Початок феодалізації суспільства

До VII ст. сформуване в результаті завоювання германо-кельтське суспільство було слабо диференційоване. Поряд з вільними общинниками древні закони згадували напіввільне населення і рабів - що було типово для германців на стадії додержавного побуту. Практично відсутні настільки історично важливі для процесу феодалізації на континенті приватні земельні володіння - маєтки, вілли і т. п. Соціальне розшарування не передбачало утворення державної ієрархії, а відбувалося принаймні паралельно з ним, іноді найбільшою мірою залежачи від політики влади, - в цьому була одна з показових особливостей формування ранньофеодальної державності в Британії. З VII в. фактором, що погіршив соціальне і етнічне роз'єднання, стала церковна організація: християнство раніше інших взяли німецькі племена, а місцеві народи довго зберігали пережитки язичництва і кельтських вірувань.

У період протодержав офіційне розшарування, зумовлене місцем у військово-дружинній ієрархії і близькістю до короля, доповнилося розмежуванням на основі земельних володінь. Земля вважалася як би загальним надбанням (folkland), право розпоряджатися якими поступово привласнили собі королі. З VII в. в практику увійшли земельні пожалування від імені королів членам спочатку свого роду, а потім і тим, що користуються заступництвом короля (bokland). Ці пожалування надавалися під умовою виконання певних обов'язків державного й особистого характеру (на кшталт континентальному бенефіцій). Дарування супроводжувалося затвердженням за одержувачем (таном) деяких іммунітетних прав, податкових і судових повноважень над отриманої землею і наданими йому у владу людьми. «Закон тана полягає в тому, щоб він користувався своїми правами, отриманими з грамоти, і виконував три обов'язки зі своєї землі: участь в ополченні, у відновленні фортець і в будівництві мостів» («Трактат про управління», Х ст.). Найбільш значні пожалування були адресовані церкви, яка, в свою чергу, утворила як би вторинне коло залежних від неї власників. Але в силу визнаного патронату над церквою королі стояли безперечно на чолі всієї ієрархії власницьких і військовоповинних зв'язків.

У IX - Х ст. найбільш постійні пожалування перетворюються вже в вотчини (Манор), в яких поряд з вільними живуть і залежні селяни - гебури. Колишні вільні селяни перейшли на становище генітів і зобов'язувалися виконувати поземельні повинності, платити натуральні податки, «зміцнювати панський будинок, платити церковну податок і милостиню, нести охорону і кінну охорону, їздити з дорученнями, куди буде наказано». Гебури були зайняті на панщині по кілька днів на тиждень, а крім того, виконували і натуральні повинності. У IX ст. почали вводитися заборони на переходи землеробів з одного володіння на інше. У Х ст. закон наказав всім вільним примусову коммендаціі: кожен повинен був обрати собі глафорда (пана, покровителя), з яким встановити васальні відносини. Окремі королівські повноваження, особливо судові і фінансові, стали передаватися власникам великих вотчин-манорів в праві іммунітетних привілеїв.

У період розквіту англосаксонської держави під впливом правової політики королів там сформувався своєрідний становий лад, в рівній мірі заснований на традиційних привілеях знаті і на відмінності поземельних прав. Вищий клас становили великі тани (багаті вотчинники і впливові дружинники), вони, як правило, мали у своєму розпорядженні власну юрисдикцію, що було найважливішим з їх феодальних прав. Нарівні з ними (по правовому положенню, охороні життя і честі, поземельних прав, з фінансових і судових привілеїв) стояли єпископи і абати, власники великих земельних пожалувань церкви. Другий за значимістю соціальний шар представляли місцеві тани - власники земель від короля, зобов'язані нести військову службу. Подібним правовим статусом володіло і місцеве. Всі вони - великі тани, духовенство, тани-лицарі - об'єднувалися в загальне поняття знаті - ерли. В цьому відношенні вони були протиставлені дрібним землевласникам - керлам, які хоч і володіли власними землями, але не стояли в прямій залежності від короля і тому перебували під керівництвом місцевої знаті. Втім, і ерли, і керли в рівній мірі могли набувати права патронату щодо підвладних (зрозуміло, різної значимості), їм могли коммендуватися і т. д.

Феодалізація англосаксонського суспільства і держави була своєрідною. Більш значним, ніж у континентальній Європі, тут залишався стан самостійних власників земель. Імунітетні права більшою мірою використовувалися для передачі управління і суду на місця в загальнодержавні потреби, ніж для феодальної відособленості. Це зумовило і особливості ранньої державної організації порівняно з іншими варварськими королівствами: слабкий розвиток королівського централізованого управління та, з іншого боку, раннє відокремлення місцевого управління і судів.

2.Ранньофеодальна монархія (IX-XI ст.)

Становлення феодального суспільства. Формування феодального суспільства у германських племен в Британії відбувалося уповільненими темпами, що певною мірою пов'язано з консервацією племінних звичаїв англосаксів на острові і стійким впливом скандинавських традицій. У правдах VI-VII ст. серед населення виділяються родоплемінна знать (ерли), вільні общинники (керли), напіввільні (лети) і домашні слуги-раби. Згадуються також священики і король, причому вергельд єпископа був вище вергельда короля(Вергельд (нім. Wergeld, від др.-верх.-ньому. Wеr - людина і Gеlt - ціна) - грошова компенсація за вбивство вільної людини, встановлена ​​в германських варварських правдах. Вергельд виплачувався родом вбивці сім'ї убитого, поступово витіснивши кровну помсту. Встановлювався в залежності від соціального стану убитого, його статі і віку, від того, до якої національності він належав (гало - римської або німецької). Синонім словянської «віри»). У VIII ст. поширюється практика індивідуального патронату, коли людина повинна була шукати собі покровителя (глафорда) і не мала права йти від нього без його дозволу. У пам'ятках VII-IX ст. особливо згадуються дружинники - тани, в число яких входили як ерли, так і керли, зобов'язані нести військову службу на користь короля. Єдиним критерієм входження в цю категорію було володіння земельною ділянкою певного розміру (5 гайд (Гайда - одиниця величини земельних ділянок в англосаксонській Британії (за винятком Кенту і територій датського права). Одна гайда являла собою величину оброблюваної земельної ділянки, достатнього для утримання однієї сім'ї вільного селянина. Реальна площа гайди варіювалась в залежності від регіону: так у Кембриджширі і, ймовірно, в інших середньоанглійських областях, звичайна гайда досягала 120 акрів орної землі, в той час як в Уїлтширі і Дорсеті - лише 40 акрів). Таким чином, межі між різними соціальними групами вільних не були замкнутими і різко обмеженими: англійський селянин і навіть нащадок вільновідпущеника міг стати таном, отримавши від пана або короля ділянку землі. За свідченням істориків, майже чверть англійських танів зазначеного періоду походили від селян і ремісників.

Одночасно продовжується розвиток відносин панування і підпорядкування. У Х ст. всім, не здатним відповідати за себе в суді, було наказано знайти собі глафорда (примусова комендація). Будь-яка людина, перш ніж звертатися за правосуддям до короля, повиннна був звернутися до свого глафорда. Життя пана була оголошена недоторканною як для ерлів, так і для керлів. Паралельно зміцнюється інститут поруки – будь – яку людину могли взяти на поруки його глафорд і певна кількість вільних людей (не більше 12 чоловік).

До XI в. визначилися поземельні служби як танів, так і залежного селянства. Тани володіли заснованим на королівському акті правом володіння землею і повинні були виконувати три основні обов'язки: брати участь в поході, в будівництві укріплень і в лагодження мостів. Крім того, для багатьох землевласників за наказом короля могли вводитися і інші служби: благоустрій заповідних королівських парків, спорядження суден, охорона узбережжя, церковна десятина і т.п. Поступово тани утворюють воєнний стан.

З збіднілих керлів утворилися численні категорії залежного селянства - як з фіксованими повинностями, так і без них. Повинності визначалися звичаями маєтку. Після смерті селянина глафорд отримував все його майно.

Значного поширення як і раніше мала рабська праця завойованого населення. Церква засуджувала свавілля і жорстоке поводження з невільними: раб, який працював в недільний день за вказівкою свого пана, ставав вільним.

Англійське духовенство на чолі з архієпископом Кентерберійським користувалося більш незалежним становищем відносно папської влади, ніж церква на континенті. Богослужіння велося місцевою мовою. Представники духовенства брали участь у вирішенні світських справ у місцевих та королівських зборах.

Англійська церква була великим землевласником - їй належало до однієї третини всіх земель. Разом з тим духовні особи не були вилучені з загальнодержавної системи податків і повинностей.

В цілому до моменту нормандського завоювання процеси феодалізації англосаксонського суспільства, оформлення феодального землеволодіння, васально-ленної ієрархії були ще далеко не завершені. Існував значний прошарок вільного селянства, особливо на сході країни ("область датського права").

Англосаксонське держава. Незважаючи на піднесення та зміцнення королівської влади в англосаксонський період, зберігаються відношення до короля як до військового ватажка і принцип виборів при заміщенні престолу. Поступово, однак, монарх затвердив своє право верховної власності на землю, монопольне право на чеканку монети, мита, на отримання натуральних поставок з усього вільного населення, на військову службу з боку вільних. У англосаксів існував прямий податок на користь короля - так звані "датські гроші", і стягувався штраф за відмову брати участь в поході. Королівський двір поступово став центром управління країною, а королівські наближені - посадовими особами держави.

Разом з тим правові пам'ятники IX-XI ст. вже свідчать про певну тенденцію до передачі великим земельним власникам прав і повноважень королівської влади: права судити своїх людей, стягувати штрафи і збори, збирати ополчення на своїй території. Могутні тани часто призначалися королівськими представниками - керуючими в адміністративних округах.

Вищий державний орган в англосаксонську епоху - вітанагемот - рада вітанів, "мудрих". Це зібрання гідних чоловіків включало самого короля, вище духовенство, світську знати, в тому числі так званих королівських танов, які отримали особисте запрошення короля. При Едуарді Сповідникові в вітанагемоті засідала також значна група норманів, які отримали землі і посади при дворі. Крім того, запрошувалися королі Шотландії і Уельсу і виборні від м. Лондона.Всі важливі державні справи вирішувалися "за порадою і за згодою" цього зібрання. Його основні функції - обрання королів і вищий суд. Королівській владі в IX-Х ст. вдалося дещо обмежити прагнення вітанагемота втручатися в найбільш важливі питання соціальної політики - зокрема в розподіл земель.Місцеве управління в Англії значною мірою грунтувалося на принципах самоврядування. Закони англосаксонського короля Етельстана (X ст.) та його послідовників згадують нижчі одиниці місцевого управління - сотні і десятки. Сотня, очолювана сотником, управлялася загальними зборами, які збиралися приблизно раз на місяць. Сотні ділилися на десять десятків - сімей на чолі з десятником, основним завданням яких була підтримка правопорядку та сплата податків. У сотенних народних зборах розглядалися всі місцеві, в тому числі судові, справи і двічі на рік проводилася перевірка десятків, щоб упевнитися, що кожен десяток пов'язаний круговою порукою, а всі правопорушення відомі і представлені владі належним чином. Приблизно в той же час країна була розділена, в основному у військових цілях, на 32 великих округи (графства). Центром графства було, як правило, укріплене місто. Збори графства з кінця Х ст. збиралися двічі на рік для обговорення найбільш важливих місцевих справ, включаючи суд у цивільних і кримінальних справах. У ньому повинні були брати участь всі вільні люди округу і перш за все світська і церковна знать. Міста і порти мали свої власні збори, що перетворилися потім у міські та купецькі суди. Існували також збори сіл. Десятки, сотні і графства не складали чіткої ієрархічної системи і керувалися в значній мірі автономно один від одного.На чолі графства стояв, як правило, олдермен, який призначається королем за згодою вітанагемота з представників місцевої знаті. В основному його роль полягала в керівництві зборами графства і його збройними силами. Поступово в управлінні сотнею і графством зростає роль особистого представника короля - герефи. Гереф - королівський міністеріал - призначався королем із середнього шару служивої знаті і подібно графу у франків міг бути керуючим певного округу або міста. До Х ст. гереф поступово набуває важливі поліцейські і судові повноваження, контролюючи своєчасне надходження в казну податків і судових штрафів. Таким чином, уже в англосаксонську епоху став складатися на місцях механізм централізованого бюрократичного управління через посадових осіб адміністративних округів, підзвітних королю і діючих на основі письмових наказів за королівською печаткою.

3.Період сеньйоральної монархії(XI-XIIст)

Нормандське завоювання Англії спричинило поглиблення феодалізації англійського суспільства.

Основою феодального господарства в нормандської Англії став манор - сукупність земельних володінь окремого феодала. Становище селян манора, що підлягають суду свого лорда, визначалося маноріальнимі звичаями. Більше половини судів сотні перетворилися в маноріальні суди - приватні курії феодалів. Разом з тим Вільгельм Завойовник, використовуючи як своє становище, так і англійські політичні традиції, проводив політику, що сприяла централізації держави та зміцнення основ королівської влади.

Значна частина конфіскованої у англосаксонської знаті землі увійшла до складу королівського домену, а решта розподілялася між нормандськими і англосаксонськими феодалами не суцільними масивами, а окремими ділянками серед інших володінь. Завойовники принесли з собою і суворе "лісове право", що дало можливість оголосити королівськими заповідниками значні лісові масиви і суворо карати за порушення їх меж. Більш того, король оголосив себе верховним власником всієї землі і зажадав від всіх вільних землевласників принесення йому присяги вірності. Така присяга зробила феодалів всіх рангів васалами короля, зобов'язаними йому передусім військовою службою. Принцип "васал мого васала - не мій васал", характерний для континенту, в Англії не утвердився. Всі феодали розділилися на дві основні категорії: безпосередніх васалів корони, в якості яких зазвичай виступали великі землевласники (графи, барони), і васалів другого ступеня (підвасалів), що складалися з маси середніх і дрібних землевласників. Значна частина духовенства несла ті ж служби на користь короля, що і світські васали.

Таким чином, феодали в Англії не придбали тієї самостійності і тих імунітетів, якими вони користувалися на континенті. Право верховної власності короля на землю, що давало йому можливість перерозподіляти ділянки землі і втручатися у відносини землевласників, послужило утвердженню принципу верховенства королівського правосуддя по відношенню до судів феодалів всіх рангів.

З метою податкової політики і виявлення соціального складу населення країни в 1086 році була проведений перепис земель і жителів, результати якого відомі під назвою "Книга страшного суду". За даними перепису, більша частина селян була закріпачена і виступала як особисто залежні, спадкові власники землі від лорда (віллани). Проте в "області датського права" (Східна Англія) і в деяких інших місцевостях зберігся прошарок вільних селян і близьких до них за положенню сокменів, на яких поширювалася лише судова влада лорда манора.

Вільне селянське населення в XI-XII ст. перебувало під впливом суперечливих факторів. З одного боку, королівська влада сприяла закріпаченню нижчих категорій вільного селянства, перетворенню їх у віланів. З іншого - розвиток ринку в кінці XII ст. призвів до появи більш заможних селянських власників, яких королівська влада розглядала як політичних союзників у боротьбі з сепаратизмом великих феодалів. Королівські суди нерідко захищали таких власників від сваволі лордів. Формально однаковий захист королівським "загальним" правом будь-якого вільного тримання (freehold) (лицарського, міської, селянської) сприяв в кінці XII ст. згладжуванню правових і соціальних відмінностей між верхівкою вільного селянства, городянами, дрібним лицарством. Зближувала ці шари і певна спільність їх економічних інтересів.

Відносна єдність держави, зв'язки з Нормандією і Францією сприяли розвитку торгівлі. В умовах посилення центральної влади англійські міста не отримали такої автономії, як на півдні континенту або в Німеччині, і змушені були все частіше купувати королівські хартії, в яких містилися лише деякі торговельні привілеї.

Централізація державної влади. Реформи Генріха II. Заходи нормандських королів сприяли державній централізації й збереженню державної єдності, незважаючи на заглиблення феодалізації суспільства. Однак до кінця XII ст. централізація забезпечувалася в основному за рахунок сеньйоральних, приватних прав англо-нормандських королів і залежала від їх здатності виступати авторитетним главою феодально-ієрархічної системи та місцевої церкви. Судові та фіскальні права корони відносно своїх підданих були лише правами вищого сеньйора по відношенню до своїх васалів і грунтувалися на присязі вірності. Вони регламентувалися значною мірою феодальним звичаєм, хоча вже почали переростати його рамки.

Відповідно, вони могли бути в будь-який час оскаржені незадоволеними васалами. Свідченням цього є безперервні в XI-XII ст. заколоти баронів, які звинувачують корону в зловживаннях своїми сеньйоральними правами. З моменту нормандського завоювання і протягом всього XII в. королі змушені були постійно підтверджувати свою прихильність споконвічним звичаям та вольностям англосаксів, а баронам і церкви дарувати "хартії вольностей". Ці хартії містили положення про мир, про викорінення "дурних" і підтримці старовинних, "справедливих" звичаїв, про зобов'язання корони дотримуватися привілеїв та вольностей феодалів, церкви і міст. Проте з середини XII в. спроби пов'язати королівську владу рамками феодального звичаю і власної присяги стали натрапляти на посилення публічних засад у державному управлінні.

До другої половини XII в. в Англії не було професійних адміністративно-судових органів. Центр управління - королівський двір (курія) - постійно переміщався і довго був відсутній в Англії, оскільки король частіше жив в Нормандії. У своєму розширеному складі королівська курія представляла собою зібрання безпосередніх васалів і наближених короля. Під час відсутності короля Англією фактично правив головний юстиціарій - духовна особа, знавець канонічного і римського права. Його помічником був канцлер, який керував секретаріатом. Центральна влада була представлена ​​на місцях "роз'їзними" посланцями і шерифом з місцевих магнатів, які нерідко виходили з-під контролю центру. Керівництво ними зводилося в основному до відправлення їм виконавчих наказів (writ) з канцелярії короля із зазначенням виправити ті чи інші порушення, про які стало відомо короні. Більшість судових справ вирішувалося місцевими (сотенними, графськими) зборами і маноріальними судами, застосовували архаїчні процедури типу ордалій і судового поєдинку. Королівське правосуддя мало, таким чином, винятковий характер і могло бути даровано лише в разі відмови в правосудді в місцевих судах або особливого поводження за "королівською милістю". Відомий випадок, коли один барон, безпосередній васал корони, витратив майже п'ять років і величезну на ті часи суму грошей в пошуках короля для принесення йому скарги у цивільній справі.

Зміцнення прерогатив корони, бюрократизація й професіоналізація державного апарату, що дозволили зробити централізацію в Англії незворотною, пов'язані в основному із заходами Генріха II (1154-1189). Реформи Генріха II, які сприяли створенню загальнодержавної бюрократичної системи управління і суду, не пов'язаних з сеньоріальними правами корони, можна умовно звести до трьох головних напрямків:

1) приведення в систему і надання більш чіткої структури королівській юстиції (удосконалення форм процесу, створення конкуруючої з традиційними і середньовічними судами системи королівського роз'їзного правосуддя і постійно діючих центральних судів);

2) реформування армії на основі поєднання ополченців та найманців;

3) встановлення нових податків.

При перебудові Генріхом II судово-адміністративної системи були використані англосаксонські, нормандські й церковні постанови, що застосовувалися на практиці від випадку до випадку Типова для раннього середньовіччя практика роз'їзного управління прийняла в Англії більш постійний і упорядкований характер. З цього часу в Англії міцно затверджується діяльність роз'їзних судів - виїзних сесій королівських суддів. Якщо у 1166 році були призначені тільки два судді для об'їзду графств, то в 1176 році були організовані шість об'їзних округів і число роз'їзних суддів збільшилася до двох-трьох десятків. Призначення роз'їзних суддів вироблялося королівським наказом про початок загального судового об'їзду. Цим же наказом судді наділялися надзвичайними повноваженнями (не тільки судовими, а й адміністративними, фінансовими). В ході судового об'їзду розбиралися всі позови, підсудні короні, вироблялися арешти злочинців, розслідувалися зловживання місцевих чиновників.

Одночасно впорядковувалась система королівських наказів і узаконювалася спеціальна процедура для розслідування земельних спорів і правопорушень. Така процедура була дарована всім вільним як "привілей" і "благодіяння", які застосовуються тільки в королівських судах. Для початку цієї процедури потрібно було купити спеціальне розпорядження королівської канцелярії - наказ про право (writ of rignt), без якого не міг бути поданий цивільний або кримінальний позов до королівського суду. Після цього розслідування повинно було проводитися роз'їзними суддями або шерифом з допомогою присяжних - дванадцяти повноправних громадян сотні, які давали присягу в якості свідків або обвинувачів. Такий порядок розслідування створював можливість для більш об'єктивного вирішення справ у порівнянні з ордаліями і судовим поєдинком в судах феодалів. Поступово розвинута система королівських наказів призводила до обмеження юрисдикції маноріальних курій за позовами про право власності на землю. Що ж до правопорушень, то навіть віллан міг звернутися в королівський суд з кримінальним позовом. Шерифи могли, не рахуючись з правами феодалів, вступати в їх володіння з метою упіймання злочинців та перевірки дотримання кругової поруки.

Таким чином, у другій половині XII в. Генріхом II був створений спеціальний механізм королівського правосуддя у цивільних і кримінальних справах, який підвищив авторитет і розширив юрисдикцію королівських судів.

У зв'язку з введенням вдосконалених судових процедур з середини XII в. відбувається упорядкування структури та компетенції вищого органу центрального управління - королівської курії. В процесі спеціалізації функції і виділення в складі курії ряду окремих відомств остаточно сформувалися канцелярія на чолі з канцлером, центральний ("особистий") суд короля і казначейство. У складі "особистого" королівського суду, куди з 1175 призначаються постійні духовні та світські судді і який знаходить постійну резиденцію в Вестмінстері, поступово виділяється Суд загальних позовів. Цей суд міг засідати без участі короля і не повинен був слідувати за ним при його переїздах. Діяльність Суду загальних позовів відіграла вирішальну роль у створенні "загального права" Англії.

Складніше було у взаєминах королівської влади з англійською церквою, між світським і церковним правосуддям. Після нормандського завоювання церковні та світські суди були розділені, причому церковні суди стали розглядати всі духовні та частину світських справ (шлюби, заповіти і т.п.). Проте королівська влада зберігала контроль над церквою. Нормандські королі самі призначали єпископів, видавали церковні постанови для Англії і Нормандії, отримували доходи з вакантних єпископств. Однак у міру посилення папської влади і католицького центру в Римі англійська корона стала все частіше стикатися з опором церкви, і питання про "свободу церкви" в Англії стало одним із приводів для майбутніх драматичних конфліктів між церковною і світською владою.

При Генріхові I в Нормандії був укладений конкордат з папою, згідно з яким, як і пізніше в Німеччині, духовна інвеститура каноніків перейшла до папи, а світська залишилася у короля.

Генріх II, намагаючись посилити вплив корони на місцеву церкву, видав в 1164 році Кларендонські конституції. За ним король визнавався верховним суддею у справах, що розглядаються церковними судами. Усі суперечки з приводу церковних постанов повинні були вирішуватися в королівському суді. Без згоди короля ніхто з його васалів і чиновників не міг бути відлучений від церкви. Були підтверджені принципи світської інвеститури короля і можливість його втручання у вибори церквою вищих духовних ієрархів. Однак під сильним тиском папи і місцевого духовенства король змушений був відмовитися від ряду положень цих конституцій.

Після нормандського завоювання структура місцевого управління не змінилася. Збереглося поділ країни на сотні і графства. Представниками королівської адміністрації в графствах стали шерифи, в сотнях - їх помічники, бейліфи. Шериф мав вищої військової, фінансової та поліцейської владою на території графства, був основним виконавцем наказів королівської канцелярії.

Свої адміністративно-судові функції шерифи здійснювали в тісній взаємодії зі зборами графств і сотень, скликаючи їх і головуючи на сесіях. Ці установи зберігалися в Англії і в наступний період, хоча поступово втрачали самостійність і все більше перетворювалися на знаряддя центрального уряду на місцях. Незважаючи на вилучення з їх судової компетенції більшості цивільних позовів, їх роль дещо зросла у зв'язку з призначенням осіб, які брали участь у розслідуваннях у кримінальних справах (присяжних). Участь населення в королівському судочинстві стало характерною рисою англійської системи місцевого управління.

Військова реформа Генріха II полягала в поширенні військової повинності на все вільне населення країни: будь-який вільний - феодал, селянин, міський житель - повинен був мати озброєння, відповідне його майновому положенню. Маючи своє спорядження, військо, тим не менш, містилося за рахунок державної скарбниці, надходження до якої були значно збільшені.

Перш за все була узаконена заміна особистої військової повинності сплатою "щитових грошей", які стали стягувати не тільки з феодалів, але навіть з невільних. Цей захід відкривав можливість для короля утримувати наймане рицарське ополчення. Крім практики стягування "щитових грошей" з феодалів і прямого податку (тальї) з міст поступово утвердився податок на рухоме майно.

Військові та фінансові реформи Генріха II дозволили різко збільшити чисельність відданих королю військ і підірвати керівництво військом з боку найбільших феодалів, а також отримати кошти на утримання професійного чиновництва. Крім того, дуже дохідною статтею бюджету залишалося здійснення правосуддя.

4.Станово - представницька монархія(XII-XVст.)

Особливості станової структури. У XIII ст. співвідношення соціальних і політичних сил в країні продовжувало змінюватися на користь посилення централізації та концентрації всієї влади в руках монарха.

Як безпосередні васали короля барони несли численні фінансові та особисті зобов'язання перед сюзереном, у разі злісного невиконання яких могла здійснена конфіскація їх земель.

Протягом XIII в. були істотно обмежені і імунітетні права великих феодалів. Глостерський статут 1278 проголосив перевірку імунітетних привілеїв англійських феодалів судовим шляхом. В цілому ж дворянський титул в Англії не супроводжувався будь-якими податковими та судовими привілеями. Феодали сплачували податки формально нарівні з іншими вільними і були підсудні одним і тим же судам. Однак політична вага англійського вищого дворянства була значна: воно було неодмінним учасником роботи вищих дорадчих та деяких інших органів при королі. У XIII ст. великі феодали Англії постійно вели між собою і з королем запеклу боротьбу за землю і джерела доходів, за політичний вплив в країні.

В результаті субінфеодації і дроблення великих володінь кількість середніх і дрібних феодалів збільшується, склавши до кінця XIII ст. не менше 3/4 пануючого класу Англії. Ці шари феодалів особливо потребували посилення державної централізації, гуртувалися навколо короля.

Розвиток товарно-грошових відносин помітно позначився на становищі селянства. Посилюється розшарування селянства, зростає чисельність особисто вільної селянської верхівки. Розбагатілі селяни-фрігольдери часто набувають лицарське звання, зближуючись з нижчими верствами феодалів.

Кріпосне селянство - віллани - в XIII в. залишалося безправним. Виключення віланів з усіх привілеїв "загального права", формально гарантованих всім вільним, одержувало назву принципу "виключення вілланства". Власником всього майна, що належить вілану, визнавався його лорд. Разом з тим юридична теорія та законодавство XIII в. визнали за віланами право на кримінальний позов в королівському суді навіть проти свого пана. Цей факт відбивав об'єктивні процеси розвитку феодалізму і певні інтереси королівської влади, зацікавленої в загальнодержавному оподаткуванні віланов поряд з вільним населенням (у виплаті всіх поборів місцевого значення, тальї, податку з рухомого майна). З кінця XIV ст. вілани поступово викуповують особисту свободу, зникає панщина, основною формою феодальної ренти стає грошова.

Серед городян, як і серед інших верств населення, в XIII-XIV ст. посилюється соціальна диференціація, яка йшла паралельно з консолідацією міського стану в масштабі всієї країни. Міста Англії, за винятком Лондона, були невеликі. Міські корпорації, як і місто в цілому, не отримали тут такої самостійності, як на європейському континенті.

Таким чином, процеси державної централізації в Англії (XIII ст.) були прискорені наявністю всезростаючого прошарку вільного селянства, зближенням в економічному та правовому відношенні лицарства, городян і заможного селянства і, навпаки, посиленням розбіжностей між верхівкою феодалів і рештою станів. Загальні економічні та політичні інтереси лицарства і всієї фрігольдерской маси сприяли встановленню їх політичного союзу. Зростання ж економічної і політичної ролі цих верств забезпечило їм подальше політичне визнання і участь в утвореному парламенті.

Велика хартія вольностей. На початок XIII ст. в Англії складаються об'єктивні передумови для переходу до нової форми феодальної держави - монархії з становим представництвом. Однак королівська влада не виявляла готовність залучати до вирішення питань державного життя представників пануючих станів. Навпаки, за наступників Генріха II, що терпіли невдачі у зовнішній політиці, зростають крайні прояви монархічної влади, посилюється адміністративне та фінансове свавілля короля і його чиновників. У зв'язку з цим визнання права станів брати участь у вирішенні важливих політичних та фінансових питань відбувалося в Англії в ході гострих соціально-політичних конфліктів. Вони прийняли форму руху за обмеження зловживань центральної влади. Цей рух очолювали барони, до яких періодично приєднувалися лицарство й маса фригольдеров, незадоволених надмірними поборами та здирництвом королівських чиновників. Соціальний характер антикоролівських виступів був особливістю політичних конфліктів XIII в. в порівнянні з баронськими заколотами XI-XII ст. Не випадково ці потужні виступи в XIII в. супроводжувалися прийняттям документів, які отримали велике історичне значення.

Основними віхами цієї боротьби були конфлікт 1215 року, що закінчився прийняттям Великої хартії вольностей, і громадянська війна 1258-1267 рр.., Яка привела до виникнення парламенту.

Велика хартія вольностей 1215 року була прийнята в результаті виступу баронів за участю лицарства і городян проти короля Іоанна Безземельного. Офіційно в Англії цей документ вважається першим конституційним актом. Однак історичне значення Хартії може бути оцінене лише з урахуванням реальних умов розвитку Англії наприкінці XII - початку XIII ст. Закріплюючи вимоги та інтереси різнорідних і навіть протиборчих, але тимчасово об'єднаних сил, Хартія є суперечливим документом, що не виходить за межі феодального угоди між королем і верхівкою опозиції.

Більшість статей Хартії стосується васально-ленних відносин короля і баронів і прагне обмежити свавілля короля в використанні його сеньйоріальних прав, пов'язаних із земельними володіннями. Ленний опікун за ст. 4 повинен був отримувати в свою користь помірні доходи і не завдавати шкоди ні людям, ні речам опікуваного володіння. Уступка великим феодалам зроблена також у статтях, в яких йдеться про заповідні королівських лісах і річках (ст. 44, 47, 48).

Разом з тим серед чисто "баронських" статей Хартії виділяються такі, які мали загальнополітичний характер. Найбільш відверто політичні претензії баронства виражені в ст. 61. У ній простежується прагнення до створення баронської олігархії шляхом заснування комітету з 25 баронів з контрольними функціями стосовно короля. Незважаючи на цілий ряд застережень (про процедуру контролю, посилання на "громаду всієї землі"), ця стаття прямо санкціонувала можливість баронської війни проти центральної влади. Статті 12 і 14 передбачали створення ради королівства, що обмежує владу короля по одному з важливих фінансових питань - стягування "щитових грошей". Відповідно визначався і склад цієї "загальної" ради (ст. 14) тільки з безпосередніх васалів короля. Характерно, що ця рада мав вирішувати питання і про стягування феодальної допомоги з м. Лондона. Решта видів податків і зборів, у тому числі найбільш важкий податок з міст - талью, король міг і раніше стягувати одноосібно. Статті 21 і 34 були направлені на ослаблення судових прерогатив корони. Стаття 21 передбачала підсудність графів і баронів суду "рівних", вилучаючи їх з-під дії королівських судів за участю присяжних. Стаття 34 забороняла застосування одного з видів судових наказів (наказу про негайне відновлення позивача в правах або явку відповідача в королівський суд), тим самим, обмежуючи втручання короля у суперечки великих феодалів з їх васалами з приводу вільних тримань. Це мотивувалося в Хартії турботою про збереження у "вільних людей" їх судових курій. Проте термін "вільна людина" тут явно вживається з метою маскування чисто баронського вимоги. Адже в умовах Англії XIII в. володарями судової курії могли бути тільки деякі великі власники імунітетів.

Набагато більш скромне місце займають статті, що відображають інтереси інших учасників конфлікту. Інтереси лицарства в найбільш загальному вигляді виражені в ст. 16 і 60, де йдеться про несення за лицарський лен тільки покладеної служби і про те, що положення Хартії, що стосуються взаємин короля з його васалами, відносяться і до відносин баронів з їхніми васалами.

Дуже скупо йдеться в Хартії про права городян і купців. Стаття 13 підтверджує за містами стародавні вільності і звичаї, ст. 41 дозволяє всім купцям вільне і безпечне пересування і торгівлю без стягнення з них незаконних мит. Нарешті, ст. 35 встановлює єдність мір і ваг, важливе для розвитку торгівлі.

Велике значення мала численна група статей, спрямованих на впорядкування діяльності королівського судово-адміністративного апарату. Дана група статей (ст. 18-20, 38, 39, 40, 45 і ін) підтверджує і закріплює сформовані з XII ст. судово-адміністративні і правові інститути, обмежує сваволю королівських чиновників у центрі і на місцях. Так, за ст. 38 чиновникам не можна було залучати будь-кого до відповідальності лише за усною заявою і без свідків, які заслуговують довіри. В ст. 45 король обіцяв не призначати на посади суддів, констеблів, шерифів і бейліфа осіб, які не знають законів країни і не бажають їх добровільно виконувати. Хартія також забороняла в ст. 40 стягувати довільні і непропорційні судові мита. Особливу популярність здобула ст. 39 Хартії. Вона забороняла арешт, ув'язнення, позбавлення володіння, оголошення поза законом, вигнання або "обездолення будь-яким чином" вільних людей інакше, як за законним вироком рівних і за законом країни. У XIV в. ст. 39 Хартії неодноразово уточнювалася і редагувалася парламентом як гарантування недоторканності всіх вільних.

Таким чином, Велика хартія відобразила співвідношення соціально-політичних сил в Англії початку XIII ст., І перш за все компроміс короля і баронів. Політичні статті Хартії свідчать про те, що барони прагнули зберегти частину своїх імунітетів і привілеїв, поставивши здійснення окремих прерогатив центральної влади під свій контроль або обмеживши їх використання відносно феодальної верхівки.

Доля Хартії чітко продемонструвала безперспективність баронських претензій і незворотність процесу державної централізації Англії. Через кілька місяців після закінчення конфлікту Іоанн Безземельний, спираючись на підтримку папи, відмовився від дотримання Хартії. Надалі королі неодноразово підтверджували Хартію (1216, 1217, 1225, 1297 роки), однак з неї було вилучено понад 20 статей, у тому числі 12, 14 і 61-а.

З політичних інститутів, передбачених "баронськими" статтями Хартії, більш-менш утвердилася Велика рада королівства, що мала дорадчі функції і складалася з великих феодальних магнатів. В середині XIII ст. вона часто іменувалася "парламентом". Однак такий "парламент" не був ні становою, ні представницькою установою.

5.Англійський абсолютизм(кінXV-серXVIIст)

Зміни в суспільному ладі. Протягом XIV-XV cт. в економіці і соціальній структурі Англії відбулися значні зміни, що зумовили становлення абсолютизму.

Поступово відбувається капіталістичне переродження феодального землеволодіння. Розвиток товарно-грошових відносин і промисловості, збільшення попиту на англійську шерсть спричинили за собою перетворення маєтків феодалів у товарні господарства. Все це відповідало накопиченню капіталу і виникненню перших мануфактур, насамперед у портах і селах, де був відсутній цеховий лад, який став гальмом на шляху розвитку капіталістичного виробництва. Формування капіталістичних елементів в селі раніше, ніж у місті, було особливістю економічного розвитку Англії цього періоду.

Намагаючись розширити свої володіння з метою перетворення їх в пасовища для овець, феодали захоплюють общинні землі, зганяючи селян з їхніх ділянок ("обгородження"). Це призвело до прискореної диференціації сільського населення на фермерів, малоземельних орендарів і безземельних наймитів.

До кінця XV в. англійське селянство розділилося на дві основні групи - фригольдеров і копигольдеров. На відміну від фригольдеров копігольдери - нащадки колишніх кріпаків - продовжували нести ряд натуральних і грошових повинностей по відношенню до феодалів. Їх права на земельні ділянки були засновані на копіях рішень маноріальних судів.

У другій половині XV ст. відбуваються значні зміни і в структурі самого класу феодалів. Міжусобні війни Червоної та Білої троянди підірвали міць великого феодального землеволодіння, привели до винищення старої феодальної знаті. Величезні володіння світських і духовних феодалів пускалися короною у продаж і купувалися міської буржуазією і верхівкою селянства. Одночасно зростала роль середніх верств дворянства, інтереси яких були близькі інтересам буржуазії. Ці шари утворили так зване нове дворянство (gentry), особливістю якого стало ведення господарства на капіталістичних засадах.

Розвиток єдиного національного ринку, а також загострення соціальної боротьби зумовили зацікавленість нового дворянства і міської буржуазії в подальшому посиленні центральної влади.

В період первісного накопичення капіталу посилилася колонізація заморських територій: при Тюдорах була заснована перша англійська колонія в Північній Америці - Вірджинія, а на початку XVII ст. була заснована колоніальна Ост-Індська компанія.

Особливості англійського абсолютизму. Абсолютна монархія встановилася в Англії, як і в інших країнах, в період занепаду феодалізму і виникнення капіталістичних виробничих відносин. Разом з тим англійський абсолютизм мав свої особливості, завдяки чому отримав в літературі назву "незавершеного". Незавершеність цієї політичної форми в умовах Англії означала збереження Політичних інститутів, властивих попередній епосі, а також відсутність деяких нових елементів, типових для абсолютизму класичного, французького зразка.

Основна особливість англійської абсолютної монархії полягала в тому, що поряд із сильною королівською владою в Англії продовжував існувати парламент. До інших особливостей англійського абсолютизму відносяться збереження місцевого самоврядування, відсутність в Англії такої централізації і бюрократизації державного апарату, як на континенті. В Англії була відсутня і велика постійна армія.

Центральними органами влади та управління в період абсолютної монархії в Англії були король, Таємна рада і парламент. Реальна влада зосередилася в цей період повністю в руках короля.

Таємна рада короля, остаточно склався в період абсолютизму, складався з вищих посадових осіб держави: лорда-канцлера, лорда-скарбника, лорда-хранителя печатки та ін

Зміцніла королівська влада не змогла скасувати парламент. Його стійкість була наслідком союзу джентрі і буржуазії, основи якого були закладені в попередній період. Цей союз не дозволив королівській владі, використовуючи ворожнечу станів, ліквідувати представницькі установи в центрі і на місцях.

Верховенство корони у взаємовідносинах з парламентом було оформлено статутом 1539 року, який прирівняв укази короля в Раді до законів парламенту. Хоча в 1547 році парламент формально скасував цей статут, перевага корони над парламентом фактично зберігалося.

Парламент продовжував зберігати за собою прерогативу затвердження розмірів зборів та податків. Протидія парламенту встановленню нових податків змушувало англійських королів вдаватися до позик, запровадження мит на ввіз і вивіз товарів, до видачі за великі грошові виплати привілеїв компаніям на виключне право торгівлі (так званих монополій). Ці дії іноді викликали опір парламенту, але його можливості впливати на політику королівської влади в цей період ослабнули. У зв'язку з бурхливою колонізацією неанглійських територій Британських островів англійська система управління поступово поширювалася на всю Британію. В 1536-1542 рр.. до складу англійської держави був остаточно інтегрований Уельс. У 1603 році під владу англійської корони перейшла північно-східна провінція Ірландії - Ольстер. З 1603 року в результаті династичного престолонаслідування в особистій унії з Англією (під владою одного короля) стала знаходитися Шотландія. Фактично це об'єднання було номінальним, і Шотландія зберігала статус самостійного державного утворення.

У період абсолютизму остаточно затверджується верховенство королівської влади над англійською церквою. З метою установи в країні церкви, підпорядкованої королівської влади, в Англії була проведена Реформація, що супроводжувалася вилученням церковних земель і перетворенням їх у державну власність (секуляризація). Парламент Англії при Генріху VIII з 1529 по 1536 р. прийняв ряд законів, що оголошував короля главою церкви і наділяє його правом намічати кандидатів на вищі церковні посади. В кінці XVI ст. законодавчим шляхом було встановлено зміст віровчення нової церкви, а також порядок богослужіння. Таким чином, так звана англіканська церква перестала залежати від римського папи і перетворилася в частину державного апарату.

Вищим церковним органом країни була Висока комісія. До її складу поряд з духовними особами входили члени Таємної ради та інші посадові особи. Компетенція комісії була надзвичайно великою. Вона розслідувала справи, пов'язані з порушенням законів про верховенство королівської влади в церковні справи, "заворушення духовного і церковного характеру". Основним завданням комісії була боротьба з супротивниками реформованої церкви - як з католиками, так і з прихильниками найбільш радикальних і демократичних форм протестантизму (наприклад, пресвітеріанство, вкоріненого в Шотландії). Будь-які три члени комісії, якщо серед них був один єпископ, володіли правом піддавати покаранню осіб, які не відвідують церкву, припиняти єресі, зміщувати пасторів. Надалі до ведення Високої комісії був віднесений ряд суто світських справ - про жебраків в Лондоні, про цензуру і т.п. Реформована церква, зберігши чимало рис католицизму як у структурі, так і в богослужінні, перетворилася в орган, одним із завдань якого стала пропаганда теорії божественного походження влади короля.

З встановленням абсолютизму система місцевих органів управління стала більш стрункою, зросла її залежність від центральних органів влади. Основні зміни в місцевому управлінні у цей період висловилися в установленні посади лорда-лейтенанта і адміністративному оформленні місцевої одиниці - церковного приходу. Лорд-лейтенант, який призначався в графство безпосередньо королем, очолював місцеве ополчення, керував діяльністю мирових суддів і констеблів.

Прихід представляв собою низову самоврядну одиницю, що поєднала функції місцевого церковного та територіального управління. Збори парафіян, які сплачували податки, вирішувало питання розподілу податків, ремонту доріг та мостів і т.п. Крім того, збори обирали посадових осіб приходу (церковних старост, наглядачів за бідними та ін.) Ведення церковних справ у парафії здійснювалося настоятелем парафії. Вся його діяльність була поставлена ​​під контроль мирових суддів, а через них - під контроль органів управління графствами і центральних органів. Четвертні сесії мирових суддів перетворилися у вищі інстанції з усіх питань, що належать до справ управління парафіями. Збори графств, ще збереглися від колишнього періоду, остаточно втрачають своє значення.

При абсолютизмі остаточно оформилася структура і юрисдикція центральних Вестмінстерських судів, у тому числі Суду справедливості та Вищого суду адміралтейства. Однак крім них створюються надзвичайні суди, такі як Зоряна палата та судові ради в "бунтівних" графствах. Зоряна палата в якості спеціального відділення Таємної ради була знаряддям боротьби з противниками королівської влади (спочатку - з непокірними феодалами). Судочинство в ній носило в основному інквізиційний характер, а рішення виносилися на розсуд суддів. Згодом Зоряна палата стала виконувати також функції цензора та органу нагляду за правильністю винесення вердиктів присяжними. Судові поради, підлеглі Таємного раді, були створені в тих районах Англії, де часто порушувалося "громадський спокій" (Уельс, Шотландія).

У період абсолютизму розширилася судова компетенція мирових суддів. Всі кримінальні справи наказувалося розглядати роз'їзним і мировим суддям після затвердження за ним обвинувального акта великим журі. Присяжні засідателі включалися до складу суду. Майновий ценз для присяжних за законом Єлизавети I був підвищений з 40 шилінгів до 4 фунтів стерлінгів.

Основні принципи організації армії мало змінилися. Під час встановлення абсолютної монархії Генріх VII (1485-1509 рр..), щоб підірвати остаточну військову міць старої аристократії, видав закон про заборону феодалам мати свиту і затвердив монопольне право корони використовувати артилерійські знаряддя.

Скасування збройних сил великих феодалів в Англії не спричинило за собою створення постійної королівської армії. Варта фортець і королівська гвардія залишалися нечисленними. Сухопутна армія продовжувала являти собою ополчення у вигляді загонів міліції.

 

Англійська держава, займаючи острівне положення, потребувала для захисту своєї території сильного морського флоту. Військовий флот став основою збройних сил Англії, знаряддям панування на морях і колонізації інших територій.