Національне та інтернаціональне в укр.м. мовозн і літер терміни

ТЕРМІНОЛОГІЗАЦІЯ/РЕТЕР/ДЕ/ФАХ Англіцизми, себто слова і словосполуки, позичені з англійської мови або утворені за її взірцями, широким потоком ринули в українську мову наприкінці ХХ століття у зв’язку з розпадом Радянського Союзу і перетворенням світу із двополюсного на однополюсний. У науковій сфері вони найбільше вплинули на термінологію гуманітарних наук, менше – природничих. За рахунок англіцизмів значно поповнився склад науково-технічних і спортивних термінів. Такі лексеми все більше стають конкурентами росіянізмів як основного джерела поповнення української лексики, в тому числі й наукової, чужомовними словами. Англіцизм, як і будь-яке інше позичене слово, доречний, якщо він позначає поняття, що з різних причин ще не назване засобами української мови або в ній відсутній рівновартісний відповідник. Масово проникаючи в нашу мову, коли в ній для позначення багатьох наукових понять існують питомі або позичені терміни, англіцизми витісняють їх без належного опору з боку українських учених.Крім зросійщення, в українського наукового мовного довкілля виникає нова загроза, яку В. Радчук з гіркотою назвав укрлиш, тобто українська інглиш, український варіант англійської мови. У літературознавстві запанувала нарація і похідні слова (наратор, наративний), хоча до цього цілковито обходилися термінами оповідь, оповідний, оповідач. Мовознавці широко застосовують концепт, бо термін поняття їх уже не влаштовує. Економісти не можуть обійтися без назв учасників ринкових відносин (брокерів, менеджерів, дистриб’юторів), які в наукових текстах можна замінити відповідно українськими синонімами (посередник, управлінець, розподілювач відповідно). У журналістиці замість терміна засоби масової інформації понад міру поширений англіцизм мас медія, а інтерв’ю не може бути виняткове, тільки ексклюзивне. Замість давніших назв освітніх установ училище, технікум запровадили англіцизм коледж. Почасти це данина моді й сподівання на приховування думки без достатньої глибини проникання в суть аналізованої проблеми, почасти своєрідний науковий жаргон, засіб упізнавання своїх, а нерідко ще й невміння перекласти українською англомовні слова чи словосполуки. Упорядники української науково-технічної термінології ще не виробили концепції, як позичати найменування найновіших технічних засобів, пов’язаних з комп’ютерними технологіями. Тим часом англомовні терміни макрос, опція, принтер, сайт, сервер, сервіс, файл, утиліта та багато інших, значну частину яких можна без втрат перекласти українською, щодня проникають у свідомість усе масовішого користувача комп’ютерної техніки.Отже, потрібно, побудувати ефективні «очисні споруди», створивши багаторівневу мовно-термінологічну експертизу законодавчих актів та нормативних документів. Мета такої експертизи — поліпшити якість законодавчої й нормативної бази, забезпечити системність, понятійну узгодженість, однозначне розуміння викладених у документах вимог та положень, використовуючи застандартизовану й усталену термінологію.Потрібна конструктивна співпраця мовознавців та фахівців з термінології в різних галузях, яка сприятиме зміцненню статусу української мови як державної, а з боку держави в особі керівників різних рангів — конкретна допомога в цій роботі.Процес переходу лексичної одиниці зі стану нетерміна до стану терміна називається термінологізаціею. Під час термінологізації лексична одиниця отримує значення пев-ного поняття у певній системі понять.До термінів у процесі термінологізації можуть надходити:1) слова з загальновживаної лексики; наприклад, слово «муфта» (вид жгночого одягу з хутра для зггргвання рук) сьогодні є технічним терміном — «деталь у виглядг невисо-кого цилгндра для поздовжнього з'еднування валгв, труб, зуб-частих колгс та гнших цилгндричних або призматичних час-тин машин чи споруд»;слово «утома» (стан людини) зараз також стало технічним терміном — «утома металгв»: «механгчна», «термгчна», «ударна» тощо;2)квазітерміни; наприклад, так звані терміни з науко-во-фантастичної літератури: «гелгкоптер» (те саме, що й вертоліт), автор терміна — відомий італійський худож-ник, архітектор, скульптор, інженер, вчений 15 століття Леонардо да Вінчі); «зомбг» (люди-роботи, якг автоматич-но виконують чужг накази, не замислюючись над їхнгми на-слгдками);3)професійні просторіччя; наприклад, «кривошия» (сьо-годні існують медичні терміни -- «лгвобгчна кривошия», «правобгчна кривошия»);4)терміни з інших терміносистем; наприклад, термін «хвиля» (в фізиці з гідравліки), термін «резонанс» (в ядер-ній фізиці з акустики), термін «мова» (в інформатиці з мо-вознавства);5) номенклатурні одиниці; наприклад, лампа «Юпітер» (зараз термін «юпітер» позначае потужний освітлювальний прилад для кінознімання при штучному освітленні);6) власні імена; наприклад, прізвище Ампер -- термін «ампер» (одиниця виміру сили електричного струму), пріз-вище Джоуль — термін «джоуль» (одиниця виміру енергії, роботи й кількості теплоти).Ретермінологізація- перенесення готового терміна з однієї галузі в іншу: фільтрація у хімії і механіці;зворотний процес - розширення значення термінів і їхній перехід у систему загальнолітературної мови, тобто, детермінологізація.

 

31. Розвиток укр..термінології тТермінологічне словникарство кінця 40–50-х років ХХ століття успадкувало від попередніх десятиліть і багаті національні традиції термінографії Наукового товариства імені Шевченка, Інституту української наукової мови, і наслідки її тотального винищення у 30-х роках. У цей час термінологічні словники друкувалися поодинокими виданнями. Першою лексикографічною працею, яка вийшла в повоєнні роки, був латинсько-українсько-російський словник медичної термінології (укладач М.Ф.Книпович).У кінці 50-х років розвиток науки, техніки, освіти, видання українською мовою значної кількості наукової та навчальної літератури з різних галузей знань зумовили потребу створити словники, які, крім свого прямого призначення – подати український відповідник поняттю, – були покликані сприяти упорядкуванню і нормалізації української науково-технічної термінології. Враховуючи гостру потребу в російсько-українських й українсько-російських термінологічних словниках із найважливіших галузей знань, Президія АН УРСР у 1957 році створила спеціальну Словникову комісію, до складу якої входили провідні вчені під головуванням академіка Й.З.Штокала. Завдання комісії полягало у визначенні основних принципів складання словників, організації авторських колективів, доборі спеціалістів-редакторів, а також у пильному контролі за їх працею й затвердженні словників до друку. Комісія залучила до складання словників фахівців різних галузей знань, максимально використовуючи при цьому допомогу лінгвістів-лексикографів. Передбачали підготувати спочатку 18 російсько-українських, а згодом українсько-російських словників.Протягом 60-70-х років термінографічна праця переживає певне піднесення. У складанні словників комісія керувалася положеннями, що термінологічні словники мають: відбивати сучасний рівень розвитку науки і техніки; закріпити реальну практику вживання термінів у науковій і навчальній літературі, яку видавали російською та українською мовами; упорядкувати використання термінів певних галузей знань. У 1959–1979 роках було опубліковано 75 термінологічних лексикографічних видань, із них 22 тлумачні і тлумачно-перекладні словники, 14 довідників, 4 енциклопедії, 32 перекладні словники.У 60-70 роки осередком словникового книговидання був Київ. Лише поодинокі словники виходили у Львові чи Харкові передусім внаслідок наявності в цих містах потужних наукових шкіл. Так, в Українському поліграфічному інституті укладено “Англо-український словник-мінімум газетної термінології” (Львів, 1974), “Німецько-український технічний словник-мінімум” (Львів, 1974).Діяльність, розпочату Словниковою комісією, продовжує Комітет наукової термінології, створений при Президії АН України у 1978 році. Під егідою Комітету було видано: “Російсько-український юридичний словник” (1985, понад 20 тис. термінів), “Російсько-українсько-латинський зоологічний словник. Термінологія і номенклатура” О.Маркевича і К.Татарка (1983, 19 тис. термінів). І в наші дні не втратив своєї наукової, пізнавальної цінності “Російсько-український словник термінів лісівництва” (1980, 8 тис. термінів), фундатором і натхненником укладання якого був академік П.С.Погребняк.На жаль, 80-ті роки позначені спадом спеціальної лексикографії. Назагал за десятиріччя вийшло у світ лише близько 20 видань здебільшого енциклопедично-довідкового типу. Про стан словникарської праці цього періоду красномовно свідчить те, що в Україні в окремі роки не було видано жодного словника спеціальної лексики.Небувале піднесення термінографічної праці спостерігаємо з початку 90-х років, що викликано впровадженням Закону “Про мови в Україні”, діяльностю Товариства української мови “Просвіта”, проголошенням незалежності України. До словникарської роботи залучилися численні індивідуальні дослідники, творчі колективи, спеціалізовані організації, зокрема Термінологічна комісія з природничих наук при Національному університеті ім. Т.Шевченка, Фізико-математично-астрономічна термінологічна комісія при Інституті фундаментальних досліджень Української наукової асоціації, Видавничо-термінологічна комісія при Львівській політехніці, Термінологічна група при Чернівецькому державному університеті.Під егідою Комітету наукової термінології, Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні, Інституту української мови було підготовлено й видано фундаментальну академічну працю – “Російсько-український словник наукової термінології” в 3-х томах (Київ, 1994-1998).Видавнича спілка “Словник”, фундатором якої є Львівський державний медичний університет, здійснила низку лексикографічних проектів. Серед них – “Орфографічний словник українських медичних термінів” на 29 тис. слів, який уклали Л.І.Петрух, І.М.Головко, О.Я.Томашевська.Потужний поштовх до розгортання термінологічної лексикографії дають регулярні міжнародні конференції: “Проблеми української термінології. СловоСвіт” (відбуваються під егідою Технічного комітету стандартизації науково-технічної термінології на базі Національного університету “Львівська політехніка”), “Українська термінологія і сучасність” (організовує Інститут української мови НАН України).Вперше вийшла в світ низка навчальних видань з українського термінознавства. Підручник “Українське термінознавство“ (Львів, 1994) Т.Панько, І.Кочан, Г.Мацюк розглядає українське словникарство в руслі розвитку української термінології і становлення науки про неї. Раритетне видання - “Українська науково-технічна термінологія. Історія і сучасність” (Львів, 1999) Г.Наконечної – визнане науковими працівниками, активно використовується в навчальному процесі.Розгляд проблем методології і практики термінологічної лексикографії на наукових конференціях, в науковій та навчальній літературі сприяє виробленню та поширенню уніфікованих наукових засад, оптимальних концепцій укладання термінологічних

 

Національне та інтернаціональне в укр.м. мовозн і літер терміни

Відомо, що більша частина педагогічної термінології багатьох старописемних європейських мов, зокрема української, є латинською за походженням. Проте розбіжності у сприйманні реальної дійсності окремими народами, специфіка їх мовного менталітету знаходять відображення на всіх рівнях мови. Тому тенденція наслідування латинської термінології виявляється як у появі універсальних, так і суто національних, специфічних ознак, характерних для конкретних мов. Ця тенденція красномовно заперечує пуристичний підхід до термінології, популярний, скажімо, в арабській мові, розповсюджене так зване лінгвістичне «клонування» національних термінів за іншомовними зразками. Розглянемо деякі приклади. Термін «академія» (з грец. Aнαδημεία), що широко вживається в багатьох європейських мовах, спочатку був назвою садів поблизу Афін, які, згідно з легендою, належали міфічному героєві Академу. У цьому священному гаї, як його називали ще у IV ст. до н. е., читав лекції Платон, тому заснована ним філософська школа й дістала назву Академія. Слово «академія» існує в декількох мовах (нім. аkademiє; англ. academy; іспан. academia; турец. academisi; рос. aкадемия; укр. aкадемія тощо), але має як спільні, так і відмінні значення. Інтегральними для багатьох мов будуть такі:1) вищий науковий заклад (АН України);2) вищий навчальний заклад (Академія дизайну). Проте в окремих мовах відбуваються семантичні зміни, слово набуває суто національних конотацій. Так, в англійській мові the Academy має два значення: Лондонська академія мистецтва та щорічна виставка цієї академії (метонімічний перенос назви). Поширеною є назва «академія» і для окремих середніх навчальних закладів Англії (порівняйте: дитяча Мала академія в Україні);3) назва деяких спеціальних навчальних закладів, наприклад academy of music (музична школа).

 

33. Лексикографія — це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників і упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів. Найчастіше словник подає зібрання слів тої чи іншої мови в алфавітному порядку. Існують також словники, в яких слова подаються за гніздовою системою, тобто в одній словниковій статті наводяться усі похідні слова, утворені від кореневого слова. Є іще словники інверсійні — у них слова подаються за алфавітом кінця слова.Отже, словник — зібрання слів (а інколи морфем, словосполучень), розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому та ін.), в якому з'ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами. Залежно від призначення розрізняють словники енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні. Енциклопе́дія (лат. encyclopaedia від дав.-гр. ἐγκύκλιος παιδεία — «круг наук», дав.-гр. κύκλος — коло і дав.-гр. παιδεία — навчання, наука) — «коло наук», сукупність наукових знань з широкого кола питань. У широкому розумінні — збірка наукових відомостей і довідок на різні теми, призначена для широкого кола читачів.Енциклопедія як жанр наукової або науково-популярної довідкової літератури має певні особливості. Популярність викладу, розрахована на широке коло читачів, має поєднуватися з науковою чіткістю та логікою викладання матеріалу. Неприпустиме недбале, наближене, однобічне висвітлення явищ і фактів.Цим енциклопедії відрізняються від інших видів наукових видань, у яких такі матеріали можуть наводитися в авторській концепції. Мові енциклопедії властиві стислість, чіткість, лаконічність формулювань, уникнення вузькофахових термінів, професійних жаргонізмів, розмовних і просторічних слів, вставних слів і зворотів, емоційно забарвлених оцінок, надмірної кількості скорочень. Статті в енциклопедіях поділяються на кілька типів: статті-огляди, статті-довідки, статті-тлумачення (містять лише дефініцію, а в разі запозичення слова з іншої мови — його етимологію) і статті-посилання (відсилають користувача до іншого терміна). Статті-огляди та статті-довідки, що різняться лише обсягом, є визначальними для енциклопедії; вони містять основну інформацію з розглядуваного питання: виклад наукової теорії, хронологію історичних подій, географічні, біографічні, статистичні відомості тощо. Українські енциклопедичні видання Історія видання довідкової історичної літератури в Україні розпочинається у XVII столітті з виходу «Синопсиса» (1674 р.) — першого короткого систематичного викладу історичних подій в Україні та Росії з найдавніших часів до останньої чверті XVII століття. Додаток до книжки містив відомості за кілька століть про князів, воєвод, київських митрополитів. Автором «Синопсиса» був відомий український історик, культурний діяч І. Ґізель. Упродовж XVII—XIX столітть «Синопсис» витримав кілька десятків видань.Своєрідним енциклопедичним виданням з історії українського народу і в цілому з проблем українознавства була підготовлена на початку XX століття за ініціативою видатного українського історика М. Грушевського двотомна праця «Украинский народ в его прошлом и настоящем».У 1927 році було засновано видавництво «Українська Радянська Енциклопедія» (УРЕ). Серед його фундаторів — Всеукраїнська академія наук (тепер НАН України) та Наркомат освіти республіки. Першим головним редактором став відомий державний діяч, академік ВУАН М.О.Скрипник. Видавництво розпочало випуск перших томів Української Енциклопедії, однак за традиційним у ті часи звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі» та «шкідництві» діяльність УРЕ було припинено. В 1944—48 роках мала місце друга спроба відновити єдину енциклопедичну інституцію в Україні, проте лише 1957 знову постало енциклопедичне видавництво — Головна редакція Української Радянської Енциклопедії у складі АН УРСР. Її організатором та головним редактором (до 1983) був видатний діяч культури, академік АН УРСР М.П.Бажан. У 1989 році головну редакцію УРЕ перетворено на видавництво з присвоєнням йому імені М.П.Бажана. Серед визначних учених, які входили до складу Головної редколегії УРЕ, були академіки В.М.Корецький, Б.М.Бабій та інші. За роки своєї діяльності видавництво випустило сотні томів різних видань: першу в історії українського народу Українську Радянську Енциклопедію (УРЕ: 1-е вид. - т. 1-17, 1959-65; 2-е вид. - т. 1-12, 1977—85), Український Енциклопедичний Словник (1-е вид. — т. 1-3, 1964—67; 2-е вид. — т. 1-3, 1986—87); фундаментальну «Історію міст і сіл Української РСР» (т. 1-26, 1967-74), «Історію Академії наук Української РСР» (т. 1—2, 1976—77); багатотомні енциклопедії історії України, народного господарства, сільського господарства, кібернетики, мистецтва, літератури та ін.; енциклопедичні словники — юридичний, політичний, філософський, економічний та ін. У 1955—1984 роках у Нью-Йорку випущено унікальну багатотомну «Енциклопедію українознавства» за редакцією В.Кубійовича. У десяти томах цього видання висвітлена історія України з найдавніших часів до 60-х років XX століття, широко представлена історична біографістика. УСЕ — універсальний словник-енциклопедія містить близько 25000 статей, 3200 ілюстрацій, фото, карт, схем, таблиць: найновіші факти, історія та сучасність, наука і техніка, культура і спорт, географія і медицина, персоналії та реалії, Україна і світ. Підготовлено на основі міжнародного проекту EUROPEDIA, автор проекту шведський енциклопедист, засновник і президент Шведської Академії Вербовізуальної Інформації Свен Лідман. В Україні виходить регулярно від 2001.

 

34. ЕЛЕКТРОННІ Філологічні(лігвістичні) словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об'єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правописання, вимови і т. д.Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні.Серед одномовних словників найважливішим типом є словник тлумачний. В ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні («Словник української мови», Т 1-11, 1970—1980).Словник етимологічний — лексикографічна праця, в якій з'ясовується походження слова: розкривається первісне значення, реконструюється найдавніша форма слова, вказується, чи слово запозичене, чи власне українське («Етимологічний словник української мови» у 7 томах).Словник асоціативний - словник, у якому представлені результати асоціативного експерименту. Статті в А.С. розташовують за алфавітом. Назвою статті в асоціативних словниках служать слова-стимули, після яких наводять викликані ними реакції в алфавітному порядку; реакції з однаковою частотністю упорядковують за алфавітом у межах відповідної групи (Бутенко Н.П. Словник асоціативних норм української мови. – Львів, 1979; Бутенко Н.П. Словник асоціативних означень іменників в українській мові. – Львів, 1989; Мартінек С.В. Український асоціативний словник: У 2 т. – Львів, 2007 ).Словник іншомовних слів — словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що ввійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», Довіра, 2000). Словник історичний — один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам'яток, з'ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV—XVст.», Т 1-2, 1977—1978). Словник орфографічний — словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні. Словник орфоепічний — служить довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу. Словник перекладний — словник, у якому реєстрове слово в різних його значеннях перекладається відповідниками іншої мови. Словник синонімів — у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку. Словник термінологічний — словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва. Електронний словн́ик — комп'ютерна база даних, що містить особливим чином закдовані словникові статті, що дозволяють здійснювати швидкий пошук потрібних слів, часто з урахуванням морфологічних форм і з можливістю пошуку поєднань слів (прикладів вживання), а також з можливістю зміни напряму перекладу (наприклад, українсько-російський або російсько-український).Системи автоматичного перекладу:система російсько-українського та українсько-російського перекладу РУМПсистема українсько-англійського та англо-українського перекладу ПАРС/Усистема німецько-українського та українсько-німецького перекладу ПАРС/DU (у розробці).Програмою «Словники України», окрім традиційних, себто виданих на папері, передбачалося і створення їх електронного відповідника для інформаційних комп’ютерних систем. Наявність енциклопедій та словників на електронних носіях – вважається одним із показників інтелектуального рівня нації. Система «Словники України» укладена на основі сучасних академічних словників української мови за допомогою словозмінної класифікації та комп’ютерних програм, розроблених фахівцями Українського мовно-інформаційного фонду. Авторами цього електронного словника є В. Широков, І. Шевченко, О. Рабулець, О. Костишин, М. Пещак.

 

35 Термінографія — наука, що займається складанням словників спеціальної лексики. Ряд вчених навіть розглядає термінографію як розділ термінознавства.

 

36 Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов'янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов'янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з'являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) — «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині ХІХ ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893—1898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907—1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю — це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тисяч слів.

Початки словникарства

Початки словництва в Україні сягають 16 ст.: укладання рукописних «альфавитів» і «азбуковників» (на лад середньовічних латинських маммотректів), себто тлумачень біблізмів, грецизмів і незрозумілих церковнослов'янізмів з Біблії й церковно-релігійної літератури; з них виникли перші друковані словники «Лексис …» Л. Зизанія (1596), «Лексикон славеноросский…» П. Беринди (1627, 1653), анонімний словник «Синоніма Славеноросская».

Українську мову тлумачень замінила у 18 ст. польська мова ("Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенскій … ", Супрасль 1722; передруки в Почаєві, 1751, 1756, 1804, рукописні переробки Зарудницького, 1745, 1747; «Приручный словарь славенопольскій…» Й. Левицького, 1830). Українські глоси попали і в чужі поліглотні рукописи (оксфордський «Гептаглот», поч. 17 ст.); у Росії склали тоді ж рукописний словничок (виданий Іваном Огієнком, 1951).

З запровадженням навчання латинської мови в Києво-Могилянській Колеґії з'явилися спроби Єпифанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського скласти латинсько-церковно-слов'янський і слов'янсько-латинський словник на базі польсько-латинського словника Ґ. Кнапського й польської частини поліглотного словника А. Калепіно та рукописного латинсько-слов'янського словника з 1724 І. Максимовича. У Москві Єпифаній Славинецький склав для потреб школи на підставі грецько-латинського словника І. Мосхопула (1552 і 1663) рукописний грецько-слов'янсько-латинський словник, що ліг в основу надрукованого Ф. Полікарповим-Орловим «Лексикона треязычного …»

 

 

37. Виникнення і формування наукового стилю як функціонального різновиду загальнолітературної мови багато науковців (І.К.Білодід, Р.О.Будагов, В.В.Виноградов, А.П.Коваль, В.М.Русанівський, І.Г.Чередниченко та інші) вважають зумовленим історичним ходом розвитку процесу пізнання, станом самої науки, еволюцією різних галузей наукових знань, розвитком наукового мислення, різноманітних сфер діяльності людини. Із розвитком науки й техніки, розширенням сфери наукової діяльності, з появою необхідності регулярного спілкування в науковій галузі виникає потреба у використанні певних засобів літературної мови, створенні особливих мовних організацій, які в сукупності відповідали б вимогам комунікації саме у сфері науки. Наука, накопичуючи факти, експериментуючи, аналізуючи й узагальнюючи, фіксує свої результати в окремих поняттях і в системі понять, оскільки змістом наукових повідомлень є опис фактів, предметів і явищ дійсності, їх вивчення, пояснення, формулювання закономірностей і законів. науково-технічного розвитку в УкраїніІсторія наукового стилю нової української мови розпочинається у другій половині XIX століття, коли на початку 60-х років журнал “Основа” почав друкувати науково-популярні статті. У цей період особливо гостро постає проблема формування наукового стилю української літературної мови, і в журналі “Основа” вперше була зроблена серйозна спроба поставити питання про теоретичні засади формування наукового стилю української мови й накреслити перспективи його розвитку. Це сприяло піднесенню самої науки, розширенню сфери функціонування української мови і доведенню її універсальності. 20-ті - початок 30-х років характеризувалися значною активністю наукових досліджень: зросла кількість наукових праць у галузі техніки, математики, механіки, машинобудування та ін.; проходили активні дискусії щодо орфографічного, граматичного й лексичного унормування наукової мови; працівники мовознавчих установ виконували велику роботу зі збирання й опрацювання наукової лексики української мови. На початку ХХ ст. формально було скасовано укази щодо утиску українського друкованого слова, легшим став і зв’язок української науки з закордоном. Постала нагальна потреба перенесення досвіду організації української науки у Львові до столиці України. І тоді до справи творення наукової термінології у Східній Україні залучилися організовані в Києві та Харкові наукові товариства (Українське наукове товариство і Товариство ім. Квітки-Основ’яненка), студентські гуртки при Київському політехнічному інституті. Формуванню українського наукового стилю сприяла дискусія, що відбувалася після 1905 року. Учасниками дискусії були такі значні постаті в історії України, як І.Верхратський, І.Франко, М.Грушевський, Б.Грінченко, І.Стешенко, М.Левицький, Є.Чикаленко. У ході дискусії вони відстоювали необхідність вироблення українського наукового стилю. Відродження української державності 1917 року створило сприятливі умови для розвитку української науки. Тоді відкрилися державні українські університети в Києві і в Кам’янці Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві; в усіх старих вищих навчальних закладах було відкрито кафедри українознавства. 14 листопада 1918 року законом українського уряду в Києві засновано Українську Академію наук. Періодом найбільш активного розвитку наукового стилю нової української мови можна вважати 20-ті – початок 30-х років ХХ століття. Унормування української наукової термінології на наукових засадах було розпочато в Інституті української наукової мови (ІУНМ) Академії наук, робота якого ґрунтувалася на досягненнях українських лінгвістів, письменників, учених, що об’єднувалися у Науковому товаристві ім. Т.Шевченка. ІУНМ як науково-дослідна установа мав надзвичайне завдання – якнайшвидше розробити наукову мову й термінологію для нагальних потреб молодої української науки, задовольнити термінологічні потреби процесу українського відродження всіх ділянок громадсько-політичного життя.Усебічний і широкий ренесанс української національної культури, як відомо, розпочався з відродження української державності в 1917 році. Український народ створив свою республіку – УНР, в якій уперше українська мова була проголошена державною. Ця доба в Україні характеризувалася небувало інтенсивним розвитком науки, культури, які потребували свободи висловлювання рідною мовою. На жаль, УНР проіснувала недовго. В Україні було встановлено радянську владу, але, незважаючи на це, українське відродження ще певний час тривало. Суттєвий вплив на становлення та розвиток наукового стилю мають позамовні чинники, з-поміж яких слід виділити зумовлені потребами власне української мови і зумовлені примусовим процесом русифікації. Дія перших виявляється у процесі українізації, який сприяв розширенню функціонування української мови, в інтенсивному розвиткові науки і розширенні наукових досліджень, в організації Всеукраїнської Академії наук, Інституту української наукової мови, утворенні галузевих інститутів, у зростанні кількості наукових праць українських дослідників, що сприяло розвиткові й усталенню норм українського наукового стилю. Дія других виявляється у зміцненні командно-адміністративної системи як апарату знищення української інтелігенції, у прихованому усуненні української мови із соціально престижних сфер і поступовому заступанні її місця російською мовою, у припиненні зв’язків із науковими установами закордону, підпорядкуванні Москві найважливіших науково-технічних закладів, у ліквідації Інституту української наукової мови, політизації освіти і культури, виданні статей, резолюцій, термінологічних бюлетенів із необґрунтованими звинуваченнями у націоналізмі. Цим було започатковано процес русифікації української наукової мови, який тривав понад 50 років і визначає панівні позиції російської мови у всіх сферах.

Науковий стиль.

Сфера використання - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.Основне призначення - викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення. Основні ознаки: ясність (понятійність) і предметність тлумачень;логічна послідовність і доказовість викладу;узагальненість понять і явищ;об'єктивний аналіз;точність і лаконічність висловлювань;аргументація та переконливість тверджень;однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;докладні висновки.Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;залучення цитат і посилань на першоджерела;як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;монологічним характером текстів;переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів: власне науковий із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;науково-популярний - застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів; науково-навчальний - наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності. Жанри: монографія, стаття, реферат, анотація, дисертація, тези, підручники, посібники тощо.

 

 

39. ТЕКСТ Мова в її практичному застосуванні (мовленні) виконує насамперед функції спілкування людей і груп людей між собою. Мова — це невичерпний та універсальний засіб спілкування. Мовлення — це практична реалізація ряду життєвих знань і досвіду людей від давнини до сучасності. Комунікативну мету, як правило, не вдається реалізувати в окремому реченні навіть дуже складної будови. Тому головною одиницею мовлення визнано зв'язне висловлювання — текст. Текст — це змістова, структурно-граматична єдність речень, груп речень, параграфів, розділів та інших мовленнєвих одиниць, у яких ширше і повніше, ніж у реченні, розгортаються і конкретизуються думки, воля, почуття.У мовленні тексти часто утворюються не лише з речень, а скоріше з їх сукупностей. Бо інформація реченнями не тільки повідомляється, але зміст повідомлення розгортається, тобто навколо змістового стрижня з'являються додаткові повідомлення-речення. Іноді такий змістовий стрижень розподілений між двома, трьома реченнями в тексті. Характерними ознаками тексту є синтаксична єдність, зв'язність складових одиниць, певна інтонаційно-змістова спільність.З погляду змістовності текст сприймається як закінчене, об'єднане спільною темою змістове ціле. Текст також є продуктом цілеспрямованого мовленнєвого акту.За прагматичною направленістю (знаряддя акту спілкування між адресатом і адресантом із певною метою) текст має свою інформативну наповненість, тобто висвітлює окремий фрагмент мовної картини світу з різним ступенем об'єктивності.Текст — це єдність речень, розташованих у певній послідовності й пов'язаних між собою за змістом, інтонацією, стилем, спрямованістю за допомогою різних мовних можливостей. У мовленні — це висловлювання, що складається із сукупності речень, тим самим утворюючи змістову й структурну цілісність.Провідні ознаки тексту:— більше одного речення;— наявність у сукупності речень спільної теми й провідної думки;— послідовність викладу інформації та завершеність;— наявність граматичного й змістового типів зв'язку між одиницями тексту (реченнями).Текст найчастіше має заголовок. Мінімальною одиницею тексту є речення.Найважливішими ознаками тексту є цілісність, зв'язність, структурна організація, завершеність.Цілісність тексту полягає в тому, що в ньому вичерпно викладено тему, а виклад підпорядковано досягненню поставленої мети.Зв'язність тексту виявляється в тому, що між його складовими частинами — реченнями, групами речень чи більшими компонентами — існує тісний змістовий зв'язок.Тематична близькість, зв'язок між складовими частинами діють у взаємодії.Текст складається з більшої чи меншої кількості речень, але не завжди сукупність речень є текстом. Для того щоб певна група речень сприймалася як зв'язне висловлювання, текст, необхідне дотримання певних ознак.Першою ознакою тексту є тема — про що йдеться в тексті — яка охоплює всі його частини.Необхідною ознакою тексту є його основна думка — з якою метою створюється текст.Характеристикою тексту є також змістовий зв'язок між реченнями та їх послідовність у викладі змісту.

 

40. ПЛАН, ТЕЗИ, КОНСПЕКТ
План — це заздалегідь пе-редбачений порядок дій чи викладу чого-небудь.План складають з метою впорядкування прочитаного або дослідженого матеріалу для послідовного його викла-ду в письмовій та усній формі.Основні правила складання плануПлан складається в довільній формі питальними чи розповідними реченнями або у змішаному вигляді.Уважно прочитайте текст, визначте головну думку.Поділіть текст на смислові частини, визначте мікротеми.Сформулюйте пункти плану.Спробуйте переказати текст, керуючись складеним планом.Залежно від того, якою мірою дрібні змістовні групи тексту відбито в плані, він буває більш або менш розгорнутий. Розрізняють прості і складні плани. Тези – це стислі, лаконічно сформульовані основні положення доповіді, повідомлення тощо. Вони включають виклад основних думок праці від початку до кінця, а не лише її дослідницькі частини. У тезах однією-двома фразами обґрунтовують тему, викладають історію питання, методику дослідження та його результати. Окремі тези – це розгорнуті висновки. Залежно від поширеності тез, їх поділяють на:основні – принципово важливі головні положення, що узагальнюють зміст джерела;прості – головні думки в змістовній частині тексту; до кожної основної тези можна дібрати кілька простих, що її розв’язують;складні – запис, що включає в себе як основні, так і прості тези.Тези — коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо.Тези можуть бути цитатними, вільними (формулювання того, хто виконує тези),комбінованими (цитати і власні формулювання).Етапи складання тезПісля попереднього ознайомлення прочитайте текст вдруге.Під час повторного читання розбивайте текст на змістовні частини, роблячи відповідні помітки олівцем; звертайте увагу на шрифтові виділення, це допоможе вам у роботі.Осмислюючи кожний уривок, виділіть подумки в ньому найсуттєвіші положення. Рекомендуємо підкреслювати або виписувати головні думки даної частини тексту: це застереже від хибного висновку про сутність основної тези.Сформулюйте власними словами або випишіть цитатою основні тези визначених частин. Виділяйте пропуском одну тезу від іншої – це полегшує подальшу роботу з ними.Виконуючи складні тези, виписуйте побіжні думки (прості тези) так, щоб вони роз’яснювали, аргументували основні.Інколи низку положень необхідно об’єднати не в порядку реальної послідовності у тексті, а в їх логічному зв’язку. Біля таких композиційно зміщених тез варто зазначити сторінки джерела (навіть абзаци, а якщо потрібно, й окремі рядки), де вони викладені. Конспект – це короткий письмовий виклад змісту книги,статті, лекції тощо. Конспект складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. Від тез конспект відрізняється тим, що поряд з основними даними тексту в ньому коротко наводяться докази цих положень і висновків.Види конспектівПлан-конспект – це стислий, складений у формі плану переказ прочитаного чи почутого.Текстуальний (цитатний) конспект – це конспект, створений з уривків оригіналу тексту – цитат. Вільний конспект – це поєднання виписок, цитат, тез.Тематичний конспект – це конспект відповіді на поставлене запитання або конспект навчального матеріалу теми.Схематичний конспект – це узагальнення матеріалу у вигляді схем, графіків, таблиць, що дають змогу розкрити сутність предмету дослідження, відкинувши другорядні деталі.Правила конспектування книги, статтіУважно прочитайте текст. Супроводжуйте читання зазначенням незрозумілих місць, незнайомих слів, нових імен, дат.Запишіть на першій сторінці паспортні дані книги, статті, над якою працюєте (бібліографічний опис).Поділіть сторінку на дві частини (праву і ліву).Ліворуч записуйте: назви глав, параграфів, підзаголовків, номери сторінок; формулюйте самостійно основні проблеми, якщо ці формулювання відсутні в тексті.Праворуч записуйте: свої висновки й коментарі, посилання на інші наявні у вас матеріали.Поділіть текст на логічно-смислові частини. Під час читання тексту складіть простий детальний план – послідовний перелік основних думок автора. (В основі плану конспекту може бути зміст книги, вміщений у кінці або не початку видання). Записуйте тільки основне: спочатку головну думку, потім (дуже стисло) докази і приклади.Намагайтеся щоб записи були чіткими, змістовними і лаконічними. Для цього використовуйте схеми, таблиці.Для зручності користування конспектом, підкреслюйте найважливіші думки, навіть окремі фрази, словосполучення, слова; до розділів і підрозділів підбирай заголовки.Цитуйте правильно і точно, зазначайте сторінку, з якої взято цитату.Робіть помітки, які виявляють ваше ставлення до того, що конспектуєте. Використовуйте для цього свої умовні позначки.

 

41 АНОТАЦІЯ РЕФЕРАТ Анотування — процес створення коротких повідомлень про друкований твір (книга, стаття, доповідь тощо), які дозволяють робити висновки про доцільність його докладнішого вивчення. При анотуванні враховується зміст твору, його призначення, цінність, направленість. Анотація наукового тексту – це скорочений виклад змісту первинного документа з основними фактичними відомостями і висновками. Вона має повну змістову й частково формальну залежність від первинного документа. Анотацію наукового тексту розглядають як інтегральну модель документа, семантичні особливості якого подаються в максимально ущільненому вигляді без інтерпретації чи критичних зауважень. Анотація наукового тексту подає основні відомості й висновки, потрібні для початкового ознайомлення з документом.Обсяг анотації для заміток і коротких повідомлень – 500 друкованих знаків, для більшості статей – 1000, для документів великого обсягу – 2500 друкованих знаків. Рекомендований середній обсяг анотації наукового тексту – 850 знаків (приблизно 0,5 сторінки формату А-4 через 1,5 інтервали).Анотація подається паралельно українською, російською та англійською мовами. Рефера́т (лат. refero — доношу, повідомляю, переказую) — короткий переказ змісту наукової роботи, книги або вчення, оформлене у вигляді письмової публічної доповіді; доповідь на задану тему, зроблена на основі критичного огляду відповідних джерел інформації Реферування — це одна з найбільш широко розповсюджених письмових форм отримання інформації, яка дозволяє при сучасному величезному потоці інформації у короткий термін відібрати потрібну спеціалісту інформацію. У порівнянні з анотуванням реферування є більш досконалим методом обробки інформації джерел інформації: якщо в анотації приводиться лише короткий перелік питань, що розглядаються, то в рефераті викладається сутність питань та наводяться найважливіші висновки.На сучасному рівні розвитку інформаційних технологій з'явилася задача автоматичного реферування.Реферування майже не відрізняється від складання реферату

 

 

42.ЦИТУВАННЯ Покликання – це текст, що розміщується в кінці сторінки й відмежовується від основного тексту горизонтальною рискою. Біля слова чи вислову, які вимагають пояснення або коментаря, ставиться знак покликання (цифра з дужкою чи без неї або зірочка), який повторюється на початку самого покликання. Знак „зірочка” використовується в тому випадку, коли покликань у роботі небагато і розміщуються вони переважно по одній на сторінці. Якщо використовуються арабські цифри як знак покликання, то його нумерація може бути сторінковою (в межах однієї сторінки) чи наскрізною (через усю роботу). Знаки покликань повинні бути однотипними в межах однієї роботи. Цифри й зірочки пишуться біля слова вгорі, без відступу між словом і знаком, проте після покликання відступ обов’язковий.Розділові знаки ставляться після знака покликання. Правила оформлення тексту покликанняОсновний текст відділяється від тексту покликання горизонтальною рискою в 15 знаків. Відокремлювальна риска відділяється від основного тексту півтора або двома інтервалами залежно від того, з яким інтервалом написано сам текст. Текст покликання відділяється двома інтервалами від відокремлювальної риски. Текст покликання пишеться через один інтервал з абзацу. Якщо на сторінці декілька покликань, то кожне відділяють двома інтервалами. Усі покликання друкуються на тій сторінці, до якої вони стосуються. Не бажано розривати покликання та переносити їх на іншу сторінку.Цитування (лат. citatum від cito — викликаю, проголошую, називаю) — це пряме художнє використання першо­джерела з посиланням на нього, введення тексту іншого автора до тексту власного твору, пряме, а іноді опосередковане запозичення окремих елементів і тем із літературного першоджерела. агальні вимоги до цитування:1) текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вислів «так званий»;2) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, на кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;3) кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело;4) при непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично точним у викладенні думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і давати відповідні посилання на джерело;5) якщо необхідно виявити ставлення автора дисертаційної праці до окремих слів або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак питання;6) якщо автор статті, наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора статті, а весь текст застереження вміщується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (Курсив наш. – М.Х.), (Підкреслено мною. – M.X.).7) цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо і те і те знижує рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє – знижує наукову цінність викладеного матеріалу.

 

43. Реферат – це вид наукового тексту, що комбінує тексти одного чи кількохрізних авторів, але на одну і ту саму тему.еферат являє собою доповідь на визначену тему, що включає огляд відповідної літератури та джерел або викладення суті книги, статті, дослідження, а також усне повідомлення з таким викладенням.Реферат - це скорочений переказ змісту первинного документу (або його частини) з основними фактичними відомостями та висновками.Написання реферату практикується з метою отримання студентами необхідної професійної підготовки, розвитку навичок самостійного наукового пошуку6 вивчення літератури з обраної теми, аналіз джерел та поглядів, узагальнення матеріалу, виокремлення головного, формулювання висновків та ін.Підготовка рефератів сприяє формуванню (розвитку) правової культури майбутнього спеціаліста, закріпленню юридичних знань, розвитку вмінь аналізувати різноманітні суспільно-політичні явища сучасності.Щоб написати реферат потрібно-Визначити тему. - Підібрати літературу- документи, першоджерела; - монографії, довідники, збірники; -газетні та журнальні матеріали. -Ґрунтовно вивчити літературу.- Скласти первісний варіант плану майбутнього реферату. -Виділити основні питання.-сстематизувати опрацьований матеріал.-Остаточно продумати та уточнити план реферату.- ов'язково включити в план актуальність теми і її значення. Написати реферат. -У кінці реферату слід подати список \літератури.

 

45 Наукова стаття - є одним із видів публікацій, в якій подаються проміжні або кінцеві результати, висвітлюються конкретні окремі питання за темою дослідження, фіксується науковий пріоритет автора, робить її матеріал надбанням фахівців.

Наук ст подається до редакції в завершеному вигляді відповідно до вимог, які публікуються в окремих номерах журналів або збірниках у вигляді пам´ятки автору. Оптимальний обсяг наукової статті (0,5 - 0,7 авт.арк.).Рукопис статті повинен мати повну назву роботи прізвище та ініціали автора, анотацію (на окремій сторінці), список використаної літератури. Стаття має просту структуру- вступ (постановка наукової проблеми, актуальність, зв´язок з найважливішими завданнями, що постають перед Україною, значення для розвитку певної галузі науки і практики - 1 абзац або 5-10 рядків);- основні дослідження і публікації з проблеми, за останній час, на яких спирається автор, проблеми виділення невирішених питань, яким присвячена стаття (0,5 -2 сторінки машинописного тексту);- формулювання мети статті (постановка завдання) - висловлюється головна ідея даної публікації, яка суттєво-відрізняється від сучасних уявлень про проблему, доповнює або поглиблює вже відомі підходи; звертається увага на введення до наукового обігу нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або уточнення відомих раніше, але недостатньо вивчених. Мета статті випливає з постановки наукової проблеми та огляду основних публікацій з тем (1 абзац, або 5-10 рядків);- виклад змісту власного дослідження - основна частина статті. В ній висвітлюються основні положення і результати наукового дослідження, особисті ідеї, думки, отримані наукові факти, програма експерименту. Аналіз отриманих результатів, особистий внесок автора в реалізацію основних висновків тощо (5-6 сторінок); - висновок, в якому формулюється основний умовивід автора, зміст висновків і рекомендацій, їх значення для теорії і практики, суспільна значущість та перспективи (1/3 сторінки. наукові статті зараховуються як фахові при наявності таких необхідних елементів: постановка проблеми у загальному вигляді та її зв´язок із важливими науковими чи практичними завданнями; аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв´язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття; формулювання цілей статті (постановка завдання); виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів; висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. При написанні наукової статті слід дотримуватись певних правил: у правому верхньому куті розміщується прізвище та ініціали автора; за необхідністю вказуються відомості, що доповнюють дані про автора;- назва статті стисло відбиває її головну ідею, думку (краще до п´яти слів);- ініціали ставлять перед прізвищем;- слід уникати стилю наукового звіту;- недоцільно ставити риторичні запитання; більше користуватись розповідними реченнями;- не перевантажувати текст цифрами при переліках тих чи інших думок, положень, вимог;- прийнятним у тексті є використання словосполучень переліку: «спочатку», «зрозуміло що», «на початку», «спершу», «потім», «дійсно», «далі», «нарешті», «по-перше», «по-друге», «можливо», «задумкою», «заданими», «між іншим», «в зв´язку з тим», «на відміну», «поряд з цим», тощо. - цитати в статті використовуються дуже рідко (можна в дужках зробити посилання на ученого, який вперше дослідив проблему); - усі посилання на авторитети подаються на початку статті, основний обсяг присвячується викладу власних думок автора;- стаття має завершуватись конкретними висновками і рекомендаціями та додається список використаних джерел. Рукопис статті підписується автором і подається (разом з дискетою) до редакції у двох примірниках. В окремих випадках в науковій статті до фахових видань дається анотація (резюме) українською, російською і англійською мовами.

 

46 Вимоги до оформлення курсової роботи Курсові роботи умовно поділяють на: 1 – вступну частину, 2 – основну частину, 3 – список використаних джерел, 4 – додатки. Вступна частина повинна мати такі структурні елементи: титульний лист, зміст, перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів Основна частина містить такі структурні одиниці: вступ, текст курсової роботи, висновки, рекомендації, перелік посилань.Додатки розміщують після основної частини курсової роботи. Структурні елементи “титульний лист”, “зміст”, “вступ”, “текст”, “висновки”, “перелік посилань” є обов’язковими. Обсяг курсової роботи – 1 др.арк./20-25 сторінок машинописного тексту/35-40 рукописних сторінок; кількість джерел – не менше 25. Титульний аркуш є першою сторінкою курсової роботи і є основним джерелом бібліографічної інформації, необхідної для оброблення та пошуку документа. Титульний аркуш повинен мати відомості, які подають у такій послідовності:а) назва міністерства і навчального закладу;б) гриф допущення до захисту;в) прізвище, повні ім’я і по батькові автора г) повна назва документа;д) підписи відповідальних осіб, включаючи керівника роботи;е) рік виконання курсової роботи; Зміст вміщує в собі перелік скорочень, умовних позначень, символів, одиниць і термінів (якщо вони є), вступ, заголовки розділів і підрозділів (якщо вони є), висновки, список використаних джерел, додатки (якщо вони є) із вказівкою номера сторінки, з якої починається розділ чи підрозділ. У вступі має бути: Актуальність проблеми, яка зумовила вибір теми дослідження, коротко викладена історія питання (ступінь вивчення теми) за хронологічним чи концептуальним принципом. Об’єкт дослідження:… Предмет дослідження:… Мета дослідження: вивчити і науково обгрунтувати… Гіпотеза дослідження (якщо вона є):…У відповідності з метою і гіпотезою дослідження ставляться такі завдання: Методи дослідження:Наукова новизна дослідження полягає у тому…Практичне значення дослідження. Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, …розділи, висновки, список використаних джерел із…найменувань, …додатків. Загальний обсяг…сторінок. Текст курсової роботи – це виклад відомостей про предмет (об’єкт) дослідження, які є необхідними й достатніми для розкриття сутності означеної роботи (опис теорії, методів роботи) та її результати. Висновки вміщують безпосередньо після викладу тексту, починаючи з нової сторінки.Висновки повинні містити в собі синтез “наскрізних” висновків за розділами, оцінку повноти вирішення поставлених завдань.У курсовій роботі на основі одержаних висновків можуть наводитись рекомендації. Рекомендації вміщують після висновків, починаючи з нової сторінки. Текст рекомендації може поділятись на пунктПерелік джерел, на які є посилання в основній частині курсової роботи, наводять у кінці тексту, починаючи з нової сторінки. Його розміщують в алфавітному порядку і складають відповідно до чинних стандартів (див. Додаток Е).

Вимоги до ОФОРМЛЕННЯ ДИПЛОМНОЇ РОБОТИ СПЕЦІАЛІСТА Основними завданнями є: систематизація, закріплення та розширення теоретичних знань освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста;- висунення проблеми, що не одержала достатнього висвітлення у науковій літературі;- виявлення і введення у науковий обіг нових джерел повідомлення на цій основі нових фактів;- встановлення нових зв`язків між відомими явищами;- самостійні висновки, рекомендація про використання запропонованих матеріалів і висновків у науці та практиці.Обсяг (без бібліографії та без додатків) дипломної роботи спеціаліста: комп`ютерний набір – до 2-х друк. аркушів/48 сторінок машинописного тексту (відповідно: вступ – до 5 стор., висновки – 3-4 стор.). Список використаних джерел складає приблизно 50 джерел. Титульний аркуш містить (у такій послідовності): а) назву міністерства та вищого навчального закладу, де виконано дипломну роботу;б) гриф допущення до захисту; в) прізвище, ім’я, по батькові автора роботи;г) повну тему роботи;д) відомості про наукового керівника; е) місто і рік виконання. Зміст містить: перелік скорочень та умовних позначень (якщо вони є); вступ; заголовки розділів і підрозділів (якщо вони є); висновки; список використаних джерел; резюме; додатки (якщо вони є), із вказівкою номера сторінки. Якщо в дипломній роботі вжиті маловідомі скорочення, специфічна термінологія, позначення і таке інше, то їх перелік подається у вигляді окремого списку, який розміщується після ЗМІСТУ, перед ВСТУПОМ. Незалежно від цього при першій появі цих елементів у тексті дипломної роботи наводять їх розшифровку. Вступ (не більше 5 сторінок) розкриває сутність наукової проблеми, її значущість, підстави і вихідні дані для розробки теми, стан розробленості, обґрунтування необхідності проведення дослідження. Далі подається загальна характеристика дипломної роботи у такій послідовності: Актуальність проблеми, яка зумовила вибір теми дослідження (формулюється доцільність роботи для розвитку відповідної галузі науки шляхом критичного аналізу та порівняння з відомими розв’язаннями проблеми) Об’єкт дослідження (процес або явище, що породжує проблемну ситуацію і обране для вивчення);Предмет дослідження (міститься в межах об’єкта – саме на ньому повинна бути спрямована увага, оскільки він визначає тему ДР); Мета і завдання, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети; Методи дослідження, використані для досягнення поставленої в дипломній роботі мети;Матеріал дослідження і його обсяг, використаний для досягнення поставленої в дипломній роботі мети; Наукова новизна, (коротка анотація нових положень або рішень, запропонованих автором особисто, з обов’язковою вказівкою на відмінність цих положень від вже відомих); Практичне значення одержаних результатів; Апробація результатів дослідження (наводяться дані щодо участі автора в конференціях, колоквіумах та щодо публікацій); Основна частина[1] складається з розділів (підрозділів, підпунктів тощо). В розділах основної частини подають:- огляд спеціальної літератури (з особливим наголосом на літературі останніх років і літературі іноземними мовами) і вибір напрямків досліджень (загальний обсяг огляду не повинен перевищувати 20% обсягу основної частини дипломної роботи); - аналіз і результати власних досліджень автора з обов’язковим висвітленням того нового, що він вносить у розробку проблеми. Висновки бувають двох видів – висновки до розділів і загальні висновки. Висновки до розділів можуть містити пронумероване викладення Вимоги ДО ОФОРМЛЕННЯ МАГІСТЕРСЬКОЇ РОБОТИ самостійним науковим дослідженням, що має внутрішню єдність і відображає хід і результати розробки обраної теми. Робота магістра повинна:- відповідати сучасному рівню розвитку науки, а її тема – бути актуальною;- відбивати як загальнонаукові, так і спеціальні методи наукового пізнання, правомірність використання яких всебічно обґрунтовується у кожному конкретному випадку їх використання;- містити принципово новий матеріал, що включає опис нових фактів, явищ і закономірностей або узагальнення раніше відомих положень з інших наукових позицій або у зовсім іншому аспекті;- передбачати елементи наукової полеміки; наводити вагомі й переконливі докази на користь обраної концепції, всебічно аналізувати і доказово критикувати протилежні їй точки зору.Обсяг (без бібліографії та без додатків) роботи магістра: комп`ютерний набір – до 3-х друк. аркушів/70 сторінок машинописного тексту (відповідно: вступ – до 5 стор., висновки – 3-4 стор.). Список використаних джерел складає приблизно 70 джерел. Титульний аркуш містить (у такій послідовності): - назву міністерства та вищого навчального закладу, де виконано дипломну роботу магістра;- гриф допущення до захисту; - повну тему роботи; - прізвище, ім’я, по батькові автора роботи;- відомості про наукового керівника; - місто і рік виконання. Зміст містить: перелік скорочень та умовних позначень (якщо вони є); вступ; заголовки розділів і підрозділів (якщо вони є); висновки; список використаних джерел; резюме; додатки (якщо вони є), із вказівкою номера сторінки. Приклад змісту наведено у Додатку Д. Вступ ( не більше 5 сторінок) розкриває сутність наукової проблеми, її значущість, підстави і вихідні дані для розробки теми, стан розробленості, обґрунтування необхідності проведення дослідження. Далі подається загальна характеристика дипломної роботи магістра у такій послідовності: Актуальність проблеми, яка зумовила вибір теми дослідження (формулюється доцільність роботи для розвитку відповідної галузі науки шляхом критичного аналізу та порівняння з відомими розв’язаннями проблеми); Об’єкт дослідження (процес або явище, що породжує проблемну ситуацію і обране для вивчення);П редмет (міститься в межах об’єкта – саме на ньому повинна бути спрямована увага, оскільки він визначає тему дипломної роботи магістра); Мета і завдання, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети; Методи дослідження, використані для досягнення поставленої в МР мети;Матеріал дослідження і його обсяг, використаний для досягнення поставленої в дипломній роботі мети;Наукова новизна, (коротка анотація нових положень або рішень, запропонованих автором особисто, з обов’язковою вказівкою на відмінність цих положень від вже відомих); Практичне значення одержаних результатів; Апробація результатів дослідження (наводяться дані щодо участі автора в конференціях, колоквіумах та щодо публікацій);Положення, що їх винесено на захист (коротка анотація нових положень або рішень, запропонованих автором особисто, з обов`язковою вказівкою на відмінність цих положень від вже відомих); <