Коли і як виникла релігія?

Конституція України про релігію і церкву

Про релігію і церкву говориться в статті 35 Конституції України. Там є 4 положнення:

- кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність;

- здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей;

- церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова;

- ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

 

Проблеми релігієзнавства

 

1) Походження, становлення і розвиток історичних форм релігії

2) Зміст релігії

3) Соціальне вчення церкви

4) Святе письмо

Структурні компоненти релігієзнавства

1) Походження, становлення і розвиток різних форм релігії, що є предметом вивчення історії релігії та церкви

2) Визначення вірчоціннісного значення релігії і розкриття її як світоглядно-культурного явища

3) Соціальне вчення церкви

4) Священні канонічні книги

 

Види релігієзнавства

Існують 2 види релігієзнавства:

- Богослов`я

- Світське релігієзнавство

Богословський підхід — це вивчення релігії з погляду віруючих людей (аналіз релігії зсередини). Уважається, що в будь-якій формі богослов’я є системою релігійно-догматичних доказів наявності абсолютних істин (Святого Письма, Святого Переказу тощо), що даровані людям Богом. Поза критичні твердження про пріоритет Бога та всього того, що є основою віри в надприродне, є фундаментом релігійного богослов’я, а водночас і фундаментом проблем, які воно досліджує та аналізує. Доведення богословським релігієзнавством істин біблійної мудрості дає гарантію найоптимальнішого шляху в отриманні істин життя (Царства Небесного й порятунку).

З погляду наукового релігієзнавства предметом його вивчення є дослідження передумов виникнення, становлення та розвитку історичних форм релігійного комплексу (первісних вірувань, етнонаціональних, світових релігій та новітніх релігійних течій), дослідження змісту соціального вчення церкви, вивчення Святого Письма (Біблії, Трипітаки, Корану, Тори тощо).

Важливо зазначити, що наукове знання про релігію не робить наукове релігієзнавство автоматично антирелігійним; світське релігієзнавство формує знання, яке є об’єктивним і неупередженим. Крім того, світське й богословське релігієзнавство пов’язані між собою історично. Богослов’я (теологія) є історично першою формою релігієзнавства.

 

 

Коли і як виникла релігія?

Богослови стверджують, що релігія має надприродне, божественне походження, існує споконвічне і що історія суспільства зобов'язана релігії.

Сучасною наукою доведено, що становлення людини і суспільства охоплює величезний історичний період, який тривав понад 2,5 млн років (за новими Даними — 3,5 млн років). Деякі археологи та антропологи засвідчують, що в історії людства існував тривалий безрелігійний період, а перші релігійні уявлення в сучасному розумінні склалися у верхньому палеоліті приблизно 40—20 тис. років до н. е., коли жили люди сучасного антропологічного типу (кроманьйонці). До ранніх форм релігії належать: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.

У період переходу до класового суспільства формуються племінні релігії, головну роль в яких відіграють культ племінного вождя та культ духів предків. Виникає політеїзм (багатобожжя) як ідеологічне відображення створення родоплемінних союзів. Складається інститут жреців — професійних священнослужителів.

Необхідно зауважити, що жреці монополізували знання, духовну культуру взагалі і використовували її в інтересах своєї касти. Проте завдяки жрецям до нас дійшло чимало давніх історичних пам'яток у формі "священних книг", де відображаються життя та ідеологія минулих епох.

Говорячи про формування релігійних уявлень, релігійної ідеології, варто розглянути питання про міфи (з грецьк. "оповіді"). Це теж фантастичне відобра­ження дійсності в первісній свідомості, втілене в характерній для давнього світу усній народній творчості. Міфи — це оповіді, які виникли на ранніх етапах історії, фантастичні образи яких були спробами узагальнити і пояснити різні явища природи і суспільства. В міфах відбилися також моральні погляди і естетичне відношення людини до дійсності. Оскільки в міфології міститься уявлення про надприродне, вона має в собі елементи релігії. Записаний догматизований міф далі стає складовою частиною "священних книг" національних релігій, які виникають разом з державою.

У політеїстичних національно-державних релігіях виникає пантеон богів, уособлюючих різноманітні явища природи і види людської діяльності, різні сторони суспільного, духовного й особистого життя людей. Класичним взірцем багатобожжя є давньогрецька релігія.

Монотеїзм — релігія єдинобожжя. Виник він внаслідок утворення централізованих рабовласницьких держав. Держава з єдиним царем потребувала і релігії з єдиним Богом, який уособлював би та підтверджував би дії єдиного правителя.

Поворотним пунктом в історії релігії стало виникнення світових релігій: буддизму, християнства та ісламу. Головною особливістю світових релігій, що дозволило їм подолати національні і державні кордони, є їхній космополітизм. Світові релігії звернені до всіх народів незалежно від національності. Вони спростили культ, відмовилися від специфічної національної обрядовості, пропагуючи загальну рівність перед Богом, і переносять на небо здійснення соціальної справедливості. Космополітичний характер буддизму, християнства та ісламу сприяв їхньому поши­ренню по всій Земній кулі.

Фетишизм

Фетишизм (португ. feitico — річ для чаклунства; іноді етимологія цього слова зводиться до латин, fatum — доля) — поклоніння матеріальним предметам найближчого оточення людини як наділеним надприродними властивостями. Вперше прояви фетишизму були описані серед племен Західної Африки. Сам термін був уведений у науковий обіг наприкінці XVIII ст. французом Шарлем де Броссом і одержав поширення завдяки відомому французькому філософу-позитивісту початку XIX ст. Опосту Конту.

Фетишем міг бути як окремо взятий матеріальний предмет, так і частина більшого об’єкта шанування, наприклад, камінь зі священної гори, шматочок священного дерева, зображення шанованої тварини, який-небудь малюнок або навіть татуювання. Власні фетиші мали й окремі люди, і цілі племена, що відводили їм спеціальні будиночки. У таких випадках у спільних фетишів іноді з’являлася "спеціалізація": один керував погодою, інший — полюванням, третій — воєнними діями або особистим життям людини тощо.

Встановлено, що у первісних людей дуже поширеним вшанування різних предметів, які відводили небезпеку і приносили удачу. Ця форма релігійних вірувань отримала назву фетишизм (від португ. feitico - амулет, магічна річ, або лат. factitius- магічно майстерний) - це віра в існування надприродних властивостей матеріальних об'єктів. Предмети поклоніння вперше були знайдені португальськими моряками в Західній Африці у XV ст., а потім численні аналоги фетишизму виявлені в релігіях майже всіх народів. Вперше феномен фетишизації описав французький дослідник Шарль де Брюс (1709-1777) у роботі "Культ богівфетишів". Він вважав, що фетиші - це предмети неживої природи, які привертали увагу людини якимись особливими рисами. Об' єктом поклоніння, або фетишем, міг стати будь-який предмет, що вразив уяву людини: каміння дивної форми, шматок дерева, зуб тварини тощо. Цьому предмету приписували не властиві йому функції (здатність лікувати, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні). Так, у давніх германців наймогутнішим фетишем вважалася ялина. Взимку вони приходили до однієї з найвищих у лісі ялин, просили у неї допомоги і заступництва, співали і танцювали навколо неї, вішали на неї подарунки. А члени племені дакота в Північній Америці, коли знаходили камінець, схожий на людське обличчя, пестили його, розфарбовували і називали дідусем, приносили йому подарунки і просили захисту від небезпеки. Звичай поклоніння камінню існував у багатьох племен Північної Азії. Не обійшов він і країни Європи. Але декілька століть тому в Англії та Франції існувала заборона поклонятися камінню, що свідчить про тривале збереження фетишистських вірувань навіть за часів панування в Європі християнської релігії.

Найпізнішим проявом фетишизму стала практика штучного виготовлення фетишів. Новий фетиш створювався завдяки єднанню природних компонентів (кора, листя, коріння) з предметами, що традиційно вважалися чудодійними (шматочки священних дерев, равлики, нарости на деревах, пісок з місця злиття двох річок, хвіст скорпіона тощо). Зрозуміло, що люди уявляли, як механічне з' єднання двох предметів приведе до багаторазового збільшення надприродних якостей тільки-но створеного об'єкта поклоніння.

Своєрідним кульмінаційним моментом фетишистських уявлень в Африці вважається виділення так званого "фетиша фетишів" - загальноприйнятої святині для великих об' єднань племен. Проте відомий дослідник Карл Мейнгоф вважає неправильним називати релігію народів Західної Африки "фетишизмом"; на його думку, її краще називати "демонізмом". Таким чином, з приводу західноафриканського "фетишизму" можна зробити два висновки, що не узгоджуються зі звичним уявленням про нього: по-перше, це порівняно пізня, а не початкова форма релігій народів Африки; по-друге, культ фетишів у цій країні і є переважно культом особистих заступників.

У пізніших формах релігії фетишизм зберігся у формі поклоніння ідолам - наділеним таємничою силою впливу матеріальним предметам з рисами людини або тварини. У сучасних релігіях він існує у вигляді вшанування священних предметів (хрести, ікони, мощі), а як самостійний залишок - у вигляді віри в талісмани та амулети. Талісман, з точки зору марновірних людей, приносить щастя, амулет оберігає від нещастя (підкови, ладанки, кулони тощо).

Тотемізм

Тотемізм (мовою індіанців північноамериканського племені оджибве — "його рід") — комплекс обрядів і вірувань, пов’язаний з уявленням про надприродний зв’язок людини й окремих соціальних колективів із тваринами й рослинами. Термін тотемізм з’явився в науковій мові на початку XVIII ст. і закріпився в науковому обігу на межі XIX — початку XX ст. у працях видатного англійського етнографа Джеймса Фрезера.

Якщо питання про походження тотемізму поки залишається відкритим, то відомостей про комплекс тотемних вірувань і культів у сучасної науки багато. Ці відомості почерпнуті, головним чином, з життя аборигенів Австралії, яку часто називають "класичною країною тотемізму".

 

Наріжним каменем тотемізму є вірування є тотемних "первопредків". Вважалося, що ніби та чи інша тварина є прабатьком того чи іншого первісного роду або племені. Тому в тотемі люди вбачали добрих і турботливих заступників і захисників своєї громади від голоду, холоду, хвороб, ворогів та інших напастей, намагалися прив’язати до них усі найважливіші події в житті. Відповідно до переконань корінних австралійців, міфічні тотемні первопредки жили в давноминулі часи на нинішні й території племені. Передавши нащадкам основні навички господарської діяльності і територію, вони перейшли в інший світ. Місце цього переходу і служило основним місцем відправлення тотемного культу.

Слід підкреслити, що обожнювалася не сама по собі тварина чи рослина. Об’єктом ушанування в тотемізмі виступало радше безособове і безіменне колективне, суспільне начало. Воно належало кожному з людей, і нікому окремо. А тотемна тварина (чи рослина) виступала його замісником чи заступником, якщо хочете, матеріальною оболонкою. Ось чому люди вважали тотем чимось на кшталт старшого брата або предка, з яким вони мали щось спільне.

 

Останнім кроком на шляху релігійної еволюції тотемізму стало уявлення про те, що родинні зв’язки людей і людських колективів із тваринами чи рослинами є насправді виявом їх загальної спорідненості із спільним родоначальником. Приміром, індіанці одного з племен Південної Америки вважали своїм тотемом дух хлібних злаків. Вони уявляли собі цей дух у вигляді старої жінки, котра все своє вічне життя проводить десь на півночі. Звідти вона щовесни надсилає своїх представників у вигляді перелітних водоплавних птиць, які уособлювали певні землеробські культури: дикі гуси — маїс, дикі качки — боби тощо. Найчастіше тотеми передавалися в спадок.

Вибір тотема в більшості випадків збігався з особливостями тваринного світу тієї місцевості, в якій жив первісний колектив. У пустельних або напівпустельних регіонах тотемами через брак кращого вважалися комахи, у прибережних — риби тощо. Рідше цей вибір пояснювався особливостями господарського укладу роду або племені: мисливські племена віддавали перевагу тотемам хижих тварин, інші — мирних травоїдних. Зустрічалися, втім, і більш спеціалізовані тотеми, коли всі чоловіки племені мали ім’я одного тотема, а жінки — іншого. Нарешті, тотемом могла стати не тільки ціла тварина, а й її частина. Звичайно ціла тварина вважалася першопредком великого племінного колективу, а окремі роди виводили своє походження до її частин, іменуючи себе "голова черепахи", "шлунок поросяти" тощо.

 

Магія

 

Поряд з тотемізмом і табу визначне місце в життєдіяльності первісної людини посідала магія (від грецьк. mageia - чаклунство, ворожба) - віра в існування надприродних способів впливу на природу або людину, тобто навколишній світ. Між магією та релігією не існує поділу, неможливо протиставляти релігію магії, тому що кожний культ включає магічну практику - молитви, починаючи з первісних і до сучасних релігій. Людина - продукт матерії, і тому він повністю у її владі.

Витоки цієї форми релігійних вірувань повніше описані англійським етнографом Брониславом Маліновським (1884-1942) у його роботі "Магія, наука і релігія". Вивчаючи життя туземців тихоокеанських островів Тробріан, він помітив цікаву закономірність. Виявилося, що туземці використовують магію в землеробстві - у посадці бульбових рослин, але магія не використовується при культивації плодових дерев, які дають стабільний врожай. У риболовстві магічні прийоми практикуються при промислі акул або інших великих та небезпечних риб, при ловлі ж мілкої риби магія вважається зайвою. Майстрування човнів завжди супроводжується магічними обрядами, при спорудженні ж будинків магія не використовується. Ці дослідження дозволили Маліновському зробити висновок, що сфера магії - це діяльність підвищеного ризику. Вона приходить на допомогу, якщо не існує надійного алгоритму досягнення успіху, коли людина не впевнена у своїх силах, якщо нею керує випадковість та невизначеність. Це й змушує її покладатися на допомогу надприродних сил та здійснювати магічні дії.

Відносини, які установилися між людиною та природою, завжди мали подвійний характер: з одного боку, панування всесильної природи над безпомічною людиною, з іншого - вплив на природу, до якого людина прагнула, використовуючи свої недосконалі сили та здібності. Ці прийоми і є магічною практикою.

Імітація засобів полювання повинна сприяти успіху самого полювання. Перш ніж піти на пошуки кенгуру, австралійці ритмічно танцюють навколо малюнка, на якому зображена бажана здобич.

 

Магія поділяється на шість видів: виробничу, лікувальну, любовну, шкідливу (деструктивну), метеорологічну (магія погоди) та військову. Ця видова класифікація далеко не повна, оскільки в кожному її виді можна виділити багато підвидів. Так, виробнича магія, у свою чергу, мала багато різновидів: мисливська, рибальська, будівельна, землеробська, гончарна, навчальна, спортивна, ковальська тощо.

Іноді також говорять про "чорну", шкідливу, та "білу", позитивну магії.

Шкідлива магія переслідувала мету завдати шкоди надприродними засобами окремій особі або особам. Серед народів Південної півкулі домінували такі прийоми: націлення на ворога загостреною паличкою або кісткою, Північної - "порча" через їжу, напої, одяг тощо. Важливим засобом шкідливої магії є сміття, якщо його таємно закинути на чуже подвір' я.

Одним із різновидів шкідливої магії є віра в "погане око", яким наділялися і окремі тварини (змія, лев, кішка тощо) та люди (косоокі, із впалими темними очима, з насупленими бровами або такими, що зрослися). Є повір'я, що від поганого ока хворіють люди і тварини, корови та кози не дояться, зброя мисливця втрачає свої бойові властивості тощо.

Військова магія близька до шкідливої своїми цілями і завданнями. Різниця полягає лише у тому, що шкідлива - таємна і однобічна, а військова - публічна необхідність подолати активний опір жертви.

Любовна магія мала подвійну спрямованість: викликати потяг або навпаки, знищити його ("приворожити" чи "відворожити",

"присушити" чи "відсушити"). Любовну магію слід вважати чи не найдавнішим видом чародійства. Її поява пов'язана з тим, що саме в цій сфері було дуже багато незрозумілого для людини.

Лікувальна магія відрізнялася від інших видів магії виключним різноманіттям обрядів. Зрозуміло, що це - народна медицина. Межу між медициною та магією провести дуже складно: натирання хворого бджолиним воском практикувалося для відлякування духів лісу, хоча й було хорошим зігріваючим засобом.

Виробнича магія - її виникнення зводиться до раціональної господарської діяльності людей, які використовують маскування, переодягання, підманювання тварин, наслідуючи їхні голоси. Давніші форми виробничої магії зафіксовані у наскельних малюнках.

Метеорологічна магія - це єдиний вид магії, який не залежить від людської волі та дій.

Зазвичай магічними прийомами займалися спеціально підготовлені люди - чарівники та шамани, які щиро вірили у свою здатність спілкуватися з духами, передавати їм прохання одноплемінників, впливати на духів або чудодійні сили. Але головне полягало не в тому, що вони самі вірили у свої незвичайні здібності, а в тому, що їм вірив колектив і звертався до них по допомогу в критичні моменти. Тобто чарівники та шамани користувалися особливими почестями і повагою одноплемінників. Отже, чаклунська практика не протилежна релігії, а навпаки, зливається з нею.

Віра в магію збереглася і до наших днів як елемент сучасних релігій (віра в надприродну силу обрядів: молитва, жертвоприношення, очищення, піст) та в самостійній формі (гадання на картах)

 

Анімізм

 

Анімізмом (від лат. anima — душа) називається віра в самостійне надприродне існування душі і духів як своєрідних двійників людей, тварин, рослин, предметів і природних явищ. Анімістами називали послідовників найдавніших релігійних вірувань і культів, які так і не прийняли жодну зі світових релігій.

Людина, як правило, наділялася не однією, а кількома душами одночасно. Кожна з цих душ мала чітко визначені функції: одна відповідала за життєві, фізіологічні процеси в організмі, інша — за розумові операції, третя виступала носієм того, що прийнято називати особистістю людини. Тільки триєдність цих душ забезпечувала повноцінне людське існування.

Хоч як би то було, наука XX—XXI ст. ст. ще не знайшла задовільного пояснення тим відчуттям, які людина переживає на межі між життям і смертю і які дуже нагадують вірування різних народів про наявність людської душі і потойбічного життя: "Людина вмирає, і в той момент, коли її фізичні страждання досягають межі, вона чує, як лікар визнає її мертвою... Після цього вона раптово виявляє себе поза своїм фізичним тілом, але ще в безпосередньому фізичному оточенні, вона бачить своє власне тіло на відстані, як сторонній глядач... Вона зауважує, що має тіло, але зовсім іншої природи і зовсім з іншими властивостями, ніж те фізичне тіло, що вона залишила. До неї приходять душі інших людей, щоб зустріти її та допомогти. Вона бачить душі вже померлих родичів і друзів, і перед нею з’являється світла істота, від якої випромінюється така любов і щира теплота, якої людина ніколи не зустрічала. Ця істота без слів ставить людині запитання, що дозволяють їй оцінити своє життя, і проводить її через миттєві картини найважливіших подій її життя, що відбуваються перед її думкою в зворотному порядку. В якийсь момент вона виявляє, що наблизилася до якогось бар’єра або межі, котра являє, очевидно, поділ між земним і наступним життям... Незважаючи на своє небажання, вона, однак, якимось чином з’єднується зі своїм фізичним тілом і повертається до життя".

Пізніше уявлення про людську душу стали переноситися на оточуючий людину світ. Спочатку люди уявляли, що людські душі можуть набувати вигляду птахів, іноді—тварин і рослин, або вселятися в тіла інших людей. В епоху конкретно-чуттєвого мислення уявлення про душевних нематеріальних двійників людини були ще занадто абстрактними і мали потребу в реальних наочних образах, які негайно були виявлені у вигляді тварин і рослин, що також вважалися наділеним и духовним началом. Стосовно людей потребувала зрозумілого і доступного пояснення подібність між батьками й дітьми, передача деяких характерних рис зовнішності людини у спадок.

На подібні перевтілення вважалися здатними передусім душі людей, що чимось виділялися при житті: найбільш спритні мисливці і воїни, вожді, старійшини, знахарі, ковалі. Розвиток цього вірування призвів до виникнення віри в переселення душ, з якою можна зустрітися в багатьох релігіях, особливо в індуїзмі, а потім — учення про потойбічний світ і загробну віддяку.

Ще пізніше люди почали одухотворювати й неживі явища — каміння й гори, ріки й озера, сонце й зірки. Це було необхідним для давніх людей, по-перше, для того щоб пояснити собі причини всіх природних явищу цілком прийнятний для себе спосіб, апо-друге — приписати духам усе добре й погане, що траплялося з ними протягом усього життя. Безпосередньою же приминою появи такого роду анімістичних поглядів могло бути й своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних і оптичних явищ: луни, шумів, тіней тощо. Вони уявлялися їм переконливим свідченням не тільки існування в людини самостійної душі, ай наявності подібних не тілесних двійників буквально в усьому на світі.

Це вже стадія пізнього анімізму, або полідемонізму, що безпосередньо передував появі віри в бога. Відгомоном цієї стадії в розвитку анімізму стали образи русалок, водяників, фей, гномів, німф у фольклорі.

В анімізмі не сформувався універсальний культ, але він став збірною назвою для великої кількості обрядово-культових практик. Розглянемо як приклад деякі настільки поширені й відомі анімістичні культи, що вони цілком можуть претендувати на статус самостійних форм первісної релігії.

 

Іудаїзм

Іудаїзм - одна з найдавніших монотеїстичних релігій світу, яка з невеликими змінами функціонує і до тепер і є національною релігією євреїв. Ця релігія відіграла особливу роль у розвитку багатьох релігійних течій і напрямків, стала першоосновою двох світових релігій - християнства та ісламу. Іудаїзму належить виняткова роль в історії єврейського народу, коли в умовах втрати ним державності й території релігія стала засобом збереження національної ідентичності.

У вузькому тлумаченні під іудаїзмом розумілася релігія, яка виникла на межі ІІ-І тис. до н.е. серед єврейських племен. У ширшому розумінні - це комплекс правових, морально-етичних, філософських і релігійних уявлень, які протягом майже трьох тисячоліть визначали устрій і спосіб життя євреїв.

Ще на ранній стадії свого становлення іудаїзм вийшов за межі духовної сфери і активно втрутився у суспільно-політичну практику. Структура іудаїзму стає розгалуженою і включає щонайменше сім основних елементів: 1) вчення про Бога, сутність всесвіту та людини; 2) шанування Святого письма - Тори; 3) зведення релігійних законів, які охоплюють також галузь світського права; 4) порядок виконання релігійного ритуалу; 5) систему релігійних інститутів; 6) комплекс морально-етичних відносин; 7) концепцію богообраності народу Ізраїлю і його месіанського призначення.

 

Віровчення і культ іудаїзму містяться, переважно, удвох джерелах: Старому Завіті Біблії і Талмуді.

Згідно з Біблією, в 2085 р. до Р. X. відбулася зустріч прабатька євреїв Авраама з Богом Ягве, котрий оголосив цьому праведному чоловікові, що його нащадки будуть богообраними серед усіх народів світу. Після цієї події Авраам переселився з Месопотамії до Ханаану. Онук Авраама Яків разом із дванадцятьома синами та їхніми сім’ями перебрались у долину Нілу. Згодом добровільне переселення перетворилося на рабство.

 

У процесі становлення та зміцнення єврейської держави формувалась і релігія євреїв. Вона отримала назву іудаїзму через те, що бог Ягве, котрому стали поклонятися всі євреї, раніше був покровителем наймогутнішого племені Іуди. У єврейській державі, що утворилася завдяки об’єднавчій діяльності вождя цього племені Іуди, Ягве був покровителем державних і військових справ. У 960 р. до Р. X. в Єрусалимі було збудовано Храм бога Ягве. Цей храм проіснував до 586 р. до Р. X.

Особливою повагою іудеїв користуються п'ять книг Танаха. Це Тора (книга Закону, вчення), або П'ятикнижжя. Традиційно в іудаїзмі вважається, що її автором є легендарний Мойсей (Моше). Не тільки іудейський, а й християнський переказ відводить йому роль найвеличнішого пророка бога Яхве й основоположника його релігії. Проте Мойсей — біблійний міфологічний персонаж.

Перша книга Тори називається "Буття" (від давньоєвр. — начало). У ній 50 глав розповідей про створення Богом світу, про першолюдей (чоловіка і жінку) та їхнє гріхопадіння, про праведного Ноя і всесвітній потоп, про виникнення єврейського народу і його історію від Авраама і Сари до переселення Иосифа з сім'єю до Єгипту.

Друга книга Тори — "Вихід" (від давньоєвр.— імена). У ній 40 глав розповідей про те, як євреї опинились у рабстві, про їхнє звільнення під керівництвом Мойсея і Ісуса Навина, повернення до Ханаану і про моральний Закон, який нібито Бог дав євреям на скрижалях через Мойсея на горі Синай, що поблизу Єрусалима. За біблійною легендою скрижалі зберігались у храмі Яхве, але були втрачені під час його зруйнування. Проте їх "копії" є тепер у кожній синагозі. Вони — обов'язковий компонент Ковчега Завіту.

У 27 главах третьої книги Тори — "Левіт" (від давньоєвр.— він покликав) йдеться про закони принесення у жертву тварин, про святість євреїв, про обряди, свята і богослужіння в іудаїзмі.

36 глав у четвертій книзі Тори — "Числа" (від давньоєвр. — у пустелі) розповідають про переписи чисельності євреїв, про їхні війни і пригоди в Аравійській пустелі.

У п'ятій книзі Тори — "Второзакония" (від давньоєвр. — повторення Тори) впродовж 34 глав йдеться про останні дні життя Мойсея і пояснення Закону новим поколінням іудеїв.

 

Основою іудейської моралі вважається декалог (10 заповідей):

1. "Я — Господь Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде у тебе інших богів переді Мною.

 

2. Не створюй собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, що на землі внизу і що у воді і під землею. Не поклоняйся їм і не служи їм...

 

3. Не вимовляй ім'я Господа, Бога твого, даремно, бо не помилує Господь того, хто вимовлятиме ім'я Його даремно.

 

4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всякі справи твої, а день сьомий — субота — для Господа, Бога твого...

 

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!

 

6. Не вбивай.

 

7. Не чини перелюбу.

 

8. Не кради.

 

9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього.

 

10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай дружини ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його — нічого, що є у ближнього твого"

 

 

Індуїзм

 

Індуїзм — релігійна система народів Південної Азії. Його сповідують понад мільярд жителів нашої планети (майже кожен шостий). Проживають вони, головним чином, в Індії (близько 83 % її населення — індуїсти), у королівстві Непал, державах Шрі-Ланка, Бангладеш, Гайяна та ін.

Індуїзм сформувався у середині І тис. н. е. (з VIII ст. індуїстами в Індії називають усіх, хто не прийняв іслам). Він зберіг багато елементів первісних вірувань: поклоніння "священним" тваринам і явищам природи, культ предків, поховальний культ і т. ін. Індуїзму не притаманна єдина релігійна організація, він не заперечує існування сект, різноманітних тлумачень свого віровчення, визнає за людиною всі її права й обов'язки від народження й до смерті. Виникнення індуїзму не пов'язується з конкретною особистістю.

Індуїзм — це сукупність релігійних форм, від найпростіших обрядових, політеїстичних, до філософсько-містичних, монотеїстичних; більше того, це індійський спосіб життя з кастовим поділом суспільства і включенням до сфери духовного життя всієї суми життєвих принципів, норм, цінностей, вірувань і уявлень, обрядів і культів, міфів і легенд, буднів і свят; це своєрідний підсумок довгої і складної історії релігійного життя і релігійних пошуків народів Індостану.

Індуїзм — продовжувач і наступник ведичної релігії (від "Веди", з санскр. — священні знання), що її в середині П тис. до н. е. принесли в Індію племена аріїв і брахманізму.

Ведична релігія (ведизм) — релігійні вірування й обрядовість значної частини населення Індії у І тис до н. е. її письмово закріплено у Ведах — чотирьох збірках (самхітах) давніх гімнів, молитов, жертовних формул і заклинань: Рігведі — найдавнішій збірці гімнів; Самаведі і Яджурведі — збірках молитовних заклинань і обрядів; Атхарваведі — збірці пісень і магічних заклинань. Боги ранньої ведичної релігії були антропоморфними уособленнями сил і явищ природи: Агні — бог вогню; Індра — бог атмосфери, дощу і грози; Сур'я — Сонця; Варуна — неба; Сома — Місяця і п'янкого напою; Врітра — засухи і т. ін. У Ведах ідеться про десятки і сотні богів. Пізніше богів стали наділяти соціальними функціями: військовими, юридичними, управлінськими. Основу культу в цій релігії становили жертвоприношення.

Однак у Ведах та у ведичній релігії навіть не згадувалося про святилища і храми, зображення богів, професійних жерців. Ведична релігія — одна з "примітивних" родоплемінних релігій. Разом із тим на підставі Вед сформувалась не тільки ведична релігійна традиція, а й різноманітні образи і філософські концепції, що потім увійшли до складу таких релігійно-філософських систем, як брахманізм, джайнізм і буддизм.

Наступний етап в історії індійської релігії — брахманський. Він прийшов на заміну ведичному етапові в І тис. до н. е., коли поблизу рік Інд і Ганг виникли деспотичні держави, в яких сформувались основи кастового ладу.

Касти — результат розвитку міжетнічних процесів, поглиблення суспільного поділу праці та становлення класового суспільства. Це були замкнуті, ізольовані одна від одної соціальні групи із суворо визначеним родом занять, власним способом життя, своїми звичаями, традиціями, нормами поведінки. Належність до касти визначалася за походженням. Укладання шлюбів дозволялося лише у межах певної групи людей. Професії, права, обов'язки передавались у спадок. Кастова система, пережитки якої характерні для багатьох держав і в наш час, будувалася за ієрархічним принципом: у ній визнавалась нерівність каст, існував поділ на вищі і нижчі касти. Нижчі касти вважались "нечистими" і "недоторканими". Касти мали свої символи певного кольору і тому називались також варнами (від санскр. — якість, колір).

Найдавнішими кастами в Індії були: брахмани (спадкове жрецтво), кшатрії (воїни, вожді племен, управлінці), вайш'ї (землероби, скотарі, торгівці), шудри (буквально — слуги, безправна каста рабів). Перші три касти вважались благородними (чоловіки цих каст мали право на освіту, проходили обряд посвячення і тому називались двічі народженими).

Пам'яткою релігії і законодавства цього періоду староіндійської історії є "Закони Ману" — збірка настанов щодо поведінки людини в особистому і суспільному житті, догматика та ідеологія брахманізму. її автором вважається Ману — міфічний напівбожественний предок людей. Написана санскритом, збірка містить 2650 законів (двовіршів) у 12 главах (розділах). У Законах Ману відображено найдавніші уявлення про походження Всесвіту, людства, варн, а також правила буденного життя і культових дій, настанови щодо державного управління, судочинства, сімейних стосунків, обов'язків членів варн, приписи щодо покаяння, ритуали очищення.

Згідно із Законами Ману, суспільний устрій нерівності (нерівноправності) і пригнічення встановили боги, і тому він є вічним і незмінним; вищою кастою за ними вважаються брахмани, головний обов'язок яких полягає у вивченні Вед і поширенні своїх знань.

У брахманізмі верховним богом визнавався Брахма. За міфом, із частин його тіла походили всі касти: з вуст — брахмани, з рук — кшатрії, зі стегон — вайш'ї, з ніг — шудри. Основу цієї релігії становили обряди: кожного дня слід було здійснювати обряд їжі — обряд живим істотам; подавати милостиню — обряд людям; проводити заупокійні церемонії — обряд предкам; приносити жертви богам — обряд богам; осягати сутність священного вчення — обряд брахманам. За відсутності громадських храмів і жертвоприношень ці культи були аристократичними, а боги — кастовими. Виняток становила каста шудрів, яка була відсторонена від офіційних культів.

На початку І тис. до н. е. у брахманізмі виникло вчення про карму. Карма (від санскр. — дії, справи, обов'язки) — це уявлення про особливу містичну силу, обов'язковий "закон відплати" за сукупність вчинків, намірів, прагнень людей, який діє автоматично і визначає долю живої істоти у наступних її перевтіленнях. У брахманізмі, як і в усіх інших індійських релігіях, жива істота після смерті не зникає безслідно, її душа втілюється у щось інше: людину, тварину або рослину. "Якість" перероджень залежить від карми як суми доброчинносте і гріхів усіх попередніх перероджень. Низка перероджень, наступність народжень і смертей, уявлення про плинність і непостійність всього живого становлять сансару (від санскр. — мандрівка, мандрування). Душа в сансарі — стражденна. Спасіння від страждань полягає у звільненні від перевтілень, досягненні мокші (усвідомлення душею того, що вона — частина божественної душі) і нірвани (від санскр. — згасання), тобто злиття з богом Брахмою.

Вченню про карму в усіх індійських релігіях надається пріоритетне значення. У брахманізмі його поширення означає також перехід від суто обрядової практики до знання, до створення Упанішад (від санскр. — таємні, заповітні знання) — релігійно-філософської літератури. Спочатку це були тексти брахманів, самітників-аскетів, воєначальників з поясненнями значення і змісту ведичних жертвоприношень. Система Упанішад увібрала у себе думки і висловлювання представників різних епох і шкіл. Вона укладалась у період з VII—III ст. до н. е. до XIV—XV ст. н. е. її основним призначенням було обґрунтування брахманізму і деяких ідей буддизму, а центральною проблемою — проблема життя і смерті, питання про те, що є носієм життя: вода, подих, вітер чи вогонь. В Упанішадах обґрунтовувалась також віра у перевтілення і містилось учення про відплату за скоєне.

Таким чином, брахманізм можна охарактеризувати як релігію жертвоприношень і знання. Поступово він еволюціонував в індуїзм — релігію любові, поваги та шанування. Крім того, на становлення індуїзму значний вплив справили буддизм і джайнізм. Ці релігії виникли в Індії у VI—V ст. до н. е. Вони заперечували кастовий поділ суспільства, а позбавлення кожної людини від страждань ставили у залежність від її власних зусиль; визнавали карму і догмати щодо перевтілення, але на перше місце висували етичне вчення про праведний спосіб життя. Брахманізм змушений був змінюватися, вбирати в себе елементи буддизму і джайнізму, ставати більш зрозумілим для людей, зокрема тому, що давав їм можливість брати участь у відправленні культу, у громадських публічних церемоніях і обрядах. Тоді ж почали будувати індуїстські храми, а богів втілювати у скульптурні і живописні форми, хоч і в антропоморфному вигляді (декілька голів, багато рук, третє око тощо).

Індуїзм — політеїстична релігія. У літературі йдеться про З 333 333 богів у ній.

Брахма — бог творення;

Вішну — бог збереження;

Шива — бог руйнування;

З усіх численних богів віруючі індуси головними вважають трьох: Брахму, Шиву і Вішну. Віруючі сприймають їх, з одного боку, як три іпостасі (особи) однієї божественної трійці — тримурті, а з іншого — як окремих богів, кожний з яких має власне обличчя, характер, сферу діяльності і функції: Брахма — творення, Шива — руйнування, Вішну — збереження.

Соціальною основою індуїзму була і залишається кастова система. Належність до касти є суворою необхідністю. Каста — життєвий простір, в якому мешкає індивід; іншого для нього не існує. Чотири первісні касти з часом роздрібнились на підкасти, яких в Індії налічується сьогодні від двох до трьох тисяч. Виключена зі своєї касти людина опиняється поза законом. Каста визначає місце особи в суспільстві, її права, поведінку, зовнішній вигляд, одяг і навіть позначки на лобі і прикраси, що їх вона носить. За порушення встановлених у касті норм її члени піддаються суворим покаранням і мученицьким обрядам "очищення". При цьому життя в касті вважається не кінцевою метою, а епізодом. Кінцева мета — нірвана, коли зникають усі мирські розбіжності. Каста — щабель до самореалізації.

За своїми характеристиками індуїзм близький до світових релігій, проте через кастовий поділ він не зміг вийти за межі Індії: щоб стати індуїстом, потрібно бути членом однієї з каст. Разом із тим індуїзм суттєво впливає на духовне життя інших народів своєю релігійною філософією і різними видами релігійної практики. Індуїзм постійно модернізується, переважно, під впливом християнства та ісламу, проте залишається основною релігією народів Індії.

Конфуціанство

 

Конфуціанство посідає виключно важливе місце в духовно-релігійному житті Китаю. Воно зародилося у VI ст. до н.е. і з того часу відіграє значну роль у суспільній свідомості цієї країни. Конфуціанство отримало свою назву за ім'ям засновника - Кун-цзи, тобто вчителя Куна, а в латинській версії - Конфуція (551-479 до н.е.). Конфуцій народився і жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у тяжкій кризі. Влада правителя послабилася, руйнувалися патріархально-родові устої. З метою захисту суспільства від потрясінь Конфуцій розробив суспільний ідеал, створив вчення, котре освячує соціальний порядок у суспільстві. Це вчення, спрямоване на подолання соціального зла, виявлення його причин, пошуки засобів досягнення гармонії і щастя в суспільному житті, пронизано раціоналізмом. У той же час вчення Конфуція є релігійним за своєю формою. Воно стверджує, що всі суспільні установлення освячені Небом, яке вказує людині шлях правильної поведінки. Конфуцій твердив, що він не вчить нічому новому, а лише вчить дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім'ї та державі.

 

Своє вчення він викладав усно. Власні твори Конфуція не збереглися. У VI-V ст. до н.е. учні Конфуція записали вислови учителя в книзі "Лунь юй" (Бесіди і судження). У Китаї конфуціанство не вважається релігією, справді воно є більшою мірою етико-політичним вченням. Конфуціанство від початку негативно ставилося до різних форм містицизму, підкреслюючи, що перейматися треба земним, а не небесним. Якщо в більшості релігій присутнє поняття вищої духовної істоти - Бога, то в Китаї неможливо знайти поняття бога як такого, відсутня віра в божественне створення світу.

 

Протягом більше двох тисяч років конфуціанство формувало розум і почуття китайців, впливало на їхні переконання, психологію, поведінку, мислення, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу, а де в чому навіть перевищує їх. Конфуціанство помітно зафарбувало у свої тони всю національну культуру Китаю, національний характер його населення.

 

Конфуціанство опікувалося всіма аспектами суспільного буття. Тому цілком справедливо вважається духовною основою китайського суспільства. Щоправда, як релігійний напрям воно переживає сьогодні не найкращі часи. Нині конфуціанство переважно поширене в Китаї. Його вплив відчутний і в інших країнах, особливо в тих, що пов´язані з китайською цивілізацією — Кореї, Японії та В´єтнамі.

 

Синтоїзм

 

Синтоїзм – одна із найбільших у світі етнічних релігій за кількістю віруючих. Послідовників цієї релігії нараховують близько 100 мільйонів осіб. Основна маса представників синтоїзму проживає в Японії, оскільки синто це – релігія корінних жителів японського архіпелагу.

 

Нікому достеменно не відома точна дата виникнення синтоїзму та постать засновника, адже самі японці вважають, що синтоїзм існував завжди і його засновниками були вічні Боги.

 

З історії синтоїзму відомо, що синтоїзм сформувався як самостійна релігія у період VI – VIII століть. За своєю суттю синтоїзм є політеїстичною релігією, з великою кількість богів та духів природи. Головним богом у синтоїстському пантеоні є богиня Аматерасу (богиня сонця).

 

Велику вплив на синтоїзм зробив буддизм, який проник у Японію у VII столітті. З приходом буддизму в Японію, синтоїзм асимілювався з ним, хоча були періоди коли представники цих релігій між собою ворогували. Буддизм в Японії не мав великої популярності серед простого населення, його сповідувала лише японська аристократія, і тому він не став державною релігією. Важливим фактом збереження синтоїзму, як самостійної релігії відіграв інститут імператорства, оскільки японським імператорам не хотілося втрачати своєї божественності, то вони вирішили не приймати буддизм державною релігією, який пропагував рівність людей.

 

Сучасний синтоїзм насичений великою кількістю течій, який по своєму трактують священні тексти, та вчення синтоїстських святих. Навіть у сучасному секуляризованому світі синтоїзм не втратив своєї японської самобутності, за якою тільки японець може бути синтоїзтом. Сучасний синтоїзм практично не займається прозелітизмом, лише окремі секти синто намагаються збільшити свою кількість послідовників задля власного збагачення.

 

Виникнення християнства

Християнство виникло у 2-й половині 1 століття н.е. у східних провінціях Римської імперії в умовах розпаду рабовласницького ладу. Віросповідними джерелами християнства є «святе письмо» (Біблія) і «священний переказ» - постанови Вселенських соборів, деякі напрямки християнства визнають і інші джерела своєї догматики. Характерними рисами християнства є визнання Ісуса Христа посланником Бога, сином Божим, віра у Троїцю (єдиного бога у трьох іпостасях: бог-батько, бог-син і бог-дух святий), віра в існування потойбічного світу і в прийдешний страшний суд над живими і мертвими тощо.

Раннє християнство виникло як релігія рабів Римської імперії. Поразки їх повстань, особливо повстання під керівництвом Спартака, тяжкі податки і безвихідна нужда підривали їх віру в знищення соціального гноблення власними силами і породжували мрії про прихід божого народного рятівника - месії. Месіанські ідеї і лягли в основу нової релігії. У ранньому християнстві були бунтарські тенденції. Вони знайшли своє відображення у розумінні принципів соціальної справедливості: суспільній власності на засоби виробництва, особливо на землю, у принципах хто не працює - той не їсть, кожному по праці. До речі, ці принципи стали в ХІХ ст. гаслами міжнародного робітничого і комуністичного руху.

Але поступово з зміною соціального складу християнських громад змінилася і християнська ідеологія. Вона все більше схилялася на бік рабовласницького Риму. В ІV ст. гоніння християн з боку влади змінилося їх активною підтримкою. У 324р. християнство стало державною релігією Римської імперії і його тісний союз з державними властями продовжується в багатьох країнах до цього часу.

Християнство не являється єдиною релігією. Воно, як і інші релігії, розпалося на ряд самостійних напрямків, найбільш значущим з яких є православ’я, католицизм і протестантизм. У християнстві є також і багато сект. Зберігаючи в основному ортодоксальні положення християнської догматики, ці напрямки і секти відрізняються своєрідним тлумаченням деяких догматів, окремими особливостями культу.

 

Православ’я

Православ’я почалося складуватися після розподілу Римської імперії на Східну і Західну (345) як офіційна релігія Східної (Візантійської) імперії. Як самостійна течія християнства воно існує з 1054 р., а як державна релігія Київської Русі з 988 р.

Православ’я немає єдиного організаційного центру. Національні православні церкви користуються незалежністю (автокефалією). Православ’я - основна конфесія України, Росії, Білорусії, Болгарії, Румунії, деяких югославських республік, Греції, Кіпру.

В основу православного віросповідання покладено «святе письмо» Біблія (Старий Заповіт і Новий Заповіт) і «священний переказ» постанови двох перших вселенських собрів Нікейського (325) і Константинопольського (381). На них був прийнятий так званий «Символ віри». В ньому коротко викладено сутність християнського віровчення, яке і складає догматику православ’я. В ньому стверджується, що існує єдиний бог в трьох іпостасях: бог-батько, бог-син, бог-святий дух. Бог-дух святий виходить від бога-отця. «Символ віри» вимагає вірити у вічне потойбічне життя. Центральне місце у православ’ї займають догмати про спокутну жертву Ісуса Христа, про всезагальну гріховність людей, про необхідність особистого порятунку шляхом ретельного виконання обрядів і наказів церкви тощо. Духовенство видається за посередника між богом і людьми. Вважається що воно має «божественну благодать» і може передавати її людям через таїнства: хрещення, миропомазання, причащання, покаяння, вінчання (шлюб), священство, єлеосвящення. Таїнства супроводжуються обрядами.

Шанування хреста - мабуть один з головніших обрядів православ’я. Хрест - це символ християнської віри. Їм увінчані усі християнські храми, одяг священників. Його носять на тілі віруючи. Без хреста не обходиться жоден християнський обряд. Це символ в пам’ять мученицької смерті Ісуса Христа. Хрест вселяє віруючим ідею покірності, готовності подібно Христу йти через страждання.

Православні вклоняються іконам, щоб через зображення бога або святого заручитися їх підтримкою. У своїх молитвах віруючі звертаються до бога, святих з конкретними проханнями, скаргами, надіями. У православних розповсюджений також культ реліквій-предметів, які, на їх думку, належали Ісусу Христу або святим, культ мощей (нетлінні останки вмерлих людей, що об’явлені святими), а також святих місць.

Складовою частиною православних обрядів являються християнські свята. За православним церковним календарем на кожен день року випадає те чи інше свято. Це свята на честь Ісуса Христа, Богородиці, якогось святого, якоїсь чудотворної ікони тощо. До головних, найбільш шануємих свят відносяться Пасха і так звані двунадесяті свята: Різдво Христове (7 січня), Хрещення (19 січня), Різдво Богородиці (21 вересня), введення в храми Богородиці (4 грудня), Сретеніє господнє (15 лютого), Преображення (19 серпня), вхід Господень в Єрусалим або Вербна неділя (святкується в неділю перед Пасхою). Вознесіння Господнє (святкується на 40-й день після Пасхи в пам’ять вознесіння Ісуса Христа на небо), Троїця (святкується на 50-й день після Пасхи), зведення хреста господнього (27 вересня).

Значне місце у православному культі займають пости. Великий піст починається з понеділка після масляниці і продовжується 40 днів до Пасхи. Різдвяний піст триває 40 днів з 28 листопада по 27 січня, також існують і інші пости. Взагалі православний повинен поститися 200 днів на рік.

Православ’я відіграло значну роль в утвердженні Київської Русі, у боротьбі за звільнення від золотоординського нашестя, впровадженні писемності. І до цього часу воно виховує людей в дусі духовності (внутрішньої моральної впевненості), відіграє певну роль в консолідації народів України. Хоча треба відмітити, що політичні позиції православних церков неоднозначні.

 

 

Католицизм

Процес формування католицизму почався у зв’язку з виникненням у 395 р. Східної і Західної Римської імперії. На відміну від православ’я католицизм став державною релігією Західної Римської імперії. Остаточно католицизм склався у 1054 з розподілом християнської церкви. Католицька церква стала оплотом престолів всіх західноєвропейських монархів. Вона сама перетворилася у найбільшого землевласника. Головними підпорами католицизму були і залишаються монастирі і ченці ордена (єзуїти, домініканці, францисканці та інші). Як і всі християни, католики визнають «святе письмо» Біблію і «священний переказ» тобто постанови вселенських соборів, як джерело своєї віри. Вони також шанують хрест, в клоняються іконам. У них також розповсюджений культ реліквій, мощей, вони відмічають всі християнські свята, додержуються постів тощо.

Але католицизм все ж відрізняється від православ’я. Католики поряд з раєм і пеклом визначають чистилище, існування якого заперечують православні. В чистилищі душі померлих, на думку католиків, можуть очищатися від гріхів. Католики визнають, що дух святий виходить не тільки від бога-отця, але і від бога-сина, тоді як православні - тільки від бога-отця. Католики вважають, що духовенство має особливу благодать і має право відпускати будь-які гріхи. У католиків священнослужителі не мають права вступати в шлюб. У них дуже розповсюджений культ богородиці.

Джерелом віри католики визнають не тільки «священне писання» тобто Біблію але і «священний переказ»: енцикліки (послання) пап римських. Взагалі організації католицької церкви притаманна сувора централізація: її очолює папа римський, який одночасно є правителем церковної держави Ватикану - крихітної державки в центрі Риму, яка займає площу 44 га, має населення близько 1 тис. чоловік, свій герб, прапор, гімн, пошту, телеграф, пресу, поліцію і інші атрибути влади. Папа римський через римську курію - центральний адміністративний апарат католицької церкви керує всією католицькою церквою і її багато численними організаціями, діючими у подавляючій більшості країн світу. Він назначає кардиналів і єпископів з представників духовенства різних країн. Сам папа римський обирається на все життя колегією кардиналів (конклавом). Католики вважають його «вікарієм Ісуса Христа», тобто його заступником, спадкоємцем святого Петра.

Православна церква України як і в інших місцях не залежить від католицької церкви. Але католицизм досить розповсюджений у деяких Західних областях України. В ХVІІ ст. Польська шляхта прагнула використати католицизм для поневолення українського і білоруського народів. Найбільш значним актом проникнення католицизму на Україні було укладення у 1596 р. Брестської унії, на основі якої виникла греко-католицька церква.

Надзвичайно велику роль у католицтві відіграє культ Богородиці, або мадонни. Християнство запозичило цей культ у більш древніх релігій, де Богородиця шанувалась як Богиня-мати, Богиня родючості. В християнській релігії Богородиця була перетворена в міфічну діву Марію, що народила від "святого духа" дитину Ісуса, сина Божого. В католицтві шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ до певної міри навіть відсунув на другий план культ Бога-отця і самого Христа. Культ Мадонни допомагає католицтву впливати на мільйони віруючих жінок. Католицька церква навіює жінкам, що в діві Марії вони мають свою заступницю перед Богом, що Мадонна може допомогти їм у всіх життєвих труднощах.

В зв’язку з католицькою експансією виникає і розвивається так звана полемічна література: твори Христофора Філарета (ХVІ - ХVІІ ст.), Івана Вишенського (1545-1550 – кінець 1620р.), Стефана Зизанія (близько 1570-1621), Миколи Смотрицького (бл. 1578-1638) та інші. Особливо різку критику Унії дав І. Вишенський в своєму памфлеті «Послання до втікши від православної віри єпископам» (1598).

 

Протестантизм

Протестантизм - це релігійний напрямок, який відноситься до християнства. Але в порівнянні з православ’ям і католицизмом він має деякі особливості у догматиці і культі. Протестантизм відкидає основні католицькі догмати, насамперед про зверхність і непорушність папи римського, про церковну ієрархію, про спасіння через посередництво церкви тощо і висуває свої. Один з основних догматів протестантизму є догмат про спасіння через особисту віру.

Єдиним джерелом віровчення протестантизм визнає Біблію. В протестантизмі немає поклоніння іконам, мощам, святим. В ньому залишені тільки таїнства хрещення і причащання. Богослужіння ведеться рідною мовою прихожан, культ спрощено. Він зведений до проповідей, спільних молитв і співів псалмів. Протестантизм виступає проти зовнішньої прояви релігійності, намагається перетворити релігійність на внутрішній світ людини.

Протестантизм сформувався у ХVІ ст., як ідеологічна доктрина реформації-широкого антифеодального і антикатолицького суспільно-політичного і ідеологічного руху, який охопив в ХVІ - ХVІІ ст. більшість країн Східної та Центральної Європи. Одним з перших кроків реформаційного руху був виступ Мартіна Лютера, німецького священика проти індульгенцій. Лютер виступив також проти претензій католицького духовенства контролювати совість і віру на правах посередника між людьми і богом.

 

Ранній протестантизм

Лютеранство.

Це одна із основних течій протестантизму — сформувалася у результаті реформаційних рухів у XVI ст. Головні принципи віровчення сформульовані М. Лютером (1483—1546 pp.) — монахом августинського монастиря. У жовтні 1517 р. він кинув виклик Папі римському: прибив на дверях церкви у Віттенберзі список із 95 тез, у яких осуджувався продаж індульгенцій, ви­кривалися зловживання католицької церкви. Обурення католицькою церквою назрівало вже давно, тому тези Лютера сколихнули всі класи Німеччини. Так розпочалася Реформація.

М. Лютер відіграв велику роль у виробленні вчення та організації протестантської церкви. Від католицизму лю­теранство зберегло лише те, що безпосередньо не супере­чило Святому Письму. Із таїнств визнаються два основних — хрещення, яке в лютеранстві здійснюється над немовлятами обмиванням, і причастя, в ученні про яке католицький догмат про перетворення хліба і вина в тіло і кров Христа замінено положенням, згідно з яким тіло і кров Христа таємно «присутні» під час причастя.

На відміну від католиків, лютерани вважають, що «врятуватися» можна завдяки особистій вірі без вирішаль­ного посередництва церкви. Тому найзначимішою в люте­ранстві є проповідь, а не обряди, як у католицизмі. Саме проповіддю духовенство намагається сформувати внутріш­ні релігійні переконання людини. На перший план воно висуває догму про «природжену зіпсованість» людини, її гріховність. Лютерани визнають Біблію і «Книгу згоди», яка складається з «Аугсбурзького віросповідання», “Апо­логії”, «Великого» і «Малого» катехізисів (коротких викла­дів основ віровчення).

Церкву очолює Синод, членами якого є і духовенство, і парафіяни. Лютеранські парафії очолюють пастори, яких запрошують громади. Громади об'єднуються в єпархії на чолі з єпископами.

З Німеччини лютеранство поширилось в Австрію, Угор­щину, Францію, скандинавські країни, а також у Північну Америку.

Нині у світі 75 млн. лютеран, 192 лютеранські церкви. Близько 50 млн. віруючих об'єднані у Всесвітній лютеран­ський союз. В Україні налічується 33 громади.

 

19. Кальвінізм.

Вчення цієї також впливової течії проте­стантизму розроблено і систематизовано викладено в Швейцарії французьким теологом і проповідником Ж. Кальвінізм (1509—1564 pp.). Кальвінізм докорінним чином реформував католицизм:

-заперечувались ієрархічна побудова церкви і верховенство Папи римського.

-єдиним джерелом і авторитетом нової церкви визнавалось Святе Письмо.

- церква, ієрархія і культ значно спрощувались. Богослужіння проводиться рідною мовою. Як і в лютеранстві, із християнських таїнств залишились хрещення і причастя, які розглядаються як символічні обряди.

Кальвінізм запровадив демократичне управління церквою: незалежні одна від одної громади (конгрегації) віру­ючих управлялись консистбріями, в які входили пастор, диякон і старійшини (пресвітери), які обирались всією громадою. Вищим органом став провінціальний синод, який складався з делегатів від провінційних консисторій. На національному рівні діяв національний Синод. Ця церковна структура в основному зберігається в сучасних реформатських (конгрегаціоналістських і пресвітеріан­ських) церквах, які обстоюють кальвінізм.

Характерною рисою кальвіністського вчення є положення про безумовну наперед визначеність. За кальвінізмом, усі люди поділяються на «обраних» та «осуджених». Перші ще до свого народження визначені Богом для небесного блаженства, другі — приречені на вічні муки, і ні дії людини, ні віра не можуть змінити їх долю. Тому лише та людина «врятується», яка вірить, що «вибрана» Богом. Однак це фаталістичне вчення доповнювалось тверджен­ням, що успіх у справах (»значення) також є свідченням можливої обраності. Таким чином, освячувалися буржу­азний успіх і поділ на небагатьох «обраних» і масу знедо­лених. Задоволення досягнутим, непідприємливість, від­сутність прагнення до збагачення кальвінізм розглядав як тяжкий гріх.

Сучасні кальвіністи поділяються на реформатів, пресвітеріан і конгрегаціоналістів. До реформатів належать кальвіністи Європи. До пресвітеріанства — англо-шотландські кальвіністи вестмістерського сповідання. Конгрегаціоналістами є ті кальвіністи (в Англії, СИТА та інших державах), які виступають за незалежність кожної громади і заперечують будь-які керівні органи, а їхні громади лише погоджують між собою свої догмати і культ.