг болгар - кожухи, плащі тощо.

Взуття у чоловіків і жінок - опинки -цьрвулі ~ із шкіри, з панчохами.

У раціоні болгар велике місце займає рослинна їжа. На першому місці - хліб -прісний, кислий з пшеничного, житнього або кукурудзяного борошна. Дуже поши­рена їжа - варена квасоля й сочевиця, а також каша з кукурудзяного борошна –качамак..

Святкова страва - баниця або млин -пиріг із слоєм бринзи, политий маслом або салом.

М'ясні страви готують із свинини, баранини, яловичини. Тушкують, варять з гострими приправами — цибулею, часником, перцем, оцтом, м'ятою. Консервують м'ясо у домашніх умовах - солять і сушать (пастьрма). Зберігають вареним у овечому шлунку (сьздьрма), готують ковбаси (луканка). Молоко вживають частіше кислим, люблять бринзу (сирене),

У болгар довго зберігалися великі патріархальні родини (100-150 чол., згодом зменшилися до 30-35 чол.) - задруги. Були й малі сім'ї. На чолі сім'ї - батько.

Голова сім'ї виконував більш "чисту " й необтяжливу роботу, йому давали кращу їжу. Члени родини повинні були вставати, коли він заходив, сини не могли при ньому палити, невістки мили перед сном йому ноги. Батько міг карати членів своєї сім'ї. Його жінка також головувала над невістками.

Народження дитини завжди відзначали "малою питою" та "великою питою" (пита - хліб). У день народження онука свекруха пекла питу й роздавала її сусідкам, розламувала на шматки й опускала в сіль і червоний перець. Після "очищення" породіллі святково відзначалася "велика пита" або "понуда" (запрошення). Приходили рідні й близькі (тільки жінки) разом з бабкою-повитухою, яка здійснювала об­ряд розламування пити й піднімала хліб до­гори. Після "великої пити" відбувалося церковне хрещення. Батьки й хрещені обмінювалися подарунками, а близькі родичі дарували подарунки дитині й одержували також подарунки від її батьків.

Традиційне весілля складалося з кількох етапів:

-Сватання.

- Малий зговір (мальк годеж) - батьки домовлялися про день весілля й подарунки. Батько нареченого давав грошовий викуп за наречену (прид, баба-хан).

-Великий зговір - за 1-2 тижні до весілля. Наречена та наречений обмінювалися китками - букетом квітів, прикрашених монетами й червоною вовною, які мали значення оберега. Вони розламували на дві частини хліб, після чого наречена цілувала руки родичам нареченого й дарувала їм сорочки й рушники.

Власне весілля складалося з таких еле­ментів:

· Підготовки до весілля в оселі молодої.

· Підготовки до весілля в оселі молодого.

· Вінчання.

· Введення нареченої до оселі нареченого.

· Весільна трапеза.

· Проводи нареченої за водою.

· Повратки - тимчасове повернення дівчини в рідний дім.

У четвер в оселі хлопця і дівчини відбувалися так звані засівки- готували обрядовий хліб під пісні. У цей же день робили весільне знамено (прапор). У п'ятницю відбувався обряд гоління нареченого, а дівчині заплітали косу - на знак її переходу до стану заміжніх жінок. В оселі кума в цей час виготовляли весільне дерево - бахчу. Перед весіллям відбувалися прощальні вечори в оселях дівчини й хлопця. У день весілля свати приходили в будинок дівчини й вимагали викуп. Подруги одягали нареченій вінок з квітів й накривали її покривалом. Дівчина прощалась з батьками. Потім дівчину виводили до гостей й обсипали просом. Вся процесія відправлялася до церкви.

Після церкви йшли до оселі хлопця. Свекруха зустрічала молодих хлібом-сіллю і вином. Вона виконувала ритуальний танок (ручениця) й посипала молодих зерном. Молоду приводили у дім, де вона торкалася печі, на ознаку того, що вона увійшла у нову сім'ю.

Далі відбувався обмін подарунками за весільним столом, танці. Потім молодих проводжали на першу шлюбну ніч. На другий день весілля продовжувалося і йшли до батьків нареченої. Цього ж ранку - молоду везли до джерела, де молода жінка омивала руки й несла воду для нової сім'ї. Через два - три тижні молоді йшли до батьків жінки (на "повратки"), де збиралися всі її родичі.

Інші форми шлюбу:

· Приставане - дівчина без згоди своїх батьків йшла до хлопця й приставала до нових родичів.

· Завличане: дівчину хлопець силою увозив до себе, якщо дівчина не була згодна.

У поховальних обрядах здійснювалось багато магічних дій: небіжчику під язик клали монету (звичай відомий з античних часів) або приносили гроші, яблука. У західній Болгарії зберігся давній звичай везти влітку труну на санях. На цвинтарі кожний "рід" мав своє місце. Похорон завершувався трапезою, яку накривали на землі. Після цвинтаря - всі обов'язково торкалися печі з метою очищення.

Поминання здійснювалось на 40-й день та в річницю (струване). Дні поминання - задушниці відбувалися поминальною трапезою на цвинтарі.

Інші сімейні звичаї болгар:

· Свитец - день святого заступника роду. На честь святого кололи жертов­ну тварину ("курбан"). Найстаріший в "роді" обходив оселі родичів і розрізав обрядові хлібини. Основним моментом церемонії було піднімання догори хліба зі словами найкращих побажань і розламування його на шматки, які роздавали присутнім.

· Оброк - свято плодючості. У полі, на місці, де стояв оброчний кам'яний хрест та жертовний камінь, всі родичі збирались й відзначали свято.

Серед болгарських селян довго зберігалися залишки давніх дохристиянських вірувань. У них довше, ніж у східних слов'ян, зберігалося забобонне ставлення до деяких рослин та тварин. Старі дуби вшановувалися як священні дерева. Явір мав охоронну силу, кизил давав здоров'я й довге життя. Жах перед вовком знайшов відображення в особливих "вовчих святах": перші два - три тижня листопада вважалися присвяченими вовкам, у ці дні дотримувалися деяких заборон аби не розсердити вовків. Існували й "мишині дні". Були повір'я, пов'язані з ведмедями, лисицями, зміями.

У стародавніх віруваннях болгар існували міфічні істоти - самовіли, самодіви, ламія - дракон; караконджо - істота у вигляді коня з головою людини або великої голої чорної людини, яка шкодила людям; вампір - оживаючий вночі мертвяк.

Велику роль у духовній культурі болгар відігравала календарна обрядовість. Взимку відбувалася коледа - свято зимового сонцестояння. Під пізнім нашаруванням церковного святкування Різдва Христового простежувалися язичницькі вірування, які забезпечували за допомогою магічних дій плодючість землі і худоби, щастя в сім'ї, здорове й тривале життя. Велику радість приносили коледарі - хлопці, що обходили будинки з колядуванням.

На Новий рік існував звичай сурвакання (народна назва Нового року - Сурва година). Юнаки і діти в масках, прикраше­них пташиним пір'ям - сурвакари, ходили оселями з гілками кизилу, якими вони вдаряли господарів, поздоровляли з Новим роком, бажали щастя, здоров'я і за це отримували подарунки.

21 січня- бабин день - на честь баби-повитухи, яку поздоровляють всі її діти, яких вона прийняла.

14 лютого - свято Трифона Зарезана (фракійський культ Сабазія-Діоніса) - на честь виноградної лози. В цей день на виноградній лозі надрізували набухлі брунь­ки й поливали їх вином, щоб був добрий врожай. Після пригощалися. Вибирали "царя виноградників", прикрашали його гілками і під музику везли у село.

Яскраво відзначалося дівоче свято лазарок - на день святого Лазаря - за тиждень до Великодня - дівчата гарно одягнуті, з вінками, ходили оселями, співали обрядові пісні, виконували танці.

На Великдень - фарбували яйця, здійснювали магічні обряди, готували об­рядові хліби, робили писанки.

6 травня - день святого Георгія, пов'язаний з культом скотарства. Овець доїли через кільце (магія оберега); кололи барашка, від тієї вівці, яка перша вийде із загорожі, а його кров'ю мастили обличчя дітей для здоров'я й заривали в землю для плодючості. У цей день починався літній випас худоби.

У літньому циклі найулюбленіший Єньов день (Івана Купала). Відомі два літніх звичаї, присвячені викликанню дощу - пеперуда і Герман. Під час посу­хи серед сиріт або молодших у сім'ї дівчат вибирали дівчинку, яка грала роль метелика (пеперуди). її роздягали до сорочки, розплетали коси, прикривали зе­ленню, водили селом з піснями й танцями. Господарка кожної оселі поливала голову дівчини водою, щоб викликати дощ. Дощ викликали й за допомогою Германа - глиняної людиноподібної фігурки, яка символізувала юнака, померлого від посухи. її клали в "труну", плакали, ховали біля ріки або на перехресті шляхів.

Здавна розвивалось у Болгарії при­кладне мистецтво.

У вишивці одягу використовували різнокольорові шовкові, вовняні, бавовняні, металеві нитки. Переважав рослин­ний орнамент та геометричні фігури.

Чудовим було різьблення по дереву - стелі, двері, інші деталі будівель, іконостаси, ложки, чашки, посохи, свистульки. Переважав рослинний орнамент, стилізовані зображення людей, тварин, квітів, птахів тощо.

Народні пісні: гайдуцькі та юнацькі (героїчний епос); історичні; обрядові; міфологічні; релігійні; побутові; любовні; сімейні; соціальні; гумористичні тощо.

Юнацькі пісні (відомі з другої половини XIV ст.) - пісні про юнака Момчила, родопського правителя, що загинув в 1345 р., королевича Марка - Македонського правителя - ідеал героя. Основна тема: боротьба болгарського народу з турецькими загарбниками.

Гайдуцькі пісні (ХVІ-ХІХ ст.) присвячені також боротьбі проти турецького гноблення. В цих піснях розповідалось про перебування гайдуків в лісі, їхнє життя, дружбу, героїчну смерть. Такі пісні підтримували бойовий дух болгар, підносили їх національну гідність.

Серед прозових жанрів зазначимо казки, історичні перекази,легенди.

Казки - про тварин, чарівні, побутові.

Поширювались і малі жанри - примов­ки, прислів'я, загадки, замовляння, дитячі пісні, сатиричні віршики.

Народні музичні інструменти: духові, ударні, струнні. Духові - різні види со­пілок: кавал, свирка, дюдюк, двоянка, во­линка (гайда); струнні - гадулка, гусла, тамбура; ударні - барабан.

Народні танці - хороводи (хоро); сольні й парні танці: ручениця, добруд-жанський рученик (сплітали руки, проліза­ли під ними) та ін.

У "Болгарії запроваджено безкоштовне обов'язкове навчання з семи до 16-літнього віку. Діти, віком від трьох до шести років відвідують дитячі садки (у 1995 р. таких було 62 %). Початкова освіта з семи років і продовжується чотири роки, середня освіта починається з 11 років, протягом восьми років і охоплює два цикли, ко­жен по чотири роки. Вона провадиться у загальноосвітніх або спеціалізованих школах (професійно-технічних, мистецьких та інших). Так, у 1996 р., 92 % дітей навчалися у початкових і 74 % у спеціалізованих школах. У 1997/98 роках у 42 вищих навчальних закладах і у 44 коледжах Болгарії налічувалося 236,7 тис. студентів. Того ж року на освіту бюджетом виділено 5,6 % загальнодержавних витрат. 1995 р. згідно даних ЮНЕСКО в країні було 1,7 % неписьменних серед дорослого населення.

Структура болгарської освіти у 1997-98 учбовому році виглядала так: у країні на­лічувалося 3 559 дитячих садків, 3 137 - загальноосвітніх шкіл, 121 - спеціальних і 7 - професійно-технічних шкіл, 186 - професійно-технічних технікумів, 44 - напіввищих і 42 вищих учбових закладів.

Загальнодержавними святами в Болгарії є:

1 січня - Новий рік; 6-7 січня - Різдво; 3 березня - Національний день; 1 травня - День трудящих; 6 травня - День Св. Георгія; 24 травня - День освіти; 6 вересня - День возз'єднання Східної Румелії і Болгарії; 22 вересня - День Незалежності; 1 листопа­да - День пам'яті лідерів болгарського національного відродження.

Майже 86 % населення Болгарії сповідує християнство, з них 4/5 православні (болгари, росіяни, греки), які обєднані у 11 митрополій. Кадри богословів готують у Софійській Духовній Академії. В країні налічується 120 монастирів, є офіційний церковний друкова­ний часопис "Церковний весник". Представників інших християнських конфесій набагато менше. Це вірмени (вірмено-григоріанська церква, зі своїми парафіями у Болгарії - входять до Бухарестської єпархії), невеликі групи болгар Пловдиву та Русе, які дотримуються католицизму, різні нечисленні об'єднання протестантів, переважно мешканці міст.

Близько 14 % сповідує іслам. Це переважно турки, які живуть у південних і східних районах Болгарії, невеликий осередок південних болгар (помаки) і більшість циган. Прихильників ісламу об'єднує Верховна Мусульманська Теологічна Рада з центром у Софії, яка налічує п'ятсот діючих регіональних імамів. Іудаїзм сповідує 0,06 % грома­дян, яких очолює Єврейська Теологічна Рада.

У Болгарії видається 25 загальнонаціональних і регіональних газет. Серед них такі відомі "Народно дело", "Труд", "Континент", "Спорт" та ін., і близько 50 провідних часописів, які стосуються різних проблем життєдіяльності сучасної Болгарії. Деякі з них з'я­вилися останнім часом (Булгарски Бизнес, Сотриіег, Бизнесмен, Права и свободи та ін).

Інші засоби масової інформації очолюються різними агенціями (Болгарським телеграфним агенством, Софія прес-агенція, Булнет (Виїпеї) та ін.)

17 найбільших видавництв охоплюють різні галузі знань. Серед них найвідоміші: Издателство на Бьлгарската Академия на Науките "Марин Дринов", засноване 1869р., "Медицина и физкультура", "Техника", "Младеж" та ін. Видавничою справою керують державні організації при Раді міністрів Болгарії, а також Асоціація видавців і спілка письменників Болгарії.

Телефонна мережа налічує 32 телефонні лінії на кожні 100 респондентів. Нею охоплено понад 107 тис. абонентів.

Радіомовлення 1 телебачення Болгарії об'єднує Рада національного мовлення і телебачення. Крім 9 приватних радіостанцій існують дві провідні загальнодержавні: Бьлгарске национальне радио і Радио Альма Матер.

Болгарське телебачення включає два канали загальнодержавних програм (заснова­не 1952р.) і так звану "Нову телевизию" - перший приватний комерційний телеканал, заснований 1994 року.

Болгарський туризм користується широким визнанням. Це особливо стосується чорноморських курортів, гірських регіонів і історико-культурних центрів. Так, у 1997 році Болгарію відвідало 7 543,185 зарубіжних туристів, включаючи 4 562 948 "транзитних", тобто таких, що побували у Болгарії проїздом у інші країни. Очолюють туристичну справу в Болгарії агентство Болгарська туристична палата і "Балкантурист".

У Болгарії багато історико-культурних пам'ятників, занесених у Книгу ЮНЕСКО. Це: Церква Бояна у Софії; вирублені з каміння церкви Іваново біля Русе; могила фракійців у Казанлику; вершник Мадари; давнє місто Несембр; національний парк Пирин; Рильський монастир; природний заповідник Сребарна; фракійська могила Свештари.

Крім того містами-музеями у Болгарії оголошені Велико-Тирново - колишню столицю середньовічного Болгарського царства і місто Мельник. Поряд з ними видатними пам'ятниками архітектури вважаються церква святого Воскресіння та мечеть Баня-паші у Софії, Руїни римського стадіону, Джумая-мечеть, Церква Пресвятої Богородиці та залишки римської цитаделі у Пловдиві.

Серед відомих болгар слід назвати фізика Г. Наджакова (1896-1983), який відкрив фотоелектронний стан речовин, продовжувачів гуманістичних традицій класиків бо­гарської літератури Христо Ботєва, Івана Базова та Йордана Йовкова, сучасних болгарських письменників Димитра Димова, Георгія Караславова, Димитра Талева та ін.

Головними науковими центрами є Болгарська Академія Наук (БАН), Академія сільськогосподарських наук (АСН), а також десятки університетів у найбільших містах країни.

Надзвичайно багате музичне життя Болгарії. Воно охоплює як традиційні, так і різноманітні сучасні напрямки.

Традиційна Болгарська музика виконується багатьма міськими ансамблями, серед яких слід назвати національний ансамбль "Филип Кутєв" названий на честь його засновника і диригента, автора понад 500 обробок народних мелодій. Серед інших популярних груп народної музики "Пирин" (Благоєвград), "Північний ансамбль" (Плевен), "Тракія" (Пловдив), серед пісенних ансамблів тріо "Болгарка", "Пісні Пиринських гір" (сестри Бісерови) та ін.

Дуже популярні фольклорні фестивалі у Копривштице, фестивалі "Кукери і Сурвакари" у Пернику (виконуються давні танці у традиційних масках і костюмах), щорічні фольклорні фестивалі болгарських ансамблів (липень у м. Бургасі, серпень - на Золотих пісках). Провадяться за участю зарубіжних виконавців.

Щороку у місті Русе і Софії (протягом двох місяців) з 24 травня відбувається Міжнародні музичні тижні сучасної музики, а в червні на Золотих пісках - Міжнародний поп-фестиваль "Золотий Орфей".

У літні місяці в Бургасі відбувається фестиваль бального танцю, а у Пловдіві - камерної музики, у січні в Софії - Новорічний музичний фестиваль.

Провідними театрами сучасної Болгарії є театральні колективи, які працюють в Софії. Національний театр імені І. Базова, Державний театр Сатири, театр Болгарської армії, "Театр - 199". Активно розвивається сучасна болгарська театральна есеїстика, провідним представником якої є Чавдар Добрев.

 

 

ТЕМА: КУЛЬТУРА СЕРБСЬКОГО НАРОДУ (2 години)

Особливості етнонаціонального розвитку

Більшість населення сучасної Сербії і Чорногорії становлять серби (самоназва), їхня чисельність в світі - 8,4 млн. Живуть в Боснії й Герцеговині, Хорватії та інших республіках колишньої СФРЮ, а також Румунії - 34 тис, Австрії- 35 тис, США - 117 тис. (крім того майже 258 тис. мешканців США, за переписом 1990р., назвали себе "югословянами"), Канаді - 60 тис. тощо.

Належать до балкано-кавказької підраси південної гілки великої європеоїдної раси. Розмовляють на штокавському діалекті сербохорватської мови (південна підгрупа слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї), в якій виділяється три говірки: екавська, єкавська, ікавська. Писемність - на основі кирилиці. Більшість віруючих - православні, незначна кількість - католики й протестанти, є мусульмани-суніти.

Західна частина Балкан здавна була заселена ілірійськими племенами. Проникнення слов'янських племен з півночі, з-за Дунаю, почалось ще в І ст. н.е., а в VI-VII ст. набрало широкого розмаху. Ілірійське населення не було винищене або витіснене, а поступово змішувалося із слов янами. Слов'янські племена - власне серби, дукляни, тервуняни, коновляни, зах-лумляни, наречани зайняли басейн південних притоків Сави й Дунаю, місцевість у Динарських горах, узбережжя Адріатичного моря. В другій половині 8 ст. склалась їхня рання держава. В середині 9 ст. було створено Сербське князівство. В 10-11 ст. до складу цього князівства увійшли ще деякі суміжні області. З кінця 12 ст. сербська держава активізувала завойовницьку політику, а в 13-14 ст. значно розширила свої кордони, у т.ч. за рахунок візантійських земель. Це сприяло посиленню візантійського впливу на деякі аспекти життя сербської громади - систему феодальних відносин, законодавство, мистецтво. В XIV ст. почалось посилене пересування турків на Балкани, де вже не було централізованої держави, яка могла б дати їм відсіч, а також тому, що посилились сепаратиські тенденції серед сербської феодальної верхівки.

У 1389 р. у битві під Косово сербський князь Лазар та боснійський король зазна­ли поразки від Османської імперії. Сербія стала вассалом Туреччини, а 1459 р. була включена до складу Османської імперії.

Османське панування протягом п'яти століть затримало економічний, політичний та культурний розвиток Сербії. Серби почали емігрувати в сусідні держави, особливо Угорщину, Австрію (з XVII ст.) та Італію.

Національному розвитку сербів і створенню їхньої національної держави сприяло перше сербське повстання (1804-13 рр.) під керівництвом Георгія Чорного або Карагеоргія. Після кількох перемог це призвело до створення на землях колишнього Белградського пашалика Сербської держави. Повстання було придушено, але ненадовго, у період другого повстання 1815 р. Сербія стала незалежним автоном­ним князівством (1833 р.), а з 1878 р. - самостійною державою.

Знову почалась міграція населення, але в зворотньому напрямку. Північна частина Сербії найбільше втратила людності у турецьку епоху. Вона обезлюдніла і поросла дубовими лісами, за що й отримала назву Шумадії (шума - ліс). Сюди й повертались переселенці, населення зростало, вона стала центром консолідації сербської нації, почався процес національного відродження.

У 1882 р. Сербія була проголошена королівством. Тривалий час серби були поділені між Османською імперією, Сербією і Австро-Угорщиною. Тільки на початку XX ст. Балканський союз, куди увійшли Сербія, Чорногорія, Болгарія і Греція, після першої балканської війни 1912-913 рр., визволив від турків весь Балканський півострів. Але Австро-Угорщина побоюючись національного відродження Сербії, намагалася її послабити. 1914 р. Сербія оголосила війну Австро-Угорщини, після вбивства автрійського спадкоємця. У 1915 р. Сербія була окупована, але до 1918 р. звільнена. 1918 р. створено Коро­лівство сербів, хорватів й словенців, яке 1929 р. отримало назву Югославії. Після Другої світової війни - ФНРЮ, а з 1963 -СФРЮ, з 1992 р. - Югославія, куди увійшли дві колишні республіки - Сербія й Чор­ногорія.

З 2002 р. ця країна одержала назву Сербія і Чорногорія.

 

Культура традиційна і сучасна

Серби мають давні землеробські тра­диції. Переважають зернові культури - кукурудза, пшениця, ячмінь, жито. В перші десятиліття XX ст. у Сербії збільшились посівні площі технічних культур - льону, коноплі, тютюну, а також цукрового буряку, соняшника, хмелю. Городництво - квасоля, перець, цибуля, капуста, картопля. Садівництво. На півдні країни - виноградарство.

У першій половині XIX ст. існувала перелогова система в землеробстві, у XX ст. — трипілля. Сільського-господарська техніка - мотики, плуги. Борони - дерев'яні, з залізними зубами. Серпи. Молотили на току за допомогою худоби.

Скотарство - корови, воли, вівці, свині, коні. У гірських регіонах - вівчар­ство відгінно-пасовищного типу. Череди літом спрямовували у гори, зимою в долини. Птахівництво - кури, гуси, качки. Бджільництво.

Рибальство - по берегах Дунаю, Сави, Дрини, Морави. Найбільш давній засіб лову, пов'язаний з перегородженням річок. Застосовували човни з монолітного стовбуру - ораниця, копаниця, кладара. Мисливство у середновіччі було важливою галуззю господарства.

Ремесла - ремісники-професіонали -ковалі, зброярі, ткачі, будівельники, різьблярі по дереву. За часів турецького панування ремесла в Сербії розвивались дуже слабо. Сербам дозволяли займатись лише окремими ремеслами. Після звільнення від турків ремісниче виробництво почало розвиватися. Ще у XX ст. ремісники були об'єднані в цехи. Найбільш уславленими в Сербії були гончарі. Загальновідоме мистецтво різьблярів по каменю - стовпи, сходи, надгробні камені. З дерева виробляли домашнє начиння, меблі, музичні інструменти. Ткані вироби - килими, сумки, елементи одягу. В Сербії розвивалось виробництво взуття, обробка шкіри, шиття з неї одягу.

Типи сільських поселень:

Найпоширеніші розкидані- будинки на відстані 50-500 м, село тягнеться на 5-6 км, і складається з окремих кварталів (махала), які знаходяться на відстані одного-двох кілометрів один від одного.

У гірських районах поселення переважно скупчені- будинки розташовані близько один до одного. Найпоширеніші тут села - безсистемні.

Є також хуторські поселення і села-фортеці - чифлики (з часів турецького па­нування). Пізніше сформувалися вуличні поселення.

Традиційне житло за матеріалом будівництва: зрубні (динарска брвнара), ка­м'яні і каркасні (бондрук) будівлі.

Типи жител:

· конусоподібні хижі (колиби), каркасні, вкриті соломою, сіном, дерном, корою;

· землянки (земунице);

· однокамерні переносні хатинки з колод;

· динарська брвнара - найбільш розповсюджена в середині XIX ст. Спочатку будівлі були однокамерними з одним приміщенням з піччю. Біля будинку були холодні приміщення (зграда, клет). Згодом житло стало двокамерним: до кучі додавалося ще кімната - соба (спочатку неопалювана, згодом з піччю). Куча була зрубна, соба - каркасна, обмазана глиною.

Поширені також кам'яні будівлі однокамерні, одноповерхові - (поземуша), згодом - двокамерні, а також 2-3 поверхові будинки. В нижніх поверхах - приміщення для худоби, комори, у верхніх — жит­лові кімнати. Каркасні будівлі - моравські (тепер вони фактично витіснили брвнару) - двокамерні (куча й соба), пізніше з'являється покриття на стовпах або тераса (трем, доксат) і триподільнІ (соба + куча + соба та ще тераса перед кучею).

Господарські будівлі - для худоби (ста]а, кошара), збереження зерна (амбар, кош, магаза), сушіння слив (пушница), мо­лочних продуктів (млекар) тощо.

Традиційний чоловічий костюм включає в себе:

тунікоподібну сорочку (кошула, рубина); штани - полотняні, сукняні; довгі каптани (долама) і короткі куртки з рукавами - гунь; поверх куртки носили короткі безрукавки -(елек, джока); носили короткі камзоли (фермен) без рукавів з тонкого сукна - на свята. Плечовий одяг прикрашався срібними ґудзиками, шкурами; взимку поверх куртки одягали довгі сукняні плащі - кабаниці і шкіряні плащі -огртач; пояси - тканиці - візерунчасті, орнаментовані і шкіряні (силави); панчохи вовняні до колін, шкарпетки, опанки - шкіряне взуття; черевики, чоботи (чизме); солом'яні капелюхи, феси з сукна або пле­тені, хутрові й суконні капелюхи.

Традиційний жіночий одяг складався з:

· тунікоподібної сорочки (кошула), прикрашеної вишивкою, мереживом і тасьмою; короткої безрукавки (елек) - з сукна, оксамита, сатина; куртки (зубун) - з білого, синього або червоного сукна, з вишивкою і аплікацією; фартуху - багато орнаментованого (прегача). Заміжні носили два фартухи - передній і задній; спідниці -вовняної або бавовняної; пояса (тканиці); взуття - (панчохи, шкарпетки, опанки). На голову одягали феси, хустки, шапочки, об­шиті шнуром і монетами; носили прикраси - монети, намиста, сережки, браслети, квіти.

Сербська кухня розрізняється за регіонами.

Основа харчування - хліб, а також, молочні продукти, овочі, м'ясо. Серби роблять як кислий, так і прісний хліб, більше кукурудзяний. Змішують пшеничне, кукурудзяне, вівсяне, житнє і ячмінне борошно.

Дуже поширена кукурудзяна каша-мамалига (качамак). Кип'ятять воду, заварюють у ній кукурудзяне борошно й додають масло, сир, сметану. Таким же чином готують з проса або пшеничного хліба юшку - попару. Іноді з пшеничного борошна варять кашу, в яку додають масло, яйця, куряче м'ясо, ця страва називається цицвара. Багато страв готують з квасолі. З овочів найбільше вживається картопля, капуста, перець, цибуля.

З м'ясних страв - найпоширеніша свинина (свіже м'ясо солонина і суціене м'ясо).

Вживають фруктову горілку - сливову ракію. П'ють виноградне вино, роблять напої з ячменю, вівса з медом і солодом, а також - з соку берези і бука.

У громадському та сімейному побуті сербів довго зберігалися такі суспільні інститути як велика сім'я (задруга) та сільська громада (сеоска општина). Грома­да була власником і розпорядником колек­тивних прав на землю (пасовищ, лісів, вод­них джерел, сільських шляхів, млинів, цвинтарів тощо).

Залишком громадської організації були різні форми колективної взаємодо­помоги. У сербів зустрічається кілька її видів: моба - колективна добровільна до­помога; позаймица - участь кількох господарів у виконанні робіт для одного з них; спрег- об'єднання робочої худоби та сільськогосподарських знарядь для почер-гового виконання робіт; бачиянье - об'єднання дрібної худоби для колективного випасу та доїння.

Широко розповсюджений був звичай посиділок (село, прело) аналогічний українським вечорницям і досвіткам. На них жінки й дівчата пряли, плели, шили у суп­роводі пісень, особливо у зимові вечори.

Для сербського села XIX ст. характерно існування великих і малих сімей. Велика сім'я (велика куча, задружна куча, зад­руга) об'єднувала кілька поколінь - 50-80 чол. Тут жили сини із жінками й дітьми, дочки йшли до сім'ї чоловіка. Члени задруги спільно вели господарство. Все майно задруги було колективною власністю. На чолі стояв домаґіин або могла бути й жінка, якщо домачин вмирав. Домачин ви­начав послідовність робіт, їх розподіл між задругарями, грошові витрати, брав участь у вирішенні загальносільських справ. Його дружина керувала роботою в задрузі.

Зараз переважає мала моногамна сім'я.

За народною уявою основна мета шлюбу - народження дітей, особливо хлопчиків. Відсутність дітей була поважною причиною для розлучення. Вагітна жінка дотримувалась багатьох заборон. При пологах дозволялось бути присутнім лише жінкам. Новонародженого приймала бабица, яка купала його й загортала. Після пологів відзначали так зване "бабине", коли родичі й сусіди приносили дитині подарунки, що мали сприяти швидкому розвитку дитини, його майбутньому вдалому одруженню. Різними звичаями та обрядами супроводжувалась перша купіль, годування. Був розповсюджений звичай, коли шафер, який брав участь у вінчанні молодих, хрестив дитину. Як правило, той самий кум хрестив всіх дітей сім'ї. Кума міня­ли лише коли його хрещеники вмирали. Пострижини влаштовувалися кумом на 3-й рік і робилися за усталеним ритуалом, мета якого - полегшити майбутнє життя дитини.

Основні етапи весілля - сватання, зговір і власне весілля. Шлюби укладались через сватів, які вели переговори з батьками дівчини, внаслідок чого домовлялись про термін весілля, розміри посагу і викупу за дівчину. За тиждень або два до весілля в оселі хлопця відбувалася весільна вечірка з танцями і піснями. За нареченою йшли в суботу ввечері або у неділю. У весільному процесі брали участь: кум (хрещений) та його помічник (прикумак), старі сват, дівер, воєвода та прапороносець, старший дружка, подружки молодої, свати. Перед виходом з дому нареченого голили, приміряли костюм, він розбивав тарілку. Прихід сватів у будинок нареченої супроводжувався старовинним звичаєм: перед ними закривали браму; її відкрива­ли лише тоді, коли свати влучали з рушниці у підвішену посудину або гарбуза. В оселі їх чекав накритий стіл, за яким виголошувалася здравиця і підносився ритуальний корж, брат нареченої виводив її й передавав діверю. Після цього йшли до церкви.

Прихід молодої у новий дім супроводжувався обрядами, мета яких - побажання любові молодим, щастя у шлюбі, дітей. Весілля продовжувалось кілька днів. Центральне місце займала демонстрація подарунків, вина, їжі, що принесли свати. Опі­вночі першого весільного дня кум або стар­ший сват відвозили молодих на першу шлюбну ніч. Після цього весілля продовжувалось.

По закінченню весілля проводжали кума і старшого свата. В перший день після весілля приходили родичі нареченої, а через кілька молода з батьками й родичами чоловіка йшла з відповідним візитом до своїх родичів (повратак).

Коли вмирав хто-небудь з рідних, жінки розпускали або відрізали коси, примовляли, голосили. Збиралися всі родичі і сусіди. Біля небіжчика весь час знаходи­лись близькі. На похорон запрошували родичів. Інші приходили без запрошення. В минулому ховали без труни. Небіжчика закривали полотном, впоперек якого клали дошки. Тепер ховають у труні. Труну несли на руках або везли на возі з дому до цвинтаря. Існував також звичай везти на санях. Традиційно поминають на 7-й, 40-й день, через 6 місяців, через рік. Загальний день поминання називається задушнице.

У Сербії існував цікавий звичай - храненчєство, аналогічниий кавказькому атолічеству: бездітна пара усиновлювала маленьку дитину своїх родичів, найчастіше хлопчика. Цей ритуал встановлював зв'я­зок між усиновленим та його новими родичами. Дитина приймала прізвище своїх батьків і всі права і обов'язки сина. Існу­вав звичай побратимства і посестринства, завдяки якому люди ставили немовби ро­дичами відносились один до одного з великою повагою, шлюб між жінкою і чоловіком, що побраталися був неможливим. У сербів існувала дуже розвинута система означення спорідненості. На першому місці - "кровна", члени одного роду (сім'ї); на другому - "свойство" (спорідненість через шлюб); на третьому - "духовна" (кумівство, побратимство, посестринство); на четвертому - спорідненість через всинов­лення.

Найбільш відоме сімейне свято - Слава (Служба, Крсно йме). В ньому виявилися залишки сімейно-родових культів, елементи дохристиянських вірувань, але християнська церква визнавала його. Під час свята розламували калач, запалювали свічки, їли коливо, пили вино й виголошували тости на честь Слави. Відзначали й колективну сільську Славу навесні: відбувались церковні богослужіння,хресні ходи на поля, трапези, ігри, танці. Найголовніша мета свята - забезпечити добрий врожай.

Тривалий час у сербів зберігалися дохристиянські вірування у надприродну силу деяких речей: душі пращурів, відьом, вампірів.

Різні вірування були пов'язані з обря­дами викликання дощу: у посушливе літо дощ викликався виливанням води на "до­долу" - дівчинку або хлопчика, одягнених у вінки з квітів, що йшли на чолі ритуальної процесії.

У сербів існував пандемоніум "нечистої сили": вештици (відьми), водарици (русалки), вили (водяні, повітряні або лісні феї), вампири, вукодлаки (оборотні). З метою не допустити "нечисту силу" в село, його вночі оборювали по колу.

Багато календарних свят ведуть своє походження з язичницьких часів. Особливе місце в зимовій обрядовості мають різдвяні свята. На свят-вечір господар ви­рубував ритуальне поліно - бадняк, яке закладалося в піч. Господиня замішувала обрядові хліби, готувала вечірню трапезу. На Різдво (Божип) особливим ритуалом відзначався прихід у дім першого гостя (полазник), тобто особи, що спеціально обходила оселі з добрими побажаннями і поздоровленнями і отримувала подарунки.

На Новий Рік (Малий Божий, Василев день) пекли ритуальні хліби, ворожили на врожай наступного року. В період від дня св. Ігната (20 грудня) до Різдва та у Ново­річну ніч - група чоловіків (коледари, с­роварі) обходила оселі, прославляла господарів, бажала їм благополуччя й "виганяла злу силу". Все це супроводжувалось танцями в масках, стріляниною, ударами в калатальця тощо.

На масляному тижні також відбувались різні ігри та розваги.

У великий піст - у суботу шостого тижня - Лазареву суботу - група дівчат (лазарица) ходила оселями, прославляла господарів, бажала їм щастя. Святкування Великодня, св. Георгія (6 травня), Івана (7 липня), Ільї (2 серпня) мало громадсь­кий характер. Так на Іванів день дівчата й жінки разом збирали зілля, плели вінки, влаштовували колективні гуляння. На Георгіїв день здійснювались різні магічні дії на захист людей і худоби (вранішнє вста­вання, обрядове купання, збирання зілля, запалювання вогню, заклання Юрієвого ягняти, годування худоби, перше доїння тощо). У деяких регіонах цього дня ритуальна процесія дівчат (кралица) обходила оселі з побажанням здоро­в'я й щастя.

Літні свята мали на меті зберегти врожай від стихійного лиха, а худобу від хвороб. Серед осінніх свят - міжденниця (мегіудневица), коли під час збору врожаю, незначну частину його лишали у полі або саду як символ збереження майбутнього врожаю.

Прикладне мистецтво сербів - ткані вироби, килими - ворсові й без ворсові; вишивки, рушники, сумки. Найбільш поширеним був геометричний і стилізований рослинний орнамент. Гончарні вироби робились полив'яними й неполив'яними. Давні традиції мало різьблення по каменю (надгробки) та дереву (скрині, стільці, полиці тощо).

В усно-поетичній творчості важливе місце займає епос. У ньому оспівувалася героїчна боротьба з іноземними загарбниками. Це передусім стосується юнацького епосу.

- Юнацький епос - пісні про найважливіші історичні події та історичні особи.

Він має декілька циклів:

-Докосівський - пісні про династії Неманичів та Мрнявчевичів. У ньому оспі­вана могутність середньовічної сербської держави та її падіння;

-Косівський - пісні про битву на Косовому полі (1389 р.);

- Особливий цикл становлять пісні про Кралевича Марка - популярного героя південнослов'янського епосу, в образі якого втілені найкращі риси захисника батьківщини від турецького гноблення;

Пісні (ХVІ-ХVП ст.) про боротьбу родин Бранковичів, Якшичів, Черноєвичів проти турків.

- Гайдуцький та ускокський цикли -боротьба з турками, набіги гайдуків та ускоків на турків (ХУІ-ХУП ст.). В них діють не окремі герої, а цілі дружини, відтворено всенародний характер боротьби.

Виконували цей епос — гуслярі, народні співці, у супроводі музичних інструментів.

· Поширені також лірико-епічні пісні (причалице) - сімейні, любовні, міфологічні;

· Плачі (тужбалице). Патріотично-героїчні мотиви - боротьба з турками. В центрі герой, що загинув. Сімейно-побутові в центрі подій сімейні трагедії, особливо смерть дівчини;

-Обрядові пісні (весільні, колядки, лазарські, юр'ївські).

Проза менш розвинута, ніж поетична творчість. Казки про тварин нечисленні. Герой побутових казок Єро - винахідливий, хоробрий, лукавий. У цих казках - сатира проти попів, ченців, турецької влади.

Сюжети переказів пов'язані з Марком Кралевичем, Мілошем Обілічем тощо.

Народна музика дуже різноманітна. Музичні інструменти - ударні (бубни, ту­рецькі барабани, дарабуки); духові - сопілка, кавал; струнні - мандоліна (тамбурица), гусле (одно-дво струнні) - національний інструмент.

Народні танці - колоподібні, їх утворює ланцюг танцюристів. Вони переважають над парними та сольними танцями. У Сербії нараховується понад 1600 назв танців.

Цікаві обрядові магічні танці: додола, ла-зариця, коледа, кралиця; стародавні танці -троіанац, ослица, девоіачко коло та ін.

Система освіти в Сербії представлена 8-річною школою, вільною від оплати і доступною всім дітям від 7 до 15 років. Середні школи існують різних типів, але професійно-технічні і спеціальні найбільш популярні. Існують також 4-х річні гімназії, які готують учнів до вступу в університет. За програмою середніх шкіл працюють також художні, педагогічні та інші спеціальні школи. Загалом у середніх школах навчається близько 64% всіх дітей, у початкових - 71%. Вища освіта може бути здобута в інститутах та університетах. Існують можливості здобуття освіти дорослими у вечірніх школах. 1995 р. за даними ЮНЕСКО в країні налічувалось 2,1% неписьменних.

Під час інтенсивних бомбардувань Югославії військами НАТО в березні-червні 1999р. 43% з 394 шкіл у Косово і Метохії було зруйновано, але 2000 р. близько 250 з них відновлено.

Найголовнішими національними святами є: 1-2 січня - Новий рік; 27 квітня - День Державності; 1 травня - День праці; 9 травня - День Перемоги; 29-30 листопада - День Республіки.

Переважна більшість сербів і чорногорців сповідують православ'я (71,8%). Право­славні громади об'єднані в 15 єпархій.

Католицизму дотримуються більшість хорватів, угорців та албанців (4,5%). Серед протестантських напрямів найвпливовіший - лютеранство. Є також послідовники баптистів, адвентистів 7-го дня та ін. Проживає тут і 4,5 млн. мусульман-сунитів. На території Югославії є послідовники іудаїзму (0,1%).

Засоби масової інформації в Сербії і Чорногорії представлені 27 найбільшими ви­давництвами, з яких зазначимо: "Форум" (Нові Сад), "Лутословенска кнліга" (Белград),"Лединство" (Пріштіна) та ін., що публікують наукові, технічні, релігійні, історичні книги.

З найпопулярніших газет зазначимо "Борба" (Белград), "Дн)евник" (Нові Сад), "Буку" (Пріштіна) тощо; часописів близько 28: "Дуга" (Белград), "Фронт"(Бєлград), "Зери" (Пріштіна) та ін.

У країні працюють агенції новин (90 кореспондентів в країні та 30 за кордоном); 12 іноземних агенцій (у США, Франції, Росії, Китаї тощо); існують також чотири асоціації журналістів. В Югославії -17 найбільших радіо-телевізійних станцій.

Туристичний бізнес країни дещо занепав після розпаду СФРЮ та санкцій ООН у травні 1992 р., але з 1998 р. почалося відродження туризму- 2,9 млн. іноземних ту­ристів відвідали країну: після авіанападів військ НАТО в березні-червні 1999р. знову кількість туристів різко зменшилася. В країні діє три туристичні агенції (у Белграді).

В образотворчому мистецтві країни досить популярними стали різні напрями аван­гарду: абстракціонізм, сюрреалізм та ін. Оригінальні рішення помітні в архітектурних спорудах: торгівельно-адміністративного центру "Београджанка", Народної бібліотеки в Белграді тощо. З успіхом гастролює сербський хореографічний ансамбль "Коло". Розвиток національної літератури пов'язаний з іменами драматурга Б.Нушича ("Госпожа міністерша"), письменника-гумориста Момо Капора та ін. Серед культурних подій зазначимо щорічний лютневий кінофестиваль в Белграді; Міжнародний театральний фестиваль - у вересні; фестиваль класичної музики - в жовтні; джазові фестивалі в - листопаді.

Найвизначнішими пам'ятками культури за списком ЮНЕСКО є: Національний парк Дурмітор; храми Старі-Рас і Сопочани, монастир Студеніце.

У зв'язку з довготривалим військовим конфліктом у колишніх югославських країнах розвиток мистецтва помітно призупинився за останні роки. Разом з тим у Белграді не припинив своєї діяльності авторитетний міжнародний театральний фестиваль БІТЕФ, який 2000 року провадився вже 40-й раз.

 

 

ТЕМА: КУЛЬТУРА ЧОРНОГОРЦІВ (2 години)

Особливості етнонаціональноп розвитку

Більшість населення республіки Чор­ногорія у складі Югославії становлять чорногорці, самоназва - црногорци.

Чисельність у колишній СФРЮ - 580 тис, США - 15 тис, Албанії- 5 тис. У складі сучасної Югославії становлять 5 % населення. Належать до південної гілки великої європеоїдної раси. Говорять штокавським діалектом сербохорватської мови. Писемність на основі кирилиці. Віруючі - православні, є мусульмани.

Етнічна історія чорногорців пов'язана з масовим переселенням слов'янських племен на Балканський півострів у 6-7 ст. Територія та державне об'єднання на території Чорногорії (до 11 ст. -Дукля, потім -Зета, з 15 ст. - Чорногорія) протягом середніх віків були самостійними або входили до складу інших південнослов'янських держав, а згодом Візантії, Болгарії, Венеції. Чорногорія була країною, яку туркам не вдалося повністю захопити. Вона вела безперервну боротьбу з османською армією, не визнаючи влади завойовників. Тут виховався особливий войовничий дух. Всі чоловіки були воїнами. Військовий побут, а також економічна відсталість та ізольованість сприяли тривалому збереженню стародавнього родо-племінного устрою.

У боротьбі за незалежність брало участь і духівництво. Владика -митрополіт очолював чорногорський народ, у його руках була й судова влада. Багатовікова визвольна боротьба чорногорського народу, яку з XVIII ст. підтримала Росія, принесла 1796 р. Чорногорії фактичну незалежність. Досередини 19 ст. влада в країні носила світсько-церковний характер. З 1852 р. Чорногорія стала світською державою. До 1905 р. Чорногорія була абсолютною монархією, у 1905 р. - прийнята конституція й створено парламент, 1918 р. Чорногорія увійшла до складу Королівства сербів, хорватів й словенців (з 1929 р. -Югославія). З 2002 р. входить до складу країни "Сербія і Чорногорія".

 

Культура традиційна і сучасна

Чорногорії мало земель, придатних для землеробства. Селяни відвойовують землю у природи, очищаючи схили гір від лісу, кущів і каміння; створюють на схилах штучний шар землі. Орні землі сягають лише 11% сільськогосподарської площі Чорногорії.Вирощують зернові - кукурудзу, пшеницю, овес, жито, ячмінь; технічні культури - тютюн, коноплю, бавовну, цукровий буряк. Городництво слабо розвинуто (картопля, капуста). Виноградарство і садівництво мають давні традицій.

В землеробстві використовують старовинні сільськогосподарські знаряддя - рала, плуги, мотики, борони, серпи тощо.

Основа економіки Чорногорії- скотарство. Передусім вівчарство на карстових пасовиськах і високогірних луках. Скотарство - відгінно-пасовиського типу: літом — у гори, зимою в долини. На гірських пасовиськах перебувають п'ять — шість місяців на рік. У гори йшли з кожної сім'ї чоловіки й жінки, діти й літні. Господарством на планині керувала літня жінка - планинка. Головний обов'язок її — заготівля молочних продуктів і приготування їжі. Ті, що залишилися в селах приносили борошно, овочі, сіль, забирали молочні вироби. Пасовиськ мало, тому за них йшли міжусобні бійки, були й напади турок і албанців, що забирали худобу. Важливу роль відігравало конярство - розводили домашнього гірського коня. Займались свинарством і птахівництвом.

Рибальством (морське узбережжя) займались дружини, що складалися з 13-16 чол. їх очолював патрун - найбільш заможний господар, який мав човни і рибальське знаряддя. Більшу частину риби забирав господар.

З давніх часів чорногорці займались мисливством. Полювання на ведмедя, вов­ка, білку, куницю, зайця, диких качок.

Традиційні поселення в Чорногорії були:

• розкиданого типу;

-купчасті;

За матеріалом будинки були:

-турецько-східного типу, з кривими вулицями, провулками (у східних районах, де живуть мусульмани).

-кам'яні у 3-4 поверхи;

-зрубні. Типи жител:

· архаїчниі - в старій Чорногорії - одноповерхові однокамерні напівземлянки (еднодельна поземлуша). Пізніше з'явилися двокамерні;

· приморський-у 3-4 поверхи, будинки кам'яні, дома-башти. На першому поверсі - господарча частина, на верхніх - житлова;

· брвнара (зруби) - північно-східний регіон - на кам'яних фундаментах у два поверхи. Перший поверх - житлові кімнати (соба); другий - кухня з вогнищем;

· особливий вид житла - чередникові хижі в горах: з каменю, і дерева. Вони на­зивали дубирогами, савардаками.

У чоловічий народний костюм входила більша кількість елементів ніж у жіночий:

· Біла сорочка;

· Білі суконні або полотняні короткі штани;

■ Суконний жілет (цамадан);

· Довгий шовковий пояс;

· Кругла неглибока шапочка (капица);

· Вовняні гетри (доколєница);

· Опанки;

· Взимку: куртка з грубого сукна (гунь);

· Суконний піджак (капут);

· Вовняна струна - плед, який носять чоловіки й жінки. Вона захищала від дощу й холоду, слугувала ковдрою.

Святковий чоловічий костюм багато прикрашений: це й суконний жілет (душанка) з удаваними рукавами, обшитими золотою ниткою. Суконні каптани (долама). За поясом подекуди носили револьвер.

Жіночий костюм складався з таких ча­стин:

• Сорочка тунікоподібного крою з розрізом на грудях й вишивкою на комірі і рукавах;

· Плетений або вовняний жакет;

· Жілет;

· Спідниця темних кольорів;

· Фартух (прегача);

· Сукня;

· Вовняна струка.

Святковий костюм з шовку, оксамиту був прикрашений вишивкою, шовком і золотом, срібними підвісками й поясами. На свято носили також шовкову головну пов'язку (вео); сорочку, вишиту шовком; куртку, спідницю, розпашну сукню із срібною пряжкою.

Традиційний костюм зберігся й зараз, особливо серед чоловіків.

Їжа чорногорців відрізняється за регіонами. Особливим кулінарним мистецтвом відомі жінки Примор'я. Тут важливе місце займають рибні страви. У гірських регіонах відомо багато способів переробки овечого молока.

Основу раціону становить хліб, який випікають з різних сортів борошна. Найулюбленіший - кукурудзяний хліб. Традиційна страва - качамак як і у сербів, і каші, які подають з різними приправами. З овочів їдять картоплю, капусту, цибулю й квасолю.

Дуже полюбляють овече молоко, а також сир, вершки, варене підсолене молоко тощо. М'яса їдять небагато, передусім баранину і козятину.

На свято готують обрядову їжу. В день слави печуть спеціальні хлібні калачі з пшеничного борошна, на різдвяний вечір і масляну - млинці (приганици), з пшениці - коливо, на Різдво - страви з свинини.

Характерною особливістю соціального устрою у чорногорців є залишки племінної організації. Стара Чорногорія поділялась на чотири області - нахії, кожна з яких складалася з понад десяти племен. Так Катунська нахія нараховувала десять племен - цеклічі, цуці, негуші, озриничі, цетин'яни та інші

Територіальна ізольованість чорногорців, відсталість економіки, постійна боротьба з турками - все це сприяло збереженню або навіть подекуди відродженню патріархального укладу.

Чорногорські племена складались з братств і родів, організація й структура яких була подібна племінній. До утворення державної організованої влади в кінці XVIII - поч. XIX ст. був поширений інститут кривавої помсти. Всі члени племені відповідали за дії свого співплеменника. Чорногорці постійно воювали з турками, а іноді ще виникали міжплемінні протиріччя.

У Чорногорії довго існувала колективна (племінна) власність на пасовиська і ліси. Племінні землі виділяли у користування братствам, родам, сім'ям. Регулювалось це користування нормами звичаєвого права. Кожне плем'я мало своє управління і судову владу, на чолі племені стояли старійшини - воеводи, кнези. Всі питання, пов'язані з життям племені вирішували загальні збори - скупштина.

Політика централізації державної вла­ди, яка проводилась з поч. XVIII ст. чорногорськими митрополитами, привела до ослаблення, а потім і розпаду племінної організації Чорногорії. Але залишки її ще тривалий час зберігалися. Так ще у 70-х рр. XIX ст. військові загони формувались з урахуванням племінного розподілу.

У Чорногорії переважали сім'ї, що складалися з батьків і дітей (инокосна сім'я). Задруги зустрічались рідко.

Чоловік був номінальним володарем, однак всю домашню та сільськогосподарську роботу виконували жінки, оскільки чоловіки часто воювали. Хоча жінка була у залежному становищі, до неї ставились із повагою.

Шлюб могли розірвати, якщо жінка не мала дітей. Така жінка сама підшукувала чоловіку іншу дружину, залишаючись у його домі на становищі свекрухи або сестри.

У Чорногорії існувала спорідненість кровна, за шлюбом і звичаї усиновлення, а також духовна спорідненість (побратимство й посестринство, кумівство).

Чорногорці дуже гостинні. Зустрічаючи людину, яка попросилась переночувати, вони гостю дають кращу їжу, сушать його одяг. Перед гостинністю відступала навіть кривава помста - житло чорногорців було священне й ніхто не міг образити людину, яка знаходилась в їхній оселі.

Чорногорці прийняли християнство (православ'я) ще в ранньому середньовіччі. Під турецькою владою частина чорно­горців визнала іслам (потурченци).

Прикладне мистецтво чорногорців багате і самобутнє. Високохудожні зразки різьблення по дереву: гусле (народний інструмент), оформлений зооморфним, антропоморфним, рослинним і геометрич­ним орнаментом (символічні - змії, леви, храми тощо); багато прикрашені пляшки, форми для колива, пряслиця, столики, крісла, іконостаси - з горіха, бука, дуба.

Здавна виготовлялись металеві й срібні прикраси, бляхи, зброя. Ювеліри художньо обробляли хрести, кадила, срібні вироби, євангелія, чаші. Давні традиції має різьблення по каменю - пам'ятники церковної архітектури, надгробки; розвивалась вишивка; домашня обробка шкіри.

Усно-поетична творчість чорногорців цікава і багатожанрова.

Здавна поширювалось співання юнацьких пісень під гусле. Цей епос має цикли про Чорноєвичів, визволення Чорногорії у XVIII ст., боротьбу з турками. Цикл про визволення включає пісні про уславлених героїв - Перовича, Батрича, в ньому племена боролися з турками; тема бойової дружби.

Загальновідомі також:

· Традиційні похоронні плачі (тужбалице) про загиблих.

· Казки.

· Анекдоти.

· Народні танці і музика.

· Танці подібні до сербських - коло­подібні.

3 музичних інструментів поширені гусле, дудки, сопілки, мандоліни.

Система освіти в Чорногорії подібна тій, яка поширена в сучасній Югославії (див. Розділ "Серби"). У м. Підгорице діє Національний університет, у м. Нікшич -'Педагогічна Академія, Котарі - Вища морська школа; у м. Цитине функціонує Центральна народна бібліотека. Є також історичний інститут, інститут геологічних досліджень, інститут хімії; музеї: давнього мистецтва, етнографічний; художня галерея.

Вершиною розвитку чорногорської літератури вважається творчість Негоша-Петровича. Досягнення новітньої літератури пов'язані з іменами прозаїків М. Лалича, Ч. Вуковича, поетів Р.З