Основні принципи лікування гострого поширеного перитоніту. 1. Раннє виконання оперативного втручання, яке передбачає усунення дже­рела перитоніту, ефективну санацію черевної порожнини

1. Раннє виконання оперативного втручання, яке передбачає усунення дже­рела перитоніту, ефективну санацію черевної порожнини.

Як хірургічний доступ використовують середньо-серединну лапаротомію. За необхідності, залежно від локалізації вогнища перитоніту, цей доступ мо­же бути розширений вверх та вниз.

Після розкриття черевної порожнини шляхом відсмоктування видаля­ють ексудат, проводять ревізію її органів для виявлення джерела перитоні­ту.Ліквідують джерело пе­ритоніту. За неможливості радикального ви­далення джерела перитоніту уражений орган виводять позаочеревинно або відмежовують марлевими тампонами від вільної черевної порожнини.

Після видалення джерела перитоніту здійснюють заключну санацію черев­ної порожнини до чистих промивних вод.

2. Післяопераційну санацію черевної порожнини здійснюють шляхом її дренування за допомогою поліхлорвінілових трубок з додатковими отворами. Трубки вводять у бічні ділянки живота, порожнину малого таза, у підпечінковому чи піддіафрагмальному заглибини (залежно від розташування вогнища пери­тоніту та скупчення гною).

Для санації черевної порожнини свого часу широко застосовували метод перитонеального діалізу — постійне промивання черевної порожнини з вико­ристанням діалізного розчину. Використовують два види діалізу — проточний і фракційний.

Пошуки поліпшення методів санації черевної порожнини і оцінки ре­зультатів лікування привели до впровадження в лікувальну практику керова­ної лапаростомії. Черевну порожнину після видалення джерела перитоніту не зашивають наглухо, а закривають тимчасово за допомогою спеціальних клей­ких смужок, застібок та інших пристроїв. У післяопераційний період відкрива­ють черевну порожнину і здійснюють санацію. Після усунення ознак перито­ніту черевну порожнину закривають наглухо.

Ефективним методом лікування гострого поширеного перитоніту є програ­мована релапаротомія із санацією черевної порожнини двічі, тричі і, за необ­хідності — більше, до повного усунення запального процесу.

Протягом останнього десятиріччя в комплексі лікування гострого поши­реного гнійного перитоніту широко застосовують лапароскопічну санацію че­ревної порожнини, перевагою якої є мала травматичність.

4. Дезінтоксикація травної системи та відновлення функції кишок шляхом евакуації вмісту шлунка за допомогою введеного в нього зонда, інтубації кишок, медикаментозної та фізіотерапевтичної стимуляції його функцій.

З метою дезінтоксикації останніми десятиріччями досить успішно вико­ристовують череззондове введення ентеросорбентів (ентеросгель, ентеродоз,ентеросорб, білосорб, карболайн тощо).

Для швидшого відновлення функції кишок проводять ранню його стимуля­цію за допомогою очисних клізм, лікарських засобів (прозерин, церукал та ін.),здійснення паранефральної блокади.

За стійкого парезу кишок застосовують подовжену епідуральну анестезію в поєднанні з постановкою очисних клізм.

5. Антибактеріальна терапія, яку слід розпочати в період передопераційної підготовки і продовжувати під час виконання оперативного втручання та
в післяопераційний період. Наявність вогнища полімікробної інфекції та її токсинів у черевній по­рожнині, швидке їх всмоктування очеревиною зумовлюють запуск реакції сис­темної запальної відповіді й спричинюють виникнення синдрому поліорганної недостатності. У зв'язку з цим основне завдання антибактеріальної тера­пії — блокада запальної реакції на рівні мікробних медіаторів пошкодження (А.Б. Шапошников та співавт., 1998).

Антибіотики й інші протимікробні препарати слід призначати з огляду на чутливість до них виділених мікроорганізмів. В перші дні після оперативного втручан­ня призначають антибіотики широкого спектра дії (тієнам, нетроміцин, меронем та ін. Протианаеробна дія притаманна метронідазолу, метрагілу.

Оптимальна тривалість вико­ристання одного антибіотика становить 7—8 діб, що запобігає появі антибіотикорезистентних штамів мікроорганізмів.

5. Загальну дезінтоксикацію організму здійснюють не лише шляхом сана­ції кишківника, аспірації його вмісту, проведенням перитонеального діалізу,ентеросорбції, а й здійсненням гемосорбції, лімфосорбції, форсованого діуре­зу, інфузійної терапії (неокомпенсан тощо). Ефективність дезінтоксикаційної терапії оцінюють за динамікою лейкоцитарної формули, наявністю токсичної зернистості нейтрофільних гранулоцитів, вмістом креатиніну, сечовини, актив­ністю аспартатамінотрансферази в крові тощо, а також показником лейкоци­тарного індексу інтоксикації (ЛП), який обчислюють за формулою А.Я. Кальф-Каліфа

(4мц + Зю + 2п + с) х (пл + 1)

(мон + лф) х (є + 1)

де: мц — кількість мієлоцитів; ю — юних нейтрофілів; п — паличкоядерних нейтрофілів; с — сегментоядерних нейтрофілів; пл — плазмоцитів; мон — мо­ноцитів; лф — лімфоцитів; є — еозинофілів.

6. Адекватна корекція порушень обміну білків, вуглеводів, жирів, кислот­но-основного стану, водно-електролітного балансу, мікроциркуляції розпочи­нається до здійснення оперативного втручання, продовжується під час його виконання, особливо інтенсивно — у післяопераційний період. Обсяг інфузій­ної терапії обчислюють, беручи до уваги середню фізіологічну добову потребу організму та патологічні втрати, зумовлені підвищенням температури тіла, гіпервентиляцією тощо (60—80 мл на 1 кг маси тіла пацієнта).

Парентеральне харчування здійснюють використанням амінокислот, жи­рових емульсій, 10—80 % розчинів глюкози.

7. Для корекції зазначених порушень, крім наведеної терапії, доцільно призначати гормональні та антикоагулянтні препарати прямої та непрямої дії.

З профілактичною метою всім пацієнтам призначають антикоагулянти прямої (гепарин, фраксипарин, клексан), у подальшому — непрямої дії (пелентан, синкумар, фенілін), а також бинтування нижніх кінцівок, дотримання активного режиму, проведення лікувальної фізкультури тощо.

8. Важливим чинником сприятливого перебігу післяопераційного періоду є стимуляція захисних сил організму та імунокорекція.

9. Симптоматична терапія спрямована, насамперед, на покращення та нормалізацію діяльності серцево-судинної системи, порушень функцій органів дихання, мікроциркуляції, пе­чінкового та ниркового кровотоку, центрального венозного тиску, стабілізації рівня артеріального тиску, збільшення діурезу (до 50—60 мл сечі за 1 год), застосовують серцеві глікозиди (строфантин), нітрати, дезагрегантні засоби тощо.

Прогноз при гострому поширеному перитоніті залежить від причини, що зумовила перитоніт, вірулентності мікрофлори, своєчасності діагностики й виконання оперативного втручання, спрямованого на видалення джерела пери­тоніту, і подальшого інтенсивного лікування.

Білет№17

1.Диференціальна діагностика гострого холециститу. Діагностична програма. Лікувальна програма.