Порівняльна характеристика Нори(Ібсен «Ляльковий дім») та героя роману Гамсуна «Голод»

Образ Нори викликає бажання співчувати цій жінці, дивуватися її безпорадності, зрозуміти її дії, але ж ніяк не засуджувати її, як це було під час появи драми. Сьогодні ми пішли набагато далі в питаннях сімейних відносин, що не піддаються поясненню і людському розумінню (як краще вчинити, який вихід вважати правильним).

Фальш і лицемірство пронизують домашнє життя родини адвоката Хельмера. Чарівна і лагідна, завжди жвава Нора, ніжна мати і дружина, користується начебто обожнюванням у чоловіка, оточена увагою, але насправді вона для нього тільки лялечка й іграшка. їй «не дозволяється» мати свої погляди, судження, смаки. Оточивши дружину атмосферою дражніння і солоденьких жартів, адвокат Хельмер ніколи не говорить з нею про щось серйозно. Життя цієї милої і симпатичної жінки складне, а «господаркою» будинку її назвати не можна.

Щоб врятувати чоловіка, що захворів на туберкульоз у перший рік шлюбу, і відвезти його, за порадою лікаря, на лікування в Італію, Нора таємно позичає гроші в лихваря і згодом ціною важкої праці виплачує їх. Але за законом того часу, що принижує жінку, вона не могла позичити гроші без поручительства чоловіка. Нора поставила під векселем ім'я свого важко хворого батька, що нібито поручився за її платоспроможність, тобто, з погляду буржуазного правосуддя, пішла на підробку векселя. Дочірня і подружня любов штовхнула її на «злочин» проти закону. Лихвар Крогстад тероризує Нору, вимагає місця в банку, директором якого призначений її чоловік, в іншому випадку погрожує вкинути Нору у в'язницю. Смертельно боячись викриття, Нора змушена грати щасливу жінку, веселу лялечку. Вона все ще сподівається на диво. їй здається, що її чоловік, «сильна і шляхетна людина», врятує її, підтримає в біді. Замість цього адвокат Хельмер, одержавши лист Крогстада, лютує, обіцяючи дружині страшне, повне принижень життя. З його погляду, вона злочинниця, він забороняє їй спілкуватися з дітьми, щоб вона не могла «зіпсувати їх».

Нора в Ібсена зовсім не така проста, як може здатися. Часто вона підігрує чоловікові. Особливу роль у драмі грає лікар Ранк. Чи любила Нора цю людину? Важко сказати, але вона не може взяти гроші в лікаря, що тільки-но освідчився їй у коханні, на яке вона не в змозі відповісти. У п'єсі є ще один жіночий образ — фру Лінне. Це абсолютно самостійна, звикла до самопожертви і важкої роботи жінка. Вона змушена була вийти заміж за нелюба, щоб утримувати хвору матір і молодших братів. Після смерті чоловіка працювала і годувала всю родину. Вона жертовно забула про себе, кинула Крогстада, якого кохала. Фру Лінне відчуває постійну потребу піклуватися про когось, думати про близьких людей; вона повертається до Крогстада, щоб піклуватися про нього і його чотирьох дітей, що залишилися без матері. Сьогоднішньому читачеві цей образ ближчий і зрозуміліший, ніж образ Нори.

У п'єсі Ібсена відбувається дивна річ: одна жінка кидає власних дітей, щоб знайти себе, а інша, що вже знайшла себе, бере відповідальність за чужих дітей. Схоже, що борця за емансипацію жінок з Ібсена не вийшло, але ним написана п'єса-дискусія про родину, про жінок, за що йому і спасибі. Останніми словами Нори, що залишає «ляльковий будинок», стає відповідь на питання чоловіка: чи можна ще все змінити в їхніх відносинах? «Для цього потрібно, щоб відбулося найдивніше диво... Таке, щоб ти і я змінилися... Щоб наше життя вдвох могло стати життям дійсного подружжя».

Лист Крогстада, у якому від відмовляється від позову, повертає душевну рівновагу тільки адвокату. Він знову називає дружину лагідними іменами: вона знову його «лялечка» і «пташка». Нора перериває цей потік ніжностей, даючи свою оцінку тому, що відбувається: їх шлюб — це не союз рівних, закоханих людей: їх шлюб був простим співіснуванням.

Нора вважає, що, перш ніж бути дружиною і матір'ю, вона повинна стати людиною. Вона іде від чоловіка, залишаючи трьох дітей. Закінчення п'єси — це діалог чоловіка і жінки, який пояснює поведінку і рішення Нори.

На докори чоловіка: «Яка невдячність! Чи ти не була тут щаслива», — Нора відповідає: «Ні, тільки весела. Я була тут твоєю лялечкою-дружиною, а діти були моїми лялечками». Вона запитує чоловіка, чому той не захистив її. Хельмер щиро дивується: «Але хто ж пожертвує честю навіть заради коханої людини?» — «Сотні тисяч жінок жертвували, — заперечує Нора і з гіркотою додає: — Мені стало ясно, що всі ці вісім років я жила з чужою людиною».

Голосно лунає стукіт зовнішніх дверей, що грюкнули за Норою... Так Ібсен і його героїня розвінчали міф про щасливу буржуазну родину.

Размышления, на которые Гамсуна натолкнул анализ американской литературы и знакомство психоанализом в философии, сформировали в его сознании нечто похожее на литературную программу, которая впервые обозначилась в статье «О бессознательной духовной жизни» (1890), а затем раскрылась в докладах о литературной жизни в Норвегии. В этой программе встречаются элементы, близкие взглядам Ницше, Достоевского, Стриндберга, но по своим формулировкам и выводам она принадлежит Гамсуну, который обдумывал и шлифовал ее еще в то время, когда жил в Америке. Гамсун заявил, что его задачей является не изображение человеческих типов, но воспроизведение индивидуальных ощущений человека, порожденного не каким-то слоем общества, но массой разрозненных и разнородных впечатлений. Гамсун утверждал, что создает характеры, подчиняющиеся внутренним, психологическим, а порой даже физиологическим импульсам.

Новое понимание задач писателя дает Гамсуну импульс к написанию романа «Голод» (1890), который сам писатель определял не как роман, а как серию анализов человеческой души. Датский писатель и критик Эдвард Брандес с восхищением отозвался о книге, сказав: «Рассказ сразу захватил меня. И чем дальше я читал, тем больше он мне нравился. Рассказ был не просто талантлив, как многие другие произведения. В нем было нечто большее. Что-то от Достоевского…»[2]. «Голод» стал этапным произведением не только в норвежской, но и в мировой литературе, открыв сложную психологию, зачастую психологию бессознательного.

Роман «Голод» имеет автобиографический характер. А. Сергеев обращает внимание на то, что, хотя в издании 1890 г. нет ссылки на время происходящих событий, в отрывках романа, опубликованных в журнале «Политиккен» в 1888 г., начало «Голода» звучало так: «Это было два года назад…», т.е. речь идет о том периоде, когда Гамсун жил в столице Норвегии, но под угрозой голодной смерти вынужден был вновь уехать в Америку. Собственные переживания, которые легли в основу книги, помогли Гамсуну создать особое произведение, художественное своеобразие которого прежде всего в том, что повествование в нем полностью подчинено задачам психологического анализа. Отсюда – особая форма: не роман в обычном понимании, а серия анализов душевного состояния героя, манера написания которых предвосхищает технику «потока сознания», позднее разработанную Д. Джойсом в «Улиссе»[3].

В романе «Голод» все внимание автора сконцентрировано на раскрытии внутреннего мира одинокого, голодающего человека, затерянного в большом холодном городе. Роман начат с того, что герой просыпается в своей бедной, неуютной каморке на чердаке и словно впервые видит крайне убогую обстановку. Первое, что видит герой при пробуждении, - «fett, bugnende avertissement frabaker Fabian Olsen om nybakt brød»[4] – «жирную, огромную рекламу булочника Фабиана Ольсена, расхваливающую свежеиспеченный хлеб»[5]. Внимание голодающего героя не случайно задерживается на хлебе: этот факт фиксирует его подсознание. В то же время по ходу повествования становится ясно, что недоедание длится уже долгое время, из-за чего мысли героя постоянно останавливаются на своих физиологических ощущениях. На первых страницах вместе с рекламой хлеба Гамсун подробно описывает различные мелочи, которые, кажется, не имеют значения – объявления, кресло-качалка, вид из окна, пустырь. Все эти детали передают состояние героя, разрозненность его впечатлений, нестройность мыслей, сформировавшихся в результате систематического голодания.

Гамсун не дал имени своему герою, но по ходу повествования становится ясно, что человек этот знал когда-то лучшие времена. Он достаточно образован, чтобы рассуждать о живописце Корреджо, о Канте, Ренане и философском познании. Для иллюстрации концепции нового психологизма Гамсун выбирает объектом исследования обнищавшего интеллигента, чтобы максимально обострить психологический конфликт, чего нельзя сделать, наблюдая за обычным бедным и необразованным человеком. Герой неизменно испытывает обостренное чувство порядочности, хочет выглядеть со стороны лучше, чем есть на самом деле, поэтому мы можем видеть не только его истинную сущность, но и тот «образ», который он хочет создать. Он отдает последнюю крону нищему, чтобы показаться ему богачом, отказывается от обеда, так как создал вокруг себя ореол преуспевающего журналиста. Автор постоянно указывает на раздвоение личности: нищий и голодный, в изношенном костюме, не способный сконцентрироваться на одной мысли, герой настоящего, он вместе с тем несет в себе знания прошлых времен, что и дает возможность Гамсуну с необычайной полнотой и яркостью сложный, исполненный противоречий мир его души.

Другим моментом, обостряющим и усугубляющим положение героя «Голода» является его глубокое одиночество. Находясь в огромном городе, он ни к кому не может обратиться за помощью: вспыхнувшие надежды тают одна за другой, когда он узнает об отъезде друга-студента или получает отказ в помощи у приказчика магазина. Гамсун подчеркивает замкнутость человека в оболочке своей индивидуальности, что делает невозможным взаимопонимание между людьми. Мысль об одиночестве человека в большом городе, Гамсун будет развивать и дальше, пока не сформирует концепцию ухода к природе, к своим корням в романе «Плоды земли». Герой романа одинок не только в мире себе подобных, среди «кишащего людьми» города, - он не понимает, почему Бог именно на него возложил бремя лишений и скитаний. Пастор, которого рассказчик не застает дома, также не может объяснить это. Переживания, духовный и физический голод, беспросветное одиночество и равнодушие людей настолько озлобляют его, что он не раз просит себе смерти, а порой откровенно богохульствует. Для читателей того времени это было неприемлемо, «ужасно непристойно», как пишет Туре Гамсун. Мотив одиночества, человеческой разобщенности, богооставленности показывает, что «Голод» включал в себя настроение и проблематику, которые станут характерными для литературы ХХ века.

Продолжительная вынужденная голодовка, помноженная на обостренное чувство собственного достоинства и одиночество, представляют те факторы, с помощью которых Гамсун показывает предельно индивидуальные и скрытые от поверхностного наблюдателя особенности душевных переживаний человека, именно они составляют основу концепции нового психологизма. Истерзанный голодом рассказчик восклицает: «Hvad finder ikke ensfornemmelser på når man sulter!» – «Каких только ощущений не испытывает голодный человек!» Предоставленный самому себе он анализирует свои ощущения, постоянно задается вопросом: «Hvadvar det for en ny, pinsom fornemmelse som nu blev lagt til deøvrige­?» – «Что это за новое мучительное ощущение добавилось теперь к остальным?» Гамсун пристально следит за своим героем и отмечает, как под воздействием голода проявляет себя его физиология и психология: как меняется его восприятие мира, как прогрессирует нервозность, как разрушаются представления о честности.