IX варварство і цивілізація

Ми підійшли тепер до порога цивілізації. Вона починається новим кроком вперед у поділі праці. На нижчому ступені (дикості — Уклад.) виробляли тільки безпосередньо для власного споживання; акти обміну, що провадилися зрідка, були поодинокі і охоплювали тільки випадкові лишки. На середньому ступені варварства у пастуших народів ми уже бачимо в худобі таке майно, яке за певної величини стада регулярно дає деякий надлишок проти власної потреби; одночасно ми бачимо також поділ праці між пастушими народами і відсталими племенами, які не мають стад, отже, два різні, що стоять один поряд одного, ступені виробництва і, значить, умови для регулярного обміну. На вищому ступені варварства відбувається дальший поділ праці між землеробством і ремеслом, отже, виробництво дедалі зростаючої частини продуктів праці безпосередньо для обміну, тим самим перетворення обміну між окремими виробниками в життєву необхідність для суспільства. Цивілізація зміцнює і посилює всі ці виниклі до неї види поділу праці, особливо через загострення протилежності між містом і селом (причому економічно панувати може місто над селом, як це було за стародавніх часів, або ж село над містом, як це було в середні віки), і додає до цього третій, властивий тільки їй, поділ праці вирішальної ваги — створює клас, який займається уже не виробництвом, а тільки обміном продуктів, а саме купців. Досі причини утворення класів зв'язані були ще виключно з виробництвом... Тут уперше появляється клас, який, не беручи ніякої участі у виробництві, захоплює загалом і в цілому керівництво виробництвом і економічно підпорядковує собі виробників, стає неминучим посередником між кожними двома виробниками і експлуатує їх обох.

Так разом з розширенням торгівлі, разом з грішми і лихварством, земельною власністю і іпотекою швидко відбувалася концентрація і централізація багатств у руках нечисленного класу, а поряд з цим зростало зубожіння мас і збільшувалась маса бідняків....

... Первісна природно виросла демократія перетворилася в ненависну аристократію.— Нарешті, родовий лад виріс із суспільства, що не знало ніяких внутрішніх протилежностей, і був пристосований тільки до нього. Він не мав ніяких інших засобів примусу, крім фомадської думки. Тут же виникло суспільство, яке в силу всіх своїх економічних умов життя повинно було розколотися на вільних і рабів, на експлуататорів-багачів і експлуатованих бідняків,—суспільство, яке не тільки не могло знову примирити ці протилежності, а повинно було все більше загострювати їх. Таке суспільство могло існувати тільки в безупинній відкритій боротьбі між цими класами або ж під пануванням третьої сили, яка, нібито стоячи над класами, що ведуть між собою боротьбу, придушувала їх відкриті сутички і допускала класову боротьбу щонайбільше тільки в економічній галузі, в так званій законній формі. Родовий лад віджив свій вік. Він був зруйнований поділом праці та його наслідком — розколом суспільства на класи. Він був замінений державою....

Отже, держава аж ніяк не являє собою сили, ззовні нав'язаної суспільству. Держава не є також «дійсність моральної ідеї», «образ і дійсність розуму», як твердить Гегель. Держава є продукт суспільства на певному ступені розвитку; держава є визнання, що це суспільство заплуталося в нерозв'язну суперечність з самим собою, розкололося на непримиримі протилежності, позбутись яких воно не в силі. А щоб ці протилежності, класи з суперечливими економічними інтересами, не пожерли один одного і суспільства в даремній боротьбі, для цього стала необхідною сила, яка стоїть, видимо, над суспільством, сила, яка б стримувала зіткнення, держала його в межах «порядку». І ця сила, яка виникла з суспільства, але ставить себе над ним і все більше й більше відчужує себе від нього, є держава.

В порівнянні з старою родовою організацією держава відзначається, по-перше, розділенням підданих держави за територіальними поділами.

Територія лишилась, але люди стали рухливими. Через те за вихідний пункт було взято територіальний поділ, і громадянам надали можливість здійснювати свої громадські права і обов'язки там, де вони оселялися, безвідносно до роду і племені. Така організація фомадян за місцем проживання є загальноприйнятою в усіх державах. Тому вона нам здається природною; але ми бачили, яка потрібна була уперта й тривала боротьба, поки вона могла утвердитися в Афінах і Римі на місце старої організації за родами.

Друга відмітна риса — встановлення публічної влади, яка вже не збігається безпосередньо з населенням, що організує само себе як збройна сила. Ця особлива публічна влада необхідна тому, що самодіюча збройна організація населення зробилась неможливою відколи суспільство розкололось на класи. Народне військо афінсь-кої демократії було аристократичною публічною владою, спрямованою проти рабів, і тримало їх у покорі; але для того, щоб тримати в покорі також і громадян, стала необхідною... жандармерія. Ця публічна влада існує в кожній державі. Вона складається не тільки з озброєних людей, але й з речових придатків, тюрем і примусових установ всякого роду, які були невідомі родовому устроєві суспільства. Вона може бути зовсім незначною, майже непомітною в суспільствах з ще нерозвинутими класовими протилежностями і в далеких областях, як це спостерігається іноді подекуди в Сполучених Штатах Америки. Публічна влада посилюється в міру того, як загострюються класові суперечності в державі, і в міру того, як держави, що мають стосунки між собою, стають більшими і густіше населеними. Погляньте хоч би на теперішню Європу, в якій класова боротьба і конкуренція завоювань роздули публічну владу до такої висоти, що вона загрожує поглинути все суспільство і навіть державу.

Для утримання цієї публічної влади потрібні внески фомадян — податки. Вони були зовсім невідомі родовому суспільству. Але ми тепер їх знаємо досить добре. З розвитком цивілізації навіть і податків не досить; держава видає векселі на майбутнє, робить борги, державні борги. І про це старенька Європа може повідати чимало.

Наділені публічною владою і правом стягання податків, чиновники стають, як органи суспільства, над суспільством. Вільної, добровільної поваги, з якою ставились до органів родового суспільства, їм уже не досить, навіть коли б вони могли завоювати її; носії влади, яка відчужує себе від суспільства, вони повинні здобувати повагу до себе за допомогою виняткових законів, в силу яких вони здобувають особливу святість і недоторканність. Найнікчемніший поліцейський службовець цивілізованої держави має більше «авторитету», ніж усі органи родового суспільства, разом узяті; але най-могутніший монарх і найвидатніший державний діяч або полководець епохи цивілізації міг би позаздрити тій не з-під палки здобутій і безперечній повазі, з якою ставляться до найскромнішого родового старійшини. Останній стоїть посеред суспільства, тоді як перші змушені намагатись удавати з себе щось поза ним і над ним.

Тому що держава виникла з потреби тримати в узді протилежність класів; тому що вона в той же час виникла в самих сутичках цих класів, то вона, за загальним правилом, є державою най-могутнішого, економічно пануючого класу, який за допомогою держави стає також політично пануючим класом і здобуває таким чином нові засоби для придушення і експлуатації пригнобленого класу. Так, антична держава була, насамперед, державою рабовласників для придушення рабів, феодальна держава — органом дворянства для придушення кріпаків і залежних селян, а сучасна представницька держава є знаряддя експлуатації найманої праці капіталом.

Крім того, в більшості відомих в історії держав права громадянам надаються відповідно до їх майнового стану, і цим прямо заявляється, що держава — це організація імущого класу для захисту його від неімущого. Так було уже в Афінах і Римі з їх поділом на категорії за майном. Так було і в середньовічній феодальній державі, де ступінь політичного впливу визначався розмірами землеволодіння. Це знаходить вияв і у виборчому цензі сучасних представницьких держав. Однак це політичне визнання відмінностей у майновому стані зовсім не є істотним. Навпаки, воно характеризує нижчий ступінь державного розвитку. Вища форма держави, демократична республіка, що стає за наших сучасних суспільних умов все більше і більше неминучою необхідністю і являє собою форму держави, в якій тільки й може бути доведена до кінця остання рішуча боротьба між пролетаріатом і буржуазією,— ця демократична республіка офіціально нічого не знає про відмінності за багатством. При ній багатство користується своєю владою посередньо, але зате тим певніше: з одного боку, у формі прямого підкупу чиновників — класичним зразком є Америка,— з другого боку, у формі союзу між урядом і біржею....

Нарешті, імущий клас панує безпосередньо за допомогою загального виборчого права. Доти, поки пригноблений клас — отже, в даному разі пролетаріат — ще не дозрів для визволення самого себе, він у більшості своїй визнаватиме існуючий суспільний порядок за єдино можливий і політично йтиме у хвості класу капіталістів, становитиме його крайнє ліве крило. Але, в міру того, як він дозріває для свого самовизволення, він конституюється у власну партію, обирає своїх власних представників, а не представників капіталістів. Загальне виборче право — показник зрілості робітничого класу. Дати більше воно не може і ніколи не дасть у теперішній державі; але й цього досить. У той день, коли термометр загального виборчого права показуватиме точку кипіння у робітників, вони, як і капіталісти, знатимуть, що робити.

Отже, держава існує не одвічно. Були суспільства, які обходились без неї, які уявлення не мали про державу і державну владу. На певному ступені економічного розвитку, ступені, який необхідно зв'язаний був з розколом суспільства на класи, держава стала внаслідок цього розколу необхідністю. Ми наближаємось тепер швидкими кроками до такого ступеня розвитку виробництва, на якому існування цих класів не тільки перестало бути необхідністю, але стає прямою перешкодою виробництву. Класи зникнуть так само неминуче, як неминуче вони в минулому виникли. Із зникненням класів неминуче зникне держава. Суспільство, яке по-новому організує виробництво на основі вільної і рівної асоціації виробників, відправить усю державну машину туди, де їй буде тоді справжнє місце: в музей старовини, поруч з прядкою і з бронзовою сокирою....

Карл Маркс (1877) [194]

... З багатьох важливих відкриттів, якими Маркс вписав своє ім'я в історію науки, ми можемо спинитися тут тільки на двох. Першим з них є зроблений ним переворот в усьому розумінні всесвітньої історії. В основі всіх попередніх поглядів на історію лежало уявлення, що причину всіх історичних змін слід шукати кінець кінцем у мінливих ідеях лкудей і що з усіх історичних змін найважливішими, визначаючими всю історію, є політичні. Але звідки з'являються у людей ідеї і які рушійні причини політичних змін — над цим не задумувались.

А Маркс довів, що вся попередня історія людства є історія боротьби класів, що в усій різноманітній і складній політичній боротьбі мова йшла завжди саме про суспільне і політичне панування тих чи інших класів суспільства, про збереження панування з боку старих класів, про досягнення панування з боку нових класів, що підносяться. Але внаслідок чого виникають і існують ці класи? Внаслідок наявних щоразу матеріальних, чисто фізично відчуваних умов, при яких суспільство в кожну дану епоху виробляє і обмінює «необхідні засоби існування.

Для соціалістичного світогляду це нове розуміння історії було надзвичайно важливе. Воно довело, що вся історія і понині йде шляхом антагонізму і боротьби класів, що завжди існували пануючі і підлеглі, експлуатуючі і експлуатовані класи і що величезна більшість людства завжди була приречена на сувору працю і нужденне існування.

Друге важливе відкриття Маркса полягає в остаточному виясненні відношення між капіталом і працею, інакше кажучи, в розкритті того, яким чином всередині сучасного суспільства, при існуючому капіталістичному способі виробництва відбувається експлуатація робітника капіталістом.

Було доведено, що збагачення сучасних капіталістів не в меншій мірі, ніж це було у рабовласників або феодалів, які експлуатували кріпосну працю, відбувається за допомогою привласнення чужої неоплаченої праці і що всі ці форми експлуатації відрізняються одна від одної лише тим способом, яким ця неоплачена праця привласнюється. Але тим самим у імущих класів був вибитий з-під ніг останній грунт для лицемірних фраз, ніби в сучасному суспільному ладі панують право і справедливість, рівність прав і обов'язків і загальна гармонія інтересів, і сучасне буржуазне суспільство було викрите не в меншій мірі, ніж попередні, викрите як грандіозний заклад для експлуатації величезної більшості народу незначною меншістю, яка весь час скорочується.

На цих двох важливих підвалинах ґрунтується сучасний науковий соціалізм.