Конотопська відьма - сюжет

Про книжку

Талановита монографія видатного шевченкознавця Павла Зайцева своєчасно не дійшла до свого основного читача. Внаслідок драматичного перебігу історичних подій в Україні ця, єдина у своєму роді, правдива біографія Тараса Шевченка була неприйнятною для цензурних приписів різної, часом протилежної орієнтації. Книга розкриває і утверджує перед читачем новий, нетрадиційний образ Шевченка й водночас повертає із забуття добре ім'я її автора.

Цікаві факти

Приміром, не залишається поза їхньою увагою те, що, перебуваючи після 10-літнього заслання в Нижньому Новгороді, 46-річний поет, що виглядав на всі 60, познайомився там із 18-річною актрисою Катериною Піуновою, мав намір одружитися з нею й переїхати до Харкова, щоб вона стала актрисою Харківського театру. Проте Піунова відмовила, хоч потім до кінця своїх днів усім розповідала, що їй пропонував шлюб сам Т.Г.Шевченко! Хто не знає, яку важливу роль в перших роках інтелектуального і морального розвитку молодого Т. Шевченка зіграла його дружба із художником Іваном Сошенком! Вважається, що саме він познайомив ще нікому невідомого митця-кріпака з Є. Гребінкою, В. Григоровичем, О. Венеціановим, а через них — з К. Брюлловим, В. Жуковським. А з М.В. Гоголем поет не був знайомим. Такі загальновідомі висновки шевченкознавців. Але ось, досліджуючи невідомі та маловідомі сторінки життя і творчості Т.Г.Шевченка та М.В. Гоголя, наш сучасник, український письменник Мечислав Гаско виявив переконливі докази протилежного — не Сошенко, а Гоголь, особисто знаючи Шевченка, ввів його в коло відомих художників та письменників. Не Сошенко, а Гоголь, ймовірно, є прототипом головного героя багато в чому автобіографічної повісті Шевченка "Художник". Висунув Гаско і цікаву гіпотезу про ймовірність знайомства Шевченка з Пушкіним і Лєрмонтовим, що раніше заперечувалося.

ЕНЕЇДА - Сюжет

І

Після знищення Трої греками Еней тікає з ватагою троянців морем. Юнона, яка не любила Енея, сина Венери, побігла до бога вітрів Еола, щоби той здійняв буревій і потопив троянців. Еол розпустив вітри й зробив страшну бурю. Але Еней дав богові моря Нептунові хабаря і буря стихла. Венера, хвилюючись за сина, пішла жалітися на Юнону до батька Зевса. Той сказав, що доля Енея вже вирішена — він поїде до Риму, «збудує сильне царство», «на панщину весь світ погонить» і «всім їм буде ватажок». Після тривалих поневірянь троянці дісталися Карфагена, де правила Дідона. Цариця закохалася в Енея і гуляла з ним так, що той забув про свою головну мету — будівництво Риму. Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив це, розлютився і послав Меркурія нагадати Енеєві про його призначення. Еней з троянцями вночі втік з Карфагену, а Дідона з горя себе спалила.

ІІ

Троянці пропливли морем і пристали до Сицілії, де правив цар Ацест. Сицилійці прийняли їх гостинно. Еней вирішив улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу. Під час троянського бенкету та ігрищ, Юнона послала свою служницю на землю, яка намовила троянських баб спалити човни. Сталася велика пожежа. Еней розлютився і заходився лаяти богів, просячи дощу. Дощ пішов і частина кораблів уціліла. Еней із горя ліг спати і побачив уві сні батька. Анхіз пообціяв, що все буде добре і попрохав навідатись до нього в пекло.

ІІІ

Покинувши Сицілію троянці довго пливли по морю, аж поки не пристали до Кумської землі. Еней вирушив шукати дорогу до пекла й зустрів Сівіллу-віщунку. Вона пообіцяла відвести Енея до пекла, в обмін на хабар богу сонця Фебові та подарунок їй самій. Вони обоє спустилися по вулиці у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли чума, війна, холод, голод й інші лиха. На річці Стікс перевіз Енея та Сивіллу до пекла. Біля входу їх зустрів страшний Цербер, якому віщунка кинула хліба. У пеклі мучилися грішники: пани, брехуни, скупі, дурні батьки…Еней зустрів у пеклі Дідону і вбитих земляків-троянців. Нарешті він зустрівся з батьком, і той сказав, що від Енея буде «великий і завзятий рід», що «всім світом буде управляти».

IV

Посідавши в човни, троянці на чолі з Енеєм пливуть далі.Поромщик бачить острів, на якому править жорстока цариця Цирцея, яка перетвоює людей в тварин. Острів ніяк не можна було оминути. Еней знову звертається до Еола і просить відвернути біду. Еол допомагає і військо продовжує свою подорож.

Еней зі своїми троянцями припливає на острів, де правив цар Латин. Разом зі своєю дружиною Аматою він збирається видати дочку Лавинію заміж за царя Турна. Еней тим часом відправляє воїнів на розвідку. Ті повідомляють йому, що місцеві говорять на латині. Еней зі своїм військом починає читати "Піярськую граматку" та вивчає латинь за тиждень. Потім Еней посилає царю гостинців і той приймає козаків з почестями, бажаючи, щоб Еней став його зятем. А тим часом Юнона, бачачи, що Еней розпустився, збирається його провчити. Богиня підсилає Фурію Тезіфону, яка вселяється спочатку в Амату, а "потім і Турна навістила". Турн же бачить сон, в якому його майбутня наречена обирає за нареченого Енея. Ображений він посилає лист царю Латину, оголошуючи війну. Енейове військо випадково спускає хортів на собачку Аматиної няньки. Та починає налаштовувати людей проти Енея. Народ Латини готується до війни.

 

VI

Розгнівавшись на богів за їх втручання, Зевс забороняє богам робити щось на користь будь-якої зі сторін. Венера приходить до верховного бога, починає підлещуватись до нього і сварити Юнону. Юнона., почувши це, розпочинає сварку.

Еней, в цей час пливе на кораблі разом з Паллантом на допомогу троянцям. Коли всі поснули, він думає про те, як можна перемогти Турна. Раптом він бачить у воді мавку. Вона розповідає йому про те, що Турн зі своїми воїнами вже почали бій проти троянців і ледве не спалили їх флот. Еней спішить на поміч "своїм" і відразу ж кидається в бій. Турн вбиває відважного Палланта. Іул "Енеєві лепорт подав", розповів, що сталось за його відсутності.

Зевс, напившись, пішов вибачатись до дружини Юнони. Та, своєю хитрістю обманула бога, приспала його. Юнона обернулась в подобу Енея і виманивши Турна, заманила його на корабель, щоб він поплив додому і не загинув.

На наступний день Еней поховав загиблих. До нього прийшли посланці з Латини. Він говорить їм, що воює не проти Латина,а проти Турна і пропонує влаштувати поєдинок один на один з ним. Послам це сподобалось і вони передали Енеєві слова Латину і Турну. Останній нехотя готується до двобою. Амата виступає проти одруження дочки і Турна, адже таємно в нього закохана.

Наступного дня обидві сторони зайняли позиції, щоб подивитись на бій. Юнона посилає на поміч Турну його сестру - Ютурну. Вона знову розпочинає поєдинок між троянкями та рутульцями. Енея поранено. Венера збирає для нього всілякі зілля, що допомагають вилікувати рану.

Думаючи, що Турн загинув, Амата вирішує повіситись. Ця звістка всіх сполошила. Еней виходить на двобій з Турном, вибиває йому з рук меча. Юнона, рукою Ютурни, дає Турну меча. За це, Зевс сварить Юнону і говорить: "Уже ж вістимо всім богам: Еней в Олімпі буде з нами Живитись тими ж пирогами, Які кажу пекти я вам". Двобій продовжується. Зваливши Турна на землю, Еней збирається його вбити, але слова рутульця його розчулюють. Раптом він бачить обладунки Палланта на тілі Турна і, все ж таки, вбиває його.

Основні риси твору

Уся поема виражає духовний світ української людини. Троянці — носії рис національного характеру; вони сміливі, дужі, завзяті. Проте, на думку автора, українець ще й покірний: на острові чаклунки Цірцеї йому судилася доля вола.

«Енеїда» написана чотиристопним ямбом.

НАТАЛКА ПОЛТАВКА- Сюжет

Батьки Наталки взяли до себе в приймаки (всиновили) Петра. Наталка з Петром закохалися і батько вигнав Петра з дому. Петро змушений був йти в рекрути. Батько Наталки помирає і бідна вдова Терпелиха продає маєток, забирає доньку й купує невеличку хатину у селі. Приходить час, коли Возний сватається до Наталки. Вона цього не бажає, оскільки закохана у Петра. Мати умовляє Наталку, щоб та прийняла пропозицію Тетерваковського, бо тоді родина переживала скрутні часи. Коли старости завітали до Наталки, вона зі сльозами на очах їм пов'язала рушники. В той час Петро, вже вільний, опинився в цьому селі. Він випадково знайомиться з Миколою (той був сиротою та родичем Терпелів). Микола розповідає все Петру. Тож коли Возний та виборний виходять з хатини (вже перев'язані рушниками) Микола повідомляє Наталці про те, що повернувся її коханий. Біля хатини возний зустрічається з Петром, з хатини вибігає Наталка, говорить що кохає Петра. Тетерваковський, вражений тим, що Петро дуже кохає Наталку,і заради неї готовий на все, прощає і благословляє їх.

«Москаль-чарівник» — п'єса, яка була написана видатним українським письменником Іваном Петровичем Котляревським у 1819 році. Вперше видана в «Українському збірнику», 1841 року в Москві І. І. Срезневським.

Вперше п'єса поставлена на сцені Полтавського театру. Відомо, що у 1820-их «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» з величезним успіхом пройшли в Санкт-Петербурзі в Олександрівському театрі та в Малому театрі, що в Москві. ^[1]

1995 року на кіностудії ім. О. Довженка було знято фільм «Москаль-чарівник», де в головних ролях знялися Богдан Бенюк (Лихой) і Руслана Писанка(Тетяна). ^[2]

Особливості п'єси

За жанром це водевіль. Котляревський використав мандрівний сюжет про подружню невірність, але переосмислив його. Зберіг лише успішне сценічне, але не використав того, що було б негативним з моральної точки зору.

П'єса економна в плані театральної вистави: прості декорації, одна дія, чотири персонажі.

Персонажі

· Лихой - солдат

· Михайло Чупрун - простакуватий, довірливий чоловік

· Тетяна - "зрадлива" дружина, розумна, хитра, красива, кропітка, але з характером

· Финтик Каленик Кононович - залицяльник-невдаха

КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА - Сюжет

Финтик залицяється до Тетяни, але вона чітко дає зрозуміти, що її це не цікавить. В цей момент чоловік Тетяни повертається з відрядження. Вона каже Финтиккові ховатися на піч, сама йде зустрічати чоловіка. Несподівано приходить солдат, на підпитку. Він хитрощами починає кепкувати над господарями і обманює їх, ніби він здатен на чудеса.

Твір починається із опису конотопського сотника Микити Уласовича Забрьохи, який сидить «смутний і невеселий». Учора сотник їздив свататися до хорунжівни Олени, роботящої, чесної і красивої дівчини, яка не мала батьків, а мала тільки брата. Забрьоха спитав брата, чи віддасть той сестру за нього, але успіхом його пропозиція не закінчилася. Микита отримав гарбуза, тобто відмову.

Поки сотник сидить у хаті, до нього заходить сотенний писар Прокіп Ригорович Пістряк із рапортом про кількість козаків у сотні. Ця кількість була відзначена зарубками на довжелезній хворостині, але писар переламав хворостину, щоби могти її затягнути до хати, тому довго не міг дорахуватися всіх козаків. Коли помилка виявилася, Забрьоха висміяв Пістряка перед сотнею, за що той сильно образився. Після перерахунку приходить наказ із Чернігова: іти з сотнею в похід. Але писар відмовляє сотника виконувати наказ, а підбурює його почати «полювання» на відьом, бо у Конотопі вже давно не було дощу. До полку відписали листа, що сотня не може прибути до Чернігова, бо козаки повинні покарати відьом.

Наступного дня все місто зібралося на видовище біля ставка. Писар зігнав кількох жінок, які підозрюються у тому, що вони є відьмами. Перевірка відбувається таким чином: жінку кидають у воду, і якщо вона потоне, то вона не є відьмою, а якщо випливе, то вона відьма. Багато жінок загинули у воді, їх не встигли врятувати. Відьмою виявилася Явдоха Зубиха. Вона спокійно плавала по воді. оскаженілі чоловіки почали її бити, але Явдоха наслала на них мару, тому довгий час вони били колоду. Потім справа прояснилася, і Явдосі добряче перепало.

Явдоха розлючена на Забрьоху та Пістряка. Але вони приходять до неї з подарунками і проханнями (кожен окремо) і просять допомоги. Відьма чаклує так, що Олена закохується в Забрьоху і хоче вийти за нього заміж. Сумний та невеселий сидить судденко Дем'ян Халявський, колишній коханий Олена, бо його суджена виходить до сотника. До Халявського з'являється Явдоха і пропонує допомогу.

Зубиха, щоб помститися, підлаштовує так, що сотник одружується із найстрашнішою в селі дівкою Солохою. Олена ж вийшла за свого коханого судденка Дем'яна Халявського. Забрьоху зміщають із сотництва за невиконання наказу (про похід у Чернігів), Пістряка, який хотів зайняти місце сотника, теж звільняють. Новим сотником стає Дем'ян Халявський.

У закінчення автор пише, що цю казку йому розповідав покійний Панас Месюра. Він розповідає, як все закінчилося. Халявський недовго був сотником, бо «дуже швидко перед начальством щось процвиндрив». Його шлюб з Оленою був нещасливим, оскільки був укладений в результаті чарів. Забрьоху і Пістряка покарано за те, що топили невинних жінок. Найбільше дісталося Явдосі, яка невдовзі після того, як Халявського змістили з посада сотника, померла.

Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю олексію борисовичу куракіну

Гей, Орфею, небораче!

Де ти змандровав від нас?

Як би тільки ти, козаче,

Мні під сей згодився час!

Кажуть про тебе іздавна,

Що у тебе кобза гарна,

Кобза дивная така,

Що лиш забряжчиш руками,

То і гори з байраками

Стануть бити гопака.

 

Олексію, любий пане!

Я про тебе річ начав,

Та боюсь, як слів не стане,

Щоб ти мні не накричав,

Бо я наперед признаюсь,

Що я з музами не знаюсь,

Тільки трохи чув про їх.

Та і музи лоб нагріють,

Поки проспівать успіють

Половину діл твоїх.

 

Не Чернігов, не Полтава

Сеє все тобі дала:

Знать, давно про тебе слава

В Пітенбурзі загула;

Знать, ти добре там труждався,

Не за пічкою валявся,

Що попав к царю під лад.

Знав і цар, з ким подружити,

На кого ярмо зложити,

Аж тепер і сам він рад.

 

Павло Білецький-Носенко

В одній з перших своїх побутово-фантастичних казок «Три бажання» письменник переповів відомий античний сюжет, використавши елементи українського фольклору (народні повір'я про русалок та відьом). Герої казки наполегливо працювали і були досить заможними селянами. Але останнім часом дід і баба розлінились, стали вчащати до шинку й зубожіли. Навіть прихід русалки з подарованими нею трьома бажаннями не зміг урятувати становище. Старі надто багато хотіли і, нарешті, залишились ні з чим. У жартівливій формі автор казки засудив заздрість, лінь і неробство, що, на його думку, були основними причинами злиденного становища селян:

Тепер же заздру покидайте,
Чого не можна - не бажайте,
Живіть без лайки да робіть!

МІРОШНИК

В Мірошника вода
Крізь греблю проточилась;
Да ще б то не біда,
Як хутко запинилась,
А він ка: "Ще нехай!" А джерело щодня
Все гірше рве зо дна.
Мірошниче! Гляди, берися за лопату,
Вода реве неначе із відра.
Пхай дерн чи кізяка під греблю у загату!
Гей, брате, не куняй!
А він своє: "Нехай!
Було б на лотоці доволі,
Да камні би мололи.
Не треба мні Дніпра,
Мій млин ще не марнів, поспію до загати!"
Потяг спочить до хати.
А прірва вже реве, неначе із цебра,
Да як рвоне - зовсім повикрутило й палі,
Зовсім біда! Колеса стали!
Як став уже ледве не ізробився пуст,
Тоді Мірошник мій схопився і за глузд.
І бідкається жмуд, як лихо запинити,
І бідкається жмуд, як лихо запинити,
По греблі тупсає, - чим прірву загатити?
Аж тут його курей з п'яток
Прибігло на ставок
Напитися водиці,
"Ійон! - зіпа, - дивись!
Паскудні ледащиці!
Нечистий вас приніс!
А трохи й так води, - щоб не було ніякой?"
Да хвать по них ломакой;
Всіх до одной побив,
Ще фук на два рублі в кишеню заробив.

Я бачив - роблять гарно
Так іншії пани,
І сюю приказку Крилов писав для них.
Їм тисячей не жаль запропащити марно
Для псюрників, на сукна й галуни,
На різнії шарварки;
І думають, що те доложать недогарки,
За які в них щодня
З пекарней колотня.
З рахунком ось таким чи можна буть багатим,
Да так злигає враг не те худобу - й хати!

 

КОМАШКА ДА ЦВІРКУН

Цвіркун співав все літо,
А як убрали жито
І сівер забурхав, -
Чуть, бідний, не охляв,
Припало пропадати:
Дасть біг ані шматка,
Ні мошки й гробачка.
Харпак чвала до хати
Комашки їсть прохати:
"Будь ласкав, мні позич,
Ось згину сюю ніч,
Землі з'їм, вір на слово,
Верну у жниво ново
Весь довг із наспой в рок".
Комашка недовірчив,
От тільки й мав порок,
З усмішкою у вічі,
У прохача спитав:
"Що, брате, в дні робочі
До шрона ти робив?"
"Добродію, не в гнів
Прочанам дні і ночі
Як є не угавав,
Цвірінькав да співав".
"Співав? Гаразд, се гоже!
Тепер гарцюй, небоже!"

ДВІ МИШІ:
ОДНА МІСЬКАЯ, А ДРУГА ХУТОРНАЯ

Якось із міста Миш
Прохала хуторную
У гості на куліш
І ветчину смачную.
"Ти тут з бідою враз
Трощиш цвілу скоринку;
Побачиш, як у нас,
Як гарно у будинку".
Прийшли. "Бач як живем!
Не злиднем, як у жихі;
Тут і вночі, мов днем,
Щодня печення свіжі.
Ось ляжмо одпочить
На турськеє ряденце,
Бач, на среблі лежить
Се індика стегенце!"
Спочили і до страв.
Но тільки вчать хотіли,
Брязь, ключ у двері встряв,
І миші з ляку в щілі.
Не чуть. Вони на стіл.
Знов грюк. Вони з тарілки
Стрибками, кілько сил,
І ткнулися у нірки.
"Не бійся, виходи!" -
Гукає тій міщанка.
"Крий світ! Не доведи! -
Одвітила селянка. -
Нема в мене сребра
Да килимця, як в шаха,
Дак не зломлю й ребра,
Втікаючи од жаха.
Цур-пек! Не треба нам
З пихою злой години!
За вічний жах не дам
Мізерної хатини".

ВОВК ДА ЯГНЯ

Із рудки прудкої Ягнятко воду пив.
Злий Вовк натщесерце побачив те з кущів
І баки визвірив, шукав якой придирки
Да клами цокотав, завив на його з гірки:
"Ледащо! Як ти смів мні водопій мутить?
На капость? Га? На глум!
Щоб як не дати пить!
Постій! Ось я тобі лукавий враг безбожний"
"Змилуйся, пан вельможний! -
Ягня йому в одвіт. -
Я ниже пана пив; ізвольте розсудить:
Багно против води чи може бак носиться?"
"Глянь, миршаве, й воно ще дума оправдиться.
А прошлий рік мене ти лаяло при всіх".
"Я! Прошлий рік! А як се лучитися мало,
Коли ще прошлий рік, крив біг,
Мене й на світі не бувало,
Бо я сосу ще мать.
Се свідками могтиму доказать".
"Брехня! Коли ж не ти, дак, певно, се твій брат!"
"А брата я не маю".
"Ти знов почав брехать!..
Я время утрачаю,
Я чую вже давно, що вся твоя сім'я,
Собаки, вівчарі, ви всі мене б примили
Да в ложці б утопили.
Живцем із'їли!
Всіх більше ти! Ось я
Задам тобі, моєму лиходію!"
Да бідного вхопив за шию,
В ліщину одімчав, там без суда й позвів
Його із'їв.

Хіба не те ж у нас? Хто міщний та багатий,
Той прав; а неборак хоч прав, да винуватий.

ДВА ЗЛОДІЯ ДА КІНЬ

Два Злодія укради десь Коня.
До світа з ним велись да й завелись дорогой:
Один хотів держать, другий казав: "Нічого!
Сам бач, із ним пеня,
За його візьметься великая ціна,
Ми мусимо продать". - "Не буде так, небого,
Тобі кажу, брехня".
Од сварки добрались до кия.
Покіль латались два Злодія,
Підкрався третій сват
(він чув те з-за кущів),
На здобич хутко сів
Да й вдрав во всі лопатки.

Буває два панки так чубляться за спадки:
Заки враг думає, ось хуторок достав!
А третій, гірш обох, суддя до них устряв
Да хабара зідрав
З обох, собі ні гадки,
Обом вказавши фук,
Худобку їх прибрав до рук.

ЛИСИЦЯ ДА ЦАПЛЯ

Стохитрая Лиса, що звикла люд дурить,
І рада за брехню землі із'їсть, - божиться,
Прохала до себе раз Цаплю на обід,
Щоб над цибатою кумою поглумиться.
"Приходь же кумонько, гляди ж!"
Поставила для ней у мисочці плоскенькій
Дрібне пшонце з водой, куліш,
Да так на глум ріденький,
Що довгий Цаплі ніс утяв із миски шиш.
"Чому ж, сеструненька, не іш? -
Лиса казала їй. - Хіба вже не голодна".
Да нишком сміючись, злоктала все сама.
"У нас, як бачиш, піст", - на се в одвіт кума.
А в думці про себе:
"Пожди ж ти, стонегодна!
Мовчи, за фиглю сю тобі я одімщу!"
Мовчи, за фиглю сю тобі я одімщу!"
У скілько дней вона Лисицю попрохала
До себе їсть борщу.
"З охотой, кумонько, - Лисиця одвічала. -
З охотою прийду; з кумою треба жить
Горливо, любо, щиро.
Так совість нам велить".
Да тішилась вперед сусідки смачним пиром.
В обіднюю добу, облизуясь, біжить
До Цаплі в хату;
Готовий був обід.
Носата, щоб піднять на сміх куму пикату,
Всю страву смачную да гарную на вид:
Із м'ясом ковтуни, галушки, шуляки,
Зложила в узкії да довгії глеки,
Куди куми скулиста пика
Не втиснеться, а тут ще й шия невелика;
А Цаплі довгий ніс
До дна свободно ліз.
Лисиця і собі так облизня вхопила,
Ніяковсь 'д сорома, піджавши бідна хвіст,
Мов квочка мокрая лукавую побила,
Голодна потягла в гайно догризти кість.

Лукаві брехуни на вигадки багаті!
За брехні певно ждать собі брехней одплати.

ПАН ДЯК ДА ШКОЛЯР

Шалений курохват,
Зірвавшись од Дяка із школи,
Прибіг до Удая по волі
На берег пустувать;
Да, не спитавшись броду,
Шугнув блазнюк у воду.
Ну, якось на біду не йшло,
І хвилями його у лози принесло.
Вхопившись за гілляку,
Зіпа чимдуж із ляку:
"Хто вірує, рятуй!" Напався п'яний Дяк,
Чим швидше б рятувать, почав йому казання:
"Так, блазню, й треба так,
Ось до чого доводить пустування!
Ледащо, га?
Попавсь, схотів топиться, бак!
Як хоч учи таких мурмил шалених з ласки!"
Затим обперсь об тин, надувся, мов індик,
Одкашлявся да й втяв, як в школі вже ізвик
З латинню ветхою не до ладу приказку.
Заки пан Дяк молов, у Хлопця скляк язик.

По щастю йшов Мужик,
Побачив він біду, спас батькові дитину,
Дяку загнув скотину
Да так іще казав:
"Дурний пустомолот!
Ти б перш порятував,
А там, коли б схотів, молов свою латину!.

Терпіти не могу надутих Школярів,
Що пиллю школьною іще в цвіту прибиті,
Тут бідний з голоду од лиха ізомлів,
Чим рихло б помогти, він вякає совіти.

ГРОМАДА МИШЕЙ

Колись кіт - хитрий Васька
Хапав багацько так мишей,
неначе добра пастка,
Що із паскудной зграї всей
Осталась невелика частка.
Да й сій задав такий в коморі жах,
Що все роївся їй той кіт в очах;
Небоги мусили ховатися в нірках!
Лій, сало, полотки, московське смачне мило
Цілісіньке марніло.
Хвостатий миший рід
Казав, що Васька - сам лукавий біс, не кіт.
Якось йому в марті приспіло пильно діло
Шабашувать із кішкой по стріхах.
Покіль мурликав з ней на різних голосах,
Ізбіглись миші у громаду
Поміркувать собі, яку хто зна пораду,
Що в світі їм робить?
Одна старіша всіх (була щось головою
чимало літ)
Казала: "Мій совіт
З котом не важиться одкритою війною,
Бо сей лукавий нас
Перебере якраз;
А треба злючому сьому котюзі
На шию сей дзвонок надіти, як злодюзі.
Він, крадучись до нас, як тільки задзвонить,
Почувши, жодная у нірку побіжить...
І вже ледачий син пошиється у бридку
Да набереться й сорома;
Вже кращого да способа нема".
Громада за совіт вхопилась, мов за квітку:
"Дзвонок коту! Дзвонок понурі начепить!"
Воно б гаразд. Та ба! Хто візьме те зробить?
"Крий світ! Я не дурна!" - одна старша казала.
А та: "Дзвонка коту я зроду не чіпляла!"
Друга: "Я молода, ще хочеться пожить".
Лукавий голова казав: "А я вже стар,
Мені недалеко до мар".
Закашляв да й потяг в свою діжку до сала.
Так жодна миш в нору тихенько улізала.

Пораду латво дать:
Аж любо чути, як, ізбігшися в громаду,
Селянськії тузки,
Опершись на ціпки,
Хто краще назахват дають пораду,
Як, що робить. А чи припало рук додать,
Еге - тоді се інше діло,
Тоді й в душі остило,
Найпаче, як капшук ще дійде розв'язать.

ЛЕВ ДА КОМАР

Геть к бісу дрібна твар,
Геть к бісу дрібна твар,
Доїдливий Комар!" -
Рикав од серця Лев, його струснувши з гриви.
Злетів Комар неполохливий,
Сміявсь, на те дзижчав: "Дарма, ти дужий звір,
Я не злякавсь; зі мной ти мусиш биться,
Дарма жахаєш мир.
Віл більший од тебе, да й той мене боїться.
Як розходжусь, коли його у став жену".
Сам рицар враз і той, що цупко дме в сурну,
Заграв грізному Льву
Під самий ніс тривогу;
Да хутко налетів, куснув його за бік,
Ізнов за клуб, за писк,
Ізнов упився в ногу.
Лев 'д злісті б'є хвостом, не встоїть на ногах,
Реве, запінивсь весь да клацає зубами,
Як грізно грюка грім, од рику гук в горах.
Нема в звірях криві од ляку за губами;
Сумнятиця в лісах,
Усе ховається, усіх ізцупив жах!
А лихо все зробило
Дрібнесенький комар,
Мерзенна, квола твар!
На Льва осою пре, у вічі лізе сміло,
Не уважа на рев.
Біснується од злості Лев!
На те ж врага не ймуть ні зуби, ані кігті -
І Лев, хоч пику й ніс до крові розідрав,
Дрібного не зайняв
Ні крихти.
А він, той кволий враг,
Невидимкой літа, на глум дзижчить в очах;
І під кінець той Лев міцний да величавий
Весь пінявий без сили впав.
Комар убравсь із бою з славой;
Да як на бій сурнів, побідну піснь заграв,
На радощах черкнув до брат'ї похвалиться,
Бак доля не дала йому повеселиться,
Бо сам до павука знечів'я в сіть устряв.

Чому з сей приказки нам можна научиться!
Що часом кволий враг,
Нісенітениця, бува страшній грізного.
А ще? Ось лихо збув, вже одійшов і жах,
Глядиш - пропав нізащо од нічого.

ЗАЄЦЬ ДА ПЕРЕПЕЛИЦЯ

Чи можна кепкувать над ближнього бідою,
Коли ж ніхто із нас
Не певен, що з самим прилучиться зараз!

В сусідстві, під одною
З Перепелицей борозною,
Кум Заєць любо жив.
Доволі в них було не тільки що луків
Да з збожем цілих нив.
А як не треба їм було ділиться,
То й нізащо свариться, -
Так цілий вік в миру жили проміж собой.
Колись, осінньою добой,
Вони чинненько розмовляли, -
Аж вмить побачили Хортів,
Які якраз на них простісінько біжали.
І бідний кумонька злякався їх зубів,
Навіки мусив умудриться.
На теє дивлячись, кума Перепелиця,
За боки взявшися, схопилась реготать
Да над бідой його глумиться.
Якось-то Ушаку не довелось здихать:
Йому вдалось, забив Хортів чуття,
Прибігти одпочить, на перше кочев'я.
"А що, Косий, набігавсь? -
Сусідка глузувала так. -
Йон же, йон, дивись, да як же трус задихавсь!
Чи можна так
Лякатися Собак?
Нісенітниці - гай, гай, да се ж безділля,
Побачив би, як я свої струснула крилля,
А в тебе лиш одно спасеніє - в стрибках!..
Ой лишенько! ах, ах!.."
Да й опинилася у Кібцевих кігтях.

ДВІ КОЗИ

Десь між високих гір, як сонечко вже сіло,
В яру повечоріло,
Дві кізоньки зійшлись
І розмовою завелись:
"Га! Як же я втомилась, -
Казала одна другій. -
Ген бачиш шпиль гори отой зовсім нагий,
Що вище хмар, отеж я і туди добилась,
Ніхто ще з наших там ніколи не бував,
Я перша одважилась взібраться так високо,
Куди ледве сягне орлине око".
"Якую ж добула ти од того користь?"
Товаришка одповіла:
"Користі ніякої, так вдовольнила хисть,
Я на скалі й травинки не зискала,
Дак же казатимуть, що мені те удалось,
Чого ще нікому із нас не довелось".
"Жартуєш, Кізонько! Була ж тобі охота
За хмарами блукать
І цілий день проголодать?
Моя ж знатна робота,
Я не гонилася за хлюбою пустой
І вдовольнилася помірной висотой,
Зате ж напаслась вволю...
І дякую благую долю...
Да ще несу хазяйці молока!"

Дурний собі шука
Пустої праці, да щоб тільки похлюбиться,
Розумний думає, як пользой вдоволиться.

ДВОРОВИЙ ПЕС ДА ГОЛОДНИЙ ВОВК

Один голодний Вовк кощавий, -
кість да шкура
(Так добре стереглись отари і двори), -
Зустрів гладкого Пса край гаю на зорі,
Якому надоїв ланцюг, лежня і конура
Да вибіг на простір свою нудьгу провесть,
Од ситості на нім лиснілась гарно шерсть.
Голодний Вовк бажав покоштувать собаки,
Аж слинку, враг, ковтав
І, визвіривши баки,
Хотів вже починать, да якось ізгадав:
"А візьме ч'я? Ще писано те вилой!
Не лихо ж із таким одважитися силой?
А й сором утікать".
То й ляку щоб не показать,
Із лестію почав до Пса казати гречно:
"Добродію! Я рад сердечно,
Що бачу пана 'це як молоко да кров,
Глянь, як погладшали, 'дже так, мов віл,
здоров".
"Сірко! Мій бідний друже! -
Сказав гладкий в одвіт, -
Чи схочеш, будеш сит:
Покинь гаї чимдуже
Да йди до нас у двір.
В гаю ти як живеш? Голодним гайдамакой?
Куди посунешся, на тебе з лихом мир,
Хто з дрюком, хто з ломакой, -
А з нами житимеш, неначе в маслі сир".
"Якая ж буде мні в дворі у вас робота?" -
Спитав Собаку Вовк.
"Робота? Ніякой; сама лежня й пустота;
Чи денний гам умовк,
Чи нападе зіхота,
Забгавшися в гайно, уволю цупко спать,
Опівніч іноді, да й то коли охота,
На те, щоб пан хвалив, на вітер побрехать,
Ну, днем випроводжать
Сліпців, калік, чужих, хто в двір придиба пішки,
Да знишка харпаків на глум хапать за жижки,
Перед дворовими ж усе вихать хвостом,
А ще найбільш перед панами,
Хто часом хто з дітей на сміх чесне ціпком,
Визгнуть, під себе хвіст да муляти очами;
Зате ж після гостей
Тарілки повнії костей!.."
Поквапився на те голодний волоцюга,
З сльозами на очах од радості пішов
У холю, в панський двір, послухав песих слов,
Аж бачить: у того на шиї смуга.
"А се ж у тебе що?"
"Се так, натерто од ланцюга,
Дурничка, се ніщо;
Мене бач, інколи на ланцюзі держать".
"На ланцюзі?" - "Еге!" - "Спасибі ж, брат,
Прощай, не треба мні твоєй лежні да холі,
На золотий ланцюг не проміняю волі".

Солопій та хівря…

Спромігся Солопій весною на горох, Та й, сівши з Хіврею, собі міркують вдвох, Чи то продать його, чи то його посіять: “А що ж тут мірковать? Не полінуйсь провіять, — Озвалась Хівря тут, — в мішечки позсипай, Та й сіять на поле, під дощ, мерщій чухрай!” “Воно-то, Хівре, бач, тут не за тим ідеться… Але посіять так, як у людей ведеться!.. Нехай йому лихе!.. горох ласенька річ, І дітвора за ним полізе хоч у піч! Ти ж раєш сіяти горох на перелозі!.. Ей, Хівре!.. переліг лежить наш при дорозі: Ей, обскубуть горох наш зеленцем, — побач!.. В лопатках обнесуть!.. тогді — хоч сядь та й плач!” “Якої вражої ти матері сумуєш? Цур дурня! навісний! Чи ти ж того не чуєш, Що як уродить Бог, то дасть на долю всіх? Чи це ж не глум тобі, не сором і не сміх? Враг батька зна — чого безглуздому жахаться! Тадже ж, як кажуть то, коли вовків лякаться, То нічого ходить з сокирою і в ліс!.. Іди ж, кажу, та сій! Не мимри там під ніс! Аби лиш, господи, на ниві нам вродило, То буде й нам, і всім… чи чуєш ти, мурмило? Не будь уїдливий, як бридка та оса, І довше не спрітайсь, бо вилаю, як пса!” “Ей, Хівре, — Солопій сказав їй, — не сварися, Бо, далебі, горох наш згине!.. схаменися!.. Ну, сількось!.. я піду, посію, та не там, А де-небудь в кутку, що й враг не найде сам”. “Не перебендюй-бо так довго, Солопію! Бо я горох сама, де схочу, там посію; Сама я й викошу, як треба, на покіс, І ось тобі тогді я дулю дам під ніс!.. Але, мій голубе, прошу тебе по ласці: Послухай часом тих, що ходять у запасці; Плюнь, серце, на того, хто так тобі сказав, Що буцім Бог жінкам волосся довге дав За те, що розум їм укоротив чимало; То погань так верзла, школярство так брехало! А я ж то й мужиків, — крути ти не верти, — Не раз вже бачила таких дурних, як ти! От так!.. питай людей, бо той, хто їх питає, Мов старець без ціпка, по стежках не блукає. Не раз ти за двома зайцями польовав, Зате ж ні одного, гонившись, не піймав; Не раз ти жаловав ухналиків стареньких, Зате ж ти стільки вже згубив підків новеньких! Отак ти і тепер горох запропастиш, Коли б ти й сам пропав!” — “Чого ти там гарчиш?” — Сказав наш Солопій та й, з серця, дейко з хати! Запрігши гулих, він ну переліг орати!

Зорав, посіяв він горох, заволочив, Аж тут і дрібний дощ ріллю його змочив. Зійшов горох, піднявсь, підріс, зацвів рясненько: Хто йшов, той приглядавсь горохові пильненько. Тим часом вже почав вбиваться й в лопатки; Аж [тут] прийшла черга і на самі стручки. Хто йде, — горох скубне: гребець скубне у жменю; Іде косар і жнець — нагарбають в кишеню; Прискочить дітвора — і в пелену смикне… Зібрав наш Солопій горох, та, знай, клене І, на чім світ стоїть, по-сороміцькій лає, Усіх батьків з того він світа вивертає: “Стонадцять би копиць з рогами вам чортів! А, бісів народе!.. коли б ти околів! Коли б ти кожним був стручечком подавився! Щоб в пельці він тобі кілком був зупинився! Коли б то тріснув був од його твій живіт, Ніж мав оце мене так посадить на лід! Щоб горошиночки в твоїх кишках бісовських Так набубнявіли, як барабан московський!” Багацько дечого співав тут Солопій, Молився за ввесь рід хрещений і за свій, І вже роззявив рот, щоб по кацапській лаять, Та засоромився, і, часу щоб не згаять, Гукав, і верещав, і пінивсь, і плювавсь, Неначебто його і справді хто злякавсь!.. До Хіврі сікався, за макогін хапався І не на жарт-таки, сердега, розгулявся; То вп’ять по доброму ладу він їй казав: “Бач, Хівре навісна, що наш горох пропав! Бач, шкапо гаспидська, чого ти наробила! Та ти ж мене навік оце запропастила!..” І ще смачненьке щось збиравсь сказати він їй… “Послухай, бовдуре, — сказала Хівря, — стій! Уже, як бачу я, тебе не переперти: Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти! Але, мовляв, іще б сюди й туди з дурним: От годе та біда — з дурним, та ще й з лихим! Казала я тобі, що як нам Бог уродить, То буде нам і всім, і злодій не зашкодить; Аж так і є: хоч ти посіяв два мішки, Хоч тілько хто хотів, той наші рвав стручки… (Нехай йому в користь!), а все ж, хвалити Бога, Зібрав ти сім мішків гороху з перелога! Де п’ють, то там і ллють; без шкоди не бува, Аби здоровенька лиш наша голова! Але ти хочеш, щоб не їли кози сіна І ситі щоб були? Ой, мудрий дуже з сина!.. Ну, цур тобі та пек! роби ти, що хоти: Ори, мели і їж… Хоч голову скрути, Про мене!.. Я тепер і не роззявлю рота; Та вже ж побачимо, яка твоя робота! Та й люде ж, сіючи, хоч тратять, а орють: То дурні, от як ти, несіяні ростуть!.. Ей, схаменешся ти, та пізно, Солопію!” “Та вже ж, хоч схаменусь, — сказав він, — хоч посію, Та не по-твоєму; зроблю, як сам умію; Зроблю, щоб і стручка ніякий біс не вкрав”.

Зробив наш Солопій, як сам здоровий знав: Він на другу весну, плуг і рала забравши І між пшеницею і житом пооравши, Всередині горох увесь посіяв свій. “Тепер-то, — дума наш дурненький Солопій, — Тепер-то мій горох вже, мабуть, розцвітає! Нехай цвіте, нехай тим часом доспіває; Ось як пійду в жнива пшеницю й жито жать, То часу марно щоб так-сяк не зваковать, Скошу і свій горох, в копиці поскладаю, То й з ним управлюся, і разом жнив не згаю”. Пійшов в жнива, та ба!.. Ні зерна не застав! Прициндрив Солопій горох і просвистав. А за горохом в гурт — і жито, і пшеницю! І тільки зо всього соломи взяв з копицю! А як же це? От так: пронюхали в селі, Що Солопій горох посіяв на ріллі, Між житом та поміж пшеницею своєю, — Давай ходить в горох!.. ходили і хіднею Пшеницю й жито так пом’яли та стовкли, Що сучий син, коли і місце їх знайшли!.. Що ж Хівря? Румсає!.. А що ж чинить небозі? Як тільки ж зуздріла роззяву на порозі, Зняла торбинки дві з рядниночки з кілка. “А, бач, гадюко, бач?.. Ти жаловав стручка, Тепер за ту сяку нікчемну горошинку Ти обголив мене і дрібную дитинку! Так от якого нам ти підпустив тхора, Що я зосталася з дітьми без сухаря! Бач, пико гаспидська! чортівський Солоп’яго! До чого нас довів ти, бридкий скупендяго! Іди ж тепер відсіль!.. щоб твій і дух не пах! Не вмів свого, — носи ж ти хліб чужий в торбах!” — Сказала… та й торби на його почіпляла І між старців, мов пса, Солопія прогнала!

Послухайте мене ви всі, Солопії, Що, знай, мудруєте і голови свої Чорт батька зна над чим морочите до ката: Як в борщ, замість курчат, нам класти кошенята, Як груші на вербі і дулі вам ростуть, Як їсти дасть біга, та ще й гладкими буть, Як локшину кришить для війська із паперу, Як квашу нам робить з чорнила і тетерю, Як борошно молоть без жорнів, — язиком, Як бджоли годовать без меду, — часником, Як каву пить панам з квасолі, — з буряками, Як ниви засівать без сім’я, — кізяками, Як з кожного зерна сім кварт горілки гнать, Як сіно нам пером косить, як кіньми жать, Щоб людям і сніпка не дать на заробіток, І пташці ні зерна погодовати діток, — Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню! Де треба руки гріть, там треба і огню. Та вже з вас не один орав під небесами, А як на землю зліз, пійшов в старці з торбами!