III. Данило Галицький і Золота Орда

 

Оскільки українські науковці (історики) вважають російські так звані літописні зводи найнадійнішими історичними джерелами ХІІІ–ХIV століть, то автор пропонує зробити огляд давніх подій із 1236 до 1292 року за описом Літопису Руського професора Леоніда Махновця. Бо, як писав поважний професор, — «“Літопис Руський” — це південноруське (тобто українське. — В. Б.) літописне зведення, складене з різних зводів на початку XIV ст. Іпатський список (кодекс) скопійовано на півночі… з якогось рукопису, де вже були проставлені дати для третьої, останньої частини літопису. Від літописного зведення початку XIV ст. походить і так званий Хлєбниковський список… Папір, почерк і мова цього кодексу показують, що його виготовлено в Україні в XVI ст., але скопійовано з оригіналу, який був генетично давніший, ніж той, з котрого зроблено список Іпатський…» [18, с. VI].

Тобто наш український професор подав свій варіант Літопису Руського, чітко зазначивши, що оригіналів, з яких походять як Літопис Руський так і Іпатіївський (Іпатський), ніхто в очі не бачив: ото з якоїсь копії зняли чергову копію.

Автор зайвий раз підкреслює «надійність» російських літописних зводів. Та ми змушені ними користуватись, роблячи певні зауваження.

Період, який нас цікавитиме, починається тільки із 392–ї сторінки Літопису Руського, де йдеться про міжусобні чвари руських князів. І раптом, в розпал цих чвар між Данилом Галицьким та «Михайлом Всеволодовичем і його сином Ростиславом, котрі сиділи в Галичі», ні сіло ні впало у літопису йде таке повідомлення:

«…а потім прийшов Ярослав [Всеволодович] суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].

І нічого більше. Далі в Літопису йде продовження міжусобної чвари між Галицько–Волинськими князями до літописного заголовку «Побоїще Батиєве», і потім на двох сторінках розповідь про погром так званих Рязанської та Ростовсько–Суздальської земель. Хоча раніше до 393–ї сторінки Літопис Руський про ті землі нічого подібного не писав.

Цікаво зазначити, що у примітках Літопису Руського написано таке:

«Ярослав пішов до Суздаля, дізнавшись про смерть брата Юрія Всеволодовича, який загинув 4 березня 1238 р. у боротьбі з татаро–монголами. Зважаючи на терміновість справи і враховуючи відстані, які потрібно було подолати гінцям з вістями, можна твердити, що Ярослав залишив Київ близько 10 березня» [18, с. 392].

Отакою нісенітницею «годують» нас історики, певно забувши, що у ті часи не існувало телефонного зв’язку.. А головне, що на теренах від Козельця до Ільменя та Рязані уже панувало військо хана Батия. То як діставалися гінці з Суздаля до Києва та сам Ярослав, з Києва до Суздаля, залишається таємницею.

Нагадаємо шановним читачам, що військо хана Батия через два роки (1241 рік) рухалося з Києва до Легніци (сучасна Польща) впродовж чотирьох місяців (з 6 грудня 1240 року по 9 квітня 1241 року). А князю Ярославу довелося пересуватися до Києва та з Києва до Суздаля під час цілковитого бездоріжжя та ще й окупованою ворогом територією.

Маємо звичайні московські вставки пізніших часів до Літопису Руського. Немає сумніву, що Галицько–Волинських літописців у 1240–х роках не могли цікавити дикі фінські землі межиріччя Оки та Волги, між якими не існувало шляхів сполучення. А головне, як встановив російський професор А. П. Богданов, ті землі в ХІІ–ХІІІ століттях були заселені стовідсотково фінськими племенами, вороже налаштованими до слов’янських. Ось такі фальшиві вставки зустрічаємо на сторінках Літопису Руського.

У 1238 році Літопис Руський продовжує розповідати про внутрішнє життя Великого Галицько–Волинського князівства. А про «Рік 6747 (1239)» — немає жодного слова у тексті.

Може виникнути запитання: навіщо московські фальсифікатори закинули дві попередні, наведені нами вставки, до Літопису Руського?

Відповідь — очевидна: треба було першою вставкою до літопису показати зв’язок Київської та Суздальської землі, а отже, право Суздальського князя на Київський престол. Чому й вигадали несподіваний прихід Ярослава до Києва та заняття ним київського престолу.

Другою, очевидною вставкою до Літопису Руського Катерина II та члени її «Комісії…» показували спільне життя та спільні інтереси Галицько–Волинського та Ростовсько–Суздальських князівств, літописці яких описують одні події, живуть спільними інтересами і турботами. Людей спіткає однакове лихо, поєднує єдина доля.

Далі настав 1240 рік. Батий прийшов під Київ.

Київ остаточно впав 6 грудня 1240 року. Ось що пише Літопис Руський про подальші події:

«У той же час поїхав був Данило в угри до короля [Бели], бо він іще не чув був про прихід поганих татар на Київ. А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира» [18, с. 397].

Рух війська хана Батия в Україні (Русі) за Літописом Руським відбувався за маршрутом: Київ — Колодяжин — Ізяслав — Володимир (Волинський), а далі військо розділилося на дві частини: одна пішла на Польщу й Німеччину, друга — на Угорщину через карпатські проходи. Звертаємо увагу, що уже в січні 1241 року татари «форсували річку Віслу у Завихвоста і 2 січня захопили місто» [40, с. 16].

Тобто передові загони війська хана Батия рухалися теренами України (Русі) біля 20 діб, від Києва до Берестя (Бреста).

Скажіть, будьте ласкаві, мова йде про військове загарбання країни чи звичайний перехід території?

Відповідь очевидна: у 1240 році військо Бату–хана не завойовувало земель Русі (України) — Галицько–Волинського князівства.

Згідно з Літописом Руським були зруйновані: Київ, Колодяжин, Ізяслав, Володимир, Галич, Ярослав, Берестя. Напевно, були інші зруйновані міста в Україні (Русі). Та ми про них не знаємо. Але знаємо десятки міст на теренах Великого Галицько–Волинського князівства, згідно з Літописом Руським, які хан Батий не руйнував, оминувши їх. Ось їх перелік:

Крем’янець, Данилів, Холм, Пінськ, Дорогочин, Бакота, Коломия, Луцьк, Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків, Печера Домажирова, Шекотів тощо.

Про це явище (не руйнування міст) Літопис Руський писав відкритим текстом:

«А коли (Бату–хан. — В. Б.) побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них» [18, с. 397–398].

Зрозуміло, що під час завоювання країни (землі) від укріпленого міста військо завойовника просто так не відходить. Згадаймо «зле місто» Козельськ, під яким військо хана Батия втратило не одного оглана–Чингісида та стояло більше місяця. Ото було стовідсоткове завоювання території. Різниця очевидна.

Багато сучасних українських істориків розуміють необхідність побудови нового каркасу української історичної науки. Але зводять ту нову будову на старому ненадійному фундаменті, який існує з давніх московських часів. Чого робити не слід. Будову треба закладати на новому, суто українському фундаменті. Її треба споруджувати для комфортного мешкання українців, без підселення малоросів та хохлів. Тому всі несучі конструкції забудови мусять бути цілком надійними.

Та перейдімо від метафоричних образів до реалій. Не можна писати сучасну українську історію, спираючись на давні, підкинуті, московські міфи (вигадки). З давніми реаліями треба визначитися заздалегідь.

Отож, перше.

• Ростовсько–Суздальська та Рязанські землі в порівнянні з Київською, Волинською, Галицькою, Подільською землями після 1238–1240 років перебували в принципово різних умовах господарювання.

• Перші дві землі стали складовою частиною Золотої Орди і були її невід’ємними улусами, де правили брати хана Батия — Чилаутсун і Беркечар. Усі князі Рюриковичі на тих землях були винищені. До нових ханських улусів прибули нові татарські роди: ширинів, аргинів, баринів, дулатів, кипчаків, каракиреїв, мангитів, джалаїрів тощо.

• Старі руські землі, за частковим винятком Переяславської та Чернігівської землі (Сіверщини), залишилися незалежними державами і підпорядковувалися своїм старим князям.

Друге.

• Велике Галицько–Волинське князівство на чолі зі своїми князями жодного дня не входило до складу Золотої Орди.

• До часів загибелі князя Михайла та винищення його роду в аналогічному стані перебувало Велике Чернігівське князівство.

Цими неспростованими історичними істинами користуватимемося в подальшому. Отож, щоби постійно не посилатись на них, позначимо свою позицію заздалегідь.

І трете.

Стосується Золотої Орди.

• Після появи праць «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська», де автор звернув увагу на розподіл Золотої Орди на чотирнадцять напівсамостійних держав (улусів), з’явились десятки праць «істориків», які почали вигадувати якісь свої «улуси», забуваючи, що в державі Золота Орда існували чіткі закони Яси Чингісхана.

Тому нагадую деякі незаперечні істини, які завжди слід пам’ятати. Ось вони:

«Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи: 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимися верх(овной) власти Батыя» [25, т. 9, с. 561].

Тобто, улусами називалися володіння 14 братів. І тільки! До них належали не лише певні землі, а й певні тюркські роди. Ось як визначив поняття «улус» російський професор В.Лєбедєв:

«Улус — родовая община и принадлежащая ей земля» [28, с. 6].

Слід мати на увазі, що кожен брат хана Батия отримав свій улус не з волі Батия, а за рішенням курултаїв 1229 і 1235 років. Тож кожен брат хана Батия отримав під свій контроль і певні землі, і цілком конкретні роди (ілі), з якими був тісно пов’язаний. Кожен улус (земля і роди) передавався ханом у спадок.

Такий порядок землеволодіння зберігався у Золотій Орді завжди. Навіть коли Великий хан Золотої Орди міняв в улусі володаря, він не мав права позбавити роди (ілі) землі. Тільки за зраду ханові останній мав право позбавити роди (ілі) права на землю. Тому вигадувати у ХІІІ–ХV століттях якісь інші улуси є справою непродуктивною, марною. Що свідчить про неволодіння людиною певними знаннями, нерозуміння предмета або її схильності до фальсифікації теми. Тому ще раз нагадуємо, який дотичний золотоординський улус мав справу в ХІІІ–ХІV століттях із Україною (Руссю), Литвою та Польщею.

 

Улус хана Мовала (Бувала, Мауці)

Це сьомий брат хана Батия. Рашид–ад–дин у своїй праці «Збірник літописів» поіменував цього хана іменем Бувал, арабські історики, переважно єгипетські, іменували хана Мовал. Російські історики у праці Плано Карпіні назвали хана — Мауці.

Професор Мордовського університету (м.Саранськ) М.Г.Сафаргалієв у 1960 році зазначив у праці «Распад Золотой Орды»:

«Тоді ж (у 1242 році. — В. Б.) був наділений улусом інший брат Батия — Мовал, дід темника Ногая… Цього Мовала має на увазі і Плано Карпіні, коли пише про знатного князя Мауці, який кочував у степах за Дніпром (на Лівобережжі. — В. Б.)» [30, с. 42].

Землі, які відійшли за рішенням курултаїв до володінь хана Мовала, лежали в межиріччі Дону та Дніпра. Північним рубежем володінь улусу на початку 50–х років XIII століття були річки: Сіверський Донець — Орілька. Хоча звичайно, в бік незахоплених земель, на північ та захід, хан Мовал міг кочувати куди йому заманеться. Приєднувати до своїх володінь сусідні землі було обов’язком хана. Та не вистачало сил. Не забуваймо, що отримуючи у 1242 році землі свого улусу, хан Мовал отримав під свою руку тільки чотири ілі татар, а це не більше 60–70 тисяч населення. Все.

Тому немає нічого дивного, що вирушаючи до хана Батия у 1246 році, Плано Карпіні зустрів перше кочів’я татар тільки в районі сучасного міста Дніпропетровська. Там кочував зі своєю тисячею Коренца, прикриваючи улус із заходу від несподіваного нападу. Татари у XIII столітті не мали сил поширити свої володіння на Правобережжя Дніпра. Хоча, звичайно, іноді вони кочували у Причорномор’ї до самого Дунаю.

Ось чому ще з сорокових років XIII століття Батий на всіх переправах через річки посадив поселення русичів (українців), звільнивши їх від підпорядкування місцевій владі хана Мовала.

Саме із цих людей почали формуватися в XIV столітті, після знищення хана Ногая та його улусу, перші козацькі ватаги.

І це не вигадки автора. Ми про ці справи ще говоритимемо.

Ось що нам відомо про хана Бувала (Мовала) та рід його старшого сина Татара: «7–й сын Джучи–хана — Бувал. У него было 2 сына: 1) Татар и 2) Мингкадар. Разветвление этих двух сыновей следующее.

У 1–го сына Бувала, Татара, был сын Ногай, а этот Ногай имел 3 сыновей в таком порядке: 1) Джуке, 2) Муке и 3) Тури…» [4, с. 57].

Оскільки в історичних матеріалах не існує достовірних та узгоджених дат народження правлячих ханів «Улусу Бувала», то автор такі дати прийме умовно, щоби встановити правителів улусу з 1242 до 1300 року.

Бувал (Мовал) — сьомий брат Батия — скоріше за все 1209 року народження, його старший син Татар — 1229, а Ногай — 1249 року.

Татар у 1255–1256 роках був направлений ханом Батиєм із військом роду Мовала на допомогу Хулагу–хану в завоюванні Іранських (Перських) земель і пізніше там був страчений Хулагу–ханом. З кінця шістдесятих років (після 1265 року) улус Бувала перейшов до рук його онука — Ногая, тому в істориків є згадки, що за часів Берке–хана, Ногай очолював військо Золотої Орди на Кавказі проти Хулагуїдів. Там із 1262 року між Золотою Ордою та державою Хулагуїдів точилася жорстока боротьба за володіння Кавказом.

Звертаючись до Літопису Руського і взаємин Великого Галицько–Волинського князівства з Золотою Ордою, слід завжди мати на увазі ті події. Вони були взаємозв’язані, і з 1242 по 1250 рік стосувалися виключно відносин улусу хана Мовала з князівством Данила Галицького. Хан Золотої Орди Батий до них не був причетний, інакше Данило Галицький із Золотої Орди не повернувся би, а в Золотій Орді хан Батий його не пригощав би чорним кумисом, який в державі пила обмежена кількість людей з найближчого оточення хана.

Треба також мати на увазі, що сили улусного хана Бувала (Мовала) у ті роки не могли перевищувати навіть за повної мобілізації улусу більше як три тьми (тридцять тисяч). Тому, коли в Літописі Руському під 1243 роком зустрічаємо такий запис: «А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчин його, на ім’я Актай, кажучи: “Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Манмана і Балая, щоб знайти тебе”», то слід розуміти, що Батий не брав участі у цьому поході. Бо, згідно з тим же літописом, «Манман і Балай», не виконавши наказу Батия, «вернулися». Чого в ті роки у Золотій Орді бути не могло. За невиконання наказу Батия «Манман і Балай» були би страчені, а Данило Галицький зарахований до особистих ворогів Батия. Російським і українським історикам, трактуючи історію Золотої Орди, слід завжди пам’ятати і дотримуватися елементарних і очевидних законів того часу.

Очевидно, Літопис Руський під «Манманом і Балаєм» описав похід улусного хана Бувала зі своїм молодшим сином Мингкадаром до Болохівської землі після її погрому 1241 року Данилом Галицьким.

Що цілком очевидно. І, скоріше за все, в улусного хана Бувала (Мовала) під рукою було не більше кількох тисяч людей (4–5 тисяч). Чому він і не зайнявся пошуком князя Данила.

Наступна згадка про татар хана Батия в Літопису Руському йде під 1250 роком. Ось такий запис:

«У рік 6758 (1250). Тим часом (хан) Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в (городі) Дороговську:

“Дай Галич!” І Данило був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: “Не дам я пів–отчини своєї, а їду до Батия сам”» [18, с. 404].

Які висновки слід зробити з літописного запису?

1. На 1250 рік володіння (земля) Великого Галицько–Волинського князівства (від Пінська, Бреста, Холма, Коломиї, Галича до Києва, Білої Церкви, Ізяслава, Бакоти) н е були завойовані ханом Батиєм, не платили Золотій Орді данини і не підпорядковувалися їй.

Нам може подобатися чи ні ця літописна істина, але маємо незаперечний факт.

2. Із цього випливає: у 1240–1241 році хан Батий не завойовував Україну (Русь), а проходив її воєнним походом.

Розглянемо деякі факти з літописної поїздки Данила Галицького до ставки хана Батия на початку 1250 року.

«…Вирушив він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і грізну, і прибув до Переяславля.

І зустріли його татари, і звідти поїхав він до (хана) Куремси і побачив, що нема в них добра…

Звідти ж прибув він до Батия на Волгу..» [18, с. 405].

Одразу ж зазначимо: до цього літописного опису подій вкинуто московитами значну кількість «доважків брехні», щоби принизити русича Данила Галицького перед вигаданим Олександром Невським та його батьком — Ярославом (хоча той загинув у Германії в 1241 році).

Звернімо увагу: Данило Галицький навіть не потрапив до володаря улусу Мауці, він же — Бувал (Мовал), а прямо від якогось татарського тисячника Куремси поїхав до хана Батия. За першим написанням Літопису Руського Куремса не був ханом. Слово «хан», взяте в дужки, додане до імені «Куремси» під час перепису літопису. Та це не головне. Головне те, що звичайний тисячник улусу хана Бувала не мав права вирішувати чи направити когось до хана Батия в обхід володаря улусу Мовала (Бувала, Мауці). Це азбучна істина.

В той же час Данило Галицький у Куремси зустрів «Цесарів, і князів, і вельмож, що приходять (до них)…». І жодного слова — хто такий Куремса. Оскільки в одному улусі у 1250 році не могло бути два володаря, то, звичайно, Куремса простий тисячник улусу Мауці (Мовала).

Цьому є доказ у праці Плано Карпіні «История Монгалов, именуемых нами Татарами». Послухаємо:

«Ехали же мы через всю страну Команов, представляющую собою сплошную равнину и имеющую четыре большия реки: Днепрь (Neper), возле которой, со стороны Руссии, кочевал Коренца, а с другой стороны по тамошним степям кочевал Мауци (Мовал, Бувал. — В. Б.), который выше Коренцы; вторую — Дон, у которой кочует некий князь, по имени Картан, женатый на сестре Батыя; третью — Волгу — эта река очень велика у нея переходит с места на место Батый; четвертая называется Яик (Іаес), у нея переходят с места на место два тысячника, один с одной стороны реки, другой — с другой стороны. Все они зимою спускаются к морю, а летом по берегу этих самых рек поднимаются…» [19, с. 48].

Як бачимо, вподовж усіх чотирьох великих рік кочування відбувалося з півдня на північ, не пересікаючи річки. З надходженням весни табуни й отари худоби рухалися на північ, а починаючи з серпня місяця — вирушали на південь, до моря.

За описом Плано Карпіні, він з Києва добирався до Канева, а потім — Правобережжям, у супроводі татар на чолі з Міхеєм, до першої застави татар, тобто до сучасного міста Дніпропетровська. Звідкіля усю делегацію Папи Римського на чолі з Плано Карпіні провели до тисячника Коренци. Про цього тисячника Плано Карпіні написав:

«А этот вождь (Коренца. — В. Б.) является господином всех, которые поставлены на заставе против всех народов Запада, чтобы те случайно не ринулись на них неожиданно и врасплох…» [19, с. 47].

Цією фразою посол Папи Римського зайвий раз засвідчив, що у 1246 році Золота Орда вважала своїм західним кордоном річку Дніпро і саме на Дніпрі тримала свою порубіжну варту.

Тому не вигадуймо зайвого!

Те саме стверджує і Літопис Руський, замовчуючи деталі. Бо з Переяслава Данила Галицького повезли до Куремси. А в Плано Карпіні тисяцького Куремсу пойменували — Коренца. Що цілком зрозуміло. Але на порубіжному кордоні (Дніпрі) міг бути тільки один командувач (керівник). А вже скільки і куди везли князя, літопис мовчить. Скоріше, всі ті уточнення, які є в Плано Карпіні, повикидали з літопису, переписуючи його, тому що літописці, наводячи десятки незначних подробиць в інших місцях подорожі, не могли не назвати володаря порубіжного улусу Золотої Орди — Бувала (Мауці). І вирішити щодо відправлення князя Данила Галицького до хана Батия міг тільки володар улусу — Бувал (Мауці).

Маємо ще один доказ фальшування Літопису Руського.

А всі ці літописні розповіді про те, що «Київ держав (тоді) Ярослав (Всеволодович)», що «прийшов чоловік Ярослава (Всеволодовича) Сонгур і сказав», що «Данило Романович… нині сидить на колінах і холопом себе називає» — є звичайними московськими вигадками.

Таким чином Москва принижувала Київ та возвеличувала себе і своїх вигаданих правителів.

Згадка ж про чорний кумис — звичайна московська нісенітниця. Ось що встановив сучасний російський професор Олександр Юрченко у своїй праці «Русский князь на монгольском (татарському. — В. Б.) пиру»:

«Чаша с кумысом была вручена Данилу не во время частной аудиенции с Бату, а на монгольском (татарському. — В. Б.) пиру... Ситуация встречи Данила с Бату в том виде,как она описана в… Летописи, содержит как минимум три неясных момента. Во–первых, что с монгольской (татарської. — В. Б.) точки зрения означало угощение черным кумысом?..

Не странно ли, что напиток, который пьет хозяин пира и которым он угощает гостя, может выступить символом унижения…

Летописное выражение “черное молоко” было точным переводом… (казахського. — В. Б.) кара кумыс и означало лучший сорт кумыса. По свидетельству брата Вильгельма, высший сорт кумыса назывался черным кумысом и употреблялся исключительно знатью. Любопытно, что этот напиток был прозрачным» [41, інтернет].

Тобто все, що стосується приниження князя Данила Галицького в Літопису Руському, — є звичайними вигадками — «доважками брехні» пізніших часів російської історії.

Цікавим є також зауваження сучасних російських науковців про те, що представники Папи Римського до хана Батия (Плано Карпіні і Бенедикт Поляк), які залишили свої доповідні записки, взагалі серед завойованих країн і народів не назвали Русі та русичів. Феноменальне свідчення! Особливо якщо згадати, що сучасні російські науковці мали доступ до латинського тексту праці «Истории Тартар» брата Ц. де Бредіа, «которая является не чем иным, как сокращенным переложением донесения брата Бенедикта» [42, розділ 2].

Послухаємо текст «Истории Тартар» брата Ц. де Бредіа в перекладі сучасних російських істориків C. B. Аксьонова та О. Г. Юрченка:

«Названия же земель, которые тартары завоевали, суть таковы: Китай, Саланги, Эфиопия, Войрат, Керениты, Буритебет, Уйгур, Киргиз, Саруйхур, Меркит, Мекрит, Найман, Каракситай, Туркия, Нубия, Балдак, Урумсалдан, Бисермины, Кангиты, Армения, Георгиания, Аланы, которые называются Азами, Киркасы, Газары, Команы, которые называют себя Кусскара, Мордвины, Баскарт, то есть великая Венгрия, Билеры, Корала, Кассиды, Паросситы, Песьи, Замогеды, Несториане, Нусия, персидских султанов, которые именуют себя сарраценами» [43, розділ 34].

Цікаво зазначити, що історики С. В. Аксьонов і О. Г. Юрченко в потрактуванні латинського слова «Nusia» пояснюють, що саме таке слово вживалося у звітах Бенедикта Польського і його слід сприймати, як «Русия». «Рукописное Nusia оставляют в тексте оба издателя» [42, примечания].

Нонсенс! Поляк Бенедикт не міг іменувати Русь — Нусією! Тим паче, що відвідав напередодні Київ та перетнув Русь особисто.

Використовуючи російські писемні джерела, слід завжди пам’ятати про можливі «доважки брехні». Навіть сучасні російські історики С. В. Аксьонов і О. Г. Юрченко, перекладаючи текст американського історика Г. Д. Пейнтера, який у 1965 році вперше «опубликовал по латинской рукописи XV века текст “Истории Тартар” Брата Ц. де Бредиа, которая является не чем иным, как сокращенным переложением донесения брата Бенедикта», нічого не пояснюючи, вносять до тексту перекладу такі уточнення, які кардинально міняють текст викладу матеріалу.

Подаючи чужий матеріал, вони поруч зі словом «Нусия» в квадратних дужках написали уточнююче — «[Русия]» — немов би так вважав і Бенедикт Поляк. Отака фальшивка!

Не будемо пояснювати, що текст доповіді Плано Карпіні, вперше опублікований в імперії Катериною II у 1795 році, про що чомусь соромляться згадувати московські історики, і текст доповіді перекладача місії Бенедикта Поляка мають суттєву різницю. У доповіді Бенедикта Поляка, який краще володів ситуацією та безперечно більше міг дізнатися, особисто спілкуючись з ханами імперії, немає жодного слова згадки про «суздальських князів Ярослава Всеволодовича» та його «сина Олександра Ярославича», немає згадки про поїздку до хана Батия Великого Галицько–Волинського князя Данила Галицького тощо.

На часі українській історичній науці дослідити це питання, тому що у Літопису Руському опис поїздки Данила Галицького до хана Золотої Орди Батия переповнений цілком очевидними московськими «доважками брехні».

І, звичайно, видаючи у 1989 році Літопис Руський, та постійно звіряючи його з московським Іпатіївським зводом, професор Леонід Махновець не мав змоги очистити його від тих «доважків». Що очевидно.

 

 

IV. За Літописом Руським

 

Ми залишили відкритим питання поїздки Данила Галицького до хана Батия у 1250 році згідно з Літописом Руським. Українським історикам є над чим попрацювати. Однак залишимо цю тему до кращих часів, тому що хоч–не–хоч це питання треба вирішити. Отож, повернімося до Літопису Руського.

На п’ятдесяті роки, скоріше на 1255 рік, припадає перехід Пониззя з центром у місті Бакота у підпорядкування Золотої Орди. Слід зазначити, що підпорядкування відбулося добровільно. Ось як Літопис Руський описує ті події:

«У рік 6763 (1255)… У ті ж роки, чи раніше, чи потім, приїхали татари до Бакоти, і прилучився Милій (старший города) до них. Данило тоді пішов на війну проти Литви, на Новгородок, але тому, що була розкаль, послав він сина свого Льва на Бакоту, а Лев послав двірського перед собою. Напавши зненацька, схопили вони Милія… і привів Лев Милія до отця свого, і стала знову Бакота (Пониззя. — В. Б.)… отця його.

Потім же, порадившися з сином, він (Данило), одпустив його (Милія), а поручником був Лев (запевнивши отця), що той буде вірним. Але коли знову приїхали татари, то він [Милій], учинив обман і оддав її, Бакоту, знову татарам» [18, с. 413].

Зайвий раз переконуємося, що Пониззя та Галицько–Волинське князівство до 1255 року за Літописом Руським не входили до складу Золотої Орди. Одночасно дізнаємося, що Пониззя у ті роки управлялося виборною особою — Милієм.

Оскільки порубіжний тисячник Куремса постійно намагався розширити свою територію якомога далі на захід, погрожуючи застосувати силу, то з другої спроби йому вдалося привести Бакоту (Пониззя) до статусу васала улусу Бувала, а отже — Золотої Орди. Але навіть у цьому випадку Пониззя залишилося під управлінням своїх виборних отаманів. Ми далі про те говоритимемо.

Точно така сама спроба Куремси підпорядкувати Крем’янецьку землю закінчилася невдачею. Послухаємо літопис: «А потім Куремса (Коренца. — В. Б.) прийшов до Крем’янця і спустошив довкола Крем’янця. Андрій же [посадник Крем’янецький] надвоє держався. То він запевняв: “Я королів єсть”, а то [називав себе] татарським… І був він убитий, і серце його вони вирізали, але, не досягнувши нічого коло Крем’янеця, вернулися в стани свої» [18, с. 13].

Отож, і після 1255 року Крем’янець і Крем’янецька земля не стали васально залежними від Золотої Орди. Далі Пониззя Золота Орда у 1255 році не просунулася. Про те свідчить Літопис Руський! І слід знати: Данило не погодився з можливою втратою Крем’янеччини. Уже наступного року він був у тих землях. Послухаємо літопис:

«Після кременецької ж війни Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившися з братом [Васильком] і з сином [Львом], послав він [воєводу] Діонісія Павловича [і] взяв [город] Межибож. А потім Данилові–таки люди і Василькові пустошили Балохів, а Львові — Побожждя…

Коли ж настала весна, послав [Данило] сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі [тамтешні] городи. І взяв він Городок, і Сімоць, і всі городи, що піддались татарам, Городеськ і [городи] по [річці] Тетереву до Жедечева… і Шварно прийшов [назад], узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці, і чернятинці, і всі болохівці [з покорою] до Данила» [18, с. 416].

Все, що Куремса захопив силоміць, Данило Галицький повернув назад. Окрім Бакоти. Про неї літопис мовчить.

Ще раз звертаю увагу, що всі ті роки до Великого Галицько–Волинського князівства приходив тисяцький Куремса, який очолював в улусі хана Бувала (Мауці) прикордонну службу. Це були звичайні прикордонні сутички. І до тих пір, доки Данило Галицький не давав Куремсі, як кажуть, — здачі, доти татари поводилися більш–менш стримано.

Але після воєнного походу Данила Галицького на Городок, Балохівщину та Побужжя татари сполохалися. І 1259 року той же Куремса, але з дещо більшими силами, знову рушив на Галицько–Волинське князівство. Слід визнати, що і цього разу похід Куремси був невдалим. Ось що про той похід говорить літопис:

«У рік 6767 (1259). А потім [хан] Куремса рушив на Данила і на Василька; несподівано він приїхав…

Куремса ж, не перейшовши [ріки] Стиру, послав людей до [города] Володимира. А коли в’їхало військо противників до города, вийшли на них піші городяни і билися з ними кріпко, і вибігли вони з города, прибули до Куремси і розповіли, що городяни кріпко борються з ними.

Данило ж і Василько все одно збиралися…, маючи намір битися з татарами… І коли прилучилося Васильковим людям виїхати [в поле], то, знайшовши татар, вони били їх і колодників захопили. А потім, коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив Бог чудо велике… [Куремса]… не міг перейти [річку Стир]. Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст… І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони свої, тобто в поле» [18, с. 417–418].

З 1243 по 1259 рік на землі Великого Галицько–Волинського князівства приходив прикордонний тисяцький Куремса (Коренца), який охороняв улус Бувала, а отже — Золоту Орду бувши «поставлены на заставе против всех народов Запада, чтобы те случайно не ринулись на них неожиданно и врасплох…» [19, с. 47].

Вигадувати щось своє не слід. Цей факт засвідчив очевидець тих далеких часів, який особисто зустрічався з Куремсою і знав, що говорив.

Звичайно, зухвалість Галицько–Волинського сусіда не могла бути непомічена і в улусі Бувала, і в самій Золотій Орді. Тим більше, що при владі в Золотій Орді був хан Берке і саме у ті роки готувався до війни на Кавказі з Хулагу–ханом, який стратив трьох ханів–огланів із роду Джучі. Зазначимо, що серед трьох ханів–огланів був страчений і старший син хана Бувала (Мауці) —Татар, правонаступник батька.

За викладом подій Літописом Руським (1260 рік), на той рік не стало і володаря улусу — Бувала. Скоріше — помер. Оскільки сину Татара Ногаю у 1260 році не виповнилося 16 років, то хан Берке прислав до улусу Бувала (назвемо його — південно–західний улус) свого тимчасового баскака. Скоріше, одного зі своїх нойонів (полководців). Так у Літопису Руському під 1260 роком з’являється «воєвода Бурондай».

Появу Бурондая аж ніяк не слід зв’язувати зі зміною ним Куремси (Коренци), а слід, в першу чергу, відносити до внутрішніх золотоординських проблем. Готуючись до війни на Кавказі, хан Берке бажав посилити і свій південно–західний кордон.

Про появу на кордоні улусу Золотої Орди «[воєводи] Бурондая» Літопис Руський повідомляє у 1260 році:

«Коли ж минув час, то прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсених [татар]» [18, с. 420].

Треба думати, що Куремсу, з його родом, що кочував вподовж Дніпра, ніхто нікуди не прибирав. Там він перебував далі. Але на допомогу Куремсі поселили ще й роди «[воєводи] Бурондая».

Може виникнути запитання: звідкіля взялися «зайві люди» в Золотій Орді напередодні війни з Хулагу–ханом?

На думку автора, ханом Берке були переселені деякі татарські (казахські) племена зі східного Прикаспію, куди 1254 року хан Батий відселяв Берке–хана. Скоріше, Бурондай із своїми родами, а це 20–30 тисяч населення, був поселений Берке–ханом на ріки Буг–Синюха для підсилення «південно–західного улусу» Золотої Орди та тимчасового управління улусом, поки хан Ногай не досягне повноліття.

Саме цим можна пояснити перенесення кордону улусу, і Золотої Орди в цілому, з Дніпра на Буг. Що засвідчила Синьоводська битва 1362 року.

Таким чином військові сили «Улусу Бувала», після прибуття Бурондая зі своїми людьми на кордон, майже подвоїлися. І [воєвода] Бурондай міг у другій половині XIII століття виставити у похід 3–4 тьми вершників. Тому й не дивно, що він став звертатися до князя Данила Галицького з такими словами:

«Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною» [18, с. 420].

І оскільки литовці постійно турбували князівство Данила Галицького, про що розповідає Літопис Руський, то Великий князь відрядив до Бурондая свого брата Василька і синів Лева та Шварна.

На протистояння Бурондаєві сили не вистачало. І татарський «[воєвода]» дуже швидко скористався своєю перевагою в силі. Уже в 1261 році він вимагав від князя Василька:

«Якщо ви єсте мої спільники — розмечіте ж городи свої всі» [18, с. 421].

Тому літопис повідомляє про зняття міських мурів навколо міст: Данилова, Стіжка, Львова, Крем’янця, Луцька, Володимира.

Але той же літопис повідомляє, що захисники Холма (княжа столиця) відмовилися виконувати наказ, і Бурондай стерпів.

Слід також зазначити, що в 1260–1264 роках Літопис Руський не зафіксував жодного нападу чи погрому татарами Києва і Галицько–Волинського князівства. Немає також жодної згадки про сплату данини Золотій Орді. Тому і в цьому випадку вигадувати щось своє не слід.

У 1264 році помер великий князь Данило Галицький. І без будь–якого татарського ярлика Велике Галицько–Волинське князівство посів його брат Василько. Головне: без суперечок, смут, протистояння. Маємо цілком очевидну картину незалежності князівства, та чомусь ні російські, ні українські історики це явище не помітили.

«У рік 6780 [1272]. І по ньому став княжити замість нього син його Володимир, правдолюбством світячись до всіх своїх братів, і до бояр, і до простих людей. А Лев (син Данила Галицького. — В. Б.) став княжити в Галичі і в Холмі після брата свого, після Шварна» [18, с. 428].

Автор навів цю цитату, щоб переконати читачів, що і Галицьке, і Волинське князівства з 1240 року не підпорядковувалися Золотій Орді і їхні князі самостійно передавали владу у спадок в своїй державі.

Чого в ті часи ми не бачили на теренах сучасної Московії. Отож, різниця очевидна. Про це явище слід пам’ятати.

Слід також зазначити, що в роки правління Великого князя Василька, за 1266 роком, Літопис Руський наводить такий факт:

«У рік 6774 (1266). Тоді ж була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних незчисленне множество, як піску морського» [18, с. 426].

Скоріше за все йдеться про війну хана Берке з Хулагу–ханом за Кавказ та прилеглі до нього володіння, коли двоюрідні та троюрідні брати Чингісиди винищували одні одних із неймовірною жорстокістю. У ті роки населення кожного улусу Золотої Орди зменшилося майже наполовину. Спочатку, за наказом хана Батия, до війська Хул агу–хана з кожного улусу відрядили двох чоловіків із кожного десятка разом із їхніми сім’ями. А після страти Хулагу–ханом трьох Чингісидів: Татара, Балакана і Кулі із роду старшого сина Чингісхана — Джучі (сам Хулагу був третім сином Тулуй–хана — четвертого сина Чингісхана), із 1262 року розпочалася найжорстокіша війна між Джучідами та Хулагуїдами, яка з перервами тривала до 1395 року і поглинула не одну сотню тисяч людей.

Певно, та війна забрала життя і татарського «воєводи Бурондая», бо з 1262 року Літопис Руський його не згадує.

Взагалі, Літопис із 1261 по 1274 рік жодним словом не згадує про Золоту Орду і татар, окрім наведеної вище згадки про самовинищення.

Це надзвичайно цікаве явище, якщо згадати так звану «наукову думку» про входження Великого Галицько–Волинського Князівства до Золотої Орди чи сплату їй данини.

Виявляється, наше українське офіційне першоджерело цього не знало і про нього не писало. Тому українські історики користуються московським шпаргаллям. Досі. Тільки у 1274 році Літопис Руський згадує про таку подію:

«У рік 6782 [1274]. Коли ж Тройден іще княжив у Литовській землі, [то] жив він зі Львом у великій приязні, [і] слали вони дари многі один одному. А з Володимиром він не жив у приязні через те, що отець Володимирів, князь Василько, убив був на війнах трьох братів Тройденових [Борзу, Лісія і Свелкенія], тому й не жив він із ним у приязні, а воював із ним, але невеликими ратями…

Після цього ж Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти.

І, виступивши вночі, взяли вони тоді його [Дорогичин], на самий Великдень, і перебили їх [городян], усіх од малого і до великого.

Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у Татари [послів] до великого цесаря Менгу–Тимура, просячи собі підмоги в нього проти Литви. Менгу–Тимур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і задніпровських князів усіх дав йому на поміч — Романа [Михайловича] брянського із сином Олегом і Гліба [Ростиславича], князя Смоленського, і багато інших князів, бо тоді всі князі були у волі в татарській» [18, с. 428–429].

Цікаве свідчення Літопису Руського. Зайвий раз переконуємося, що дозвіл на воєнний похід до тодішніх європейських країн міг дати тільки особисто Цар (Хан) Золотої Орди. На той час — Менгу–Тимур.

Ще на один факт прошу звернути увагу. Уся так звана «Західна Мещера», як в ті часи називали територію від Брянська до Москви, підпорядковувалася у 1274 році особисто ханові Менгу–Тимурові. І там було так багато малих князів, ханів та воєвод, що літопис Руський жодного з них не поіменував, назвавши скопом — «багато інших князів». Вони не були володарями князівств (улусів).

Між іншим, жодним словом не згадується хан сусіднього улусу — Ногай. І це неспроста. Улус хана Бувала, а ним у ті роки володів його онук — Ногай, не мав завдання контролювати кордон з Литвою. Йшов тільки 1274 рік.

Принципово інший похід відбувся у 1280 році. Того року Галицький князь Лев ходив «до землі Лядської». Ось що з цього приводу говорить Літопис Руський:

«…Лев захотів частини в землі Лядській… Він поїхав до [хана татарського] Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просити в нього на Ляхів, і він дав йому поміч — окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана» [18, с. 432].

Тобто відбувся похід Галицького князя Лева на поляків. І хоча хан Ногай надав Левові військову допомогу, та ханів Чингісидів серед керівників походу не було. Були окремі прикордонні воєводи, скоріше ті, які виявили особисте бажання взяти участь у поході на Польшу.

Тому не дивно, що похід Галицького князя Лева на поляків у 1280 році закінчився невдачею. Літопис так і говорить:

«І так вернувся Лев назад із великим безчестям» [18, с. 432].

Як бачимо, у Літопису Руському немає жодної згадки до 1280 року про входження Галицько–Волинської землі до складу Золотої Орди. Немає й згадок про сплату останній васальної данини. Сучасні українські історики у своїй праці «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» уже проявляють обережне старання відмежуватися від деяких очевидних московських вигадок. Роблять перші, дуже обережні кроки, тому що стрижнем викладу залишається стара, промосковська теоретична основа.

У Літопису Руському із 1282 по 1287 рік, часто з повторами одного й того ж матеріалу, розповідається про похід Великого Золотоординського хана Телебуги (Талабуга) зі своїми спільниками — Ногаєм, Алгуєм та десятками інших ханів усіх західних улусів Золотої Орди на «Угрів та Ляхів»: звичайно, до походу були залучені князі Галицької та Волинської земель. То був найганебніший похід війська Золотої Орди, очолюваний самим ханом. Ось як за Літописом Руським закінчився той похід 1287–1288 років:

«Коли йшов окаянний і нечестивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську [то] Ногай пішов на [город] Брашев, а Телебуга пішов упоперек [через] Гору, яку [можна] було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах, бо водив його гнів Божий. І настав у них голод великий, і почали люди [коней] їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечестивий Телебуга вийшов пішки, зі своєю жоною [та] з одною кобилою, осоромлений Богом» [18, с. 435].

Автор ці події досить ґрунтовно описав у першому томі книги «Москва Ординська». Тому немає потреби повторюватися. Звернімо увагу на те, що в поході хана Талабуги 1287–1288 років на Польщу та Угорщину брало участь біля 200 тисяч вояків. Третина, а це 50–60 тисяч, загинула в битвах, ще 40–50 тисяч учасників походу володар південно–західного улусу Ногай вивів через Брашов і Причорномор’я до Золотої Орди. Отож, Літопис Руський цілком достовірно наводить факт загибелі в Карпатах 100 тисяч золотоординців. У цьому ж поході загинуло не менше 20–25 ханів–Чингісидів.

Це був найжахливіший удар по Золотій Орді за все XIII століття. Хоча про це наш літопис мовчить.

Але наш літопис чітко зафіксував втрати Галицького князівства:

«А коли одійшли Телебуга і Ногай, Лев–князь перелічив, скільки погибло в його землі людей, — що захоплено, побито, а що їх за божою волею померло: дванадцять з половиною тисяч» [18, с. 436].

На думку автора — це загальні втрати населення, разом із загиблими учасниками воєнного походу. Скоріше до кількості втрат додані й втрати князівства від мору, що котився тієї зими із однієї землі до другої. Послухаємо:

«Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів Божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах вимерло все — і коні, і скот, і вівці. Все вимерло, не зосталося нічого» [18, с. 436].

Автор навів останню фразу для того, щоб ми зрозуміли, що літописець, в першу чергу, під словами «не зосталося нічого» мав сусідні татарські землі між Бугом та Дніпром, куди 1260 року, за Літописом Руським, «прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських».

Отож, як засвідчив Літопис Руський, з 1288 року на сусідніх, захоплених татарами, землях «не зосталося нічого». Хоча, звичайно, ці слова літопису слід сприймати умовно. Бо зосталися митниці, якась незначна порубіжна варта тощо. Та відчутної військової сили у ті роки на південно–західному кордоні Золота Орда не мала.

Цю аксіому нам слід завжди пам’ятати. Хоча сили Ногая у Причорномор’ї були значні. Особливо в Криму, куди Великий хан Менгу–Тимур переселив Уран–Тимура — сина Тукай–Тимура — тринадцятого брата Бату–хана — разом із його родами (ілями). І на перших порах, аби між ханами не виникало суперечок, підпорядкував Крим Ногаю.

Детально проаналізувавши Літопис Руський із 1240 по 1288 рік, ми ніде не зустріли у ньому жодної писемної згадки про входження Галицько–Волинського князівства до складу Золотої Орди. Навіть натяки на щось подібне відсутні.

Літопис Руський доведений до 1292 року, і з 1288 по 1292 рік згадок про появу татар у Галицько–Волинській землі немає.

Аналізуючи Літопис Руський, ми звертали увагу в першу чергу на взаємини Галицько–Волинських князів із Золотою Ордою. Хоча, звичайно, у ті роки досить–таки інтенсивними були стосунки з Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдовою тощо. Про них Літопис Руський говорить постійно. А виокремили ми ті відносини із літопису тому, що в українській історичній науці вони повністю сфальсифіковані і подані як васально–залежні — від Золотої Орди — на угоду Московії та її правителям. Чого насправді не було і про що свідчить Літопис Руський при детальному опрацюванні. Літопис Руський свідчить про ще один «доважок брехні» до української історії — це повідомлення про так званих київських митрополитів Кирила і Максима. Перший, за версією російських істориків, посідав Київську митрополію з 1250 по 1280 рік, а Максим — з 1283 по 1305 рік.

Про що ж говорить нам літопис? Наводимо повністю тексти Літопису Руського щодо митрополита Кирила.

Перша згадка про цього митрополита у Літопису звучить так:

«У рік 6749 [1241]. Потім же Ростислав [Михайлович] зібрав князів болохівських і останок галичан [і] пройшов до [города] Бакоти. Але Курило–печатник був тоді в Бакоті, посланий тоді Данилом–князем і Васильком списати грабунки нечестивих бояр, [і] він утишив народ.

Бо коли вони [військо Ростислава] билися коло воріт [Бакоти, Ростислав], од ступивши, хотів перемовити його [Курила] багатьма словами. Але Курило відповів йому: “Ось так ти оддячуєш вуям своїм за добродіяння? А чи не пам’ятаєш ти, як король угорський вигнав тебе був з отцем твоїм із землі [своєї], як тебе прийняли обидва володарі мої, вуї твої? Отця твойого вони у великій честі держали, і Київ пообіцяли, і тобі Луцьк дали, і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отцю твоєму оддали”. І іншими словами мудрими говорив він йому багато. Але, побачивши, що той не послухав його, він вийшов на нього з пішими воями. Він тоді, побачивши це, пішов звідти. Так що він [Курило] мудрістю і силою вдержав Бакоту, а Ростислав пішов за Дніпро» [18, с. 399].

Як бачимо, в першому епізоді нас знайомлять з добропорядною, хороброю, а головне — розумною, людиною. Саме такою має бути пастерська особа.

У другому випадку «Курило–печатник» з’являється в літопису у 1243 році уже як митрополит. Послухаємо.

«У рік 6751 [1243]… А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчанин його, на ім’я Актай, кажучи: “Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Манмана і Балая, щоб знайти тебе”. Данило тоді, заперши Холм, поїхав у [Володимир] до брата свого Василька і взяв із собою Курила–митрополита…» [18, с. 400].

Розуміючи, що згадка про «Курила–митрополита» виглядає досить штучно, навіть професор Леонід Махновець у примітці до тексту змушений був писати таке: «Свого печатника Курила Данило настановив митрополитом київським пізніше, десь восени чи уже взимку 1246/7 р.» [18, с. 400].

Тобто маємо в літопису очевидну фальшивку — у 1243 році Курило–«печатник» не був митрополитом ні Галицьким, ні Київським. Отож літописець такого писати не міг.

Тільки у третій згадці про «Курила–печатника» Літопис Руський нагадує нам, що у 1250 році той таки пішов до Константинополя на вихрещення та чомусь повернувся з Угрів назад. Послухаємо:

«У рік 6758 [1250]… Тим часом Курило–митрополит ішов І через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську. І коли він був у короля, вговорив його король багатьма словами [і] дарами умовив: “Я проведу тебе в Греки з великою честю, якщо учинить Данило зо мною мир”. Він тоді сказав: “Клятвою іиіянися мені, що не переміниш ти слова свойого. Я, пішовши, приведу його”. І, прийшовши, митрополит сказав йому, [Данилу]: “Чого ти хотів — те в тебе єсть. Візьми дочку його синові своєму за жону”. Василько [братові] сказав: “Іди до нього, адже він християнин є”» [18, с. 406].

Більше згадок у Літописі Руському про Курила–митрополита немає до самої його смерті (1280 рік). Тобто, більш ніж 30 років. І чи ходив він до Константинополя — невідомо.

Неймовірне явище — згадати про митрополита, і то аж тричі (!), коли він ще не був висвячений на кафедру, і потім довгих 30 (тридцять) років не згадати жодним словом! Це коли літописи писали майже виключно монахи або — священики. Але ще цікавіша історія в Літопису Руському трапилась із другим Київським митрополитом — Максимом!

Його Літопис Руський зовсім не знає. То чи були в Києві такі митрополити?

 

 

V. За Літописом Руським

 

Оскільки ми досліджуємо історію України–Русі з 1240 року,то слід розповісти, який вплив на події тих далеких років мали правлячі князі — правителі Галицько–Волинських та Київсько–Подільських земель.

Офіційно престол Великого Галицько–Волинського князівства посідали:

1. Данило Галицький — 1238–1264 рр.,

2. Василько Романович, Шварн Данилович — 1264–1269 рр.,

3. Лев Данилович — 1269–1301 рр.,

4. Юрій Львович — 1301–1308 рр.,

5. Андрій і Лев (Юрійовичі) — 1308–1323 рр.,

6. Болеслав (Юрій) Тройденович — 1323–1340 рр.,

7. Любарт Гедимінович — 1340–1384 рр.

Після 1349 року Галичина відійшла до Польського королівства, а Волинь після 1384 року — до Великого Литовсько–Руського князівства.

До Великого Галицько–Волинського князівства ще з 1230 років належав Київ з більшою частиною Київської землі. А з 1362 року, після Синьоводської битви, до Литовсько–Руського князівства були приєднані Подільські землі від Білої Церкви і Канева до Чорного моря та від Пониззя до Дніпра.

Російська Велика Радянська Енциклопедія характеризує період становлення Великого Галицько–Волинського князівства такими словами:

«Галицко–Волынское княжество…, возникшее в результате объединения Галицкого й Владимиро–Волынского княжеств (1199). Было расположено на плодородных черноземных землях в верховьях рек Днестр, Висла, Нарев и Припять с издавна существовавшим пашенным земледелием. Для экономики княжества характерны развитие ремесла, городов (в 13 в. — св(ыше) 80; важнейшие — Галич, Владимир–Волынский, Теребовль и соляных промыслов, крупное феод(альное) землевладение, в связи с чем боярство играло большую… роль. Первый князь Роман Мстиславич (правил в 1170–1205) захватил Киев и принял титул вел(икого)князя (1203)… После смерти Романа Г(алицко)–В(олынское) к(няжество) распалось на ряд мелких кн(яжест)в, часть земель захватили венг(ерские) и польские феодалы, приглашенные боярами… Призванный в 1219… кн(язь) Мстислав Мстиславич Удалой изгнал в 1221 из Галиции венг(ерских) феодалов. Тогда же на Волыни пришел к власти сын Романа Мстиславовича Даниил (Галицкий. — В. Б.) (правил в 1221–64), завершивший объединение Волыни (1229), ставший после смерти Мстислава Удалого (1228) князем Галицким (окончательно подчинил себе княжество после борьбы с венг(ерскими) феодалами и боярами в 1238. Талантливый и яркий романтик, Даниил Романович завладел Києвом и после ожесточенной борьбы с др(угими) князьями, Венгрией, Польшей и галицкими боярами объединил под своей властью всю Юго–Зап(адную) Русь (1245)» [25, т. 6, с.65].

Остаточно розбивши своїх супротивників у битві, як пишуть сучасні українські історики, що «відбулася біля обложеного Ярослава 17 серпня 1245 р.», Данило Галицький став найпотужнішим правителем Східної Європи. За свідченням тих же істориків битва 1245 року на річці Сан «була однією з найбільших в історії Русі XIII ст. і підвела переможну риску під багатолітньою боротьбою Романовичів за відновлення Галицько–Волинського князівства» [44, с.71].

Головною заслугою князя Данила Галицького було відновлення єдності більшої частини української (руської) землі в надзвичайно важких умовах оточення: з південного сходу — Золота Орда, з південного заходу — Угорське королівство, з заходу — Польське королівство, з півночі — Литва. Усі жадали нашої, руської, землі та нашого славетного спадку.

У 1241 році князь Данило вирішив питання внутрішньої зради, винищивши Болохівщину, за співпрацю з ворогом під час воєнних дій Батия. У всіх цивілізованих народів перехід на бік ворога вважається зрадою.

Звернімо увагу, ця подія трапилася тоді, коли військо хана Батия ще перебувало на теренах сусіднього Угорського королівства. Це зайвий раз свідчить про незалежність Великого Галицько–Волинського князівства від Золотої Орди.

Одночасно Данило Галицький розправився і з галицькими боярами, які чинили смуту в державі. Бо, як пише Літопис Руський: «Бояри ж галицькі Данила князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Суддич, попів онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в [город] Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління. Григорій же Васильович замишляв підгірську землю Перемишльську собі захопити. І була смута велика в землі [Галицькій] і грабіж од них» [18, с. 398].

Що цікаво, Літопис Руський 1242 рік визначив так:

«У рік 6750 [1242]. Не було нічого» [18, с. 400].

Надзвичайно цікавий запис, який засвідчив два факти:

Перше, повну відсутність зв’язку з так званою Ростовсько–Суздальською землею;

Друге: вигадку про так звану Чудську битву 1242 року. Літопис Руський та Іпатіївський не знали про Чудську битву. Хоча московська історична наука визначає ту битву як доленосну. Отакий московський історичний анекдот.

Розгромивши внутрішню опозицію, до 1245 року, Данило Галицький у знаменитій битві під Ярославом 17 серпня 1245 року поставив остаточну крапку у намаганні зовнішніх та внутрішніх ворогів розчленувати та послабити його державу.

Ось як оцінили сучасні українські історики наслідки Ярославської битви 1245 року:

«Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою за відновлення Галицько–Волинського князівства, яке зробилося наймогутнішим на Русі, а його повновладним володарем, “властелином”, став Данило Романович. Щоправда, Володимир і Луцьк із більшою частиною Волині Данило передав братові Васильку. Однак цей поділ був суто формальним. Романовичі завжди жили і діяли в злагоді, а молодший брат у всьому слухався старшого. На Русі і в світі Романовичів справедливо вважали співправителями» [44, с. 71–72].

Та головне, на що автор хоче звернути увагу читачів, що всі ці події відбувалися до поїздки Данила Галицького до Золотої Орди у 1250 році. Хоча українські історики, перебуваючи під впливом московських фальсифікаторів, подають ту поїздку під 1246 роком. Навіть прагнуть якимсь чином пов’язати її з Ярославською битвою.

Битва під містом Ярославом 17 серпня 1245 року, її наслідки та подальші дії Данила Галицького, Папи Римського, хана Батия свідчать, що поїздка князя не могла розпочатися у вересні 1245 року, а розпочалася через кілька років після цієї події. Ми пам’ятаємо: Данило Галицький, за Літописом Руським, вирушив із Києва до Переяслава, а це майже 150 кілометрів водою у листопаді. Що нереально. Брехати не личить нікому.

Ярославська перемога Данила Галицького у 1245 році вчергове засвідчила, що Велике Галицько–Волинське князівство впродовж 1241–1250 років не мало ніякого зв’язку із Золотою Ордою, не сплачувало їй данини і перебувало у статусі незалежної держави. Не будемо аналізувати зайвий раз наші висновки. Вони очевидні.

Поїздка Великого князя Данила Галицького до хана Батия у 1250 році не несе жодної згадки про приєднання князівства до Золотої Орди, чи про її васальне підпорядкування. Цього в літописі немає, як би того хто не бажав!

Отож, дізнавшись про значне посилення Галицько–Волинського князівства після Ярославської битви 1245 року, про що Батию доніс прикордонний тисяцький (Куремса) через свого улусного хана Мовала. Хан послав до Данила свого представника із чисто провокаційною вимогою: «Дай Галич!»

Ми ніколи не задумувалися, а що б сталося, якби Данило Галицький відповів: «Бери».

Проаналізуємо становище Золотої Орди тих далеких років під незвичним кутом зору.

Територія Великого Галицько–Волинського князівства у 1250 році складалася із сучасних областей: Київської, Чернігівської, Гомельської, Брестської, Житомирської, Рівненської, Волинської, Львівської, Івано–Франківської, Тернопільської, Хмельницької, Вінницької та західної частини сучасної Польської республіки (Холм, Ярослав тощо). Що є певною мірою умовно.

Уже говорилося, що перших татарських поселенців (стойбища) взимку 1246 року Плано Карпіні зустрів південніше сучасного міста Дніпропетровська. Перед так званими татарами лежали неосвоєні ними сучасні українські області: Херсонська (більша частина), Миколаївська, Кіровоградська, Черкаська, Одеська, Крим тощо. Це тільки на заході та півдні. Не ведемо мови про більшу частину лівобережної України (Полтавська, Харківська та Сумська сучасні області), де татар у 1250 році теж не було. При цьому становищі стотисячна армія хана Батия у 1247–1250 роках перебувала в районах сучасних Кзил–Ординської та Гуріївської областей для протидії ханові Гуюку.

Слід зазначити, що майже вся увага хана Батия із 1242 по 1250 рік була прикута до подій, що відбувалися в столиці імперії та звідкіля йому загрожувала смерть від Великого хана.

Відбувалося жорстоке протистояння між ханами Батиєм і Гуюком. Ось як про ті події розповів Рашид–ад–дін:

«В том году он (Гуюк. — В. Б.) прозимовал в той местности, а когда наступил новый год он… выступил из тех мест и в полном величии и могуществе направился к западным городам… Соркуктани–беги, поскольку она была очень умной и догадливой, поняла,что поспешность его (Гуюка. — В. Б.) [отъезда] не без задней мысли. Она послала тайком нарочного к Бату [передать]: “Будь готов, так как Гуюк–хан с многочисленным войском идет в те пределы”. Бату держал [наготове] границы и вооружался для борьбы с ним. Когда Гуюк–хан достиг пределов Самарканда, откуда до Бишбалыка неделя пути, [его] настиг предопределенный смертный час и не дал ему времени ступить шагу дальше того места, и он скончался» [31, том 1/2, с. 121].

Менгу–хан, тобто ставленик Батия, був обраний Великим ханом імперії Чингісхана в 1251 році. Отож, загроза зі сходу для Батия зникла тільки після цих подій. Тому й не дивно, що хан Батий не звертав уваги на свого західного сусіда. Тільки після значного посилення Великого Галицько–Волинського князівства, яке сталося після Ярославської битви 1245 року, та спаду напруги в самій імперії після смерті хана Гуюка у 1248 році, Батий направив послів до Данила Галицького.

На той час, 1250 рік, склалася надзвичайно парадоксальна ситуація, коли для хана Батия, та Золотої Орди в цілому, було вигідніше мати на своєму західному кордоні сильного сусіда, ніж залучати ті землі до складу Золотої Орди.

Не забуваймо: польські й німецькі князівства та Угорське королівство після страшного погрому 1241–1242 років мріяли про реванш. На їхньому боці була вся Європа, а головне — Папський Престол.

Тому й діяли правителі Золотої Орди за правилом: «ворог мого ворога — мій друг».

Ось чому хан Батий приймав Данила Галицького у 1250 році за найвищим державним етикетом, пригощаючи чорним кумисом. Ще раз звертаю увагу: князь Данило не відвідував столицю імперії — Каракорум, що зайвий раз свідчить про незалежний статус князя та його держави.

Слід думати, що між Золотою Ордою та Великим Галицько–Волинським князівством були підписані певні угоди з цілком конкретними зобов’язаннями, за якими Золота Орда визнавала цілісність та недоторканість володінь Данила Галицького. Про те свідчить поведінка Великого князя стосовно тисяцьких Улусу Бувала — Куремси у 1254 та 1256–1259 роках та Бурондая у 1260–1261 роках.

Літопис Руський зазначив:

«Данило ж воював із Куремсою і ніколи–таки не боявся Куремси: Куремса–бо не міг йому був ніколи вчинити лиха, допоки [не] прийшов Бурондай…» [18, с. 420].

Певно, тисяцький Куремса (Коренца) мав чіткі інструкції від улусного хана, а, можливо, і від самого хана Батия, як поводитися із сусідом.

Тому у 1254 році до міста Бакоти прибули тільки татарські посли агітувати за васальне приєднання Пониззя до Золотої Орди. І не дивно, що за вказівкою Данила — князь Лев заарештував отамана Бакоти — Милія та відвіз до батька як зрадника, що піддався агітації татар. Ця агітація відбувалася ще в часи правління хана Батия і не дивно, що отримала такий розвиток.

Та, певно, з 1256 року на західний кордон від нового хана Золотої Орди — Берке надійшли нові інструкції. Хоча хани відкрито не скасовували договори та домовленості своїх попередників. Чинилось подібне таємно. Воєнні дії Данила Галицького у 1257 і 1259 роках згідно з тодішнім договором були цілком оправдані, чому й не було ніякої реакції Золотої Орди на невдачі Куремси.

Цілком очевидно, що в Золотій Орді ці невдалі спроби порубіжного тисяцького Куремси залучити Болохівщину та Крем’янеччину до васальної залежності пояснили представникам князя Данила Галицького, які вимагали дотримання існуючого договору, як самочинні дії тисяцького, і надіслали на кордон, який посунувся з Дніпра на Буг — Синюху — Гнилий Тікич, нового тисяцького — Бурондая. Що цілком очевидно.

Хан Берке посилював свій вплив на улус Бувала, призначивши тимчасового баскака, поки підростав Ногай, і прихопив для Бурондая клин землі від Дніпра до Буга та від Чорного моря до Гнилого Тікича.

Чому ми визначаємо саме такий кордон Золотої Орди на 1260 рік?

Відповідь очевидна. Літописи не зафіксували ніяких змін на західному кордоні Золотої Орди на території сучасної України з 1260 по 1362 рік, коли Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд розгромив на Синій Воді війська трьох татарських ханів «Кутлубуги, Хаджібея і Дмитрія».

З 1262 року Золота Орда розпочала жорстоку війну на Кавказі з династією Хулагу–хана, тому, звичайно, ніяких завоювань на заході впродовж правління хана Берке відбуватись не могло. Навіть агресивний порубіжний тисяцький Бурондай з того року зникає з Руського Літопису назавжди. Певно був направлений ханом Берке на чолі військової потуги Улусу Бувала на Кавказ, де його згодом замінив молодий володар Улусу Ногай. Тому і згадок про татар у Літопису Руському з 1262 до 1274 року немає.

Все, про що говорилося в цьому розділі, є заслугою тодішніх керманичів Великого Галицько–Волинського князівства: Данила Галицького (помер 1264 року), його брата Василька (помер 1271 року) та сина Данила — Шварна (помер 1269 року).

Із 1269 року син Данила Галицького — Лев Данилович посів престол Великого князя, на якому тримався до 1301 року. Але й за цього князя у Літопису Руському немає жодної згадки про підпорядкування хоч би частини території Великого князівства володарю Улусу — Ногаю.

Тому заява декого із сучасних українських істориків про те, що «до улусу Ногая входила вся сучасна територія Української держави», — є хибною і не відповідає дійсності. Навіть великі російські історики, наприклад, В. Л.Єгоров у праці «Историческая география Золотой Орды в XIII– XIVвв.» визнав:

«Степные пространства между Днестром и Днепром в XIIIв. с… образованием Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга… (татарські. — В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока — Синюхи. Они, видимо, доходили до южной границы современных Винницкой и Черкасской областей, т. е. среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [173, глава 3].

Головне — археологічні дослідження, які велися на теренах сучасної України ще з початку XIX століття російськими імперськими археологами, ознак присутності Золотої Орди далі знаменитого трикутника (Таганча): Біла Церква — Канів — Звенигород (Звенигородка) не виявили.

Це стосується і Києва.

Життя Києво–Печерської Лаври з 1240 по 1320 рік очолювали 8 (вісім) ігуменів і воно не припинялося. Київ усі ці вісімдесят років належав до Великого Галицько–Волинського князівства, який мав свою, незалежну від золотоординської, Митрополію і свого, окремого від Золотої Орди, Митрополита.

Навіть Літопис Руський, описуючи Волинського князя Мстислава, сина Василька, писав про цілком незалежного князя: «Князь же Мстислав сів на столі брата свого Володимира на самий Великдень, у рік 6797 (1289), місяця квітня в десятий день, і став княжити після брата свого, правдолюбством світячись до всіх братів своїх, і до бояр, і до простих людей…

Він держав мир із навколишніми землями: з Ляхами, і з Німцями, і з Литвою, [а] землю свою держав величиною аж по Татар, а сюди — по Ляхи і по Литву» [18, с. 450].

Літописець розділяє володіння татар і Волинського князівства, не поєднуючи їх. А Волинська земля тяглася на південь до кордону з Пониззям.

Київ у ті роки також належав до володінь Галицько–Волинських князів.

 

* * *