З моменту державної реєстрації

Ст. 125 ЗК закріпила загальну умову виникнення прав на земельну ділянку, згідно з якою право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. При цьому законодавець розмежував способи посвідчення права власності на землю залежно від форми власності на неї на момент її відчуження.

Ст. 126 ЗК передбачає, що право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж і цільового призначення, посвідчується:

а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою;

б) свідоцтвом про право на спадщину.

При набутті права власності на підставі зазначених документів державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку.

На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про відчуження земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбулося відчуження.

Орган, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, робить відмітку про реєстрацію прав на земельну ділянку на підставі документа про її відчуження, складеного та посвідченого в порядку, встановленому законом, протягом 14 календарних днів з дня подання до цього органу зазначеного документа. Більш детально механізм фіксації переходу права власності на земельні ділянки при укладенні цивільно-правових угод і оформленні права на спадщину, а також при реєстрації права власності на землю в разі відчуження земельних ділянок приватної власності врегульований Постановою КМУ «Про деякі питання посвідчення права власності на земельну ділянку» від 06.05.2009 р. №439.

Землі державної чи комунальної власності

На відміну від земельних ділянок приватної власності, придбання земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності, а також у разі зміни меж та цільового призначення таких ділянок посвідчується державним актом на право власності на землю. Такий підхід законодавця є цілком виправданим, оскільки придбання земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності є формою первинного набуття земельних ділянок, яке здійснюється згідно зі спеціальними процедурами шляхом проведення аукціону чи реалізації права безоплатної приватизації. У цьому разі факт набуття права власності та момент його виникнення залежать не лише від укладення та реєстрації договору купівлі-продажу, але й від належного проходження встановленої законом процедури придбання земельних ділянок, кінцевим етапом якої є оформлення власником відповідного державного акта.

Зміна меж і цільового призначення земельної ділянки свідчить про створення нового об’єкта права, тому набуття земельної ділянки зі зміною цільового призначення і меж є формою первинного придбання і цілком закономірно потребує видачі державного акта на право власності на земельну ділянку.

Інші умови

Крім того, положення Закону щодо посвідчення права власності на земельні ділянки цивільно-правовими договорами та свідоцтвами про право на спадщину поширюються також на випадки, коли зазначені документи були укладені (видані) до набрання чинності цим Законом, але державні акти на право власності на земельні ділянки видані не були. У цьому разі нотаріус, який посвідчив відповідний документ, звертається з письмовим запитом до органу, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, про підтвердження того, що державний акт на право власності на земельну ділянку не виданий новому власнику земельної ділянки. Після отримання письмового підтвердження такого факту державний акт на право власності на земельну ділянку вилучається нотаріусом з його справ та після здійснення відмітки про перехід права власності на неї долучається до відповідного документа, зазначеного у ч. 2 ст. 126 ЗК. Термін розгляду зазначеного запиту органом, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, не повинен перевищувати 14 календарних днів.

Відповідно до ст. 657 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) договір купівлі-продажу земельної ділянки укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності в набувача виникає з моменту такої реєстрації (ст. 334 ЦК). Водночас, згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України (далі – ЗК), в редакції, право власності на земельну ділянку виникало після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку, та його державної реєстрації. Таким документом є державний акт на право власності на земельну ділянку (ст. 126 ЗК).

Незважаючи на розбіжності в правовому регулюванні питань виникнення права власності на землю згідно зі ЗК та ЦК, в Україні склалася стала практика оформлення державних актів на право власності на земельні ділянки та виникнення права власності з моменту одержання та реєстрації відповідних актів власниками. Механізм посвідчення права власності на земельні ділянки державними актами застосовувався до випадків придбання земельних ділянок усіх форм власності як фізичними, так і юридичними особами.

Однак цей механізм був досить складним і вимагав від власників значних витрат часу та зусиль. Тривалість оформлення державного акту становила кілька місяців. За таких умов до інших спірних питань, пов’язаних з оформленням права власності на земельні ділянки, додалася проблема включення до складу спадкового майна земельних ділянок, придбаних спадкодавцями за цивільно-правовими договорами, після укладення яких не було оформлено державний акт у зв’язку зі смертю фактичного власника. На практиці залежно від стадії оформлення державного акта ця проблема могла вирішуватися шляхом продовження оформлення державного акта на ім’я особи, яка розпочала цю процедуру, з подальшим переоформленням нового державного акта спадкоємцем або ж оформлення правовстановлюючого документа безпосередньо спадкоємцем. Однак з правового погляду такі способи вирішення цієї проблеми, безумовно, залишалися спірними.