Якщо неодмінно треба бути кимось, – відповів він, – то краще я буду лібералом, бо консерватори – шахраї. 3 страница

– Чудово! – вигукнув він. – У нас у Макондо вже є телеграф.

Відповідь полковника Ауреліано Буендіа була рішуча. За три місяці він сподівається перенести свою штаб‑квартиру в Макондо. Якщо він не застане полковника Герінельдо Маркеса живого, то розстріляє без слідства й суду всіх полонених офіцерів, почавши з генералів, і дасть наказ своїм підлеглим чинити отак аж до кінця війни. Після трьох місяців, коли звитяжні війська полковника Ауреліано Буендіа ввійшли в Макондо, першим, хто обійняв його на дорозі в долину, був полковник Герінельдо Маркес.

У домі Буендіа було повно дітей. Урсула забрала до себе Санта Софію де ла П'єдад з її дочкою та двома хлопчиками‑близнюками, які народилися через п'ять місяців після розстрілу Аркадіо. Всупереч його останній волі Урсула назвала дівчинку Ремедіос. «Я певна, що саме це Аркадіо хотів сказати, – мовила вона на своє виправдання. – Ми не назвемо її Урсулою: з таким ім'ям у неї буде дуже важке життя». Близнюків вона назвала Хосе Аркадіо Другим і Ауреліано Другим. Амаранта взяла їх усіх під свою опіку. Поставила у вітальні дерев'яні стільчики і, зібравши ще декілька сільських дітей, влаштувала там щось на взірець притулку для малечі. Коли під ляскання ракет і калатання дзвонів полковник Ауреліано Буендіа вступив до міста, то при вході до рідного будинку його привітав дитячий хор. Ауреліано Хосе, високий, як і його дід, одягнутий у форму офіцера революційних військ, віддав полковникові честь.

Та не всі новини були добрі. Через рік після втечі полковника Ауреліано Буендіа Хосе Аркадіо й Ребека перебралися жити в дім, збудований Аркадіо. Ніхто так і не дізнався, що Хосе Аркадіо перешкодив виконати вирок. У цьому новісінькому будинку, що стояв на площі в найкращому місці, в затінку мигдалевого дерева, обраного для гніздування трьома парами вільшанок, у цьому будинку з парадним входом та чотирма великими вікнами і влаштувало подружжя свою гостинну домівку. Давні Ребечині подруги, серед них чотири сестри Москоте, – все ще незаміжні, – поновили свої сходини за п'яльцями, перервані кілька років тому в ґалереї з бегоніями. Хосе Аркадіо й далі користувався привласненими землями: консервативний уряд усталив його права на них. Увечері можна було бачити, як він вертається додому верхи на коні зі зграєю собак, двостволкою за плечима й причепленою до сідла в'язкою кроликів. Одного вересневого дня він повернувся раніше, ніж звичайно, бо насувалася гроза. Привітавшись до Ребеки в їдальні, прив'язав у дворі собак, відніс кроликів на кухню, щоб пізніше засолити, й пішов перевдягтися до спальні. Згодом Ребека запевняла, що коли чоловік зайшов у спальню, вона милася, зачинившись у купальні, а більше вона нічого не знає. У її версію важко було повірити, але ніхто не міг подумати іншої, правдоподібнішої, зокрема пояснити, що б могло спонукати Ребеку вбити чоловіка, який зробив її щасливою. Це була, мабуть, єдина таємниця в Макондо, яка так і лишилася нерозгаданою. Щойно Хосе Аркадіо зачинив за собою двері спальні, як у будинку пролунав пістолетний постріл. З‑під дверей спальні вибігла цівка крові, перетнула вітальню, витекла на вулицю й потяглася вперед нерівними тротуарами, спускаючися сходинками, піднімаючись приступками, прозміїлася вздовж усієї вулиці Турків, повернула за ріг праворуч, потім ліворуч, далі під прямим кутом – просто до будинку Буендіа, просочилася під зачинені двері, оббігла вітальню попід стінами, щоб не забруднити килимів, прострумувала через другу вітальню, описала в їдальні широку криву, огинаючи обідній стіл, потекла ґалереєю між бегоніями, непомітно прослизнула під стільцем у Амаранти, яка навчала Ауреліано Хосе арифметики, проникла через комірчину й досягла кухні, де Урсула ладналася вбити тридцять шість яєць у тісто на хліб.

– Пречиста Діво Маріє! – зойкнула Урсула.

І подалася за цівкою в зворотному напрямку. Видивляючися, звідки береться та цівка, вона перетнула комірчину, пройшла ґалерею з бегоніями, де Ауреліано Хосе наспівував, що три і три буде шість, а шість і три – дев'ять, перейшла їдальню та обидві вітальні й рушила вулицею вперед, а потому повернула за ріг праворуч, а далі – ліворуч і вийшла на вулицю Турків; досі не зауваживши, що йде через місто в фартусі й капцях, вийшла на міську площу й зайшла в будинок, де ніколи раніше не бувала, штовхнула двері спальні, й від смороду згорілого пороху їй забило дух, і вона побачила сина, що лежав долілиць, зверху на чоботях, які ще встиг зняти, і побачила, що цівка крові, яка вже перестала текти, брала початок з його правого вуха. На тілі Хосе Аркадіо не знайшли жодної рани і не змогли встановити, якою зброєю його вбито. Так само неможливим виявилося вибавити з трупа гострий пороховий сморід, дарма що небіжчика тричі обмили мочалкою з милом, потім протерли – спочатку сіллю з оцтом, тоді золою з цитриновим соком, а далі поклали в бочку з жавелем і залишили там на шість годин. Хосе Аркадіо стільки терли, що химерне татуювання помітно поблідло. Коли ж стало ясно, що слід удатися до крайнього заходу (приправити перцем, кмином та лавровим листом і варити цілий день на слабкому вогні), тіло вже почало розкладатися, тож довелося поквапитися з похороном. Небіжчика герметично закрили в спеціальній труні завдовжки два метри тридцять сантиметрів і завширшки один метр десять сантиметрів, зміцненій ізсередини залізними пластинами й загвинченій сталевими болтами, але незважаючи на це пороховий сморід було чутно на всіх вулицях, якими рухалася похоронна процесія. Падре Никанор із здутою і твердою, як барабан, печінкою благословив померлого, не встаючи з ліжка. Дарма що в наступному місяці могилу обмурували кількома шарами цегли, а проміжки між ними забили попелом, тирсою та негашеним вапном, від цвинтаря ще багато років по тому відгонило порохом, аж доки інженери бананової компанії не покрили могилу бетонним панцером. Щойно небіжчика винесли, як Ребека замкнула двері будинку й поховала себе за життя, зодягшися в товсту броню зневаги до цілого світу, якої не вдалося пробити жодній земній спокусі. Вона вийшла на вулицю тільки одного разу, вже зовсім старою бабою, в черевиках кольору срібла і в капелюшку, оздобленому дрібнесенькими квіточками, саме коли через Макондо проходив Вічний Жид і накликав на місто таку спекоту, аж птахи залітали до кімнат, продираючи дротяні сітки на вікнах, і падали мертвими додолу. Востаннє Ребеку бачили живою тієї ночі, коли вона влучним пострілом забила злодія, що намагався виламати двері її дому. Відтоді вже ніхто, крім Археніди, її служниці й повірниці, не зустрічався з нею. Один час подейкували, ніби вона пише послання до єпископа, якого вважає своїм двоюрідним братом, але ніхто не знав, чи одержувала вона відповіді на них. І місто забуло про неї.

Незважаючи на своє тріумфальне повернення, полковник Ауреліано Буендіа не дуже тішився видимим благополуччям. Урядові війська залишали населені пункти без опору, і це створювало у населення, прихильного до лібералів, ілюзію перемоги, якої й не треба було розвіювати, однак самі повстанці добре знали правду, і краще від будь‑кого знав її полковник Ауреліано Буендіа. Хоча в нього було понад п'ять тисяч чоловік і він утримував владу над двома прибережними штатами, полковник розумів, що відрізаний від решти країни, притиснутий до моря й перебуває в досить непевному політичному становищі, бо ж коли він наказав відбудувати дзвіницю, зруйновану артилерією урядових військ, хворий падре Никанор зауважив зі свого ліжка: «Якесь безглуздя: захисники віри Христової руйнують храм, а масони наказують його відбудувати». У пошуках рятівної лазівки полковник Ауреліано Буендіа цілі години просиджував на телеграфі, радячись із командирами інших повстанських угруповань, і щоразу виходив звідти з дедалі твердішим переконанням, що війна зайшла в глухий кут. Народ урочисто сповіщали про будь‑який успіх лібералів, але полковник Ауреліано Буендіа вимірював на картах дійсний масштаб цих перемог і пересвідчувався, що його переможне військо чимдалі глибше заходить у сельву, і, обороняючись від малярії та москітів, рухається в напрямку, протилежному дійсності. «Ми втрачаємо час, – скаржився він своїм офіцерам. – І далі втрачатимемо його, поки оті запроданці від партії виканючують собі тепленькі місця в конгресі». Під час безсонних ночей, лежачи горілиць у гамаку, почепленому в тій самій кімнаті, де він нещодавно дожидав розстрілу, полковник Ауреліано Буендіа уявляв собі цих зодягнених у чорне законників, які виходять із президентського палацу на крижаний холод рано‑вранці, підіймають до вух коміри пальт, потирають руки, шепочуться й мерщій утікають до похмурих нічних кав'ярень, аби обговорити, що насправді мав на увазі президент, сказавши «так», або що він мав на увазі, сказавши «ні», чи навіть обмізкувати, що думав президент, сказавши зовсім протилежне тому, що думав; а тим часом він, полковник Ауреліано Буендіа, в тридцятип'ятиградусну спеку відганяє москітів, відчуваючи, як невблаганно наближається той страшний світанок, коли він буде змушений дати своїм військам наказ кинутися в море.

Однієї такої перейнятої сумнівами й ваганнями ночі, зачувши голос Пілар Тернери, яка співала з солдатами на подвір'ї, він попросив її поворожити на картах. «Бережи рота, – оце й усе, що вдалося дізнатися Пілар Тернері після того, як вона тричі розклала й зібрала карти. – Не можу сказати, що воно означає, але попередження дуже ясне: бережи рота». А через два дні хтось дав одному з ординарців чашку кави без цукру, він передав її другому ординарцеві, а той – третьому, і так – з рук в руки – її нарешті занесли до кабінету полковника Ауреліано Буендіа. Полковник кави не просив, та вже як принесли – випив. Кава містила дозу отруйного горіха, достатню, щоб убити коня. Коли нещасного принесли додому, його м'язи затверділи, зведені корчами, язик був висолоплений. Урсула врятувала сина від смерті. Очистивши йому шлунок блювотними засобами, загорнула в нагріті плюшеві ковдри і два дні годувала яєчними білками, поки в змученому тілі відновилася нормальна температура. На четвертий день він був поза небезпекою. Скоряючись рішучим вимогам Урсули та офіцерів, він пролежав у ліжку ще тиждень. І тільки тоді дізнався, що його віршів не спалено. «Я не хотіла поспішати, – пояснила Урсула. – Коли того вечора я пішла розпалювати піч, то сказала собі: краще зачекати, поки принесуть його мертвого». В тумані тяжкого одужування, оточений запорошеними ляльками Ремедіос, полковник Ауреліано Буендіа перечитував свої рукописи й пригадував усі вирішальні хвилини свого життя. І знову почав писати вірші. Протягом довгих годин хвороби, забувши на якийсь час про мінливості безперспективної війни, він розіклав на складові частини й заримував досвід, здобутий на грані смерті. І тоді його думки зробилися такі ясні, що він міг читати їх зліва направо й навпаки. Якось увечері він запитав полковника Герінельдо Маркеса:

Скажи мені, друже, за що ти воюєш?^

За те, за що й належить, друже, – відповів полковник Герінельдо Маркес, – за велику партію лібералів.

От щасливий, – зауважив полковник Ауреліано Буендіа. – А ось я лиш тепер усвідомив, що воюю через свою гординю.

Це кепсько, – кинув полковник Герінельдо Маркес.

Його стурбованість потішила полковника Ауреліано

Буендіа.

Звісно, – сказав він. – Та це краще, ніж зовсім не знати, за що воюсш. – Подивився товаришеві в очі, всміхнувся й додав: – Або воювати, як ти, за щось таке, що ні для кого нічого не означає.

Гордість не дозволяла йому зв'язатися з повстанськими загонами всередині країни доти, доки вожді ліберальної партії не відмовляться привселюдно від своєї заяви, що полковник Ауреліано Буендіа – розбійник. Бо він знав: варто лише поступитися себелюбством, як зачароване коло війни буде розірвано. Під час хвороби випала нагода добре над усім поміркувати. Він умовив Урсулу, щоб вона віддала йому свої заощадження і решту дідового золота із заповітної скриньки, потім призначив полковника Герінельдо Маркеса цивільним та військовим правителем Макондо і відбув з міста налагодити зв'язки з повстанцями всередині країни.

Полковник Герінельдо Маркес не тільки був найбільш довіреною особою полковника Ауреліано Буендіа – Урсула приймала його, як рідного сина. Лагідний, сором'язливий, делікатний від природи, він, однак, краще почував себе в бою, аніж у кабінеті правителя. Політичним радникам було за іграшки збити його з пантелику, завівши в теоретичні лабіринти. Зате він зумів створити в Макондо ту атмосферу сільського тихомир'я, в якій полковник Ауреліано

Буендіа мріяв померти на старості літ, виготовляючи золотих рибок. Хоч полковник Герінельдо Маркес і мешкав у своїх батьків, проте двічі або й тричі на тиждень обідав в Урсулиному будинку. Він навчив Ауреліано Хосе поводження зі зброєю та військової справи і, з дозволу Урсули, поселив хлопця на кілька місяців до казарми, щоб зробити з нього чоловіка. Колись давно, бувши ще майже хлопцем, Герінельдо Маркес освідчився в коханні Амаранті. Але вона була так захоплена своєю неподільною любов'ю до П'єтро Креспі, що тільки посміялася з цього. Герінельдо Маркес вирішив чекати. Якось, сидячи в тюрмі, він послав Амаранті цидулку з проханням вишити на дюжині батистових хусточок ініціали його батька. До цидулки він приклав гроші. Через тиждень Амаранта принесла йому в тюрму вишиті хусточки разом з грошима, і вони проговорили кілька годин, згадуючи минуле. «Коли я вийду звідси, то одружуся з тобою», – сказав їй Герінельдо Маркес на прощання. Амаранта засміялася, але, навчаючи дітей читати, думала відтоді про нього, і їй захотілося оживити в собі до полковника ту юну пристрасть, яку почувала до П'єтро Креспі. Щосуботи – це був день побачення з в'язнями – вона заходила до батьків Герінельдо Маркеса і разом з ними йшла до тюрми. Однієї такої суботи Урсула застала дочку на кухні – Амаранта чекала, поки спечуться бісквіти, щоб відібрати найкращі й загорнути в спеціально вишиту серветку. Урсула була дуже здивована.

Іди за нього заміж, – порадила вона. – Хтозна, чи ти ще зустрінеш таку людину.

Амаранта скривилася з удаваною відразою й відказала:

Дуже мені треба ловити чоловіків. Я несу Герінельдо бісквіти, бо мені просто шкода бідолаху: рано або пізно його розстріляють,

Амаранта мовила ці слова зовсім бездумно, але саме тоді уряд офіційно заявир таке: полковника Герінельдо Маркеса буде розстріляно, якщо війська бунтівників не здадуть Ріоачу. Побачення з в'язнями було припинено. Амаранта замкнулася й заливалася слізьми, пригнічена усвідомленням провини, схожим на те, яке мучило її після смерті Ремедіос: виходило так, ніби її нерозважні слова вже вдруге накликали смерть. Мати втішила її. Вона запевнила, що полковник Ауреліано Буендіа неодмінно щось придумає, аби перешкодити розстрілові, та ще й пообіцяла, що по закінченні війни сама подбає про те, як запопасти Герінельдо Маркеса. Урсула виконала свою обіцянку раніше визначеного терміну. Коли Герінельдо Маркес знову завітав до них, наділений високим званням цивільного й військового правителя, вона зустріла його, мов рідного сина, оповила тонкими лестощами, намагаючися затримати якнайшвидше, й від усієї душі й серця благала Бога зробити так, щоб він згадав про свій намір одружитися з Амарантою. Певно, Урсулині молитви було почуто. У ті дні, коли полковник Герінельдо Маркес приходив у дім Буендіа обідати, він залишався потім у ґалереї з бегоніями грати в шашки з Амарантою. Урсула приносила їм каву з молоком та бісквіти й пильнувала, щоб діти їх не турбували. Амаранта щиро силкувалася роздмухати у власному серці вкритий попелом забуття жар своєї юної пристрасті. З хвилюванням, яке щодень робилося чимраз нестерпніше, чекала вона тепер на полковника Герінельдо Маркеса, щоб пообідати з ним та пограти ввечері в шашки, – і в товаристві цього вояка з сумним поетичним ім'ям[13], чиї пальці ледь помітно тремтіли, пересуваючи шашки, час злітав, мов на крилах. Але того дня, коли полковник Герінельдо Маркес ще раз висловив їй свій намір одружитися з нею, вона знову відмовила йому.

Я ні за кого не піду, – відказала Амаранта, – а тим паче за тебе. Ти так любиш Ауреліано, що ладен одружитися зі мною тільки тому, що не можеш одружитися з ним.

Полковник Герінельдо Маркес був чоловік терплячий.

Я вперто проситиму твоєї руки, – мовив він. – Рано або пізно я тебе умовлю.

І далі відвідував Урсулин будинок. Замкнувшись у своїй кімнаті, притлумлюючи потаємний плач, Амаранта затикала вуха пальцями, щоб не чути голосу претендента на її руку, який розповідав Урсулі останні новини про війну; дарма що Амаранта вмирала від бажання бачити свого залицяльника, вона все ж знаходила в собі силу не вийти до нього.

На ту пору в полковника Ауреліано Буендіа було ще вдосталь вільного часу, щоб кожні два тижні посилати в Макондо докладний звіт про хід справ. Але Урсулі він написав тільки один раз – десь через вісім місяців після свого від'їзду. Спеціальний кур'єр привіз конверт із сургучевою печаткою, де лежав аркуш паперу, на якому було написано каліграфічним почерком полковника: «Бережіть тата – він скоро помре». Урсула занепокоїлася. «Якщо вже Ауреліано таке каже, то він знає». І попросила, щоб їй допомогли перенести Хосе Аркадіо Буендіа до спальні. Той не тільки був такий самий важкий, як і доти, але й протягом багатьох років сидіння під каштаном виробив у собі здатність збільшувати, за бажанням, свою вагу настільки, що цього разу семеро чоловіків не могли підняти його з лавки і були змушені волокти до ліжка. Міцний запах квітучого каштана, грибів і давньої вогкості просякнув повітря спальні, коли ним став дихати цей здоровенний, обпалений сонцем і вимочений дощами дідуган. Назавтра його постіль виявилася порожньою. Обшукавши всі кімнати, Урсула врешті‑решт знайшла свого чоловіка знову під каштаном. Тоді його прив'язали до ліжка. Хоча Хосе Аркадіо Буендіа зберіг свою давню силу, він не вчинив опору. Йому було про все байдуже. Коли він і вернувся під каштан, то не тому, що свідомо хотів цього, а через те, що його тіло звикло до одного місця. Урсула ходила коло чоловіка, носила йому їжу, розповідала новини про Ауреліано. Але, правду кажучи, єдиною людиною, з якою Хосе Аркадіо Буендіа міг спілкуватися вже довгий час, був Пруденсіо Аґіляр. Майже розсипаючись на порох ветхості смертної немочі, Пруденсіо двічі на день приходив поговорити з ним. Вони вели мову про півнів. Збиралися вдвох улаштувати розплідник, де вирощуватимуть чудових птахів, але не для того, щоб радіти з їхніх перемог, які їм тоді будуть непотрібні, а просто щоб мати якусь розвагу під час нудної неділі смерті. Саме Пруденсіо Аґіляр умивав Хосе Аркадіо Буендіа, годував його й усе розповідав йому цікаві новини про одного невідомого, якого звали Ауреліано і який був полковником десь на війні. Залишаючись на самоті, Хосе Аркадіо Буендіа знаходив розраду в сні про нескінченні кімнати. Йому снилося, ніби він устає з ліжка, відчиняє двері й переходить у другу, таку саму, як і ця, кімнату, з таким самим ліжком, що має узголів'я з кованого заліза, з таким самим плетеним кріслом і з таким самим маленьким зображенням Діви Зцілительки на задній стіні. Із цієї кімнати він переходив до іншої, такої ж самої, що її двері розчинялись до іншої, такої ж самої, а далі – ще до іншої, такої ж самої, – і так без кінця. Йому подобалося переходити з кімнати до кімнати – здавалося, ніби він ішов довженною ґалереєю між двома рівнобіжними рядами дзеркал, – аж поки Пруденсіо Аґіляр доторкався до його плеча. Тоді він починав помалу пробуджуватися, вертаючись назад з кімнати до кімнати, проходячи довгий зворотний шлях, аж поки, остаточно пробудившись, зустрічався з Пруденсіо Аґіляром у вже справжній кімнаті. Але якось уночі за два тижні після того як Хосе Аркадіо Буендіа переволокли на ліжко, Пруденсіо Аґіляр доторкнувся до його плеча в одній із проміжних кімнат, і господар залишився там назавжди, гадаючи, що то і є справжня кімната. Назавтра вранці, понісши чоловікові сніданок, Урсула раптом побачила, що коридором їй назустріч прямує якийсь гість. Він був маленький, оцупкуватий, в костюмі з чорного сукна і в величезному чорному сомбреро, насунутому на сумні очі. «Боже мій, – подумала Урсула. – Я б могла присягтися, що це Мелькіадес». Але то був Катауре, брат Вісітасьйон, який колись утік із дому, рятуючись від пошесті безсоння, й відтоді зник безвісти. Вісітасьйон спитала, чому він повернувся, і той відповів урочистою й звучною мовою свого племені:

– Я прибув на похорони короля.

Потім зайшли до кімнати, почали торсати Хосе Аркадіо Буендіа, кричати йому просто в вуха, а тоді піднесли дзеркало йому до ніздрів, але так і не змогли розбудити його. Трохи згодом, коли столяр знімав із небіжчика мірку для труни, побачили крізь вікно, що надворі йде дощ із дрібнесеньких жовтих квіточок. Цілісіньку ніч вони спадали на місто, немов безгучна злива, позасипали всі дахи, позавалювали двері, подушили тварин, які спали просто неба. Нападало стільки квітів, що вранці все Макондо було вистелене ними, ніби товстим щільним килимом, – довелося взятися за лопати та граблі, щоб розчистити дорогу для похоронного ходу.

Сидячи в плетеній гойдалці, з покладеним на коліна вишиванням, Амаранта задивилася на Ауреліано Хосе, який, густо наквацявши щоки та підборіддя мильною піною, гострив бритву об сирицевий ремінь, щоб поголитися уперше в житті. Намагаючись надати світлому пушку форму вусів, він поздирав собі прищі, порізав верхню губу й урешті зостався таким, яким був, проте складна процедура гоління справила на Амаранту враження, ніби від цієї хвилі він почав старіти.

– Ти викапаний Ауреліано, коли він був у твоїх літах, – мовила вона. – Ти вже чоловік.

Чоловіком він став давно, з того далекого дня, коли Амаранта, все ще вважаючи його дитиною, заходилася, як звичайно, роздягатися при ньому в купальні, – вона це звикла робити, відколи Пілар Тернера віддала їй хлопчика на виховання. Першого разу його зацікавила тільки глибока западина між її грудьми. Тоді він був ще такий невинний, що спитав Амаранту, чому це з нею таке скоїлося, і вона, роблячи рухи стуленими кінчиками пальців, ніби колупала собі груди, відповіла: «Копали, копали та й викопали». Довгий час по тому, коли вона, оговтавшись після смерті П'єтро Креспі, знову стала митися разом із Ауреліано Хосе, він уже не звертав уваги на западину, однак вигляд пишних грудей із коричневими сосками викликав у нього незнаний доти дрож. Він вивчав її далі, поступово відкриваючи для себе чудо інтимності, й від цього споглядання на його шкірі виступали сироти – такі самі, як і на її тілі від води. Ще зовсім малим Ауреліано Хосе взяв собі за звичку, щойно розвиднювалося, перебігати зі свого гамака в ліжко до Амаранти, чия близькість мала властивість проганяти страхи, породжувані темрявою. Але від того дня, коли він звернув увагу на її наготу, вже не страх перед темрявою спонукав його забиратися під протимоскітну сітку на Амарантиному ліжку, а палке бажання відчувати її теплий подих удосвіта. Якось на світанку, – це сталося саме тоді, коли Амаранта відмовила полковникові Герінельдо Маркесу, – Ауреліано пробудився від задухи і відчув, як Амарантині пальці, мов гарячі пожадливі черв'ячки, підбиралися до його живота. Прикидаючися сплячим, він перевернувся на спину, щоб відкритися їм, і тоді рука без чорної пов'язки посунула далі, нишпорячи, мов сліпий молюск серед водоростей своєї нестерпної туги. І хоча обоє вдавали, буцімто нічого не сталося, проте кожен знав, що інший також знає, і від тієї ночі вони були зв'язані нерозривними путами спільництва. Тепер Ауреліано Хосе не міг заснути, доки годинник у вітальні не заграє опівнічного вальсу, а перезріла дівчина, чия шкіра вже починала навіювати сум, не знаходила ні хвилини спокою доти, доки до неї під сітку не прослизне сновида, якого вона виплекала, не припускаючи навіть думки про те, що він правитиме їй за тимчасовий засіб від самотності. Вони не тільки спали вдвох, зовсім голі, віддаючись виснажливим пестощам, а й переслідували одне одного по всіх закутках будинку і в будь‑який час зачинялися в спальні, охоплені постійним, неослабним збудженням. Одного разу Урсула мало не заскочила їх зненацька, коли зайшла до комірчини, де вони почали цілуватися. «Ти дуже любиш свою тітку?» – простодушно спитала вона Ауреліано Хосе. Він відповів ствердно. «І добре робиш», – схвально зауважила Урсула, відміряла борошна на хліб і повернулася на кухню. Цей випадок привів Амаранту до тями. Вона збагнула, що зайшла надто далеко, що вже не просто грається в поцілунки з дитиною, а бреде непевною трясовиною осінньої пристрасті, небезпечною і позбавленою майбутнього, – і відразу поклала всьому край. Ауреліано Хосе, котрий саме в той час закінчував свою стройову підготовку, був змушений примиритися з цим і почав ночувати в казармі. В суботу він із солдатами ходив до закладу Катаріно. Там юнака в його стрімчастій самотності й дочасній зрілості втішали жінки, які пахли зів'ялими квітами і яких він ідеалізував у темряві, обертаючи пристрасними зусиллями уяви в Амаранту.

Трохи згодом почали надходити суперечливі повідомлення про перебіг війни. Хоча сам уряд офіційно визнавав, що повстанці здобувають перемогу за перемогою, офіцери в Макондо мали секретні відомості про неминучу капітуляцію. В перших числах квітня до полковника Герінельдо Маркеса прибув посланець. Він підтвердив, що насправді керівники партії лібералів вступили в переговори з командирами повстанських загонів внутрішніх областей країни і невдовзі з урядом буде підписано перемир'я на таких умовах: ліберали дістануть три міністерські портфелі, буде створено ліберальну меншість у парламенті й оголошено амністію для повстанців, які складуть зброю. Посланець привіз цілком таємний наказ полковника Ауреліано Буендіа, не згодного з умовами перемир'я. Згідно з цим наказом полковник Герінельдо Маркес мав вибрати п'ятеро своїх найнадійніших людей і бути готовим разом з ними покинути країну. Наказ було виконано в якнайсуворішій таємниці. За тиждень до офіційного оголошення перемир'я, поки ширилися найсуперечливіші чутки, полковник Ауреліано Буендіа і десять відданих йому офіцерів, серед них – і Роке М'ясник, таємно після полуночі прибули до Макондо, розпустили ґарнізон, закопали зброю й знищили архіви. Вдосвіта вони покинули місто разом із полковником Герінельдо Маркесом і п'ятьма його офіцерами. Операцію було проведено так швидко й тихо, що Урсула дізналася про неї тільки в останню хвилину, коли хтось тихенько постукав у вікно її спальні й прошепотів: «Якщо хочете бачити полковника Ауреліано Буендіа, негайно вийдіть». Урсула підхопилася з ліжка й у самій нічній сорочці вибігла на вулицю, але встигла лише почути в темряві кінський тупіт – кавалькада, оповита хмарою куряви, гнала чвалом, залишаючи Макондо. І тільки назавтра Урсула побачила, що Ауреліано Хосе поїхав разом зі своїм батьком.

Десять днів по тому, як уряд і опозиція спільним комюніке повідомили про закінчення війни, надійшла звістка про перше повстання, підняте полковником Ауреліано Буендіа на західному кордоні. Проте його нечисленні й погано озброєні загони були розбиті менш як за тиждень. Однак протягом року, поки ліберали й консерватори робили все можливе, щоб країна повірила в "їхнє примирення, полковник Ауреліано Буендіа очолив іще сім збройних виступів. Якось уночі він відкрив зі шхуни гарматний вогонь по Ріоачі; щоб помститися за це, ґарнізон Ріоачі повитягав з постель і розстріляв чотирнадцять найвідоміших ліберал і в міста. Полковник Ауреліано Буендіа захопив прикордонний митний пост, утримував його понад п'ятнадцять днів і звідти звертався до нації з закликом почати загальну війну. Іншим разом він проблукав три місяці сельвою, намагаючися здійснити безглуздий задум – пройти хащами близько півтори тисячі кілометрів, щоб почати воєнні дії в передмістях самої столиці. Якось він опинився за двадцять кілометрів від Макондо, але передові загони урядових військ примусили його відступити в гори – в ті місця, що були неподалік від зачарованої галявини, де його батько багато років перед тим натрапив на кістяк іспанського ґалеона.

Якраз о тій порі померла Вісітасьйон. Умерла своєю смертю, як і хотіла, бо ж задля цього вона відмовилася навіть від трону, боячись безсоння. Вона заповідалат щоб зі скриньки під її ліжком дістали гроші, наскладані нею за двадцять років служби, і відіслали полковникові Ауреліано Буендіа на продовження війни. Але Урсула не стала діставати цих грошей: пройшла чутка, ніби полковник Ауреліано Буендіа загинув під час висадки на узбережжя поблизу головного міста провінції. Офіційне повідомлення про його смерть – уже четверте за останні два роки – вважалося вірогідним майже шість місяців, тому що про полковника Ауреліано Буендіа це надходило більше жодної вісті. Аж раптом, коли Урсула й Амаранта були вже оголосили нову жалобу, на додачу до попередніх, в місто прийшла приголомшлива звістка: полковник Ауреліано Буендіа живий, але, як видно, відмовився боротися проти уряду своєї країни й приєднався до федералістів, котрі звитяжно б'ються по інших республіках Карибського моря. Він з'являвся під чужими іменами й щоразу все далі від рідної землі. Згодом з'ясувалося, що в той час він був запалений ідеєю об'єднати всі федералістські сили Центральної Америки й повалити уряди консерваторів на всьому континенті – від Аляски до Патагонії. Перша звістка, яку Урсула одержала безпосередньо від нього, прибула аж через кілька років по тому, як він востаннє навідався до Макондо, – це був пожмаканий лист із нечіткими літерами, що порозпливалися, – його передавали з рук у руки аж від Сантьяґо‑де‑Куба.

– Ми назавжди втратили Ауреліано, – вигукнула Урсула, прочитавши листа. – Якщо так триватиме й далі, то наступне Різдво він справлятиме край світу.

Чоловік, до якого вона зверталася з цими словами і якому показали листа раніше, ніж усім іншим, був генерал‑консерватор Хосе Ракель Монкада, призначений алькальдом Макондо після закінчення війни. «Ох, цей мені Ауреліано, – зауважив генерал Монкада. – Дуже шкода, що він не консерватор». Генерал справді захоплювався полковником Ауреліано Буендіа. Як і багато хто з цивільних із партії консерваторів, Хосе Ракель Монкада брав участь у війні, захищаючи інтереси своєї партії, і на полях битв одержав звання генерала, хоч і не мав ані найменшого покликання до військової служби. Ба навіть навпаки: як і багато його товаришів по партії, він був переконаним противником вояччини. Вважав військових безпринципними ледарями, інтриганами, кар'єристами й мастаками проводити акції проти мирного населення, щоб повернути безлад на свою користь. Розумний, приємний сангвінік, любитель смачно попоїсти, фанатичний прихильник півнячих боїв, генерал Хосе Ракель Монкада був якийсь час найнебезпечнішим супротивником полковника Ауреліано Буендіа. Йому вдалося завоювати авторитет серед новоспечених військових у великому районі узбережжя. Одного разу, коли стратегічні міркування вимусили його здати якийсь укріплений пункт військам полковника Ауреліано Буендіа, він, відступаючи, залишив тому два листи. В першому, докладному, генерал пропонував організувати спільну кампанію за гуманні методи ведення війни. Другий лист було адресовано генераловій дружині, яка жила на зайнятій повстанцями території, і в доданій записці генерал просив передати цього листа за адресою. Відтоді, навіть у найкривавіші періоди війни, обидва командуючі укладали перемир'я для обміну полоненими. Оці паузи, перейняті якимось святковим настроєм, генерал Монкада використовував для того, щоб навчити полковника Ауреліано Буендіа грати в шахи. Вони стали великими друзями. Навіть почали обмірковувати можливість узгодити дії простих людей в обох партіях, щоб у такий спосіб припинити вплив вояччини та професійних політиків і встановити гуманний лад, при якому буде використано все краще з доктрини кожної партії. Коли війна закінчилася, полковник Ауреліано Буендіа зник у лабіринтах нескінченної диверсійної діяльності, а генерала Монкаду було призначено корехідором Макондо. Він знову вбрався в цивільну одежу, замінив солдатів беззбройними поліцаями, зобов'язав шанувати закони про амністію й надав допомогу родинам декотрих лібералів, загиблих у бою. Домігся також того, що Макондо оголосили центром муніципального округу, і, ставши першим його алькальдом, налагодив у місті таке спокійне й упевнене життя, що про війну згадували вряди‑годи, як про якесь далеке безглузде страхіття. Вкрай виснаженого нападами хвороби печінки падре Никанора замінили падре Коронелем, ветераном першої федералістської війни, – в Макондо його прозвали Буркотуном. Бруно Креспі, що одружився з Ампаро Москоте і чий магазин іграшок процвітав, як і перше, збудував у місті театр, отож невдовзі театральні трупи Іспанії внесли Макондо в маршрути своїх гастролей. Театр являв собою простору залу просто неба – з дерев'яними лавами й оксамитовою завісою з зображеннями грецьких масок та трьома касами у вигляді лев'ячих голів, де квитки продавалися через широко роззявлені пащі. У ту пору було доведено до ладу й шкільну будівлю. Школу очолив присланий з одного містечка долини старий учитель дон Мельчор Ескалона; ледачих учнів він примушував повзати навколішки брукованим двором, а надто балакучих – їсти пекучий перець, і те й те – зі згоди батьків. Ауреліано Другий і Хосе Аркадіо Другий, норовливі близнюки Санта Софії де ла П'єдад, одні з перших сіли в класній кімнаті зі своїми грифельними дошками, шматочками крейди й алюмінієвими кухликами, позначеними їхніми іменами; Ремедіос, котра успадкувала красу своєї матері, частіше почали називати Ремедіос Прекрасною. Незважаючи на роки, постійні жалоби й численні турботи, Урсула не піддавалася старості. З допомогою Санта Софії де ла П'єдад вона надала нового розмаху виробництву кондитерських виробів і не тільки поновила статок, витрачений сином на війну, а й набила чистим золотом кілька висушених гарбузів, заховавши їх у спальні. «Поки Бог дає мені життя, – не раз казала вона, – в цьому домі божевільних завжди буде вдосталь грошей». Такі були справи, коли Ауреліано Хосе дезертирував із федералістських військ у Нікарагуа, найнявся матросом на німецьке судно й нарешті з'явився вдома на кухні, великий і дужий, мов кінь, смаглявий і довговолосий, як індіанин, із потаємним рішенням одружитися з Амарантою.