науково-методичною радою КМПУ імені Б.Д.Грінченка

С.О.Караман, О.В.Караман

 

 

орфоепічний тренінг

 

Завдання і вправи

 

n Фонетика

n Орфоепія

n Орфографія

n Фразеологія

n Лексикологія

n Стилістика

n Риторика

 

Київ – 2005

Караман С.О., Караман О.В. Орфоепічний тренінг. Фонетика. Орфоепія. Орфографія. Лексикологія. Фразеологія. Стилістика. Риторика. Завдання і вправи: Навчальний посібник. – КМПУ ім.. Б.Д.Грінченка, 2004. – 180 с.

 

Посібник укладено відповідно до змісту чинної програми курсу «Орфоепічний тренінг», а також кількості годин, передбачених на його вивчення. Вміщені в ньому завдання і вправи спрямовані на практичну реалізацію системного підходу у вивченні мовних явищ, вдосконалення мовлення студентів, закріплення знань із розділів «Фонетика», «Орфоепія», «Орфографія», «Лексикологія», «Фразеологія».

Особливу увагу приділено стилістичному аспектові мовлення: різноманітні завдання на вибір варіантних і заміну синонімічними словосполученнями, реченнями.

Завдання і вправи з практичної риторики доповнюють матеріал у формі довідок, роз’яснень, коментарів та порад.

Для студентів філологічного факультету.

 

Рецензенти:

Плющ М.Я., доктор філологічних наук, професор (Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова)

Городенська К.Г., доктор філологічних наук, професор (Інститут української мови НАН України)

Передмова

 

 

Нині, коли українська мова розширює сферу свого функціонування, зростає увага до культури усного та писемного мовлення. Розмовляти добірною українською мовою стає престижно, приходить розуміння того, що досконале знання мови – важлива професіограма людей різних спеціальностей. Відтак особливої значущості набуває проблема мовленнєвої культури майбутнього вчителя-словесника, яку слід удосконалювати на етапі його професійної підготовки, у період навчання у вищих закладах освіти.

Філолог повинен володіти живим колоритним україномовним спілкуванням, трактувати мову як «енергію», «діяльність», «духовну силу», мати всебічну мовленнєву компетенцію, що виявляється в нормативності та правильності мовлення.

Як свідчить практика, у студентів часто виникають труднощі, пов’язані з правильним уживанням слова, його написанням, вимовою, наголошуванням, творенням граматичних форм, лексичною і син­таксичною сполучуваністю тощо.

Сподіваємося, що різнотипні завдання і вправи, теоретичні коментарі у формі довідок, запропоновані в навчальному посібнику, допоможуть студентам проникнути в найглибші таємниці рідного слова, відчути, що мова – це свято, що завжди з нами.

Автори

Практичне заняття № 1

Вступ

Роль мови у формуванні

і самовираженні особистості

 

1. Прочитайте, визначте тему, основну думку, дайте заголовок. Доповніть текст влас­ними міркуваннями про формування особистості.

Особистість узагалі – стиль життя конкретної особи або характерний спосіб реагування на проблеми сьогодення. Мовна особистість – це насамперед інтелект, що найінтенсивніше проявляється у мові і досліджується через мову.

Інтелектуальні ознаки виявляються після встановлення ієрархії значень і цінностей у моделі світу особи, в її словниковому запасі. Останній визначається національно-культурними традиціями та ідеологією, що панує в суспільстві.

Національно-культурні традиції становлять базу особистості. Це комплекс рис загальнонаціонального – українського – мовного типу, той не розчинений в історичних перетвореннях залишок у фонології, морфології, синтаксисі, стилістиці, лексиці, семантиці, який можна виділити з урахуванням добре вивчених... перебудов, що відбулись у мові. Саме ця відома, ядерна, загальнозначуща частина в структурі мовної особистості має виразний відбиток національного колориту.

... Глибинна аналогія між мовною особистістю і національним характером є. Вона полягає в тому, що людина засвоює продукт тривалого історичного розвитку і сама є об’єктом передачі з покоління в покоління мовного досвіду. Таким чином, жодне покоління не повинно бути втраченим (А.Грицева).

 

2. Прочитайте, передайте ваші міркування з приводу висловлювань українських мовознавців, письменників, педагогів. Поясніть розділові знаки.

1. Саме державна українська мова об’єднує народ у цілісність минулих, сучасних і майбутніх поколінь.

І більшість громадян України усвідомили, що без знання державної мови неможливо нині стати повноцінним господарем своєї держави, патріотом України, високоінтелігентною людиною, політиком, державним діячем, кваліфікованим спеціалістом у будь-якій галузі виробництва (Н.Гуйванюк).

2. Інтелектуальне багатство українського народу – це завжди актуально (В.Стус).

3. Чим глибше людина пізнає тонкощі рідної мови, тим тонша її сприйнятливість до гри відтінків рідного слова, тим більше підготовлений її розум до оволодіння мовами інших народів, тим активніше сприймає серце красу слова (В.Сухомлин­ський).

4. Якщо українська мова хоче позмагатися з російською за функціональну сферу, то їй слід позбутися багатьох ознак провінційного етнографізму, завоювати престижні сфери й молодь. Вона має вийти зі стадії скарбуі стати явищем буденним – не празниково-фольклорним, а живою і всеохоплюючою стихією (Б.Ажнюк).

5. Стислість надає сили мові. Є вислови, які мають властивості променів сонячних, чим більше вони згущені, тим сильніші вони (О.Бен).

 

3. Прочитайте. Підготуйте розповідь про значення мови у житті суспільства і вихо­вання особистості.

Людська мова – надзвичайно складне й багатомірне явище, яке виконує різні функції в суспільстві і психічному житті людей. Насамперед мова є засобом спілкування та виконує пізнавальну функцію. Будь-яка національна мова являє собою енциклопедію людських знань, у якій зафіксовано весь досвід і результати пізнавальної діяльності суспільства, яке нею користується.

Практична діяльність тісно переплітається з діяльністю людського мислення. Тому зрозуміло, що поступ суспільства неможливий без добре налагодженої системи освіти, без розвинутої науки і культури. “Історія, – писав М.Шумило, – живе в нашій мові, в пісні, слово нам доносить з глибини віків пристрасті, радості, сподівання й горе наших предків. Мова – це душа народу.”

У життєдіяльності людини спілкування, тобто обмін думками з іншими, є головною умовою її виживання, забезпечує функціонування суспільства та реалізацію освіти, виховання й розвитку особистості. Засобом формування національної самосвідомості кожної особистості є рідна мова. Рівень мовної культури людини відображає її вихованість, інтелігентність, її внутрішній світ. У цьому полягає експре­сивна функція мови: засобом мови ідентифікує (виражає своє “я”) кожна людина у колі інших людей, а весь народ (нація) – у колі інших народів світу.

Нова система шкільної совіти в Україні ґрунтується на принципах, які забезпечу­ють національно-мовне виховання молоді. Шкільний курс передбачає не лише засво­єння навчального матеріалу, а й виховання національновиховних устремлінь учнів – національної ментальності, національного світобачення, чого можна досягти на використанні міжпредметних зв’язків (мови, літератури, історії, музики і співу та інших).

Сам факт надання українській мові статусу державної ставить на порядок денний проблему єдності нації. Як слушно зазначила Зіновія Франко, “рідною мовою кожний народ вписує своє ім’я в загальнолюдську культуру, з нею він проходить щаблями поступу, з нею прагне пройти і в майбутнє. І кожному народові властиве намагання прославити свою мову, зберегти її для нащадків”. Головне – нам, українцям, треба відкинути почуття меншовартості нашої мови. І.Огієнко застерігав: Бережіться почуття меншовартості”. Відомий український мовознавець Орест Ткаченко у цьому зв’язку справедливо зазначає: “Міцну українську державу, а тим самим і міцну українську мову побудує лише нерозривне поєднання трьох сутей – національної ідеї, національної економіки, національного закону”. Оскільки кожна окрема особис­тість є творцем загального духовного життя нації, необхідно виховувати людей з високим рівнем самоусвідомлення їх ролі у духовному житті (За матеріалами зб. “Українська мова як державна в Україні”).

4. Випишіть 5-10 прислів’їв, які відображають особливості українського народу щодо мовної влучності висловлювань, дотепності, розумового глузду й похвали за потяг до науки. Поясніть, які типи речень використано в прислів’ях та які вони за метою висловлення, а за інтонацією?

5. Доберіть і запишіть вислови І.Франка, Б.Грінченка, М.Драгоманова про виховне значення фольклору, особливо казок, українських народних пісень.

6. Напишіть коротко про ваше ставлення до української мови і народної пісні та їхню роль у вихованні особистості.

 

Культура мовлення

 

7. Прочитайте. Про які значення терміна «культура мовлення» ви довідалися з тексту?

Існує багато обґрунтувань поняття «культура мовлення». Наприклад, Б.Головін пише, що поняття «культура мовлення» має два семантичні аспекти: 1) культура мовлення – це сукупність і система комунікативних якостей мовлення і 2) культура мовлення – це вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення. М.Ілляш вважає: культура мовлення – це 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формах мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації; 2) упорядкована сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування; 3) самостійна лінгвістична дисципліна. Отже, поняття «культура мовлення» має теоретичний і практичний аспект (який не може бути вичерпаний ніколи, бо виявляє себе щоразу для кожного мовця неповторно, не може передбачити всі можливі ситуації функціонування індивідуального мовлення)

У “Лінгвістичному енциклопедичному словнику” поняття “культура мовлення” визначається як володіння нормами усної і писемної літературної мови (правилами вимови, наголошування, слововживання, граматики, стилістики виражальні засоби в різних умовах.

Поняття «культура мови», «культура мовлення» вживаються як синоніми в світовому співтоваристві психологів, педагогів, лінгвістів, які традиційно диференціюють ці два поняття. Культура мови вживається для означення текстів-взірців, що містяться у визначних писемних пам’ятках минулого. Культура мовлення, або мовленнєва культура, вживається для того, щоб кваліфікувати відповідний рівень живого втілення мовних засобів у ситуаціях повсякденного масового усного та писемного спілкування (З підручника).

 

8. Прочитайте. Чи поділяєте ви думки мовознавця Г.Винокура? Прокоментуйте.

Культура емоцій, інтелекту, поведінки, спілкування, зовнішнього вигляду, мови й мовлення, відчуття місця і часу – все це складники особистісної культури людини. Бачити, чути, знати – це ще не все. Завершеним буде такий стан особи, коли вона все сприйняте акумулює в інтелектуально-емоційній сутності своєї індивідуальності і вміє реалізувати набуте духовне багатство в реальній об’єктивній даності: в характерологічних якостях, у способах спілкування, в поведінці, у культурі мови, мовлення (Г.Винокур).

 

9. Прочитайте. У чому, на ваш погляд, актуальність порушених у тексті проблем? Обґрунтуйте.

Формування мовної особистості неможливе без знань про довкілля, систему даної мови (її історії, стилістики, у тому числі емоційно-експресивних засобів), а також без наявності мотивів і мети, які зумовлюють використання мовцем усієї цієї сукупності знань. Природа людини завжди буде характеризуватися універсальністю. Тому й мовлення універсальне за своєю природою і безмежне у своїх реальних і потенційних можливостях. Ось чому незліченні мотиви людського спілкування і забезпечують розвиток мовної особистості, керують її поведінкою, зумовлюють відбір нею засобів для досягнення передбачуваних результатів своєї діяльності.

Самобутність мовної особистості формується мовою, передусім мовою рідною, за допомогою якої людина здобувала перші знання про навколишній світ і про закони, що керують його розвитком. Тобто мовець стане мовною особистістю тоді, коли він знатиме психологію, культуру й етнографію народу, мовою якого він говорить, і коли знання ці будуть органічно пов’язані з його життєвою і розумовою діяльністю, оскільки поряд із спільністю мови, народ визначає спільність культурних цінностей і традицій.

Мова функціонує не тому, що вона система, а є системою для того, щоб функціонувати, задовольняти комунікативні потреби суспільства на даному етапі і в історичному розвитку (адже оцінити мову без урахування усіх етапів, які вона пройшла, щоб стати тим, чим є сьогодні, неможливо). Мовець повинен прагнути оволодіти всією системою мови, ресурсами усіх рівнів цієї системи: фонетичного, морфемного, лексичного, граматичного, стилістичного (З підручника).

 

10. Прочитайте подані нижче тексти. Підготуйте усну розповідь про роль слова в житті людини.

1. Слово активізує розум і серце, свідомість і волю, почуття і поведінку. Слово перетворює слабку людину в сильну, формує героя, а жалюгідне існування перетворює в титанічне поривання. Без слова й імені не існує взагалі і самого мислення “... молимось і клянемось ми через імена... і не існує кордону для життя імені, немає міри його могутності. Іменем і словами створений і тримається світ... ім’ям і словами живуть народи, рушають з місця мільйони людей” (О.Лосєв).

2. Слово має неабияку силу. Звернення до себе, до співрозмовника, називання на ім’я збуджує емоційно-вольову й інтелектуальну активність, активізує анатомо-фізіологічні основи світосприйняття, світорозуміння і само розуміння (Е.Фромм).

3. Слово не тільки вивільнило нас із кайданів тваринного життя, завдяки йому ми збудували міста, створили закони й осягнули мистецтва. Сила його така, що без нього не може виникнути нічого розумного. Слово започатковує всі вчинки і всі наміри (Ізократ).

4. Слова, озвучені голосом, допомагають позбутись різних хвороб, особливо таких, що пов’язані з депресією, страхами, невпевненістю, переживанням різних комплексів Силою слова можна домогтися не лише зцілення, але й омолодження організму (Г.Ситін).

11. Опрацюйте статтю О.Сербенської “Феномен звукового мовлення”. Складіть тези.

Феномен звукового мовлення

Знать од Бога

І голос той, і ті слова... (Т. Шевченко).

Усне мовлення на рівні прагматичному часто зіставляють з писемним, розгля­да­ючи їх як певні різновиди мовленнєвої діяльності, але не завжди беруть до уваги, що мо­ва на письмі ніколи не дорівнює усній ні своїм діапазоном, ні активністю спри­ймання й переймання,1не завжди усвідомлюють, наскільки інтенсивніше повинна працювати думка, ставати гнучкішою, особливо коли йдеться про публічне усне мовлення. Афо­ристичним став вислів Б.Шоу: “Є 50 способів сказати “так” і 150 способів сказати “ні”, і є тільки один спосіб написати це”. Можливості усного мовлення, яке жи­вить­ся великою енергією духу, відтінюється тональним звучанням, збагачується “мо­вою тіла”2, є настільки феноменальними, що людина спроможна пізнавати хіба що част­ковості, окремі грані цього унікального божественно-людського творіння3, витвору, найскладнішого з усього, до чого людина докладала і докладає зусилля розуму й сер­ця. В усному мовленні надзвичайно різнобічно виявляється людська сутність – психічні особливості, інтелект, світосприймання, спосіб мислення, виховання, здатність називати, оцінювати, контактувати з іншими та впливати на них. Це особливий і надзви­чайно складний вид діяльності людини, який допомагає їй ідентифікуватися зі світом ви­димим і невидимим. В усному мовленні слово не покидає чистої стихії буття, дає прос­тір для вияву його різних вимірів. Як своєрідний вокально-звуковий субкод4усне мовлення дає можливість максимально чітко висловлювати думку та адекватно її сприймати.

 

1 Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. – Львів; Нью-Йорк, 1996. – С.26.

2Є всі підстави твердити, що “мова тіла” стає сьогодні об’єктом зацікавлення наукових центрів, а кінесологія окремою дисципліною: Фаст Джулиус. Знак чувства бессловесный; Ниренберг Джеральд, Калеро Генри. Словно раскрытую книгу, прочти человека. – Минск, 1995.- 380 с.; Пиз Аллан. Язык телодвижений. Как читать мысли других по их жестам.- М., 1995.- 257 с.; Дж. Фаст. Язык тела; З.Холл. Как понять иностранца без слов. – М., 1995.– 432 с.; Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – Львів, 2001. – С.63-83.

3 Потебня А. Мысль и язык. – К., 1993. – С. 36.

4 Кочерган М. Загальне мовознавство. – К., 1999. – С.25-26.

 

Письмо є вторинним, додатковим щодо усної мови і виникло як спосіб її фіксації. Це лише муміфікований образ усного мовлення. Комунікація в процесі розмови відбувається зовсім інакше, ніж у процесі письма. Говоримо зовсім не так, як пишемо, хоч і говоримо, і пишемо однією і тією ж мовою. До того ж не кожний написаний текст добре сприймається, коли його озвучують, і, навпаки, є чимало прикладів, коли навіть блискучі усні виступи у надрукованому вигляді втрачають свою “блискучість”. Мелодика інтонації, у якій вбачають серце й розум живого мовлення, ритмомелодика, переходи з однієї висотної площини голосу в іншу, цікаві голосові регістри, градації темпу, гра темпоритмів, темброві забарвлення, модуляції голосу, невербальні можливості творити підтекст словесної дії – усе це виявляється лише в усному мовленні. Основою спілкування є усне мовлення. І труднощі мовного спілкування зростають прямо пропорційно до числа тих, хто спілкується. А там, де одна зі сторін є невизначеною множиною, ці труднощі досягають максимуму.

Коріння усного мовлення – в сивій давнині1, воно сповнене незбагненного таїнства, в ньому багато такого, що, як поетично висловився І.Франко, “відчути треба”, “серцем зрозуміть”. Повністю усвідомити сутність мови в традиційному значенні пізнання ми не спроможні, бо, як слушно вже сказано, люди вмонтовані в мову і не дано нам ніколи з цього вийти і подивитися на явище збоку. Сутність мови, як каже, наприклад, М. Гайдеґґер, можна осягнути настільки, наскільки ми ввійшли в її поле. І неспроможність повного її пізнання можна вважати, на думку мислителя, навіть благом, бо таким чином ми втягуємося у виняткову сферу, де мусимо відчувати себе просто смертними2.

В історії людської культури чимало фактів, які засвідчують унікальність і велику силу звукового мовлення, усного слова: Христос своє вчення, яке не тільки поширилося по всьому світу, а й, на переконання багатьох авторитетів, стало однією з головних під­валин європейської культури, проповідував живим словом. Тільки після мученицької смерті і чудесного воскресіння апостоли описали діяння свого Вчителя, розвинувши немало його положень. Цілу науку про силу і красу усного мовлення створили античні вчені.

У нашій культурі, давній, багатій, є чимало прикладів уродженого чуття до краси живого слова. Перекази, легенди, казки, приповідки, примовляння, пісні, думи, колядки, щедрівки, наші молитви свідчать про обдарованість багатьох, переважно безіменних, авторів. У цьому величезному скарбі – мудрість народу, його психологія, своя філософія, ясний вилив серця. У творенні багатьох текстів, як уже відзначали дослідники, відчутний тонко розвинутий “артистичний інстинкт”3. Цей матеріал зібрано, описано, він поповнюється ще й сьогодні.

1Академік Л. Булаховський у праці “Походження української мови” (К., 1956) пише: “Виникнення української живої (розмовної) мови... стосується віддаленого від нас часу, у тьмі віків захованих мов і племен...”.

2Див., напр., Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993. – С.272.

3 Франко І. Bel parlar gentile // Зібр. творів у 50-ти т. – Т.37. – С.11.

 

Однак під час збирання матеріалу – і про це говорив ще І.Франко – сам спосіб оповіді, тональність розмови, трактування матеріалу, стилізування фактів збирачі переважно залишали поза увагою. Вчений висловлює резонне застереження: “полюючи” на пісні, казки, вірування, легенди, дослідники не вміли прислухатися до широких, невимушених розмов селянських, фіксувати манеру говоріння. У праці “Вишукане красномовство” вчений аналізує поважну товариську селянську розмову і робить висновок, що інтелігент переважно оповідати не вміє, до цього не привчила його школа та, як вважає І.Франко, “важкий новочасний розвій громадського і економічного життя”1.

1 Франко І. Bel parlar gentile // Зібр. творів у 50-ти т. – Т.37. – С.10.

 

Спосіб ведення товариської розмови, який упродовж віків виробив народ, – це, каже дослідник, типово епічний тон. “Се не логічне сплітання думок у формі пи­тань і відповідей, се барвиста мозаїка довших або коротших оповідань. Один каже одно, другий друге, се викликає у третього якийсь аналогічний спомин і так далі. Такі оповіданнячка, передані живо й барвисто, дають суцільний образ того, про що всі говорять.

Глибоке знання світової культури, античної літератури дало змогу Франкові провести цікаві паралелі та зробити навіть несподівані висновки: описаний спосіб ведення бесіди бойків має багато спільного з найстарішими зразками пізніших грецьких та латинських письменників, з італійськими новелами ХІІІ-ХІV ст., зібраними під назвою “Книга новинок і гарних панських висловів”. Форма таких новел порівняно зі стилем народних казок, на думку вченого, виявляє ознаки “далеко вищого розвою”. У такому способі ведення розмови він бачить “інтернаціональне добро”, одягнене в національну форму, трактує його як виплід високої духовної праці, яка базується на естетичному чутті, на ясності. Отже, епоха виробляла свій стиль, манеру, своє естетичне мірило для мовленнєвої діяльності. Очевидно, йдеться лише про одну сферу, в якій розвиток української мови мав своє природне русло, – про сферу життя селян. У сфері науки, освіти, в судівництві, у сфері суспільно-політичного життя, у церкві витворювалися свої зразки усного мовлення; їх збирання, вивчення, публікація має сьогодні немаловажне значення для пізнання феномену українського живого слова.

Реакція українців на спосіб “говоріння”, на манеру ведення розмови своєрідно позначилася на багатьох назвах: говорити, розмовляти, казати, промовляти, балакати, висловлюватися, гуторити, мовити, ректи, глаголити, держати річ, вести річ, бесідувати, бубоніти, бурмотати, щебетати, воркувати, жебоніти, лепетати, цвенькати, просторікувати, белькотіти, варнякати, патякати, ляпати, пашталакати, тараторити, триндіти, папляти, шварґотіти, верзти, подейкувати, тарахкотіти, гугнявити, кидати слова, рикати, мимрити, таляпати, молоти язиком, плескати язиком, баналюки гнути, теревені правити, переливати з пустого в порожнє, точити ляси, слати язик під ноги...

Цей ряд слів, кількісно доволі значний, – своєрідний вияв особливої уваги до живого мовлення, свідчення потреби схарактеризувати як саму особу, так і її манеру мовлення, відзначити особливості взаємин мовця і слухача, дати штрих до характеристики соціальних відносин між ними, оцінити поведінку мовця, підкреслити нюанси інтонування тощо. Таку багатобарвність живого мовлення помітило поетичне око Олеся Лупія. Він пише у вірші “Розмова”:

Люди незвичайними стають

У розмовнім, у грайливім плині,

Ті спокійні, ті ледь відстають,

Ті гарячкуваті і невпинні.

У багатьох дієсловах, наведених вище, звуковий образ своєрідно відтворює манеру говоріння, дає естетичну оцінку актові мовлення.

Серед дієслів є нейтральні в стильовому плані, є характерні для “високого” чи “низького” стилю, вони неоднакові щодо емоційного забарвлення, функціонального навантаження, мають свої значеннєві відтінки. Іноді відтінки можуть вносити морфеми (повідати – оповідати – розповідати – доповідати; оголошувати -виголошувати – проголошувати; говорити – виговоритися).

Ряд таких слів можна продовжити, бо в певних професійних групах, у говірках, жаргонах функціонують ще й свої назви. Наприклад, у середовищі журналістів утвердився термін брати інтерв’ю, в деяких говірках уживають слово баяти чи вогорити (як фонетичний варіант до слова говорити), умолодіжному середовищі можна почути ну й сказанув, підемо побазаримо (у значенні “поговоримо про новини”). Іноді слова з інших тематичних груп семантично “довантажуються” і вживаються у значенні “говорити”, наприклад: а він рубанув (“різко сказав”).

Усне мовлення нерозривно пов’язане з фонологічною організацією, властивою національній мові. Історія людської культури засвідчує одвічне прагнення пізнати феномен звука людської мови, голосу, який, як уважають, є найкращим інструментом, що його створив Господь Бог. Вдячний матеріал для розуміння цього дають міфи, легенди, перекази багатьох народів.

Для античності, наприклад, усякий тон був живим і тремтливим тілом. Уявлення про тон і звук досягло в античні часи максимально можливого узагальнення, охоп­лювало весь чуттєвий досвід, проймало собою всю картину природи, досягало кос­мічних масштабів і обертало весь світ на сукупність звучних тіл, на музично на­строєну тональну систему, на гармонію сфер. Піфагор та його послідовники твердили, що навіть світ не інакше створений, як за допомогою приємної суголосності1. Отже, була вироблена своя “філософія тональності”2. Вважали, що хоч люди вільні у виборі назви для предмета, але це не воля випадку, не воля анархії: вибір назви обмежено властивостями предмета і властивостями звуків мовлення.

 

1Музична естетика античного світу / Вступний нарис і зібрання текстів О.ФЛосєва. – К., 1974. – С.81, 210.

2 Журавлев А. Звук и смысл. – М., 1991. – С.6.

Таїна живої мови, сила і неповторність її звукового ладу, “прив’язаність” до етносу постійно хвилюють мислителів, поетів – людей, здатних найбільше наближатися до пізнання суті слова, осягати глибину суті речей, ловити, як каже І. Франко, тіні “сіттю слова” і повсякчасно перебувати в силовому полі живої мови.

Наприклад, В. фон Гумбольдт сприймав звук, що виривається з наших грудей, як подих самого буття, підкреслював, що в певних звуках прекрасно втілена “об’єднана енергія народу і в мовців вона “збуджує приблизно однакову енер­гію”1. Сьогодні близькими стають концепції мислителя П.Юркевича, відомого своєю теорією “філософії серця”, який сприймав звук як мову невідомої душі всього, що існує2.

Велику таємницю бачив у своїй рідній українській мові М. Гоголь. “Дивуєшся дорогоцінності нашої мови, – говорив він, – у ній що не звук, то подарунок, все зернисто, як самі перла”. Він вважав, що слово є іноді цінніше від самої речі. Для багатьох талановитих письменників, тих, що мають особливий дар від Бога “чути” мову, незаперечним є зв’язок рідної мови із землею. Для К.Мотрич вона “з чорнозему, з любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця”, для А. Малишка рідна земля, її природа є найкращими вчителями “мови золотої”. А в Ліни Костенко “слова росли із ґрунту, мов жита. Добірним зерном колосилась нива”.

Сьогодні про це твердять дослідники, що вивчають проблеми соціоеколопї. В одній із розвідок читаємо: “У зв’язку з тим, що корінний етнос формується дуже тривалий час в однорідному природному середовищі, між ним і цим сере­до­вищем встановлюється гармонія (тут і далі виділення автора. – О.С.). Клі­матичні умови, неповторні навколишні ландшафти, особливості рослин­ного і тваринного світу, гравітаційного та магнітного полів, геохімія підґрун­тя, ґрунту, поверхневих та підземних вод – все це значною мірою впливає на фізичні та психічні властивості етносу, його соціотип, мову, мелос, традиції. Чим глибший етнічний родовід має людина, тим комфортніше почуває себе на своїй батьківщині, менше хворіє, має більшу життєву енергію тощо” 3. Литовські вчені дослідили, що складена геофізиками карта електромагнітних полів на території їх держави накладається на карту литовських діалектів з точністю до одного кілометра. Ідея, спочатку тільки філософсько-поетична, закріплюється в науці як аксіома: мова своєрідно “прописана” в цілком певному земному просторі, закріплює людину в певних часово-просторових рамках. Отже, звукова мова має надзвичайно важливе значення – на жаль, ще не зовсім усвідомлене, – в активізації біоритмів національного інстинкту, у зміцненні психофізичної структури національного типу, у мобілізації суспільства на основі етнонаціоналізму.

 

1 Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. – М., 1984. – С.72, 82.

2Цит. за: Муравицька М. Лінгводидактика Памфіла Юркевича // Мовознавство. – 1994. – № 6. – С.75.

3 Бачинський Г. Український шлях у майбутнє // Універсум. – 1999. – № 1-2. – С.26.

 

Ще один приклад: у загальній концепції В.Вернадського, яка в науковому пізнанні світу стає сьогодні особливо важливою, звуковому мовленню на рівні макросоціуму відведено значну роль у творенні важливої форми біохімічної енергії, яка, на думку вченого, є енергією людської культури. А звідси висновок – національна культура, її органічний зв’язок з національною мовою вимагають відповідної звукової збалансованості у просторі України.

Теоретичні засади радянського мовознавства, яке трактувало звук з позицій марксистсько-ленінської філософії1, безапеляційне твердження про те, що “зв’язок між словом – звуковим комплексом і поняттям довільний” 2, певним чином припи­нили в Україні наукові пошуки, які б підтвердили те, що фонетика не буває випадко­вою3. У мовознавчих працях радянського часу свідомо уникали, наприклад, розмов на тему про звуковий зміст тексту, про значення звукової форми в мові. Останнім часом ситуація змінюється, і прикладом може бути увага до теорії звукосимволізму4та фоносемантики5, що порушують проблеми, які сьогодні, на думку О.Журавльова, можуть об’єднати в спільних пошуках зусилля філологів і математиків, психологів і художників, поетів і кібернетиків. Йдеться про пошуки гармонії між звучанням та значенням слова, відповідності між зовнішньою, так званою “матеріальною” формою слова і його значенням.

На основі великого фактичного матеріалу із застосуванням складних методів та комп’ютерних обчислень дослідники дійшли висновку, що в мові можна виразно простежити тенденцію до фонетичної вмотивованості слова, і в цьому виявляється мудрий лад мови, яка використовує всі можливості для того, щоб значення слова було точним, яскравим.

Бачимо, з одного боку, що лінгвістика інтегрує в найрізноманітніші науки, з другого – ірраціональні, на перший погляд, думки гуманітаріїв дістають доказову силу і не меншу, ніж досягнення природничих наук. Емпатія стає засобом пізнання.

Здобутки сучасної техніки, яка забезпечила собі поширення на всій Землі і панування над нею, ввійшовши в усі сфери життя, суттєво трансформуючи їх, втягли в свою орбіту й усне публічне мовлення. Його традиційні форми – повідомлення, виступ, бесіда, лекція, консультація – дістають інше технічне життя. Радіо, телевізія, мікрофон, телефон, а сьогодні вже й комп’ютер диктують свої правила звуковому мовленню, яке, функціонуючи, змінює координати в просторі й часі. Фактор усності набуває інших ознак, змінюється звуковий образ регіонів, країв.

 

1Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К., 1969. – С.43; Дорошенко С., Дудик П. Вступ до мовознавства. – К., 1974. – С.50-51.

2Філософські питання мовознавства. – К., 1972. – С.7.

3Прагнучи осягнути таїнство звука людської мови, розкрити можливості радіозвука, цікаві міркування висловлює Й.Померанцев – один з провідних працівників радіо “Свобода”. Див.: Померанцев Й. Стихи. Проза. – К., 1998. – С.7. Переклад його цікавого есею на цю тему у зб.: Телевізійна й радіожурналістика (історія, теорія, практика: погляд у майбутнє) – Львів 1999.-С.252-265.

4 Кочерган М. Загальне мовознавство. – К., 1999. – С.28, 246 та ін

5 Журавлвв А. Звук и смысл. – М., 1991; Левицкий В. Семантика и фонетика.-Черновцы, 1973.

 

Незаперечним є те, що радіо і телевізія створюють сьогодні мовленнєвий фон, який впливає на мовленнєву поведінку слухачів/глядачів. Через аудіовізуальні засоби люди, особливо діти, підсвідомо засвоюють манеру розмовляти; радіо- і телемовлення передають їм певний мовленнєвий досвід, впливають на рівень розвитку мовленнєвих умінь.

Українська мова належить до милозвучних, тобто на слух вона наспівна, приємна. Музикальність і наспівність виявляються в акцентно-ритмічній структурі мови, а загалом – в інтонації слова і речення, у ритміці. Національна специфіка мелодики слова, його наспівність ще не були спеціально досліджені, хоч спостереження засвідчують: мелодичний малюнок українського слова зосереджений на другому переднаголошеному й кінцевому складах, що відзначаються найбільшою тривалістю, яка дає час, щоб, як висловлюється Н.Тоцька, “виспівати національну мелодію”. Стає очевидним, що різке скорочення тривалості голосних, силовий характер наголошування (а не напружено-силовий) та будь-які зміщення в ритмічній структурі слова повністю руйнують національну специфіку мелодики.

В Україні, де тривалий час свою підступну роль виконує чужомовна експансія, де в мисленні значної частини чиновників (та й певної частини громадян) нерозкодовано імперщину і радянщину, де сутужно йдуть справи з виробленням державницької мовної політики і механізму її реалізації, по суті поглиблюється процес деформації звукового простору. Сучасні технічні засоби, серед яких мас-медіальним належить надзвичайно важлива роль, повинні свідомо виправляти такі деформації, творити важливий для національної держави цілісний звуковий образ, усіляко плекаючи неповторність феномену нашого звукового мовлення.

 

12. Прочитайте. Прокоментуйте основні особливості усного мовлення. З’ясуйте, що від­різняє усне мовлення від писемного.

Усне мовлення

Усне мовлення – найважливіша форма існування мови як засобу комунікації. Воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку. У ряді сфер мовної діяльності функціонує тільки усне мовлення, це – територіальні діалекти, розмовна літературна мова, фольклор, жаргони, сленги тощо. Існують різні види усного мовлення з огляду на літературну внормованість. Сьогодні велика кількість носіїв української мови володіє мовленням “високої” літературної внормованості; це люди, у яких унормована артикуляційна база, відчутна “українськість” у вживанні лексики, синтаксичних конструкцій, у мелодиці. Можна виділити усне літературне мовлення “середньої” внормованості (у мовленні трапляються відхилення від мовностиліс­тичних норм (наприклад: скільки зараз годин? у значенні котра година? пісні Білозіра, замість нормативного пісні Білозора). Нашою реальністю є мовлення із елементами суржику (мало толку, замість української конструкції мало сенсу (глузду), сємдесять гривень, запрошуються всі бажаючі та ін.). Розрізняють діалогічне (полілогічне) і монологічне усне мовлення, у межах яких є свої жанрово-стильові різновиди. Можна говорити про усне літературне мовлення публічне й побутове. Усне літературне мовлення свою специфіку виявляє у мовленні людей різних професій, різного віку, має свої особливості в різних реґіонах тощо. З технізацією ввійшла у наше життя особлива форма усного мовлення – радіомовлення та телемовлення. Є підстави виділити усне мовлення, у якому вербальні, візуальні та акустичні складники виступають у єдності, і усне дистантне невізуальне звукове мовлення (телефонні розмови, радіомовлення). У живому мовленні усі компоненти техніки мови – дихання, голосоутворення, артикуляція, резонування голосу – органічно пов’язані між собою.

Основні особливості усного мовлення:

§усне мовлення первинне; коріння українського національного усного мовлення у глибині віків;

§ для усного мовлення мусить бути реальна життєва ситуація;

§ звукове мовлення сприймається на слух як цілісний відрізок мовленнєвого потоку, де є своя гра темпоритмів, темброві забарвлення, модуляції голосу;

§ усне мовлення діє на слухача не лише змістом, а й усією манерою виступу, отже, воно має два канали інформації: текст, висловлювання та “мову тіла” – жести, міміку, погляд, інтонацію; цей другий канал надзвичайно важливий;

§ для усного мовлення загалом характерна непідготовленість, спонтанність; людина звичайно думає не про те, як вона говорить, а про те, що скаже; гнучкість думки при цьому більша, ніж коли людина пише;

§ в усному мовленні користуємося багатьма готовими формулами; буває забагато слів, вони без потреби повторюються, нерідко є зайвими.

Фонаційне (мовне) дихання – дихання під час мовлення, коли до фізіологічної функції (вводити в організм кисень і забирати вуглекислий газ) приєднується голосова – відбувається голосо-утворення. Фонаційне і фізіологічне дихання мають свої особливості. Фізіологічне дихання: людина дихає невимушено, автоматично; вдих за часом дорівнює видиху; елементами дихального процесу є вдих – пауза – вдих. Фонаційне дихання: людина свідомо регулює процес дихання; вдих короткий, швидкий, а видих повільний; елементами дихального процесу є: вдих – видих йде разом з говорінням – вдих... Час видиху довший, ніж час вдиху.

Основні типи дихання: грудний, черевний, змішаний діафрагмово-реберний.

Грудний тип: дихальні рухи відбуваються у верхньому і середньому відділах грудної клітки. Вдих напружений, участь діафрагми в’яла. Недостатня активність черевного преса і діафрагми перешкоджає довгому і рівномірному видиху. Грудне дихання зумовлює перебір повітря і стомлює голос.

Черевний тип: дихальні рухи відбуваються у нижньому відділі грудної клітки. Позитивним моментом є легке й швидке вдихання, негативним – пасивність верхнього і середнього відділів грудної клітки, що спричинює погіршення якості звуку.

Змішаний діафрагмово-реберний (повний) тип дихання: короткий, енергійний вдих, швидкий добір повітря під час майже непомітних люфт-пауз, розподіл тривалості видиху залежно від тривалості мовних тактів. Під час повного дихання усі дихальні м’язи активно працюють. Грудна клітка розширюється одночасно вздовж, упоперек, уперед, назад.

Від правильного дихання залежить: 1) інтенсивність голосу, 2) інтервали, 3) тривалість звучання голосу.

Добре поставлене дихання є основою для утворення гарного голосу, виразного мовлення.

Фраза – основна одиниця мовлення, фонетично-синтаксична єдність, що має певну синтаксичну структуру, змістову закінченість, інтонаційну оформленість і відділяється від таких же одиниць паузами.

Фразовий наголос – наголос, за допомогою якого виділяються найважливіші за комунікативною метою комплекси.

Чистота мови полягає в тому, щоб 1) вживати нормативні слова, їх форми, словосполучення, дотримуватися норм правильної літературної вимови (орфоепічних норм); 2) без потреби не вживати іноземних слів та висловів; 3) уникати варваризмів, які засмічують мову; 4) позбуватися діалектизмів, які доцільно вживати тільки у відповідних типах літературних творів і в певних життєвих ситуаціях (можна вживати діалектизми, які є назвами специфічних для певного регіону реалій); 5) не вживати жаргонних слів та висловів.

Чуття мови – інтуїтивні реакції, психічна здатність носія мови відчувати правильність чи неправильність висловів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій, звукового ладу, які він обирає. Розвивають і формують цю рису людини в сім’ї, у дошкільних закладах, у середній та вищій школі, а також шляхом самоосвіти та самовдосконалення (О.Сербенська).

 

Користуйтеся багатствами рідної мови!*

 

13. Прочитайте. Поясніть, за яким значенням розрізняють подані слова, поставте наголос і обґрунтуйте.

Поля, береги, краї, криси. “На полях книжки було багато дрібно писаних олівцем нотаток”, – читаємо в одному сучасному оповіданні. Чому написано “на полях”, а не на берегах? Адже білі краї книжки чи зошита звались і звуться по-українському береги: “Одну по одній перегортав сторінки. Плями на берегах таїли в собі приємні і неприємні згадки” (Н.Рибак); “Книжка з золотими берегами” (Словник Б.Грінченка).

Словом береги інколи позначають краї чогось, наприклад: “Пофарбовані в біле береги тротуарів здавалися примарною стрічкою” (О.Донченко); часом це слово відповідає російському кайма: “...Одарка мережила крайки, Маланка гаптувала береги” (К.Гордієнко).

Часто помиляються тепер, називаючи краї капелюха або бриля полями: “Поля його капелюха намокли від дощу й сумно звисали”. По-українському вони звуться криси: “Солом’яний бриль широкими крисами ховав од сонця його смагляве обличчя” (Ю.Яновський). Від цього слова в західноукраїнських гірських районах капелюх із широкими крисами зветься крисаня: “На нім крисаня аж горить” (М.Шеремет).

Слово криси виступає іноді як синонім іменника краї: “Синє полум’я хитнулось, хлюпнуло в чорні криси цистерни” (М.Коцюбинський).

Становище, вихід зі становища, рада, дати раду, зарадити. Часто чуємо з уст і читаємо: “Він опинився в безвихідному становищі”; “Вона не бачила виходу з цього становища”; “Він вийшов зі скрутного становища”.

Жодного з цих висловів ми не знайдемо ні в українській класичній літературі, ані почуємо з уст народу, їх штучно створили нашвидкуруч люди, далекі від народної мови й не обізнані з класичними зразками. Натомість бачимо: “Розмова вкрай схвилювала його, хлопець був безпорадний “ (К.Гордієнко); “Побачу ще, як там буде; коли не дам ради, то тоді вже, певне, треба іти в найми знову” (Т.Шевченко); “Мною не турбуйтеся: я собі дам раду” (М.Коцюбинський); “Рідний брат так не зарадив би мені в тій скруті, як Іван” (із живих уст).

Із цього випливає, що в наведених на початку фразах треба було висловитись так: “опинився в безпорадному становищі (стані)”, “не бачила ради в цьому становищі”, “дав собі раду в скрутному становищі” чи “зарадив собі в скруті”.

Виключний, винятковий, надзвичайний. Усучасного письменника, мова творів якого справляє загалом добре враження, читаємо: “Земля в житті Ванди відігравала виключну роль”, – а через сторінку знов: “І потрібно було виключного факту, щоб прихильність Ванди зламалась”.

Прикметник виключний не тільки часто поглинає інші, більш підхожі слова, як бачимо в наведених фразах, а часом траплявся й у нашій класичній літературі: “Йому, либонь, трапились на сей раз якісь виключні вражіння” (Олена Пчілка).

У сучасній українській літературній мові, відповідно до російського слова исключительный, є прикметники винятковий, надзвичайний, що їх дає тритомний Російсько-український словник. Ось приклади: “Це траплялося рідко, при виняткових випадках” (І.Нечуй-Левицький); “Перед з’їздом стояли завдання виняткової ваги” (“Радянська Україна”); “Винятковий закон”, “Надзвичайні заходи”, “Надзвичайне становище” (Словник за редакцією А.Кримського).

З цього випливає, що й письменникові, з твору якого процитовано на початку дві фрази, слід було написати “виняткову роль”, “надзвичайного (виняткового) факту.

Уникайте помилок!

Розмовне (ненормативне) мовлення	Літературне (унормоване) мовлення
Підніміть руку (під час відповіді)   З легким паром! Виключення із правил Виключення із списку У різних областях науки     Не дивлячись на несприятливі умови	Піднесіть руку Підніміть руку (під час гімнастики) Доброго здоров’я, помившись Виняток із правил Вилучення зі списку У різних галузях науки У різних областях України (адміністративно-територіальна одиниця) Незважаючи на несприятливі умови Не дивлячись собі під ноги

Правопис і вимова

Правильно пишіть	Правильно вимовляйте
бавитися багатшати багрення баєчці баклажанний балабушці балаганний балетмейстер балканський балконний	[бавиетиес’а] [багаêчшати] [баêгреин’:а] [баêйеіц’:і] [баклажаêн:иÑ] [балаêбус’ц’і] [балагаêн:иÑ] [балеитмеêÑстеир] [балкаêн’с’киÑ] [балкоêн:иÑ]

Наголошування

Правильно наголошуйте слова!

аґрус Аддис-Абеба адже адреса адресант адресний адресування аерометр аеронавт

 

14. Поставте наголос у словах, поділіть слова на склади, визначте ритмічну структуру виділених слів, поясніть їх лексичне значення. Складіть із виділеними словами речення.

Бути, бити, жити, вити, рити, лити, взяла, плела, везла, несла, було, нагодитися, випередити, виписати, байдуже, завжди, слідом, високо, широко, глибоко.

 

Як правильно сказати?

15. І. Прочитайте. Виберіть правильну відповідь і обґрунтуйте.

1. Висновок витікає із попередніх доводів, чи висновок виплива є із попередніх доводів?

2. В освітленні здобувача проблема сприймалася по-іншому чи по-іншому сприймалася проблема, про яку розповів здобувач?

3. Вишневенький садок чи вишневий садок?

4. Це не грає ніякої ролі чи не має ніякого значення?

5. Відмінна особливість чи відмітна особливість?

6. Це зауваження відноситься до всіх чи це зауваження стосується всіх?

7. Це до тебе не відноситься чи це тебе не стосується?

8. До мене ця приказка не відноситься чи мене ця приказка не обходить?

9. Я відношусь до роботи сумлінно чи я ставлюся до роботи сумлінно?

10. Відносно цієї проблеми чи щодо цієї проблеми?

11. Інколи слово основний – «той, що ґрунтується на чомусь, в основі якого лежить те, про що йдеться», плутають зі словом засновувати – «класти початок існуванню чогось, створювати, організовувати щось». Визначте, у якому реченні допущено помилку: 1. Студентський театр «Грінчпрос» заснований 2003 року. 2. Усі теорії походження мови засновані, звичайно, на припущенні.

12. Як свідчать археологічні пам’ятки чи пам’ятники?

13. Передайте чи перекажіть моє прохання?

14. Переводити чи переказувати гроші?

15. Паніні був неграмотний чи неписьменний?

16. Учні погано ведуть себе чи погано поводяться?

17. Він був сподвижником чи передвижником?

18. Групи подовженого дня чи групи продовженого дня?

19. Інколи слово показник – «те, по чому можна судити про розвиток і хід чогось; наочне вираження результатів чиєїсь праці», плутають зі словом покажчик – «довідкова книжка або довідковий список у книжці». Визначте, в якому реченні допущено помилку: 1. Щодо успішності в навчанні, то тут у студентів групи ФУЗ-03 гарні покажчики. 2. На першому поверсі зазначено покажчик напряму.

20. Інколи слово програмовий – «властивий програмі; такий, що є в програмі», плутають зі словом програмний – «такий, що містить у собі програму, що є програмою; такий, що виражає широкий план, перспективу дальшого розвитку». Визначте, в якому реченні допущено помилку: 1. Програмовий матеріал з української мови учні 10 класу гімназії засвоїли успішно. 2. «Сюїта «Шехерезада» - програмний симфонічний твір М.А.Римського-Корсакова, написаний композитором на сюжет арабських казок. 3. Збірку («З вершин і низин» І.Франка) відкриває програмовий вірш «Гімн».

21. Він вважався здібним працівником чи робітником?

22. Робітник сцени чи працівник сцени? Науковий робітник чи науковий працівник?

23. Об’єм книжки чи обсяг книжки?

24. Тактична людина чи тактовна людина?

ІІ. Запишіть виділені слова фонетичною транскрипцією, поділіть слова на склади, поясніть правопис і вимову.

 

Практичне заняття № 2-3

 

Фонетика й орфоепія

 

16. Що вивчає фонетика й орфоепія? Яке походження цих термінів?

 

17. І.Скажіть, якого звука у рядку бракує?

а) сонорні: [м], [н], [н‘], [в], [л], [л‘], [р], [й];

б) дзвінкі: [д], [д‘], [б], [г], [ґ], [ж], [з], [з‘], [дþж], [дþз];

в) глухі: [ч], [к], [п], [ш], [ц], [ф], [с], [с‘], [т], [т‘], [х].

ІІ. Який глухий приголосний не має парного дзвінкого?

 

18. І.Зазначте, який звук у рядку зайвий?

а) м’які: [д‘], [т‘], [з‘], [с‘], [ц‘], [л‘], [н‘], [р‘], [дþз ‘], [ф‘], [й];

б) напівпом’якшені перед [і]: [б‘], [п‘], [в‘], [м‘], [ф‘], [ж‘], [ч‘], [ш‘], [дþж‘], [дþз‘], [ґ‘], [к‘], [х‘], [г‘].

ІІ. Які тверді приголосні звуки не мають парних м’яких і який м’який приголосний не має парного твердого? Запишіть їх.

 

19. Дайте відповіді на запитання: 1. Скільки голосних звуків у звуковій системі україн­ської мови? Запишіть їх. 2. Які звуки називаються голосними? 3. Що враховується при акустичній та артикуляційній класифікації голосних? 4. Як характеризуються голосні звуки за місцем артикуляції? 5. Як характеризуються голосні за ступенем під­няття язика? 6. Як поділяються голосні за участю губ? 7. Охарактеризуйте ко­жен голосний звук української мови. 8. Які літери українського алфавіту познача­ють голосні звуки? Запишіть їх. 9. Які букви можуть позначати в одному випадку два звуки, а в іншому – один? Наведіть приклади. 10. Чи є в українській мові зву­ки, які на письмі завжди позначаються сполученням двох букв? Які це звуки? 11. Які звуки називаються приголосними? 12. Скільки приголосних звуків у звуковій системі української мови? Запишіть приголосні у такій послідовності: 1) за участю голосу й шуму (а) сонорні; б) дзвінкі; в) глухі;) 2) за місцем творення (а) губні; б) передньоязикові; в) середньоязикові; г) задньоязикові; ґ) глоткові); 3) за способом творення (а) зімкнено-проривні; б) зімкнено-щілинні (африкати); в) щілинні (фрикативні); г) дрижачі); 4) за слуховим сприйняттям: (а) свистячі; б) шиплячі). 13. Запишіть носові приголосні звуки української мови. Охарактеризуйте кожен носовий звук української мови. При потребі користуйтеся довідкою.

Довідка

Звуком називається коливальний рух тіл з наступним поширенням цих коли­вальних рухів у навколишньому середовищі. У природі існує необмежена кількість звуків, серед яких звуки людської мови становлять лише невелику групу. Вони відрізняються від інших звуків особливостями творення і функціонування. Джерелом мовних звуків є коливання голосових зв’язок у гортані і тертя повітряного струменя об стінки мовних органів. Творення мовних звуків є процесом, осмисленим людською свідомістю.

Звуки поділяються на тони і шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми – внаслідок неперіодичних коливань. У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі – тон чи шум – і відповідно поділяються на дві групи: голосні і приголосні. Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні – звуки, в основі яких лежить шум. Звукові одиниці, які слугують засобом передачі думки, досліджує спеціальна наука – фонетика (3 підручника).

Фонетика (від гр. phonetikos – звуковий) – розділ мовознавства, який вивчає способи творення звуків, їхні акустичні властивості, сполучуваність і позиційні зміни.

Фонологія досліджує роль звуків у формуванні, розпізнаванні й розрізнюванні значущих мовних одиниць – морфем, слів та їхніх форм.

Це дві взаємопов’язані науки, які досліджують звуки мови.

20. Прочитайте початок тексту. Проведіть спостереження за роботою мовних органів під час вимови різних голосних і приголосних (звертайте увагу на положення губ, язика, його взаємодію з піднебінням і зубами). Свої спостереження викладіть спочатку усно, а потім письмово, продовживши текст. Сформулюйте, які звуки називаються голосними, а які приголосними.

Як утворюються мовні звуки

Кожний звук нашої мови утворюється мовним апаратом людини і сприймається на слух. Утворення голосу завжди відбувається тоді, коли видихаємо повітря. Коли струмінь повітря з легенів потрапляє в гортань, першою перепоною на його шляху стають голосові зв’язки. Якщо вони ненапружені, між ними є щілина і повітря крізь неї проходить вільно. Звук при цьому не утворюється. Коли зв’язки напружені...

21. І. Прочитайте. Визначте стиль мовлення уривків. Прокоментуйте друге висловлю­вання. Чим відрізняються звуки мови від звуків природи?

1. Греки, говорячи словами одного з найвидатніших лінгвістів нашого століття – А.Мейє, першими «розклали мову на приголосні й голосні звуки» (А.Кондратов).

2. Голосні – це жінки, приголосні – чоловіки. Голосні – це самий наш голос, матері, що нас родили, сестри, що нас цілували, першоджерело, звідки ми витекли в словеснім своїм лику. Отже, коли б у мовленні нашім були тільки голосні, ми не вміли б розмовляти – лише голосили б ними у плинній вільготності без форми, як плюскочуть води розливу. А приголосні мужньо своєю твердою вдачею впорядкували розкіш розливу, стали дамбою, греблею, довгим молом, ясним річищем, що спрямовує води до свідомої праці. Усе ж, хоч і керують усім за справжніх господарів слова, – не на приголосні, а на голосні падає наголос у кожнім слові... (К.Бальмонт).

II. Зробіть розбір першого речення за частинами мови. Розберіть виділені слова за будовою, поділить їх на склади. В останньому реченні поставте наголос над словами (усно).

 

22. Проведіть лінгвістичне дослідження. Перевірте тезу, замінивши один звук на інший у поданих словах.

Теза. Завдяки тому, що звуки мови протиставляються один одному за цілою низкою ознак, ми легко сприймаємо на слух будь-які слова. Замініть хоча б один звук у слові – і воно «зруйнується» або перетвориться на інше (І.Постнікова, І.Підгаєцька).

Мох, сум, коти, гол, тупати, ховати, рублений, трубка, вухо, Люда, кора, палка, калач, катати, голова, морок, сіють, Рая.

23. Прочитайте. Розкажіть, які одиниці мови є предметом вивчення фонетики. Випишіть із творів Панаса Мирного приклади коротких і довгих фонетичних фраз, поділіть слова на склади, поставте наголос.

Під час членування мовного потоку виділяють найбільшу фонетичну одиницю – фонетичну фразу. Фрази можуть мати різну тривалість: так, у діалогах вони короткі, в монологах – довгі. Наприклад:

1. Ірпінь від нас тікає/, мов лисиця/, дерева надягли шоломи золоті/, жовтне­вий вечір дихає живицею/, скупавши листя в мертвій і живій воді (Ю.Щербак).

2. – Якби ти знав/, яке це щастя!/

– /Знаю!/ (О.Сизоненко).

Серед наведених прикладів перша фраза об’єднує кілька синтаксичних одиниць (умовно простих речень і зворотів), або фонетичних тактів, друга – одне речення, а третя – тільки одне слово-речення.

Отже, фонетичне фраза членується меншими паузами на менші відрізки-такти (у першій їх 5, у другій – 2, у третій – 1). Такти – частини фрази, об’єднані одним наголосом (одне-два слова). При повільному темпі мовлення в межах такту чітко виділяються склади – група звуків, об’єднаних навколо складотворчого голосного:

Де-ре-ва-на-дяг-ли-шо-ло-ми-зо-ло-ті...

Склади включають у себе звуки: [д]-[е]-[р]-[е]-[в]-[а].

Звук – це найменша, неподільна одиниця мовного потоку, що використовується в складах і фонетичних одиницях вищого рівня, за допомогою яких висловлюється думка (З підручника).

24. Вимовте голосно по черзі спочатку голосні [а], [о], [е], а потім приголосні [в], [з], [д]. Чому відомий мовознавець професор В.О.Богородицький назвав голосні «ротовідкривачами», а приголосні – «ротозакривачами»? Дайте зв’язну відповідь.

25. Прочитайте. Доведіть правильність висловленої думки, проілюструвавши її власними прикладами.

Склад може представляти тільки голосний звук: о-сінь. Але частіше голосний тримає на своїх «плечах» один, два (а то і більше) приголосні звуки... Голосний звук може підняти «штангу», на якій буде і три приголосні, і чотири, і п’ять і навіть більше (І.Підгаєцька).

26. Пригадайте, що ви знаєте про склад. «Озвучте» схему, наведіть приклади. Поді­літь слова в поданих реченнях на склади, поставте наголос, схарактери­зуйте склади.

 

О, не взискуй гіркого меду слави!

Той мед недобрий, від кусючих бджіл.

Взискуй сказать поблідлими вустами

хоч кілька людям необхідних слів.

Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.

Взискуй терпіння витримати все.

А справжня слава – це прекраснасна жінка,

Що на могилу квіти принесе (Л.Костенко).

27. Прочитайте. Чи згодні ви з таким припущенням науковців? Свою думку обґрунтуйте, наведіть приклади. Знайдіть у другому абзаці склади прикриті й неприкриті.

До смислового боку мови, склади відношення не мають. Що означає склад бу- в слові буря? Нічого. Склади не існують поза словом: вони виділяються тільки в ньому. От звуки можна виділити й «перерахувати», розкваліфікувати. Слова – тим більше: складено багато різноманітних словників. А ось «списку» складів не існує, тому що в ньому немає потреби. Склад цікавий не окремо від мовленнєвого потоку, а в середині нього, – він формується в процесі мовлення.

Учені припускають, що первісно в мові давніх людей речення, слово і склад виступали як єдине ціле: звучали нерозчленовані склади, які висловлювали думку, містили питання і наказ. Дещо подібне являє собою, наприклад, наше «звертання» до коня: ми говоримо «Т-пр-р-у», коли хочемо його зупинити. Що таке «Тпру»? Це й речення (за функцією), й слово (за формою), і склад (як вимовна одиниця) (І.Постнікова, І.Підгаєцька).

Довідка.

Прикриті склади починаються нескладотворчим звуком, тобто приголосним, а неприкриті – складотворчим, тобто голосним.

 

28. Проведіть лінгвістичне дослідження. Відомо, що кожну пісню співають, вимовля­ючи слова речитативом, тобто ділять слова на склади. Проспівайте уривок з народної пісні «Продай, милий, сиві бички». Співаючи, діліть слова пісні на склади.

Продай, милий, сиві бички, Купи мені черевички, Бо я панського роду, Не ходила боса зроду.

 

29. Прочитайте. Визначте стиль і тип мовлення тексту. Чи збігаються фонетичні склади з морфологічними частинами слова? Чи рівнозначні правила складоподілу правилам переносу слів на письмі?

Український складоподіл

У сучасному українському літературному мовленні складоподіл підпорядкований тенденції наростаючої звучності в межах складу, що зумовлює дію відкритого складу. У зв’язку з цим українські склади повинні закінчуватися голосними, вони, як найгучніші, утворюють вершину складу.

Милозвучність нашої мови вимагає усунення груп приголосних у межах одного складу. Коли між складами виявляється збіг приголосних, то межа між складами повинна пройти так, щоб гучність звуків попереднього складу спадала, а наступного зростала.

Позначимо гучність звуків цифрами: голосні (найгучніші) – 4, сонорні приголосні – 3, шумні дзвінкі приголосні – 2, а глухі – 1. Наприклад, у слові дружний поставимо над кожним звуком індекс гучності. Бачимо, що це слово слід поділити на склади так: друж-ний. А в слові казка поділ на склади буде таким: каз-ка, бо якщо віднести [з] до другого складу, то на його початку гучність буде знижуватися, а лише потім наростати (з-к), що суперечить природі нашого складу.

 

30. Знайдіть і виправте помилки при складоподілі.

Поділ слів на склади в українській мові не довільний, а підпорядковується таким правилам:

1. Будь-який приголосний між двома голосними належить до наступного складу: во-да, о-ко, а-ле.

2. Приголосні [й] і [в] після голосного перед приголосним відносяться до попереднього складу: вій-на, вов-на, вій-сько, вов-ки.

3. Приголосні [р], [л], [м], [н] після голосного перед приголосним також відносяться до попереднього складу: мирний, гіл-ка, зір-кий, мам-чин, мен-ший.

4. Якщо збігаються інші приголосні (крім [р, л, м, н]), то межа між складами залежить від характеру приголосних та наголосу:

а) сполучення [ст], [сп], [ск] належать до наступного складу незалежно від наголосу: ве-ре-ску, ра-до-сті;

б) подвоєні і подовжені приголосні завжди відносяться до наступного складу: зна-ння, нав-ча-ння, сті-нний;

в) інші звукосполучення після ненаголошеного голосного не розпадаються: ві-ді-бра-ти; а після наголошеного один з них відходить до попереднього, а решта до наступного складу: роз-чин, бать-ків, баш-тан, баш-та.

5. Два дзвінкі або два глухі приголосні належать до наступного складу: ли-стя, дру-жба.

6. Два приголосні, перший з яких сонорний або дзвінкий, а другий глухий, належать до різних складів: біл-ка, вез-ти, стін-ка, буд-ка, прось-ба, мо-лоть-ба.

7. Два приголосні: глухий і дзвінкий або глухий і сонорний – обидва належать до наступного складу: ви-шня, за-трі-ща-ти.

8. Два сонорні приголосні належать до різних складів: тем-но, пе-ру-кар-ня, рів-ний, дав-лю.

9. Три і чотири приголосні розпадаються після наголошеного складу, якщо кінцевим у них виступає шумний: кістка, роз-стріл; і не розпадаються, якщо кінцевим є сонорний: за-здрі-сний, на-стрій, го-стрий.

 

31. Поділіть слова на склади, використавши індекси гучності (4,3,2,1).

Сестра, вродливий, густий, верба, галузка, гучно, гуркіт, дешевий, дівчина, берізка, дудка, важко, думка, гадка, місто, дійсний, добріти, довбня, рідко, жасмин, жердка, товстий, жертва, житній, жовтий, ложка, грузько, духмяний.

32. Заповніть таблицю, показавши в поданих словах фонетичний поділ, морфологічний поділ та можливі місця переносу.

Фонетичний поділ мов-чав

Морфологічний поділ мовч-а-в

Перенос слова <== предыдущая лекция | следующая лекция ==> Evolução dos processadores | Перелік тем і питань з навчальної дисципліни Поделиться с друзьями: Дата добавления: 2016-09-06; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 454 | Нарушение авторских прав Поиск на сайте: Лучшие изречения: Самообман может довести до саморазрушения. © Неизвестно ==> читать все изречения... 2114 - | 1966 - © 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.255 с.