Заборони та погодження у фінансовому праві

Спосіб правової заборони означає, що на суб’єкта покладається обов’язок утриматись від здійснення певних дій. Окремі науковці пропонують розмежовувати заборони та обмеження, мотивуючи це тим, що обмеження є родовим поняттям, яке включає: обов’язки, заборони, призупинення, покарання та ін.

Щодо правових заборон, то в юридичній літературі немає єдності підходів. Ряд вчених вважають заборони як всезагальний обов’язок утримуватись від певних дій. Інші визначають їх як державно-владні веління, основна мета яких – попередити можливість небажаних дій, що можуть спричинити шкоду загальносуспільним інтересам. Або, наприклад, використання терміну «не має права», п. 4. ст.. 16 БКУ (бюджетна установа не має права здійснювати запозичення у будь-якій формі (крім випадків, передбачених цією статтею) або надавати юридичним чи фізичним осо­бам кредити з бюджету (якщо не встановлено відповідні бюджетні призначення на на­дання кредитів з бюджету).

Сутність заборони як виду правового впливу на фінансові відно­сини полягає в тому, що правова норма покладає на своїх адресатів юридичний обов'язок утримуватися від здійснення певних значущих дій в умовах, які передбачені відповідною нормою (наприклад, нормою ст. 48 Закону України «Про Національний банк України» заборонено використання золотовалютного резерву для надання кредитів і гарантій резидентам та нерезидентам України)[16].

Юридичні заборони є важливим і необхідним засобом охорони прав та законних інтересів суб'єктів фінансового права, створення пе­решкод для соціально шкідливої поведінки.

Заборона у праві - це юридичний обов'язок особливого виду, що виражається у вимозі утриматися від здійснення певних дій, тобто обов'язок пасивний за змістом. І як будь-який обов'язок, заборона характеризується однозначністю, категоричністю. Одним із способів установлення юридичної заборони є введення юридичних санкцій за ту чи іншу поведінку Заборонні норми окреслюють зону можливої неправомірної поведінки, забезпечуючи тим самим захист публічних фінансових інтересів[17].

Юридичні заборони вченими пропонується класифікувати за різними підставами:

- за функціональним значенням:

· імпліцитні (виконують превентивну функцію, виступаючи в якості допоміжного засобу стосовно зобов’язуючих та дозвільних норм – ст. 67 КУ);

· експліцитні (заборона набуває визначального значення – норми, які встановлюють санкції за податкові правопорушення - згідно ч.1 ст. 126 ПКУ у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу).

- за характером та об’ємом правової інформації:

· інформативні (містять інформацію про недозволену поведінку - згідно ч.1ст. 121 ПКУ незабезпечення платником податків зберігання первинних документів облікових та інших регістрів, бухгалтерської та статистичної звітності, інших документів з питань обчислення і сплати податків та зборів протягом установлених статтею 44 цього Кодексу строків їх зберігання та/або ненадання платником податків контролюючим органам оригіналів документів чи їх копій при здійсненні податкового контролю у випадках, передбачених цим Кодексом, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 510 гривень);

· елементарні (не містять такої інформації, або містять мінімальну інформацію). Наприклад, елементарні заборони, сформульовані в статтях Податкового кодексу України або Бюджетного кодексу України, що містять конкретні склади порушення відповідного законодавства.

Перераховані критерії для класифікації правових заборон можна доповнити ще одним – за способом вираження заборонних приписів. У відповідності із даним критерієм заборони можуть бути прямими та непрямими. Пряма заборона містить конкретну вказівку на заборону небажаної поведінки за допомогою використання спеціальних слів: «забороняється», «не допускається» і т.п. Непряма заборона прямо не виражена в нормі, але логічно може бути виведена із її змісту. Спосіб непрямих юридичних заборон використовується при обмеженні компетенції державних та інших органів влади в різних сферах діяльності.

Погодження також виступає як самостійний спосіб фінансово правового регулювання. В юридичній літературі існують протилежні точки зору щодо правової природи погодження. Так, зокрема, цивілісти категорично заперечують погодження у вертикальних правовідносинах. Представники адміністративного та господарського права вважають їх допустимими. Одні вважають, що це лише умова прийняття одностороннього акту, інші – що в управлінському акті, який створений за погодженням, відображається волевиявлення не тільки вищестоящого органу, але і нижчестоящого, що доля рішення залежить від того чи буде отримана згода від нижчестоящого органу.

Як правило спосіб правового погодження регулює горизонтальні фінансові погодження, що направленні на досягнення балансу інтересів та виключає дублювання повноважень різних компетентних органів, до відання яких, відноситься прийняття рішення з питань, що пов’язані з реалізацією фінансової діяльності держави та муніципальних утворень, а також щодо врегулювання окремих питань міжбюджетних відносин[18] Наприклад, ст..ст. 81та 85 БКУ..

В процесі погодження сторони, як правило, проводять двосторонні чи багатосторонні консультації, владний суб’єкт розглядає пропозиції, які вносяться підпорядкованими суб’єктами і на основі отриманих даних керуючий суб’єкт приймає рішення (наприклад, включення бюджетних запитів до проекту закону про Державний бюджет України).

Спосіб правового регулювання вертикальних фінансових відносин використовується досить рідко. Така ситуація пояснюється специфікою фінансових відносин, регулювання яких має стратегічно важливе значення для функціонування всіх державних та суспільних інститутів, і вимагає чіткості і стабільності нормативно – правових приписів.

Спосіб правових погоджень регулює горизонтальні фінансові відносини, що направлені на досягнення балансу інтересів та виключає дублювання повноважень різних компетентних органів, до відання яких відносяться прийняття рішень з питань, що пов’язані із реалізацією фінансової діяльності держави та муніципальних утворень, і щодо врегулювання окремих питань міжбюджетних відносин. Наприклад, згідно ч. 3 ст. 58 Бюджетного кодексу України єдині форми звітності про виконання Державного бюджету України встановлюються Державним казначейством України за погодженням з Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України.