Поняття трудового договору і його відмінності від суміжних цивільно-правових договорів, пов'язаних з працею

Однією з основних форм реалізації конституційного права громадян на працю є трудовий договір. Укладаючи його, громадянин визначає своє правове положення на конкретному підприємстві, в організації, установі або у фізичної особи (у конкретного роботодавця), вступає з ним у трудові відносини як працівник.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на кількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Змістом трудового договору є сукупність умов, що встановлюють взаємні права та обов'язки, його сторін. Кожна сторона трудового договору має свої суб'єктивні права та обов'язки, обумовлені трудовим договором і трудовим законодавством. Ці умови поділяються на умови, що встановлюються угодою сторін при укладенні трудового договору, і умови, встановлені нормативними актами про працю.

Умови, встановлені угодою сторін, поділяються на основні (необхідні) та додаткові (факультативні).

Необхідними є умови, що обов'язково мають міститися у будь-якому трудовому договорі, у разі відсутності домовленості за якими трудовий договір не вважається укладеним. До них належать:

– умова про місце роботи (про роботу працівника на конкретному підприємстві, в установі, організації, розташованих у певній місцевості (населеному пункті);

– умова про трудову функцію, яку буде виконувати працівник, тобто виконувати обов'язки за певною професією, спеціальністю, кваліфікацією, посадою (ця умова визначає і характеризує вид роботи, коло обов'язків працівника та кваліфікаційні вимоги);

– умова про оплату праці працівника;

– умова про дату початку роботи.

Трудовий договір вважається укладеним тільки після досягнення згоди з усіх зазначених умов.

Додаткові (факультативні) умови трудового договору не впливають на факт його укладення, вони можуть і не включатися до змісту трудового договору, але якщо сторони обумовили і включили до трудового договору додаткові умови, вони стають обов'язковими до виконання як працівником, так і роботодавцем. До них, наприклад, належать умови про: випробування при прийнятті на роботу, неповний робочий час, строк дії договору, суміщення професій (робіт), соціально-побутові питання (про надання місця у дитячому дошкільному закладі, службового житла та ін.), про нерозголошення комерційної таємниці тощо.

Умови, встановлені централізованими нормативними актами про працю, обов'язкові до виконання і не можуть змінюватися угодою сторін. Другі – це умови, встановлювані локальними нормативними актами. Сам факт укладення трудового договору зобов'язує сторони дотримуватися норм тривалості робочого часу, порядку надання відпусток, охорони праці, порядку притягнення до дисциплінарної і матеріальної відповідальності й інших обов'язкових умов, передбачених трудовим законодавством.

При визначенні умов трудового договору слід керуватися ст. 9 КЗпП України, що закріплює правило, відповідно до якого умови договорів про працю, що погіршують положення працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.