Про що йшла мова в листах англійського і французького королів до правителів східноєвропейських держав?

Частково відповідь на це питання дав сам посол, коли писав:

«89. Тоже … (друга частина). Поэтому я продал моих лошадей и отыскал, в продолжение 9 дней, 4 галеры, пришедшие из Тана, и на них я отправился в г. Перу (поруч з м.Константинополем. — В. Б.) и Константинополь. В Константинополе я нашел старого императора Мануила и молодого императора, его сына. Им я представил драгоценности Английского короля, а также мирныя письма от королей Франции и Англии и исполнил свои посольские обязанности, возложенныя на меня двумя королями, коснувшись упомянутого мира, а также желания этих королей относительно того, чтобы дело соединения двух церквей, римской и греческой, двинуть вперед; по последнему поводу я провел у императора несколько дней в занятиях с папскими послами, бывшими там по этому делу..»[8, с. 44].

Як бачимо, в листах двох королів йшла мова про об’єднання церков — римської і константинопольської. Звичайно, королі в листах іншого не писали. Все інше передавалося словами посла. Гілльбер де–Ланноа пояснив свою місію ось такими словами: «…Я представил драгоценности Английского короля, а также мирные письма от королей Франции и Англии, и исполнил свои посольские обязанности».

Треба думати: умова об’єднання двох гілок християнської релігії — була передумовою надання воєнної допомоги Константинополю. Уже влітку 1421 року Папські посли кардинал де–Сент Анже та генерал ордену Францісканців Антон Массано, про яких говорив Гілльбер де–Ланноа, узгоджували в Константинополі умови приєднання того до Римського престолу.

Церква (Папа) та західно–європейські монархи діяли у 1421 році надзвичайно наполегливо і швидко: з одного боку — королівський посол Гілльбер де–Ланноа, з другого боку — Папський кардинал де–Сент Анже.

І якби майже не одночасна смерть англійського короля Генріха V 31 серпня 1422 року (у віці 35 років) та французького короля Карла VI 21 жовтня 1422 року, то ще невідомо, як би склалася історія Європи надалі.

Але історія не визнає слова «якби».

Вороги європейської злагоди і стабільності були й у ті часи.

* * *

Для нас буде цікавою й подорож Гілльбера де–Ланноа від Білгорода (на Дністрі) до Кримського міста Кафи (сучасна Феодосія). І перебування посла в Білгороді теж багато про що говорить. Послухаємо:

«87. Тоже. При наступлении ночи, в упомянутом г. Монкастро я и мой толмачь были схвачены; я был повален на землю, ограблен разбойниками, даже побит и, в заключение, крепко связан, а что хуже всего, так это то, что я был совершенно обнажен — в одной рубашке только. Меня привязали на целую ночь к одному дереву, на берегу реки Днестра, где я провел ночь в большой опасности быть [убитыми] потопленным, но, благодаря Бога, они меня утром развязали, и я, совершенно раздетый… вырвался от них и прибежал в город, оставшись в живых. В этот же день прибыли мои остальные люди, которых я оставил в пустыне. Я отправился вперед, чтобы отыскать им жилище… 9 человек (разбойников) были пойманы и, с петлей на шее, доставлены мне, на мою волю — предать их смерти. Но они возвратили мне мои деньги,и я, во славу Божию, просил за них (воєводу Олександра. — В. Б.) и спас им жизнь» [8, с. 40–41].

Звернімо увагу: це був перший напад розбійників на Гілльбера де–Ланноа по дорозі від Балтійського до Чорного моря.

Про що це свідчить? В першу чергу — про нестабільність влади у 1421 році на теренах Молдови. Тобто влада у Валахії та Молдові у ті часи (район Білгорода) тільки формувалася після відходу з тієї території золотоординських родів.

Цікавою є подорож Гілльбера де–Ланноа від Білгорода (на Дністрі) до Дніпра.

«88. Тоже. Из Монкастро (Білогорода. — В. Б.) я отправил часть моих людей и моих драгоценностей морем в Каффу (Феодосию), а сам с другими поехал сухопутью, направляясь из Валахии, чтобы ехать в упомянутое место —Каффу, по обширной… пустыне, которую я проехал только за 18 дней. Я переехал через Днестр, Днепр на котором я нашел одного татарского князя, друга и слугу великого князя Витольда, а также большую деревню, населенную татарами, подданными Витольда. Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались на земле. Этот князь, по имени Жамбо… переправил меня, моих людей и мои повозки посредством своих татар на другой берег реки, имевший лье в ширину, удивительным образом, в маленьких лодках из цельного куска дерева» [8, с. 41–42].

Звернімо увагу: як у 1334 році під час подорожі дружина хана Узбека — Баялунь, так і посол двох королів Гілльбер де–Ланноа у 1421 році від річки Дністра до Дніпра не зустріли жодної людини. Ще раз переконуємося: з 1334 по 1421 рік землі Південної України від Дніпра до Дністра (і Дунаю) не мали іншого населення, окрім автохтонного — українського. У наступному розділі ми про те говоритимемо. Гілльбер де–Ланноа писав у спогадах, що тільки біля «Днепра… я нашел одного татарского князя, друга и слугу великого князя Витольда, а также большую деревню, населенную татарами, подданными Витольда».

То було село не в нашому розумінні слова. То було звичайне, кочове татарське стойбище, люди якого за наказом володаря землі Великого князя Вітовта перевозили людей через річку. Послухаємо:

«88. Тоже … (продовження)… Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались просто на земле. Этот князь, по имени Жамбо, предложил мне много рыбы осетрины и… переправил меня, моих людей и мои повозки посредством своих татар на другой берег реки, имевшей лье в ширину, удивительным образом, в маленьких лодках из цельного куска дерева» [8, с. 41–42].

Як бачимо, татари–перевізники використовували човни–довбанки, яких у них ніколи не було. Що зайвий раз свідчить: ті човни–довбанки привозили їм із далеких лісових земель, скоріше — українських. Де подібні човни–довбанки були постійним, звичайним знаряддям вжитку. Слід також мати на увазі, що 1421 року в Криму Гілльбер де–Ланноа зустрів тільки дружні до Великої Литовсько–Руської держави татарські роди. Ось що він з цього приводу розповів:

«89. Тоже … Едучи своей дорогой к одному… (хану) Татарии,… в Каффской пустыне и называвшемуся императором Солкатским (можливо, мова йде про Кримського хана. — В. Б.), другу Витовта, и к которому я ехал за тем, чтобы видеть, в качестве посла, его государство, и вез ему богатые подарки от Витовта, — я встретил в двух днях пути оттуда засаду из 60–80 татар верховых: они выскочили на меня из–за кустов и хотели взять в плен. Хотя император только–чтоумер и между татарами этой (Крымской. — В. Б.) Татарии и Татарией великого хана, императора Орды, возник вопрос важнейший в мире для татар, касательно того, кого сделать императором, потому что каждый хотел своего и вследствие этого все находились в волнении и были вооружены в упомянутой стране… Татары, устроившие засаду, былы люди старого умершаго императора Солкатскаго, бывшаго большим приятелем упомянутого Витовта» [8, с. 42–43].

Від цих дружніх кримських татар лицар Гілльбер де–Ланноа потрапив до генуезької колонії на березі Чорного моря — Кафи (Феодосії), де його прийняли «с почетом». А вже з Кафи посол вирушив морем до Константинополя. Про що ми розповіли раніше.

Бачимо, яких великих зусиль докладала Європа у 1421 році для об’єднання своїх сил. Слід думати, що й керівництво Великого Литовсько–Руського князівства розуміло ту небезпеку, яка наростала з посиленням Османської імперії на півдні та заході Чоррого моря. Ось чому саме за допомогою Великого Князя Вітовта золотоординський царський трон у 1421 році посів хан Улу–Мухаммед. То була людина із роду Тохтамиша, прихильна до Великого Литовсько–Руського князівства.

Не сиділи склавши руки й руські князі у ті відповідальні часи. У 1418 році разом із руським (українським) митрополитом Григорієм Цимблаком князі Василь Красний (Острозький) і Олександр Ніс (Туровський) з князем литвином — католиком Свидригайлом брали участь у Констанцькому Соборі (1414–1418 рр.) як повноправні члени, де відстоювали інтереси України–Руси та православного християнства.

Слід розуміти — щоби бути повноцінним делегатом Констанцького Собору, треба було мати повноваження від Православної церкви та Великого князя Вітовта. І руські князі Василь Красний (Острозький) — князь Подільський і Олександр Ніс (Туровський) такі повноваження мали. А з літа 1421 року, за свідченням Гілльбера де–Ланноа, руський (український) князь Василь Красний (Гедігольд) розпочав розбудову поселень від своєї подільської столиці — Кам’янця (на річці Смотрич) до берегів Чорного моря. Були налаштовані до життя давні українські поселення: Ушиця (на Дністрі), Могилів (на Дністрі), Ямпіль, Кам’янка, Рибниця, Дубосари, Тираспіль. Побудовані нові поселення і фортеці: Маяк, Качебіїв, Чорний город, Караул та Балабки.

Між ними, на відстані видимості (3–7 кілометрів) були побудовані сторожові вежі, спочатку вподовж річки Балабки (сучасна річка Барабой), а далі — по Дністру до самого Кам’янця. Ці сторожові (козацькі) вежі несли охорону давньої української (руської) землі з 1421 року.