Етапізований процес анексії українських земель

Перший етап стартував 1349 року і тривав до 1387 року. Це був час протистояння Королівства Польського і Литви за володіння землями Галичини і Волині, які перестали існувати як одне ціле (Галицько-Волинське князівство) 1340 року.

Восени 1349 року об’єднані військові сили Королівства Польського і Орди здійснили напад на роз’єднані Галичину і Волинь. Наслідки нападу: завойовано Львів, Белз, Берестя, Володимир. Любарт невдовзі поверне під свою владу Волинь, а от Галичину було приєднано до Королівства Польського, та пануванню поляків в цих землях час ще не настав. Стабільності у заволодінні Галичиною для Королівства Польського не було з двох причин:

· ярий опір населення завойовникам,

· польсько-литовське протистояння.

Подолати обидві причини, на погляд Казимира ІІІ, могла союзна угода з угорським королем Людовиком, який відмовився від претензій на землі Галичини (Руського королівства) за наступних умов: якщо у польського короля не буде сина-нащадка, то Галичину у складі Королівства Польського успадкує Людовик; якщо ж у Казимира ІІІ буде прямий спадкоємець, - то угорський король та його наступники заволодівають правом викупу Галичини. Угодою встановлено і рівень плати - 100 тисяч флоринів. Саме ця угода перетворила Королівство Угорське на союзника Королівства Польського у війні проти Литви, що тривала упродовж 1351-1352 років. Наслідком означеної війни стало заключене сторонами перемир’я, зміст якого у наступному: Галичина залишалась у владі Королівства Польського, а Волинь і Берестейська земля – Литви.

Та 1353 року Любарт порушив перемир’я: вдерся до Галичини, заволодів Львовом, Галичем. Казимир ІІІ, активно підтримуваний папою, заручається вкотре ще й підтримкою ординців і в 1366 р. наносить Литві вирішальний удар. Результат цієї перемоги – закріплення за Королівством Польським всієї Галичини і частини Волині. 1370 року вмирає Казимир ІІІ. Кейстус з Любартом, скориставшись цією обставиною, повертають під свою владу Волинь. Галичина ж, у відповідності до угоди польського короля Казимира ІІІ і угорського короля Людовика, перейшла у володіння Королівства Угорського. У 1387 р. Королівство Польське відновило свої права на володіння Галичиною.

Висновок. Декількадесятилітня боротьба польських і литовських можновладців за Галицьку і Волинську землі завершилася тим, що Галичина опинилась у владі Королівства Польського, а Волинь – Литви.

Другий етап анексії українських земель може бути датований 1362 - 1379 рр., коли у протистоянні за землі Київщини, Поділля, Переяславщини зіштовхнулися литовські правителі з золотоординцями, а за землі Чернігівщини у двобої постали Литва і Московія.

В першому конфлікті ініціатива була за литовцями, які вдало обрали момент для вторгнення на Подніпров’я: послаблення Золотої Орди, що потерпала від внутрішнього протистояння (упродовж 1359-1381 рр. в Орді змінилось більше 25 ханів) литовці у 1362 р. йдуть походом на Подніпров’я. Час наступу литовців на інтереси золотоординців в українських землях визначає зміст Густинського літопису, в якому йдеться про експансивну завойовницьку ініціативу литовського князя Ольгерда, котрий розгромив на Синіх Водах «трьох царків татарських» і відтоді литовські феодали володіють землею Київщини, Поділля, Переяславщини.

В боротьбі за Чернігівщину Ольгерд та його наступники зіштовхнулися з можновладцем Московії – князем Дмитром (після подій 1380 р. – Дмитро Донський). 1379 року князь Дмитро споряджає військо для походу на Чернігівщину, де заволодіває містами Трубчевськ, Стародуб та утримує їх у своїй владі недовго. Змагання між литовськими і московськими правителями за землі Чернігівщини триватиме до ХVстоліття.

Наслідки і результати анексії українських земель. Переважна більшість історичних досліджень, концентрованих своєю увагою на даній проблемі, сходиться на тому, що Литва доволі легко завойовує українські землі. В такий засіб, слід акцентувати увагу на причинах порівняно легкого завоювання і підкорення. Вдамося до їх переліку.