Тема 1. Філософсько-теоретичні основи історії української культури

 

1. Розуміння поняття культури як суспільного та духовного феномену: еволюція поглядів та сучасні інтерпретації поняття. Структура та функції культури.

2. Предмет та мета курсу «Історія української культури».

3. Феномен української культури.

 

1. Термін "культура" вперше зустрічається в одному з творів знаменитого римського оратора Цицерона (45 р. до н.е.). Первісно він означав обробку ґрунту, його "культивування", тобто зміни у природі під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Вже у цьому первісному змісті терміна було підкреслено важливу особливість культури - її людський фактор, висловлено ідею впливу людини та її діяльності на оточуючий світ. Як самостійна наукова категорія "культура" фіксується вперше у працях німецького юриста С.Пуфендорфа (1632-1694). Він застосував цей термін для визначення різноманітних результатів діяльності людини.

У середні віки набуває поширення комплекс значень згаданого слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, — з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово "культура" набуло самостійного наукового значення. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва. Зокрема, французькі просвітителі М.Ф.Вольтер (1694-1778 pp.), А.Тюрго (1722-1781 pp.), М.Кондорсе (1743 —1794 pp.) вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (1712-1778 pp.) протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку. Протиставлення "природної" та "цивілізованої" людини, властиве не лише Руссо, а й декотрим іншим просвітителям, містило в собі усвідомлення гострої суперечності між дійсною природою людини і тими викривленнями, яких вона зазнає.

Як відомо, життя спростувало сподівання просвітителів на торжество розуму і справедливості у суспільстві. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І.Кант), естетичній (Ф.Шіллер, брати А. і Ф.Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г.В.Ф.Гегель) свідомості.

Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури. Релігійно налаштовані зарубіжні та вітчизняні філософи дивились на культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання(М.Бердяев (1874—1948 pp.)

Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору мислителів, які схилялись до матеріалізму в поглядах на людину й історію людства. Зокрема, представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші — пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

Підбиваючи підсумки екскурсу в історію становлення і розвитку уявлень про культуру, зазначимо що поняття культури пройшло складну еволюцію, поступово збагачуючись за змістом.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо. Культуру можна визначити як світ свідомого буття людини, створеного людьми в процесі взаємодії з природою та між собою. Вона проявляється в матеріальних, духовних, соціальних продуктах, що покладені в основу суспільного, колективного й індивідуального життя.

Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною "другу природу". По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. По-третє, культура — це міра людського в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти.

Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну, культуру духовну та соціальну.

Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей.

Матеріальна культура представлена світом речей, що створюють умови для існування людини (від знарядь праці до високих технологій)

Соціальна культура охоплює людські стосунки. Різновидами соціальної культури є етнічна, національна, елітарна, масова культури, тощо.

Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'язані, не можуть існувати одне без одного.

Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури — це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури — це люди як суб'єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей.

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність — "це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми".

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 — 1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 — 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена.

Але попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст.

Узагальнюючи основні функції культури, можемо відповісти на питання, яка роль належить культурі в історії людства та в житті окремої людини. Передусім культура забезпечує акумуляцію (збереження та накопичення) соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різних духовних і матеріальних цінностей, норм людського співжиття, звичаїв, традицій тощо.

 

Виділяють: Символічну, комунікативну, інтегративну, соціалізації, господарсько-економічну, емоційну, інформативно-пізнавальну, захисну, ціннісну функції.

Так, фундаментальна функція культури полягає у трансляції соціального досвіду, тобто його передаванні від покоління до покоління, що забезпечує безперервність людської історії, поступ людства.

Нарешті культура була і залишається середовищем, в якому відбувається розвиток, удосконалення одухотворення людини, соціалізація людської особистості, тобто залучення індивіда до системи цінностей, що визначальні для певної спільноти, нації, людства.

2.В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність.

 

Предметом курсу є культурний процес і культурне буття українського народу в контексті культурологічної думки.

Метою навчальної дисципліни «Історія української культури» є вивчення основних періодів розвитку української культури, проблеми етногенезу та культурогенезу українського народу, аналіз історичної специфіки української національної культурної традиції, що постає невід‘ємною умовою формування ціннісних орієнтирів та гуманізації сучасного українського соціокультурного простору.

Завдання курсу полягає у тому, щоб ознайомити студентів з основами сучасних підходів до історії національної культури, особливостями історичного розвитку української культури, виявити її зв‘язок з соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами і процесами, навчити студентів вільно оперувати сучасними концептами історичної культурології та широким фактологічним матеріалом.

Історія української культури робить наголос на діяльності окремих особистостей - митців, вчених, педагогів, духовних пасторів тощо, які власне й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці - художні твори, наукові праці тощо.

3.Феноменальність української культури породжувалась і формувалась найбільшою мірою просторово-географічним та історичним чинниками. І це тісно пов‘язано з нинішніми реаліями становлення незалежної України, формування її матеріальних, духовних, моральних цінностей. Географічний, історичний та мовний чинники – найдавніші і найтриваліші в історії людства ще з доісторичних епох, з часів унікальної трипільської цивілізації. Історію української культури розглядають через призму національної культури.

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Українська культура - органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, треба звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури.