Книгознавство як соціальний інститут

Соціальний інститут як термін широко застосовується для опису регулярно повторюваних протягом тривалого часу соціальних практик, що санкціоновані та підтримуються з допомогоюсоціальних норм і мають важливе значення в структурі суспільства.

Поняття соціального інституту часто застосовують поряд із поняттями соціальної ролі та соціальної групи. Проте, поняття «соціальний інститут», так само позначаючи усталені зразки поведінки, є, порівняно з поняттям ролі, поняттям вищого порядку, яке включає багато ролей. Деякі науковці проводять межу між соціальним інститутом та соціальною групою лише у кількісному вимірі, оскільки соціальним групам також властиві певні групові моделі поведінки. Проте, група — це, в першу чергу, сукупність індивідів, що взаємодіють між собою, а інститут — система соціальних зв'язків та сукупність соціальних норм, що реалізуються на практиці.

Соціальний інститут — організована система зв'язків та соціальних норм, яка об'єднує важливі суспільні цінності та процедури, які задовольняють основні потреби суспільства. В даному випадку, суспільні цінності — поширені ідеї та цілі, суспільні процедури — стандартизовані зразки поведінки у групових процесах, система соціальних зв'язків — переплетіння ролей та статусів, завдяки яким ця поведінка здійснюється та утримається у визначених межах

Явні функції:

Закріплення та відтворення суспільних відносин.

Інтегруюча функція.

Транслююча функція — передача соціального досвіду.

Комунікативна функція — поширення отриманої в інституті інформації як в межах так і поза межами інституту.

Латентні функції — результати діяльності соціальних інститутів, які виходять за межі безпосередніх цілей людини.

Книгознавство як наука.

Книгознавство, бібліологія — комплекс суміжних, тісно пов'язаних, але відносно самостійних наукових дисциплін суспільного циклу, що вивчають книгу, процеси її створення, розповсюдження та використання, а також галузі культури та народного господарства, що виконують ці процеси.

Завданням нашої статті — представити в загальних рисах сучасний стан бібліології — «книгознавства», тобто науки про книгу. Це слід зробити з двох мотивів. Раз тому, що на Україні ця ділянка, так добре започаткована в 20-их роках, насильно припинена в своєму розвитку московським червоним окупантом, а друге, що досі навіть у вільному світі поняття науки про книгу ще належно не устійнене й існує справжня в цій ділянці знання плутанина, не вважаючи на зростаючу вагу книгознавства. Отже годиться передусім з'ясувати істоту, предмет і межі цієї науки.

Почнемо з її історії. Історичний розвиток науки про книжку можна поділити схематично на три умовні «доби»:

а) Доба «бібліографії», яка поволі перетворилася в загальну теоретичну науку про книгу й панувала на Заході Европи до кінця ХІХ-го віку.

б) Доба бібліотекознавства, яку започаткував своїми теоретичними працями австрійський бібліотекар Айхлер (F. Eich-ler, від 1896 p.). Відтоді почали вважати, що загальною наукою про книгу є «бібліотекознавство », а всілякі інші галузі знання про книгу були йому підпорядковані. Погляд цей задержався подекуди й донині в країнах німецької культури. За приклад можуть бути такі книгознавчі енциклопедії: Hand-buch d. Bibliothekswissenschaft, Hrsg. von Fr. Milkau. B-de 1-ІІІ, Leipzig 1931 sq. або Ceskoslovenske knihovnictvi, Red. Zd. Tobolka.V Praze 1925.

в) Доба бібліології. Третю — сучасну добу в розвитку загальної науки про книгу створили слов'янські країни. Проф. Микола Лисовський своїми викладами в Московському університеті в1913/14 акад. році поклав підвалини новітньої бібліології, або т. зв. «книгознавства». Відтоді вплив його думок поширюється на Польщу (М. Руліковський від 1916 p.), Україну (Ю. Меженко від 1918р.), Чехословаччину (Л. Жівний від1923 р.) та поволі проникає далі на Захід. Книгознавство вважається нині загальною наукою про книгу. Воно розгалужується в цілу мережу, відповідно до гієрархічно йому підпорядкованих бібліологічних дисциплін.

На Україні довший час всевладно панувала традиція «бібліографії". Щойно в 1918 р. Юр. Іванів-Меженко, що скінчив університет у Москві, де був учнем М. Лисовського, започаткував у Києві новітній «книгознавчий» рух. Його співробітни ки (Юр. Ковалевський, М. Куфаев, С. Маслов та інші) й учні та послідовники (Л. Биковський, В. Ігнатієнко, П. Зленко й інші) поширюють на Україні (напр. у Кам'янець-Подільському Університеті, у Львові, а згодом на скитальщині) новітні думки про книгознавство й властиву ролю «бібліографії" та «бібліотекознавства» – цих головних галузей книгознавства (бібліології).

З огляду на велике, сказати б, реформаторське значення, що його мав М. Лисовський у започаткуванні новітнього руху в ділянці бібліології, слід спинитися на його теорії докладніше. Лисовський уперше спробував створити з попередньої мішанини відомостей про книгу (т. зв. «бібліографічних наук») гармонійну й органічну цілість. Використовуючи праці попередників, передусім Ф. Айхлера та А. Ловяґіна, Лисовський подав таке означення книгознавства: «Під книгознавством слід розуміти наукову дисципліну, що обіймає відомості технічні, практичні й теоретичні про книжку в минулому й сучасному та має на меті з'ясування умов повстання, поширення й використовування творів письменництва та друку, а також з'ясування причин і наслідків кількосного стану цих творів за різних обставин» (10). Він згодом скоротив й спростив це складне означення книгознавства, полишаючи той самий зміст. Книгознавство ділить він на три головні частини: 1. Витворення книжки (історія рукописної й друкованої книги, друкарство, видавнича справа тощо), 2. Книгопоширення (книгарство й бібліотекознавство) і 3. Бібліографію (книгоопис). Крім того додав він до цієї систематики ще два менші відділи: 4. Право, що відноситься до книги, і 5. Статистику книг і друку взагалі.

Лисовський уважав, що книгознавство має всі первні справжньої наукової дисципліни: власний предмет вивчення (книгу в широкому розумінні цього слова), межі, обсяг і методу (бібліологічна метода). Він устійнив уперше методологію книгознавства, поставив книгознавство на правильний шлях, поширив обрії цієї ділянки, але не продумав своєї системи до кінця і тому в своїх працях не зміг подекуди встерегтися від деякої неясности чи недороблености.

Про це свідчить складне, занадто академічне означення й недороблена систематика, що не обіймає всіх бібліологічних явищ, особливо — соціологічних, психологічних, педагогічних і т.п.

В цьому напрямі пішов далі, на підставі праць Лисовського, Рубакіна й інших новітніх бібліологів, визначний чеський книгознавець — Ладіслав Й. Жівний (Lad. J. Zivny). Жівний уважає, що книгознавство є просто «наукою про книгу». Під книгою він розуміє взагалі всілякий «графічний документ». Цілість відомостей про книгу і є книгознавство. Подібно до укладу інших наукових ділянок ділить Жівний книгознавство на дві частини: загальну і спеціяльну. Загальна обіймає вступні, теоретичні відомості про книгу (бібліософія), а спеціальна конкретні, спеціальні відомості про книгу. Вона ділиться на низку гіерархічно підпорядкованих спеціяльно-книгознавчих галузей. Їх може бути стільки, скільки взагалі може бути бібліологічних явищ. Кожна галузь спеціяльного книгознавства має знову свою теорію й практику (28).

Книгознавство за Л. Жівним ділиться на:

I. БІБЛІОЛОГІЮ ЗАГАЛЬНУ. Вона становить теоретичну загальну частину книгознавства, як науки про графічні документи.

II. БІБЛІОЛОГІЮ СПЕЦІЯЛЬНУ — спеціяльну частину книгознавства, як науки про графічні документи.

Безперечно книгознавство Жівного, хоч не вичерпує питання, але є черговим удосконаленим кроком на шляху розвитку цієї дисципліни. Воно в кращій, супроти системи Лисовського, формі подає нам поширене поняття книгознавства. Концепція Жівного охоплює вже всі історичні й сучасні бібліологічні явища та передбачає на довший час їх розвиток. Тому його означення й систематика прийнялися в Чехо-Словаччині, Польщі, а почасти й на Заході Европи. Концепція книгознавства Жівного знайшла була зрозуміння й відгук і на підсовєтській Україні в колах Українського Наукового Інституту Книгознавства в Києві (Юр. Меженко – «Бібліологічні Вісті»), але після насильної ліквідації Інституту була там урядово заборонена з огляду на свою, буцім то «формальність» та «антимарксівський характер».

На цьому можна було б закінчити схематичне «введення» в сучасну бібліологію, яку й досі часто плутають з «бібліофілією» або «бібліографією». Звичайно, книгознавство, порівнюючи з іншими галузями науки, є ще «молодим» паростком. Воно все ще переживає стадію ферментації та остаточного оформлення. Але шлях, яким воно розвиватиметься, вже накреслений. Книгознавство, як наукова галузь, вже не є предметом люксусу, а одним із науково-дослідчих і викладових предметів у вищих школах у цілому світі. Воно плекається в загальних та спеціяльних установах, в університетах та інститутах бібліотекознавства в СССР, Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині, США і т. д. Не потрібуємо згадувати про середні спеціяльні школи: бібліотекарські, друкарські, книгарські і т.п. та різноманітні курси, що включають книгознавство в програму своїх викладів. Плекають його також різні міжнародні конгреси книги та відповідні краєві товариства, напр., «Українське Товариство Прихильників Книги» у Празі, «Укр. Наук. Інститут Книгознавства» у Києві, «Бібліотечний Інститут» у США і т.д.

Перед 2-ою світовою війною було в часописах навіть повідомлення про заснування міжнароднього «Бібліологічного Товариства» під проводом проф. Шрама у Ляйпціґу (Німеччина), але доля цього Т-ва нам невідома. Позатим засновується що раз більше музеїв книги: окремих та при більших книгозбірнях, як напр., широкознаний «Музей ім. Ґутенберґа» в Майнці (Німеччина). Численні науковці працюють по цілому світі в царині загального та спеціяльного книгознавства. Показник усіх біжучих окремих друків та статтей з царини всесвітнього книгознавства докладно подавало від 1926-го року видавництво «Internationale Bibliographie d. Buch. - u. – Bibliothekwesen», Otto Harasowitz, Leipzig, jg. I (1926)—XIII (1938).

Перегляд та адреси бібліологічних установ подавав міжнародній інформатор наукового світу під назвою "Minerva" Jahrbuch d. Gelehrten Welt. Bd. I–II, Leipzig und Berlin, Walter de Greyter, що виходив до ІІ-ої світової війни в щораз повнішому виданні.

Докладніші вступні відомості про минуле й сучасне книгознавства можна знайти у поданій нижче літературі.

Цю інформаційну статтю про сучасний стан книгознавства та його методологію, уклад і шляхи, якими воно простує, слід би було закінчити кількома словами про стан українського книгознавства. Та з браку місця цій важливій для нас темі буде згодом присвячена окрема доповідь. В третьому томі «Енциклопедії Українознавства», що її видало Наук. Т-во ім. Шевченка у Мюнхені (Німеччина), є найновіший матеріял знавця цієї галузі української культури – Петра Зленка: «Огляд книгознавчих дослідів в Україні». (26).