РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 15 страница

Основні твори: "Димитрій, митрополит Ростовський "Книга житій святих". У 4 частинах (1695-1716); "Димитрій, митрополит Ростовський. Зібрання різних повчальних слів та інших творів". У 6 томах (1786).

ТУРБОТА — специфічно людський вид активності, що полягає у забезпеченні виконання запланових дій, досягнення визначеної мети, створенні й підтримці умов, що сприяють бажаному розвиткові подій. Турбота є атрибутивною ознакою цілеспрямованої діяльності людини і виявом її свободи. В турботі встановлюється внутрішня, усвідомлена причетність людини до світу, поєднуються часові модуси її існування: минуле, теперішнє і майбутнє. В стоїцизмі (наприклад, у моралістиці Сенеки) розвивалося уявлення, що турбота веде людину шляхом добра і морального самовдосконалення, шляхом реалізації її можливостей і свободи. У сучасній філософії розвинуту концепцію турботи створив Гайдеггер, розуміючи турботу як структуру цілісного людського буття, яка складається з трьох моментів: "буття у світі", "буття при внутрішньосвітовому сущому", "забігання наперед". В єдності цих трьох моментів розкривається "часовість" людського буття ("закинутість" у світ — минуле, "розпад" самості —теперішнє, "екзистенційність" — майбутнє). (Н. Хамітов)

ТЬОННІС Фердинанд (1855, Ріп, поблизу Олденсворта — 1936) — німецький соціолог, історик філософії, один із фундаторів соціології в Німеччині, один із засновників Німецького соціологічного товариствава та його президент (1909-1933). Від 1909 року — екстраординарний професор, а з 1913 року до своєї вимушеної відставки нацистами в 1933 році —ординарний професор Кільського університету. Тьонніс, зазнавши значного впливу філософії Гоббса, Шопенгауера, Гартмана та Маркса, здійснює одну з перших спроб побудувати систему "чистих" категорій соціології, які б уможливлювали дослідження суспільства та його змін. У найвідомішій своїй праці він вперше виокремлює відповідну понятійну пару форм соціальності — спільноту та суспільство, які до нього вживалися здебільшого як синоніми, і перетворює їх на фундаментальні поняття німецької соціології, принаймні на етапі становлення її як теоретичної дисципліни. Спільнотою позначаються соціальні відносини, які формуються органічно й ґрунтуються на довірі, пов'язаній з інтеграцією "самості" в безпосередні стосунки (родина, громада) на основі спільних цінностей, а суспільство визначається раціональними відносинами, пов'язаними з міркуваннями корисності (інтересами), які регулюються формально-правовими категоріями (гроші, договір тощо). Тьонніс вважає, що в підґрунті відповідних форм соціального зв'язку міститься воля, яка своєю чергою поділяється на два типи. Перший тип волі, що конституює спільноту, пов'язаний з емоційними, афективними потягами і називається сутнісною, інстинктивною волею; другий тип, завдяки якому конституюється суспільство, визначається раціональною, або "вибірковою", волею, яка характеризує свободне самовизначення індивіда. В історичному поступі відносини спільноти поступаються відносинам суспільства, чим позначається процес переходу від традиційного до модерного суспільства. Такий підхід дістав подальшого розвитку в відповідній дихотомії понять: "оспільнотнення" та "осуспільнення" Вебера, "механічної" та "органічної" солідарності Дюркгейма, "системної" та "соціальної" інтеграції Габермаса, якими описується процес модернізації західного суспільства.

Основні твори: "Спільнота та суспільство" (1887); "Критика громадської думки" (1922); "Поступ та соціальний розвиток: Концепції філософії історії" (1926).

ТЬЮРІНГ Алан Матісон (1912, Лондон — 1954) — англійський математик і логік. Закінчив Кембриджський університет (1935). Захистив докторську дисертацію (1938) "Система логіки, заснована на порядкових чисельниках", в якій зробив спробу спроектувати універсальну обчислювальну машину з великими логічними можливостями. У роки Другої світової війни Тьюрінг намагався втілити в життя деякі свої ідеї щодо універсальної машини. У післявоєнні роки Тьюрінг брав участь у створенні перших комп'ютерів. У 1951 році були проведені експериментальні випробування комп'ютера, ряд властивостей якого відповідали його гіпотетичній універсальній машині. У ці ж роки Тьюрінг зацікавився проблематикою штучного інтелекту і навіть створив тест, за яким, на його думку, можна було встановити — чи вміє машина мислити. Найбільш вагомим результатом Тьюрінга як вченого стала теорія універсальної обчислювальної машини. Ідея Тьюрінга отримала свій подальший розвиток у створенні сучасної комп'ютерної техніки. Окрім того, ця теорія мала велике значення для з'ясування проблеми вирішеності логічної теорії, тобто можливості існування алгоритму розв'язання відповідного класу задач за конечну кількість кроків.

Основні твори: "Чи може машина мислити?" (1950).

Наукові розробки — в галузі логіки, методології і філософії науки; логічна концепція категоріальної структури "річ — властивість — відношення", специфічна версія загальної теорії систем, теорія достовірного логічного виводу за аналогією тощо.

Основні твори: "Річ, властивість і відношення" (1963); "Системний підхід і загальна теорія систем" (1978); "Основи практичної логіки з задачами і вправами" (1997); "Системні аспекти філософського знання" (2000).

УКЛАД СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ — цілісна система певного типу відносин між людьми в процесі суспільного матеріального виробництва, яка утворює його суспільну форму. Соціально-економічний лад того чи того суспільства може включати в себе як один, так і кілька укладів соціально-економічних. В багатоукладному суспільстві один уклад соціально-економічний, як правило, є панівним, основним. Об'єднуючи і підпорядковуючи всі інші, він визначає характер соціально-економічного ладу суспільства загалом, а отже, його історичний тип. Панівний уклад соціально-економічний в процесі суспільних змін може стати другорядним і навпаки другорядний — панівним. Крім того, ті чи інші стосунки, що в них вступають люди в системі суспільного матеріального виробництва, можуть взагалі не утворювати в даному суспільстві цілісного формування, а існувати лише у вигляді більш чи менш істотного додатка до укладу соціально-економічного, утвореного відносинами виробництва іншого типу (наприклад, наймана праця в Стародавній Вавилонії чи античному Римі; рабство (холопи) в Росії тощо). В класичному марксизмі основні уклади соціально-економічні тлумачились як формаційні (первісно-общинний, рабовласницький, феодальний, буржуазний, комуністичний), а неформаційні — як неосновні, що призводило до початково апріорної оцінки багатоукладності суспільства як явища негативного, що підлягає усуненню, та до орієнтації на утвердження єдиного укладу соціально-економічного, "відповідного" даній суспільно-економічній формації. Свідченням теоретичної і практичної вразливості такого підходу є досвід радянського суспільства, де понад семидесятирічна спроба ліквідації існуючих в 20-ті роки поряд із соціалістичним інших укладів соціально-економічних (патріархального, дрібнотоварного та інших).

УЗАГАЛЬНЕННЯ —

1) Розширення обсягу поняття шляхом зменшення конкретизуючих ознак його змісту (абстрагування від специфічних ознак предметів даного виду і збереження загальних ознак, властивих однаковою мірою всім видам даного роду). Наприклад, від вихідного поняття "класична логіка" здійснюється перехід до більш загального поняття "логіка".

2) Перехід від одиничних або часткових суджень до загальних (так зване індуктивне узагальнення): виявляючи деяку спільну ознаку в окремих елементів певного класу, робиться висновок (категоричний при дослідженні всіх елементів цього класу та проблематичний при розгляді класу в неповному обсязі) про притаманність цієї ознаки даному класу в цілому.

3) Виявлення закономірних принципів зв'язку певних явищ чи їх характеристик, на підставі чого можна було б здійснювати експлікацію та прогнозування динаміки всіх окремих феноменів, що знаходяться в області дії даних принципів. Таким чином, узагальнення завжди пов'язане з переходом знання (як окремих думок, так і цілих теорій) на вищий рівень абстракції. Хоча при цьому послаблюється так звана "емпірична наочність" знань, проте завдяки узагальненню розширюється сфера їх застосовності. Граничні загальним поняттям, що відображають універсальні закономірні зв'язки і відношення, які існують в об'єктивній дійсності, є категорії. Узагальнене знання дає змогу глибше відобразити дійсність, проникнути в її сутність. Протилежними узагальненню є конкретизація і специфікація, які виражають перехід від загального до особливого і одиничного (дивись Загальне).(О. Гвоздік)

УЙОМОВ Авенір Іванович (1928, село Порєч'є Івановської області) — український філософ. Закінчив Московський університет. Доктор філософських наук, професор. Від 1964 року працює в Україні — завідуючий кафедрою філософії, професор Одеського університету, завідуючий відділом теорії управління і системного аналізу Одеського відділення інституту проблем ринку і економіко-екологічних досліджень НАНУ. (І. Войченко)

УКРАЇНКА ЛЕСЯ (Косач (Квітка), Лариса Петрівна) (1871, Звягель, Волинь — 1913) — українська поетеса, драматург, прозаїк, публіцист. Чільна постать українського модернізму. Онука українського декабриста Я. Драгоманова, небога М. Драгоманова, дочка однієї з перших українських феміністок Олени Пчілки. У своїх соціально-політичних поглядах Українка Леся виступала як послідовна спадкоємиця родинних ліберально-демократичних традицій. Основний внесок Українка Леся в історію філософської думки здійснено в жанрі філософської драми, уперше розробленому нею в українській літературі. Представлена в її драматургії філософія культури ідейно споріднена з філософією життя Ніцше й Шопенгауера та з європейським інтуїтивізмом кінця XIX — початку XX століття. Історію європейської цивілізації Українка Леся розглядає крізь призму символічної опозиції Античності й християнства — як трагічну поразку органічного, стихійно-творчого вітального першопочатку (найповніше репрезентованого грецькою Античністю) перед лицем дедалі більшої агресії глибоко прагматичного за своєю етикою моністичного світогляду (остаточно інституціалізованого християнством: "Християни убивали дух так, як ні один цезар не вмів убивати"), принципово ворожого творчості й самій безпосередності життя ("Одержима", "У пущі", "В катакомбах", "Адвокат Мартіан", "Руфін і Присцілла"). В такому культурфілософському песимізмі Українка Леся випередила Шпенглерову антитезу культури й цивілізації, оскільки в соціально-філософському плані вказана дихотомія проявляється у неї як боротьба прагматичних імперій, покликаних нівелювати відмінності, проти вільного "духа оргії" підкорених провінцій ("Оргія"), тобто імперіалізм за своєю суттю означає смерть культури як безпосередньо-етичного переживання життя. Останнім притулком культури, відтак, залишається міф ("Лісова пісня"). Фактично стверджуючи в своїй художній практиці пріоритет (попри обережніше постульовану в теорії "доповнюваність") інтуїтивного, "жіночого" пізнання над раціональним, "чоловічим" ("Кассандра"), Українка Леся виступила предтечею феміністичної філософії

культури, піддавши послідовній реверсії традиційні тендерні ролі активного ("сильного") чоловіка і пасивної ("слабкої") жінки ("Камінний господар"). Така реверсія, на думку більшості сучасних дослідників, складає одну з сутнісних характеристик модерністичного світогляду. В Україні цей інтелектуальний переворот, здійснений Українкою Лесею, був оцінений критикою (Веретельником, Агєєвою, Павличко) тільки наприкінці XX століття.

Основні твори: "Повне зібрання творів". У 12 томах (1927-1930); "Зібрання творів". У 12 томах (1975-1979). (О. Забужко)

УКРАЇНОФІЛЬСТВО — літературний рух і напрям суспільної думки в Україні у XIX столітті. Засновниками українофільства були письменники Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, які обстоювали самобутність української мови, літератури, культури та історії. Їхні ідейно-духовні спадкоємці — Головацький, Вагилевич, Максимович — усвідомлювали необхідність захисту української культури від асиміляційної політики російських, австрійських, польських правлячих верств. Розвиваючи ідейні побудови європейського романтизму про самобутність народної культури і цінність народної творчості, вони наголошували особливі достоїнства української культури і народного характеру: красу і поетичність, виняткове багатство фольклору, стародавніх обрядів і традицій, магічно-містичний характер української народної культури і української вдачі. Костомаров у праці "Дві руські народності" підкреслював особливості українського характеру — романтизм, поетичність світогляду, глибоку релігійність, ліризм, панестетизм, потяг до краси. Творчість діячів Кирило-Мефодіївського товариствава у Києві (1845 - 1847) — Костомарова, Шевченка, Куліша (зокрема "Книга буття українського народу") була присвячена осмисленню особливої ролі України в світі взагалі і слов'янському регіоні. Україна і Київ розглядались як центр майбутньої слов'янської федерації. У "Книзі буття" стверджувалося, що Україна, народ якої завжди зберігав особливе стремління до свободи, до християнської правди, була розіп'ята агресивними сусідами, але вона воскресне і стане наріжним каменем слов'янського світу. У програму Кирило-Мефодіївського товариствава входило: звільнення слов'янських народностей з-під влади іноземних держав; їх організація в самобутню федеративну політичну систему, рівноправність усіх слов'янських народів, відміна кріпацтва і станових привілеїв, релігійна свобода і віротерпимість, свобода думки, слова і друку, викладання всіх слов'янських мов і літератур у навчальних закладах всіх слов'янських народів. Наступне покоління українофілів — Драгоманов, Потебня, Антонович — прагнуло до більш глибокого вивчення історичного і сучасного буття українського народу, соціалістичних ідей (Драгоманов). Покоління Франка і Лесі Українки закликало відмовитися від імені українофілів і називатися просто українцями, що символізувало більш послідовне і глибоке зближення інтелігенції з народом. (О. Кіхно)

УМОВИВІД — у традиційній логіці різновид міркування, коли здійснюється перехід, згідно з логічними правилами, від одного або двох висловлювань-засновків до нового висловлювання-висновку. Сучасна логіка має справу із логічними моделями (схемами) умовиводів, які в узагальненому вигляді можна представити, зокрема, як х,,х2,..., у, де х,,хг хп — засновки, а у —висновок. З семантичної точки зору (тобто з точки зору обґрунтування використовуваних синтаксичних засобів) логічна форма умовиводу є доведенням. Умовиводи поділяють на правильні (логічна форма таких умовиводів завжди гарантує отримання істинного висновку, за умови наявності істинних засновків) і неправильні. Якщо умова правильності дотримана, це означає, що між засновками і висновком умовиводу наявне відношення логічного слідування. Зазначимо: для індуктивних умовиводів критерій правильності потребує уточнень з огляду на те, що за їх допомогою здійснюють перехід від достовірного знання до імовірного і, отже, між засновками і висновком таких умовиводів наявне не відношення логічного слідування, а відношення підтвердження. Найпростіші умовиводи представлені у формі простих категоричних силогізмів, дослідження яких здебільшого становило предмет традиційної логіки. Сучасна символічна логіка значно розширює коло досліджень, аналізуючи складніші теоретичні побудови: наукові теорії, які можна розглядати як низку певним чином пов'язаних між собою умовиводів. Умовивід є формою отримання нового знання у значенні, що виведене і зафіксоване у висновках знання, безпосередньо у засновках не наявного; умовиводи мають важливе значення для формування переконань, бо процедури доведення/аргументації та спростування/критики здійснюють здебільшого саме у формі умовиводу (дивись Міркування, Силогізм, Дедукція, Індукція, Вивід, Доведення).

(І. Олексюк)

УНАМУНО Мігель де (1864, Більбао — 1936) — іспанський філософ, письменник. Закінчив факультет філософії та гуманітарних наук Мадридського університету (1884). Від 1890 року обіймав посаду завідуючого кафедрою в Саламанкському університеті; у 1901, 1931, 1934 - 1936 роках — ректор цього університетуту. У 1924-1930 роках перебував в еміграції; в 1931-1933 роках — депутат кортес (іспанського парламенту). На ранньому етапі творчості Унамуно нетривалий час був прихильний до ідей соціалізму і позитивізму. У філософському становленні зазнав переважного впливу К'єркегора, Паскаля, Ніцше, тяжів до екзистенціалізму. У центрі уваги Унамуно — проблема не абстрактної людини чи людства, а конкретної людської особистості "із плоті і крові", що відчайдушно прагне до безсмертя. Не розум, а віра створюють підґрунтя для безсмертя. Згідно з Унамуно, людина перебуває у стані постійної напруги між розумом і вірою, що є джерелом пристрастей, агонії і боротьби "без надії на перемогу"; ця напруга породжує "трагічне відчуття життя". Екзистенційна гострота сприйняття реальності позначилася на тлумаченні Унамуно поняття "слова" не як абстрактного логосу, а як внутрішнього самовиявлення людини "із плоті і крові", акту неповторної індивідуальної самореалізації. Виявляв велике занепокоєння долею іспанської національної мови і культури, прагнув не стільки "європеїзувати Іспанію", як "іспанізувати Європу" у сенсі надання іспанській культурі світового значення.

Основні твори: "Про пуризм" (1895); "Життя Дон Кіхота і Санчо" (1905); "Про трагічне відчуття життя у людей і народів" (1913); "Дзеркало смерті" (1913); "Туман" (1914); "Нариси". У 7 томах (1916-1918); "Істинні арбітри: Іспанія проти Європи" (1925); "Агонія християнства" (1931).

УНІВЕРСАЛИ (від латинського universalis — загальний) — загальні поняття, що позначають роди і види буття. Питання про універсали постало разом із платонівською теорією ідей. Платон вважав, що універсалам відповідають ідеї, які існують до і незалежно від речей. На противагу Платону, Аристотель підкреслював, що загальне є вторинною сутністю, яка реально виявляється тільки в одиничних речах (первинній сутності). Ці два протилежних погляди на природу універсалів Порфирій у своєму "Вступі" до аристотелівських "Категорій" сформулював у вигляді такої проблеми: чи універсали (роди і види) існують у дійсності, чи тільки в мисленні; універсали тілесні чи безтілесні; універсали існують окремо від чуттєвих речей чи в них, нероздільно з ними. У Середні віки намагання дати відповідь на ці питання породило три основних вчення про універсали: крайній реалізм, крайній номіналізм і концептуалізм. З позиції крайнього реалізму, універсали наділялися онтологічним статусом і розглядалися в дусі платонівської традиції як ідеї, що існують "до речей". В XIV столітті реалізм набуває своєї поміркованої форми в доктрині Томи Аквінського, де універсали існують "в речах" (на зразок аристотелівської "форми"). На противагу реалістичній онтологізації універсалів, останні було проголошено суто раціональними конструктами в контексті таких філософських напрямів, як номіналізм, де універсали подавалися лише як імена одиничних предметів (Росцелін, XI-XII століття) та концептуалізм, що розглядає універсали лише як продукт абстрагуючої діяльності розуму, відокремлення загальних властивостей від реальних речей, в результаті чого формується певний концепт (Абеляр, XI — XII століття). У філософії XVII-XVIII століття вчення про універсали знайшло продовження у Мальбраниіа (реалізм), Гоббса, Верклі, Г'юма, Кондильяка (номіналізм), Локка (концептуалізм). У сучасній філософії науки проблема універсалів набуває нової гостроти при теоретико-множинному обґрунтуванні математики та логіки (вже в силу амбівалентності самого поняття "множина": з одного боку, воно відображає очевидно реальну множинність речей, а з іншого — "абстрактну річ", котра не є емпіричним фактом). Найбільш відомі сучасні концепції універсалів Вітгенштайна та Куайна. (Д. Кирик, О. Гвоздік)

УНІВЕРСУМ (від латинського universum — єдина цільність) — світоглядна категорія, що виражає всеохопне буття в його єдності, повноті, самодостатності. Ознака всеохопності полягає в тому, що універсум не зводиться тільки до наявно-матеріального буття, а вміщує усі можливі явища, тобто існуюче і актуально, і потенційно. Універсум — це повнота всього сущого, що розкривається в аспектах дійсного, можливого та вірогідного буття. В такому розумінні категорія універсум почала розроблятися від часів Ренесансу (Бруно, Кузанський), коли була введена ідея безмежного розмаїття існуючого, множинності світів. Оскільки реалізація безконечних потенцій існуючого потребує вічності, то вона була ідентифікована Кузанським з "можливістю-буттям", що не має ні початку, ні кінця. Як потенційна максимальність універсум постає через множину світів. Але актуально він репрезентується для людини в нашому світі, тобто у Всесвіті, що породив соціальну форму руху матерії. Отже, універсум охоплює як стихійно-матеріальне, так і можливість продовження історії природи у формах олюдненої реальності. Універсум не є метасвітом (хоча й інтегрує риси багатьох систем буття), не виступає і як ансамбль світів. Це проекція усіх можливих світів на наш світ відповідно до його здатності репрезентувати універсальні закони буття. Тим самим універсум поєднує максимальну потенційність (множину можливих світів) з максимумом існування (реальністю споглядального Всесвіту). Відповідно його єдність виявляється цілісністю та єдністю нашого світу, через який і розкриваються інші, можливі системи буття. (С. Кримський)

УОСОБЛЕННЯ — в релігійній свідомості — наділення сил і явищ природи, уявлень про надприродне рисами людини. Кожен з образів релігійної фантазії уособлений. Такими є фетиші, тотеми, душі, упирі, відьми, берегині, рожаниці, домовики тощо, а також боги — Зевс, Юпітер, Сварог, Яхве та інші. Уособлення може бути зооморфним і антропоморфним. Воно є наслідком і проявом людиномірності в підході до зовнішнього світу та неелімінованості із створюваних образів суб'єктивних моментів, що вносяться туди в процесі пізнання. Уособлення релігійне відрізняється від художнього передусім вірою в субстанційність уособлюваного образу.

(Б. Лобовик)

УПАНІШАДИ — написані санскритом давньоіндійські релігійно-філософські твори, прозові і віршовані, що завершують Веди. Назва упанішади походить від санскриту кореня засі ("сидіти") і префіксів ира- і пі- ("біля") — пов'язано з перебуванням учня біля вчителя, щоб отримати священне знання. Головні, або Ведичні, упанішади (шруті) складалися у VIII -IV столітті до нашої ери (Брігадараньяка, Чхандог'я, Тайттірія, Айтарейя, Каушитакі, Кена, Катха, Іша, Щветашватара, Мундака, Прашна, Майтрі, Мандук'я); пізні — до XVI століття нашої ери (їх близько 200). Упанішади формулюють філософські проблеми, міркування над якими від давніх часів до сьогодення визначає розвиток індійської думки. Порівняно з попередньою величною традицією, хоча упанішади розвивають її ідеї, особливістю їх є перенесення уваги на внутрішній світ людини. Головною метою є не виконання ритуалу, а осягнення тотожності брагмана — єдиної першооснови, що лежить в основі різноманітних явищ Всесвіту, й атмана — істинної вічної індивідуальної сутності. Лише це осягнення уможливлює звільнення від подальших перероджень, злиття атмана людини з брагманом. (О.Луцишина)

УПРАВЛІННЯ (керування) — функція високоорганізованих систем (соціологічних, біологічних, технічних), що забезпечує їхню структурну цілісність, підтримання заданого режиму діяльності, реалізацію програми досягнення мети. Процеси управління стали предметом систематичного й інтенсивного аналізу з появою кібернетики, яка, абстрагуючись від конкретних особливостей якісно різних видів управління, фіксуючи основну увагу на тому загальному, що притаманне їм усім, за зовнішньою відмінністю процесів Управління розкрило їхню внутрішню сутнісну єдність та встановило ізоморфізм їхніх проявів. Сутність процесу управління становить його інформаційний зміст. Управління — це процес трансформації інформації у дію, тобто процес перетворення її у сигнали, що спрямовують функціювання систем управління, інформаційний підхід до управління, що відзначається таким абстрактним рівнем дослідження, започаткувало вивчення загальних законів управління. Неодмінний атрибут оптимального управління — це процес безперервної циркуляції інформації каналами прямого і зворотного зв'язку між керуючою і керованою системами системи управління. Рівень розвинутості цих каналів не обов'язково має бути однаковим. Загалом процес управління можливий лише у системах з досить розвинутим каналом прямого зв'язку, тоді як зворотного (у відносно простих системах управління) може бути менш розвинутим. З підвищенням ступеня складності системи управляюяча роль цього каналу зростає, а його ємність, як правило, стає більшою за ємність каналу прямого зв'язку. Принцип зворотного зв'язку — універсальний принцип, що діє в усіх системах управління, незалежно від рівня їх організації. Об'єктивна передумова єдиного підходу до різних систем управління — інваріантність структури феномена управління. Системи управління поділяються на ригідно (жорстко) детерміновані (дія керуючої системи однозначно визначає реакцію керованої) і статистично детерміновані (задається широкий діапазон можливих реакцій керованої системи на дію керуючої). Критерієм ефективності управління є міра адаптації керуючої системи до змін зовнішнього середовища, яка забезпечує самоорганізацію, самозбереження системи управління та досягнення мети, або рівень оптимізації заданого параметра керуючої системи. Для забезпечення оптимального режиму управління керуюча система має мати не меншу різноманітність станів, ніж керована (принцип необхідної різноманітності). Головне завдання управління — забезпечення цілеспрямованої дії на керовану систему, тому будь-яке управління —цілеспрямоване. Цілеспрямована дія — це і мета, і результат управління. Мета — передбачення результату, на досягнення якого спрямовується дія. Зворотний зв'язок — той механізм, що враховує і зводить до мінімуму різницю між метою дій та її результатом. Здійснюючи абстрактний підхід до якісно різних систем і процесів управління, кібернетика зіграла вирішальну роль у створенні понятійного апарату для їх опису, розробки ефективних логіко-математичних методів їх дослідження, побудови абстрактної математичної теорії АСУ (сукупності теорій з різним рівнем абстракції). Найпростіші системи управління — інформаційно-кібернетичні, що функціонують відповідно із закладеними в них програмами: жорстко детермінованими, стохастичними, з елементами самоорганізації тощо. Складніші процеси управління властиві біологічним системам, у яких виділяють два рівні управління — організмовий (відтворюється спадково орієнтований на збереження видів, популяцій, біоценозів тощо) і поведінковий (орієнтований на збереження біологічних систем у взаємодії з довкіллям). Найскладнішою, ієрархічно організованою структурою управління відзначаються соціальні системи управління — визначальний атрибут будь-якого суспільства, який притаманний суспільному організмові на усіх рівнях його структурної організації. Соціальне управління — фактор, спрямований на забезпечення життєдіяльності суспільства, його розвитку. Історично у суспільстві склались і взаємодіють два типи механізмів управління: стихійний та свідомий. Увагу філософії феномен управління привертає насамперед у плані аналізу самого поняття "управління" у системі інших понять, вироблених комплексом кібернетичних дисциплін і пов'язаних з ним, та дослідження природи і функцій механізмів управління у різних системах. Особливої актуальності набувають питання, пов'язані з аналізом перспектив комп'ютеризації процесів управління складними системами, передусім питання про її можливі соціальні наслідки в умовах наділення комп'ютерів цільовими функціями. (О. Мороз)

УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОЮ (екологічний менеджмент) — поняття, яке обіймає такі сфери людської діяльності, як раціональне природокористування, або раціональне використання природних ресурсів, а також управління діяльністю в галузі довкілля. Система екологічного менеджменту має бути невід'ємним складником стратегії будь-якого підприємства чи компанії, що має справу із впливами на довкілля. Концепція екологічного менеджменту компанії вперше була застосована в Європі в Нідерландах у 1985 році і згодом набула широкого поширення в компаніях багатьох країн Західної Європи і США. В деяких країнах розроблені національні стандарти екологічного менеджменту. На сучасному етапі екологічний менеджмент визначається також як сфера діяльності, спрямована на охорону природних екосистем. Це визначення екологічного менеджменту прийшло на зміну попередньому розумінню менеджменту як діяльності, пов'язаної здебільшого із використанням природних ресурсів. Сучасне розуміння управління природою вимагає нового осмислення екосистем і біорозмаїття. Збереження біологічного та ландшафтного розмаїття — це лише частина екологічного менеджменту. Спеціалісти в цій галузі повинні не лише володіти багатоаспектними знаннями в галузі природничих наук, а й бачити специфічні проблеми, зумовлені політичним, соціальним та економічним контекстом. Таким чином, управління природою вимагає контекстуального мислення. Воно має розглядатись як еволюційний процес, оскільки екосистемний контекст є розмаїтим, комплексним і динамічним. З огляду на це, виділяють наступні аспекти управління природою: ієрархічний контекст, екологічні межі, екологічна інтегрованість, збір даних, моніторинг, адаптивний менеджмент, міжгалузева (міжвідомча) взаємодія, організаційні зміни, інтегрованість людини в природу та її цінності. (Т. Гардашук)