Вступ до загальної психології

 

Наступні покоління філософів античності та середньовіччя (Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель, Авіценна, Аверроес тощо), а також лікарів (Алкмеон, Гіппократ, Герофіл, Еразістрат, Гален тощо) збагатили уявлення людства про душу як з ідеалістичного погляду (наприклад, про її божественну сутність, безсмертя), так і матеріалістичного (наприклад, про зв'язок із нер­вовою і гуморальною системами). Особливо слід відзначити дав­ньогрецького філософа Арістотеля, який близько 2500 років тому вперше в історії людської думки написав науковий психологічний трактат «Про душу». Саме з цим твором пов'язують початок формування науки «психологія».

В.епоху Відродження (XIV — початок XVII ст.) з'являються нові новаторські думки щодо сутності душі людини, що спричини­ло на початку XVII ст. те, що вчені починають звертати основну увагу на свідомі прояви душі. Найперше це було пов'язано з іме­нем видатного французького філософа, фізика, математика та фізіолога Рене Декарта.

Декарт вважав, що тіло і душа існують незалежно одне від одно­го; принцип роботи тіла — рефлекс (реакція організму на подраз­ник, зумовлена діяльністю центральної нервової системи), а душі — рефлексія (усвідомлення власних дій та станів). Оскільки єдиною ознакою душі є здатність до усвідомлення самої себе, а цього досягають за допомогою мислення, несвідомих явищ не існує. Отже, психологія має вивчати саме свідомість.

Питання про співвідношення душі і тіла цікавило багатьох філософів і фізіологів XVII-XVIII ст. (Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц тощо). Різні способи його вирішення загострило психофізичну проблему — проблему співвідношення між психічними та фізич­ними явищами і породило психофізіологічну проблему — проблему співвідношення між психічними та фізіологічними процесами.

Наукові праці філософів, а також успіхи класичної механіки да­ли поштовх для виникнення та розвитку першого напряму у світовій психології — асоціанізму. Це напрям, який склався у XVII ст. і вважав асоціації головним механізмом психічного жит­тя людини. Поняття асоціації для психології того періоду мало таку саму силу, як і закон всесвітнього тяжіння для фізики.

У цей період свої погляди на природу психічних явищ викла­дають відомі українські філософи Києво-Могилянської ака­демії — найбільшого науково-навчального центру Європи XVII-XVIII ст.: Іннокентій Гізель, Георгій Кониський та ін. Ви­датний український філософ XVIII ст. Григорій Сковорода зосе­реджує увагу на пізнанні себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї сутності пізнати сутність світу. У середині XIX ст. широку популярність здобули погляди українського філософа Памфила Юркевича. Його погляди значно випередили ідеї екзистенціалізму, персо­налізму та інших філософсько-психологічних напрямів початку XX ст.

До середини XIX ст. психологія розвивалась як наука спогля­дальна. Поворот психологічних знань на шлях експериментальних досліджень розпочався у другій половині XIX ст. і пов'язаний із но­вими відкриттями в галузі природничих наук: законом збереження та перетворення енергії, еволюційним ученням, виявленням функцій кори головного мозку, рефлекторної дуги, та основного психофізичного закону, а також успіхами медицини у психіатрич­ній практиці. Ці відкриття вказували шлях для застосування експе­рименту та інших об'єктивних кількісних методів у психології і до­водили, що в психічному світі діють свої закони та причини, які не можна звести ні до фізіологічних, ні до філософських.

Отже, у 70-х роках XIX ст. назріла потреба у тому, щоб розрізнені у філософії, фізіології, медицині та інших науках знан­ня про психіку об'єднати в окрему дисципліну. Утвердження ста­тусу психології як самостійної науки почалось зі створення Вільгельмом Вундтом, німецьким філософом і фізіологом, у 1879 р. в Лейпціґу першої в світі психологічної експериментальної лабораторії. Згодом подібні лабораторії з'являються і в інших країнах світу, зокрема і в Україні (у Києві, Одесі і Харкові). Цей рік вважають роком офіційного визнання психології як самостій­ної галузі знань.

Виокремлення психології як окремої науки збіглося з її розко­лом на «дві психології»: об'єктивну і суб'єктивну, які демонстру­ють два принципово відмінних підходи до людини. Об'єктивна психологія була орієнтована на природничі науки і об'єктивні ме-

Розділ І

Вступ до загальної психології

 

тоди дослідження, суб'єктивна — на гуманітарні науки і суб'єктивні методи дослідження.

Різнобічні трактування природи психіки людини у XX ст. поро­дили низку нових психологічних напрямів. Головними з них були біхевіоризм, або психологія поведінки (засновник — американсь­кий учений Дж. Уотсон), який психологію визначив як науку про поведінку; психоаналіз (засновник — австрійський психіатр 3. Фройд), який вивчав несвідомі прояви психіки людини; геш­тальтпсихологія (засновники — німецькі вчені М. Вертгеймер, В. Келлер, К. Коффка), які вивчали цілісні структури свідомості; когнітивна психологія (засновники — американські вчені Дж. Брунер, П. Ліндсей, Д. Норман), яка вивчала пізнавальні про­цеси людини; гуманістична психологія (засновники — амери­канські вчені К. Роджерс, А. Маслоу), яка була спрямована на ро-• зуміння неповторної людської індивідуальності тощо. Кожен із цих напрямів мав свою психотерапевтичну практику.

Зазначимо, що деякі з цих напрямів, зокрема гештальтпсихо­логія і когнітивна психологія, перебували під значним впливом математики, фізики, програмування і технічних наук; інші — біхевіоризм і психоаналіз — під впливом біології.

Відомими українськими психологами другої половини XIX -першої половини XX ст. були Юліан Охорович, який займався питаннями свідомості людини, методами психологічного дослі­дження, а також проблемами, суміжними з медициною педа­гогікою, етикою, криміналістикою, технікою; Василь Зеньків-ський, який вивчав дитячу психологію і цікавився проблемами християнського виховання молоді; Степан Балей — автор чис­ленних праць з дитячої, педагогічної та соціальної психології; Григорій Костюк, який займався загальною, віковою і педа­гогічною психологією, а також психологією творчості; Петро Зінченко — дослідник психології пам'яті. У 70-х роках XX ст. український психолог Володимир Роменець започаткував на­прям, що був названий психологія вчинку, який проголошував, що кожне психічне явище слід тлумачити з позиції людського вчинку.

1.2. Психологія в системі сучасних наук

Починаючи з XX ст. психологія належить до фундаментальних на­ук, яка знаходиться на перехресті гуманітарних та природничих наук.

Зв'язок психології з гуманітарними науками традиційний, на­самперед із філософією, від якої відокремилась лише наприкінці XIX ст. Давній зв'язок простежуємо також із логікою, зокрема, у вивченні логічних форм мислення. Вивчення психіки з соціально­го погляду засвідчує спорідненість психології з соціальними науками: соціологією, історією, етнологією, юриспруденцією, еко­номікою, педагогікою тощо.

Водночас психологія тісно пов'язана з природничими науками, насамперед з біологією, хімією та фізикою. Значною мірою під їхнім впливом психологія наприкінці XIX ст. стала самостійною наукою і згодом виникли такі її галузі як психофізика, психо­фізіологія, психобіохімія тощо. Біологічна наука допомагає психо­логам з'ясувати матеріальні основи і фізіологічні механізми психічних явищ; хімічна — розкриває таємниці людької пам'яті та емоцій; фізична — пояснює сприймання простору, часу та руху.

Сучасна психологія пов'язана також з математичними, тех­нічними науками, кібернетикою. Зв'язок психології з технічними дисциплінами дає змогу вивчати особливості діяльності людини як оператора, що, відповідно, приводить до «гуманізації» техніки та «технізації» психології. Поява математичних методів опрацю­вання результатів психологічних досліджень дає змогу обґрунту­вати достовірність отриманих даних і таким чином наближує сучасну психологію до математики. Моделювання людської по­ведінки і окремих психічних процесів за допомогою комп'ютерної техніки, а також створення штучного інтелекту наближає психо­логію до кібернетичної науки.

Слід зазначити, що внаслідок тісної взаємодії психології з іншими галузями знань її місце в системі сучасних наук ще не є остаточно визначеним. Одні вчені відносять її до гуманітарних дисциплін, інші — до природничих. Через те, що «людський чинник» присутній у всіх видах діяльності людини, можна вважати, що сучасна психо­логія займає проміжне місце між гуманітарними і природничими науками.

Розділ І