Апеляція до релігії найбільш наочно виявляла властиві навчання Сен-Симона реакційні тенденції. 2 страница

Правотворчість відчуває також значний вплив соціально-психологічного та соціокультурних фактора. Це, в першу чергу, - особливості правової психології суб'єктів правотворчості. Мова йде не тільки про учасників створення правових актів, а й громадян країни, культурному та освітньому рівні населення та посадових осіб, їх правової обізнаності, поширеності і ефективності діяльності засобів масової інформації.

Важливим для розвитку правотворчості є національний та міжнаціональний фактори. Національна державність виступає в якості об'єктивної передумови формування та дії існуючої і системи, що розвивається законодавства. У процесі функціонування цієї системи істотне значення надається і міжнаціональних відносин, забезпечення рівності представників усіх націй, що проживають у державі, перед законом.

Правотворча діяльність відчуває на собі, крім того, вплив демографічного фактора, що відображає динаміку розвитку та відтворювального стану населення країни.

Соціологія права покликана досліджувати кожен з цих факторів, з'ясовувати їх субординаційних підпорядкованість, ступінь впливу на зміст і ефективність застосування прийнятих правових актів.

У системі комплексного соціологічного забезпечення законодавства зростаюче значення, особливо в суспільстві, що трансформується перехідного типу, до якого слід віднести Росію та інші країни СНД, набуває вивчення громадської думки та її впливу на прийняття і здійснення правових норм.

Поряд з правотворчої діяльністю соціологія права всебічно досліджує соціальні аспекти правопріменнітельной діяльності.

Початок цьому напрямку поклали сформульовані французьким соціологом-позитивістом Емілем Дюркгеймом (1858-1917) положення про примусову силі впливу правових норм на поведінку громадян.

Але найбільш активно розвивається цей напрям в американській школі соціології права, засновником якої є американський юрист, глава так званої соціологічною, або гарвардської, школи права Роско Паунд (1870-1964). Він виступив з програмою дослідження права «в дії», у його соціальному контексті, в реальному правозастосовчої діяльності, яка виступає в якості найважливішого засобу соціального контролю.

Особливу увагу Р. Паунд і його послідовники приділяють вивченню діяльності юристів, в першу чергу суддів, від яких залежить реалізація права. Вони вважають, що застосування правових установлень визначається не стільки знанням правових норм і логікою, суджень, скільки інтуїцією та досвідом осіб, які використовують ці норми до конкретних дій конкретних осіб у конкретних обставинах. У результаті судова практика виступає не тільки як критерій оцінки ефективності правових норм, але і важливого чинника пізнання правових явищ, зміни їх оцінок, а отже, і коригування самих правових установлень.

Такий підхід різко розширює діапазон правозастосовчої діяльності. Він припускає розширення суддівського розсуду в процесі тлумачення застосовуваних правових норм. Прихильники американської школи соціології права визнають за судовою владою не лише можливості, але і реальні права на нормотворчість з власної ініціативи. Здійснюване суддями правозастосування і є реальним правом, правом в реальному дії. Оскільки нормативний матеріал далеко не вичерпує всього змісту права, та правозастосовні органи покликані його доповнювати і збагачувати. Вони повинні враховувати зростаючу складність суспільних відносин і розтушуйте у зв'язку з цим варіативність застосування тих чи інших правових установлень.

Такий підхід представляється правомірним, оскільки суспільство розвивається швидше, ніж існуюча в ньому правова система. Періодично виникає потреба адаптації правової системи до процесу соціальних змін. Тому правові норми повинні розумітися не в їх абсолютному значенні, а як узагальнені покажчики того, що і як повинні робити правопріменітелі в процесі своєї професійної діяльності.

Дуже важливим завданням соціології є виявлення і визначення ефективності соціальних функцій права. Вихідним у вирішенні цього завдання виступає уявлення про багатофункціональності системи права. Її функції, в кінцевому рахунку, детерміновані матеріальними умовами життя суспільства та існуючої в ньому політико-правовою системою.

Провідною, основною і визначальною в правовій системі є функція інтеграції, згуртування соціальних утворень (груп, класів, націй і народностей всього суспільства). Правова система шляхом взаємодії з суміжними соціальними системами (економічної, політичної, моральної та іншими) повинна діяти для досягнення основної мети - соціального і національного порозуміння, забезпечення та захисту інтересів людини, а тим самим і всього суспільства. Вона організує і стимулює поведінку і діяльність людей таким чином, щоб вони були солідарні з прогресивними загальнолюдськими демократичними нормами.

Ця функція втілюється:

· в інтеграції елементів політичної системи,

· у зміцненні зв'язків між ними,

· у згуртуванні людей,

· у забезпеченні контролю за відповідністю поведінки людей правовим нормам.

Всі інші функції права є похідними від цієї основної і конкретизують її.

Важливу роль відіграє регулятивна функція правової системи, яка виражається в наділенні суб'єктів правовідносин певною сумою прав та обов'язків як по відношенню один до одного, так і по відношенню до держави та її органів. Ця функція

· забезпечує регулювання відносин у суспільстві за допомогою встановлення обов'язків, заборон і дозволів,

· створює позитивні стимули для суспільно-корисної діяльності,

· створює передумови розвитку цивільно-правової активності індивідів і груп,

· передбачає закріплення, розвиток і охорону складаються суспільних відносин,

· стимулює нові форм власності, інноваційної, комерційної, правотворчій та іншої діяльності.

Істотне значення має охоронна функція правової системи. Вона зумовлена ​​необхідністю захисту суспільних відносин, охорони інтересів і прав громадянина, соціальної групи, суспільства в цілому. Основне призначення цієї функції - запобігання правопорушенням. Основними засобами її здійснення є:

· заборони вчиняти дії, що порушують права громадян, їх об'єднань, організацій, держави,

· формування складу правопорушення, встановлення відповідних цьому санкцій, застосування санкцій, застосування заходів державного примусу,

· реалізація юридичної відповідальності індивідів, їх груп, організацій.

Специфічним змістом має комунікативна функція правової системи. Її сутність втілюється у створенні, сприйнятті, засвоєнні, переробці, зберіганні і використанні правової інформації, що має розпорядчий характер. Мета цієї функції - інформування громадян, організацій, посадових осіб за допомогою тиражування і розповсюдження юридичних норм:

· про позицію держави щодо необхідного, дозволеного чи забороненої поведінки,

· про наслідки порушення правових приписів,

· про міру відповідальності фізичних і юридичних осіб за допущені правопорушення.

Поряд з функціями правової системи виникає питання і про функції соціології права як відносно самостійної галузі наукового знання.

Відомий французький фахівець у галузі юридичної соціології Ж. Карбоньє виділяє дві основні функції цієї спеціальної соціологічної теорії.

Перша з них - наукова функція. Її зміст полягає в тому, щоб соціологічними методами дослідити все різноманіття юридичної реальності:

· сутність і роль правових актів,

· причини їх виникнення та розвитку,

· особливості застосування їх в судовій практиці,

· зв'язку права з мораллю, політикою, релігією, економікою,

· роль особистості в юридичних явищах,

· зміна правових норм і тенденцій їх практичної реалізації.

Друга функція юридичної соціології - практична. Найбільш очевидні її прояви - мистецтво судити і законодавче мистецтво, юриспруденція і законотворчість, мистецтво договору (позасудова практика, наприклад, нотаріальна). Соціологія права і тут може виступати в якості практико-прикладної науки.

Ж. Карбоньє підкреслює, що вторгнення соціології в сферу судової діяльності може відбуватися у двох основних формах.

По-перше, це соціологічна експертиза. Тут соціологія виступає як допоміжний засіб, що використовується судом.

По-друге, вона виступає як субінститут (замінник) судді: мова йде про соціологічне тлумаченні. Звичайно, суддя не єдиний інтерпретатор закону, в цій ролі можуть виступати й інші фахівці, наприклад, юрисконсульти, але тільки суддя «може надати тлумачення обов'язкову силу».

Ж. Карбоньє розглядає проблему взаємозв'язку соціології з законодавством, в тому числі і через призму правової реформи. Він підкреслює, що на соціологію може бути покладено завдання психологічної підготовки реформ. Це соціологія, попередня законом - предзаконодательная соціологія. На соціологію може бути покладена і завдання пояснення прийнятого закону. Це послезаконоіодател'ная соціологія.

Реальна життєдіяльність системи права втілюється не в текстах законодавчих актів і кодексів. Вона конкретизується в реальних взаємодіях людей і соціальних груп, що дотримуються чи порушують правові норми.

Тому таке важливе значення в соціології права надається вивченню соціальних механізмів дії правових норм і установлень. Виходячи з сучасних уявлень, можна запропонувати наступну схему соціального механізму дії правової системи. Основним суб'єктом дії цього механізму виступає керуюча соціальна система - держава, її керівники, регулюючі, контролюючі, правоохоронні органи. Ця система зводить до закону інтереси панівного соціального шару (класу) і надає їм юридичну правове оформлення у вигляді правових норм. Але ці правові норми не є чисто суб'єктивними законами (приписами). Вони відчувають детермінує, соціально-економічних, політичних, соціокультурних факторів, заломлюють цей вплив у своєму змісті. У результаті тристоронньої взаємодії соціальної системи управління з соціально-економічними, політичними та іншими факторами, з одного боку, та нормативно-правовою системою, з іншого, - у суспільстві виникає специфічно діюча юридична комунікативна система, яка пов'язує інформаційними потоками керуючу та регульовані соціальні системи - особистості, соціальні групи, організації, суспільство в цілому. На основі сприйняття, оцінки, переробки юридичної інформації кожна з цих систем може здійснювати дії, узгоджуються з правовими нормами (правомірна поведінка) або суперечить їм (протиправна поведінка).

Зрозуміло, у схемі виражений ідеально-типовий варіант структури та дії соціального механізму правової системи. У реальній дійсності в будь-якому з ланок цього механізму або у взаємодії будь-якої пари його компонентів можуть виникнути суперечності, збої, конфліктні ситуації. Відсталим від реальних соціально-економічних і політичних умов може виявитися існуюча в країні система законодавства. Можливі різні порушення у механізмах передачі юридичної інформації і т.п. Все це здатне ускладнити дію соціального механізму правотворчості і правозастосування, знизити його ефективність, привнести в нього елементи непередбачуваності та дезорганізації. І все-таки, при всіх неминучих обмеженнях наведена схема дає уявлення про структуру та дії правової системи в її органічному взаємодії із соціально-економічними, політичними, соціокультурними чинниками, з соціальними групами і організаціями.

Якою б ефективною у своїй діяльності ні була правова система, яку б схему її структури та функціонування ми не обрали, завжди в центрі її знаходиться конкретна людина з її інтересами, потребами, негараздами, бідами і т.п. Тому дії цієї системи в кінцевому рахунку замикаються на правовому поведінці особистості.

Для соціології, як і для кримінології, істотне значення, особливо у суспільствах перехідного типу, які переживають глибоку соціально-економічну кризу, що супроводжується різким зростанням правопорушень, набуває розуміння того, якими характерними ознаками має правову поведінку. Таких ознак декілька:

1. Соціальна значущість поведінки.

2. Наявність актуального та потенційного контролю свідомості і волі особи над своєю поведінкою.

3. Наявність регламентованого поведінки правовими засобами, зокрема, нормами права - розпорядчими, що дозволяють або забороняють.

4. Підконтрольність правової поведінки державі в особі його правозастосовних та правоохоронних органів.

5. Здатність поведінки спричинити юридичні наслідки для індивіда або групи, його здійснюють, що виражаються у виникненні, зміні чи припиненні правових відносин.

56. Суспільний соціальний прогрес: критерії та тенденції.

Зміст соціального прогресу. Під соціальною формою руху слід розглядати суспільство як вищу форму руху матерії. Соціальні відносини с особливою сферою суспільних відносин, яка виступає обов'язковою складовою, важливим аспектом усіх базисних і надбудовних відносин, взаємодіє з економічними, політичними та правовими сферами життя суспільства. Соціальна сфера охоплює також умови формування особи.
Зміст соціального прогресу, мета розвитку суспільства передбачають підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, створення найкращих умов для всебічного розвитку особи, гуманізацію виробництва. Найяскравішим виявом соціального прогресу є нова роль людини у виробництві. Сучасні технології зумовлюють вивільнення працівника в ряді виробництв від безпосередньої участі у виробничому процесі. Працівник несе відповідальність як регулювальник, контролер за ефективною дією складних технологічних і електронних систем, які мають високу вартість. Розрахунки засвідчують, що зростання продуктивності праці залежить від удосконалення техніки на 40, а від активізації людського чинника — на 60 відсотків.
Ускладнення праці зумовлює необхідність підвищення рівня підготовки кадрів. Зокрема, у США середній рівень підготовки всіх зайнятих працівників становить 14,5 року. За останні 20 років витрати на освіту зросли у США і Великій Британії — у 3, в Японії — більше ніж у 4, Франції — в 5 разів.
Водночас зростають вимоги до соціальної відповідальності людини за стан справ на своєму підприємстві та у суспільстві в цілому в зв'язку з перетворенням відносин власності, формуванням ринкових відносин. Стає все більш зрозумілим, що соціальний прогрес є не тільки наслідком економічного розвитку, а й його важливою умовою. При переході до повноцінних ринкових відносин критерії соціального прогресу певною мірою модифікуються - головним стає не звичайне, традиційне вирішення питань підвищення добробуту населення, а всебічне урахування трудової та підприємницької активності, відхід від засад «зрівнялівки».
Цей критерій охоплює ті потреби людей, які формуються під впливом ринкового середовища — самореалізації у праці, підприємницькій діяльності, способах отримання доходу від самостійної участі в ринкових відносинах.
Показники соціального прогресу конкретизують загальний критерій суспільного розвитку. їх доцільно звести до таких напрямів:
умови життєдіяльності, соціальна структура населення, спосіб життя;
поділ сукупності умов життєдіяльності відповідно до сфер розвитку суспільства на економічні, політичні, духовні й демографічні;
поділ конкретних показників соціального розвитку за різними рівнями — країна, регіон, трудовий колектив.
Кожна група показників має конкретні форми вираження. Це зумовлено тим, що багатоманітність функцій, виконуваних різними галузями соціальної сфери, не дає можливості виділити єдиний показник для оцінки раціональності застосування її потенціалу. Наприклад, у сфері побутових послуг ефективність діяльності вимірюється прибутковістю, вираженою у вартісній формі. У галузях соціальної інфраструктури (освіта, культура, охорона здоров'я) результати можуть вимірюватись як у вартісній, так і у формі, що безпосередньо відбиває результати діяльності, спрямованої на задоволення особливих соціальних і духовних потреб.
Нарощування обсягу платних послуг - процес неоднозначний, адже поширення товарно-грошових відносин на соціальну сферу не повинно обмежувати доступ населення до безплатних послуг, порушуючи цим принцип соціальної справедливості. Насамперед блага, що надаються понад соціальний мінімум, мають характер індивідуальної, а не соціальної потреби, завдяки чому надання їх на платній основі є ефективнішим.
Посилення ролі людського чинника зумовлює тенденцію до гуманізації виробництва, створення на підприємствах технічних, організаційних та економічних умов для більш повної віддачі працюючих. Без створення таких умов неможливо впроваджувати сучасні складні технології, забезпечувати експлуатацію їх, випускати високоякісну продукцію. Гуманізація виробництва потребує постійного поліпшення умов і безпеки праці, створення сприятливого соціально-психологічного клімату в колективі, що дає змогу розкривати творчий потенціал людини. Як свідчить досвід, урахування ергономічних вимог у виробничому процесі забезпечує зростання задоволення працівників його умовами, поліпшення якості продукції та продуктивності праці на 8—10 відсотків. Тим самим інтелектуалізація виявляється у збільшенні творчого потенціалу працюючих, практичної віддачі від набутих знань, у досягненні високих результатів кінцевої діяльності.

57. Сутність еліти суспільства, її роль у суспільному житті.

Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою".

Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів:

• економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;
• військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;
• бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;
• ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;
• власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість.

Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н.Макіавеллі і Ф.Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX - на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і історика Л.Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна: зовсім не керує державою "народ" (демос), майже не керує парламент, трохи керує уряд, а найбільше - бюрократія, єдиний політичний елемент влади.

Але нині більшість політологів намагається знайти компроміс між елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного елітизму.

Елітарний підхід до розгляду суспільства був обгрунтований зусиллями:

• Гастано Моска;
• Вільфредо Парето;
• Роберта Міхельса.

Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні і його якісне поновлення.

В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти.

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

• Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.
• Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах демократії", дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізаці". Сама еліта, в розумінні Міхельса, - це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що обов'язково перетворюється в олігархію.

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

• визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;
• розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші теоретичні підходи до розуміння еліти.

Прибічники ціннісного підходу розвивають ідею В.Парето про те, що еліту складають люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити суспільне вище особистого, що володіють особливими моральними і інтелектуальними якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а французький соціолог О.Конт - раціональність. Еліта будується не за принципом "блакитної крові", а за принципом результативності і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.

Ліберальний підхід при розгляді зв'язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Сутність цього підходу виражена у формулі: "еліта повинна правити, щоби влада народу вижила". Демократія розуміється як правління еліт, яке схвалюється народом. Основи подібного розуміння демократії були закладені М.Вебером ще на початку XX ст. Еліта, згідно з його трактуванням, - це прошарок професійних політиків, наділених довір'ям народу. Еліта через систему виборів залежить від населення, а тому намагається завоювати симпатії тих, ким керує. Німецький політолог обмежив форми політичної участі мас лише перед виборами, тому що не вірив у можливість існування мудрого народу. Ідеї М.Вебера отримали подальший розвиток в теоріях елітарної демократії Й.Шумпетера, С.Ліпсета, Р.Даля, Дж.Сарторі. У працях двох останніх американських політологів була розроблена теорія поліархічної демократії. Так, у розумінні Дж.Сарторі, демократія є, по-перше, селективною поліархією (принцип селективності передбачає відбір через вибори серед конкуруючих меншин); по-друге, поліархію „на основі достоїнства".

У другій половині XX ст. до дискусій про сутність еліт додалися дискусії про їх склад. Виділилися два підходи:

1. Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

• Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.
• Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.
• Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти "відкриті" для включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних представників мас.
• Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.
• Політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами.

2. Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов'язана з іменем американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта - це прошарок людей, які займають стратегічні командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що поділяють. Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як шлюбні зв'язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні зв'язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного спілкування. Політолог зробив висновок про неможливість існування відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств утруднений багатьма соціальними бар'єрами. Міллс відкинув тезу прибічників плюралістичної теорії про розосередження влади між групами. На відміну від них, він вважав, що тенденцією сучасного суспільства є концентрація влади в руках єдиної еліти. Розглядаючи суспільство у вертикальному розрізі, політолог виділив еліти як вершину піраміди влади. На середньому рівні знаходяться групи тиску на уряд, про яких розмірковують прибічники плюралістичних теорій. В основі піраміди розташована неорганізована маса рядових громадян, які лише підпорядковуються волі інших і практично не здійснюють впливу на еліту.