Ідейно-художня своєрідність збірки «Квіти зла» Ш. Бодлера (звернення до зовнішніх описів, емоційна насиченість його творчості)

 

 

Літературну долю Бодлера визначила його єдина поетична збірка «Квіти

зла». Задум збірки визрів у Бодлера досить рано: в «Салоні 1846 року»

автор згадує про намір випустити книгу віршів. А через два роки в пресі

з'являється повідомлення, що Бодлер готує до друку збірку «Лімби». У

1851 році під цим заголовком в одній із газет друкується цикл із 11

віршів, і, нарешті, в 1855 році респектабельний журнал «Ревю де Дю Монд»

публікує 18 віршів поета. Це був безумовний успіх. До Бодлера прийшла

популярність, хоча ще ледве помітна, але і її було досить, щоб у грудні

1836 року модний видавець Огюст Пуле-Малассі купив у нього права на

«Квіти зла». Всього через півроку книга вийшла у світ.

 

Назву збірки шукав поет довго, зате виявилася вона напрочуд місткою і

виразною, адже сфокусувала в собі не лише суперечності епохи, а й

протиріччя самого Бодлера. У стислій формі передано сприйняття поетом

сучасного світу як царства зла й водночас його власне бачення цієї

сумної реальності. Збірка трактувалася сучасниками як поетизація

аморальності. Але сам Бодлер стверджував, що книгу треба оцінювати

цілісно, лише тоді з неї випливає жорстокий моральний урок.

 

Після 1848 року Бодлер переживає гостру духовну драму. Він переосмислює

події французької революції, намагається трактувати їх із філософської

точки зору. І якщо раніше поет прагне схилятися до того, що світ — це

хитка збалансованість добра і зла, то тепер він визнає, що зло

всесильне. Від злих намірів Бодлер і сам неодноразово потерпав, тому у

збірці «Квіти зла» він усе більше звертає увагу на суперечності життя.

На відміну від міщанської звички самовпевнено робити висновок про все,

заперечуючи однозначне оптимістичне трактування людини й людської душі,

Бодлер стверджував, що в кожній людині є два прагнення: одне спрямовано

до Бога, інше — до Сатани. Поклик до Бога — це духовність, прагнення

внутрішньо піднятися. Поклик до Сатани — це тваринність і насолода від

власного падіння.

Збірка «Квіти зла» створювалася поетом упродовж усього життя й увібралавсе найкраще з його поетичної спадщини. «Квіти зла» —цілісний твір, де всі частини й окремі вірші органічно пов'язані. Книга має посвяту, вступ і складається із шести циклів — «Сплін та ідеал», «Паризькі картини», «Вино», «Квіти зла», «Бунт» і «Смерть». Усі цикли об'єднані за проблемно-тематичним принципом. Двополюсність відчуття визначила композиційну структуру збірки «Квіти зла» і передусім її основної частини «Сплін та ідеал», яка відкривається трьома віршами («Благословіння», «Альбатрос», «Лет»), де утверджується божественна природа людини, з найбільшою повнотою втілена у постатіпоета, чий «трепетний дух» утікає від «земної хвороботворної гнилі», щоб злетіти ввись — в «осяйну даль», у «таємні сфери». Цикл «Сплін та ідеал», як і в цілому вся збірка,— це лірична драма, де ідеалові протистоїть не сама дійсність, а «сплін» — хворобливий душевний стан, породжений цією дійсністю. Бодлеру вдалося заглянути у безодню людського відчаю й душевного мороку. У всіх віршах («Квіти зла») протиставляються Добро і Зло. Бодлерівськедобро — це зовсім не християнська любов (до Бога чи до інших людей), цевсепоглинаюча жага злиття з вічним і нескінченним світом — жага, що можебути задоволена тільки тілесними засобами, які мають позаморальнуприроду. Два протилежні полюси — Добро і Зло, дух і плоть.

 

Значення поезії Ш. Бодлера.

 

Ш. Бодлер посідає особливе місце у світовій літературі. Його твори значно вплинули на формування особливого мистецького напряму - декадансу. Бо досі хвилюють читачів, бо, попри всі зміни в світі, ідеальний світ так само далекий від реального, і завжди існуватимуть люди, душа яких це гостро відчуває,так гостро, як відчував це геніальний поет Шарль Бодлер.

Естетичні погляди Флобера і їх відбиття в романі «Пані Боварі».

Естетичні погляди Флобера

• винайшов нові прийоми зображення дійсності та моральної суті тогочасного суспільства;

• залишався прихильником справжнього реалізму;

• поєднав трагічний і комічний плани, з глибоким психологізмом створив переконливу картину бездуховності суспільства, у якому вульгарності та повсякденності нічого не протистояло;

• прийшов до висновку, що в житті не було і не могло бути нічого прекрасного, вирватися із сірості неможливо ні за допомогою мрій, ні за допомогою кохання;

• цінував форму (безособистісний принцип);

• викривав вульгарне і повсякденне у буржуазному суспільстві;

• вважав, що у його світі щасливий той, хто не мав ні моральних принципів, ні високих поривів;

• часто автор не виводив на сторінках романів жодного позитивного героя («Пані Боварі»), і таким чином, не нав'язував читачеві можливого вирішення конфлікту.

• створив т. зв. «об'єктивну манеру» оповіді у реалістичній літературі.

• не поділяв об'єкти художнього зображення на «вищі» і «нижчі», вважаючи, що найвульгарніший матеріал під пером талановитого митця випромінював красу, адже естетичний ідеал у мистецтві не мав нічого спільного з ідеалом етичним.

58-60

«Пані Боварі». Історія створення роману. Розпочав роботу над романом восени 1851 р. Критики назвали твір одним з найбільших досягнень реалізму в літературі. Ще в 1838 році з’явилася його повість «Пристрасть і доброчинність», у сюжеті якої відчувається задум «Пані Боварі».

Уперше роман було надруковано в журналі «Ревю де Парі» у 1856 р. Готуючись до роботи над «Пані Боварі», Флобер планує створити дещо нове. Повільність роботи над романом він пояснює складністю сюжету, працею над стилем.

Основна тема твору визначена самим письменником у підзаголовку роману: «Провінційні звичаї».

Флобер досліджує життя Франції середини ХІХ століття: деградацію людської душі, катастрофічну інфляцію культурних цінностей, мистецтва, науки, політики, релігії, побуту, їх провінціалізацією. Велику увагу автор приділяє проблемі обумовленості характеру героя навколишнім середовищем. Теми кохання, втрачених ілюзій висвітлюються інакше, ніж у Cтендаля та Бальзака. Флобер розвінчує жіночі ілюзії і засуджує явище, яке критики пізніше назвали «боварізмом» (намагання уявити себе іншим, ніж є насправді). Страждають на цю хворобу майже всі герої роману, але саме Еммі найбільшою мірою властиве жити вигаданим життям.

За жанром «Пані Боварі» - реалістичний, соціально-психологічний роман. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси, рух пристрастей. Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним, а сучасники порівнювали його перо зі скальпелем. Сюжет роману простий: жінка виходить заміж за чоловіка-посередність, розчаровується в ньому і накладає на себе руки. Флобер збагатив цей сюжет чисельними проблемами. У його розвитку велику роль відіграють внутрішні моменти - рух думок, почуттів, переживань героїні. Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії. Композиція роману продумана, має чіткий план; в основі її лежить біографічний принцип - опис життя Емми. Композиційно роман поділяється на три частини: у першій йдеться про знайомство Шарля з дочкою фермера Еммою Руо. Основним місцем дії в першій частині є провінційне містечко Тост, куди Шарль після весілля привозить свою другу дружину Емму. Незабаром Емма зрозуміла, що Шарль не відповідає тим ідеалам, про які читала Емма, перебуваючи в монастирській школі. Найважливіша подія для Емми в цій частині - відвідання балу в замку Воб’єссар.

Дія другої частини роману відбувається в Йонвілі. Народження дитини мало відволікло Емму від «мрій». Закоханість Емми в службовця Леона, а потім у цинічного Рудольфа свідчить про те, що вона продовжує жити в ілюзорному світі, не помічаючи, що її «книжковий ідеал» не має нічого спільного з дійсністю. Автор не висловлює відкрито своє ставлення до подій, але інколи це йому вдається зробити за допомогою композиційних засобів (сцена сільськогосподарської виставки). Кохання до Рудольфа закінчується для Емми нервовим зривом. Друга частина книги завершується зустріччю Емми з Леоном у руанській опері, куди вивіз її Шарль.

Детальному опису їх «кохання» присвячена третя (остання) частина роману. Це історія подальшого падіння Емми, її нової матеріальної залежності від нотаріуса Лере. Зупиняється Емма, коли сім’я доходить до повного фінансового краху. Емма обрала смерть від отрути як єдиний вихід для себе. Її смерть від миш’яку дуже прозаїчна. Це враження буденності підсилюється картиною «похмурого гротеску» - похорону, на якому біля труни заснули аптекар і священик.

Смерть Емми нічого не змінила в житті провінційного міста. Аптекар Оме процвітає, Леон одружився, Рудольф завів нову коханку. Шарль, який справді кохав Емму, помирає від туги за нею. Важка і майбутня доля Берти.