Методологічні основи регіональної економіки

ЕКОНОМІКА РЕГІОНІВ УКРАЇНИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

 

Сутність регіональної економіки, її структура та особливості формування

 

1. Методологічні основи регіональної економіки

2. Передумови регіонального економічного розвитку

3. Економіка регіону — ланка єдиного господарського комплексу

4. Диференціація регіонів за рівнем розвитку продуктивних сил

5. Соціально-економічні та екологічні проблеми регіонів і шляхи їх вирішення

 

Методологічні основи регіональної економіки

 

Сутність регіональної економіки. Сучасний розвиток національної економіки характеризується формуванням регіональних господарських систем та посиленням децентралізації соціально-економічної діяльності. Це виражається у зростанні самоуправління розвитком регіонів, все більшому зосередженні в них адміністративних повноважень і господарської самостійності.

Регіони безпосередньо реалізують соціально-економічну політику держави, в них здійснюється сучасна і майбутня стратегія національного розвитку. Вона ґрунтується на природних, соціальних, економічних, екологічних та інших особливостях конкретних територій.

Для глибокого опанування знаннями з питань регіональної економіки необхідно визначити сутність основного поняття — «регіональна економіка», виявити її місце в системі економічних наук, тобто розкрити вихідні її методологічні положення.

Протягом значного історичного періоду питання економічного розвитку регіонів привертало увагу багатьох дослідників, державних діячів, практиків. Для будь-якого господарюючого суб'єкта цілком зрозумілим і економічно доцільним є максимально повне врахування особливостей тієї місцевості, де передбачається організація економічної діяльності. Оскільки вихідною умовою цієї діяльності є певні переваги окремого регіону порівняно З ІНШИМИ, то це зумовлювало специфічність господарської діяльності різних територій.

Цими перевагами могли бути певні види природних, насамперед мінерально-сировинних, соціальних (особливо робочої сили), виробничих та інших видів ресурсів, економіко-географічного положення щодо районів сировини, енергії і ринків збуту готової продукції.

У сукупності вони дозволяли господарюючому суб'єкту зменшувати витрати на виробництво, мати стабільний ринок споживання а отже, отримувати постійний дохід від своєї діяльності.

Взаємодія всіх господарюючих суб'єктів на певній території вела до формування на ній специфічного господарського комплексу і його самовизначення в загальній економічній системі. Найбільш повно розкрити механізм його розвитку можна тоді, коли розглядати цей господарський комплекс як цілісну систему з усією сукупністю економічних відносин.

Регіональна економічна система має досить складний механізм самовідтворення, в основі якого лежить сукупність регіональних переваг. Джерелами, які живлять цю систему, є як місцеві, так і залучені ззовні ресурси. Продукти господарської діяльності цієї системи можуть споживатися на місці їх виробництва або вивозитись за межі регіональної системи, формуючи сектори її збуту.

Таким чином, господарство на певній території набуває рис складної регіональної економічної системи з сукупністю взаємозумовлених зв'язків і процесів. На характері цих процесів позначається дія різноманітних чинників економічного розвитку, які утворюють систему економічних, соціальних, організаційних, правових, інформаційних та інших впливів.

 

Господарство регіону завдяки наявності різноманітних зв'язків між його складовими елементами являє собою не тільки виробниче формування, а й певний регіональний соціальний організм, оскільки значна роль в економічному розвитку належить людському чиннику.

Виробнича діяльність, усі процеси суспільної життєдіяльності людини характеризуються взаємодією з навколишнім природним середовищем. Тому економічна діяльність у регіоні значною мірою залежить і від особливостей цього середовища. На певній території залежно від просторових відмінностей умов і ресурсів формуються регіони зі специфічними особливостями господарських комплексів, які і складають регіональну (просторову) економіку.

Таким чином, регіональна економіка — це просторова організація господарства як сукупності територіальних економічних систем.

Регіональна економіка будь-якої території характеризує просторову її будову — територіальні пропорції і форми територіальної організації.

У результаті територіального поділу праці складаються просторові економічні пропорції і форми територіальної організації виробництва, які і відображають просторову експозицію господарства, розміщення його регіональних комплексів.

Регіональна економіка зосереджує в собі територіальні аспекти економічної діяльності. Територіальні пропорції при цьому відображають особливості концентрації виробництва продукції, підприємств, населення тощо, тобто територіальні відносини щодо їх розміщення, які склалися в результаті дії територіального поділу праці.

Регіональна економіка вивчає просторові аспекти розвитку господарства, об'єктивні передумови та закономірності його формування і розвитку.

Її об'єктивними передумовами є: територіальні відмінності природно-ресурсного, виробничого, соціального потенціалів, а також економічних, адміністративних та інших чинників, систем економічних зв'язків, розселення тощо. У центрі уваги регіональної економіки вся сукупність процесів, пов'язаних з просторовим поєднанням економічних явищ, зумовлених регіональними відмінностями ресурсів, засобів і механізмів, які забезпечують економічний відтво-рювальний цикл — виробництво, розподіл, обмін і споживання.

Регіональна економіка — це геопросторове відображення економічних процесів, тобто просторовий аспект їх розвитку.

Для розуміння особливостей формування регіональної економіки необхідно розкрити і сутність такого поняття як «регіон» та визначити структуру просторових елементів регіональної економіки.

Однією з найбільш складних категорій у регіональній економіці і економічній географії є категорії «район» і «регіон». Це — базові вихідні категорії даних наук.

В англійській, французькій, німецькій та іспанській мовах допускається певне ототожнення району і регіону. Термін «регіон» у цих мовах вживається як «регіон» і як «ареал».

Багатозначність латинського слова regio — територія, місцевість, область, район — привносить певні відмінності у визначенні змісту цієї категорії у східноєвропейських дослідників, які розрізняють сутність району та регіону.

В американських та західноєвропейських учених будь-яка територія, що має певні відмінності від інших, вважається регіоном.

В останній період термін «регіон» набуває все більшого застосування і у вітчизняних дослідників та практиків. Це можна пояснити тим, що за своєю суттю він означає будь-яку частину території, яка має відмінні від іншої території ознаки. Наприклад, на території України можна виділити високоурбанізовані регіони. Серед них найвищий рівень урбанізації мають Донбас і Придніпров'я.

У цьому випадку немає потреби ділити на частини всю територію України, як це необхідно було б зробити при районуванні. Тут достатньо виділити лише окремі частини території, які мають певні ознаки.

Таким чином, можна допустити, що регіон — це будь-яка територія, що має певні ознакові відмінності від іншої. Цими ознаками можуть бути певні, цілком визначені риси чи властивості, які є специфічними для даної території. Ці ознаки можуть включати показники інтенсивності, територіальних пропорцій тощо.

Для регіональної економіки таке розуміння сутності регіону є досить продуктивним, бо воно дає змогу розглядати територію як сукупність різноманітних регіонів зі своєрідним характером протікання економічних процесів. Це можуть бути процеси, які стосуються лише гірських регіонів України чи старопромислових або депресивних тощо.

Дослідники і практики приділяли значну увагу вивченню регіонів, їх ресурсних багатств і можливостей використання, формуванню господарських комплексів, економічному і соціальному розвитку регіонів тощо. Найбільшу увагу західноєвропейські дослідники у XIX ст. приділяли питанням оптимального розміщення промислових підприємств з погляду сировини, ринків збуту, витрат, одержання прибутку тощо (А. Вебер, А. Льош та ін.). Ці питання є важливими для пізнання окремих процесів формування економіки в конкретних регіонах.

Дослідження проблем регіональної економіки на території України набрали широкого розмаху ще на початку XX ст. Це було пов'язано з реалізацією плану ГОЕЛРО, згідно з яким на Україні було намічено і здійснено будівництво Дніпровської ГЕС. На базі наявної електричної енергії з урахуванням природних і сировинних ресурсів сформувався Запорізький регіональний господарський комплекс, який включав розвиток у ньому різних галузей промисловості та сільського господарства. Це може бути свідченням того, як відбувалося становлення прикладної регіональної економіки спільно з іншими науками такого ж профілю. У середині XX ст. вченими російської школи економістів і економіко-географів видаються теоретичні роботи, в яких питання регіональної економіки набувають все більшої ваги. Серед них можна відзначити такі, як «Економічна географія і регіональна економіка» (О. О. Константинов, 1974 р.), «Регіональна економіка і економічна географія» (А. Е. Пробст, 1975), «Регіональна економіка» (М. М. Некрасов, 1978). У пізніших роботах українських і російських вчених (В. А. Поповкін, 1993; І. І. Лукінов, 1993; Е. Г. Кочетов, 1999; А. Г. Грандберг, 2000; А. Г. Мазур, 2000 та ін.) розвивались наукові основи регіональної економіки.

 

Особливо стрімкого розвитку питання регіональної економіки набрали в Україні наприкінці XX ст., коли практичні питання управління соціально-економічним розвитком регіонів вийшли на найвищий державний рівень.

Дослідження з питань комплексного соціального і економічного розвитку регіонів були зосереджені в основному у Раді з вивчення продуктивних сил України Національної Академії Наук України. Наукові розробки знаходили свою реалізацію насамперед у Схемах розвитку і розміщення продуктивних сил, які охоплювали як Україну в цілому, так і всі її області та економічні райони. Вони давали найбільш повне уявлення про регіональні особливості економічного і соціального розвитку України, в них були показані проблеми, які можуть виникнути в майбутньому, та намічені шляхи їх вирішення. Схеми стали практичним документом для розв'язання галузевих та регіональних проблем розвитку.

Сучасний підхід характеризується подальшим розвитком досліджень з проблем регіональної економіки. Необхідно відзначити появу в Україні нових навчальних посібників (автори — А. О. Єпіфанов, І. В. Сало; Д. М. Стеченко; М. Ф. Тимчук та ін.), в яких зосереджена увага на теоретичних та прикладних питаннях регіональної економіки.

Важливе місце у розширенні знань про регіональну економіку належить визначенню її територіальної структури, тобто визначенню системи регіонів та їх супідрядності. Вирізнення територіальних одиниць є одним з важливих способів регіона-лізації території.

Найбільш поширеними регіонами, які охоплюють економічну діяльність, соціальні процеси та управління, є адміністративно-територіальні одиниці у складі автономної республіки, областей, районів, міст, селищ міського типу та сел.

Зазначений поділ території України на регіони проведено відповідно до поставлених цілей адміністративного управління. Однак у межах кожного виділеного адміністративного регіону вирішуються насамперед різноманітні економічні питання, тому цей поділ заслуговує на увагу під час вивчення питань регіональної економіки.

Другою важливою групою територіальних частин (таксонів) в Україні є інтегральні економічні райони. Їх на Україні виділено 8 (деякі науковці виділяють 9—11). Вони виділені на основі особливостей економічного розвитку різних частин території України і є об'єктами економічного аналізу, прогнозування і частково державного регулювання. їх роль у перспективі може значно зрости і стати науковою базою вдосконалення адміністративно-територіального устрою України.

Третьою групою територіальних таксонів можуть бути регіони різних типів, які виникли в останній період. Серед них такі, як єврорегіони «Буг» та «Карпатський», прикордонні регіони з Російською Федерацією, які активно залучаються до процесу формування економічних транснаціональних відносин. Крім того, виділяють регіони, що мають статус вільних економічних зон, зон пріоритетного розвитку чи особливого фінансування, проблемних територій (Чорнобильська зона, депресивні території) тощо.

 

Серед просторових форм організації господарства існують різні типи територіально-виробничих комплексів, які за своєю суттю є територіально-виробничими частинами господарства країни. До них належать промисловий пункт, промисловий центр, промисловий вузол, агломерація, спеціалізований район (зона).

Елементарним об'єктом виробничо-територіального поділу території є промисловий пункт, який формується на базі певного виробництва і розміщеного біля нього населення. Так сформувались промислові пункти-поселення. Це найбільш характерно для тих випадків, коли, наприклад, біля шахти формувалося поселення людей, які на ній працювали, — так виникали шахтарські поселення.

Більш складними просторовими формами організації господарства є промисловий центр і промисловий вузол.

Якщо в промисловому центрі може поєднуватися кілька промислових підприємств однієї або різних галузей, то

до промислового вузла можуть входити кілька населених пунктів зі спільними об'єктами інфраструктури.

Їх компактне розміщення на невеликій території утворює територіально-виробничий комплекс як специфічну регіональну економічну частину господарства.

Ще більшими за площею і потужнішими за виробничим потенціалом, а також складнішими за композицією є такі територіально-виробничі утворення, як промислова агломерація і промисловий район, до складу яких входять територіально-виробничі комплекси нижчого рангу. Ці територіальні форми є результатом високої територіальної концентрації господарства і населення, виробничих і невиробничих видів діяльності та різноманітних функцій.

Наявність на території країни різних типів територіально-виробничих комплексів ведуть до формування просторової структури господарства.

За особливостями територіальної концентрації виробництва формуються агломераційні регіони, що характерно, наприклад, для Донбасу і Придніпров'я;

регіони з порівняно рівномірним розміщенням промислових вузлів як ядер регіонального розвитку. Це характерно для Північного Сходу, Поділля.

Формуються регіони розрідженого розміщення промислових центрів як ядер локального розвитку територій, наприклад у межах Полісся.

Таким чином, на території України сформувалась складна система регіонально-економічної будови, яка характеризується як просторово-горизонтальними відносинами, так і просторово-вертикальною супідрядністю, яка притаманна для адміністративно-територіальних таксонів.

 

Місце регіональної економіки в системі економічних дисциплін. Науковий напрям економічних досліджень — регіональна економіка — відносно новий. Його виникнення було зумовлене потребами практики та економічної науки прикладного характеру.

Господарська діяльність вимагала відповіді на питання щодо підвищення економічного ефекту від просторової організації виробництва. Це і дало істотний поштовх для виникнення наукового напряму — регіональної економіки.

Найбільш давньою і розвинутою наукою, яка присвячувала свої дослідження просторовим аспектам економіки, є економічна географія. В її надрах і зароджувалась регіональна економіка, яка вже в середині XX ст. заявила про себе як самостійна наука.

Регіональна економіка — це відмінний від економіко-географічного напрям дослідження просторових явищ і процесів, який націлений на практичне вирішення господарських проблем.

Другою близькою за предметом дослідження економічною дисципліною є розміщення продуктивних сил. Регіональна економіка формується зазвичай під дією раціонального розміщення продуктивних сил і це є спільним для цих наукових дисциплін.

Однак регіональна економіка має і відмінність, яка полягає у тому, що вона розглядає предмет дослідження як постійно відтворювальну систему. Для цієї системи характерним є своєрідний характер регіональних виробничих відносин, які охоплюють взаємодію з місцевими природними умовами і ресурсами, розселенням населення і формуванням регіонального соціуму, відносини між суб'єктами господарювання на даній території тощо.

І досі точаться дискусії серед вчених щодо співвідношення предмета і об'єкта трьох близьких дисциплін — економічною географією, розміщенням продуктивних сил і регіональною економікою.

Так, М. М. Некрасов вважав, що «раціональне розміщення продуктивних сил є основою, головною складовою частиною регіональної економіки» (1978 р.); Т. Г. Морозова — що «регіональна економіка — це галузь наукових знань, яка вивчає розвитокі розміщення продуктивних сил, соціально-економічні процеси на території країни і її регіонів...» (1998 р.); Є. Б. Алаєв розглядав регіональну економіку як частину соціально-економічної географії (1983 р.).

Регіональна економіка має тісні зв'язки з загальнометодологічними дисциплінами — політичною економією і економічною теорією. Оскільки регіональна економіка являє собою комплексну економічну дисципліну, то закони і закономірності розвитку економічних процесів стосуються і конкретних регіональних економічних умов. Певною мірою вона використовує і основні економічні категорії.

Серед двох великих груп економічних дисциплін, які стосуються макро- та мікроекономіки, регіональна економіка виокремлюється специфічним положенням — вона вивчає просторову організацію економіки на відміну від загальних питань суспільного виробництва чи питань діяльності первинної ланки економіки — підприємства. Разом з тим регіональна (просторова) економіка тісно пов'язана з макроекономікою і мікроекономікою, оскільки як процеси діяльності окремого підприємства, так і усієї економічної системи пов'язані з конкретними природними, соціально-економічними та іншими умовами, які склалися на певній території.