Последствия исторических сдвигов, связанных с изменением пространства

Сдвиг в местоположении демократии от небольших городов-государств к крупным и даже гигантским нациям-государствам привел к важным последствиям как практического, так и теоретического характера, хотя это отнюдь не означает, что теория находилась в ладах с практикой. К концу восемнадцатого столетия изучение города-государства, который более двух тысячелетий рассматривался как естественное и даже исключительно благоприятное устройство для демократического порядка — взгляд, все еще отстаивавшийся Руссо в «Общественном договоре» (1762), — оказалось почти повсеместно вытесненным изучением наций-государств, а демократические усилия, идеи и идеология должны были сместить свой центр тяжести в сторону проблемы демократизации управления нацией-государством. Последствия этого сдвига, однако, не были учтены в полной мере. Я бы хотел обозначить семь таких важных последствий.

1. Представительство. В силу практической неосуществимости сбора всех граждан или хотя бы их значительной части представительство, которое Руссо предал анафеме в «Общественном договоре», сделалось неизбежным следствием расширения пространства политической системы.

2. Расширение пространства. Как только решение о представительстве было принято, барьеры относительно демократического союза, установленные собранием города-государства, были уничтожены и представительная демократия могла расширять пространство своего функционирования без каких-либо пределов.

3. Пределы участия. Как прямое следствие выросшего размера некоторые формы политического участия с необходимостью оказались более ограниченными. Так же как существенная часть граждан в нациях-государствах не могла обсуждать политические дела прямо друг с другом, так и в дискуссии со своими представителями мог быть вовлечен лишь сравнительно небольшой процент граждан....

4. Разнообразие. Хотя взаимосвязи пространства и разнообразия трудноуловимы, несомненно, что, по мере того как политический союз увеличивается в размерах, его обитатели будут демонстрировать все большее разнообразие в том, что касается политической жизни: местное и региональное, этническое, расовое, религиозное, идеологическое, профессиональное и т. д....

5. Конфликт. Следовательно, политические расслоения становятся неизбежными, а политический конфликт превращается в неотъемлемый аспект политической жизни. И политическая мысль, и практика склоняются к восприятию конфликта как нормальной, а не отклоняющейся характеристики политики.... В соответствии с этим явно противоречащим традиции взглядом преимущество республиканского правления в масштабе нации-государства состоит в том, что здесь политические конфликты гораздо реже склонны выливаться в острую гражданскую борьбу, чем в городе-государстве.

Шестым и седьмым последствиями сдвигов, связанных с изменениями в пространстве и местоположении демократии от городагосударства к нации-государству, от демократии малого пространства к крупномасштабной демократии, были полиархия и организационный плюрализм, к рассмотрению которых я теперь обращаюсь.

...Истоки термина.... Насколько мне известно, этот термин был впервые введен в современную политическую науку Линдб-ломом и мною в книге «Политика, экономика и благосостояние» в 1953 г., где мы рассмотрели его как процесс.

...Нас интересовало различие между двумя иногда смешивающимися употреблениями термина «демократия»: один — для описания цели или идеала, возможно даже недостижимого в реальности, другой — для описания отличительных характеристик действующих политических систем, называемых в современном мире демократическими или демократиями. Согласно авторитетному английскому оксфордскому словарю, в котором раздел по букве «П» был написан в 1909 г., полиархия есть «управление государством или городом многими в противоположность монархии». Слово вышло из употребления, но нам оно показалось вполне отвечающим нашим потребностям....

...Подобно демократии, полиархия может быть рассмотрена с нескольких различающихся точек зрения.

Как тип режима. Прежде всего полиархия может быть рассмотрена как специфический вид режима для управления современным государством — режима с характеристиками, которые определенно отличают его от всех других режимов, существовавших до XIX в., а также от большинства современных режимов, установившихся в нациях-государствах....

... Как продукт демократизации наций-государств. Полиархия также может быть осмыслена исторически, или в развитии, как ряд определенных институтов, претерпевших значительную эволюцию, в том числе под влиянием усилий демократизировать и либерализировать политические институты наций-государств. С этой точки зрения полиархия есть уникальный исторически обусловленный комплекс только что перечисленных мною институтов, возникших в первую очередь в результате предпринимавшихся в XVIII в. попыток адаптировать демократические идеи и имевшийся опыт к большим масштабам современных наций-государств. Этот исторически сложившийся комплекс политических институтов по традиции именуют демократическим.

...Как необходимость демократического процесса. Полиархия может быть понята как направленность политических институтов, необходимая для того, чтобы удовлетворительно обеспечить соответствие демократическому процессу, когда цель реализуется в большом территориальном пространстве, в масштабе нации-государства. Рассмотренные с этой точки зрения, наши демократические предшественники были не столь уж глупы — они знали, что делали, стремясь к реализации всеобщего избирательного права, прав на участие в делах общественности, свободных и справедливых выборах, прав на создание политических партий, ответственности исполнителей перед парламентом или электоратом и т. д.

...Как система проверки компетенции. Далее, полиархия может быть понята как система политического контроля, в которой в соответствии с обозначенной нами направленностью институтов высшие официальные лица в управлении государством сталкиваются с перспективой быть смещенными в результате народных выборов. Поэтому они вынуждены варьировать свое поведение, если хотят одержать победу в конкурентной борьбе с другими кандидатами, партиями и группами. С этой точки зрения наиболее явная характеристика полиархии — открытое соревнование между политическими элитами за должность. Такая конкуренция помогает сформировать скорее состояние взаимовлияния элит и масс, чем состояние одностороннего господства элит, которое, как уже вывел Михельс, возникает в результате действия железного закона олигархии.

Как система прав. Наконец, полиархия может быть интерпретирована как система прав, в которой обычные права гарантированы и защищены институционально. Каждый из семи институтов обеспечивает соблюдение определенных прав, что оправдывает его существование и функционирование. Так, например, обстоит дело с всеобщим избирательным правом или свободой волеизъявления. Для институционализации свободы слова граждане должны владеть закрепленным в законодательном порядке правом свободно высказываться по политическим вопросам, а в обязательства официальных лиц государства должна входить поддержка этого требования вплоть до наказания нарушителей, если таковое потребуется. Очевидно также, что, для того чтобы институт существовал, право не может быть лишь абстрактным или теоретическим, подобно большинству прав в советской Конституции. Право должно быть закреплено не только законодательно, но и в судебном порядке. Несмотря на все сложности, должен быть создан и орган закрепления прав, в отсутствие этого действительного закрепления прав институт не может быть признан реально существующим.

...Нет сомнений, полиархия может быть интерпретирована еще и многими другими способами. Марксист, например, может объяснить ее просто как «буржуазную демократию». Но мысль, которую я хотел бы здесь подчеркнуть, состоит в том, что описанные пять способов интерпретации не исключают один другого. Напротив, они взаимно дополняют друг друга. Они лишь подчеркивают различные аспекты или последствия функционирования тех институтов, которые отличают полиархические режимы от неполиархических.

...Плюрализм и полиархия. Монистический взгляд вроде того, что был характерен для Руссо в его «Общественном договоре», вполне уместен в отношении демократии в небольшом масштабе города-государства с преимущественно торговой или сельскохозяйственной экономикой. Наличие внутри небольшой по масштабу демократической ассоциации других ассоциаций, которые соперничают между собой в лояльности и поддержке сообщества, а значит, ослабляют его социальные связи и консенсус, стимулирует конфликт, что может быть не очень желательно, и его следует избегать, насколько это возможно. Однако может случиться и так, что где-нибудь будут предприняты усилия по реализации демократической идеи в масштабе нации-государства и окажутся задействованными институты полиархии. Тогда получают свое развитие и относительно независимые ассоциации и организации большей численности и разнообразия. Следуя Токвилю, мы будем рассматривать их и как политические, и как гражданские, имея в виду, что их различие далеко от противопоставления, так как гражданская ассоциация, как мы знаем, может играть и политическую роль....

...Таким образом, сдвиг, расширивший пространство демократии от города-государства к нации-государству, одновременно заменил монистическую демократию плюралистической. Трансформация практики и институтов, связанная с огромными переменами в масштабе, — событие драматическое и имеющее далеко идущие последствия. Изменилась сама демократическая теория. Общественный договор, предназначенный для государства и общества в определенном и теперь уже безвозвратно изменившемся пространстве, сделался невозможным. В этом смысле данное событие произвело подлинно революционизирующее воздействие. Спустя семьдесят лет. Токвиль выдвинул идею, согласно которой подходящим для демократии местом в современном мире являются именно большие нации-государства, а не малые города государства. Другое же поколение, последовавшее за Дж. Ст. Мил-лем, не только взяло эту идею на вооружение, но и сделало ее основополагающей в своих размышлениях.

Следовательно, демократическая теория, первоначально сформулированная как осмысление политической и общественной системы небольшого масштаба, несомненно, нуждается в поправках на реальность крупномасштабной демократии. Монистические положения классически-демократических убеждений сталкиваются с плюралистической действительностью широкомасштабной демократии, и в результате теория часто оказывается неадекватной как с описательной, так и нормативной точек зрения....

Полиархия отлична от классически-монистической демократии и в другом отношении — выдающейся ролью, властью, и легитимностью автономных организаций в политической жизни общества и решении общественных дел. Полиархия также отличается от авторитарных режимов в двух следующих пунктах: 1) институтами полиархии, которыми, по определению, ни один авторитарный режим полностью не обладает и которые обеспечивают значительно больший простор демократическому процессу, чем может обеспечить любой авторитарный режим, отторгающий более или менее важные институты, необходимые (если не достаточные) для широкомасштабной демократии; 2) масштабом организационного плюрализма, который ясно отличает полиархию от монистических авторитарных режимов, т. е. тоталитарных систем, с одной стороны, и, с другой стороны, от авторитарных режимов ограниченного плюрализма,...тех, где не существует, например, плюральное™ относительно автономных политических партий....

Таким образом, то, что власть и авторитет организации ограничены, есть по крайней мере одна из причин, объясняющих, почему достаточно мощным организациям позволено обладать той степенью автономии, какой они обладают. Вторая причина заключается в том, что, как мы убедились, эти организации необходимы для демократии значительных масштабов. Кроме того, сегодня уже общепризнаны убеждения ранних легальных плюралистов:... относительная автономность необходима для нормальной жизни и подобающего социально-политического порядка, без нее и не может быть самого их существования. Поэтому их наличие столь же обоснованно, морально и практично, сколь обоснованно и наличие самого государства....

Рене Давід

Основные правовые системы современности (1964) [288]

ВВЕДЕНИЕ

Отдел I. Сравнительное право

...Многие из наших современных юристов, признавая пользу сравнительного права, не прибегают к сравнительному методу, так как не получили ранее достаточных для этого знаний. Новое поколение получает их. Более чуткое к реальностям современного мира и более ясно сознающее необходимость сосуществования между народами, новое поколение не согласится, чтобы наука права, как грустно говорил Иеринг, опустилась до уровня «местной судебной практики». Может быть, неизбежно, чтобы практикующие юристы в своей повседневной деятельности ограничивали свой горизонт рамками национального права. Но наука права универсальна. Сравнительное право — один из элементов такого универсализма, особенно важного в наше время, оно играет и призвано играть первостепенную роль для изучения и прогресса права.

Отдел II. Разнообразие современных правовых систем 14. Множественность правовых систем.

В современном мире каждое государство имеет свое право, а бывает и так, что в одном и том же государстве действуют несколько конкурирующих правовых систем. Свое право имеют и негосударственные общности: каноническое право, мусульманское право, индусское право, иудейское право. Существует также международное право, призванное регулировать во всемирном или региональном масштабе межгосударственные и внешнеторговые отношения....

Нам предстоит проделать сложную работу. Право разных стран сформулировано на разных языках, использует различную технику и создано для общества с весьма различными структурами, нравами, верованиями. Уже само количество действующих правовых систем затрудняет возможность сколь-нибудь достаточного синтеза в ограниченных рамках одной книги. Но все это вовсе не означает, что мы должны отказаться от предпринятой работы. И хотя в современном мире существует множество правовых систем, они могут быть сведены в ограниченное число семей. Тем самым мы достигнем поставленной цели, не входя в детали каждой правовой системы, но акцентируя внимание на общих характерных чертах основных правовых семей. Следовательно, первое, что мы должны сделать в этом введении, раскрыть понятие «правовая семья» и показать, какие правовые семьи существуют в современном мире.

15. Переменные и постоянные элементы права. От чего зависят и в чем выражаются различия правовых систем?

Юрист-практик, чье внимание сосредоточено на своем национальном праве, отвечая на этот вопрос, несомненно, скажет, что в разных странах принимаются и применяются разные нормы. И действительно, это первое, что бросается в глаза, когда говорят о различиях правовых систем. Право США и французское право отличаются тем, что первое допускает судебный контроль за конституционностью законов, а второе — нет. В отличие от английского права, разрешающего развод, ирландское право не разрешает его.

И тем не менее, различия не зависят только от входящих в состав права норм. Было бы поверхностным и неправильным видеть в праве только лишь совокупность норм. Конечно, в определенную эпоху, в определенной стране право может принять именно такой вид. Однако право — это значительно более сложное явление, выступающее как система. У нее определенный понятийный фонд; она соединяет нормы в определенные группы; использует определенные способы создания и толкования норм: она связана с определенной концепцией социального строя, и от этой концепции зависит, как применяется и вообще функционирует право.

В 1848 году немецкий юрист писал: «Три слова законодателя и целые библиотеки становятся макулатурой»[289]. Но это не более чем каламбур. Разумеется, нормы права изменяются, и юрист-практик не может относиться с доверием к книгам с устарелыми данными. Однако преподавание права возможно именно потому, что оно есть нечто иное, чем изменяющиеся нормы. Смысл подготовки юриста не в том, чтобы он выучил наизусть и в деталях действующие сегодня нормы. Вряд ли это понадобится ему через десять лет в профессиональной деятельности, для которой большая часть этих норм будет не нужна. Но ему важно понимать структурную взаимосвязь норм, термины, которыми они оперируют, способы, которыми пользуются для фиксации норм и их согласования друг с другом. Нормы права могут меняться от росчерка пера законодателя. Но в них и немало таких элементов, которые не могут быть произвольно изменены, поскольку они теснейшим образом связаны с нашей цивилизацией и нашим образом мыслей. Законодатель не может воздействовать на эти элементы, точно так же как на наш язык или нашу манеру размышлять.

В работах американского юриста Р. Паунда показана значимость этих элементов, стоящих за нормами права. Именно на них основано представление об историческом постоянстве национального права, независимо от тех модификаций, которые претерпевали нормы. Наличие этих элементов дает основание говорить о праве как о науке и делает возможным юридическое образование. 16. Группировка правовых систем в семьи. Различия между правом разных стран значительно уменьшаются, если исходить не из содержания их конкретных норм, а из более постоянных элементов, используемых для создания, толкования, оценки норм. Сами нормы могут быть бесконечно разнообразными, но способы их выработки, систематизации, толкования показывают наличие некоторых типов, которых не так уж и много. Поэтому возможна группировка правовых систем в семьи, подобно тому как это делают и другие науки, оставляя в стороне второстепенные различия и выделяя семьи, как, например, в лингвистике — романские, славянские, семитские языки, в религии — христианство, ислам и т.д., в естественных науках — млекопитающие, пресмыкающиеся, птицы, земноводные и т.д.

Точно так же возможна и группировка правовых систем современности в несколько видов, но отсутствует единое мнение о том, каким путем должна быть проведена эта группировка и какие «семьи права» мы признаем в итоге. Одни стремятся провести классификацию, исходя из концептуальных структур правовых систем или иерархии различных источников права. Другие считают, что классификация не может основываться на второстепенных технических свойствах, и выдвигают на первый план тип общества, которое стремятся создать с помощью права, или место права в рамках данного социального строя.

На споры такого рода потрачено много чернил, но большого смысла в них нет. Понятию «правовая семья» не соответствует какая-то биологическая реальность, оно используется лишь в дидактических целях, чтобы выявить сходства и различия систем действующего права. При таком подходе каждая из классификаций имеет свое достоинство. Все зависит от того, что хотят изучить, и от основных поставленных целей. Нельзя прибегнуть к одной и той же классификации и тогда, когда изучение идет в общемировом масштабе, и тогда, когда оно ограничено европейскими рамками. Когда вещи рассматривают с юридических позиций, они выглядят по-иному, чем при социологическом подходе. Различными окажутся классификации и в зависимости от того, берется за основу частное или публичное право.

В соответствии со сказанным выше мы отказывается от полемики с авторами, предложившими свои классификации. Мы подходим к проблеме прагматически и ограничимся тем, что кратко подчеркнем существенные признаки, которые позволяют вьщелить в современном мире три главные группы правовых систем: рома-но-германскую правовую семью, семью общего права и семью социалистического права.

Похоже, правда, что социалистическая правовая семья сходит со сцены, хотя сегодня, на рубеже 90Lx годов, трудно предсказать дальнейший ход событий. Тем не менее семьдесят лет социализма несомненно скажутся на том новом праве, к которому придут бывшие социалистические страны.

Как ни значимы эти семьи и как ни широка сфера их распространения, ими не ограничен весь современный юридический мир. Наряду с установками, которые выражают эти семьи, или в сочетании с этими установками во многих странах господствуют другие подходы к организации жизни общества. Мы укажем на некоторые принципы, предопределяющие эти иные подходы.

Жак Маритен

Права человека и естественный закон (1942) [290]

ЕСТЕСТВЕННОЕ ПРАВО

(...) Чтобы философским образом обсудить вопрос прав человеческого существа, чему и посвящено настоящее эссе, необходимо вначале рассмотреть вопрос: что называют естественным правом? Есть люди, представляющие, что естественное право - это изобретение Американской Независимости и Французской революции. Реакционеры всех категорий много сделали для распространения этой глупости; к несчастью, они нашли союзников для дискредитации идеи естественного права: с одной стороны, в пессимизме некоторых религиозных мыслителей лютеранской и ян-сенистской традиций, с другой — у большинства современных юристов (особенно среди представителей позитивистской школы). По правде говоря, обрушиваясь на ложную идею естественного права и уничтожая ее, они уничтожают только фантом, вышедший из нескольких плохих учебников.

Идея естественного права унаследована из христианской и из классической идеи. Она восходит не к философии XVIII века, который ее более или менее деформировал, но к Гроцию, а до него - к Франсуа Суаресу и Франсуа Витория; далее - к святому Фоме Аквинскому; далее - к святому Августину и Отцам Церкви и к святому Павлу; далее - к Цицерону, к стоикам, к великим моралистам античности и к ее великим поэтам, - Софоклу, в частности. Антигона - вот неизменная героиня естественного права, которое древние называли неписаными законами, и это название лучше всего ему соответствует.

Не имея времени обсуждать нелепости (время, которое очень умные философы всегда находят для блистательной защиты), я полагаю, что вы допускаете, что есть человеческая природа и что эта человеческая природа - одна и та же у всех людей. Я полагаю, вы допускаете, что человек есть существо, одаренное разумом, в силу этого он действует, понимая то, что совершает, и таким образом, может сам принимать решения для достижения целей, которые он преследует. С другой стороны, имея природу, устроенную таким определенным образом, человек, очевидно, имеет цели, которые отвечают его естественной конституции, - одни и те же для всех, - как, например, все рояли, каким бы не был их особенный тип и независимо от места, в котором они находятся, имеют цель — производить звуки, которые были бы правильными. Если они не производят правильных звуков, тогда они плохие, их нужно перенастроить или освободиться от них, как ничего не стоящих. Но так как человек одарен разумом и сам определяет для себя цели, то ему необходимо согласовывать себя с целями, продиктованными его природными потребностями. Это означает, что существует, в силу самой человеческой природы, указание или положение, которое человеческий разум может открыть и в соответствии с которым человеческая воля должна действовать, чтобы быть в согласии с необходимыми целями человеческого существа. Этот неписаный закон или естественное право есть не что иное, как именно это.

(...) Само собой разумеется, что достаточно верить в человеческую природу и в свободу человеческого существа для того, чтобы убедиться, что есть неписаный закон, чтобы узнать, что естественное право есть такая же реальная вещь в моральном порядке, как и законы роста и старения в порядке физическом.

Закон [естественный] и его понимание — вещи разные. Человек, который не понимает закона (хотя это непонимание и не проистекает из какой-либо ошибки), не несет ответственности перед законом. А знание того, что закон существует, отнюдь не означает понимания этого закона. Говорят, он вписан в сердце человеческое. Да, но в таких глубинах спрятан, как спрятано от нас наше собственное сердце. Это метафора сама явилась причиной ущерба, приведя к представлению о естественном законе как коде, находящемся в сознании каждого, который каждому нужно только раскрыть, и естественно, что люди должны иметь его одинаковое понимание.

Естественный закон не есть писаный закон. Люди понимают его более или менее по-разному, различны степени его понимания, - здесь риск ошибки такой же, как и во всяком другом месте. Единственное практическое понимание, которым естественно и неизбежно обладают все люди сообща: нужно делать добро и избегать зла. Это есть преамбула и принцип естественного закона, но это не есть сам естественный закон. Естественный закон — совокупность вещей, которые делать нужно и которые делать не нужно, которые вытекают из него необходимым образом и только из факта, что человек есть человек, исключая всякое другое рассмотрение. Всякие ошибки и всякие аберрации, возможные в определение этих вещей, доказывают только то, что наше зрение слабо и что бесчисленные случайности могут испортить наше суждение. Монтень насмешливо заметил, что инцест и мелкая кража рассматривались некоторыми народами как добродетельные действия, Паскаль был возмущен этим, мы возмущаемся жестокостью, доносами на родителей, ложью в интересах партии, убийством стариков и больных, которые рассматривались как добродетельные действия юными людьми, воспитанными в соответствии с нацистским методами. Все это не является доказательствами против естественного закона, как ошибка в сложении - не доказательство против арифметики, или заблуждения примитивных людей, считающих звезды отверстиями в шатре, который закрывает мир, - не доказательство против астрономии.

Естественный закон есть неписаный закон. Понимание того, что человек мало-помалу взрослел вместе с прогрессом морального сознания, вначале было сумеречным. Этнологи сообщают, что в некоторых племенных структурах и внутри проснувшейся магии оно [сознание] уже примитивно сформировано. Это только доказывает, что идея естественного закона, вначале погруженная в ритуалы и мифологию, дифференцировалась позднее, одновременно с идеей самой природы; понимание же того, что люди имели неписаный закон, претерпело множество форм и различных состояний, о чем некоторые философы и теологи не имели представления. Понимание, что наше собственное моральное сознание имеет этот закон, является, без сомнения, еще несовершенным и, возможно, что это понимание будет развиваться и уточняться, пока

Іменний покажчик

Августин Аврелій (354-430) — християнський теолог і церковний діяч, один з основоположників патристики, прозваний «Блаженний». Автор праць «Про град Божий; «Сповідь», «Про свободу волі» та ін. Висунуті ним положення увійшли до складу середньовічних концепцій теократії, активно використовувались при обгрунтуванні верховенства церковної влади над світською. 94-97, 106, 107, 109, 903 с

Аврелій Марк (121-180) — імператор Римської імперії (161-180), мислитель. У своїх творах розвивав уявлення про «державу з рівним для усіх законом, що управляється згідно з рівністю і рівноправ'ям усіх, і царство, що вище за все шанує свободу підданих». Правління А. вважалось у римській історичній традиції «золотим віком», а сам імператор — ідеальним правителем. 75-78 с.

Аквінський Фома (1225 або 1226-1274) — християнський мислитель Середньовіччя. Походив з Аквіно (Італія). Університетську освіту одержав в Парижі і Кельні. Ставши магістром теології, викладав в ун-тах Парижа, Риму, Неаполя та ін. міст, був радником папського престолу з питань богослов'я. Його головні твори — «Сумма теології», «Сумма філософії» та ін. містять доктрину природи, права, держави, яка вже у XIV ст. стала пануючою в схоластиці. У 1879 р. томізм (від латин, імені Фома) було оголошено офіційною доктриною Римської католицької церкви. 102-111, 884, 893 с

Андрузький Георгій Львович (1827-?) — укр. мислитель і політ, діяч. Вчився на юр. ф-ті Київ, ун-ту. Член Кирило-Мефодіївського т-ва. Після його розгрому був засланний до Казані, а потім — Петрозаводська. За написання проекту «Конституції Республіки» був знову засланий на Соловки, згодом — до Архангельська. У 1857 р. повернувся в Україну, служив у Полтавській судовій палаті. 646-652 с

Арістотель (384-322 pp. до н. є.) — визначний давньогрецьк. філософ, наставник О. Македонського, викладач платонівської академії, засновник афінського лікею. Автор широко відомих творів в античному, а потім і у всьому світі «Політика», «Афінська Політія», «Нікомахова етика» та ін. 52-61, 108, 114, 115, 177, 181, 182,297,698,868 с.

Бабеф Гракх (Франсуа Ноель) (1760-1797) — франц. мислитель, керівник руху рівних; виступав за продовження революції для утвердження повної рівності. Його правові погляди відображені в документах «Змова в ім'я рівності», а також в газеті «Трибун народу». Б. і його прибічники обґрунтовували ідею рев. диктатури і всезагальної зрівняльності. 291-295 с

Бакунін Михайло Олександрович (1814-1876)—рос. революціонер, один з ідеологів анархізму. Брав участь у фр. революції 1848-1849 pp., засновник «Міжнародного альянсу соціал-демократії» (1868). Автор праць «Федерализм, социализм, антитеологизм», «Государственность и анархия» та ін. 588-594 с.

Беккаріа Чезаре (1738-1794) — іт. гуманіст, юрист і публіцист, доктор права, автор добре відомої сучасникам праці «Про злочини і покарання» (1764 p.). Поклав початок новому, «просвітницько-гуманістичному» напрямку кримінального права і процесу. 268-280 с

Бентам Ієремія (1748-1832) — англ. юрист, філософ, економіст, засновник школи утилітаризму в теорії права (від лат. utilitas — користь). В одній з найважливіших своїх праць «Вступ до засад моральності й законодавства» (1789) проголосив принцип корисності основним збудником людської діяльності. 450-456, 558 с

Боден Жан (1530-1596) — франц. історик і політ, мислитель, юрист і держ. діяч. Поборник ідей сильної королівської влади і віротерпимості, розробник теорії державного суверенітету. Головні твори — «Метод легкого пізнання історії» (1566), «Шість книг про державу» (1572), «Театр природи» (1594). 159-162, 712 с.

Будда (санскрит, букв. — Просвітлений) (Сиддхартха Гаутама) (565-479 pp. до н. є.) — засновник однієї з світ, релігій, який утверджував морально-духовну рівність усіх людей, моральное самоудосконалення людини, розумної її поведінки і пізнання у відповідності з природним законом (дхармою). 14-18 с.

Вебер Макс (1864-1920) — нім. соціолог, історик, економіст і юрист, видний громадсько-політичний діяч. Розробляв проблеми праворозуміння і методологію правових досліджень, вивчення історії права, госп., порівняльного правознавства, аналізував право і політику, виступав з критикою політичних і правових теорій. Осн. твори: «Аграрна історія стародавнього світу», «Соціологія права», «Національна держава і народногосподарська політика». 849-853 с

Виговський Іван Остапович (7-1864) — гетьман України (1657-1658 pp.). Один з авторів «Гадяцького трактату» — проекту союзу трьох держав — Речі Посполитої, Вел. кн. Литовського, Вел. кн. Руського. Прихильник зближення України з Польщею. 316-321, 761 с

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) — укр. письменник і драматург, громадсько-політичний діяч. Один із засновників УСДРП, голова уряду Укр. Центр. Ради, один з авторів Універсалів УЦР, проекту Конституції УНР. З 1920 р. жив у еміграції. 756-760 с

Вишенський Іван (після 1545 — після 1621) — укр. мислитель, теолог і просвітник, полеміст. Прожив майже 40 років на Афоні у монастирі. Автор творів «Обличеніе диавола миродержца», «Послание до всех обще в Лядской земле живущих» та Ін., об'єднаних в його «Книжці». Виступав проти католицтва, Берестейської унії, захищав «народ руський», викривав держ. і сусп. порядки в Речі Посполитій. 305-311 с

Вольтер (Франсуа Марі Аруе) (1694-1778) — франц. письменник і філософ епохи Просвітництва. У творах «Філософські листи», «Думки про суспільство», «Думки про державне управління» та ін. утверджував ідеї свободи, рівноправ'я, правосуддя, законності, критикував феод, право, абсолютизм, пропагував теорію «освіченого абсолютизму». 241-247 с

Гай (Gajus) — знаменитий римськ. юрист II ст. Найвідомішими його працями стали «Інституції» (instituire — навчати) — підручник рим. права в 4-х кн. У роботі розглядаються всі рівні римської правової системи — цивільне, преторське, «право народів», яке Г. ще ототожнював з природним правом. Значна частина «Інституцій» лягла в основу Інституцій Юсти-ніана. 78-80 с

Гамільтон Олександр (1755-1804) — амер. мислитель і держ. діяч. Один з розробників Конституції США, лідер партії федералістів, міністр фінансів в уряді Дж. Вашингтона. Виступав за розширення президентської і вик. влади, встановлення системи стримок і противаг між різними гілками влади, за констит. контроль Верх. Судом США. 384-390 с.

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770-1831) — визначн. нім. філософ і правознавець. У працях «Конституція Німеччини», «Філософія права» та ін. розглядав право як частину філ-фії, обґрунтовував ідею «розумної держави», захищав констит. монархію. Право тлумачив як свободу (ідея права), як ступінь і форму свободи (особливе право) і право як закон (по-зит. право). 409-435, 558, 564 с

Геракліт (Ефеський) (554-483 pp. до н. є.) — давньогрецьк. філософ, один із основоположників діалектики. Розробляв питання політики (полісного життя). За політ, поглядами — прибічник аристократії («влади кращих, знаючих»). Від його творів збереглись лише фрагменти у працях античних авторів. 29-30, 771 с. •

Гессен Володимир Матвійович (1868-1920) — правознавець, випускник Новоросійського (Одеського) ун-ту, його приват-доцент, з 1910 р. — професор. Член партії к.-д., депутат II Держ. думи. Розробляв проблеми держ. права, конст. держави, теорії правової держави, послідовно захищав ідею природного права. Осн. праці: «Возрождение естественного права», «О правовом государстве» та ін. 717-725 с

Гоббс Томас (1588-1679) — англ. філософ, теоретик природ, права. На основі його ідей розробляв теорію права і держави, обґрунтовував правову модель громадянського суспільства, яке охороняє авторитарна влада. Розглядав державу як гарант миру і реалізації природ, законів. Осн. праці: «Філософське начало вчення про громадянина», «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної і цивільної». 216-230, 296, 557 с

Грозний Іван IV Васильович (1530-1584) — вел. князь, аз 1547 р.— перший рос. цар. Політико-правові погляди відобразились у листуванні з А. Курбським та в посланнях до інших осіб. Прагнув до посилення самодержавства, абсол. влади і центр, держави, жорстоко розправлявся з дійсн. і удаваними противниками, наполягав на надзаконності статусу царя 334-337,341с.

Гроций Гуго де Гроот (1583-1645) — голл. юрист, держ. діяч, письменник, один із засновників доктрини природи, і міжнарод. права, автор більше 90 творів. В 11 років став студентом Лейденського ун-ту, в 15 — доктором права. Знаменитий трактат «Про право війни і миру» витримав кілька видань за життя автора, а в 1627 р. був внесений католицькою церквою до «Списку заборонених книг». 173-187, 350, 581 с

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) — видати, укр. історик, автор багатотомної «Історії України-Руси», інших істор. та публіц. творів. Закінчив істор.-філолог, фак-т Київського ун-ту. Доктор, проф. Голова Укр. Центр. Ради, перший Президент України. Один з головних розробників проектів федер. устрою Росії, Конституції УНР. Належав до партії УПСР, що позначилось на його політичних поглядах 741, 745-756 с

Гуго Густав (1784-1844) — нім. юрист, засновник т. зв. істор. школи права, проф. Геттінгенського ун-ту. Доводив односторонність природи, права, а право і державу тлумачив як результат буття конкрет. народів, залежного від клімат., етнічн., політичних та інших факторів. Порівнював право з мовою як частиною істор. культури даного народу. Осн. твори: «Підручник з курсу цивілістики», «Підручник природного права як філософії позитивного права» та ін. 437-441, 498 с

Давід Рене (1906-1990) — франц. вчений, визнаний спеціаліст в галузі порівняльн. правознавства. У повоєнний період до 1970 р. очолював кафедру порівняльн. права Паризького ун-ту, став одним із засновників Міжнародного фак-ту порівн. правознавства (Страсбург). Праця Д. «Основні правові системи сучасності» видана в багатьох країнах світу і має один з найвищих рейтингів у сучасній юр. літературі. 899-902 с

Даль Роберт (1915 р.н.) —амер. політолог, один з основоположників теорії плюралістичної демократії. Осн. твори: «Вступ до теорії демократії», «Політична опозиція в західних демократіях», «Ділеми плюралістичної демократії». 893-898 с

Демокріт (бл. 460 — 370 pp. до н. є.) — давньогрец. філософ, автор численних творів з філ-фії, мат-ки, фізики, поезії, від яких збереглись лише фрагменти у працях його наступників. Віддавав перевагу демократії, вихваляв аристократів духу і знань. 30-32 с

Десницький Семен Юхимович (1740-1789) — відомий правознавець і соціолог XVIII ст., основоположник рос. науки права. Народився в Ніжині, вчився у Петерб. дух. академії, ун-ті в Глазго (Англія), де йому було присвоєно вічний степінь доктора права. Автор проекту реформ держ. і правових установ в Росії, теорії поділу влади, організації органів місцевого самоврядування. Походження держави пояснював походженням і розвитком власності. Осн. твори: «Слово о прямом и ближайшем способе к научению юриспруденции», «Юридическое рассуждение о пользе знания отечественного законоискуства...», «Представление о учреждении законодательной, судительной и наказательной власти в Российской империи». 368-380 с.

Джефферсон Томас (1743-1826) — амер. просвітник, автор проекту Декларації незалежності США. Президент США (1801-1809). Прибічник демократії і респ. принципів в організації і діяльності держави. Його теорія республіканізму тісно пов'язана з вченням про природні права людини і громадянина. 381-384 с

Донцов Дмитро Іванович (1883-1973) — укр. критик, публіцист, політ, діяч, ідеолог націоналізму. Розробляв програму політ, сепаратизму для України. Найвищим ідеалом нації вважав егалітарну демократію. Реалізацію нац. ідеї пов'язував з «вольовим» нац-мом, абсолютизував роль сили, насилля і панування для нації. Осн. твори: «Дух нашої давнини», «Націоналізм» та ін. 769-776 с

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) — видати, укр. мислитель, історик і публіцист. Заінчив Київський ун-т, захистив дис. з історії. Звільнений за просвіти, й рев. діяльність з Київ, ун-ту, виїхав за кордон, де випускав часопис «Громада», видав укр. літ-ру, поширював с.-д. видання. Автор проекту констит. перетворень в Росії, де на першому місці — політ, і особисті права людини, самоврядування. 653-659,748, 761, 770 с

ДювержеМоріс(1917 р. н.) — франц. соціолог, політолог, юрист. Доктор права, проф. Сорбонни, ун-тів Тель-Авіва, Женеви, Нью-Йорка. Осн. дослідження в галузі політичної теорії: «Політичні партії», «Соціологія політики: елементи політичної науки», «Політичні інститути й конституційне право». 821-832 с

Дюгі Леон (1859-1928) — франц. юрист, соціолог і теоретик права. У своєму вченні про право виступав проти індивідуаліст, доктрини і «старого» розуміння природи, права, заперечував ідеї рівності і поняття прав особистості. Розвивав теорію солідаризму, вважав норму солідарності вище за позитивне право. Виступав за солідарність класів, їх федерацію, організованих у синдикати. Осн. твори: «Суспільство, особистість і держава», «Трактат про конституційне право». 821-832 с

Дюркгейм Еміль (1858-1917) — франц. соціолог-позитивіст, засновник франц. соціолог, школи. Вніс помітний внесок в юр. соціологію, її методологію, понятійний апарат. В основі його теорії поділу праці лежить поняття «суспільна солідарність». Як соціолог проаналізував фундам. поняття кримінального права. Осн. твори: «Про розподіл суспільної праці», «Метод соціології» та ін. 816-821 с

Енгельс Фрідріх (1820-1895) — нім. мислитель, один з основоположників марксизму. Держава і право розглядались ним як надбудовні явища відносно ек. базису сусп. Іст.-політ. і держ.-правові питання виклав у працях «Походження сім'ї, приватної власності і держави», «Анти-Дюрінг» та ін., а також у спільних з Марксом творах. 555, 568-574, 777, 778, 812 с.

Ерліх Євген (1862-1922) — укр. і австр. правознавець, один з осно-воп. юр. соціології. Доктор права, декан, а потім ректор Чернівецького унту (1901-1914). Автор концепції «живого права», створюваного суспільними союзами і рішеннями суддів. Осн. твори: «Про пробіли в праві», «Основи соціології права», «Юридична логіка». 872-877 с

ЄллінекГеорг(1855-1911) — нім. юрист, проф. Віденського, Базельсь-кого й Гейдельберзського ун-тів, класик науки держ. права. Розробляв теорію самообмеження держави, зокрема, створюваним ним правом і низкою норм міжнар. права. Виступав проти посягання на суб'єктивні права — одноосібні чи колективні, розглядав право як частину моралі, як етичний мінімум. Осн. твори: «Загальне вчення про державу», «Соціально-етичне значення права, неправди і покарання». 485-495, 720 с

Заточник Данило (можливо, псевдонім) (ХНст.) —давньоруськ. мислитель. У «Слові» і «Молінні» розробляв традиційне уявлення про верховного правителя, його злих і добрих порадників, необхідність «царської грози», обмеження прерогатив місцевих феодалів. 132-134 с

Ієрінг Рудольф фон (1818-1892) — нім. юрист, автор концепції «юриспруденції інтересів». У 1842-1892 pp. — гіроф. права в ун-тах Базеля, Рос-тока, Кіля, Гессена, Відня, Геттінгена. Його відносять до представників соціологічної школи права. Право розглядав як діючий правопорядок, обумовлений соціальними цілями і інтересами, як «юридично захищений інтерес». Осн. твори: «Мета в праві», «Боротьба за право». 495-513, 877, 878 с

Іларіон (XI ст.) — перший руський митрополит часів Ярослава Мудрого, автор першого політ, трактат)' «Слово про Закон і Благодать». У трактаті порушено кілька гострих політ, і юр. проблем: співвідношення закону, істини і благодаті; роль закону — правди в реалізації верховної влади, правовий статус верх, влади, її цілі і завдання; принципи зовн. політики. 120-127 с

Кальвін Жан (1509-1564) — франц. і швейц. ідеолог Реформації, засновник нового реформ, віровчення, кальвіністської церкви. У своїй головній праці «Настанова в християнській вірі» виклав погляди на різні проблеми релігії, церкви, сусп-ва, держави. Головним для нього були функції будь-якої влади по захисту Слова Божого й утвердження владою моральних норм в людських справах. 155-158 с

Кампанелла Томмазо Джовані Доменіко (1568-1639) — іт. мислитель, письменник і поет, ідеолог раннього соц-му. У творі «Місто Сонця» зобразив життя уявного міста, де публічна влада належить вченим, всі жителі працюють і володіють речами на колект. засадах. Закони і правосуддя тут прості і справедливі. 168-172 с

Кант Іммануїл (1724-1804) — визначн. нім. філософ, правознавець, родоначальник нім. класич. філософії й лібералізму, проф. Кенігсберзького ун-ту (1770-1796). Його правова теорія заснована на ідеях свободно! волі, правової рівності і свободи людей, на моральному законі («категоричному імперативі»), що предписує бачити в людині не засіб, а мету. К. глибоко обгрунтовано ідеї правової держави, можливого вічного миру. Осн. твори: «Критика чистого розуму», «Метафізика нравів». 391-409, 496, 841 с

Карамзін Микола Михайлович (1766-1826) — рос. історик, один з родоначальників консервативної ідеології. На поч. XIX ст. різко виступив проти ліберальних реформ. Єдино можливим для Росії державно-правовим ладом вважав Самодержавство, висловлювався проти звільнення від кріпацтва селян, але за обмеження влади поміщиків. У той же час надавав значення правовим формам реалізації влади. Осн. твір: «История государства Российского» (т. 1-12). 610-615 с.

Кельзен Ганс (1881-1973) — австр. юрист, засновник правового нормативізму. У 1917-1940 pp. — проф. Віденського, Кельнського, Женевського ун-тів, з 1942 p. — Каліфорнійського ун-ту. Прагнув розробити істинно наукову юриспруденцію («чисте вчення про право»), предметом вивчення якої було б позитивне право. Правознавство розглядав як нормативну соціальну науку. Осн. твір — «Чисте вчення про право». 833-845 с

Кістяківський Богдан Олександрович (1868-1920) — укр. і рос. юрист, публіцист. З 1906 р. викладав у московських вузах, з 1917 р. — проф. кафедри держ. права Київського ун-ту. Розвивав теорію правової держави, визнавав і відстоював невідчужувані права і свободи людини гр-на, виступав за ліберальні правові цінності. Осн. твори: «Право як соціальне явище», «Проблеми і завдання соціально-наукового пізнання», «Соціальні науки і право». 710, 725-740 с

Ковалевський Максим Максимович (1851-1916) — укр. і рос. історик, правознавець, соціолог, етнограф. Після закінчення Харківського унту (1872 р.) завершив освіту в Берліні, Парижі, Відні і Лондоні. З 1878 р. — проф. Московського, а потім Петербурзького ун-тів. Був депутатом І Держ. думи, членом Держ. Ради. У працях широко використовував по-рівняльно-істор. метод, вивчав історію і стан звичаєвого права у різних

народів, розвиток народоправства. Осн. твори: «Походження сучасної демократії» (т. 1-4), «Від прямого народоправства до представницького і від патріархальної монархії до парламентаризму» (т. 1-3), «Соціологія» (т. 1-2) та ін. 683-688 с.

Козельський Яків Павлович (1729-1795) — укр. просвітник, філософ. Служив у Сенаті (1766-1773). Виступав проти кріпацтва і абсол., розвивав ідеї справед. права. Критикував теорію освіченого абсолютизму, симпатизував респуб. формі правління. Розрізняв право і закон, дав їх класифікацію. Осн. твір — «Философические предложения». 349-358 с.

Констан де Ребек Бенжамен Анрі (1767-1830) — франц. політ, діяч, письменник і публіцист, ідеолог франц. лібералізму. Закінчив Едінбурзь-кий ун-тет. У 1799-1802 pp. був чл. законод. Трибуналу, згодом — палати депутатів. Розробляючи проблему забезпечення свободи, ввів її нове поняття як особистої свободи, гарантом якої є політ, свобода. Обґрунтував переваги королівської монархії, необхідність розподілу в ній шести конституційних влад. Осн. твори: «Про свободу у древніх в її порівнянні із свободою у сучасних людей», «Курс конституційної політики». 478-485 с

Конт Огюст (1798-1857) — франц. філософ і соціолог, один з основоположників позитивізму. Вперше ввів у науковий обіг термін «соціологія». Був учнем і секретарем А. Сен-Сімона. Розробив проект нового облаштування суспільства — «соціократії». Осн. твори: «Дух позитивної філософії» (т. 1 -6), «Система позитивної філософії або Трактат по соціології». 456-463 с

Конфуцій (551-479 pp. до н. є.) — давньокит. мислитель, засновник релігії конф-нства. Центр, поняттями вчення К. є гуманність, етичний закон, доброчинність. Держ. влада повинна користуватись довірою народу. К. розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави. Держ.-пра-вові та етичні погляди мислителя викладено в кн. «Лунь юй» («Бесіди й висловлювання»). 20-23 с

Костомаров Микола Іванович (1817-1885) — укр. історик, публіцист. Закінчив Харківський ун-т. З 1846 р. — проф. Київського, а в 1859-1862 pp. — Петербурзького ун-тів. Один з організаторів Кир.-Меф. т-ва. Пропагував ідею слов'янської федерації. Автор багатотом. праці «Исторические монографии». 644-646 с.

Котляревський Сергій Олександрович (1873-1940) — укр. і рос. юрист, публіцист. Проф. Московського, Петроградського ун-тів. Один із засновників партії к.-д., деп. І Держ. думи. Розробляв теорію правової держави, констит. Осн. твори: «Конституционное государство. Опыт политико-морфологического обзора», «Правовое государство и внешняя политика». 688-698 с.

Крижаним Юрій (бл. 1618-1683) — хорват, і рос. мислитель. Одержав богосл. освіту в Загребі, Болоньї, Римі. У 1659 р. поступив на службу до рос. царя. У своїй правовій концепції відштовхувався від теорії божеств, походження верхов, влади, кращою формою правління вважав «совершенное самовладство». Пропонував впорядкування судової системи, заперечував кріпацтво. Осн. твір — «Политические думы». 338-342 с.

Крозьє Мішель (1922 р. н.) — франц. соціолог, письменник. Був консультантом франц. уряду, викл. в ун-тах Стенфорда, Каліфорнії. Розробляв

теоретичні проблеми модернізації держави і суспільства, питання політології. Автор праць «Бюрократичний феномен», «Криза демократії» та ін. 889-893 с

Курбський Андрій Михайлович (1528-1583) — рос. політ, діяч, публіцист. Народився в Україні. Високих посад при цар. дворі домігся вдалою воєводською службою. У 1563 р. втік з Росії. Був прибічником ідеї станово-представницької монархії. Критикував політ, режим Івана IV. Політико-правов. тематиці присвяченні послання рос. царю і особливо «История о Великом князе Московском». 337-338 с.

Лао-Цзи (VI ст. до н. е.) — давньокит. мислитель, один з основоположників даосизму. У творі «Дао де цзин» («Канон про дао і де») трактував дао як природну закономірність і правильний шлях, а соц.-політ. нерівність, лиха в державі — як наслідок відступів від дао. Закликав до природної простоти в держ. і соціальн. житті, сформулював принцип державного життя — недіяння. 18-20 с.

Левеллін Карл Нікерсон (1893-1962) — америк. юрист, один з провідних предст. реалістичної школи права США. Одержав освіту і викладав в Йєльському, а потім (1924 р.) у Колумбійському ун-тах. У 1930 р. видав книгу «Судові рішення і матеріали зі справ про купівлю-продаж.» За Л. право — це те, що фактично робиться судами і держ. чиновниками у сфері правозастосування. 886-889 с

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924) — рос. політ, діяч, один із співзасновників марксизму-ленінізму, Радян. держави і КПРС, лідер рос. і міжнар. комун, руху. Юрид. освіту одержав у Петербургзькому ун-ті (1891). Розвинув марке, вчення про право і державу як надбудовчі явища. Розглядав диктатуру пр-ту як новий тип демократії, однією з форм якої є Радян. влада. Вважав, що держава і право при комунізмі відімруть. Політи-ко-правові погляди відображені в багатьох творах, зокрема, «Держава і революція», «Пролетарська революція і ренегат Каутський» та jh. 746, 758, 769, 777-790, 795,796,797,798,799 с.

Липинський В'ячеслав (Вацлав) Казимирович (1882-1931) — укр. мислитель і політ, діяч, історик і публіцист, розробник класокр. теорії держави («трудової монархії»). Освіту одержав у Краківському, Женевському ун-тах, Сільськогосп. академії. Один з орг-рів УДХП (1917 р.) Осн. твори: «Шляхта на Україні», «Україна на переломі)*, «Листи до братів-хліборобів». 760-769 с

Лільберн Джон (бл. 1615-1657) — англ. політ, діяч, публіцист, керівник і ідеолог левеллерів під час англ. бурж. революції. У своїх памфлетах обґр-вував основні ідеї левеллерів («зрівнювателів») — верховенство народу і обмеження парлам. влади осн. законами країни. Природне право тлумачив як природжене право англійців (свобода слова, совісті, друку, петицій, рівність усіх перед законом, право на приватну власність). Осн. твори: «Захист природженого права Англії», «Угода вільного народу Англії» та ін. 205-209 с

ЛоккДжон (1632-1704) — англ. філософ і політ, мислитель, один з ос-новополож. лібералізму. Навчався в Оксфордському ун-ті, де одержав ступінь бакалавра, а потім магістра. У творах «Дослід про людське розуміння» і «Два трактати про правління», спираючись на теорію природи, права і теорію сусп. договору, висунув і обгрунтував ідею природи, прав людини (свобода, рівність, власність), а також теорію поділу влади. 231-240, 296 с

Лютер Мартін (1483-1546) — нім. мислитель, засновник бюргерської Реформації, нім. протестантизму (лютеранської церкви). Освіту одержав в Ерфуртському ун-ті, де готувався стати юристом, але захопився богослов'ям. Доктор богослов'я, проф. Віттенберзького ун-ту. У численних працях («Про свободу християнина», «Про світську владу. В якій мірі їй слід підкорятись» та ін.) він у полеміці з Папою Римським відстоював свободу думки і совісті. Вважав природне право основою порядку в державі, законодавства. 144-152,Л 54 с

Мазепа Іван Степанович (1644-1709) — гетьман України (1687-1709). Прагнув і спробував домогтись самостійності України (під протекторатом Швеції), відродження укр. державності на чолі з єдиноуправителем — гетьманом. Політ, погляди М. перебували під впливом політ, теорії Н. Макіа-веллі. 321-324, 743, 745, 761 с

Макіавеллі Нікколо (1469-1527) — італ. історик і політ, мислитель, широко обізнаний у питаннях права, знавець античної історії і філософ, літ-ри. Понад 10 років служив секретарем канцелярії Флорентійської республіки. Після перевороту Л. Медичі у засланні написав твори «Государ», «Розмірковування про першу декаду Тіта Лівія» та ін. Стійкість або хисткість тієї чи іншої держ. системи тісно пов'язував з характером законів, з мистецтвом політики, соц.-псих. станом суспільства. Вперше ввів у політ, теорію поняття «держава» (stato) 135-144, 614, 690, 708 с.

Марат Жан Поль (1743-1793) — один з вождів Вел. франц. революції, вчений і публіцист. Вивчав медицину, природи., політ, і філософ, науки в Бордо і Парижі. Політ.-правові погляди М. зазнали ідейного впливу Ж. Ж-. Руссо і Ш. Монтеск'є. Розробляв важливі політ.-правові проблеми: неприйнятність для народу деспот, правління; прав і свобод людини і громадянина; сформулював важливі констит. принципи, але допускав застосування рев. терору. Ъсн. твори: «Кайдани рабства», «Проект Декларації прав людини і громадянина з наступним планом справедливої, мудрої і вільної Конституції». 280-286 с

Марітен Жак (1882-1973) — франц. релігійний філософ, представник неотомізму. Освіту одержав в Сорбонні, згодом проф. ряду європ. і амер. ун-тів. Права людини розглядаються М. як права, що коріняться в природному законі. Філософія прав людини, розвинута франц. філософом, — одне з джерел Загальної декларації прав людини (1948 р.). Осн. твори: «Права людини і природний закон», «Людина і держава». 902-905 с

Маркс Карл (1818-1883) — нім. мислитель, економіст і публіцист, засновник вчення, згодом названого його іменем. Держ. і право розглядав як надбудову над ек. базисом, які завжди виражають волю і інтереси економічно й політично пануючого класу. Встановив істор. типи державності — рабовласн., феодальної й капітал-ної. Обгрунтував ідею дик-ри прол-ту, двох фаз комунізму, коли відпаде потреба в праві і державі. Вважав право засобом захисту інтересів пануючого класу. Осн. твори: «Німецька ідеологія», «Маніфест Комуністичної партії» (разом з Ф. Енгельсом), «Капітал» та ін. 555-568, 573-574, 769^ 778, 779, 780, 782, 784, 812. с

Мед і сон Джеймс (1751-1836) — амер. мислитель і держ. діяч. Один з розробників Конституції США, автор серії статей «Федераліст». Формулював і обґрунтовував принцип федералізму як конституційний принцип, розробляв механізм захисту самої конституції як реалізацію принципу поділу влади. 382, 384, 386, 387, 388 с

Мілль Джон Стюарт (1806-1873) — англ. філософ і економіст, один з класиків англ. лібералізму. Сформулював важливі принципи суспільства — утилітаризму, альтруїзму, свободи індивіда, обопільного самозахисту, визначив межі свободи, інтересів і відповідальності особистості, сусп-ва і держави. Осн. твори: «Про свободу», «Представницьке правління» та ін. 467-478 с

Мільтон Джон (1608-1674) — англ. поет і публіцист, прибічник інде-пендентів (радик. пуритан) у період рев-ції 1640-1649 pp. Закінчив Кембр-іджський ун-т. Всю силу свого таланту спрямував на обґрунтування прав і свобод народу, передусім — дух. свободи, свободи совісті і думки як природних прав людини. Осн. твори: «Про свободу друку», «Трактат про цивільну владу в духовних справах». 204-205 с

Міхновський Микола Іванович (1873-1924) — укр. громад, і політ, діяч, адвокат. Освіту одержав у Київському ун-ті. Автор праць «Самостійна Україна», «Десять заповідей» та ін. Один з піонерів укр. «самостійників-державників», ідеолог укр. націоналізму, відстоював концепцію «Україна — для українців», доктрину укр. етніч. державності. 741-746 с

Могила Петро Симеонович (1596(?)-1647) — київський митрополит (з 1632 p.). Одержав освіту у Львівській братській школі, ун-тах Польщі і Франції. Активно відстоював інтереси правосл. церкви, ідею єднання слов'янських народів, їх просвіти. Автор понад 20 творів полеміч., теологіч., філософ, змісту. 311-313 с

Мономах Володимир (1053-1125) — великийкнязькиївський(з 1113), онук Ярослава Мудрого. У своєму «Повчанні» дітям заповідав моральну відповідальність великокн. влади за її реалізацію, «правду»(законність), милосердя і правосуддя, заперечував право на смертну кару, наголошував на приоритеті світської влади в державі. 128-132 с

Монтеск'є Шарль Луї (1689-1755) — франц. просвітник, філософ, правознавець. Самост. вивчав юриспруденцію, став головою парламенту Бордо (суд. установи, 1716 р.), членом Франц. академії. Політ, ідеали М. викладені в його творах «Персидські листи», «Про дух законів», де вивчав різні форми і принципи держ. правління. Обгрунтував необхідність поділу влади на законод., викон. і судову — концепція, яка залишається головним принципом констит. розвитку багатьох країн світу. 247-258, 356, 367, 581, 612, 717-718, 723-724, 868 с.

Мор Томас (1478-1535) — англ. гуманіст, політ, діяч. Навчався в Оксфордському ун-ті, займався адвокат, практикою. Згодом став членом парламенту, лорд-канцлером. У 1516 р. видав латиною книгу «Утопія», яка принесла йому світову відомість. Книга написана на захист політ, програми гуманістів, їх уявлень про «республіку вчених». Автор заперечував приватну власність, пропагував соціаліст, принципи суспільної організації. 163-168 с

Моска Гаетано (1858-1941) — іт. політолог, один з основоположників елітології. Проф. Туринського і Римського ун-тів. Розвивав концепцію правлячого (політичного) класу. Осн. твори: «Основи політичної науки»(2 т.), «Правлячий клас». 866-872 с

Муравйов Микита Михайлович (1796-1843) — дворян, революціонер-декабрист. Навчався на математ. ф-ті Московського ун-ту, з початком Вітчизняної війни 1812 р. служив у діючий армії. Свої політичні і правові погляди М. найбільш повно і послідовно виклав в трьох проектах Конституції. Світогляд М. засновується на теорії природного права і договірного походження держави. Форма правління в проекті представлена констит. монархією з поділом влади, демокр. режимом, скасуванням кріпацтва тощо. 615-626 с

Мюнцер Томас (бл. 1489-1525) — один з видних поборників радикальної Реформації в Німеччині. Вчився в ун-тах Лейпціга, Франкфурта-на-Одері, став проповідником. У 1524-1525 pp. очолив селянське повстання в Тюрінгії. Пророкував близький божий суд і перехід верхов, влади до народу. 152-155 с

Нестор (дати народж. і смерті невідомі) — давньорус. письменник і літописець др. пол. XI — поч. XII ст. Ігумен Києво-Печерського монастиря. До нас дійшли його твори «Читання про князів Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія». Історики вважають його укладачем літопису «Повість времен-них літ», де відображені діяння князів, небезпека міжусобиць, вихваляється роль «правди» (закону), легітимність влади в держ. житті. 116-120 с

Ніцше Фрідріх Вільгельм (1844-1900) — нім. філософ, представник ірраціоналізму й волюнтаризму, засновник «філософії життя». Навчався в Боннському і Лейпцігському ун-тах на фак-ті класичної філології. Проф. Базельського ун-ту (до 1879 p.). Держ.-правові ідеї викладено безсистемно, часто — суперечливо, з поєднанням природно-правової теорії і теорії насильства. Вихваляв право війни і переможця, аристокр.-кастовий правопорядок, філософію «зверхлюдини». 521-527, 771с.

Новгородцев Павло Іванович (1866-1924) — укр. і рос. юристі філософ. Проф. Московського ун-ту і Московського вищого комерційного інституту. Член партії к-д. Депутат І Держ. думи. Надавав важливого значення ролі природного права в розвитку суспільства як морального критерію для діючого позитивного права в конструкції правової держави. В ній бачив втілення суспільного ідеалу. Осн. твори: «Про суспільний ідеал», «Лекції з історії філософії права». 708-712 с

Оріховський-Роксолан Станіслав (1513-1556) — укр. і польськ. публіцист, історик, філософ-гуманіст. Освіту одержав у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському і Болонському ун-тах. Сучасники називали його «русинським Демосфеном», «сучасним Цицероном». Розвивав теорію природного права, концепцію договір, походження держави. Вважав, що право захищає свободу, закон — душа і розум держави. Обґрунтовував необхідність, задовго до Ш. Монтеск'є, чіткого поділу влади в державі. Осн. твори: «Про природне право», «Відступництво Риму» та ін. 296-305 с

Орлик Пилип Степанович (1672-1742) — укр. держ. і політ, діяч, гетьман України. Закінчив Києво-Могилянську академію. Саратник І. Мазепи. Прибічник союзу України з Швецією, розриву з Росією, який розглядав з позиції природного права народу. Його проект Конституції Війська Запорізького (офіц. самоназва Укр. козацької держави) чітко визначає джерела суверенітету, характер публічної влади з її поділом, механізмами, широку соціальну програму тощо. 324-333, 761 с

Остін Джон (1790-1859) — англ. юрист, один із співзасновників позитив, школи права. Після закінчення ун-ту займався адвокат, практикою, викладав курс правових вчень. Найвідоміша праця О. «Визначення галузі юриспруденції» визначала право як різновид повелінь, фактично ототожнювала право із законодавством, уявлення про юридичні повноваження з політ, владою. 464-467, 837 с

Оуен Роберт (1771-1858) — англ. мислитель, прибічник комуніст, ладу. Був фабрикантом і управляючим одного з найкрупніших текстильних підприємств Англії. Склав ряд проектів організації комун, заснованих на загальній власності і рівності, спільній праці. Вважав, що лише комуніст, лад відповідає розуму і природі людини. 543-548 с.

Павел Юлій (Paulus) — визначний римськ. юрист III ст. Залишив понад 300 книг з питань' права, головним чином коментарі з важливими тео-рет. узагальненнями. 80-83 с

Падуанський Марсилій (бл. 1275-1343) — іт. мислитель Середньовіччя, автор кількох юрид. і політ, трактатів. Освіту одержав у Падуанському і Паризькому ун-тах, магістр мистецтв. Славу йому приніс трактат «Захисник миру» із системним аналізом держави і світської влади, юр. понять. Розробляючи тему «народного суверенітету», поширив його на верх, владу, церкву і закони. Автор формули Legislator Humana («народ-законодавець»). 111-115 с.

Парето Вільфредо (1848-1923) — іт. соціолог і політеконом. У своїй тритомній праці «Трактат із загальної соціології» дав визначення еліти, дослідив проблему рівноваги в суспільстві, виділивши дві страти населення — правлячу і не правлячу еліту, довівши важливість їх циркуляції та інфільтрації (проникнення). 853-856 с

Паунд Роско (1870-1964) — амер. правознавець, ботанік, педагог, один з теоретиків школи «соціологічної юриспруденції», ініціатор судової реформи в США. Вивчав право в Гарвардському ун-ті, був деканом юр. факту. Спираючись на праці Р. Ієрінга, Є. Ерліхатасоціологів-співвітчизників, відстоював необхідність відображення правом соціальних цінностей, виконання правом функції згладжування й примирення суперечливих інтересів. 877-882, 891 с

Пестель Павло Іванович (1793-1826) — рос. дворян, революціонер, декабрист. Освіту одержав у Пажеському корпусі. Організатор і голова Південного т-ва дек-стів, для якого і написав «Руську Правду» — констит. проект перетворень у Росії. Формою правління повинна стати президент, республіка з поділом влади. Виступав прихильником унітарного устрою Росії. її політ, режим передбачався демократ., з повнотою політ, і громад, свобод. 627-638 с

Петражицький Лев Йосипович (1867-1931) — укр., рос. і польськ. юрист, теоретик права. Закінчив Київський ун-т, завідував кафедрою філософії права в Петербурзькому ун-ті, з 1918 р. — кафедрою соціології права Варшавського ун-ту. У своїх працях розвивав психолог, теорію права, доводив, що його джерелом є емоції людини — етично-моральні і правові. Виділяв множинність систем права. Вважав, що держава служить праву. Осн. твори: «Нариси філософії права»; «Про мотиви людських вчинків», «Теорія права і держави у зв'язку з теорією моральності». 699-707 с

Платон (427-347 pp. до н. є.) — визначний мислитель античного світу, учень Сократа. В діалогах «Держава» і «Закони» першим виклав договірну концепцію походження держави, дав типологію форм держави, змалював дві моделі ідеальної держави, одна з яких нагадує тоталітарну. Значним є внесок П. в розробку правових понять рівності і справедливості, у вчення про владу закону, теорію законодавства тощо. 38-52, 176, 186, 698 с.

Полібій (бл. 205-128 pp. до н. є.) — визначний давньогрецький історик, політ, діяч. Автор знаменитої «Загальної історії» в 40 кн. Виявив істор. підхід до питань держави і права, довів істор. закономірність зміни держ. форм, переваги змішаної форми правління з повноваженнями «трьох влад», як у римській державі, — влади консулів, сенату і народу. 61-68, 868 с