Методи вирощування анаеробних бактерій

2. Імунна система організму, її органи. Роль вилочкової залози в імунній відповіді. Клітини імунної системи, їх різновиди, взаємодія Т-, В-лімфоцитів і макрофагів. Їх роль в клітинному і гуморальному імунітеті.

Іму́нна систе́ма — сукупність органів, тканин, клітин, які забезпечують захист організму; система організму, яка контролює сталість клітинного і гуморального складу організму.Імунна система багатокомпонентна, але працює як єдине ціле.

До складу імунної системи входять:

Органи і тканини імунної системи:

* центральні (кістковий мозок і тимус)

* периферійні (селезінка, лімфатичні вузли та інші накопичення лімфоїдних тканин)

Клітини імунної системи:

* лейкоцити (спеціальні клітини імунної системи):

-лімфоцити (Т-лімфоцити, В-лімфоцити, Нормальні кіллери)

-фагоцити (макрофаги, еозинофіли, нейтрофіли, базофіли, дендритні клітини, мікроглії, купферовські клітини)

* допоміжні клітини (тучні клітини, тромбоцити)

Гуморальний імунітет забезпечується при взаємодії основних типів клітин — макрофагів, Т— і В-лімфоцитів. Антиген фагоцитується макрофагами і після внутрішньоклітинних перетворень представляє його пептидні фрагменти Т-хелперам, які викликають В-лімфоцити. В-лімфоцити які перетворюються на бластні клітини, а потім в плазматичні, синтезуючі по відношенню до специфічного антигена антитіла. Для активації Т-хелперів, деякі сприяють формуванню гуморального і клітинного імунітету, потрібна дія інтерлейкіну-1, що виділяється макрофагами при зустрічі з антигеном интерлейкіна-2.

Для активації В-лімфоцитів потрібна дія лімфокінів, що виробляються Т-хелперами (интерлейкины-4, - 5, - 6).Плазматичні клітини синтезують імуноглобуліни А, М, G, D, F. Таким чином, схема імунної відповіді є взаємодією антигена з клітинами імунної системи. Антиген зазвичай взаємодіє з макрофагами, які він подає Т- і В-лімфоцитам, виконуючи функцію антигенподающей клітини. В-лімфоцити забезпечують клітинну відповідь.

У вилочковій залозі (тимусі) розвиваються Т-лімфоцити.

(доповнення:

Імунна система організму -сукупність лімфоїдної тканини, яка розташована по всьому організму.

Особливості імунної системи:

1)розміщена по всьому організму;

2)1% від маси тіла(1,5-2 кг);

3)клітини імунної системи постійно циркулюють по організму з кровотоком;

4)реагує на генетично чужорідні речовини (виробляє антитіла).

Органи імунної системи:

А)Центральні:червоний кістковий мозок, тимус;

Б)Периферійні: лімфовузли, селезінка, мигдалики, лімфоцити, лімфоїдна тканина дихальних шляхів, кишково-шлункового тракту.

Виличкова залоза(тимус)- розташована у верхній частині грудної клітки за грудниною.

Функції:

1)продукція Т-лімфоцитів(тимусзалежні);

2)синтез гормонів, що впливають на дозрівання імунних клітин, а також фактор росту і речовин, подібних до інсуліну й кальцитоніну.

Клітини імунної системи:

1)лімфоцити(утворюються з стовбурових клітин;

Т-лімфоцити здатні знешкоджувати,

Т-хелпери допомагають утворювати антитіла,

Т-супресори пригнічують Т-хелпери,

Т-клітини пам’яті зберігають інформацію про антиген, який потрапив в організм).

В-лімфоцити, які перетворюються в плазматичні клітини без участі Т-хелперів,

В-лімфоцити, які перетворюються в плазматичні клітини за участі Т-хелперів,

В-лімфоцити, які здатні руйнувати інші клітини,

В-лімфоцити, які гальмують Т-лімфоцити,

В-лімфоцити – клітини-пам’яті,

Нульові лімфоцити -руйнують клітини мутанти.

2) натуральні кілери

3) нейтрофільні лейкоцити (паличкоядерних і сегментоядерние)

4) еозинофільні лейкоцити

5) базофільні лейкоцити

Взаємодія Т- і В-лімфоцитів, і макрофагів:

Макрофаги (фагоцити) "поїдають" живих і мертвих мікробів, комплекси антиген-антитіло, загиблі клітини самого організму. Без макрофагів неможлива діяльність лімфоцитів: вони "допомагають" останнім розпізнавати антигени, виділяють медіатори (речовини, що стимулюють або пригнічують діяльність інших клітин імунної системи).

Т-лімфоцити - різновид лімфоцитів, які контролюють роботу В-лімфоцитів (тобто продукцію антитіл).)

1. 3. Антигенна будова і види антигенної мінливості вірусу грипу. Сучасні гіпотези, які пояснюють антигенну мінливість ортоміксовірусів. Вірус грипу типу А1 є унікальним серед 'збудників інфекційних захворювань людини внаслідок своєї здатності настільки сильно змінювати власну антигенну структуру, що специфічний імунітет, набутий у відповідь «а зараження одним штамом, дуже слабо або зовсім не захищає від наступного з'явився вірусу. У зв'язку з такою мінливістю вірусу грип продовжує залишатися одним з основних епідемічних захворювань людини. Ці «нові» віруси володіють субодиницями НА1 і NA, повністю відрізняються ють тих, які циркулювали серед людей до появи нового вірусу. Значне зрушення може відбуватися в одному або відразу в обох поверхневих антигенах; були описані дві пандемії грипу, викликані вірусами, що відносяться до кожної з цих двох категорій Антигенна мінливість включає тільки субодиниці НА і NA; внутрішні білки вірусу (нуклеоіротеіновий антиген і матриксний або мембранний М-білок) в значній мірі постійні. З двох поверхневих антигенів більш важливим є НА, тому що антитіла до цього антигену нейтралізують інфекційність вірусу.

8білет

1. Ферменти мікроорганізмів, їх роль в обміні речовин. Використання для диференціації бактерій. Ферменти патогенності

Ферменти бактерій підрозділяються на екзо- і ендоферменти.

Ендоферменти функціонують тільки усередині клітки. Вони каталізують реакції біосинтезу й енергетичного обміну.

Екзоферменти виділяються кліткою в середовищі та каталізують реакції гідролізу складних органічних сполук на більш прості, доступні для асиміляції мікробною кліткою. До них відносяться гідролітичні ферменти, що грають винятково важливу роль у харчуванні мікроорганізмів.

Харчування мікроорганізмів здійснюється завдяки наявності в клітині різних ферментів, які каталізують всі життєво необхідні реакції.

У залежності від умов утворення ферментів їх розділяють на конститутивні і індуцибельні. Конститутивними називають ферменти, синтезовані кліткою поза залежністю від субстрату, на якому розвиваються бактерії. Наприклад, ферменти гліколізу. Індуцибельні ферменти синтезуються тільки у відповідь на присутність у середовищі необхідного для клітки субстрату-індуктора

Відомі також ферменти, які одержали назву аллостеричних. Аллостеричні ферменти відіграють важливу роль у тонкій регуляції метаболізму бактерій.

Ферменти мікроорганізмів характеризують їх біологічні властивості і тому їх досліджують з метою ідентифікації бактерій. У залежності від субстрату гідролітичні ферменти прийнято поділяти на дві великі групи:

- гідролітичні або цукролітичні ферменти, субстратом для який є різні цукри, а продуктами їх розщеплення - кислоти, спирти, альдегіди, Н2О;

- протеолітичні ферменти, що розщеплюють білки з утворенням поліпептидів, амінокислот, аміаку, індолу, сірководню.

Деякі ферменти, так звані ферменти агресії, руйнують тканини і клітки макроорганізму, обумовлюючи тим самим поширення патогенних мікроорганізмів і їхніх токсинів в інфікованих тканинах.

До таких ферментів відносяться плазмокоагулаза, нейрамінідаза, коллагеназа, лецитиназа, гіалуронідаза і деякі інші ферменти.(Гіалуронідаза стрептококів,Плазмокоагулаза стафілококів)

2. Закономірності імунної відповіді організму. Фази імунної відповіді. Імунологічні реакції. Імунологічна толерантність, причини її виникнення. Імунологічна пам'ять, її механізм.

Імунна пам'ять — здатність імунної системи організму після першого взаємодії з антигеном специфічно відповідати на його повторне введення. Поряд зі специфічністю, імунна пам'ять — найважливіша властивість імунної відповіді.

Позитивна імунна пам'ять виявляється як прискорена і посилена специфічна відповідь на повторне введення антигену. При первинній гуморальній імунній відповіді після введення антигену проходить кілька днів (латентний період) до появи в крові антитіл. Імунна пам'ять при відповіді на різні антигени різна. Вона може бути короткостроковою (дні, тижні), довготривалою (місяці, роки) і довічною. Наприклад, людина, імунізована правцевим анатоксином або живою поліомієлітною вакциною, зберігає імунну пам'ять до 10 років.

Явище толерантності, тобто специфічне зниження здатности стимулювати імунну відповідь на дію відповідного антигена, вивчали протягом багатьох років. Наприклад, потенційні антигени, що досягають лімфоїдних клітин плоду протягом їх імунологічного розвитку, особливим чином су пресують дальшу відповідь на дію цього антигена, коли людина стане імунологічно зрілою. Це засіб, завдяки якому розвивається імунологічна толерантність компонентів власного організму (аутотолерантність), що дозволяє лімфоїдним клітинам розпізнавати потенційно шкідливі сторонні клітини. Таким чином, імунологічна толерантність — це те, що захищає нас від надмірного ауто (антиау то) імунітету.

Закономірності..- Динаміка утворення антитіл залежить від сили антигенного впливу (дози антигену), частоти впливу антигенного стану організму і його имунной системи. При первинному і повторному введенні антигену динаміка антителообразования також різна і протікає в кілька стадій.

Виділяють латентну, логарифмічну, стаціонарну фазу зниження.

У латентній фазі відбуваються переробка і представлення антигену иммунокомпетентным кліткам, розмноження клону кліток спеціально на вироблення антитіл до даного антигену, починається синтез антитіл. У цей період антитіла в крові не виявляються.

Під час логарифмічної фази синтезовані антитіла вивільняються з плазмоцидів і надходять у лімфу і кров. У стаціонарній фазі кількість антитіл досягає максимального і стабілізується, потім настає фаза зниження рівня антитіл. При первинному введенні антигену (первинна імунна відповідь) латентна фаза складається 3-5 доби, логарифмічна -7-15 доби, стаціонарна - 15-30 доби і фаза зниження - 1-6 місяців і більш. Спочатку синтезуються Іg, а потім Іg. При вторинному введенні антигену (вторинна імунна відповідь) латентний період укорочений до декількох годин чи 1-2 доби, логарифмічна фаза характеризируется швидким наростанням і значно більш високим рівнем антитіл, що в останніх фазах довгостроково утримується і повільно в плині декількох років знижується. Синтезуються головним чином Іg. Після первинного введення антигену в имунной системі формується клон лімфоцитів, що несуть імунологічну пам'ять про даний антиген.

Віруси імунодефіциту людини (ВІЛ). Властивості. Роль в патології людини. Патогенез СНІДу. Методи лабораторної діагностики (імунологічні, генетичні). Перспективи специфічної профілактики і терапії Віріон має сферичну форму діаметром приблизно 120 нм. Всередині міститься яйцевидна капсида, в якій розміщено 2 копії вірусної РНК (по 9700 основ). Всього вірус кодує 14 протеїнів.Висока мінливість вірусу (0,003%/на нуклеїнову основу/цикл реплікації) ВІЛ є однією з причин, що сильно ускладнюють розробку антиретровірусних ліків. Один з підвидів навіть виділяють як окремий вірус (HIV-2) на противагу «класичному» HIV-1. ВІЛ має здатність з'єднуватися зі специфічною структурою на клітинній оболонці (рецепторною молекулою CD4), що й забезпечує його проникнення всередину: рецептор, зв'язаний вірусом як би всмоктується клітиною. Після цього в цитоплазмі зараженої клітини відбувається "роздягання" вірусу й звільнення його геному (рисунок 1). Далі за допомогою ферменту зворотної транскриптази інформація з вірусної РНК переноситься на ДНК (дезоксирибонуклеїнову кислоту).

Потім до новоутвореної одинарної (одноланцюгової) структури ДНК за допомогою того ж ферменту добудовується другий ланцюг ДНК. Ця лінійна проміжна форма ДНК транспортується в ядро, де здобуває кільцеву форму, вбудовується у власну ДНК клітини, і в такий спосіб перетворюється на провірусну ДНК.

З цього моменту починається стадія латентної інфекції, при якій гени вірусу знаходяться в неактивному стані. Подібно іншим збудникам повільних вірусних інфекцій в неактивній клітині ВІЛ може тривалий час перебувати у стані спокою й ніяк себе не проявляти. Однак при активації інфікованої клітини під дією різноманітних факторів - інфекційних, гормональних, стресових чи інших, разом із власними генами починають працювати й гени провірусу, і тоді разом із власними біологічними сполуками клітина розпочинає синтез окремих структурних компонентів ВІЛ.

Методи дыагностики: реакцію "імунний блотінг", імуноферментний, аглютинаційний, імунофлюоресцентний, радіо-імунопреципітаційний, метод виявлення антитіл до ВІЛ

9 білет

1. Ріст і способи розмноження бактерій.Механізми клітинного поділу,фази розмноження бактерій у стаціонарних умовах.

Ріст -узгоджене збьільшення всіх структур і компонентів бактеріальної клітини,що призводить до зростання її маси.

Розмноження -збільшення кількості бактеріальних клітин,яке відбувається в результаті бінарного поділу з утворенням із материнської клітини дочірніх,які є ідентичними,але не завжди рівноцінними за своїми властивостями(інеквальний поділ).

Механізм поділу.

Реплікація хромосом має напівконсервативний характер-кожна з ниток ДНК служить матрицею для комплементарного дочірнього ланцюга ДНК:

1.Прикріплення бакт. ДНК до цитоплазматичної мембрани.

2.Роз'єднання ниток ДНК за допомогою ферментів хелікази та топоізомерази.

3.Зв'язування SSB-білків з ланцюгами(попереджують скручування ланцюгів).

4.Утворення реплікативної виделки.Синтез компліментарних ДНК(ДНК-полімераза)

5.Утв. нової ДНК та прикріплення її на цитоплазмі поряд з материнською.

6.Утв. між двома ДНК двошарової мембрани.

7.Розділення бактерій повністю або частково(формув. угрупувань).

Основним способом розмноження в бактерій є поперечний розподіл.У бактеріальних клітин розподілу передує подвоєння материнської ДНК.Кожна дочірня клітина одержує копію материнської ДНК.Процес розподілу вважається закінченим, коли цитоплазма дочірніх клітин розділена перегородкою.Клітки з перегородкою розподілу розходяться в результаті дії ферментів, що руйнують серцевину перегородки.Швидкість розмноження бактерій різна і залежить від виду мікробу, віку культури, живильного, середовища температури.

При вирощуванні бактерій у стаціонарних умовах спостерігається кілька фаз росту культур:

1.Фаза адаптації — мікроби адаптуються до живильного середовища.

2.Фаза інтенсивного росту- збільшується розмір клітин. До кінця цієї фази починається розмноження бактерій.

3. Фаза логарифмічного інкубаційного росту — йде інтенсивний розподіл клітин. Триває ця фаза близько 5 годин. При оптимальних умовах бактеріальна клітина може поділятися кожні 15—30 хв.

4. Стаціонарна фаза — число бактерій,що з'явилися дорівнює числу відмерлих.Тривалість цієї фази виражається в годинах і коливається взалежності від виду мікроорганізмів.

5. Фаза відмирання — характеризується загибеллю клітин в умовах виснаження живильного ісередовища і нагромадження в ній продуктів метаболізму мікроорганізмів.

2. Гіперчутливість негайного та уповільненого типу, їх механізми, відмінності. Практичне значення.

Гіперчутливість — неадекватне або надмірне проявлення реакції набутого імунітету. В основі гіперчутливості лежить корисна для організму імунна відповідь, яка в даному випадку діє неадекватно, інколи з виникненням запалень і пошкодженням тканин. Її можуть спричинити різні антигени.

Гіперчутливість негайного типу (ГНТ) – це такий стан імунної системи, при якому відповідь на потрапляння в організм алергену є надмірною, і опосередкована участю імуноглобуліну Е.ГНТ розвивається в тому випадку, якщо антитіла направлені проти в нормі не шкідливих антигенів зовнішнього середовища, таких як квітковий пил, лупа тварин тощо. Виділені в результаті імунної реакції біологічно активні речовини (медіатори) викликають гострі запальні процеси. Важливою ознакою для ГНТ є велика швидкість їхнього розвитку та висока степінь враження.ГНТ це патологія імунної системи, яка проявляється лише при наявності певного алергену. Тобто якщо цей алерген не зустрічається в оточуючому людину середовищі вона може все життя прожити і не знати що має ГНТ. У випадку потрапляння такого алергену в організм починається реакція ГНТ.Кількість ГНТ рівна кількості алергенів, що їх продукує. Найбільш поширеними з них є поліноз, алергічний риніт, бронхіальна астма і атопічний дерматит. При реакції ГНТ вражається організм вцілому (анафілактичний шок) чи окремі органи: органи дихання (нежить, кон'юнктивіт, бронхіт), шкіра (дерматити).

ГІПЕРЧУТЛИВІСТЬ ПОВІЛЬНОГО ТИПУ — вид алергічної реакції, що розвивається протягом багатьох годин, а інколи й діб. Характерні ознаки алергічних реакцій Г.п.т.: розвиток через 24–48 год після контакту алергену із сенсибілізованим організмом, відсутність у крові циркулюючих антитіл, цитотоксична дія алергену на сенсибілізовані лейкоцити. Для реакцій Г.п.т. характерна також токсична дія алергену на культуру тканин, вони розвиваються після проведення щеплення або при захворюваннях бактеріальної, вірусної чи грибкової природи. Г.п.т. виникає при дифтерії, бруцельозі. Її роль у патогенезі інфекційних захворювань найбільш виражена при туберкульозі, туберкулінова гіперчутливість є класичним прикладом Г.п.т. Одним з її видів є контактний дерматит, причиною якого є різні НМС рослинного та штучного походження (лаки, фарби тощо). Алергічні реакції повільного типу мають три стадії: імунологічну, патохімічну та патофізіологічну. В імунологічній стадії головну роль відіграють Т-лімфоцити. Для патохімічної стадії характерне вивільнення сенсибілізованими лімфоцитами БАР білкової та поліпептидної природи. У патофізіологічній стадії відбуваються зміни в тканинах, які розвиваються під дією медіаторів і внаслідок безпосередньої цитотоксичної та цитопатичної дії сенсибілізованих лімфоцитів. Важливим проявом патофізіологічної стадії є розвиток різних видів запалення.

ГНТ	ГУТ
1. розвивається через 15-20 хв після повторного введення АГ	1. розвивається через декілька годин або днів
2. зв’язана з LgE	2. не зв'язана з LgE але зв’язана з Т-л.ф. (Т-лімфоцит)
3. можливий пасивний перенос за допомогою АТ	3. пасивний перенос неможливий, але можна перенести алергію за допомогою Т-л.ф. (адаптивний перенос)
4.АГ-алергени найчастіше розчинні білки сироватки, токсини МіО тварин і рослин	4.алергени – курпускулярні (бактерії, віруси) хімічні алергени
5.відбувається в тканинах гладкої мускулатури, у кровоносних судинах	5. відбувається найчастіше у шкірі
6. можлива десенсибілізація	6. десенсибілізація не можлива. Стан ГУТ зберігається дуже довго

3. Збудники вірусного гепатиту, властивості та класифікація вірусів. Патогенез захворювань. Лабораторна діагностика. Перспективи специфічної профілактики.

Вірусні гепатити — група інфекційних захворювань, які в першу чергу вражають печінку людини, викликаючи в ній запальний процес. Віруси гепатиту дуже різняться між собою, тому при тому чи іншому гепатиті (А, В, С, D та інші) симптоматика може відрізнятися. Разом з тим всі різновиди гепатитів часто називають жовтяницею, так як пожовтіння шкірних покривів і білків очей — це один з найбільш поширених симптомів гепатиту.

Гепатит А: Лабораторна діагностика. Лабораторна діагностика грунтується або на виявленні самого збудника у фекаліях (імунна електронна мікроскопія - ІЕМ) чи його антигенів (РІА, ІФА, ІФ) або антитіл (РІА, ІФА). В останньому випадку є можливість диференціального визначення різних класів імуноглобулінів - IgM, IgG.

Гепатит В: Лабораторна діагностика. Широко застосовуються серологічні методи діагностики. Для виявлення HBsAg і HBs-антитіл використовують кров хворого обо особи, що перехворіла. На практиці добре зарекомендував себе метод зустрічного імуноелектрофорезу. Однак сьогодні використовують ще значно більш чутливiші методи - радіоімунний аналіз у твердій фазі, імуноензимний аналіз, імунну електронну мікроскопію. Виявити HBeAg можна за допомогою методу ІФА.

Профілактика: Профілактика вірусних гепатитів може бути представлена як специфічної, так і неспецифічної формами. Специфічна (вона ж імунопрофілактика) зводиться до проведення відповідних щеплень. Останні виконуються відповідно до обов’язкового календаря профілактичних щеплень. Проте не для всіх вірусних гепатитів існує специфічна профілактика, наприклад, проти гепатиту C вакцини не існує. Неспецифічна профілактика вірусних гепатитів зводиться до дотримання правил особистої гігієни, а також до запобігання під час статевих зв’язків (використання презервативів). Необхідність останнього обумовлена можливістю вірусних частинок проникати через слизові покриви, мікроскопічні пошкодження епітелію. Обережність необхідно проявляти при будь-яких пошкодженнях шкірних покривів (від пірсингів і уколів до хірургічних операцій).

10 білет

1. Бактеріологічний метод дослідження. Етапи виділення чистої культури бактерій ті її ідентифікації

Методи бактеріологічного дослідження дозволяють виявити патогенні мікроорганізми.

Бактеріологічне дослідження необхідне для уточнення діагнозу вибору методу лікування, для визначення чутливості мікрофлори до різних лікарських засобів, має велике значення для виявлення мікобактерії туберкульозу.

Основні бактеріологічні дослідження:

Виділень з ока, Виділень з носа, Виділень з вуха бактеріологічний посів, Грудного молока бактеріологічний посів, Жовчі бактеріологічний посів, Кала на дисбактеріоз бактеріологічний посів,Крові на стерильність бактеріологічний посів, Матеріалу з зубоясенної кишені бактеріологічний посів, Матеріалу з мигдалин бактеріологічний посів, Матеріалу з рани бактеріологічний посів,Мокротиння з бронхів бактеріологічний посів, Сечі бактеріологічний посів, Спинномозкової рідини (ліквору) бактеріологічний посів, Урогенітальних виділень бактеріологічний посів.

Етапи виділення чистих культур мікроорганізмів та їх ідентифікація
Виділення чистої культури аеробних мікроорганізмів:
Перший день (І етап дослідження) у стерильний посуд (пробірка, колба, флакон) забирають патологічний матеріал, вивчають за зовнішнім виглядом, консистенцією, кольором, запахом, готують мазок, фарбують і досліджують під мікроскопом. Посів проводять бактеріологічною петлею, за допомогою шпателя за методом Дригальського, ватно-марлевим тампоном. Чашки закривають, перевертають догори дном, підписують спеціальним олівцем, ставлять у термостат при оптимальній т (37 °С) на 18-48 год. Мета — одержати ізольовані колонії мікроорганізмів.
Другий день (ІІ етап дослідження) на поверхні щільного живильного середовища мікроорганізми утворюють суцільний, густий ріст/ізольовані колоніїЧашки ретельно розглядають, вивчають ізольовані колонії, що виросли на поверхні агару
Характеристика колоній – важлива складова частина роботи, мікроорганізмам кожного виду притаманні свої особливі колонії..
З підозрілих колоній готують мазки, забарвлюють за методом Грама для вивчення морфологічних та тинкторіальних властивостей збудників, досліджують рухомість бактерій у "висячій" чи "надавленій" краплі. Рештки досліджуваних колоній знімають із поверхні середовища, засівають на скошений агар/на сектори чашки Петрі із живильним середовищем для одержання чистої культури. Пробірки/ чашки з посівами – у термостат при оптимальній температурі на 18-24 год.
Виготовляється мазок, забарвлюється, досліджується, а мікроорганізми засіваються петлею на поверхню щільного живильного середовища для одержання ізольованих колоній.
Третій день (III етап дослідження) вивчають характер росту чистої культури мікроорганізмів, ідентифікують.
Вивчають біохімічні властивості: цукролітичні, протеолітичні, пептолітичні, гемолітичні властивості, утворення ферментів декарбоксилаз, оксидази, каталази, плазмокоагулази. Існують спеціальні живильні середовища, які засівають м/о (строкатий ряд Гісса, МПБ, згорнута сироватка, молоко та ін.).

На підставі вивчення морфологічних, культуральних, біохімічних, антигенних, біологічних та інших властивостей мікробів роблять остаточний висновок про ідентифікацію.

2. Антигени, їх хімічна природа. Повноцінні і неповноцінні антигени. Антигенна структура бактерій. Практичне використання антигенів мо. Антигени. / Антигени, умови антигенності, будова. Види антигенної специфічності. Антигенна структура вірусів. / Антигени гістосумісності (МНС, HLA), хымычна природа, розташування. Пухлиноасоцыйованы антигени. CD-антигени, їх характеристика

Антигени - генетично чужі для організму біологічні утворення (речовини, їх комплекси, клітини), які здатні викликати в ньому розвиток специфічних імунологічних реакцій. Імунна відповідь організму на антигени проявляється в таких основних феноменах: а) утворення антитіл (специфічних імуноглобулінів), які здатні вступати у специфічну реакцію з антигеном; б) поява імунокомпетентних клітин, які здатні реагувати на антиген і забезпечувати прояви клітинного імунітету; в) формування імунологічної пам'яті. Крім того, антигени можуть викликати стан сенсибілізації, тобто підвищеної чутливості, а також феномен імунологічної толерантності — відсутності імунної відповіді на цей антиген. Властивості:І АГ може бути речовиною або істотою, котра відповідає таким вимогам.1) білкова природа - білки або їхні комплекси і органічними речовинами (нуклео-. ліпо- протеїди),2) визначена маса білка (не менше 1000 Да),3) стабільність структури,4) чужорідність.ІІ Прояв властивостей АГ:1) чужорідність (білки іншого виду),2) антигенність - це ступінь активності АГ, що визначається по її спроможності викликати імунні реакції (і.р.);3) імуногенність - це спроможність АГ викликати захисну і р, що наприклад, захищає від інфекції. Приклад, збудник черевного тифу викликає тривалий напружений імунітет Збудник дизентерії - імунітет нетривалий,4) специфічність - це властивість, що характеризує конкретний АГ і відрізняє його від іншихАГІІІ. Класифікація АГ: І за функціональними властивостями: а) Повноцінні АГ – речовини, які мають бути чужими для імунної системи організму, проникати в організм поза шлунково-кишковим трактом (парентерально), мати макромолекулярну структуру, бути в стані колоїдного розчину. До них належать чужі для організму білки, полісахариди, комплекси білків, ліпідів і полісахаридів, комплекси білків і нуклеїнових кислот. Повноцінними антигенами є чужі клітини, мікроорганізми та їхні токсини, тощо.

б) Неповні АГ або гаптени- речовини, які самостійно не викликають імунної відповіді, але набувають цю здатність при кон'югації з високомолекулярними білками. Гаптенами можуть бути хімічні речовини, деякі бактеріальні полісахариди, поліпептиди, ліпіди, нуклеїнові кислоти.ІІ за походженням а)природні АГ-мікроорганізми, їхні токсини, ферменти;б)синтетичні АГ, аутоантигени-власні клітини зі зміненою специфічністю (пухлинці, травмовані клітини, заражені вірусами); ІІІ за хімічною природою-білки, комплекси білків із вуглеводами, нуклеїновими кислотами, ліпідами; ІV за генетичними відношеннями а)аутоантигени, б)ізоантигени-від генетично ідентичного донора, в)алоантигени—від донора одного виду, але генетично неспорідненого, г) К-антигени – донора іншого виду. Основи специфічності АГ:1) склад амінокислот, їхня послідовність.

2) кінцеві амінокислоти;3) вторинно-третинна структура білка.4) поверхово розташованої хімічної групи на поверхні антигенів визначає їхню специфічність і називається антигенами детермінанта або епітопами (специфічне місце). АГ детермінати — це частина молекули антигену, який знаходиться на його поверхні і взаємодіє комплиментарно з активним центром АТ. Класифікація АГ

Клітини мікроорганізмів та їх окремі макромолекулярні сполуки мають антигенні властивості. Деякі з антигенів бактеріальних клітин мають сталі назви: Н-антигени — антигени джгутиків, О-антигени — антигени тіла бактерій, К-антигени — антигени капсули, Уі-антигени — антигени, з якими зв'язана вірулентність. Комплекс характерних для даного мікроорганізму антигенів становить його антигенну структуру. Такі антигени виявляють за допомогою спеціальних сироваток і на цій основі встановлюють вид мікроорганізму або його серологічний варіант (серологічна ідентифікація). Практичне значення АГ1. з АГ мікробів одержують препарати-діагностикуми для визначення АТ (серологічний діагностикум). 2. для одержання шляхом імунізації АГ (ІДС). 3. для одержання вакцин і профілактики захворювань. Аутоантигени - речовини, що володіють здатністю имунизувати організм, з якого вони отримані. До них відносяться мозок, хрусталик ока, сперматозоїди, паращитовидні залози, гомогенати насінних залоз. У деяких випадках антигенні властивості можуть здобувати шкіра, нирки, печінка, легені й інші тканини. Тому що в звичайних умовах аутоантигени не приходять у зіткнення з імунними системами організму, то антитіла до подібних клітин і тканин не утворяться. Однак при ушкодженні цих тканин аутоантигени можуть всмоктуватися і викликати утворення антитіл, які надають ушкодження на відповідні клітки. Аутоантигени можуть виникати з клітин деяких органів і тканин під впливом охолодження, опромінення, медикаментозних препаратів, вірусних інфекцій, бактеріальних білків і токсинів стрептококів, стафілококів, мікобактерій туберкульозу, аутолизу мозкової тканини й інших факторів.

3. Родина Аденовірусів. Біологічні властивості. Антигенна будова. Культивування. Патогенез і лабораторна діагностика аденовірусних інфекцій. Імунітет. Специфічна профілактика. Аденовіруси — ДНК-вмісні віруси, викликають гострі респіраторні захворювання людини та тварин: фарингіти, атипові пневмонії, грипоподібні захворювання. Аденовіруси мають форму ікосаедрів діаметром 60 — 80 ммк, які містять приблизно 200 — 250 капсомерів. Частинки не мають зовнішньої оболонки. Віруси складаються з нуклеїнової кислоти та білків, ліпідів не містять. Розмножуються тільки в культурах тканин того виду тварин, у якого викликають захворювання. Мають виражений тропізм до клітин епітелію. Культивування. В лабораторних умовах культури клітин є єдиним субстратом, в якому аденовіруси реплікуються і накопичуються у високих титрах

Лабораторна діагностика. Лабораторну діагностику здійснюють за такими основними напрямками.По-перше, виявлення скупчень специфічного вірусного антигену в клітинах циліндричного епітелію верхніх дихальних шляхів за допомогою методів імунофлюоресценції та ІФА; у випорожненнях - за допомогою імунної електронної мікроскопії. По-друге, виділення вірусів проводять у чутливій культурі клітин з подальшим типуванням у РН і РГГА. Матеріалом для дослідження можуть бути змиви з ротоглотки, ануса, мазки з конюнктиви, в деяких випадках – кров. По-третє, серодіагностика. Виявлення наростання титру противірусних антитіл здійснюють при дослідженні парних сироваток в РН, РЗК, РГГА.

БІЛЕТ № 10

1. Бактеріоскопічний метод дослідження. Етапи. Методика фарбування бактерій за Грамом

Бактеріоскопічний (мікроскопічний) метод сукупність способів виявлення та вивчення морфологічних і тинкторіальних властивостей бактерій (мікробів) Застосовують для встановлення діагноза інфекції. захворювання чи іншого викликаного мікробами процесу, а також при ідентифікації виділеної чистої к-ри. У лабораторній практиці використовують такі типи мікроскопічних препаратів: 1) висячу краплю 2) придавлену краплю 3) тонкий мазок крові, гною, мокротиння та ін; 4) товсту краплю 5) агар-мікроскопію 6) препарат-відбиток 7) фіксований мазок. У Бактеріологічній практиці частіше застосовують останній тип препарату. Приготування його складається з декількох етапів: 1) забору і доставки матеріалу для дослідження 2) приготування препарату. Для цього досл. матеріал наносять на чисте, знежирене предметне скло з допомогою бактерій. петлі і розподіляють по площі в 1 см2. Щільний (густий) матеріал або к-ру з щільного середовища вносять бактерій. петлею в краплину фізрозчину, ретельно розмішують і розподіляють по склу на такому ж просторі, як і в попередньому випадку. Величина внесеного матеріалу залежить від передбачуваної кількості бактерій в ньому. 3) приготовлений мазок висушують на відкритому повітрі або в теплому струмені повітря (від газового пальника), 4) препарат фіксується на склі для забезпечення безпеки подальшої роботи, прикріплення бактерій до скла, кращого сприйняття ними фарби, оскільки структури вбитих бактерій легше і міцніше сприймають барвники; 5) фіксовані мазки забарвлюють одним з простих або спеціальних методів фарбування, занурюючи мазок в барвник або наливаючи його на препарат так, щоб вся поверхня препарату була вкрита суцільним шаром барвника, і добре просушують на повітрі. Погано висушений препарат дає каламутне зображення при імерсійної мікроскопії через утворення емульсії; 7) мікроскопії мазка. Цінність Б.м. полягає в простоті, доступності методик і швидкості отримання результатів (30 - 60 хв і менше).

Метод фарбування за Грамом

1. Фіксований мазок забарвлюють карболовим розчином генціановий фіолетового протягом 1-2 хвилин. 2. Протягом 1 хвилини обробляють мазок розчином Люголя. 3. Знебарвлюють спиртом 10-20 сек. 4. Промивають водою. 5. Дофарбовують мазок водним розчином фуксину 1-2 хвилини.

2. 67-69. Антигени, їх хімічна природа. Повноцінні і неповноцінні антигени. Антигенна структура бактерій. Практичне використання антигенів мо. Антигени. / Антигени, умови антигенності, будова. Види антигенної специфічності. Антигенна структура вірусів. / Антигени гістосумісності (МНС, HLA), хымычна природа, розташування. Пухлиноасоцыйованы антигени. CD-антигени, їх характеристика

Антигени - генетично чужі для організму біологічні утворення (речовини, їх комплекси, клітини), які здатні викликати в ньому розвиток специфічних імунологічних реакцій. Імунна відповідь організму на антигени прояв-ляється в таких основних феноменах: а) утворення антитіл (специфічних імуноглобулінів), які здатні вступати у специфічну реакцію з антигеном; б) поява імунокомпетентних клітин, які здатні реагувати на антиген і забезпечувати прояви клітинного імунітету; в) формування імунологічної пам'яті. Крім того, антигени можуть викликати стан сенсибілізації, тобто підвищеної чутливості, а також феномен імунологічної толерантності — відсутності імунної відповіді на цей антиген. Властивості:І АГ може бути речовиною або істотою, котра відповідає таким вимогам.1) білкова природа - білки або їхні комплекси і органічними речовинами (нуклео-. ліпо- протеїди),2) визначена маса білка (не менше 1000 Да),3) стабільність структури,4) чужорідність.ІІ Прояв властивостей АГ:1) чужорідність (білки іншого виду),2) антигенність - це ступінь активності АГ, що визначається по її спроможності викликати імунні реакції (і.р.);3) імуногенність - це спроможність АГ викликати захисну і р, що наприклад, захищає від інфекції. Приклад, збудник черевного тифу викликає тривалий напружений імунітет Збудник дизентерії - імунітет нетривалий,4) специфічність - це властивість, що характеризує конкретний АГ і відрізняє його від інших АГІІІ. Класифікація АГ: І за функціональними властивостями: а) Повноцінні АГ –речовини, які мають бути чужими для імунної системи організму, проникати в організм поза шлунково-кишковим трактом (парентерально), мати макромолекулярну структуру, бути в стані колоїдного розчину. До них належать чужі для організму білки, полісахариди, комплекси білків, ліпідів і полісахаридів, комплекси білків і нуклеїнових кислот. Повноцінними антигенами є чужі клітини, мікроорганізми та їхні токсини, тощо.

б)Неповні АГ або гаптени- речовини, які самостійно не викликають імунної відповіді, але набувають цю здатність при кон'югації з високомолекулярними білками. Гаптенами можуть бути хімічні речовини, деякі бактеріальні полісахариди, поліпептиди, ліпіди, нуклеїнові кислоти.ІІ за походженням а)природні АГ-мікроорганізми, їхні токсини, ферменти;б)синтетичні АГ, аутоантигени-власні клітини зі зміненою специфічністю (пухлинці, травмовані клітини, заражені вірусами); ІІІ за хімічною природою-білки, комплекси білків із вуглеводами, нуклеїновими кислотами, ліпідами; ІV за генетичними відношеннями а)аутоантигени, б)ізоантигени-від генетично ідентичного донора, в)алоантигени—від донора одного виду, але генетично неспорідненого, г) К-антигени – донора іншого виду. Основи специфічності АГ:1) склад амінокислот, їхня послідовність.

2) кінцеві амінокислоти;3) вторинно-третинна структура білка.4) поверхово розташованої хімічної групи на поверхні антигенів визначає їхню специфічність і називається антигенами детермінанта або епітопами (специфічне місце). АГ детермінати — це частина молекули антигену, який знаходиться на його поверхні і взаємодіє комплиментарно з активним центром АТ. Класифікація АГ

Клітини мікроорганізмів та їх окремі макромолекулярні сполуки мають антигенні властивості. Деякі з антигенів бактеріальних клітин мають сталі назви: Н-антигени — антигени джгутиків, О-антигени — антигени тіла бактерій, К-антигени — антигени капсули, Уі-антигени — антигени, з якими зв'язана вірулентність. Комплекс характерних для даного мікроорганізму антигенів становить його антигенну структуру. Такі антигени виявляють за допомогою спеціальних сироваток і на цій основі встановлюють вид мікроорганізму або його серологічний варіант (серологічна ідентифікація). Практичне значення АГ1. з АГ мікробів одержують препарати-діагностикуми для визначення АТ (серологічний діагностикум). 2. для одержання шляхом імунізації АГ (ІДС). 3. для одержання вакцин і профілактики захворювань. Аутоантигени - речовини, що володіють здатністю имунизувати організм, з якого вони отримані. До них відносяться мозок, хрусталик ока, сперматозоїди, паращитовидні залози, гомогенати насінних залоз. У деяких випадках антигенні властивості можуть здобувати шкіра, нирки, печінка, легені й інші тканини. Тому що в звичайних умовах аутоантигени не приходять у зіткнення з імунними системами організму, то антитіла до подібних клітин і тканин не утворяться. Однак при ушкодженні цих тканин аутоантигени можуть всмоктуватися і викликати утворення антитіл, які надають ушкодження на відповідні клітки. Аутоантигени можуть виникати з клітин деяких органів і тканин під впливом охолодження, опромінення, медикаментозних препаратів, вірусних інфекцій, бактеріальних білків і токсинів стрептококів, стафілококів, мікобактерій туберкульозу, аутолизу мозкової тканини й інших факторів.

3. деновіруси — ДНК-вмісні віруси, викликають гострі респіраторні захворювання людини та тварин: фарингіти, атипові пневмонії, грипоподібні захворювання.

Аденовіруси мають форму ікосаедрів діаметром 60 — 80 ммк, які містять приблизно 200 — 250 капсомерів. Частинки не мають зовнішньої оболонки. Віруси складаються з нуклеїнової кислоти та білків, ліпідів не містять. Розмножуються тільки в культурах тканин того виду тварин, у якого викликають захворювання. Мають виражений тропізм до клітин епітелію.

Антигенні властивості

Серотипи аденовірусів розрізняють за нейтралізацією. Поверхневі антигени, як правило, типоспецифічні. Гексони приймають участь у нейтралізації, фібрили у нейтралізації та інгібіціїї гемаглютиніну. Розчинні антигени, асоційовані з вірусними інфекціями, являють собою надлишкові кап сидні білки, що не біло використано. Як біло показано моноклональними антитілами, гексони та інші антигени можуть нести численні епітопи, які можуть бути родо-, видо-, і навіть родо-специфічні. Рід-специфічні антигени розташовані на базальній поверхній гексону, в той час як серотипоспецифічні антигени розміщені на антигени розміщені на вузлових його ділянках.

Патогенез

Уражують слизові оболонки верхніх дихальних шляхів, викликаючи захворювання з різними симптомами, фарингіт, фаринго-кон'юнктивальну лихоманку, кон'юнктивіт, атипову пневмонію, грипоподібні захворювання та діарею у дітей. Деякі захворювання викликаються переважно одним певним серотипом. Захворювання продовжується 4 — 7 діб, закінчується одужанням та формуванням типоспецифічного імунітету. Кров людей, що одужали містить віруснейтралізуючі та комплементзв'язуючі антитіла.

Діагностика

Діагностика здійснюється виділенням вірусів та серологічними реакціями. Для виділення роблять змив з слизових оболонок верхніх дихальних шляхів, кон'юнктиви або фекалій. Досліджуваним матеріалом заражають культури клітин. Спостереження проводять протягом 2 тижнів. Наявність віруса та його приналежність до аденовірусів визначають досліджуючи цитопатичну дію. Типування проводять в реакції нейтралізації з типоспецифічними сироватками. Для серологічного діагноза двічі беруть кров хворого в перші дні захворювання та в період одужання. З крові отримують сироватку та визначають наявність антитіл за допомогою реакцій нейтралізації, зв'язування комплементу та гальмування гемаглютинації.

БІЛЕТ № 11

1.Вплив фізичних, хімічних та біологічних факторів на мікроорганізми. Стерилізація, методи, контроль за ефективністю стерилізації. Асептика. Антисептика.

Фізичні:

1.Вплив температури(оптимальна темп. для розвитку таксономічної групи)

За температурними параметрами мо поділяються на:

Психрофіли-холодолюбні(15-20С)

Мезофіли-(30-37С)

Термофіли-теплолюбні(50-60С)

2.Вплив висушування(вміст води у вегетативних формах=75-85%).Більшість хвороботворних бактерій нормально функціонують при вологості 20%.Але є таке явище як ліофілізація-прискорене висушування у вакуумі із замороженого стану,що продовжує життєздатність мо.

3.Вплив прмененевої енергії(згубно діє на мо,використовується для знезаражування повітря, виробів мед. призначення,лікарських засобів)

4.Вплив осмотичного тиску(всередині організму людей мо адаптуються до осмотичного тиску фізіологічних рідин,ззовні-проявляють імунотолерантність(витримують зміни тиску))

5.Вплив рН середовища(більшість мо існуюють у нейтральному рН(6,8-7,2),але також є адидофільні мо(рН 5,5-6) і алкалофільні (рН 8-9))

Хімічні:

Одні хімічні речовини можуть використовуватися як поживні, інші не змінюють фізіологічної активності,бактеріостатичні-призупиняють ріст і розмноження,бактеріоцидні-знищують мо.

Біологічні:

Вплив одних мо на інші-симбіоз(асоціативний і конкурентний).Бактерії продукують бактеріоцини і антибіотики,що знищують інші види мо.

Вплив специфічного та неспецифічного імунного захисту організму людини на мо.

Стерилізація-сукупність фізичних і хімічних способів повного звільнення об'єкта стерилізації від усіх видів життєздатних форм мо.

Методи:

1. Стерилізація фільтруванням-фільтрація повітря за допомогою вентиляції,яка забезпечує 40-кратний за годину обмін повітря.

Тиндалізація-роздрібнена стерилізація щоденним прогріванням до 56-58С по 60хв. протягом 5 діб.

Кип'ятіння-стерилізація цільнометалічних інструментів,гумових виробів медичного призначення протягом 30-60 хв.

Стерилізація парою(вологість підвищує чутливість мо до високи температур):

-стерилізація текучою парою-щоденне 30 хв. Прогрівання протягом 3 діб у апараті Коха або автоклаві.

-знезаражування парою з підвищеним тиском-стерилізація в автоклаві з такими параметрами: тиск-1 атмосфера,температура-121С, час-10хв.

2. Променева стерилізація:

-УФ-призводить дотокислення сульфгідрильних груп і пошкодження ДНК бактерій енергією випромінювання.

-Гамма-промені-утворюють в мікробах вільні радикали, ушкоджує нуклеїнові кислоти і ферментні системи(використ. кобальт або цезій)

3. Хімічна стерилізація-використання 6% розчину пероксиду водня на 6 год. при 18С або на 3 год. при 50С.

Хімічна газова стерилізація-використ. герметичну камеру-газовий стерилізатор.

Антисептика-способи знищення небезпечних мо у ранах, на шкірі, слизових оболонках, та у порожнинах тіла з метою попередження розвитку та лікування інфекційних процесів.

Асептика- комплекс антимікробних заходів деконтамінації об'єктів зовнішнього середовища,націлених на запобігання попадання мо в організм людини

2. 70. Антитіла, їх природа, хімічна будова, місце синтезу, динаміка продукції. Аутоантитіла. Антитіла – білки, що здатні специфічно з’єднуватись з антигеном, що визвав їх утворення, і таким чином приймати участь в імунологічних реакціях. Імуноглобуліни – це глюкопротеїди, що складаються з протеїну, і сахарів; побудовані із 18 амінокислот. Імуноглобуліни по структурі, антигенним і імунобіологічним властивостям поділяються на: IgM, IgG, IgA, IgE, IgD. Всі молекули Ig складаються із поліпептидних ланцюгів: двох однакових ланцюгів Н і двох однакових легких ланцюгів L, що з’єднані між собою дисульфідними містками. Як у Н-, так і у L- ланцюгах є змінна – V ділянка, в якій послідовність амінокислот непостійна і константна – С ділянка. Між варіабельними ділянками Н і L знаходиться активний центр (2 і >). Валентність антитіла – це кількість активних центрів АТ, що здатні з’єднуватись з АГ детермінантними. Ig синтезуються плазмоцитами Інформацію про специфічність Ig, що синтезуються плазмоцитами отримують від В-лімфоцитів. Динаміка утворення антитіл залежить від сили антигенного впливу (дози антигену), частоти впливу антигену, ріст організму і його імунної системи. При первинному і повторному введенні антигену динаміка антитілоутворення також різна і протікає в кілька стадій. Виділяють латентну, логарифмічну, стаціонарну фазу зниження. У латентній фазі відбуваються переробка і представлення антигену імунокомпетентним клітинам, розмноження клону клітин спеціально на вироблення антитіл до даного антигену, починається синтез антитіл. У цей період антитіла в крові не виявляються. Під час логарифмічної фази синтезовані антитіла вивільняються з плазмоцитів і надходять у лімфу і кров. У стаціонарній фазі кількість антитіл досягає максимального і стабілізується, потім настає фаза зниження рівня антитіл. При первинному введенні антигену (первинна імунна відповідь) латентна фаза складається 3-5 доби, логарифмічна -7-15 доби, стаціонарна - 15-30 доби і фаза зниження - 1-6 місяців і більш. Спочатку синтезуються ІgM, а потім ІgG. При вторинному введенні антигену (вторинна імунна відповідь) латентний період укорочений до декількох год чи 1-2 доби, логарифмічна фаза характеризується швидким наростанням і значно більш високим рівнем антитіл, що в останніх фазах довгостроково утримується і повільно в плині декількох років знижується. Синтезуються головним чином IgG. Після первинного введення антигену в імунної системі формується клон лімфоцитів, що несуть імунологічну пам'ять про даний антиген. У життєдіяльності людського організму важливу роль грають природні (нормальні) протитканеві аутоантитіла, які мають здатність знешкоджувати і звязувати продукти розпаду і метаболізму клітин, приймають участь в регулюванні процесів їх росту, розмноження, дихання, захисній дії при опроміненні.

3. Герпесвіруси (Herpesviridae) — родина ДНК-вмісних вірусів, які можуть уражати людину і різноманітних тварин. Натепер відомо близько 200 вірусів в цій родині. Вони спричиняють хронічні ураження з довічною персистенцією в організмі уражених. Відомо 8 типів герпесвірусів, що спричиняють хвороби у людини. Капсид складається з 162 однакових, геометрично правильних білкових структур — капсомерів. Капсомери точно підібрані і припасовані одне до одного, формуючи ікосаедр. Капсомери на гранях представляють шестикутні призми, а на кожній з 12-ти вершин капсомери п'ятигранні.

Біологічні властивості

Генералізована герпетична інфекція новонароджених уважає всі органи і зумовлює у тканинах точічні некрози та запальні процеси. В клітинах уражених тканин утворюються внутрішньоядерні включення. Ранні включення (тільця Каудрі) містять ДНК і заповнюють все ядро, відтісняючи хроматин до краю ядра. Пізні включення не містять ДНК. Для герпесвірусів характерна довічна персистенція у вигляді дволанцюгової кільцевої ДНК в нейронах чуттєвих гангліїв. Герпесвіруси патогенні для багатьох видів лабораторних тварин — мишей, крис, кроликів, морських свинок, хом'ячків, собак, мавп, у яких вони спричиняють гарячку і енцефаліт, а у кроликів — ще й кератоко ньюктивіт.

БІЛЕТ № 12

1.Походження та еволюція мо.Сучасна класифікація прокаріотів.Основні таксони.Систематика та номенклатура бактерій.Вид як основна таксономічна одиниця.

Бактерії поряд з археями були одними з перших живих організмів на Землі, з'явившись близько 3,9-3,5 млрд років тому. Еволюційні взаємини між цими групами ще до кінця не вивчені, є як мінімум три основні гіпотези: Н. Пейс передбачає наявність у них спільного предка протобактеріі, Заварзін вважає архей тупиковою гілкою еволюції еубактерій,за третьою гіпотезою археї - перші живі організми, від яких походять бактерії.

Еукаріоти виникли в результаті симбіогенеза з бактеріальних клітин набагато пізніше: близько 1,9-1,3 млрд років тому. Для еволюції бактерій характерний яскраво виражений фізіо-біохімічний ухил: при відносній бідності життєвих форм і примітивній будові, вони освоїли практично всі відомі зараз біохімічні процеси.

2. Антитоксини,їх класифікації, механізм дії, принцип одержання ант сироваток. Одиниці виміру практичне використання

Антитоксини-антитіла к-рі утворяться в організмі тварин і людини у відповідь на появу токсинів мікробного чи тваринного походження, є могутнім чинником антитоксичного імунітету. Антитоксини застосовуються у виді антитоксичних сироваток: (протидифтерійна, протиправцева протистобнячний імуноглобулін, протигангренозна, глобулін проти сибірки, протистафилококовий імуноглобулін). Зміст антитоксину в антитоксичних сироватках виражається в антитоксичних одиницях. Антотокс сиров готують шляхом імунізації тварин мікробними екзотоксинами і використовують для профілактики і лікування (столбняк, ботулізм, гангрена, дифтерія, стафілоккокові і стрептоккові інфекції) Також сюди відносяться сироватки проти отрут змій. В даний час більшість сироваток випускається в очищеному концентрованому виді, це дозволило знизить кількість і тяжкість побічних реакцій котрі розвиваються при введенні в організм білкових субстанцій.

3. Ентеровіруси (enterovirus) — рід (+)ssРНК-вмісних вірусів (родини пікорнавірусів). Пов'язані з деякими хворобами ссавців (зокрема, людей).

Потрапляють в організм людини через шлунково-кишковий тракт, розмножуються там, відтак зазвичай вражають центральну нервову систему. Є найчастішим чинником виникнення асептичного менінгіту.

Ентеровірусна інфекція — гостре інфекційне захворювання, небезпека якого полягає на тому, що ентеровіруси вирізняються високою стійкістю в зовнішньому середовищі, здатні зберігати життєздатність у воді поверхневих водоймищ і вологому ґрунті до декількох місяців.

Джерелом інфекції є хворий або носій вірусу, у якого симптоми захворювання не проявлені. Вірус виділяється з носоглотки і кишкового тракту. Механізм передачі — фекально-оральний, аспіраційний (аерозольний). Шляхи передачі — водний, контактно-побутовий, харчовий, повітряно-краплинний.

Види ентеровірусів[ред. • ред. код]

Вірус діареї ВРХ

Вірус Коксакі (Coxsackie)

[ECHO-віруси]

Ентеровірус людини А

Ентеровірус людини B

Ентеровірус людини C

Ентеровірус людини D

Ентеровірус людини Е

Вірус поліомеліту

Ентеровірус свиней А

Ентеровірус свиней B

Вірус везикулярної хвороби свиней

Розміри вірусів Коксакі — 28 нм, вірусів ECHO — 15—ЗО нм. Вони мають форму ікосаедра, кубічний тип симетрії.

Культивування. Віруси розвиваються в культурах тканин (клітини нирок мавп і людини, фібробласти ембріона людини та ін.).

Антигенна структура. Віруси Коксакі поділяють на дві групи — А і В, які об'єднують різні в імунологічному відношенні типи. До групи вірусів Коксакі А входять 24 серотипи, В — 6 серотипів. Віруси ECHO мають 34 серотипи, ентеровіруси людини — 5 серотипів (з 68-го по 72-й).

Патогенез захворювання в людини. Ентеровіруси Коксакі і ECHO дуже поширені. їх виділяють хворі з випорожненнями і виділеннями з носової частини глотки. Люди заражуються фекально-оральним шляхом. Етеровіруси виявляють у стічних водах, їх можуть переносити мухи. Захворювання найчастіше бувають улітку і рано восени. Доведено носійство вірусів Коксакі. Уражуються люди будь-яких віку і статі, переважно діти. Клінічна картина захворювання варіабельна. Є кілька клінічних форм ентеровірусних інфекцій.

Лабораторна діагностика. Для виділення вірусів досліджуваним матеріалом (кал, змиви і мазок із зіва, кров, органи трупа, подрібнені, суспендовані і оброблені антибіотиками для пригнічення бактеріальної мікрофлори) заражують клітинні культури (нирок мавп, амніону людини, Неіа, Нер-2 та ін.) і мишей-сисунців. Віруси Коксакі А, В й ECHO диференціюють щодо властивості розмножуватися тільки в певних клітинних культурах, остаточну їх ідентифікацію роблять за допомогою РН із сумішами типових сироваток крові і непрямого методу ІФ.

Серологічну діагностику захворювань, спричинених вірусами Коксакі й ECHO, проводять з парними сироватками крові. Наявність антитіл у сироватці крові хворих визначають у РН, РЗК на клітинних культурах або мишах-сисунцях.

БІЛЕТ № 13

1. Мікроби – це найбільша за кількістю та дуже різноманітна за рівнем

організації частина організмів, які населяють біосферу Землі. Об'єднують

їх тільки малі розміри, тому систематизувати їх дуже складно. Збудники

захворювань є серед неклітинних (віруси та пріони) і клітинних

організмів. Останні поділяють на 2 великі групи: прокаріоти (доядерні)

та евкаріоти (ядерні). Патогенні мікроорганізми зустрічаються серед

бактерій (прокаріоти), грибів і найпростіших.

Згідно з новим кодексом номенклатури бактерій запроваджено такі

міжнародні класифікаційні категорії: відділ клас

порядок родина рід вид.

Загальновизнаною та найбільш поширеною є класифікація бактерій Д.

Берджі. Згідно з визначником, виданим у 1993 р., бактерії поділяють за

будовою клітинної стінки та забарвленням за Грамом на такі відділи:

Gracilicutes – тонкошкірі (грамнегативні); Firmicutes – товстошкірі

(грампози-тивні), Tenericutes – не мають клітинної стінки (мікоплазми),

Mendisicutes – архебактерії (вони непатогенні).

Класифікація за типами живлення

За джерелами засвоєння вуглецю:

-аутотрофи-синтезують вуглецьвмісні компоненти кліт. з неорганічного вуглецю

-гетеротрофи-використ. органічний вуглець

За способами споживання азоту:

-аміноаутотрофи-задовільняють свої потреби в азоті за допомогою фіксації атмосферного азоту або використ. азот з азотовмісних мінеральних солей.

-аміногетеротрофи-використовують азот органічних сполук

За рахунок синтезу глюкози та солей амонію:

-прототрофи-синтез. речовини з глюкози та солей амонію

-ауксотрофи-беруть реч. з навколишнього середовища

За джерелами енергії:

-фототрофи-використ. сонячну енергію

-хемотрофи-використ. окисно-відновні реакції(хемолітотрофи,хемоорганотрофи)

2(14білет 2 пит.)

3. Віруси поліомієліту, характеристика, класифікація. Патогенез і імуногенез інфекції. Лабораторна діагностика, специфічна профілактика. Проблема ліквідації поліомієліту в усьому світі.

БІЛЕТ № 14

1. Матеріальні основи спадковості мікроорганізмів. Генотип і фенотип. Види мінливості. Неспадкова мінливість.

2. Серологічні реакції, їх характеристика, основні типи. Реакції аглютинації, преципітації, зв’язування комплементу, їх суть, значення. Закономірності СР: взаємодія АГ і АТ строго специфічно, СР проходить при адекватних (визначених) співвідношеннях кількості АГ і АТ, СР мають двухфазний характер, специфічна взаємодія-фаза "невидима", утворення видимих комплексів-для цього додають фізіологічний розчин, СР проходить по типу фізико-хім колоїдної реакції, СР оборотні, виділяється невелика к-сть тепла (слабко екзотермічний) Цілі використання СР: І серологічна ідентифікація – визначення виду невідомого АГ за допомогою відомих АТ: а) невідомі АГ-МіО патогенні і непатогенні, токсини різного походження, білки крові, клітини різних органів і тканин іншого виду або групи крові, клітини трансплантанта, б)відомі АТ- стандартні препарати імунні діагностичні сироватки ІДС. ІІ серологічна діагностика-визначення невідомих АТ за допомогою відомих АГ-діагностикумів:1.невідомі АТ-сироватки крові людей- хворих, що перехворіли, носіїв, вакцінованих, 2. діагностикум-стандартні препарати, що одержують з чистих культур МіО певних видів або АГ. МіО вирощують, потім стандартизують (кількість мікробів-одиниця обєму) та убивають або інактивують температура Т, формалін,спирт і ін. Діагностикум втрачає патогенність але зберігає АГ-ні властивості. Види СР:1. реакція аглютинації (РА) склеювання великих корпускулярних АГ під дією специфічних АТ. АГ в РА наз аглютикоген а АТ-аглютинін. Комплекс-аглютинат.Механізм РА: при взаємодії АГ-детермінанти активних центрів АТ утворюється комплекс по типу решітки. Вони видимі в присутності електроліту (фізіологічний розчин)

Використовують для визначення антитіл у сироватці крові хворих при черевному тифі і паратифах. 2.реакції преципітації (РП) –осадження мілкодисперсного АГ або розчинного АГ під дією специфічних АТ (АГ-преципітоген, АТ-преципітин, комплекс-преципітат). Ризновиди реакції аглютинаціїреакція непрямий гемаглютинації:1. РНГА- викоирстовується в тому випадку, якщо АГ розчинний або дуже дрібний. У ролі АГ застосовують еритроцитний діагностикум, АГ-досліджувана сироватка крові. При взаємодії АГ і АТ відбувається склеювання еритроцитів і випадання в осад. Його краї будуть нерівними. У нормі еритроцити утв осад з рівним краєм. 2. РОНГА – у цьому випадку на еритроцитах адсорбують АТ. а) реакція лізиса – трикомпонентні реакції, проходять між АГ і АТ у присутності Со. У результаті утв комплекс АГ-АТ, з ним звязується Со та відбувається лізис АГ. Лізис різних АГ:бактерій-бактеріоліз, вірусів- вірусоліз, клітин-цитоліз, невидимий виняток-лізис еритроцитів-гемоліз. При гемолізі в результаті руйнації еритроцитів з них виходить гемоглобін. Ми бачимо прозору червону рідину-наз. лаковою кровю Якщо немає гемолізу-у пробірці буде осад еритроцитів. Реакція зв'язування комплементу широко використовується з метою сер. діагностики інфекційних хвороб. Досліджувана сироватка прогрівається при 56° для інактивації власного комплементу. У пробірку вносять цю сироватку, відповідний антиген і комплемент у робочій дозі, встановленій заздалегідь. Реакція відбувається в термостаті, хоча можливі й інші температурні режими. Якщо в досліджуваній сироватці є антитіла, вони зв'язуються з антигеном і фіксують комплемент. Проте, у цій фазі не наступає видимих змін, тому у другій фазі виявляють результат реакції за допомогою індикаторної гемолітичної системи (еритроцити барана й гемолітична сироватка). Якщо у другій фазі гемоліз не наступив, це означає, що комплемент зв'язався у першій фазі реакції, тобто в досліджуваній сироватці є антитіла (реакція позитивна). Якщо ж у результаті реакції наступив гемоліз — реакція негативна, антитіл у досліджуваній сироватці немає (в першій фазі не відбулось реакції між антитілами й антигеном і не зв'язався комплемент).

РЗК використовують також для виявлення антигенів, у цьому разі необхідна імунна діагностична сироватка з відомими антитілами

3. Неспецифічні фактори захисту макроорганізму від вірусних агентів, їх характеристика. Інтерферони, механізм дії, інтерфероногени.

Неспецифічний імунітет - це форма імунітету, який здійснюється різними речовинами, що їх виділяють спеціальні залози шкіри, травної і дихальної систем, а також лейкоцитами за допомогою фагоцитозу та білком-інтерфероном. Вони діють на всі мікроорганізми, незалежно від їхньої природи.

Неспецифічні фактори захисту:

1)бар’єрна функція шкіри:залози виділяють лізоцим,що руйнує пептидоглікан мікробів;

2) бар’єрна функція слизових оболонок,які покриті слизом,війками;

3) бар’єрна функція паренхіматозних органів:запалення;

4)фагоцитоз.

Система комплементу-комплекс білків, які здатні викликати руйнування бактерій, викликати нейтралізацію вірусів, коли вони потрапляють в організм.

Інтерферо́ни (IFN) — клас білків, що виділяються клітинами організмів більшості хребетних тварин у відповідь на вторгнення інородних агентів, таких як віруси, деякі інші паразити та ракові білки. Завдяки інтерферонам клітини стають несприйнятливими по відношенню до цих агентів[1]. Механізм дії інтерферонів полягає у викликанні каскаду реакцій, що приводять до руйнування дволанцюжкових РНК та деяких інших молекул.

БІЛЕТ№ 15

1.. Генотипова мінливість. Мутації, їх різновиди. Мутагени фізичні, хімічні, біологічні. Генетичні рекомбінації: трансформація, трансдукція, кон’югація.

Спадкова (генотипова) мінливість у бактерій настає в результаті зміни генетичних структур.

Закон гомологічних рядів спадкової мінливості сформулював видатний російський генетик і селекціонер М.І. Вавилов. За цим законом, генетично близькі види і роди характеризуються подібними рядами спадкової мінливості з такою правильністю, що, вивчивши ряд форм у межах одного виду або роду, можна передбачити наявність форм із подібним поєднанням ознак у межах близьких видів або родів. Генетичною основою цього закону є те, що ступінь історичної спорідненості організмів прямо пропорційний кількості їхніх спільних генів.

Спадкова мінливість може бути комбінативною і мутаційною.

Комбінативна мінливість пов'язана із виникненням різних комбінацій алельних генів (рекомбінацій).

Трнсформація – передача генетичного матеріалу від донора реципієнту за допомогою ізольованої ДНК

Трнсдукція – перенесення бактеріофагом генетичного матеріалу від бактерії-донора до бактерії-реципієнта.

Трансдукція: неспецифічна (можливе перенесення будь-якого маркера або кількох маркерів) і абортивна (внесений фагом фрагмент нуклеоїду не включається в нуклеоїд реципієнта)

Конюгація – передача генетичного матеріалу від однієї клітини іншії безпосереднім контактом (редукований статевий процес)

Мутації – стійкі спадкові зміни (морфологічні, культуральні, біохімічні) властивостей мікроорганізму, не пов’язані з рекомбінаційним процесом.

Мутації: нуклеоїдні (спадкові зміни відбуваються в нуклеоїді) і цитоплазматичні (виникають у ДНК цитоплазми); великі (випадання великої ділянки гена) і малі.

Біологічні мутагени: бактерії, а також гельмінти, актиноміцети, рослинні екстракти, живі вакцини, продукти окислення ліпідів.Мутагенну активність вірусів відкрито генетиком Шапіро

Фізичними мутагенами називаються будь-які фізичні дії на живі організми, які виявляють або прямий вплив на ДНК або вірусну РНК, або опосередкований вплив через системи реплікації, репарації, рекомбінації

Пр: іонізуюче випромінювання, радіоактивний розпад, ультрафіолетове випромінювання, альфа-і бета-випромінювання радіоактивних речовин і нейтронне випромінювання.

Хімічні мутагени: різні алкілуючі з'єднання, деякі антибіотики, деякі харчові добавки, лікарські препарати, продукти переробки нафти й органічні розчинники.

2. Моноклонал