Біхевіоризм та постбіхевіоризм у розвитку політичної науки

Суть біхевіоріального (від англ. behavoiour — поведінка) підходу в політичній науці полягас в тому, щоб вивчати поведінку людей, їх груп та організацій як суб'єктів політичного життя. Цей підхід прийшов з психології і сформувався під впливом політичної психології. Стосовно психології вживається термін біхевіоризм, який утвердився ще наприкінці XIX — початку XX ст.

Біхевіоріальна парадигма (модель) політичної науки сформувалася вже після Другої світової війни, коли постало питання аналізу природи виникнення тоталітарних режимів у Німеччині, СРСР, необхідність дослідження антиколоніальних рухів у країнах третього світу, створення там нових незалежних держав. Проте вперше ідеї біхевіоріалізму були сформульовані Артуром Бентлі, зокрема, в його праці «Процес управління», опублікованій ще в 1908 р. Біхевіоріальний підхід ставить своїм завданням з'ясувати, чому люди і зацікавлені групи поводяться в політиці так, а не інакше і чому в результаті саме таким чином функціонують і розвиваються в суспільстві ті чи інші політичні процеси і системи.

Прагнучи наукової чіткості та строгості точних наук, політична наука починає займатися виключно пошуком відповіді на питання «як?» і «чому?» Настійна увага до методів, вдосконалення процесів збору і опрацювання даних, накопичення, причому, навіть з лишком, матеріалів і фактів — такі характерні риси цього напряму, у витоків якого на початку XX ст. стояли, крім А. Бентлі, Ч. Меріам, а потім глава американської асоціації політичних наук в 50-ті роки Г. Лассвел та П. Лазарсфелд.

Після Другої світової війни біхевіоризм став по суті головним методологічним напрямом в американській політичній науці, та і в усьому західному світі, усунувши на задній план не тільки традиційний, формально-юридичний (інституціональ-ний), а й інші наявні підходи.

Біхевіоризм, як правило, головну увагу приділяє розгляду та вивченню англо-американської політичної системи і протягом шістдесяти років домінував у політології Північної Америки.

Основне, на що спирається цей підхід, — це збирання та опис фактів такими, якими вони сприймаються безпосередньо свідомістю спостерігача. Лише факти можуть розглядатися як носії якихось значень, тому дослідникам не лишається іншого вибору, ніж ретельно їх аналізувати Розроблення понять може тільки завади-ти розумінню фактів і спрямувати їх на шлях ідеологічних спекуляцій.

Тобто головним завданням біхевіоризму є зведення політології до суспільно-емпіричної науки та звільнення її від абстрактного підходу до фактів.

Наприкінці 60-х років XX ст. американські політологи дійшли висновку про необхідність перегляду деяких положень біхевіоризму. 2—6 серпня 1969 р. в Нью-Йорку відбувся 65-й з'їзд Американської асоціації політичних наук (ААПНУ На з'їзді з доповіддю «Нова революція н політичній науці» виступив президент асоціації Девід Істон, заслужений професор Каліфорнійського університету, автор багатьох праць, які увійшли в золотий фонд політичної науки.

У доповіді Д. Істона йшлося про постбіхевіоризм, про вимоги переглянути деякі положення біхеовіоріального підходу в політичних дослідженнях. Суть постбіхеві-оріальної революції полягає в неприйнятті такого політичного дослідження і вивчення, яке прагне перетворити вивчення політики, політичну науку в більш жорс тку наукову дисципліну, яка базується на методології природничих та точних наук. Постбіхевіоризм має розвивати політичну науку за новими напрямами і не повинен прагнути законсервувати або зруйнувати певні методологічні підходи. Це одночасно і рух як об'єднання різноманітних людей, а також інтелектуальна теорія.

Основні положення постбіхевіоризму сформулював Д. Істон.

1. Зміст дослідження соціальних проблем є важливішим, аніж найбездоганніпіе володіння технікою дослідження.

2. Надмірне захоплення дослідженням лише поведінки призводить до втрати зв'язків з реальністю.

3. Вивчення та розробка цінностей є невід'ємною частиною вивчення політики.

4. Політологи мають бути відповідальними перед суспільством і захищати людські цінності.

5. Знати означає діяти, втручатися в реальне життя.Ці принципи, на думку Д. Істона, відбивають лише основні характерні риси по-стбіхевіоріальної революції.

Теоретичні дослідження біхевіоріалістів, наукові здобутки політичних соціологів — Г. Моски, У. Парето, Р. Міхельса і М. Вебера, позитивістська методологія Д. Х'юма, О. Конта і Г. Спенсера сприяли формуванню в сучасній політичній науці також ортодоксальної парадигми. Постбіхевіоріальна теорія, а також концепції Ге-геля і Маркса в сукупності з принципом історизму лягли в основу протилежної — радикальної парадигми.

Політична антропологія

Її об'єкт — людина, в тій або іншій формі що займається політичною діяльністю. Вона досліджує передумови, умови входження людей в цю сферу соціального життя, її цікавить особовий вимір політичних стосунків, вона прагне встановити “сліди присутності” людини в політиці.

Політична Антропологія - це наука, яка вивчає людину як "політичну тварину", що діє у всіх політичних організмах, узятих у всій їх культурній, історичній і географічній різноманітності. Як конкретна наука з|із| потужним|могутнім| емпіричним базисом, політична антропологія виникла на рубежі 30-40 - х років нашого століття|сторіччя| в рамках|у рамках| швидко розвиваючої африканістики.

Можна послатися, наприклад|приміром|, на роботи британського антрополога А.Гольденвейзера, написані на основі його польових досліджень в Північній Америці а також на праці Р.Лоуї і В.Маклеуда. Спочатку виходячи за рамки африканістики, політична антропологія предметом свого аналізу вважала|лічила| не лише|не тільки| політичне управління в архаїчних суспільствах|товариствах|, повністю або частково ізольованих від світових соціально-економічних зв'язків, але і політичну культуру тих традиційних суспільств|товариств|, які були вже порівняно давно втягнуті в інтернаціональну систему стосунків і схильні до процесу модернізації. У цьому сенсі|змісті| предметом політичної антропології є динаміка інститутів соціального управління у всіх традиційних суспільствах|товариствах|, що переживають процес модернізації: у ісламських, конфуціанських, православних і так далі.

Політична гносеологія

Політична онтологія

Політична праксеологія

Політична психологія

Психологічні моменти характеризують важливі|поважні| сторони політики: механізми політичної активності, спрямованість політичної поведінки, ірраціональність політичного вибору, настрої мас і тому подібне|тощо| Більш того|більше того|, політична ідеологія робить активний вплив на політичні вчинки суб'єктів, лише|тільки| з'єднуючись з|із| психологією людей. Політична психологія, отже, є практична свідомість, ту сукупність духовних утворень, які сприяють виробленню у людини безпосередніх мотивів і установок політичної поведінки. Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичній діяльності групи, то психологія формується в процесі безпосередньої активності громадян, на підставі їх практичної взаємодії між собою і з|із| інститутами влади. Тому у вмісті|змісті| політичної психології домінуючу роль грають плотські|чуттєві| і емоційні|емоціональні| елементи свідомості, які орієнтують її, як правило, на віддзеркалення|відбиття| не стільки перспективних, скільки насущних інтересів людей.

Елементи політичної психології:

— відчуття|почуття| і емоції людей, що створюють певні мотиви їх політичної діяльності;

— індивідуально-психічні| властивості (воля, пам'ять і тому подібне|тощо|);

Таким чином, політичну психологію складають і раціональні, і ірраціональні духовні елементи, тобто в ній з'єднується логіка соціальної взаємодії і логіка інстинктів. При такому поєднанні людина може орієнтуватися в політичному житті, використовуючи не лише|не тільки| придбані|набуті| соціально-психологічні властивості, але і могутні ірраціональні механізми, первинні плотські|чуттєві| реакції (В.П. Пугачов, А.І. Солов'їв).