Причини поразки і уроки української національно-демократичної революції

В історіографії немає єдиної думки щодо хронологічних рамок Української революції. Як у наукових виданнях, так і в навчальній літературі мають місце різні погляди стосовно періодизації українських визвольних змагань. Проте найбільш поширеною і обгрунтованою є точка зору, що вкладається хронологічно в межі 1917—1920 рр.

Протягом цих років були випробувані практикою визвольної боротьби різні форми національної державності — Українська Народна Республіка періоду Центральної Ради, Українська Держава гетьмана Скоропадського та УНР доби Директорії. Проте всі вони були ліквідовані Натомість Українська Соціалістична Радянська республіка, яка періодично відроджувалася протягом 1917—1920 рр., утвердилася на тривалий час за рахунок військової та економічної підтримки РСФРР і зберігала свою державність суто номінально.

Під час визвольних змагань зазнало суттєвих змін геополітичне становище України. Якщо до Першої світової війни етнічна територія України була розподілена між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською, то з завершенням революції вона була розшматована між чотирма державами — Польщею, Румунією, Чехословаччиною та новоутвореною імперією під назвою СРСР.

Невдача визвольної боротьби українців пояснюється цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних обставин. Вони поділяються на внутрішні і зовнішні чинники В пропорційному відношенні з певними поправками їх роль у поразці Української революції майже однакова. Наскільки відмобілізовувались внутрішні сили революції, настільки нарощувались сили інтервенції.

Які основні причини поразки Української революції? Якими чинниками вони мотивуються?

До числа основних чинників, без сумніву, варто віднести не готовність українського народу до вирішальних визвольних змагань. Багатовікове національне і соціальне гноблення та визиск України Російською імперською владою наклали свій негативний відбиток на рівень національної свідомості переважної маси населення Революція 1917 р. захопила українську націю не сформованою, скаліченою структурно й духовно.

Пагубно вплинула на соціально-політичну свідомість пануюча на той час соціальна ідеологія. Утвердившись у свідомості інтелекту нації, захопивши нешироку верхівку інтелігенції, соціалістична ідея поширювалась через політичні партії, які фактично перебували в стадії формування, вона вплинула на недорозвинений національно-визвольний рух.

Пануюча соціалістична ідеологія, яку сповідували всі основні соціалістичні партії, призвела до пріоритетного утвердження автономістсько-федералістських переконань у національно-державному будівництві. Концептуально сформована, вона була покладена українськими провідниками в основу практичної діяльності в 1917—1920 рр.

Сформована протягом того самого часу самостійницька концепція національного державотворення через и внутрішню суперечливість і низьку національну свідомість мас не змогла глибоко проникнути в національно-визвольний рух і стати визначальною.

Ці дві концепції в означений період були на озброєнні політичних сил і, проповідуючи їх, вони розкололи національно-визвольний рух на дві нерівноцінні частини, які боролися одна з однією. Це негативно вплинуло на кінцевий результат всієї національно-визвольної боротьби

Цілком зрозуміло, що успіх кожної революції залежить від широти і послідовності національної соціальної бази, на яку вона спирається. Несформованість української нації, а звідси і відсутність національної єдності звужувало її соціальну базу. До того ж непослідовність та хиби, допущені урядами стосовно тієї чи іншої верстви населення, відштовхували її від національної ідеї, і ця соціальна група неминуче переходила в табір противників. Владні структури усіх трьох форм державності Української революції втрачали соціальний грунт внаслідок несвоєчасного вирішення аграрного питання Саме це зумовило той факт, що українське селянство виступало не на боці існуючої політичної влади.

Кожна революція спирається на відповідні кадри професійних політиків, які мають практичний досвід діяльності Українській революції таких кадрів надзвичайно бракувало. За деякими винятками українські політичні лідери були високими професіоналами у відповідних галузях наукових знань, водночас мало зв'язаних з політичною і державною роботою (М. Грушевський — за фахом історик, В. Винниченко — письменник, С. Петлюра — журналіст). Такі політичні провідники не могли займатися розбудовою держави, а тільки постійно вели суперечки про шляхи її побудови.

Надзвичайно великої шкоди загальноукраїнській справі завдали відсутність національної єдності і злагоди, постійні суперечки і ворожнеча (автономістсько-федералістського і самостійницького напрямів) між різними політичними партіями. Багато сил українцями було затрачено не на державотворчу діяльність, а на розпалювання соціальної ворожнечі. Громадянська війна — одна з головних причин поразки визвольних змагань 1917—1920 рр. Адже конфлікт між УНР і радянським урядом України, між УНР і гетьманською Українською Державою — це конфлікт не різних територіальних об'єднань, а різних систем, устроїв та ідеологій, що боролися між собою за володіння однією й тією самою етнічною українською територією. Те саме стосується також такого поширеного тоді явища, як повстанство. Коли б величезна стихійна сила безлічі повстанських загонів не розпорошувалась у братовбивчих конфліктах, а була спрямована в одне ціле, то безперечно Україна відстояла б свою незалежність.

Історичний досвід цілого ряду революцій в інших країнах свідчить, що тільки та революція чого-небудь варта, яка уміє захищатися, коли вона створює свої власні збройні сили, здатні відстояти її завоювання у боротьбі проти інтервенції інших держав Українська влада не зрозуміла цієї закономірності і надзвичайно повільно просувалася в цьому напрямі. Якщо Центральна Рада зовсім відмовилася від формування збройних сил, покладаючись на міліцію, то Українська держава П. Скоропадського спиралася на іноземні війська, УНР доби Директорії лише поклала початок створенню українського війська. Зрозуміло, що з таким ставленням до військового питання годі було сподіватися на успіх у боротьбі з регулярними військовими формуваннями інтервентів.

Національно-демократична революція зазнала поразки, тому що найвирішальніші моменти українські провідники усувалися або самоусувалися від визвольної боротьби, залишали поле бою. Так було з М. Грушевським, В. Винниченком, П. Скоропадським на відповідних етапах визвольних змагань.

Аналіз причин поразки та уроків Української революції зумовлює звернутися до критичних оцінок і настанов на майбутнє одного з відомих діячів тих часів, а згодом і науковця М. Шаповала. Він писав «Революція прийде. Але нова наша революція, будучи по програмі продовженням і здійсненням соціальної програми 1917—1919 рр., по формі буде інакшою замість хитання — устремління до ясної мети, замість шукання допомог — опертя на свої революційні сили, замість єдиного національного фронту — єдиний революційний селянсько-робітничий фронт, замість одночасового будування трьох українських держав — одна соборна Українська Республіка, замість хаосу, розперезаності, безглуздої метушні — строга дисципліна, замість всепрощення — кара злочинцям, дезертирам, зрадникам, грабіжникам і політичним шахраям, замість дрібнобуржуазного націоналізму — забезпечення прав трудовим масам всіх народів, що живуть на нашій землі, як і безпощадна боротьба проти буржуазії всіх народів, в тім числі й проти української».

У кінцевому підсумку треба підкреслити, що Українська революція, хоча й зазнала поразки, започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності.

33. Українська національна символіка. Герби.

Українська державна символіка, – як у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР – відображує традиційну українську символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний її символ, нині відомий під назвою «Тризуб».

Перша літописна згадка про тризуб як про великокнязівський знак стосується ХХст. Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича, відоме сьогодні як знак Рюриковичів. Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича, де з одного боку портрет володаря, а з іншого -тризуб.

Більшість дослідників української символіки вважають, що термін «тризуб» увів до вжитку ще у ХУІІІ ст. російський історик М. Карамзін стосовно гербового знака на срібляниках і золотниках Володимира та його наступників. Вітчизняні літописці, давньоукраїнська література ХІ – ХІІ ст. назву тризуба не наводять. А от давньогрецька література іменує його триденсом.

Існують найрізноманітніші трактування тризуба: скіпетр скіфських царів, норманський сокіл, стилізована квітка (трисвічник), схематичне зображення слова «воля», емблема сокири чи колоса, символ влади над трьома світами (небесним, земним, підземним). Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов (або Вогонь, Воду й Життя). Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі, в гербі французької королеви Анни, на надгробку св.Еріка у Швеції та ін.

Тризуб на час прийняття Руссю християнства був настільки популярним, що хрест довелось об`єднати з ним в один знак, для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт, на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний).

Кожен символ ставить акценти на різних аспектах світобудови, графіка кожного знаку лаконічна чітка і промовиста. Якщо хрест концентрує увагу на значимості для світобудови третьої сили, то тризуб, відображаючи як триєдність світобудови, так і троїстість полум`я – енергії, принцип вогню і поступу.

Археологічні знахідки тризуба на українських землях датують першим століттям нашої ери, однак деякі вчені вважають, що цей знак бере початок ще з часів трипільської культури (5 – 3 тис. років до н. е.).

У прямих предків сучасних українців - слов`янського племені полян, званих також «русь» і «сколоти», як і у їхніх попередників, панувала три компонентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської (Київської) держави від трьох братів, що «сіли» на трьох київських горах. Вершники полянрусів, київські князі, так само, як і царі скіфів, карбували на своїх монетах знак Трійці – Тризуб.

Поряд з офіційною функцією державного і релігійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберегу.Тризуб зображався як в орнаментах тканин, килимів, карбування, так у рукописних текстах книг,на монетах і печатках, на ювелірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді.

Культ тризуба в орнаментуванні українських рукописів зникає, на жаль, у XVIIст. разом із заміною рукописів друкованими книжками. Однак у народному побуті найменш денаціоналізованих, гірських районів України він живе й досі. Так у Карпатах, під Різдво чи Йордань, селяни деяких сіл донедавна малювали на своїх хатах споконвічні магічні знаки тризуба.

Центральною Радою під головуванням М. Грушевського 22 березня 1918 року тризуб на синьому тлі був схвалений як державний герб УНР. Тризуб залишився державним Гербом України за гетьмана Павла Скоропадського й УНР часів Директорії.

19 лютого1992р. Верховна Рада України визнала золотий тризуб на синьому тлі малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затвердженно.