Політизація гуманітарної допомоги

Цінності та міркування, які сьогодні традиційно властиві для гуманітарної допомоги не є чистою «кристалізацією» конкретної моралі. Діяльність чи бездіяльність, завжди визначається політичними механізмами.

Здоровий глузд моралі говорить, що ми не можемо просто стояти осторонь і дивитися як люди голодують до смерті; що ми зробимо для того, щоб допомогти, однак, це суто питання моралі яке розглядається кожним на свій розсуд. Хоча мораль і положення міжнародного права, нібито орієнтують міжнародні організації на універсальне застосування ними своїх норм це не завжди дає потрібний ефект. Припустимо, що в недалекому майбутньому, рішення Ради Безпеки втручатися або не втручатися в той чи іншій конфлікт буде відображати узгоджені об’єктивні причини (чому так а не інакше), на міжнародному рівні, а не внутрішні імперативи «великих держав», такий перебіг подій є мало ймовірним – що доводить перелік випадків пов’язаних з гуманітарними втручаннями, що є доволі звичною справою [39, с. 32].

Так само справедливими є і фундаментальні моральні цінності: які покликані бути універсальними і застосовуватися в будь-яких випадках; хоча як показує практика, насправді вони не підходять для застосовування в усіх ситуаціях.

Ця невідповідність в застосуванні нібито універсальних норм міжнародного права становить, по суті, подвійний стандарт, бо ж коли втручання в іншу країну в інтересах, припустимо США – це сходить їм з рук(до прикладу, війна в Іраку), коли ж справа стосується війни на Сході України і анексії Криму то світове співтовариство просто «глибоко стурбоване», і окрім, суто політико-економічних санкцій та кредитів не може нічим допомогти Україні [15, с. 23]. Це повторно доводить контраверсивність проблеми гуманітарної інтервенції і те, що гуманітарна діяльність насправді є лише політичною інтригою в кінці кінців, і ще раз доводить, що гуманітарна інтервенція це по суті продовження гегемоністської політики.

Підтвердженням цьому є те, що, гуманітарна діяльність часто використовується в якості заміни однією політичною дією на іншу. Ось як висловився А. Чейс стосовно колишньої ситуації в Боснії, «Ми вирішили реагувати на масштабні прояви насильства не зупиняючи самого насильства, а лише намагаючись забезпечити полегшення страждань для громадян в країні». [11, с. 49]. Така антикризова політика тягне за собою два серйозних наслідки:

по-перше, політичні дії, як правило, виключають гуманітарну допомогу, хіба тільки тоді коли політичне рішення виходить за рамки традиційних операцій з підтримки миру. Іншими словами, традиційне виключення гуманітарної допомоги, яке власне й має на меті перешкоджати втручанню, чи то гуманітарному чи будь-якому іншому. На жаль, досить багато фактів вказує на те, що гуманітарні організації і миротворці стали справжніми жертвами обставин, так як були змушені втрутитися в події в Югославії так як цього вимагала тодішня розстановка сил і Захід знову виступав як противага діям Росії, що ми прослідковуємо й сьогодні на Сході України.

У випадку колишньої Югославії, крім того, що гуманітарна акція викликала збентеження, то вона ще й виявилися не виключно турботою і бажанням допомогти а в значній мірі це була політична гра, де опонентами були старі-добрі вороги – США та РФ майданчиком протистояння яких стала Боснія а їх засобом була гуманітарна діяльність як спосіб проведення політики «замилювання очей». Таким чином була розгорнута діяльність ООН як механізм стримування впливу окремої держави (в даному випадку Рос. Федерації) та зменшення внутрішнього протиборства щоб в подальшому добитися завершення військового втручання, і під приводом вирішення цієї проблеми, так би мовити поставити Росію «на її місце».

Гуманітарна допомога булла примарним способом показати присутність миротворців на території країн Югославії, проте зроблено це було з думкою та турботою про міжнародне співтовариство і досягнуто це було ціною яка вимірювалася в межах конфлікту в Югославії а не ризикуючи всім міжнародним миром. Західні уряди не вагаючись широко масштабно втрутилися, коли хорватська та словенська незалежність були майже досягнуті і зроблено це було для того, щоб не допустити тут проникнення впливу російського «елементу політики» [4, с. 31].

Вочевидь така політична інтрига коштувала дорого населенню тодішньої Югославії, проте досвід країн СРЮ сьогодні засвідчує,що ці жертви не були марними, аджеі країни цього регіону, сьогодні впевнено «стоять на шляху» західного розвитку який є на багато «привабливішим» а ніж перспективи Митного Союзу і загалом політика Кремля.

Ситуація в Руандиі, засвідчила неспроможність ООН в силу складності подібних ситуації, запобігати масштабним політичним кризам. Після того, як світ стояв і спостерігав, думаючи про можливі варіанти допомоги, було вбито півтори мільйона чоловік, лише після цього світова спільнота зрозуміла що щось повинно було бути зроблено для запобігання таких значних жертв. На далі в офіційних резолюціях ООН стосовно Руанди термін геноцид уникався, хоча по всім параметрам тих самих резолюцій ООН це був справжнісінький геноцид і катастрофа яку тодішній політичний світ не зміг уникнути з причин елементарної відсутності важелів впливу на уряд Руанди та не достатньої консолідації держав у справі вирішення даного питання [52, с. 31].

Сьогодні цей досвід має активно використовуватися державами-членами ООН для того, щоб більше такого масового порушення прав не повторилося.

Те, як чисто гуманітарні відповіді на політичні кризи підривають зусилля, для вирішення основних проблем були добре висвітлені Аланом Довті і Жиль Лешарем: «одностороння благодійність часто сприяє закріпленню несправедливості, яка викликає втечі біженців, оскільки вона звільняє країни від внутрішніх протиріч, щоб згодом виправити таку несправедливість» [5, с. 56]. Гуманітарна допомога іноді використовувалася не тільки як привід, для політичної бездіяльності, але і як фактор поглиблення кризи в наслідок проведення операцій з надання допомоги. Сильна залежність людей які надавали допомогу від місцевих польових командирів в Сомалі, можливо, не тільки провокувала конфлікт між всіма сторонами але й стала тим приводом якого не вистачало для поглиблення суперечок, саме це конкуруюче бажання збільшити свій вплив допомомагаючи, стало форсуючим фактором в погіршенні ситуації. А на рахунок Боснії, Дауті і Лошер пізніше відзначили, що «раніше гуманітарна допомога була не тільки заміною для більш прямого втручання з боку держав і регіональних організацій, але також і використовувалася воюючими сторонами для досягнення своїх політичних цілей і ескалації конфлікту» [6, c. 43]. Ця проблема також не обмежується «новим типом» гуманітаризму.

Завершення холодної війни докорінно змінила характер багатосторонніх дій. Оскільки Організація Об'єднаних Націй не має будь-яких власних військових можливостей, військове втручання повинно здійснюватися або за допомогою військ ООН, що надаються окремими країнами-членами, що створює серйозні практичні проблеми, або регіональними субпідрядниками [10, с. 45].

Обидва підходи породжують ті ж самі проблеми, однак: тенденція урядів розглядати свої війська як інструменту власної зовнішньої політики, незалежно від того, чи є вони під командуванням ООН чи ні − це факт. У випадку «субпідрядників», така тенденція викликає серйозні питання з приводу підпорядкування ООН але не підзвітності нормам організації. Наведемо всього лише один приклад, повітряна підтримка НАТО для військ ООН в Боснії проходила під загальним дозволом відповідно до резолюцій Ради Безпеки і відповідно до повноважень на відміну від, передбаченого планом подвійної згоди щодо командування де представники ООН і НАТО повинні були домовитися про конкретні повітряні удари. Генеральний секретар НАТО під час операції заявив, що НАТО не є «субпідрядник Організації Об'єднаних Націй», і НАТО, в обох випадках, застосували, в зонах де це було заборонену, важку зброю без будь-якого дозволу на це Ради Безпеки. Такі речі робляться зрозуміти, як високо посадовець ООН який несе відповідальність за підтримання миру може зробити висновок, що ООН співпрацюватиме з НАТО «задіявши кілька автоматів..., але кілька проблем, які виникли, були вирішені без особливих труднощів таким шляхом» [18, с. 326-355]., це здається досить незначним зауваженням у світлі останніх доповідей, що описують помітний гнів, бо ж генеральний секретар НАТО (колишній М. Вернер) в рішенні спеціального посланника ООН звинуватив британське військове командування ООН в Боснії яке доручило власним військам, щоб ті саботували повітряні удари НАТО перебуваючи на землі, правдивість цих тверджень доводить, що в даному випадку застосовувалося більше, ніж кілька одиниць стрілецької зброї і Боснія, в цьому плані, як зазначив аналітик – Джерард П. С.: це ще «не найгірший випадок [52, с. 69], а саме той, в якому відбувається конфлікт в добре політико-економічно розвиненій частині світу з добре організованою регіональною безпекою». В СРЮ перетнулися інтереси двох великих світових гравців в обличчі США та РФ, які підтримували тутешні протилежні сторони − Хорватів (підтримувалися Америкою та НАТО) і Сербів (яких активно підтримувала Рос. Федерація).

Особливу небезпеку в дозволі регіональним організаціям мати справу з гуманітарною допомогою полягає не стільки в розбіжності інтересів, скільки в можливості створення для себе прикриття благими намірами своїх справжніх планів, з метою продовження старої доброї, звичної для країн-гегемонів політики під прикриттям миротворчості ООН. Сьогодні, здається, що сфери впливу не сильно змінилися з часів холодної війни: Росія діє в Україні, США в Сирії, НАТО свого часу в колишній Югославії, Франція в Центральній Африці. Операції в Грузії(РФ), Гаїті і Руанді (США, НАТО) були схвалені Радою Безпеки ООН в період з кінця червня 1994 р. по кінець липня цього ж року, і ці операції продемонстрували зростаюче схвалення зі сторони Ради Безпеки у проведенні інтервенцій «вищої влади» країн гегемонів у регіональні суперечки» [13, с. 56], сумнозвісна істина, як югославський приклад ясно показав, що заплановані рішучі дії не є конструктивними до поки вони не є вжитими. з міркувань власної користі. Франція була готова діяти у військовому плані в Руанді, бо мала там свої інтереси, але ніяк не в Боснії. і Американська Постанова-директива Президента Республіки від 25 травня 1994 р. точно не оголосила нову еру американського лідерства [11, с. 51].

Як вже зазначалося вище, до тих пір, поки гуманітарна діяльність дає користь гегемонам, виключно гуманітарна мотивація тут виступає вторинним фактором, але не в тому випадку, коли ніякого втручання не відбувається; норми «виправданого втручання» порожній звук, коли таке втручання виключається ймовірністю внутрішнього неспокою який спричинюється військовою присутністю. Як правило, такі рішення, ускладнюють ситуацію, це пояснюється практичною вигодою гуманітарної діяльності, а не представленням в якості морального вчинку.

 

2.2. Аргументи на користь «гуманітарної інтервенції»

Ще 1991 р. у своїй щорічній доповіді Генеральної Асамблеї Бутрос Галі висловив цікаве і суттєве зауваження на рахунок дослідження оцінок та ставлення міжнародної спільноти до систематичних порушень державами базових прав людини. Б. Галі відзначив наступнє: «Зараз як ніколи політична еліта та громадськість має усвідомлювати, що принцип невтручання у внутрішню компетенцію держав не має розглядатися як захисний бар’єр, позаду якого регулярно та безкарно порушуються права людини, згадуваний принцип повинен бути значно прозорішим для широких верств населення [10, с. 38].

Той факт, що в різних ситуаціях ООН не була здатною запобігти жорстокості, не може розцінюватися як аргумент правовової чи моральної пасивності самої організації, потрібно розуміти, що часто умови ситуацій є на багато складнішими ніж може здаватися на перший погляд, особливо у випадках загрози світовій безпеці. Твердження, що стосуються невтручання, територіальної цілісності і політичної незалежності держав – непорушними, однак вони порушуються, за умови положення про те, що суверенітет,особливо в наші дні, дає право на масове винищення чи початок систематичних кампаній по винищенню або масового вигнання цивільного населення під виглядом придушення заколоту або збройного повстання, підтвердженням цьому слугують події Українського Майдану 2014 року.

Взяття держав-членів ООН під міжнародну опіку, може сприйматися критиками ідеї про опіку, як руйнування провідного принципу державного суверенітету і порушенням принципу суверенної рівності і рівноправності світових держав, втіленими в ст. 2 статуту ООН [46, с. 4].

На практиці, виявляється, що принцип суверенітету прямо суперечить системі протекторатів. В контексті зазначеного, в якості підстави для застосування збройної сили проти третіх держав Стратегічна концепція НАТО не посилається поіменно на допустимість гуманітарної інтервенції, що викликає певний дисонанс у фахівців міжнародного права на Заході [52, с. 29]; в ході розробки концепції, а зокрема у зв’язку з операцією в Косово, чималий акцент робиться на те, що грубі і масові порушення прав людини і взагалі насуваання гуманітарної катастрофи є, мало не імперативною підставою для військового втручання НАТО, тобто тієї ж «гуманітарної інтервенції» [15, с. 26]. Свої підходи до проблеми гуманітарного втручання практикуються провідними країнами НАТО на чолі з США. Ці підходи пройшли апробацію в ряді регіонів світу. Країнами НАТО була зроблена спроба юридично закріпити втручання у внутрішні справи суверенних держав з використанням гуманітарного прикриття в офіційних документах Північноатлантичного альянсу, прийнятих на Вашингтонському саміті в квітні 1999 року.

Не обійшлося, звісно, без надмірного пафосу − автори цих документівзасвідчують, що такі операції «слугують підтримкою мети подальшого зміцнення і поширення стабільності». Очевидно, що ідея «обмеження територіального суверенітету» насильницьким способом отримала практичне втілення в Югославії під виглядом прямого вторгнення до Косова і часткового припинення дії на частинах суверенної території Югославії законів СРЮ. Фактично контроль над Косово перейшов до військової адміністрації і командування «миротворчих сил» НАТО з подальшими перспективами здійснення декларацій щодо відновлення докризового стану і повної юрисдикції СРЮ над Косово [24, С.48].

Згідно положенням «угоди» НАТО − СРЮ стосовно Косово про збереження краю в складі Югославії спостерігається гнучкість політиків Заходу, за їхніми бажаннями закріпити поділ території суверенної держави, що їм і вдалося зробити, всупереч основоположним, визнаним на міжнародному рівні принципам невтручання і суверенітету. З точки зору керівництва США і НАТО, успішне проведення повітряно-десантної операції проти Югославії і розвиток наземної фази «миротворчої операції» на території Косово дозволило Заходу провести тут гуманітарну інтервенцію та одночасно знищити про російський режим Мілошевича. Саме ця мета посилено вимагалася суспільством, яке підтримало уряди країн Європи і членів-учасників ООН, які у свою чергу як представники авторитетної державної міжнародної організації домоглися досягнення на території СРЮ «істинної демократії». Можливість гуманітарної інтервенції за участю міжнародного контингенту військ не відкидається і діячами найвищого рівня в ООН. Сьогодні за будь-якою миротворчою акцією, так чи інакше, тягнеться «обмеження суверенітету»[26, с. 30].

Ухвалення НАТО концепції «гуманітарної інтервенції», її реалізація в Югославії докорінно змінили вектор загальноєвропейського розвитку який виявився протилежний тому, який визначався Гельсінським заключним актом 1975 року і документах ОБСЄ: Паризької хартії 1990 р Гельсінському документі 1992 р. та ін. Хоча саміт ОБСЄ в Стамбулі 17-19 листопада 1999 року, формально підтвердив роль цієї організації як основного європейського інструменту із запобігання конфлікті та їх мирному врегулюванню, все ж тенденція "натоцентризму" в побудові загальноєвропейської системи безпеки і стабільності не була нейтралізованою. Північноатлантичний альянс − організація, що володіє величезною військовою міццю і займає домінуючі позиції в ОБСЄ, аж ніяк не має наміру відходити на другий план.

«Натоцентризм», який просувається його прихильниками в якості новітньої філософії загальної безпеки на євроатлантичному просторі та за його межами, в останні роки бере верх над проголошеними принципами Гельсінського заключного акту 1975 року.

Суттєвим є і той факт, що вже через сім років після закінчення «холодної війни» і прийняття Гельсінського документу 1992 р., в якому була розроблена чітка система миротворчої діяльності ОБCЄ, багато хто з тих країн, які підписували як і цей документ, так і Заключний акт 1975 р., без особливих вагань підписали у Вашингтоні 1999 р. інші документи, в яких, зокрема, миротворчі функції на євроатлантичному просторі та за його межами закріплювалися за НАТО. Незважаючи на всю пригладженість і відому туманність формулювань в документах альянсу, за ними виразно проглядається вимушене втручання у внутрішні справи суверенних держав, їх силовий примус до внутрішніх перетворень за вказівками НАТО і США як гарантів безпеки та демократії. Чи має ідея «гуманітарної інтервенції» право на життя обговорювалася і в нашій країні. Проблема гуманітарного втручання на території України була піднята практично відразу після захоплення Криму та під час проведення АТО на Сході України. Першою, заслугою західних країн в цьому відношенні було те, що вони спромоглися грамотно переконати керівництво і громадську думку держави, що надокучливі їм конфлікти це не тільки їх внутрішня проблема, але і в тому, що вони стають предметом особливої турботи міжнародного, перш за все європейського, співтовариства.

Такий підхід, отримав схвалення українським керівництвом, що закріплювалося підписанням Мінських домовленостей, схваленими Росією, Україною та представники ЄС. В результаті, силами загальноєвропейського співтовариства та США стало унеможливлення запобіганню діям агресора в особі РФ, що отримало подальший розвиток і є актуальним навіть сьогодні.

Тим більше, що конфліктний потенціал і пов’язані з ним загрози підриву регіональної і загальноєвропейської стабільності не тільки не знизилися, а й зростають і сьогодні в силу продовження конфлікту з Росією на Сході України.

Це спонукає європейське співтовариство та США займатися вирішенням збройного конфлікту, і домовлятися про конкретні заходи щодо його врегулювання та покарання Росії як агресора в даній ситуації [16, с. 21].

В ОБСЄ також склалося загальне розуміння, що запобігання та врегулювання конфліктів і гуманітарних криз – це проблема загальноєвропейського масштабу, рішення якої не під силу вирішити жодній з країн, воно потребує координації зусиль всіх держав-членів ОБСЄ, залучення значних сил і засобів, не виключаючи в деяких випадках залучення військового контингенту. Під цю проблему, при активній участі Росії та інших держав СНД, була розроблена солідна теоретична і правова база в основоположних документах ОБСЄ. Що стосується Північноатлантичного альянсу, то ще у Вашингтонській декларації 1999 р., та в інших документах підкреслюється рішучість блоку взяти найактивнішу участь у врегулюванні конфліктів як у всій євроатлантичній зоні, так і за її межами. НАТО і в практичному плані не втрачає часу дарма, розширюючи військове співробітництво з усіма державами на пострадянському просторі на двосторонній основі та в рамках програми «Партнерство заради миру», активно освоюючи їх території і військову інфраструктуру.

Тому прагматичні міркування цілком мають шанси на існування, тим більше що принципи і зацікавленість навряд зможуть коли-небудь бути повністю розділеними. Головною метою гуманітарної інтервенції має бути усе-таки надання допомоги населення та охорона прав людини.

Держави, прикриваючись благими намірами «гуманітарного втручання» не повинні переслідування власних інтересів, та здійснювати втручання у внутрішні справи третіх держав.

Чи, взагалі, у випадках масових порушень прав людини, краще продовжувати спроби вирішувати наявні проблеми іншими, значно демократичнішими засобами [26, с. 25].

У будь-якому випадку, завжди повинно надаватися чітке пояснення, чому в конкретній ситуації гуманітарна інтервенція є неможливою. Цілком очевидно, що значна кількість втручань відпадає через відсутність політичної зацікавленості в цьому держав гегемонів, які могли б посприяти проведенню цих операцій. В інших випадках в певний регіон направляються «блакитні каски» які змушені грати роль «фігового листка», не маючи відповідних ресурсів для вирішення поставлених перед ними проблем. До прикладу, США і їх союзники не виділили ні сил, ні коштів для проведення операції в Сьєрра - Леоне, уникаючи варіанту піддання небезпеці своїх військ [23, с. 34].

У світлі подій останніх років досить актуальним є обговорення питання про використання Радою Безпеки збройних сил, «які виявляться необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки», тобто для ведення з цією метою військових дій в разі потреби [14, с. 43]. У зв’язку з цим заслуговує на підтримку ідея про рішучу реорганізацію Військово-Штабного Комітету, або створення будь-якого іншого органу, здатного «давати поради і надавати допомогу Раді Безпеки з питань, що стосуються військових потреб Ради Безпеки» [3, с. 23].

Розгляд питання про використання збройних сил, зокрема, стало необхідним після війни в Іраку, яка показала, таку тенденцію в «імпровізації» тлумачення Статуту ООН, яка можуе поставити під сумнів роль самої ООН. Резолюція 767 Ради Безпеки, фундаментально визнала правомірним застосування збройних сил проти іракської агресії, містить посилання на ст. 51 Статуту, яка передбачає право на індивідуальну та колективну самооборону. Однак після прийняття резолюції ні Рада Безпеки, ні країна-жертва в подальшому не виконали необхідного кроку, передбаченого статтями 42 і 43 Статуту ООН [46, с. 42].

Чи не було здійснено заходів, які надавали б наступним збройним діям агресорський характер щодо операції ООН. Фактично ООН ще в період війни «Буря в пустелі», та війни в Іраку 2003 р. від подальшої участі в операції, яка перейшла в бойову стадію як захід іракської агресії − в першому випадку і наземної операції у другому випадку, усунулася, і анти іракська коаліція була створена поза межами ООН під патронатом США. Визнання Радою Безпеки факту агресії і правомірності застосування збройних сил для її припинення є правовою основою для подальших дій самої ООН. Нормальний перебіг подій можливий тільки за умови укладення угод з членами ООН про передачу в розпорядження Ради Безпеки необхідних збройних формувань. В цьому випадку не виключається згоди на готовність будь-якої держави під контролем ООН, а також Військової Комісії взяти на себе керівні зобов’язання і основну відповідальність за здійснення операції.

Як у Європі так і у Північній Америці країни мають користуватися як людськиими, так і матеріальними ресурсами для проведення гуманітарних операцій, бо ж у випадку участі в конфлікті альянсу чи ЄС левова частка витрат лягає, переважно, на країн-учасниць [48, с. 45].

Після закінчення «холодної війни» держави, які традиційно складали добре навчену основу миротворчих сил ООН, − західноєвропейські країни, істотно скоротили свої військові бюджети і, відповідно, армії. П’ять постійних членів (КНР, РФ, США, Франція, Велика Британія) Ради Безпеки, які все ще володіють досить значними і добре підготовленими збройними силами, рідко наважуються на застосування останніх;

по-друге, існує складна проблема визначення потенційних об'єктів «гуманітарної інтервенції». Список країн, де регулярно в значних масштабах відбувається насильство над власним населенням або його частиною, досить великий.

 

2.3. Аргументи проти «гуманітарної інтервенції»

Свого часу операція НАТО в Югославії 1999 р., підтвердила розбіжності стосовно питання доцільності проведення «гуманітарної інтервенції» до крайньої точки, спричинивши розкол у Раді Безпеки ООН. Наслідком цього, стало, як відомо, визнання де-факто права на військове втручання без санкцій Радбезу, хоча воно, практично, не обговорювалося і ніяк не було обґрунтоване.

Моральні та гуманітарні обґрунтування силової операції у зв’язку з конфліктом в Косово, на перший погляд, куди більш сильніші, ніж політичні чи юридичні, таким чином підривалися обґрунтовані раніше, базові твердження, що інтервенція на практиці привела до такого ж числа загиблих серед мирного населення, яке, ймовірно, навіть без проведення операції було таким самим. Проте, самі методи здійснення операції та її мета є цілком оправданою, бо ж якби ООН свого часу не взяла під контроль перебіг конфлікту в Югославії то цим би скористалася Росія, і тоді результат протистояння міг бути навіть гіршим ніж він відбувся.

Нинішній Статут ООН допускає «втручання», якщо воно викликається наявністю загрози міжнародному миру і безпеці. До цього переліку, правда, з певними натяжками можна віднести реакцію на погрози, які тоталізує зв'язок з глобальною мережею тероризму, а також наявність зброї масвого знищення, або наполегливі спроби створити її [46, с. 39]. Однак ні геноцид, ні масові переслідування на політичному, расовому, релігійому ґрунті, якщо скрупульозно слідувати Статуту ООН, не дають міжнародній громадськості права на «гуманітарну інтервенцію». З точки зору теорії міжнародної політики та права, тиранічні режими є не менш суверенними, ніж режими демократичні [25, с. 18]. ООН сьогодні переживає новий етап для себе. Вона звільняється від «кайданів» своєї багаторічної конфронтації, знаходить своє призначення, проголошеного в Статуті як першим завданням Організації це: «Позбавлення прийдешніх поколінь від всеможливих негативних наслідків війни» [46, с. 23].

На озброєнні цієї Хартії міжнародних відносин містяться впливові засоби, покликані забезпечити завдання миротворчості в сферах превентивної дипломатії.

Так, глава VI Статуту ООН містить ґрунтовний перелік засобів мирного вирішення спорів, продовження яких може загрожувати миру. Вони були підтверджені в Манильскій декларації, прийнятої 1988 р., в якій йшлося про запобігання чи врегулювання суперечок і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародній політичній стабільності та безпеці а також про роль ООН в цій галузі; 15 листопада 1989 р. Генеральна Асамблея прийняла резолюцію (44/21) про міжнародний мир; у розділі VII Статуту передбачені положення, що визначають дії ООН щодо загрози миру, порушень миру та актів агресії.

Принципово важливими є положення про виняткові прерогативи Ради Безпеки, зокрема визначати наявність будь якої з перерахованих ситуацій і приймати необхідні рішення стосовно заходів, не пов'язаних з використанням силових методів, до дій «повітряними, морськими або сухопутними силами» [28, с. 42].

Виступаючи на сесії Генеральної Асамблеї ООН і відповідаючи захисникам суверенітету, К. Аннан так поставив питання: «Якщо«гуманітарна інтервенція»дійсно є загрозою для суверенітету, то як нам слід реагувати на часто грубі та систематичні порушення прав людини, які суперечать всім заповідям людського буття та моральності?» [3, с. 23].

Сьогодні, переважна більшість науковців виступає проти дозволу на гуманітарну інтервенцію опираючись на три основні твердження:

по-перше, Статут ООН і сучасна міжнародна політико-правова системи не передбачають такого права. Поведінка держав в останні два століття, а особливо після 1945 р., в кращому випадку вказують лише на кілька яскравих випадків гуманітарної інтервенції, а згідно з більшістю оцінок фахівців, їх не існує жодного; таким чином, масштаби можливостей зловживання таким правом в цілях обережності ставить під сумнів його існування взагалі [46, с. 30]. Концепція «гуманітарної інтервенції» не витримує перевірки на обгрунтованість. Це констатував, зокрема, МЗС Великобританії, який ще 1986 р., висловився з цього приводу, заявляючи, що переважна більшість сучасних правових авторитетів «виступають проти існування права на гуманітарну інтервенцію» за трьома основними ознаками:

по-перше, не представляється підстав, що Статут ООН і в цілому сучасне міжнародне право передбачають таке дозвіл на інтервенцію;

по-друге, практика держав за останні два століття, і особливо з 1945 р., знає лише кілька дійсних випадків гуманітарної інтервенції.

по-третє, масштаби зловживання таким правом значною мірою свідчать, швидше проти його створення, ніж за нього [45, с. 38].

«Гуманітарні інтервенції», по факту, залишається порушенням міжнародного права. Подібні міркування висловлювалися в німецькому бундестазі в жовтні 1998 р., коли йшлося лише тільки про загрози НАТО на адресу СРЮ. Однак, визнаючи юридичну вразливість своєї позиції, уряд ФРН, стверджував, що ситуація в Косово настільки відчайдушна, що виправдовує ці загрози навіть без мандату з боку ООН, «в стані гуманітарної необхідності, яка не залишає можливості для вибору засобів» [48, с. 46].

Як зазначалося вище, відповідно до норм сучасного міжнародного права правомірність застосування сили без рішення Ради Безпеки ООН відкидається.

Обмежене застосування сили в цілях гуманності правомірно лише у виняткових обставинах для порятунку державою своїх громадян, насильно утримуваних на іноземній території, тощо.

При цьому слід виходити з того, що гуманітарні акції взагалі ґрунтуються на трьох основних, регулюючих принципах:

− принцип гуманізму полягає в тому, що допомога повинна надаватися в будь яких випадках, коли людям заподіюються страждання при цьому необхідно захищати гідність та всі невід'ємні права, починаючи від нижніх, та закінчуючи верхніми прошарками населення;

− принцип неупередженості базується на положенні про те, що гуманітарна допомога повинна надаватися без будь яких обмежень і без приналежності до певної національності, політичної або ідеологічної групи та переконань, раси, віри, статі або етнічної приналежності в залежності від екстренності ситуації;

− принцип нейтралітету передбачає той факт, що гуманітарна допомога повинна надаватися без будь яких, так би мовити пристрастей стосовно однієї чи більше сторін для усунення політичних, військових, релігійних, ідеологічних чи етнічних протиріч, які викликали людські страждання, при цьому слід відзначити, що учасники гуманітарних операцій повинні уникати об'єднання з однієї зі сторін конфлікту [46, с. 35].

У більшості проведених операцій ці принципи, як показує практика, порушуються і «у гору бере» принцип так званого «подвійного стандарту» по відношенню до загальноприйнятих норм міжнародного гуманітарного права, і в результаті в регіонах, які зазнали масованої ракетно-бомбардувальної «гуманітарної» обробки, наступала стабільність, «цвинтарного» характеру.

Тому у багатьох незалежних і об’єктивних аналітиків у зв’язку з намірами блоку НАТО стосовно глобального лідерства в миротворчому процесі виникає ряд серйозних побоювань, серед яких:

по-перше, міжнародне співтовариство в особі ООН підміняється регіональним Північноатлантичним альянсом, а точніше - невеликою групою його провідних держав на чолі з США, яка привласнює собі прерогативу визначати присутність критеріїв, які віщують чи визначають процес наявності гуманітарної кризи у тій чи іншій державі, ступінь гостроти і небезпеки тієї чи іншої ситуації, впливу на регіональну і глобальну стабільність. Ці оцінки здійснюються за власними критеріями, водночас у ряді випадків не відповідають загальноприйнятим міжнародним принципам.

Особливу пересторогу викликає та обставина, що держави-лідери НАТО мають намір поєднувати під своїм керівництвом функції як головного судді, що видає санкції на силове втручання, виконавця силових акції, так і «архітектора» пост-конфліктного державного перебудовника, і «старшого наглядача» за виконанням своїх післявоєнних задумів і планів;

по-друге, вже зараз спостерігається тенденція злиття натовської концепції «гуманітарної інтервенції» з іншою народженою на Заході концепцією − «обмеженого суверенітету», яка передбачає втручання у внутрішні справи держави під різноманітними приводами (в т.ч. екологічними, миротворчими, гуманітарнимитощо). Чи не саме обмеження суверенітету є неприпустимим для альянсу з тих чи інших причин і чи не виявляється це для держав їх головною метою?;

по-третє, виникає питання: де пролягає межа між «гуманітарною допомогою» і «гуманітарних втручанням»? Де та межа, яка відокремлює гуманітарне втручання від «негуманітарного»? Видається, що ці межі мають бути визначені чіткими міжнародними законодавчими актами. Суб’єктивне виокрекслення таких меж може поглибити розвиток кризи.

по-четверте, прийнята Альянсом концепція «гуманітарної інтервенції» може слугувати виправданням для подальшого розширення блоку, який займався реалізацією експансіоністських планів, нестримного і невиправданого нарощування військової потужності, що виходить далеко за рамки оборонних потреб [47, с. 30].;

по-п’яте, НАТО на противагу основним принципам Гельсінського заключного акту 1975 р., Статуту ООН і базових документів ОБСЄ, які передбачають використання, як правило мирних способів вирішення конфліктів, робить ставку на військову силу.

В свою чергу, уроки Косово підтверджують, що, з одного боку, використання «силового сценарію» не може вирішити складних проблем, що лежать в основі міжетнічних конфліктів і гуманітарних криз. А з іншого - зайвий раз показують безперспективність спроб НАТО діяти поза рамками ООН, нехтуючи нормами міжнародного права [54, с. 42].

У «полі» держав, які намагаються підмінити собою світове співтовариство, сценарій задають великі ядерні держави: США, Великобританія, Франція.

Самовільне і дещо грубе втручання ядерних держав у внутрішні справи не ядерних країн у поєднанні з жорсткими силовими заходами може спровокувати небезпечне «розхитування» режиму нерозповсюдження зброї масового знищення. Крім того, викликати посилення диверсійно-терористичних методів протидії.

Особлива роль в реалізації концепції «гуманітарної інтервенції» належить США. Гуманітарні інтервенції можуть стати одним з основних інструментів для реалізації Сполученими Штатами планів щодо забезпечення світового порядку та недопущення панування одного гегемона а групи держав Альянсу. З цього випливає, що проводити «аудит» конфліктогенних регіонів, приймати рішення про силове втручання, визначати напрями внутрішньої політики «переможених» держав після завершення «гуманітарної війни» буде проводити весь альянс натівських держав,.Очевидно, що для світової громадської думки щодо таких акції будуть цілком сприйнятними адже такі дії робляться з метою забезпечення спільного захисту демократичних свобод і прав особистості. При цьому помітною є особлива небезпека наполегливих підходів РФ, які просуваються в напрямку реалізації концепції «гуманітарних інтервенцій» - в обхід Ради Безпеки ООН. Так як, Вашингтон аж ніяк не має наміру втрачати лідерство як у військовій сфері – це дозволяє захищати інтереси Альянсу та ЄС, так як США робить послугу в боротьбі за ринки збуту і джерела сировини з РФ, США в результаті отримує сьогодні роль світового захисника демократії у світі.

Зі збройних конфліктів, локальних і гуманітарних воєн Сполучені Штати можуть матиі і, як правило, мають чималу фінансову і економічну вигоду. При цьому США не обмежуються отриманням тільки матеріальної вигоди, але намагаються отримувати зі своєї участі в гуманітарних акціях і максимальні «політичні дивіденди». Наприклад, за обіцяну Югославії допомогу для відновлення ними ж зруйнованої економіки, США вимагали відповідної орієнтації внутрішньополітичного та зовнішньополітичного курсу, домоглися видачі Мілошевича, фактично шантажуючи югославський уряд, однак ці дії були необхідними бо ж в протилежному випадку Росія зробила б те саме.

Для США важливо було створити прецедент, який мав на меті зробити більш поступливою «непокірних» для них лідерів інших країн, а найголовніше - послужити свого роду ефективно профілактичним заходом проти поширення «антиамериканізму» на інші країни [54, с. 29].

Варто зауважити, що світ стоїть на порозі гострої енергетичної кризи через виснаження запасів основних енергоносіїв − нафти і газу. Наростає боротьба за контроль над їх основними родовищами. Гуманітарна інтервенція – зручний привід, що дозволяє встановлювати такий контроль, не втрачаючи обличчя в очах світової громадськості, до того ж при порівняно невеликих витратах. У зв’язку з цим низка дослідників звертають увагу на те, що найбільш «високоінтенсивні» зони сучасних локальних конфліктів і гуманітарних криз співпадають або знаходяться в безпосередній близькості від нафтогазоносних районів світового масштабу і шляхів транспортування багатьох видів сировини на Захід.

Також існує інший бік проблеми. Запобігання та врегулювання збройних зіткнень локального масштабу, гуманітарних криз та миротворча діяльність вимагають відволікання величезних сил і засобів. Сполученим Штатам, навіть якщо вони щиро захочуть зробити все можливе для припинення діючих і запобігання нових гуманітарних криз і катастроф, самотужки їм з цим не впоратися. Тут закладена хороша можливість для продуктивної взаємодії, в тому числі між Сполученими Штатами ЄС та Україною. Але реалізувати цю можливість можна тільки при щирому, а не декларованому прагненні США сприяти врегулюванню локальних конфліктів і гуманітарних криз. Звичайно, не можна стверджувати, що дані благородні цілі у зовнішній політиці США в гуманітарній сфері зовсім відсутні. На противагу політики Росії для України така політика США та НАТО є цілком сприятливою, як показує досвід співпраці України з Росією, демократія останньої не цілком задовільняє інтереси української сторони, яка у своїй політиці чітко взяла курс на Америку та Європу.

Таким чином, у зв’язку зі збройними конфліктами в останні роки США і НАТО стали приділяти велику увагу можливості «миротворчих дій» виходячи, в першу чергу зі своїх інтересів на противагу російським.

Застосування всіх законних засобів і заходів, здатних ліквідувати конфлікти на регіональному рівні, зрозуміло, є дуже бажаним явищем.

Правові підстави для вирішення такого роду питань містяться як в главі VIII Статуту ООН («Регіональні угоди»), так і в договорі НАТО, що підтверджує прихильність Союзу основоположним принципам ООН.

 

РОЗДІЛ 3