Переговори західних держав із СРСР. Радянсько-німецьке зближення. Пакт Молотова-Ріббентропа

Перспектива війни через Данциг викликала занепокоєння керівників західних держав і змусила їх вдатися до пошуків прийнятних для них умов співробітництва з СРСР. Радянське керівництво, у свою чергу, орієнтується на співпрацю із західними демократіями, не виключаючи при цьому досягнення згоди й з іншою стороною – Німеччиною.

Уже 18 березня, тобто через три дні після окупації німцями Чехословаччини, нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов запропонував терміново скликати в Бухаресті конференцію шести держав – Франції, Великої Британії, Туреччини, Польщі, Радянського Союзу й Румунії з метою створення «мирного фронту», щоб зупинити Гітлера. Проте західні уряди, зокрема Великої Британія, визнали цю пропозицію передчасною. Натомість, глава англійського уряду Чемберлен висунув пропозицію, щоб Франція і Велика Британія виступили разом з Радянським Союзом і Польщею з офіційною декларацією із зобов'язанням негайних консультацій про ті кроки, які мають бути прийняті для загальної протидії подальшій агресії в Європі. Англійський проект чотирьохсторонньої декларації не був реалізований через антирадянську позицію польського уряду, який повідомив, що не підпише політичної угоди, однією зі сторін якої був би Радянський Союз. Таким чином, відмовляючись від співробітництва з СРСР у справі обмеження німецької агресії в Європі, Польща поставила себе перед загрозливими наслідками.

Результатом політичних маневрів Великої Британії й Франції щодо створення перепон на шляху поширення агресії Німеччини став тільки обмін 22 березня нотами між обома урядами, що містили взаємні зобов'язання про надання один одному допомоги у разі нападу на одну зі сторін, що поклало початок формуванню англо-французької коаліції.

Політика західних держав щодо співробітництва з Радянським Союзом дещо активізувалася й набула чіткіших обрисів після вторгнення 7 квітня 1939 р. італійських військ в Албанію. Уряд Франції, з огляду на відмову Польщі вести переговори з радянською стороною, прийняв рішення розпочати прямі переговори з Москвою по дипломатичних каналах. Однак те, що обговорення військових проблем було доручено французькому військовому аташе в Москві, а не повноважній делегації, свідчило про відсутність серйозних намірів у західних урядів об'єднуватися з Радянською країною у військовий союз проти Гітлера.

15 квітня Великої Британія й Франція зробили свої перші пропозиції Москві. Але, якщо британські пропозиції обмежувались тільки проханням до СРСР виступити з декларацією про готовність надати допомогу Польщі й Румунії, то французи запропонували, щоб три держави обмінялись зобов'язаннями про взаємну підтримку у разі втягнення однієї з них у війну з Німеччиною. Жодна з пропозицій не влаштувала радянську сторону. Через два дні М. Литвинов висунув цілком конкретні й далекоглядні контрпропозиції: договірні сторони не тільки зобов'язуються надавати один одному взаємну допомогу, а й підкріплюють свої зобов'язання військовою конвенцією, що визначає конкретні дії їх збройних сил у разі війни. Учасники союзу, до якого за бажання могла приєднатися Польща, гарантують всебічну допомогу східноєвропейським державам, розташованим між Балтійським і Чорним морями, у разі агресії проти них. Згідно з радянськими пропозиціями переговори з військових питань повинні розпочатися водночас з політичними.

Французький кабінет через силу погодився взяти радянські пропозиції за основу переговорів. Чемберлен продовжував настоювати на тому, щоб Москва дала односторонні гарантії Польщі й Румунії, після чого англійський уряд вивчив питання про угоду з Радянським Союзом. Через пасивність і очевидне небажання західних держав укласти дійовий тристоронній союз з радянською країною переговори зайшли в глухий кут.

В травні відбулися кардинальні зміни в керівництві зовнішньополітичного відомства Радянського Союзу. Замість М. Литвинова, який мав репутацію прихильника колективної безпеки, наркомом зовнішніх справ був призначений В. Молотов. Відставку Литвинова західний політичний бомонд сприйняв як ознаку можливої зміни радянської політики.

Під тиском громадськості та критики зсередини кабінету міністрів англійський прем'єр-міністр змушений був дати згоду на обговорення договору про взаємодопомогу, військову конвенцію і надання гарантій країнам, яким загрожувала гітлерівська агресія.

27 травня Молотов отримав нові англо-французькі пропозиції, близькі до радянських. У них ішлося про взаємну допомогу у разі війни внаслідок агресії проти Польщі, Румунії, Греції, Туреччини або Бельгії. Щодо Балтійських країн, зокрема Естонії та Латвії, то на відміну від пропозиції радянської сторони включити їх до списку країн, яким надавалися гарантії від нападу агресорів, англійці пропонували обмежитись окремим протоколом. Це не влаштовувало радянську сторону, і західні пропозиції було відхилено.

31 травня у своєму першому публічному виступі на сесії Верховної Ради в якості наркома іноземних справ СРСР В. Молотов піддав різкій критиці Англію і Францію за їх нерішучість. Він підкреслив, що якщо вони дійсно бажають укласти договір з Радянським Союзом про стримування агресії, то повинні перейти до справи і погодитись з трьома основними положеннями:

по-перше, укласти тристоронній договір про взаємодопомогу;

по-друге, надати гарантії від нападу агресорів державам Центральної та Східної Європи, у тому числі всім європейським країнам, межуючим з Радянським Союзом;

по-третє, укласти конкретну угоду про обсяги й форми негайної й ефективної військової допомоги, надаваної один одному й гарантованим державам у разі нападу агресорів.

Переговори щодо укладання тристороннього договору про взаємну допомогу відбувалися в атмосфері взаємних підозр і недовіри. На поступки західні країни йшли неохоче й обережно, але в міру зростання німецької загрози позиції повільно зближалися Залишалося врегулювати проблему співвідношення між політичною й військовою угодами та усунути розбіжності в трактуванні поняття «непряма агресія», хоча принципового характеру вони не мали. Залишалося тільки підготувати і підписати військову конвенцію – найважливішу складову союзного договору.

Переговори військових місій розпочалися у Москві 12 серпня 1939 р. Радянську делегацію очолив нарком оборони К. Ворошилов, французьку – член військової ради Ж. Думенк, британську – адмірал П. Дракс. Склад англійської військової місії викликав подив не лише в самій Англії, а й за кордоном. Про те, що англійський уряд навіть «забув» дати голові місії письмові повноваження на ведення переговорів було свідчення його несерйозного ставлення до переговорів. Та й інструкції, надані англійській місії орієнтували її вести переговори обережно і якомога повільніше. Не відрізнялися конкретністю в ключових питаннях також інструкції французькій місії. Інструкція радянської делегації була націлена на підписання військової конвенції, але за умови погодження конкретних і дійових заходів щодо взаємного гарантування безпеки. Більше того, член радянської військової місії Б. Шапошников виклав конкретний план розгортання радянських збройних сил проти агресії в Європі. Він заявив, що Радянський Союз готовий розгорнути і виставити на фронт 120 піхотних дивізій, 16 кавалерійських дивізій, 5 тис. важких гармат, 9-10 тис. танків, від 5 до 5,5 тис. бомбардувальників і винищувачів. Проте участь СРСР у війні можлива тільки у тому разі, якщо радянські збройні сили зможуть вступити у бій з німцями, пройшовши спочатку територіями Польщі й Румунії. Доти, доки радянська сторона не отримає відповіді на кардинальне питання про пропуск радянських військ на територію Польщі й Румунії, вся попередня робота є марною. Такою була чітка, але тверда позиція радянської сторони.

Слід зауважити, що переговори про укладання союзу і військової конвенції відбувались за складної політичної обстановки, особливість якої полягала у тому, що водночас за кулісами московських переговорів таємні переговори з Німеччиною вела не тільки Англія, а й Радянський Союз. Набувала реальних обрисів можливість укладення радянсько-німецького договору, який обмежив би просування вермахту на схід.

Економічні німецько-радянські переговори, зокрема про нову кредитну угоду (першу укладено в 1935 р.), велися з 1938 р. за ініціативою німецької сторони. Натяк на доцільність політичних переговорів у травні 1939р. зробив Молотов під час зустрічі з німецьким послом у Москві Шуленбургом. Подальша ініціатива про початок політичного радянсько-німецького діалогу вже належала німецькому керівництву, яке довідалось про англо-франко-радянські переговори і можливість їх успішного завершення.

Ріббентроп доручив Шуленбургу запевнити Москву в готовності Німеччини відновити німецько-радянську дружбу і уповноважив посла від свого імені просити Молотова про зустріч зі Сталіним. Молотов заперечив необхідність негайного прибуття Ріббентропа в Москву, обумовивши свою позицію необхідністю підготувати результативність переговорів та з'ясуванням низки питань, зокрема, чи готовий німецький уряд укласти з СРСР пакт про ненапад, надати спільні гарантії Прибалтійським країнам, а також вплинути на Японію для прискорення врегулювання радянсько-японських взаємовідносин з метою усунення прикордонних конфліктів.

17 серпня Шуленбург інформував Молотова про позитивну відповідь з Берліна на поставлені запитання і повторне прохання Ріббентропа прийняти його в Москві. Молотов не заперечував, але просив Шуленбурга з'ясувати, чи готовий німецький уряд підписати додатковий протокол з питань зовнішньої політики як невід'ємну складову пакту про ненапад. Ріббентроп прийняв цю умову і попросив дозволу на якнайшвидше прибуття до Москви.

Цей же день, тобто 17 серпня, став кризовим для англо-франко-радянських переговорів. Оскільки на поставлені запитання відповіді так і не надійшло, Ворошилов запропонував відкласти роботу наради до отримання відповіді. Наступне засідання було вирішено скликати через чотири дні.

Наступний розвиток політичних подій набуває стрімкого характеру. 18 серпня на наполегливе прохання Шуленбурга дозволити Ріббентропу найближчими днями приїхати до Москви Молотов запропонував для його візиту дату 26 чи 27 серпня. 19 серпня 1939 р. було укладено нову німецько-радянську угоду про надання Німеччиною Радянському Союзу кредиту 20 млн. марок для придбання німецьких промислових товарів, у тому числі предметів озброєння, котрий повинен був покриватися поставками з СРСР продуктів, сировини і нафтопродуктів.

20 серпня Гітлер, придушивши в собі гордощі і пихатість, звертається до Сталіна з особистим проханням перенести дату візиту німецького міністра на 22 чи 23 серпня, зважаючи на особливу напруженість між Німеччиною й Польщею. Наступного дня Сталін у відповідь на прохання Гітлера дав згоду на приїзд Ріббентропа до Москви для підписання радянсько-німецького договору про ненапад.

21 серпня глава французької військової місії одержав від Даладьє телеграму, якою він уповноважувався підписати військову конвенцію, про що той невідкладно повідомив Ворошилова. Але без згоди Польщі на перебування і прохід радянських військ через територію Польщі у разі початку проти неї німецької агресії це був порожній жест. До того ж не існувало для підписання й самої конвенції. Щодо Англії, то її уряд продовжував зберігати мовчання. Подальші переговори із західними державами втрачали сенс.

22 серпня нарком закордонних справ Молотов зустрівся з англійським і французьким послами й повідомив їх про згоду СРСР і Німеччини підписати договір про ненапад та про прибуття з цією метою до Москви 23 серпня міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа. При цьому він підкреслив, що радянський уряд погодився на переговори з Німеччиною тільки тоді, коли переконався, що західні союзники не хочуть вступати у військовий союз із СРСР.

Як показали наступні події, провал московських переговорів став тим рубежем, після якого відвернути напад Німеччини на Польщу і Другу світову війну вже було неможливо.

В указаний Сталіним день 23 серпня в Москву приїхав Ріббентроп, наділений Гітлером повноваженнями для підписання договору, який би набрав чинності негайно. Переговори розпочалися відразу по прибутті Ріббентропа, а в ніч на 24 серпня у Кремлі між двома країнами було підписано договір про ненапад з таємним протоколом.

У договорі про ненапад, оприлюдненому 24 серпня 1939 р., містилася заява про прагнення обох країн до зміцнення справи миру. Обидві сторони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв'язувала б агресію проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти між ними тільки шляхом обміну думками або арбітражу. Договір, що вступав у дію негайно, укладено на 10 років з можливістю автоматичного продовження ще на п'ять років.

Значно важливішим був таємний протокол, яким по суті визначалися сфери геополітичних інтересів обох держав. Статті протоколу відносили до радянської зони інтересів Фінляндію, Естонію, Латвію, Східну Польщу (включаючи Західну Україну і Західну Білорусію) по лінії Нарев-Вісла-Сян, а також визначали інтереси СРСР щодо Бессарабії. До зони впливу Німеччини входила Литва. На практиці це означало межу просування німецьких військ на схід у разі війни і невтручання Німеччини в радянські рішення щодо вказаних держав і територій, які раніше входили до складу Росії. Щодо Німеччини, то вона забезпечувала собі нейтралітет Радянського Союзу при нападі на Польщу.

Підписання німецько-радянського договору про ненапад, який ввійшов в історію як «пакт Молотова-Ріббентропа», став справжньою сенсацією і набув широкого резонансу у світі. Найболіснішою була реакція на цю подію в Англії і Франції, адже укладення пакту означало цілковиту поразку англо-французької політики. Для Франції це означало ще й втрату чинності франко-радянського договору 1935 р.

Німецька громадськість сприймала договір як спритний дипломатичний маневр, який посилює позиції Німеччини у близькій війні з Польщею. Більшість радянської громадськості сприйняла договір з недовірою, але значна її частина вважала цей крок уряду правильним, і що країні на найближчий час гарантоване мирне життя.

Але найрізкішою була реакція на німецько-радянський договір у Японії, уряд якої оцінив його як зрадницький і заявив Німеччині офіційний протест. 28 серпня кабінет прем'єр-міністра Н. Хіранума, який обстоював укладення з Німеччиною військового союзу проти СРСР, подав у відставку.

Такими ж неоднозначними й суперечливими є й оцінки цих подій як радянської, так і сучасної історіографії. З відстані майже в 65 років у їх оцінці правомірним вбачається розуміння того, що Радянський Союз влітку 1939 р. діяв у річищі тих «правил гри», котрі в той час практикували великі держави, кожна з яких керувалася власними цілями, невважаючи на хисткі норми міжнародного права того часу.

Безперечно, міркування щодо безпеки держави посідали важливе місце у радянській зовнішній політиці, але навіть це не може слугувати виправданням курсу сталінського керівництва на зговір з нацистським режимом, що спричинило відторгнення усієї світової громадськості. Фактично Сталін знехтував, відкинув усі моральні, ідеологічні та правові міркування і пішов на далекосяжне співробітництво з нацистським режимом. Розмежування сфер інтересів СРСР і Німеччини, закріплені в таємному протоколі 23 серпня 1939 р. та інших таємних протоколах, підписаних з Німеччиною, з юридичного погляду суперечили суверенітету і незалежності третіх країн.

Література

1. Сборник документов по международной политике и международному праву. – М., 1934. – Вып. 6. Причины второй мировой войны: Документы и материалы. – М., 1988.

2. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів: Пер. з фр. – К.: Основи, 1999.

3. Военно-блоковая система империализма: История и современность. – М., 1980.

4. Мировые войны XX века: В 4 кн. – Кн. 3: Вторая мировая война: Исторический очерк. – М.: Наука, 2002.

5. Нюрнбергский процесс: Сб. материалов: В 8 т. – М., 1999. – Т. З, Т. 8.

6. Косикин А. А. Военные действия на реке Халхин-Гол // Актуальные проблемы новейшей истории. – М., 1991.

7. Год кризиса: 1938-1939: Документы и материалы: В 2 т. – М., 1990. – Т. 1.

8. От Мюнхена до Токийского залива: Взгляд на трагические страницы истории Второй мировой войны. – М., 1992.

9. Война и политика. 1939-1941. – М., 1999.

10. Внешняя политика СССР: Сб. документов. – Т. 4.

11. Киссинджер Г. Дипломатия: Пер. с агнл. – М., 1997.

12. Богарский С. Дипломатия периода Второй мировой войны: международные конференции 1940-1945 гг. М., 1959.

13. Шаповал Ю. Невигадані історії. – К., 2004.

14. Переписка председателя Совета Министров СССР с президентом США и премьер-министром Великобритании во время Великой Отечественной Войны 1941-1945 гг. – Т. 1. – М., 1957.

15. Цвєтков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1997.

16. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. – 368 с.

ТЕМА 5