Практичнее заняття 2 години. 1 страница

План заняття (розрахунок навчального часу)

п\п	Навчальні питання	Розрахунок часу, хв.
	Вступ	5 хв.
	Предмет, завдання і методологічні принципи вивчення культури	25 хв.
	Джерела вивчення історії культури України	25 хв.
	Переодізація розвитку української культури	20 хв.
	Висновок	5 хв.
Разом:	80 хв.

3. Організаційно-методичні вказівки

· Вид лекції: вступна.

Ø Введення в курс, ознайомлення з метою, предметом, методами, завданнями дисципліни, систематизация накопичених раніше знань.

Ø Схема 1.1.1., Таблиця 1.1.2. (під кодоскоп).

Ø Список основної та додаткової навчально-методичної літератури:

1. Греченко В.А. Історія світової та української культури. – К., 2008.

2. Дещинський Л.Є. Історія української та зарубіжної культури. – К., 2007.

3. Шейко В.М. Історія культури. – К., 2004.

4. Шейко В.М. Історія української культури. – К., 2006.

5. Юрій М.Ф. Історія світової і вітчизняної культури. - К., 2007.

Вступна частина:

Формулювання мети та завдань лекції, оголошення плану заняття, рішення організаційних питань, надання переліку літератури.

Змістовна частина:

· визначення значення політичних знань в житті людини;

· визначення взаємозв’язку з іншими дисциплінами та темами (між предметний зв'язок);

· надання методології вивчення предмету;

· постановка та висвітлення актуальних проблемних питань.

Заключна частина:

· формуються висновки з розглянутої теми;

· визначаються завдання для самостійної роботи, даються методичні рекомендації щодо самостійного опрацювання питань теми.

Із бюджету часу на самостійну роботу з даної теми виділяється 2 академічні години. За цей час курсанти мають вивчити питання:

1. Розтлумачте термін "культура”. Назвіть три групи культуриних цінностей та головне завдання історії української культури.

2. Сучасні риси культури як складного й суперечливого суспільного явища. Коло основних проблем, що становлять предмет історії української культури.

3. Два підходи у визначенні предмета історії української культури.

4. Функції культури.

5. Методи культури.

6. Категорії культури.

Слід звернути на основні проблеми:

- культура як об’єкт дослідження;

- структура і функції культури;

- методи культури;

- розвиток культури в Україні.

- Вивчення курсу „Історія української культури” слід розпочати зі з’ясування поняття, об’єкта дослідження, теоретичних передумов формування культури, предмета, завдань і основних цінностей. Вивчаючи поняття культура необхідно зауважити на тому, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища пов’язані з культурною діяльністю, зумовлюють культурний аспект усіх суспільних наук. Водночас є науки, основне завдання яких – дослідження культурного життя. Провідною серед них є історія культури. Варто пам’ятати, що у пізнанні культурного життя істотна роль належить історії, економії та соціології. Щодо визначення предмета української культури існують різні погляди. Деякі вчені визначають культуру як науку „про авторитетну, легітимізовану, консенсусну ідею”, інші предметом культури вважають вивчення культурних систем. Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, історія української культури вивчає спосіб організації та здійснення освоєння світу на українських землях.

Доповіді.

1.Наукові та побутові уявлення про культуру: характерні ознаки й відмінності.

2. Завдання історії української культури як науки та навчальної дисципліни у розвитку сучасної України.

Під час читання лекції викладач використовує:

· дошку для написання навчальних питань;

· схеми, плакати або слайди з теми.

Питання для самостійної роботи.

1. Предмет історії української культури.

2. Категорії та функції української культури.

3. Українська культура в загальноосвітньому культурному процесі.

4. Вплив української культури на культуру Європи.

4. Зміст навчальних питань

1 учбове питання. Історія української культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. Методологічні принципи полягають в тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть. Важливе значення має принцип історичного матеріалізму, який є визначальним для проблеми самосвідомості нації. При вивченні даної дисципліни слід опиратися на метрологічні принципи, які маємо в працях Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, Б. Лепкого, Л. Курбаса, О. Гончара, М. Рильського та ін., для яких характерним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури.

При аналізі розвитку культури не можна обійтися без принципу історизму, тобто об’єктивного дослідження витоків художнього витвору, мистецької течії, духовності та їх місця в суспільстві. До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять:

- діагностичний (при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, билин, дум та літописів);

- синхронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні).

У вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи (при співвідношенні культури і суспільних процесів первинні складові к-ри етнічні нац. вторинні соціальні, класові). Важливим методом є метод системного аналізу коли всі феномени к-ри розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

А взагалі при вивченні історії української культури застосовують два основних напрями:

1) найпоширеніший – в історичній послідовності;

2) галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і наших днів.

2 учбове питання. Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної науки. До історіографії історії культури України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.

До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії культури України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія культури Української РСР розглядалася лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають лише праці М. Грушевського, В. Антоновича, М. Аркаса, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.

Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди.

Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію.

Їх можна поділити на такі типи:

– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо;

– археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;

– усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;

– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;

– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;

– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.

3 учбове питання. Щодо періодизації історії культури України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації.

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації історії української культури:

I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;

II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;

III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.

Переважна більшість учених поділяють історію культури України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського - Запорізька Січ.

1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.

2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.

3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.

4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).

8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.

Тема 1. Предмет і методологічні основи дисципліни «Історія української культури.

1. Мета заняття: ця тема - одна з головних в курсі, атому її вивченню необхідно приділити особливу увагу. Дуже важливим є засвоєння основних понять і термінів, які ввели політологи на протязі історії розвитку науки, розібратися в різних ідеях і поглядах на політику та світ, виявити причини винекнення нових ідей.

План заняття (розрахунок навчального часу)

п\п	Навчальні питання	Розрахунок часу, хв.
	Вступ	5 хв.
	Виникнення й історична еволюція поглядів на культуру в європейській культурологічній думці	20 хв.
	Сучасне розуміння категорії "культура" її сутність, функції та структура	20 хв.
	Поняття світової та національної культури	10 хв.
	Культура і сучасна цивілізація	10 хв.
	Регіональна типологія світової культури	10 хв.
	Висновок	5 хв.
Разом:	80 хв.

3. Організаційно-методичні вказівки

Ø Розгорнута евристична бесіда дає можливість свідомого оволодіння знаннями, розвиває уміння вести полеміку, аргументовано і доказово виступати перед аудіторією, систематизувати накопичені раніше знання.

Ø Схема 2.1.1., Таблиця 2.1.2. Карта України.

Ø Наочні посібники і технічні засоби навчання:

підручники, конспекти курсантів, дошка в аудиторії.

Вступна частина: 5 хв.

Формування мети та завдань заняття, наголошення плану його проведення, рішення організаційних питань семінарського заняття тощо.

Основна частина: 70 хв.

Перевірка самостійного відпрацювання курсантами та слухачами завдань. Наданих для самостійного опрацювання.

Розглядання учбових питань семінарського заняття, шляхом виділення з кожного питання окремих, найбільш важливих моментів.

Пропонується підготувати за вказівкою викладача реферати з проблем:

Українська культура і держава.

Ідеї розвитку української культури в концепціях сучасних вчених.

Методологія історії української культури.

Сучасна періодизація історії української культури.

Список основної та додаткової навчально-методичної літератури:

1. Греченко В.А. Історія світової та української культури. – К., 2008.

2. Дещинський Л.Є. Історія української та зарубіжної культури. – К., 2007.

3. Шейко В.М. Історія культури. – К., 2004.

4. Шейко В.М. Історія української культури. – К., 2006.

1. Юрій М.Ф. Історія світової і вітчизняної культури. – К., 2007.

4. Зміст навчальних питань.

1 учбове питання (20 хв.): Під час опрацювання даного питання слід зауважити, щоКультура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін існував тільки у словосполученнях, означаючи функцію чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literarum (удосконалення мови) і та ін. У більшості лінгвістів не викликає сумніву, що латинське слово "cultura" походить від "соїеге" у значенні: піклуватися, удосконалювати, шанувати, заселювати. Деякі значення цього слова пізніше трансформувалися у самостійні поняття: заселення, олюднення — у colonus (колонія), шанування, поклоніння — у cultus (культ). Проте у всіх випадках раннього вживання слова "cultura" воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось (рослин, тварин) і було пов'язане зі землеробством — основою існування античної цивілізації. Наприклад, Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н.е.), автор однієї з перших праць про сільське господарство, яка дійшла до наших днів, назвав свій твір "De agri cultura".

2 учбове питання (20 хв.): Потрібно звернути увагу на те, що на сьогоднішній деньіснує велика різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культура. Американські вчені А.Кребер і К.Клакхон, дослідивши на початку 50-х років минулого століття існуючі культурологічні концепції, виявили всезростаючий інтерес науковців до поняття культури. Наприклад, якщо, за їх підрахунками, з 1871 до 1919 pp. було запропоновано лише сім визначень культури (перше з них належить видатному англійському етнографові Едварду Тайлору (1832—1917 pp.), автору відомої праці "Первісна культура"), то з 1920 до 1950 pp. було вже 157 визначень цього поняття. Пізніше (1964) кількість зібраних Кребером та Клакхоном дефініцій досягла 257 і з того часу зросла не менш ніж вдвічі.

3 учбове питання (10 хв.): Необхідно звернути увагу наспіввідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної історії культури. Її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П. Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В. Вернадський (1863-1945 pp.), А. Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж. Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), А. Тойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

4 учбове питання (10 хв.): Слід розпочати опрацювання питання з розкриття проблеми співвідношення культури та цивілізації, що набула останнім часом надзвичайної гостроти. Одні дослідники розцінюють зустріч культури з сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури XXI ст. Наприклад, у сучасній "технічній цивілізації" вбачали загрозу для духовної культури такі знані у світі мислителі, як О. Шпенглер і М. Бердяєв.

5 учбове питання (10 хв.): Необхідно звернути увагу нате, що під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленування систем досліджуваних об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. Цей метод використовується з метою порівняльного дослідження об'єктів і суттєвих ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Середньовіччя);

б) просторовий, який охоплює національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Висновок (5 хв.): підводяться підсумки роботи над питаннями, оголошуються результати виступів курсантів і слухачів.

 

Тема 2. Витоки української культури.

1. Мета заняття: ця тема - одна з головних в курсі, атому її вивченню необхідно приділити особливу увагу. Дуже важливим є засвоєння основних понять і термінів, які ввели українську культуру на протязі історії розвитку науки, розібратися в різних ідеях і поглядах на культуру та світ, виявити причини винекнення нових ідей.

План заняття (розрахунок навчального часу)

п\п	Навчальні питання	Розрахунок часу, хв.
	Вступ	5 хв.
	Історичні передумови виникнення української культури.	30 хв.
	Культура дохристиянської Русі.	40 хв.
	Висновок	5 хв.
Разом:	80 хв.

3. Організаційно-методичні вказівки

Ø Розгорнута інформаційна лекція дає можливість свідомого оволодіння знаннями, розвиває уміння вести полеміку, аргументовано і доказово виступати перед аудіторією, систематизувати накопичені раніше знання.

Ø Схема 2.1.1., Таблиця 2.1.2. Карта України.

Список основної та додаткової навчально-методичної літератури:

Греченко В.А. Історія світової та української культури. – К., 2008.

Дещинський Л.Є. Історія української та зарубіжної культури. – К., 2007.

Шейко В.М. Історія культури. – К., 2004.

Шейко В.М. Історія української культури. – К., 2006.

Юрій М.Ф. Історія світової і вітчизняної культури. – К., 2007.

Вступна частина:

Формулювання мети та завдань лекції, оголошення плану заняття, рішення організаційних питань, надання переліку літератури.

Змістовна частина:

· визначення значення культурологічних знань в історії людства;

· визначення взаємозв’язку з іншими дисциплінами та темами (між предметний зв'язок);

· надання періодизації історії української культури;

· постановка та висвітлення актуальних проблемних питань.

Заключна частина:

· формуються висновки з розглянутої теми;

· визначаються завдання для самостійної роботи, даються методичні рекомендації щодо самостійного опрацювання питань теми.

Із бюджету часу на самостійну роботу з даної теми виділяється 2 академічні години. За цей час курсанти мають вивчити питання:

Прочитайте назву теми, заголовок параграфа і продумайте його зміст, зв’язок з раніше вивченим матеріалом.

Прочитайте весь параграф. Упевніться, що нові терміни вам зрозумілі. Роздивіться запропоновані до тексту схеми і постарайтесь зрозуміти в них головне.

Вивчить визначення понять, формулювання законів і правил, які є в тексті. Підберіть в підручнику чи наведіть свої приклади для їх ілюстрації.

Складіть план прочитаного. Обдумайте, в якій послідовності краще переказувати текст і як ілюструвати свою відповідь. Важкий текст прочитайте знову, розбираючи по абзацах.

Перекажіть текст у відповідності до наміченої послідовності викладання.

Перевірте, чи всі запропоновані в підручнику завдання ви можете виконати. Незрозуміле з’ясуйте у товаришів чи викладача.

Вивчаючи цю тему важливим є розуміння того, що проблема зародження й еволюції політичних знань охоплює різноманітні форми теоретичного пізнання природи, суспільства, сутності влади, держави, політичної системи, явищ політичного процесу. Складність і мінливість сучасного політичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого людством сукупного досвіду, всієї духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів.

Під час підготовки до семінару слід пам’ятати, що за Нового часу сформувалися основні національні школи політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї. Політологія як наука виникла в другій половині ХІХ ст. Проблеми, які на сучасному етапі вона досліджує, тісно пов’язані з політичним життям різних суспільств і людської цивілізації загалом.

Підготувати за вказівкою викладача реферати з тем:

Віднайдіть у наукових словниках пояснення терміна „культура”, порівняйте їх і визначте наріжні поняття, пов’язані з цим феноменом.

Наукові й побутові уявлення про українську культуру: характерні ознаки й відмінності.

4. Зміст навчальних питань.

1 учбове питання. З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить проукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті проукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря (Див.: Макарчук С. А. Український етнос (Виникнення та історичний розвиток). К., 1992. С. 11—12).

У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури, Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993. С. 4.. Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту Полонська-Василенко Н. (Історія України: У 2 т. К., 1992. Т. 1. С. 53).

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.

2 учбове питання. Основою культури Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.