Гельсінкський процес. Підписання Заключного акта НБСЄ. Основні принципи Гельсінкського акта та його історичне значення

Налагодження радянсько-американського політичного діалогу, нормалізація відносин європейських держав дали можливість підготувати і успішно провести загальноєвропейську Нараду з проблем безпеки та співробітництва.

22 листопада 1972 р. за ініціативою Фінляндії представники тридцяти трьох європейських країн, США і Канади розпочали в Гельсінкі багатосторонні консультації, їх мета полягала в тому, щоб визначити завдання Наради, організацію її роботи, порядок денний, склад учасників, спосіб фінансування тощо.

Багатосторонні консультації, що тривали майже сім місяців, виявили чимало труднощів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Це було пов'язано насамперед з тим, що делегації країн мали в багатьох випадках різні, а то й протилежні позиції. Але це і не дивно. Адже в багатосторонніх консультаціях в Гельсінкі брали участь сім держав-членів Вашингтонського Договору, п'ятнадцять членів НАТО і дванадцять нейтральних держав, чи таких, що не входили до складу воєнно-політичних угруповань. Досягнення загальноприйнятих домовленостей ускладнювалося тим, що всі рішення приймалися на основі консенсусу (коли представники всіх країн голосують «за»).

Як одне з центральних на багатосторонніх консультаціях обговорювалося питання про порядок денний майбутньої наради. Низка делегацій західних країн запропонували виокремити проблеми співробітництва у сфері культури та інших гуманітарних сферах у самостійне питання порядку денного. Простежувалося прагнення поставити саме це питання в центр роботи наради. Тим більше, що багато делегацій західних країн з самого початку зайняли негативну позицію відносно створення постійного органу з проблем безпеки та співробітництва в Європі, на чому наполягала радянська делегація й делегації країн ОВД.

Поступово дискусія набула більш ділового характеру. Цьому значною мірою сприяла конструктивна позиція нейтральних країн і країн, що не приєдналися.

В результаті багатосторонніх консультацій у Гельсінкі до липня 1973 р. було узгоджено текст заключних рекомендацій, що дістали назву «Синьої книги», її 96 пунктів регулювали питання організації, порядку денного, складу учасників, дати й місця, правил процедури і порядку фінансування наради.

Було вирішено провести нараду у три етапи. Перший - в Гельсінкі - на рівні міністрів закордонних справ для вироблення заключних рекомендацій і викладення загальних позицій; другий - в Женеві - на рівні експертів для підготовки заключних (підсумкових) документів; третій - у Гельсінкі -для їх затвердження.

Узгоджений порядок денний включав чотири пункти. До першого належали питання безпеки в Європі; до другого - питання співробітництва в галузі економіки, науки й техніки, захист довкілля; до третього - проблеми співробітництва в гуманітарних та інших сферах. Четвертий пункт стосувався напрямів розвитку загальноєвропейського процесу після Наради.

Передбачалося, що Нарада і всі подальші зустрічі в рамках загальноєвропейського процесу проходитимуть поза рамками воєнних союзів, а його учасники виступатимуть як суверенні незалежні держави на умовах повної рівноправності.

Перший етап Наради на рівні міністрів закордонних справ проходив у Гельсінкі з 3 по 7 липня 1973 р. На ньому були представлені всі (окрім Албанії) європейські країни, а також США і Канада. Широта проблематики, -масштабність проблеми зумовили величезне політичне значення вже самого факту скликання Наради.

Унікальність характеру Наради підкреслив під час її відкриття президент Фінляндії У. К. Кекконен: «В історії нашого континенту немає прецеденту проведення наради подібній тій, яка відкривається сьогодні. Це - не зустріч переможців війни; це і не зустріч великих держав. Наша нарада є спільними зусиллями всіх урядів, зацікавлених у тому, щоб домогтися на основі рівності і взаємної поваги вирішення життєво важливих питань, які стосуються всіх нас».

Усі Делегації країн, що прибули на Нараду, мали свої проекти документів з порядку денного. Представники соціалістичних країн - члени ОВД виступили єдиним фронтом, висуваючи на перший план проблеми європейської безпеки та рівноправного, взаємовигідного співробітництва.

У виступах і пропозиціях, які вносили представники західних країн на перший план, висувалися проблеми т. зв. «третьої корзини» - проблеми співробітництва в гуманітарній та інших сферах. Так, міністр закордонних справ Великої Британії заявив: «Пункт порядку денного, в якому говориться про співробітництво в гуманітарних та інших сферах, є, на мій погляд, найважливішим його пунктом». Подібні акценти були у виступі держсекретаря США, міністрів закордонних справ ФРН, Франції та деяких інших західних країн.

Незважаючи на те, що пропозиції делегацій часто-густо суттєво відрізнялися, слід констатувати, що обмін думками й дискусії, що відбувалися на першому етапі Наради, мали переважно діловий та конструктивний характер, що врешті-решт дало змогу прийняти спільні рекомендації з принципово важливих проблем. Результати першого етапу Наради разом із рекомендаціями, виробленими на багатосторонніх консультаціях в Гельсінкі, створювали реальну основу для подальших пошуків вирішення нагальних завдань європейської безпеки.

Після проведеного з 29 серпня по 3 вересня 1973 р. засідання Координаційного Комітету 18 вересня в Женеві розпочався другий етап Наради. Головна мета цього етапу полягала у виробленні проектів документів з усіх пунктів порядку денного для їх остаточного ухвалення на третьому, заключному етапі Наради, що мав проводитися на найвищому рівні.

Другий етап наради проходив з перервами близько двох років. Це пояснювалося низкою причин. Так, виникли труднощі цілком природного характеру, зумовлені необхідністю звести до спільного знаменника позиції всіх 35 учасників Наради, що виявилося досить складним завданням. Слід було брати до уваги не лише розбіжності між державами з протидіючих блоків, а й складне переплетіння та зіткнення інтересів між західними країнами, насамперед між США і країнами ЄЕС.

Також гальмували роботу Наради й суб'єктивні перешкоди. Так, делегації країн Заходу пропонували такі положення щодо сфер розвитку культурних зв'язків, які рішуче відкидалися Радянським Союзом. Свою позицію радянська делегація обґрунтовувала тим, що з ідеологічних міркувань СРСР не міг визнати принцип вільного обміну інформацією та людьми, оскільки його формулювання й положення суперечать радянському внутрішньому законодавству. І формально СРСР був правий: рішення загальноєвропейської Наради не могли суперечити законодавчій базі держав-учасниць. Загалом другий етап Наради (порівняно з першим) ще більшою мірою проходив під знаком боротьби із зовнішньополітичних та ідеологічних питань між представниками соціалістичних і капіталістичних держав.

Центральним питанням Женевського етапу Наради було питання щодо узгодження формулювання принципу непорушності кордонів. Боротьба навколо цього питання розгорнулася в рамках першої комісії і тривала майже до закінчення другого етапу.

Ще раз наголосимо, що вся підготовча робота відбувалася за принципом «консенсусу», тобто повної одностайності. Жодне положення документа і навіть слово не вважалося прийнятим, якщо будь-хто з делегатів заперечував проти нього.

Соціалістичні країни, керуючись рішеннями Кримської та Берлінської конференцій великих держав, виходили з того, що в Європі (у результаті розгрому фашистських агресорів) територіально-політична проблема набула остаточного характеру.

Беззастережне ствердження на багатосторонньому рівні принципу непорушності кордонів, що було відображено в міжнародно-правових зобов'язаннях ФРН на двосторонньому рівні, покликане було забезпечити міцний фундамент мирного співіснування та співробітництва європейських держав.

Але на противагу цій позиції деякі країни НАТО, насамперед ФРН, вдалися до спроби зробити дане питання похідним від інших принципів і супроводити застереженнями про можливість «мирної зміни кордонів». За цим, як і раніше, стояло прагнення впливових кіл ФРН поглинути НДР. Делегація ФРН спробувала також проштовхнути ідею про неоднаковий статус кордонів у Європі.

У результаті наполегливих зусиль вдалося розробити формулу принципу непорушності кордонів, яка виключала будь-яку двозначність. Теза про можливість зміни кордонів «відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю» була сформульована як один із атрибутів принципу суверенної рівності держав, поважання прав, притаманних суверенітету.

У другій комісії труднощі були пов'язані в основному з небажанням країн Заходу відмовитися від низки дискримінаційних мір у торгівлі з соціалістичними країнами. Проте загалом у питаннях торговельно-економічного і науково-технічного співробітництва вдалося порівняно легко знайти загальноприйнятні рішення.

У третій комісії прийняття узгоджених рішень гальмувалося намірами деяких країн Заходу використати проблеми співробітництва в гуманітарній та інший сферах для втручання у внутрішні справи соціалістичних країн.

Хід другого етапу (як і всієї Наради загалом) був значною мірою зумовлений загальним станом міжнародних відносин, зокрема явним переважанням у першій половині 70-х рр. тенденції до розрядки. Важливим чинником активізації діяльності дипломатів по підготовці Наради стала світова громадськість. У квітні 1975 р. в Бельгії відбулася друга Асамблея громадських сил за безпеку і співробітництво в Європі, у якій взяли участь представники двадцяти дев'яти європейських країн і сорока дев'яти міжнародних організацій різної ідеологічної та політичної орієнтації. Асамблея закликала всі уряди, парламенти «всебічно сприяти на національному і міжнародному рівні поширенню розрядки і забезпечити мирне майбутнє Європи».

І в результаті (незважаючи на труднощі, пов'язані з колосальним обсягом роботи, полярністю позицій держав-учасниць) робота в Женеві тривала і була успішно завершена. Загалом під час другого етапу Наради її робочі органи (координаційний комітет, три головні комісії, підкомісії й робочі групи) провели близько 2500 офіційних засідань, а також кілька тисяч неофіційних зустрічей, багатосторонніх і двосторонніх консультацій; було розглянуто близько 4700 проектів, запропонованих різними делегаціями.

Третій, завершальний етап Наради з безпеки та співробітництва в Європі проходив у Гельсінкі 30 липня - 1 серпня 1975 р. З промовами виступили голови держав чи урядів всіх країн-учасниць Наради. За всіх відмінностей у тональності й акцентах ці виступи мали і загальні риси. Вони полягали у визнанні результатів проведеної багатосторонньої роботи і узгодженого Заключного акта, а також важливості практичного втілення досягнутих домовленостей.

1 серпня 1975 р. вищі керівники тридцяти п'яти держав-учасниць Наради підписали Заключний акт. Характер, зміст і значення цього документа (як і самої Наради) не мають аналогів в історії міжнародних відносин. У Заключному Акті, офіційне видання якого налічує декілька десятків сторінок, не тільки акумульовані підсумки тривалого процесу боротьби навколо всіх чотирьох пунктів порядку денного, а й визначені основні напрями, рамки і шляхи розв'язання проблем безпеки і співробітництва в Європі.

З погляду європейської безпеки фундаментальне значення має включена до Заключного акту Декларація принципів, якими держави-учасниці повинні керуватися у взаємовідносинах. Було закріплено десять важливих принципів.

1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Як підкреслювалося, «держави-учасниці поважатимуть суверенну рівність і своєрідність для одної...» Поняття «своєрідність» охоплювало різні сфери життєдіяльності держави, в тому числі національні традиції, звичаї. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові, отже й верховенство кожної з держав-учасниць у межах своєї території. Було зафіксовано також поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні й культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

2. Незастосування сили або погрози силою. Керуючись даним принципом, держави-учасниці мають утримуватися в їхніх взаєминах і у міжнародних відносинах загалом від застосування сили або погрози силою з метою порушення територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, а також порушення їх будь-яким чином, який є несумісним з цілями Організації Об'єднаних Націй та прийнятою Декларацією.

3. Непорушність кордонів. Держави-учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і кордони всіх держав у Європі, і зобов'язалися утримуватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на момент підписання Заключного акта, так і в майбутньому. Уперше в історії міжнародних відносин принцип непорушності кордонів було зафіксовано на багатосторонній основі, до того ж, як уважалося тоді, на досить тривалу перспективу.

Але об'єднання Німеччини (а фактично поглинання НДР Федеративною Республікою) 15 років по тому започаткувало активне перекроювання європейських кордонів, яке далеко не завжди відбувалося мирним, ненасильницьким шляхом.

4. Територіальна цілісність держав. Цей принцип означав, що держави-учасниці утримуються від будь-яких дій, несумісних зі Статутом ООН і спрямованих на підрив територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої з держав-учасниць. Дотримання даного принципу передбачало неприпустимість дій, які б вели до розчленування або часткового чи цілковитого порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав.

5. Мирне врегулювання суперечок. Згідно з цим принципом держави-учасниці НБСЄ повинні вирішувати взаємні суперечки виключно мирними засобами й у такий спосіб, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість.

6. Невтручання у внутрішні справи. Керуючись даним принципом, держави-учасниці НБСЄ зобов'язалися відмовитися від будь-якого втручання, прямого чи непрямого, індивідуального чи колективного, у внутрішні або зовнішні справи, що належить до внутрішньої компетенції кожної держави-учасниці. Принципово важливе значення мало і те, що держави-учасниці НБСЄ мають утримуватися від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.

7. Поважання прав людини й основних свобод, включаючи свободу совісті, релігії та переконань. Даний принцип зобов'язував країни-учасниці НБСЄ визнавати загальне положення прав людини й основних свобод, поважання яких є істотним чинником миру, справедливості та благополуччя, необхідним для забезпечення розвитку дружніх відносин країн і співпраці між ними. В гуманітарній сфері держави-учасниці мають діяти згідно з цілями та принципами Статуту ООН і Загальної декларації прав людини, а також нормами, закріпленими міжнародними документами у цій галузі.

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Керуючись даним принципом всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний,
соціальний та культурний розвиток.

9. Співробітництво між державами. Даний принцип передбачав зобов'язання держав-учасниць НБСЄ співпрацювати в усіх сферах у відповідно до цілей і принципів Статуту ООН.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом. Цей принцип передбачав, що країни-учасниці НБСЄ мають сумлінно виконувати свої зобов'язання, що випливають як із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів учасниками, яких вони є.

Гельсінкські принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Стосовно до проблем європейської безпеки важливе значення мав розроблений Нарадою «Документ про заходи зміцнення довіри та деякі аспекти безпеки й роззброєння». Відповідно до нього держави-учасниці НБСЄ погодилися на попереднє повідомлення про масштабні військові навчання, а також на обмін спостерігачами; домовилися також розглянути й низку інших питань щодо заходів довіри.

Важливою частиною Заключного акта є документ з питань, що стосуються безпеки й співробітництва в Середземномор'ї. У ньому виражене переконання, що «безпеку в Європі слід розглядати в більш широкому контексті безпеки у світі» і що «процес зміцнення безпеки, не обмежуючись Європою, повинен порушитися на інші регіони світу, зокрема на Середземномор'я».

Відповідно до попередніх домовленостей, з 4 жовтня 1977 р. по 8 березня 1978 р. проходила Белградська зустріч представників тридцяти п'яти держав-учасниць НБСЄ. Проте через розбіжності між делегаціями СРСР і США з цілої низки принципових моментів, будь-яких серйозних рішень на зустрічі досягти не вдалося. Підсумковий документ Белградської зустрічі фактично не мав якогось істотного змістовного навантаження. У ньому дещо абстрактно підкреслювалося значення, яке надають учасники зустрічі продовженню процесу розрядки, в дусі гельсінкського Заключного Акта НБСЄ. В документі було зафіксовано домовленість провести наступну зустріч представників держав-учасниць НБСЄ в 1980 р. у Мадриді.

Підсумовуючи викладене, важливо підкреслити таке. Розрядка міжнародної напруженості стала результатом спільних зусиль як соціалістичних, так і капіталістичних країн, насамперед СРСР і США.

Найбільш глибоко і всебічно розрядка проявилась у взаємовідносинах європейських держав, які провели безпрецедентну в історії міжнародних відносин загальноєвропейську нараду з проблем безпеки і співробітництва, прийняли Заключний акт, який став своєрідною хартією розрядки.

Нарада остаточно закрила цілу главу повоєнної історії Європи, колективно підвела підсумок Другій світовій війні. Особливе значення мало закріплення в Заключному акті НБСЄ принципу непорушності кордонів між європейськими країнами, що склалися в результаті закінчення війни.

Заключний акт відображає ретельно виважений баланс інтересів всіх держав-учасниць загальноєвропейського процесу, в тому числі й малих країн.

Досягнення гельсінкського процесу полягає в тому, що він сприяв запровадженню в європейське політичне життя принципу консенсусу. Цим НБСЄ внесла в міжнародні переговори елемент демократизму.

Одним з найважливіших позитивів НБСЄ стало те, що уперше поняття «безпека» було розширене таким чином, що із суто воєнно-політичного (яким було раніше) воно стало багатостороннім, включаючи в себе знамениті гельсінкські «кошики», а саме: політичні, військові, торговельно-економічні, екологічні відносини і частково права людини.

Механізм НБСЄ і надалі залишається форумом переговорів і школою загальноєвропейської дипломатії.