Доба Визвольної війни 1917-1921 рр. 4 страница

Нині реалізується проблема входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу (з 2005 р.). Визначальними критеріями в галузі освіти в рамках Болонського процесу є якість підготовки фахівців, зміцнення довіри між суб'єктами освіти, відповідність наших молодих фахівців європейському ринку праці, сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки, посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти.

Головним науковим центром України є Академія наук, яка нині має статус національної (з 1994 р.). У 2008 р. НАН України відзначила 90-річчя від часу свого заснування. Академічні підрозділи ведуть наукові дослідження в усіх галузях сучасної науки, активно співробітничають із зарубіжними колегами. Наукові установи НАН

України не тільки активно вивчають сучасне і минуле нашої культури, а і намагаються осмислити подальші перспективи її розвитку (Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики, Інститут літератури, Інститут української мови, Інститут історії, Інститут археології та ін.). Нині завершується академічне видання "Історія української культури" у 5-ти томах.

В останні десятиріччя зростає інтерес до національної історії, усної народної творчості, етнографії. Зростає кількість наукових досліджень у цих галузях, а професійні та аматорські художні колективи роблять акцент на виконанні фольклорних творів.

Активно розвивається літературний процес, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація. У ринкових умовах частина письменників пише російською мовою, зокрема, в популярних нині жанрах фантастики та детективу.

В останні десятиліття в українську культуру проникає постмодернізм. Цим терміном найчастіше позначають сукупність найновіших художніх течій, що панують у західному мистецтві з другої половини 1970-х років. У цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму й того, що результати культурного прогресу поставили під загрозу існування людства. Представники цього напрямку намагаються встановити межі втручання людини в природу, суспільство й культуру. Характерними його рисами є: звернення до художніх традицій попередніх епох; одночасна орієнтація на маси та еліту; звернення до гротескних типів художньої виразності, іронії, ілюзії; різноманітність стилів (відео, інсталяція, хепенінг); ототожнення мистецтва з позахудожніми сферами діяльності. Представники постмодернізму виступають послідовниками авангардизму, намагаються стерти межі між науковою і побутовою свідомістю, високим мистецтвом і масовою культурою.

Письменники позбуваються традицій соціалістичного реалізму - панівного творчого методу радянської літератури. З'являються неоавангардиські групи, які використовують традиції європейського постмодерну (група "Бу-Ба-Бу", "Пропала грамота", "Нова дегенерація"). Плідно працюють письменники молодої генерації Ю.Андрухович, В.Герасим'юк, П.Гірник, О.Забужко, І. Малкович, В.Неборак та ін.

Найяскравіше представлена постмодерністська свідомість у творчості Ю.Андруховича ("Московіада"). Письменники-пост-модерністи вдаються до таких прийомів, як фрагментарність, візуа-лізація тексту, самоцитація, гротеск.

Однією з проблем сучасної української культури є скорочення українського книгодрукування. В Україні чимало книжкових мереж, які цілеспрямовано просувають книгу, виготовлену в Росії, відповідно видрукувану російською мовою. Тому важливо, що в центрі столиці відкрито українську книгарню "Є", де пропонуються видання переважно українською мовою, влаштовуються презентації, круглі столи, літературні читання.

Після здобуття незалежності Спілка художників України стала ініціатором консолідації творчої інтелігенції, сприяла створенню законодавчої бази з питань збереження і розвитку національної культури і мистецтва, соціального захисту діячів культури і мистецтва. У 1996 р. було засновано Академію мистецтв України - провідний державний науково-творчий центр. На 2-му з'їзді художників (1996) серед найважливіших проблем, що хвилюють митців, називалися: відсутність довгострокової програми розвитку національної культури і мистецтва; відсутність програми з естетичного виховання молоді; виїзд за кордон значної кількості творчих сил; вивіз за межі України творів мистецтва; неналежний соціальний захист митців; відсутність закупівель творів мистецтва музеями України.

Незважаючи на проблеми, що існують, Спілка художників сприяє проведенню різноманітних конкурсів, роботі міжнародних творчих груп. Відбулися презентації українського мистецтва в Бонні, Тулузі, Кіото, Пекіні. Українські художники беруть участь у мистецьких бієнале (виставка, фестиваль, що проводяться раз на два роки) у Венеції, Сан-Паулу, Йоганнесбурзі. Великим успіхом на 53-му Венеціанському бієнале у 2009 р. користувалася інсталяція українського художника І.Чичкана. Творчість українських художників стає відомою у світі, їхні роботи демонструються у престижних музеях і галереях багатьох країн.

В останні десятиріччя відбуваються істотні зміни у розвитку української художньої культури, що пов'язано з руйнуванням радянської тоталітарної системи і розбудовою незалежної держави, утвердженням національно-демократичних ідей. "Образотворче мистецтво, яке в останні роки все більше і більше трансформується у візуальне, вбираючи в себе нові естетичні, смислові художньо-пластичні цінності постмодерністської і постпостмодерністської епохи, не тільки відобразило, а й значною мірою передбачило ці зміни", (Мистецтво України 1991 - 2003: (Альбом) / Упор. Т.Придатко, З.Чегусова. - К.: Мистецтво, 2003. - С. 406.) Сучасне мистецтво пропонує глядачеві широкий діапазон тем, образів, стилістичних напрямків, звертається до історії народу, фольклору, до багатств природи.

Для сучасного українського мистецтва властивий зв'язок з традиційною культурою. Плідно працюють знані митці та представники молодшої генерації: А.Чебикін, В.Чепелик, О.Чепелик, В.Токарєв, В.Полтавець, В.Зноба, І.Марчук, В.Перевальський, Є.Прокопов, В.Басанець, П.Кулик, О.Пінчук, І.Чичкан, О.Бородай, О.Гнилицький, Ю.Соломко та ін.

В Україні та за її межами відома творчість І.Марчука (нар. 1936). Його творчість близька до європейського сюрреалізму, ку-бофутуризму і гіперреалізму, демонструється у музеях і виставкових залах Європи, Америки та Австралії ("Грація", "Двоє", "Єва"). Його мистецтво пройшло випробування часом - радянська влада забороняла його твори і своє визнання він отримав тільки за часів незалежності України. Свою творчість І.Марчук поділяє на тематичні цикли: "Голос моєї душі", "Цвітіння", "Пейзаж", "Портрет", "Спадщина", "Кольорові прелюдії", "Абстрактні композиції".

Скульптор П.Кулик (нар.1933) - монументаліст, автор ряду пам'ятників, установлених в Україні, США, Канаді (пам'ятник гетьману І.Підкові у Львові та Черкасах, князю Володимиру та княгині Ользі в Чікаго, І.Франкові у Торонто). Після здобуття незалежності у Києві встановлено пам'ятник видатному вченому та політичному діячеві М.Грушевському (ск. В.Чепелик). А.Кущ та В.Зноба взяли участь у скульптурному оздобленні головної площі країни - Майдану Незалежності у Києві. Скульптор О.Пінчук (нар. 1960) відомий станковими композиціями ("Феодосій Печер-ський", "Свідомість та підсвідомість", "Нічний звір"), працює з бронзою та керамікою, створює метафоричні образи зі складним змістом. Класикою книжкової графіки стали ілюстрації С.Якутовича, В.Перевальського, О Петрової.

Останнім часом значно розширили свої можливості живопис, скульптура і графіка. У доробку сучасних українських митців представлені такі види мистецтва, як інсталяція, об'єкт, художня акція; значного розвитку набуває фотомистецтво. Митці у нових політичних реаліях по-новому підходять до національних традицій, засвоюють досвід світової культури, використовують сучасні технології, продовжують пошуки нових засобів художнього вираження.

У 90-х роках формується школа українського постмодернізму в живописі (А.Савадов, О.Гнилицький, Г.Сенченко, О.Ройтбурд, В.Рябченко, С.Ликов та ін., групи "Паризька комуна", "Одеська школа", "Вольова грань національного постмодернізму"). Художники поєднують неоромантизм, експресіонізм, неоархаїку, елементи соц-арту, реалізму. Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в сфері позараціонального, підсвідомого та суб'єктивного (проект "Тихий карнавал підсвідомості", представлений на Третьому міжнародному артфестивалі, художники Л. Нестеренко, В.Овсейко, Р.Гарасюта, В.Харченко).

Художники нині мають безліч можливостей для реалізації своїх творчих задумів, до їхніх послуг нові галереї, виставки, вернісажі. Справжньою подією у культурному житті нашої держави стало відкриття великих приватних виставкових центрів.

Розвивається театральне мистецтво. В Україні збереглася мережа державних театрів, які залишаються провідними і не зможуть у ринкових умовах виживати без підтримки бюджетного асигнування. У 90-х рр. були спроби створення комерційних репертуарних театрів, але вони виявилися невдалими. Натомість маємо зразки успішних антрепризних комерційних проектів, серед них - театральна компанія "Бенюк і Хостікоєв" (спектаклі "Синьйор з вищого світу", "Біла ворона", та ін.). Крім звичних для нашого театру жанрів з'являються нові - мюзикл ("Ех, мушкетери, мушкетери!", театр ім. І.Франка у Києві), рок-опера ("Біла ворона"), спектакль-перформанс з використанням технологій театру абсурду ("Не боюся сірого вовка", реж. А.Жолдак, актори Б.Ступка, А.Роговцева, Б.Бенюк, В.Спесівцева). Після здобуття незалежності Україною було розроблено і прийнято законодавчі акти, що регулюють діяльність у сфері телебачення, створено та організовано діяльність Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Одним із основних завдань Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення є підтримка вітчизняних аудіовізуальних засобів масової інформації у їх становленні та розвитку. Радою була здійснена значна робота щодо організації вивчення громадської думки телеглядачів стосовно діяльності телерадіоорганізацій та напрямів подальшого розвитку телерадіоінформаційного простору України. Телепродукцією, якій віддається найбільша перевага є новини, телесеріали, художні фільми, розважальні та музичні програми. Переважна більшість глядачів відзначає необхідність дотримання національними телевиробниками інтересів держави, висвітлення діяльності державних органів, зростає інтерес до програм економічного та фінансового характеру.

У 90-х роках у телеінформаційному просторі складалася досить складна ситуація у сфері мовної політики. Це було пов'язано з історичними та етнокультурними особливостями різних регіонів України. Якщо східний, південний регіони та великі міста орієнтувалися переважно на російську мову, то жителі західного регіону частіше висловлювалися за переважання української мови.

Нині українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну телепродукцію, розраховану на невибагливий смак.

85. культура української діаспори

Відомості про емігрантів з України зустрічаються здавна. Вони залишили помітний слід у культурі тодішньої Європи. Згадаймо просвітителя XV ст. Ю.Дрогобича, Пилипа Орлика, популяризатора кави на європейському континенті Ю.Кульчицького та багатьох інших.

Процес масової міграції до інших країн набув масового характеру на зламі ХІХ-ХХ ст. Традиційно історію української еміграції поділяють на чотири хвилі: перша - трудова еміграція - з останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни; друга - політична - період між двома світовими війнами; третя - інтелектуальна - період після Другої світової війни до середини 1950-х рр.; четверта - економічна - від 1980-тих рр. до сьогодення. Звичайно, такий поділ є досить умовним.

Першу хвилю української еміграції історики умовно називають трудовою - оскільки основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці. Джерелом першої хвилі масової еміграції останньої третини XIX ст. стали селяни з відсталих національних окраїн Австро-Угорщини та царської Росії, а також частина міських ремісників. Переважно це були неписьменні або малоосвічені люди, які через соціально-економічні причини змушені були виїжджати до іншої країни на заробітки. Першими країнами масового переселення українців були Бразилія та Аргентина. Бідний люд отримував спокусливі повідомлення про привабливе життя за кордоном і прагнули виїхати туди, сподіваючись змінити життя на краще. На той час основними поширювачами відомостей про переваги еміграції були агенти пароплавних і залізничних компаній, які сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Українських людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати наділи землі за невеликі гроші. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, господареві треба було протягом трьох років вичистити, виорати та засіяти ділянку землі. Одночасно належало збудувати помешкання на своїй ділянці. Інакше втрачалося право на землю. Емігранти прагнули зберегти свою національну своєрідність, культурні та побутові особливості. Навіть території, де вони жили отримували українські назви: Київ, Галич, Карпати, Коломия, Сірко, Хмельницький, Прут, Січ, Козак та інші.

Попри суворі вимоги, емігранти осідали у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби, лісоруби й шахтарі. Нині у Канаді відзначають великий внесок перших українських поселенців у процесі становлення та розбудови економіки країни.

Вважається, що першим на американський континент, ступив Агапій Гончаренко, колишній священник, який прибув до Америки 1865 р. та оселився у Сан-Франциско. У 1860-70-х pp. він навіть був видавцем газети "Alaska Herald", яка мала великий вплив на американське громадське життя.

Важливу роль у збереженні етнічної ідентичності українців першої хвилі еміграції відіграла хоча малочисельна, але дуже активна політична еміграція. Яскравим її представником був виходець із знатного військового роду з Полтавщини Павло Крат (навчався у Харкові, Москві, Петербурзі, у Київському і Львівському університетах), який залишив країну, намагаючись втекти від переслідування царської охранки, і приїхав до Канади у 1907 р. і зробив великий внесок до процесу налагодження громадських взаємин між українцями в Канаді та в Україні. До підтримки духу першої еміграції багато зусиль доклала церква і, насамперед, її наставник митрополит Андрей Шептицький, який направив до Канади священнослужителів з ордену василіан (1902 p.), а у 1908 р. сам здійснив поїздку територією Канади від Монреаля до Ванкувера.

Еміграція з політичних мотивів різко посилилася під час та після революції 1905-1907 pp. у Російській імперії. Поразка революції та реакція на неї змушували активних учасників та антимонархічно налаштованих осіб шукати порятунку в інших країнах.

Друга хвиля української еміграції припадає на період між двома світовими війнами, ця хвиля отримала назву політичної еміграції. Емігранти другої хвилі розселялися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Чимала частина емігрантів опинилась на території Західної Німеччини, Австралії, США. За кордон виїжджали представники інтелігенції, робітники, учасники армії Української Народної Республіки. Склад цієї хвилі характеризується неоднорідністю: це і солдати та офіцери білогвардійських та українських самостійницьких формувань; колишні землевласники та члени їх родин, колишні володарі промислових підприємств, торговці, священнослужителі, інтелігенти та ін. Також були й ті, був змушений виїхати через утиски сталінського диктаторського режиму, нехтування українськими культурними здобутками, знищення церкви. До цієї когорти належали відомі вчені Ю. Вернадський, Ю. Кистяків-ський, О. Грановський, В. і С. Тимошенки. В еміграції опинився один з керівників Центральної Ради Володимир Винниченко, міністр освіти УНР Іван Огієнко та багато інших. Періодові другої хвилі еміграції властиве таке явище як рееміграція, яке відбулося на початку 20-х рр. XX ст. Цей процес був зумовлений сподіваннями деякої частини емігрантів, що політичний устрій Радянської України можна змінити демократичний. Йроте це не влаштовувало радянську владу, більшість реемігрантів у 30-х рр. було репресовано. Проте, звичайно, були й винятки, зокрема, яскравим прикладом є рееміграція Михайла Грушевськог.

З 30-х років XX ст. виїзд емігрантів з України майже припинився через політику тогочасного керівництва СРСР.

Протягом 1947-1953 рр. до Канади та США прибула велика кількість емігрантів, велику кількість становили представники інтелігенції та науковців. Тому третю хвилю умовно можна назвати - інтелектуальною хвилею, оскільки переважну більшість емігрантів складали освічені люди. Приїзд активних освічених людей спричинило створення у діаспорі різноманітних організацій, які своєю увагою охоплювали літературний рух, видавничу справу та суспільно-громадське життя. Вони принесли нові ідеї, сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі.

У 1970-1980-х рр. із СРСР було виселено групу так званих дисидентів, переважно творчих працівників. Дисидент - інакомисляча людина, яка не погоджується з панівною ідеологією, світоглядом, існуючим політичним ладом. Дисиденство відкрило нову сторінку української еміграції з політичним підтекстом. Вимушена за своїм характером третя хвиля еміграції переважно складалась в основному людей освічених і національно свідомих. Країни, в яких оселились емігранти цієї хвилі це: СІЛА, Великобританія, Австралія, Бразилія, Аргентина, Франція та ін.

Початок четвертої хвилі еміграції припадає на кінець 1980-х рр. Ця хвиля має свої характерні риси і дещо відрізняється від попередніх. З розпадом СРСР багато наших співвітчизників поїхали за кордон через скрутні економічні умови (тобто подібна до першої - заробітчанської). Більшість емігрантів четвертої хвилі має вищу освіту, спеціальність, дехто володіє іноземною мовою (дещо схожа з третьою - виїжджає освічена категорія населення). З середини 90-х років XIX ст. для емігрантів з України привабливими країнами для проживання залишалися США, Канада, а згодом додалися Австралія, Нова Зеландія, Гаванські острови.

Іммігранти четвертої хвилі поступово налагоджують стосунки з представниками місцевої діаспори, роблять посильний внесок в українське громадське та культурне життя.

Своєрідністю українців в Австралії можна вважати те, що цей континент зацікавив емігрантів з України порівняно нещодавно, у повоєнний період. Більшість їх становить міське населення (Мельбурн, Сідней, Аделаїда) і працюють вони у промисловості. Невелика група західноукраїнських переселенців початку XX ст. майже повністю асимілювалася. Діють Союз українських організацій Австралії, кафедри українознавства у Сіднейському університеті та університеті Монаша у Мельбурні, ряд українських театрів, Спілка українських образотворчих митців, літературно-мистецький клуб ім. Василя Симоненка, танцювальний ансамбль "Веселка", вокальний "Євшан", які з успіхом гастролювали в Україні. У трьох штатах українська мова викладається як предмет, а всього працює 12 українських шкіл. Нещодавно в Австралії створено філію Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка.

Процес еміграції українців стосується не лише Американського континенту, західноєвропейських та східноєвропейських країн. З розпадом СРСР сформувалась так звана східна діаспора. Більшість українського населення за межами України перебуває на території Російської Федерації, у Казахстані та деяких територіях Закавказзя. Досить численне українське за походженням населення у суміжних районах Бєларусі та Молдови. В інших регіонах українців налічується порівняно менше.

З часом представники української громади почали активно долучатися до суспільно-громадського життя місцевості, де вони мешкають. Уже 1912 р. українця Теодора Стефаника обрали членом муніципальної ради Вінніпегу. А в 1913 р. до провідних законодавчих органів були обрані у Манітолі - Тарас Форлей, а в Альберті - Андрій Шандро.

Сучасна українська етнічна група перейшла до стадії "мобілізованої" діаспори, оскільки повністю відповідає необхідним характеристикам: має свою сформовану еліту, має значні культурні здобутки.

 

86. російсько українські взаємини

Російська Федерація — держава-сусід України, кордон із якою проходить на північному сході та сході країни. Відносини із нею мають стратегічне значення[1][2] для України і значною мірою визначають її зовнішню, а часом і внутрішню політику.

Відносини між державами

З часу розпаду Радянського Союзу відносини між двома країнами часто були складними і наразі перебувають у станi покращення.

Відносини двох держав за президентства Леоніда Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин: зокрема був розділений Чорноморський флот, означений державний кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територіальних претензій і визнала існуючі кордони України.

Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демократичних виборів Україна занепокоєна висловлюваннями і діями деяких російських політиків з питань Криму, російської мови в Україні, визнання Голодомору.

Значне погіршення російсько-українських відносин відбулося під час і особливо після Помаранчевої революції 2004 р. Офіційна Москва не тільки втручалася в президентські перегони восени2004 р.[3], але й розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени України. Це знайшло своє продовження у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію України та, визнанняГолодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО та статусу російської мови в Україні. Основним невдоволенням української сторони залишається дуже часте втручання Росії у внутрішні справи України та перманентні «економічні війни»: в тому числі «газовий конфлікт» 2005–2006 рр., «Сирна війна» 2012 тощо.

Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими, але загальне втручання російської влади в суверенні справи України призводить до поступового зниження довіри між двома народами.

Росія офіційно веде міжнародну політику з пропаганди, впровадження та підтримки російської мови за межами своїх кордонів. Цими питаннями займається фонд Російський світ.

У 2007 році було прийнято рішення збільшити кількість осередків російских центрів на території України, оскільки країни колишнього соцтабору в цілому вважаються пріоритетними для РФ[4]. Зокрема, згідно з планами федеральної цільової програми «Російська мова на 2006–2010 роки», доля осіб, які володіють російською мовою загалом по країнам СНД складатиме 40 %. Станом на 2007 рік таких людей було 20 % — тобто передбачається, що кількість людей, які вільно розмовляють російською мовою, повинна збільшитись вдвічі, в основному завдяки пропаганді і оплаченому десанту в зазначені країни учителів російської мови і літератури. На Україну в цьому розумінні покладаються особливі надії — очікується, що рано чи пізно російська мова стане тут державною.[5]

Російська Федерація також підтримує мережу організацій, які опікуються зв’язками з етнічними росіянами поза межами Росії. В свою чергу офіційний Київ висловлював своє занепокоєння діяльністю таких установ як Інститут країн СНД, чий голова Костянтин Затулін був визнаний персоною нон-грата за втручання у внутрішні справи України і заклики до порушення територіальної цілісності країни.

Україна закликає ООН визнати Голодомор 1932-33 років геноцидом українців[6]. Офіційна влада Росії неодноразово висловлювала свою незгоду з таким формулюванням трагедії 33-го року, у якій також постраждала Росія. Офіційна позиція Москви з цього приводу: «Голодомор — це злочин комуністичного режиму, але не етнічний геноцид»[7].

Питання НАТО

На вищих урядових рівнях різні уряди України проголошували свій намір поступово інтегруватися в європейські структури, в тому числі і в НАТО[Джерело?]. Це викликало різке негативне ставлення офіційної Росії. Співробітництво України з НАТО та навіть навчання з цією організацією піддавалися критиці як зовні так і зсередини через проросійські організації України. Влітку 2006 р. за підтримки деяких російських політиків відбулося протистояння між протестуючими і контингентом НАТО у навчаннях Сі Бриз 2006 в Євпаторії. Це призвело до погіршення стосунків між двома державами і заборони в'їзду до України декільком російським політикам.

Під час самміту країн-членів НАТО 2-4 квітня 2008 року в Бухаресті(Румунія) президент Росії Володимир Путін у приватній розмові з президентом США заявив: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!»[8][9].

Прогнозні оцінки закордонних політологів розвитку українсько-російських стосунків у ХХІ ст

Результат аналізу поглядів закордонних політологів (див. основну статтю) приводить до висновку, що багатовекторна політика України, наявність надто великої кількості її стратегічних партнерів, кризові явища всередині держави не дозволяють Україні в найближчий час реально одержати статус країни з євроатлантичною належністю. Однак поступ до ліберальної демократії, плюралізму й відкритості в політиці, незважаючи на всі бар’єри, продовжується як у Росії, так і в Україні. Вирішальними для долі цих країн можуть бути подальші роки — не раніше 2010–2015, коли в обох державах, напевне, зникнуть залишки авторитарних тенденцій, зміцніють інститути громадянського суспільства, включаючи партійні організми.

 

87.польсько-українські відносини

Українсько-польські відносини чи польсько-українські відносини — стосунки між Україною та Республікою Польща на міжнародному рівні, що включають співпрацю у галузі міжнародної політики, зокрема, європейської інтеграції, економіки, освіти, науки, культури тощо.

Становлення польсько-українських відносин проходило під час значної міжнародної ізоляції України, спричиненої наслідками дезінтеграції Радянського Союзу, і саме в цьому контексті можна говорити про виважену та далекоглядну позицію Польщі щодо зв'язків з Україною. Вихід України на міжнародну арену як суб'єкта міжнародного права був схвально прийнятий польським керівництвом, і 2 грудня 1991 р. Республіка Польща першою серед зарубіжних країн визнала державну незалежність України. 4 січня 1992 р. між двома країнами були встановлені дипломатичні відносини на рівні посольств.[1]

Проте ще у вересні 1989 р., невдовзі після приходу до влади у Варшаві демократичних сил, очолених «Солідарністю», група польських парламентарів прибула до Києва на установчий з'їзд Народного Руху України. Вони рішуче підтримали волелюбні устремління національно-демократичних сил України, й саме тоді, на думку низки дослідників, були закладені підвалини нової моделі польсько-українських відносин.[2]

Хоча формально дипломатичні відносини між двома державами були встановлені лише у 1992 р., дійсна міжнародна співпраця почалася набагато раніше, ще за часів існування Радянського Союзу. Про значний прогрес в польсько-українських взаєминах того часу свідчила ухвала Сенату Польщі від 27 липня 1990 р. з приводу проголошення Україною 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет. В цьому документі, зокрема, відзначається: «Поляки, які свободу і незалежність Вітчизни вважають своїми основними цінностями, цілком розуміють той переломний момент в історії України, — сусіда, з яким бажають жити як рівні і близькі собі народи, а також розвивати співпрацю у всьому…».[3]

Важлива подія відбулася невдовзі 3 серпня 1990 р., коли Сенат Республіки Польща прийняв спеціальну заяву, в якій дав політичну і моральну оцінку акції «Вісла». У цій заяві, зокрема, вказувалося, що «комуністична влада, приступивши до ліквідації відділів Української повстанської армії, здійснила в той же час насильницьке переселення осіб, в основному української національності. Протягом трьох місяців було виселено з різних місць близько 150 тис. чол., позбавлених свого майна, будинків і святинь. Багато років їм не давали змоги повернутися назад, а потім всіляко затруднювали їх повернення. Сенат Республіки Польща засуджує акцію „Вісла“, характерну для тоталітарних режимів, і буде старатися відшкодувати образи, що випливають з неї».[4]

13 жовтня 1990 р. в Києві міністр закордонних справ Республіки Польща Кшиштоф Скубішевський і міністр закордонних справ Української РСР А. М. Зленко підписали Декларацію про принципи та основні напрямки розвитку українсько-польських відносин. У статті 3 цієї Декларації записано: «Українська Радянська Соціалістична Республіка і Республіка Польща не мають одна до одної жодних територіальних претензій і не будуть висувати таких претензій у майбутньому. Існуючий між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Республікою Польщею державний кордон … сторони розглядають як непорушний тепер і в майбутньому і вважають це важливим елементом миру та стабільності в Європі».[5] Обидві країни пообіцяли поважати права національних менших на своїй території і сприяти покращенню їх положення. Декларація ще раз підтверджувала історичні й етнічні зв'язки між Польщею та Україною, містячи згадку і про «етнічну і культурну спорідненість польського та українського народів».[6]