Коли двері перестають бути дверима? 16 страница

— То впорайтеся з ними.

— О’кей. — Едді простягнув руку, і Роланд коротко її потис. — Знайди його, Роланде.

— Я його знайду, не сумнівайтеся. Просто моліться своїм богам, щоб я знайшов його вчасно. І пам’ятайте обличчя ваших батьків.

Сюзанна кивнула.

— Ми намагатимемося.

Роланд повернувся до них спиною і легко побіг пандусом униз. Коли його вже не було видно, Едді глянув на Сюзанну і не дуже здивувався, побачивши, що вона плаче. Йому самому сльози підступали до горла. Ще півгодини тому вони були ра­зом — маленький дружний загін. І враз, за лічені хвилини, їхнє чудове братство розпалося на дрібні шматки. Джейка викрали, Роланд пішов його шукати. Навіть Юк — і той утік. Ще ніколи в житті Едді не почувався таким самотнім.

— У мене таке відчуття, що ми вже їх ніколи не побачимо, — сказала Сюзанна.

— Не кажи так. Авжеж, побачимо! — грубо обірвав її Едді. Але в глибині душі він знав, що вона має на увазі, бо почувався так само. Серце німіло від важкого передчуття, що їхня подо­рож закінчилася, як слід не почавшись. — У сутичці з Аттилою-гуном я б оцінив шанси Роланда-варвара як три до одного. Ході­мо, Сьюз, нам треба встигнути на поїзд.

— А де цей поїзд? — жалібно спитала вона.

— Не знаю. Може, пошукаємо найближчого старого й муд­рого ельфа, щоб у нього спитати? Як гадаєш?

— Про що ти говориш, Едварде Дін?

— Та ні про що, — сказав він і відчув, що це справді так. І оскі­льки понад усе на світі йому зараз хотілося розплакатися, то він ухопився за ручки Сюзанниного візка й повіз її униз порепаним і всипаним уламками скла пандусом, що вів у місто Лад.

Джейк швидко спускався у імлистий світ, де єдиним орієнти­ром був біль: його скривавлена рука, те місце на передпліччі,

куди сталевими гачками впиналися Ґешерові пальці, палаючі легені, яким бракувало повітря. Невдовзі всі ці болі злилися в один, а на зміну йому прийшов інший — сильні й різкі коль­ки в лівому боці. Він думав, чи Роланд іде за ними. Думав, чи довго зможе прожити Юк у цьому світі, такому несхожому на ліси й поля, де він перед цим жив, не знаючи іншого. А потім Ґешер щосили вдарив його в обличчя, розбивши ніс до крові, і всі думки потонули в червоному потоці болю.

— Ворушися, малий недоноску! Рухай своїми булками!

— Я не можу... бігти швидше, — видихнув Джейк і в останню мить спромігся ухилитися від товстого шматка скла, що довгим прозорим зубом стирчав із стіни непотребу ліворуч.

— Хутчіш, бо я тебе приб’ю і потягну за патли! Но, малий паршивцю!

З останніх сил Джейк побіг швидше. На початку завулку він ще думав, що невдовзі вони знову вибіжать на широку вулицю, але тепер неохоче усвідомлював, що цього не буде. То був не про­сто завулок, а замаскована й укріплена дорога в країну Сивих. Високі хиткі стіни, що тисли на них з обох боків, були спору­джені з найнеймовірніших матеріалів: автомобілів, частково чи повністю розплющених за допомогою уламків граніту й сталі, мармурових колон, якихось заводських верстатів, темно-червоних від іржі в тих місцях, де на них не було мастила. Була там ще й якась химерна риба з хрому й кришталю, завбільшки з при­ватний літак, на блискучому боці якої було обережно вирізьблене загадкове слово Високою Мовою — БЛАЖЕНСТВО. 1 довершу­вали картину кучугури поламаних меблів, обплутані ланцюгами, кожна ланка яких була завбільшки з Джейкову голову. Уся ця спо­руда хитко балансувала на барикаді, як цирковий слон на своїй крихітній сталевій платформі.

Там, де ця божевільна стежина розгалужувалася, Ґешер упев­нено повернув ліворуч. Трохи далі в різні боки розбігалися ще три завулки, такі вузькі, що скидалися на тунелі. Цього разу Ґешер обрав праву стежину. Її стіни були складені з напівзотлілих ящи­ків і величезних стосів паперу, мабуть, колишніх книжок чи жур­налів, і вузьким коридором тут могла пробігти тільки одна люди­на. Тож Ґешер штурхонув Джейка уперед і побіг слідом за ним, безжально підганяючи його ударами в спину. «Мабуть, так по­чувається худоба, коли її женуть коридором на бійню», — поду­мав Джейк і заприсягнувся, що більше ніколи в житті не їстиме відбивних, якщо тільки йому вдасться вибратися звідти живим.

— Біжи, мій солоденький! Біжи давай!

Невдовзі Джейк геть заплутався у тому, куди і скільки разів вони повертають. І що глибше вони з Ґешером занурювалися в непролазні хащі уламків сталі, меблів і машинерії, то слаб­шою ставала надія на порятунок. Тепер його не знайде навіть Роланд. Якщо стрілець і спробує його врятувати, то заблукає і по­мре в цьому лабіринті, шукаючи виходу.

Тепер стежка пішла вниз і замість стін із утрамбованого па­перу почалися укріплення з шаф для документів, куп арифмо­метрів і комп’ютерного «заліза». Все це скидалося на перегони складом якогось магазину побутової техніки з нічного жахіття. Майже цілу хвилину вони бігли вздовж стіни, що, здавалося, бу­ла споруджена чи то з телевізорів, чи то з безладно покиданих до­купи дисплеїв. Всі вони вирячалися на Джейка, наче невидющі очі мерця. Хідник під ногами неухильно спускався, і Джейк збаг­нув, що це справді тунель. Смуга неба над головою звузилася до розмірів тасьми, тасьма — до стрічки, а стрічка перетворилася на нитку. Вони опинилися в підземному царстві й мчали стрімго­лов, наче щури, що перебігають велетенський смітник.

«А якщо це все обвалиться просто нам на голови?» — подумав Джейк, але від виснаження й болю майже не злякався цієї пер­спективні. Якщо дах упаде, він принаймні зможе відпочити.

Ґешер поганяв його, як фермер мула, — бив у ліве плече, щоб Джейк повертав ліворуч, і в праве, коли треба було бігти пра­воруч. Коли дорога пролягала навпростець, він гатив у тім’я. Із гори сміття стирчала труба, і Джейк спробував її оббігти, але не встиг. Він сильно вдарився об неї стегном і полетів сторч го­ловою в купу битого скла і гострих уламків дощок. Але Ґешер підхопив його і штовхнув уперед.

— Біжи, мале стерво ледаче! Бігати розучився? Якби не Цок-Цок, я б тебе просто тут відтрахав і горлянку перері­зав, їй-бо!

Джейк біг, а очі йому застилало червоне марево, в якому бу­ли тільки біль і удари Ґешерового кулака по плечах чи в тім’я. Врешті-решт, коли він уже відчував, що не може бігти далі, Ґе­шер ухопив його за шию і так різко зупинив, що Джейк, здуше­но пискнувши, врізався в нього.

— А тут невеличке западло! — весело прохрипів пірат. — Ди­вися вперед. Бачиш два дроти, які перехрещуються низько над землею. Бачиш їх?

Спочатку Джейк не бачив. Там було дуже темно. Ліворуч ви­сочіли купи величезних мідних чайників, праворуч — складені одна на одну сталеві цистерни, що нагадували акваланги. Раз дмухнути — і вони лавиною полетять униз, подумав Джейк. Він витер лоба рукою, прибравши сплутані пасма волосся, що ліз­ли в очі, і намагався не думати про те, як він виглядатиме, коли на нього зваляться приблизно шістнадцять тонн металевих кон­тейнерів. Він примружився, дивлячись у той бік, куди показу­вав Ґешер. І справді — попереду ледь-ледь виднілися дві тонкі сріблясті лінії, схожі на струни від гітари чи банджо. Вони тяглися з протилежних боків проходу і перехрещувалися над хід­ником на висоті близько двох футів.

— Проповзи під ними, золотко. І гляди не зачепи, бо якщо ти зачепиш котрийсь із цих дротиків, то половина всіх сталевих прибамбасів й цементу, які тільки є в цьому місті, звалиться на твою маленьку дурненьку голівку. І на мою теж, хоча навряд чи тобі буде до цього діло, правда? А тепер повзи!

Джейк зняв наплічник, поклав на землю і поліз у щілину під тонкими туго натягнутими дротами, штовхаючи його перед со­бою. Він збагнув, що, попри все, йому ще хочеться трохи по­жити. У нього було таке відчуття, що всі ці кучугури сміття, що хитко балансували навколо, тільки й чекають, щоб звалитися

на нього. «Мабуть, ці дроти утримують пару замкових каменів, — подумав він. — Якщо один із них порветься... попіл і порох, нам усім каюк». Спиною він трохи зачепив один із дротів, і ви­соко над головою щось зарипіло.

— Обережно, хлопче! — мало не простогнав Ґешер. — їй-бо, обережніше!

Допомагаючи собі ногами і ліктями, Джейк проповз під пе­рехрещеними дротами. Смердюче, мокре від поту волосся зно­ву лізло в очі, але він не наважився його прибрати.

— Все, вставай, — нарешті пробурчав Ґешер і поповз сам. У то­му, як вправно і невимушено він подолав підступно натягнуті тро­си, відчувалася тривала практика. Джейк замірився було знову вдягти наплічник, але не встиг — його вхопив Ґешер. — А що там, золотко? — спитав він, зазираючи всередину. — Є щось смач­неньке для старого друзяки? Бо старий Ґешер ой як любить смаколики!

— Там нема нічого, крім...

Ґешер блискавично підняв руку, складену в кулак, і так силь­но зацідив Джейкові межи очі, що в нього з носа фонтаном бризнула кров.

— За що? — крикнув Джейк, розлючений від болю.

— За те, що ти розпатякуєш! Я сам бачу, що там є, а чого нема! — прогорлав Ґешер і викинув Джейків рюкзак. А потім вишкірив зуби, як небезпечний лютий пес. — За те, що ти ледь не поваляв усю цю халабуду! — Він замовк і додав уже спокій­нішим тоном: — А ще мені так захотілося. Нічого не вдієш. У тебе таке тупе рило, що мені так і хочеться тобі наваляти. — Жахлива усмішка розійшлася ще ширше, демонструючи гнилі білуваті ясна. Без цього видовища Джейк точно міг обійтися. — Якщо твій крутий друзяка нас і дожене, буде йому подаруночок коло цих дротів, ге? — Не перестаючи шкіритися, Ґешер гля­нув угору. — Наскільки я пам’ятаю, десь там вмощений місь­кий автобус.

Джейк почав схлипувати. Сльози безвиході і втоми струмками стікали по брудних щоках, залишаючи на них світлі доріжки.

Гешер замахнувся на нього розчепіреною рукою.

— Бігом, золотко, бо я зараз сам заплачу. Знаєш, я такий сен­тиментальний, а вже коли починаю плакати й тужити, то ніщо мені не миле, крім як надавати комусь мордасів. Це єдине, що може мене звеселити. А ну пішов!

І вони знову побігли. Здавалося, Ґешер навмання обирає стеж­ки, що вели в черево цього смердючого лабіринту, стусанами в плечі вказуючи Джейкові, куди бігти. За деякий час почувся звук барабанів. Він долинав звідусіль і нізвідки. Для Джейка це стало останньою краплею. Він попрощався з надією і тверезим мисленням та, склавши руки, пішов на дно страхітливої безодні.

Перед барикадою, що загатила всю вулицю, Роланд зупинився. На відміну від Джейка, він не плекав надій, що там, на тому боці, відкритий простір. Будинки на сході від цього пункту — це, на­певне, острівці для вартових серед моря сміття, інструментів, непотребу... і, поза сумнівом, пасток. Дещо з усього цього мот­лоху лежало тут уже п’ять-шість сотень чи тисячу років, але Ро­ланд не сумнівався, що більшу його частину потихеньку-помаленьку натягали Сиві. Східні райони Лада врешті-решт стали фортецею Сивих, і Роланд стояв зараз перед її стіною.

Він повільно пішов уперед і побачив прохід, який ховався за щербатим цементним валуном. На дрібному поросі, яким була вкрита земля, виднілися сліди — два ланцюжки відбитків ніг, великої й малої. Роланд присів навпочіпки, роздивився їх і почав було зводитися на ноги, коли помітив дещо цікаве. Крім двох ланцюжків слідів, тут був ще й третій. Лапи невеличкої тварини.

— Юк? — тихо покликав Роланд. Якусь мить було тихо, а потім із пітьми долинуло тихе «гав». Роланд ступив у прохід і побачив, що з-за рогу, де стежка вперше повертала, на нього уважно дивляться очі з золотими обідцями. Роланд підбіг до шалапута. Але Юк відступив на крок назад, бо нікому, крім

Джейка, не довіряв. Відступив і став на місці, стривожено див­лячись на стрільця.

— Ти мені допоможеш? — спитав Роланд. Десь на краю сві­домості вже проступала суха червона пелена — лихоманка бит­ви, що несла з собою невимовне полегшення. Але поки що її час не настав. Поки що він не дозволить собі розслаблятися. — Допоможеш мені знайти Джейка?

— Ейка! — дзявкнув Юк, не зводячи з Роланда стурбованого погляду.

— Тоді вперед. Знайди його.

Юк миттю розвернувся і потрюхикав уперед, обнюхуючи стежину. Слідом за ним пішов Роланд. Час від часу він зиркав на свого проводиря, але здебільшого вдивлявся у древній хід­ник, шукаючи якихось знаків.

— Господи, — сказав Едді. — Що ж це за люди такі?

Кілька кварталів вони з Сюзанною пройшли вулицею, що тяглася біля підніжжя пандуса, побачили попереду барикаду (менш ніж за хвилину до їхньої появи Роланд увійшов до замас­кованого проходу і зник усередині) й повернули на північ, на широку магістраль. Едді подумав, що вона нагадує П’яту аве­ню, але не наважився сказати про це Сюзанні — надто вже роз­чарований він був цим смердючим сміттєзвалищем замість міста, щоб вимовляти вголос щось обнадійливе.

«П’ята авеню» привела їх до місця, де височіли білі кам’яниці. «Та це ж точнісінько Давній Рим. Таким його зображали у філь­мах про гладіаторів, які я дивився в дитинстві», — подумав Едді. Строгі будівлі досі непогано збереглися. Здебільшого непогано. Едді не сумнівався, що колись вони слугували громадськості — там були галереї, бібліотеки, можливо, музеї. А в тій, зі склепін­ням, що тріснуло, мов гранітне яйце, могла розташовуватися обсерваторія. Хоча Едді десь читав, що астрономи люблять пра­цювати подалі від великих міст, бо електричне освітлення за­важає витріщатися на зорі.

Між статечними будівлями були відкриті майданчики. І хоча траву й квіти, що колись росли в квітниках, тепер заглушили бур’яни, все одно відчувалося, що це дуже вишукане місце і ко­лись, мабуть, тут був культурний центр міста. Звісно, відтоді багато води витекло. Едді сильно сумнівався, що Ґешер і його товариші цікавляться балетом чи камерною музикою.

Вони з Сюзанною опинилися на великому перехресті, звід­ки, наче спиці в колесі, розходилися ще чотири широкі вулиці. Посередині «колеса» була вісь — великий майдан. Його оточу­вали стовпи з гучномовцями, а в центрі стояв постамент із ре­штками статуї. Міцний бойовий кінь, мідний, весь у зелених патьоках, хвацько бив копитами в повітрі. Воїн, що колись сидів у сідлі, тепер лежав на боці, безсило здіймаючи в повітря якусь штукенцію, схожу на кулемет, а у другій руці тримаючи меч. Ноги досі повторювали форму кінського крупу, але чо­боти лишилися намертво приварені до металевого скакуна. СМЕРТЬ СИВИМ! — проголошував побляклий помаранче­вий напис на постаменті.

Окинувши побіжним поглядом віяло вулиць, Едді й там по­бачив стовпи з гучномовцями. Декілька лежало на землі, але здебільшого вони стояли вертикально і кожен був прикраше­ний гирляндою з людських трупів. Тож виявилося, що майдан, у який вливалася «П’ята авеню», і вулиці, що з нього виходили, охороняла невеличка армія мерців.

— Що ж це за люди? — знову спитав Едді.

Але це питання було радше риторичним, і Сюзанна не від­повіла... а могла б. Вона й раніше мала видіння, в яких поста­вало минуле Роландового світу, але жодне з них не могло дорів­нятися до цього за чіткістю і яскравістю. Все, що уява малювала їй раніше, як тоді, в Річковому Перехресті, нагадувало сон на­яву, але тепер її свідомість наче осяяв якийсь спалах. Сюзанна наче побачила у вікні обличчя небезпечного маніяка, на мить вихоплене з темряви ударом блискавки.

Гучномовці... повішені... барабани. Зненацька вона збагну­ла, що всі ці явища пов’язані між собою. Це знання прийшло до неї так само несподівано, як і те, що важкі вози до Джим-тауна через Річкове Перехрестя тягнули воли, а не мули чи коні.

— Не зважай, це сміття, — сказала вона, докладаючи вели­ких зусиль, щоб голос не тремтів. — Нам же потрібен поїзд. Як гадаєш, куди тепер?

Едді підвів погляд у потемніле небо й легко знайшов шлях Променя за хмарами, що стрімко линули вдалину. Опустивши очі, він побачив, що вхід до вулиці, якою пролягав шлях, охо­роняла велика кам’яна черепаха. І чомусь не здивувався. Голо­ва рептилії визирала з гранітного панциря, а глибоко посаджені очі, здавалося, зацікавлено їх розглядали. Едді кивнув у її бік і видушив із себе кволу посмішку.

— Бачиш здоровенну черепаху?

І собі зиркнувши в той бік, куди він показував, Сюзанна кив­нула. Тож він повіз її через міський майдан на вулицю Черепа­хи. Від трупів, розвішаних на стовпах уздовж неї, чомусь сухо віяло запахом кориці, і від цього запаху в Едді стисся шлунок... не тому, що він був огидний, якраз навпаки — пахло досить при­ємно, солодким і спеціями. Приправою з таким запахом дитина залюбки посипле собі грінки під час сніданку.

На щастя, вулиця Черепахи виявилася широкою, а повішені здебільшого були висхлими муміями. Але Сюзанна побачила кілька відносно свіжих «прикрас», з почорнілими опухлими обличчями, по яких досі діловито повзали ґедзі, а в гнилих очницях роїлися хробаки.

А під кожним стовпом повиростали купки кісток.

— їх тут тисячі, як не більше, — сказав Едді. — Чоловіки, жінки, діти.

— Так. — Власний спокійний голос здався Сюзанні чужим і неприродним. — їм треба було якось вбити час, і вони скоро­тали його, вбиваючи одне одного.

— Де ж ці срані ельфи?! — спитав Едді й якось дивно гигик­нув, наче схлипнув. Здавалося, він тільки тепер почав достоту

розуміти, що насправді означали ці невинні слова — світ зру­шив з місця. Скільки в них було невігластва і зла.

Які глибини невимовного жаху вони в собі чаїли.

«Гучномовці потрібні були під час війни, — подумала Сю­занна. — Так, авжеж. Бозна якої війни й коли вона була, але, мабуть, у ній усім перепало на горіхи. Правителі Лада виголо­шували через них свої промови, ховаючись від бомб у якомусь бункері, як той, куди сховалися Гітлер і верхівка його банди на­прикінці Другої світової».

І вона наче почула виразний голос командувача, що гур­котів у цих динаміках, — почула так само чітко, як рипіння возів у Річковому Перехресті, як ляскання батога над спина­ми волів, що їх тягли.