Тема 4. Граматичні засоби мови

 

Морфологія як наука

 

Морфологія (від гр. morphe – форма і logos – слово, вчення) – це розділ мовознавства, який вивчає слово як частину мови. Морфологія разом з синтаксисом є частинами граматики – науки, що вивчає граматичну будову мови. Для морфології, як і для граматики в цілому, важливо граматичне значення слова. На відміну від лексичного, яке є індивідуальним для кожного слова, граматичне значення є спільних для цілих розрядів слів.

Усі слова в мові за лексичним значенням та граматичними особливостями поділяються на частини мови.

У сучасній українській мові 10 частин мови. Частини мови поділяються на самостійні (повнозначні) і службові (неповнозначні); окрему групу складають вигуки та звуконаслідування.

Самостійні частини мови (їх шість: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник) називають предмети, їх ознаки, дії та кількість. Самостійні частини мови є членами речення і мають як лексичне, так і граматичне значення.

Службові частини мови (їх три: прийменник, сполучник, частка) предметного лексичного значення не мають і служать лише для зв’язку слів у реченні (прийменник, сполучник) або для надання окремим словам і реченням додаткових смислових чи емоційно-експресивних відтінків, а також для творення морфологічних форм і нових слів (частка). Вигуки та звуконаслідування виражають лише волевиявлення, емоції, етикет, імітують звукові сигнали птахів, тварин, явищ природи.

Самостійні частини мови виступають членами речення і можуть виконувати як властиву їм основну роль, так і неосновну, призначену для іншої частини мови. Наприклад, основні ролі іменника такі:

• підмет (у називному відмінку);
• додаток (у непрямих відмінках).

Але іменник може бути також:

• означенням замість прикметника (зошит з паперу – який?- паперовий зошит);
• обставиною, хоч ця роль є основною для прислівника (прийшов ранньою порою – коли?- повернувся вранці);
• присудком (хоч ця роль властива дієслову) у сполученні з дієслівною зв'язкою (Олег став учнем).

Службові частини мови членами речення не виступають і виконують тільки граматичну роль у поєднанні з самостійними частинами мови.

Розряди частин мови за значенням (лексико- граматичні розряди)- це об'єднання слів у групи (у межах однієї частини мови) за якимись параметрами. Наприклад, у межах іменника виділяються такі групи слів:

• власні і загальні;
• конкретні і абстрактні;
• назви істот і неістот;
• збірні;
• речовинні.

Морфологічна ознака – це характеристика певної групи слів, яка визначає зміну граматичних форм цих слів або слів, що від них залежить.За морфологічними ознаками слова усіх частин мови поділяються на змінювані і незмінювані. До змінюваних належать іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово. До незмінюваних належать прислівник, прийменник, сполучник, частка і вигук.

 

Самостійні частини мови

 

Іменник – це частина мови, яка означає предмет і відповідає на питання хто? що? (черговий, патріот, стіл). Предметом у граматиці вважається все, про що можна спитати хто це? що це?, наприклад: хто це? – вчений; що це? – картопля. Основна синтаксична роль іменників – підмет (Ми погомоніли трохи та й розійшлися) та додаток (Василь знайшов Степана). Іменники можуть бути також:

• неузгодженим означенням (Рука Сашка легла на моє плече);
• іменною частиною складеного присудка (Він завжди був чудовим хлопцем);
• обставиною (Наталка з Ларисою вийшли з будинку).

Загальні іменники позначають предмети в цілому.

Власні іменники індивідуально позначають окремі предмети або особи.

Іменники, що називають істоти, відповідають на питання «хто?». До цієї групи входять назви людей, імена, прізвища (балерина, професор, Сергій, Деміург, Макаров), назви птахів і тварин (соловей, кобила, свиня), назви міфологічних істот і літературних героїв (лісовик, Буратіно, русалка, Геракл), назви померлих (мрець, небіжчик), назви карт і шахових фігур (королева, валет).

Іменники, що називають неістоти, відповідають на питання «що?». До цієї групи відносять всі інші іменники, тобто ті, що називають явища природи, неживі предмети, опредмечені дії та явища, абстрактні поняття (острів, група, будинок, питання), а також іменники, що позначають сукупності людей і тварин (юрба, армія, зграя, натовп).

Іменники, що називають предмети, явища навколишньої дійсності, які можна пізнати органами чуття людини, називають конкретними.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексичного значення, а називають поняття, явища чи властивості, які не сприймаються органами чуття. Характерною ознакою абстрактних іменників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм.

Абстрактні іменники переважно вживаються у формі однини.

Збірні іменники – це назви сукупності однакових чи подібних предметів, які здатні сприйматися як одне ціле.

Іменники зі значенням речовинності називають однорідну речовину. Речовинні іменники можуть мати тільки форму однини (горох, золото, срібло, залізо) або тільки форму множини (гроші, дріжджі).

Рід притаманний кожному іменнику в однині. Іменники відносяться до чоловічого роду (учень, бізнес, пейджер), жіночому (дисципліна, корова, машина), або середньому роду (покоління, гніздо, озеро). Іменники чоловічого роду співвідносяться з займенником він, жіночого – вона, середнього – воно. Іменники за родами не змінюються.

Серед назв істот належність іменників до певного роду визначається:

• за різними основами (чоловік – жінка, кобила – кінь);
• за закінченнями (дядьк(о), сестр(а), брат);
• за зв'язками з іншими словами (наша Маруся, прийшов Соловейко, воно заспівало);
• за суфіксами (співак – співачк(а), дослідник – дослідниц(я).

У назвах птахів і тварин рід іменників найчастіше визначається за морфологічною будовою (чоловічого роду – вовк, півень, пес, заєць; жіночого роду – кішка, муха, миша, суниця),

У назвах неістот рід іменників визначається за закінченням.

Так, іменники чоловічого роду найчастіше зовсім не мають закінчення (дуб, хутір, стіл); жіночого роду закінчуються на а(я), або також не мають у своєму складі закінчення (земля, зима, радість); середні закінчуються на о, е або я: вікн(о), сонц(е), лист(я).

Є іменники, які вживаються у формах як чоловічого, так і жіночого роду (зал – зала, жираф – жирафа).

Деякі іменники, що позначають назви професій, хоча і називають осіб як чоловічої, так і жіночої статі, але належать тільки до іменників чоловічого роду (Я – режисер, а дружина моя – бібліотекар).

В українській мові зустрічаються також іменники спільного роду, у яких рід визначається за допомогою допоміжних слів (бідолаха Василь – бідолаха Марія).

Число – морфологічна ознака, яка виявляється у протиставленні однини і множини. У множині іменники роду не мають (хлібосоли, бики, переможці) і співвідносяться із займенником вони. Більшість іменників, змінюючись за числами, мають форми однини і множини (дерево – дерева, думка – думки). Але є іменники, які вживаються тільки у однині або тільки у множині.

За цією ознакою іменники діляться на три групи. Першу групу складають іменники, що вживаються як в однині, так і в множині. Другу групу складають іменники, що вживаються тільки в однині. Третю – що вживаються тільки в множині.

Іменники за характером основ і відмінкових закінчень поділяються на чотири відміни.

Перша відміна включає у себе іменники чоловічого, жіночого і подвійного (чоловічого і жіночого) роду з закінченням -а (-я): земля, хмара, Ольга, Микола, сирота.

Друга відміна включає у себе іменники чоловічого роду, що мають закінчення на твердий або м’який приголосний основи (корабель, коваль, дуб), або із закінченням -о (Дніпро, Василько) та іменники середнього роду із закінченням -е, -о (поле, небо, стебло) і -я, крім тих, у яких при відмінюванні з’являється суфікс -ен-, ат (-ят): змагання, снаряддя.

Третя відміна включає у себе іменники жіночого роду, що закінчуються на твердий чи м’який приголосний основи (сіль, Січ, біль) та іменник мати.

Четверта відміна включає у себе іменники середнього роду з закінченням -а (-я), в яких при відмінюванні з’являється суфікс - ат (-ят), -ен (ягня - ягняти, ім’я - імені).

Іменники першої відміни поділяються на тверду, м’яку і мішану групи. До твердої групи належать іменники з твердим приголосним основи (крім шиплячого) перед закінченням -а. До м’якої групи належать іменники з м’яким приголосним основи перед закінченням -я. До мішаної групи належать іменники з шиплячим приголосним основи перед закінченням -а.

Іменники другої відміни також поділяються на тверду, м’яку і мішану групи. До твердої групи належить більшість іменників з основою на р, у тому числі іменники іншомовного походження з суфіксами -ар (-яр), -ир, -ур, у яких наголос припадає на останній склад основи (абажур, командир, гектар), іменники чоловічого роду з кінцевим твердим приголосним основи (граб, час), а також іменники середнього роду з закінченням - о (вікно, Петро, батько). До м’якої групи належать іменники середнього роду з закінченнями -е, -я, але не після шиплячого (сонце, здоров’я, життя), а також іменники чоловічого роду з кінцевим м’яким приголосним основи (Івась, учитель, обрій). До мішаної групи належать іменники чоловічого роду з шиплячим приголосним в кінці основи (товариш, дощ, сторож), середнього роду з закінченням -е (явище, плече, прізвище), а також частина іменників на -р: назви осіб за фахом чи родом діяльності з наголошеним суфіксом -яр та сталим наголосом на закінченні (каменяр, скляр, газетяр).

До іменників третьої відміни належать іменники, що в називному відмінку однини закінчуються на м’який приголосний основи (сінь, тінь,паморозь) або на губний чи шиплячий приголосний, що в минулому також були м’якими (подорож, любов, річ), а також іменник мати.

До іменників четвертої відміни належать іменники середнього роду, в яких при відмінюванні з’являються суфікси - ат, -ят, -ен (небожа, плем’я, зайча).

До незмінюваних іменників в українській мові належать:

– слова іншомовного походження (таксі, колібрі, меню, бра);

- жіночі прізвища українського і іншомовного походження, що закінчуються на -к(о), -енк(о): Потапенко, Яценко, на приголосний (Остапчук, Копчанич), російські прізвища на -ово (Муромо, Коновало), - их (Сірих, Білих), -аго (Живаго); складноскорочені слова буквенного типу (США), та складноскорочені слова, друга частина яких виступає у формі непрямого відмінка (завгар, замдиректора).

Хоча форма таких слів не змінюється, зміни в залежності від відмінків вони виражають за допомогою зв’язку з іншими словами, а також за допомогою прийменників (принесли меню, у меню налічувалося багато різних страв, рука лягла на меню).

Рід незмінюваних іменників визначається так:

1. назви тварин – належать до чоловічого роду (невеличкий шимпанзе, кмітливий колібрі);

2. іменники, що називають чоловіків (молодий Франк, знайомий бібліотекар) належать до чоловічого роду; іменники, що називають жінок (неуважна Марі, весела касир)- до жіночого роду;

3. незмінювані іменники, що називають неістоти, належать до середнього роду (вікно, озеро, небо, доля);

4. іменники- географічні назви, назви міст, річок, газет, журналів та таке ін. визначаються за загальною назвою (журнал «Наталі»- чоловічого роду, телепрограма «Михайло»- жіночого; країна Германія – жіночого роду, місто Туапсе – середнього).

 

Прикметник – це частина мови, що виражає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? (зелений, мудрий, сміливий). Прикметники виражають ознаку:

• запаху (п’янкий, запашний),
• кольору (білий, зелений),
• віку (старенький, давній),
• розміру (величезний, середній),
• матеріалу (діамантовий, дерев’яний),
• якості (твердий, гнучкий),
• принадлежності (зятів, сестрин),
• простору (далекий, близький),
• часу (ранній, вчорашній)
• внутрішні властивості (добрий, щедрий),
• зовнішні прикмети (смаглявий, чепурний),
• ознаки за відношенням до місця (міський, районний).

У реченні прикметник найчастіше виступає як означення, що є його основною синтаксичною роллю (напр., у реченні Над лісом раптом запанувала абсолютна тиша прикметник абсолютна – означення). Значно рідше прикметник виступає як іменна частина складеного присудка (Яка важка у вічності хода! (Л. Костенко).

За характером ознаки, яку вони виражають, морфологічними і словотворчими особливостями прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні. Виділяються також проміжні групи прикметників, що поєднують присвійне і відносне значення.

Якісні прикметники виражають такі ознаки предмета, що можуть бути виявлятися більшою чи меншою мірою (хоробрий, теплий, довгий). Найголовнішою граматичною ознакою якісних прикметників є їх здатність утворювати форми ступенів порівняння.

Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака виявляється більшою мірою, ніж в іншому. Найвищий ступінь порівняння вказує, що ознака виявляється найбільшою мірою. Кожен із ступенів має дві форми: просту і складену.

Проста ступінь вищого ступеня порівняння утворюється від основи прикметника за допомогою суфіксів -іш, -ш (милий- миліший). При цьому у деяких прикметниках можуть випадати суфікси - к-, -ок-, -ек- (далекий – дальший, тонкий – тонший).

При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на письмі позначаються буквами жч і щ (буква щ пишеться у прикметниках кращий, товщий, вищий; буквосполучення жч пишеться у прикметниках важчий, ближчий, дужчий).

Складена форма вищого ступеня порівняння утворюються за допомогою додавання до прикметника слів більш-менш (швидкий – більш швидкий (менш швидкий).

Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника вищого ступеня префікса най- (міцніший – найміцніший).

Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів най, більш, найменш, а також додаванням до прикметника вищого ступеня слів від усіх (за всіх), над усе (спокійний – найбільш спокійний, спокійніший від усіх).

Відносні прикметники виражають ознаку предмета опосередковано – через відношення до іншого предмета, явища, дії або стану (туманний ранок, працьовита людина, земляний вал).

Відносні прикметники виражають ознаки за за призначенням предмета (підйомний кран, читальна зала), за належністю організації чи установі (міська адміністрація, військова частина), за матеріалом (дерев’яний будинок, залізні двері), за просторовими і часовими ознаками (прикордонний край, приміський вокзал), за відношенням до вимірів предметів (п’ятипроцентна позика, сорокаградусний мороз).

Присвійні прикметники вказують на належність предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия? чиє? Найчастіше присвійні прикметники виражають належність предмета певній людині або (рідше) тварині (мамина казка, Сергіїва шапка, собача шкіра).Але інколи, у випадку уособлення неживих предметів можуть вживатися прикметники з присвійним значенням, похідні і від назв неістот (сонячна мати-земля).

Присвітні прикметники творяться:

1. від назв людей за допомогою суфіксів -ів (їв), -ин (-їн) (товаришів, Сергіїв, братів);

2. від назв тварин за допомогою суфіксів -ач (-ий), -яч (ий), ин (-ий), їн (-ий) (орлине крило, заячий хвіст).

У деяких прикметниках, похідних від назв тварин, виступають суфікси -ин, -їв (зозулине дитя, соловейкова пісня).

Присвійні прикметники, утворені від назв людей, у називному і знахідному відмінках мають коротку форму (Павлів, синів, батьків), а прикметники, похідні від назв тварин, мають повну форму (собачий, коров’ячий). Вживаючись у переносному значенні, відносні і присвійні прикметники можуть переходити в розряд якісних (наприклад, срібний перстень (відн.)- срібний голос (якісн.)

На відміну від присвійних прикметників, що виражають належність індивідуальній особі (істоті), присвійно-відносні прикметники вказують на більш узагальнену віднесеність (орлина сім’я, журавлиний ключ).

Присвійно-відносні прикметники творяться від назв людей, зрідка – від назв тварин за допомогою суфіксів -ськ (ий), -цьк (ий).

Присвійно-відносні прикметники можуть відповідати як на питання чий? чия? чиє?, так і на питання який? яке? які? (ластів’яче гніздо (яке? і чиє?), дівочі уста (чиї?).

Усі присвійно-відносні прикметники виступають тільки в повній формі. Присвійно-відносні прикметники можуть поступово набувати значення якісних прикметників. Такі прикметники виділяються в окрему групу присвійно-якісних (дідівські закони, заяча душа, вовчий апетит).

З таким самим значенням виступають прикметники в стійких фразеологічних сполученнях (Прометеїв вогонь, лебедина пісня, куряча сліпота).

Присвійно-якісні прикметники, переходячи в розряд якісних, набувають граматичних ознак, властивих якісним прикметникам. Деякі з них набувають здатності сполучатися з кількісно-означальними прислівниками (просто собачий холод, винятково дружня розмова).

Від цих прикметників суфіксально-префіксальним способом творяться означальні прислівники (по-батьківськи, по-ведмежому, по-материнському).

Відносні прикметники можуть переходити в розряд якісних. Багатозначні слова своїм прямим значенням можуть лишатися в розряді відносних, а на основі переносних значень поступово створюються якісні прикметники, які на сучасному етапі ще сприймаються як похідні.

Так, наприклад, назви ознак предметів за різними відношеннями (малиновий напій, буряковий корінь) можуть вживатися і як назви кольорів, що сприймаються беспосередньо (малиновий стяг, буряковий рум’янець).

Багато назв кольорів віддавна сприймалися як відносні прикметники(срібна ложка і срібна голова (сива).

Деякі відносно-якісні прикметники мають ознаки якісних прикметників (наприклад, прикметники картинний, діловий, творчий можуть утворити вищий і найвищий ступені порівняння або синтаксично означатися кількісними словами занадто картинний, більш діловий, найбільш творчий).

Такі прикметники можуть ставати твірними основами іменників з абстрактними значеннями (картинність, творчість) або прислівників (картинно, мирно, творчо).

У сучасній українській мові вживаються переважно повні прикметники. Лише незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму (зелен, повен, красен, винен, рад).

За кінцевим приголосним основи- твердим чи м'яким- приголосні поділяються на прикметники твердої та м’якої груп:

До твердої групи належать:

• прикметники, основа яких закінчується на твердий приголосний (вразливий, добрий, прекрасний);
• всі присвійні прикметники (Наталчин, батьків, тещин)
• короткі форми прикметників (годен, рад, жив).

До м’якої групи належать:

• якісні і відносні прикметники з основою на м'який н, перед яким стоїть ще один приголосний (майбутній, новітній, останній);
• прикметники, які у називному відмінку однини мають закінчення - ій (-я, -є): безкраїй, колишня, художнє;
• прикметники на -шній, -жній, що утворені від прислівників (внутрішній, справжній);
• синій, матерній (частіше материн) та інші.

Повні прикметники поділяються також на дві форми: стягнену і нестягнену. Стягнені форми є загальновживаними (синя, синє, сині). Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному і знахідному відмінках однини і множини (синяя, синєє, синіі). Найчастіше вони зустрічаються в народній поезії та етнографії.

Змінення прикметника за родами та числами залежить від форм іменника, з яким він узгоджується (веселий хлопчина – весела дівчина – веселе свято – веселі діти).

Прикметники м'якої та твердої групи розрізняються кінцевим приголосним основи. Відмінкові закінчення прикметників твердої групи в однині: -ий, -е, -ого, -ому, -им, -ому- в чоловічому і середньому роді; -а, -ої, -ій, -ою, -ій у жіночому роді.

Відмінкові закінчення прикметників м'якої групи у непрямих відмінках (крім знахідного і орудного)- такі ж, але після попереднього м'якого приголосного, що на письмі позначається м'яким знаком:

Якщо основа м'якого прикметника закінчується м'яким приголосним й, у цьому випадку м'який знак не ставиться, а сама м'якість звучання передається буквами я, ю, є, ї. Перед голосним о приголосний й зберігається.

У знахідному відмінку однини прикметники чоловічого роду можуть мати залежно від форми іменника закінчення називного або родового відмінків (кого? що?- приємне враження, вірного друга).

Прикметники твердої і м'якої груп чоловічого і середнього роду в місцевому відмінку однини, крім закінчення -ому, можуть закінчуватися як на - ому, так і на -ім (на світлому- світлім, на білому- білім).

 

Числівник – це частина мови, що позначає кількість предметів або їх порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий? (сьомий, тисяча п’ятсот, півтори).

У реченні числівники можуть бути різними членами речення (Одна ластівка погоди не робить (означення); І один у полі не воїн (підмет).

Якщо кількісний числівник поєднується з іменником, то разом із ним входить до складу підмета, присудка, означення, додатка, обставини (Два ведмеді зустрілися у одному лісі; Три пари йшли берегом ріки; А глибина тут сягає дванадцяти тисячі метрів

Числівники за значенням і граматичними ознаками поділяються на кількісні та порядкові.

Кількісні числівники позначають кількість предметів і відповідають на питання скільки? Виділяються власне кількісні, дробові, збірні, неозначено-кількісні числівники:

Власне кількісні числівники називають ціле число або визначену кількість предметів, що не поділені на частини. Власне кількісні числівники поєднуються у словосполученнях з іменниками, які називають предметі, що піддаються лічбі (п'ять моряків, шістнадцять кроликів).

Дробові числівники називають дробове число або певну кількість як частину від цілого. Дробовим числівником називається також числівник, який називає дробову величину в сполученні з цілим числом (три цілих і дві десятих, дванадцять дві цілих і одна третя). До дробових числівників також належать числівники півтора і півтораста. Збірні числівники визначають кількість предметів як сукупність.

Кількість збірних числівників обмежена – це слова від двоє до десятеро, від одинадцятеро до двадцятеро, а також тридцятеро, обоє, обидва, двійко, трійко, четвірко, п'ятірко. Збірні числівники не можуть бути складеними.

Неозначено-кількісні числівники називають точно не визначену кількість предметів. Неозначено-кількісні числівники можуть поєднуватися у словосполученнями, що піддаються лічбі, а слова багато, небагато, мало, чимало, немало також з речовинними і абстрактними іменниками (багато років, чимало води).

Порядкові числівники позначають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? (котра? котре? котрі?: шостий, шоста, шосте, шості).

За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені. Прості числівники мають один корінь. Складні числівники мають два корені.

Складені числівники містять в собі два і більше простих чи складних числівників.

Кількісні числівники не мають граматичних ознак роду та числа і змінюються лише за відмінками (три- трьох- трьом- три- трьома- (на) трьох).

Виняток становлять числівники один (одна, одне), одні; два, дві; обидва, обидві; півтора, півтори.

Порядкові числівники, як і прикметники, мають такі морфологічні ознаки: рід, число, відмінок.

Змінювання кількісних числівників за відмінками відзначається різноманітністю. Виділяються такі типи відмінювань:

За нормами української літературної мови відмінюються всі розряди числівників. Поширеними помилками усного мовлення є вживання ненормативних форм числівників, неповне відмінювання складених і складних числівників. Розглянемо основні правила відмінювання числівників.

1. Числівник один (одне (-о), одна, одні) відмінюється так:

Н. (скільки?) Р. (скількох?) Д. (скільком?) 3. = Н. або Р. О. (скількома?) М. (на скількох?)

один – одне (-о) одного одному одне (-о) одним (на) одному (ім)

одна однієї (-ої) одній одну однією (-ою) (на) одній

одні одних одним = Н. або Р. одними (на) одних

Форми середнього роду одно і одне є паралельними, але одне -частіше вживана форма. Вживання форми одно в науковому й офіційно-діловому стилях не допускається.

2. Числівники два (дві), три, чотиривідмінюються так:

Н. два – дві Р. двох Д. двом З. = Н. або Р. О. двома М. (на) двох

три трьох трьом =Н. або Р. трьома (на) трьох

чотири чотирьох чотирьом =Н. або Р. чотирма (на) чотирьох

3. Числівники п’ять – десять,числівники на -дцять і на -десяту непрямих відмінках мають паралельні (стилістично нейтральні) форми і відмінюються за таким зразком:

Н. п’ять Р. п’яти (п’ятьох) Д. п’яти (п’ятьом) З. п’ять або п’ятьох О. п’ятьма (п’ятьома) М. (на) п’яти (п’ятьох).

десять десяти (десятьох) десяти (десятьом) десять або десятьох десятьма (десятьома) (на) десяти (десятьох)

У числівниках шість, сім, вісім при відмінюванні відбувається чергування:

Н. шість Р. шести (шістьох) Д. шести (шістьом) 3. шість або шістьох О. шістьма (шістьома) М. (на) шести (шістьох)

сім семи (сімох) семи (сімом) сім або сімох сьома (сімома) (на) семи (сімох)

вісім восьми (вісьмох) восьми (вісьмом) вісім або вісьмох вісьма (вісьмома) (на) восьми (вісьмох)

Як п’ять або шість відмінюються числівники дев’ять, десять, однадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять, тридцять.

4.Складні числівники на -десят в українській мові (на відвідміну від російської) першу частину при відмінюванні не змінюють, порівняйте:

 

російська мова И. шестьдесят Р. шестидесяти Д. шестидесяти В. шестьдесят Т. шестьюдесятью П. (о) шести десяти

українська мова Н. шістдесят Р. шістдесяти (шістдесятьох) Д. шістдесяти (шістдесятьом) З. шістдесят або шістдесятьох О. шістдесятьма (шістдесятьома) М. (на) шістдесяти (шістдесятьох)

5. Числівники сорок, дев’яносто, стоу всіх непрямих відмінках, крім знахідного, що дорівнює називному, мають закінчення -а:

Н. сорок Р. сорока Д. сорока З. сорок О. сорока М. сорока

дев’яносто дев’яноста дев’яноста дев’яносто дев’яноста дев’яноста

сто ста ста сто ста ста

6. У числівниках, що позначають сотні, відмінюються обидві частини:

Н. двісті Р. двохсот Д. двомстам З. двісті О. двомастами М. (на) двохстах

триста трьохсот трьомстам = Н. або Р. О. трьомастами (на) трьохстах

сімсот семисот семистам = Н. або Р. сьомастами (сімомастами) (на) семистах

Паралельні форми орудного відмінка числівників п’ятсот – дев’ятсот: п’ятьмастами (п’ятьомастами), шістьмастами (шістьомастами), сьомастами (сімомастами), вісьмастами (вісьмомастами), дев’ятьмастами (дев’ятьомастами).

7. Числівник тисячавідмінюється як іменник першої відміни мішаної групи (тисяча, тисячі, тисячі, тисячу, тисячею, (на) тисячі), мільйон, мільярдвідмінюються, як іменники другої відміни твердої групи (мільйон, мільйона, мільйону, мільйон, мільйоном, (на) мільйоні).

8. Збірні числівники двоє, троє, четверов непрямих відмінках мають форми відповідних кількісних числівників від два, оба (давня форма), три тощо: двоє, двох, двом, двох, двома, (на) двох; троє, трьох, трьом, трьох, трьома, (на) трьох.

Як числівник два відмінюються збірні числівники обидва, обидві, обоє, тобто: Р. в. – обох, Д. в. – обом, З. в. = Р. в., О. в. – обома, М. в. – (на) обох.

Збірні числівники четверо, п’ятеро – двадцятеро і тридцятеромають у непрямих відмінках форми відповідних кількісних числівників (у родовому, давальному, місцевому відмінках це форми на -ох, -ом, в орудному відмінку – обидві форми, крім числівника чотирма): чотирьох, чотирьом..., п’ятьох, п’ятьом, п’ять (п’ятьох), п’ятьма (п’ятьома), на п’яти (п’ятьох).

9. У складених кількісних числівниках відмінюються всі складові частини:

Н. тисяча чотириста сорок п’ять

Р. тисячі чотирьохсот сорока п’яти (п’ятьох)

Д. тисячі чотирьомстам сорока п’яти (п’ятьом)

З. тисячу чотириста сорок п’ять (п’ятьох)

О. тисячею чотирмастами сорока п’ятьма (п’ятьома)

М. (на) тисячі чотирьохстах сорока п’яти (п’ятьох)

10. У дробових числівниках перший компонент відмінюється, як кількісний числівник, другий – як прикметник:

Н. п’ять шостих тридесятих

Р. п’яти шостих трьох десятих

Д. п’яти шостим трьом десятим

З. = Н.

О. п’ятьма шостими трьома десятими

М. (на) п’яти шостих трьох десятих

11. Числівники півтора (півтори) і півторастане відмінюються.

12. Після прийменника близько кількісний числівник обов’язково ставиться у родовому відмінку: близько ста сорока кілограмів, близько двохсот шістдесяти кілометрів, близько тисячі семисот сторінок.

13. Неозначено-кількісні числівники кільканадцять, кількадесят відмінюються як числівник п’ять: кільканадцяти (кільканадцятьох), кількадесятьма (кількадесятьома).

2. Правила творення складних слів з кількісними числівниками.

Необхідно обирати правильну форму кількісних числівників при творенні складних слів (іменників і прикметників). Основними правилами є такі:

1. Числівник одину складних словах має форму одно-:однокласник, одноліток, одноколірний, одногорбий, однолюб.

2. У двох формах виступають у складних іменниках і прикметниках числівники два, три, чотири.Елементи два-, три-, чотири - приєднуються до кореня, який починається на приголосний: двобортний, двовуглекислий, двопроцентний, двотижневик, трибарвний, трисерійний, тритомник, тришаровий, тритижневий, триборство, чотирикімнатний, чотирикілометровий, чотириденний, чотирикутник тощо.

3.Форми двох-, трьох-, чотирьох-виступають в окремих словах, другий компонент яких, як правило, починається на голосний: двохатомний, двохосьовий, трьохелементний, трьохелектродний, чотирьохактний, чотирьохетапний, а також двохсотліття, двохмільйонний тощо, хоча: двоокий, двоокис, двооксид, двоопуклий, двоутробний.

4. Форми родового відмінка традиційно вживаються у прикметниках, що закінчуються на -тисячний, -мільйонний, -мільярдний, а також у словах, компонентом яких є складний числівник: двохтисячний, трьохмільйонний, чотирьохмільярдний, двадцятидвохрічний, двадцятичотирьохповерховий, двохтисячоліття.

5. Числівники п’ять – десять, числівники на -дцять і на -десят у складі прикметників та іменників мають форму родового відмінка (із закінченням ‑и): п’ятигодиний, шестиденний, десятилітровий, дев’ятнадцятиденний, п’ятдесятиметровий.

6. Числівники дев’яносто, стов складних словах зберігають форму називного відмінка: стоголосий, стодвадцятиміліметровий, стодвадцятип’ятилітній, стоквартирний, дев’яностопроцентний, дев’яносторіччя.

7. Числівники сорок, двісті – дев’ятсотвиступають у складних словах у формі родового відмінка: сорокавідерний, сорокап’ятирічний, сорокаденний, двохсотлітній, п’ятисотрічний.

8. Числівник тисячавходить до складу іменників і прикметників у формі тисячо-:тисячочотирьохсотліття, тисячотонний, тисячоватний, тисячоголосий, тисячокілометровий, тисячогранний, тисячоголовий, тисячократний.

3. Відмінювання порядкових числівників

1. Порядкові числівники, які мають закінчення -ий відмінюються, як прикметники твердої групи:

Н. п’ятий Р. п’ятого Д. п’ятому З. п’ятий (п’ятого) О. п’ятим М. (на) п’ятому

одинадцятий одинадцятого одинадцятому одинадцятий (ого) одинадцятим (на) одинадцятому

сотий сотого сотому сотий сотим (на) сотому

Лише числівник третій відмінюється, як прикметник м’якої групи (третього, третьому,...).

2. У складених порядкових числівниках відмінюється тільки остання складова: тисяча дев’ятсот п’ятдесятий рік, тисяча дев’ятсот п’ятдесятогороку, тисяча дев’ятсот п’ятдесятомуроку (рокові), у тисяча дев’ятсот п’ятдесятомуроці; дві тисячі першийрік, дві тисячі першогороку, у дві тисячі першомуроці тощо.

 

Займенник – це частина мови, що вказує на предмети, ознаки або кількість, не називаючи їх. Займенники, подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки? (ніщо, вони, той, всякий, стільки).

У реченні займенник може бути тим же членом речення, що й іменник, прикметник, числівник.

Займенники мають словозмінну морфологічну ознаку відмінка (хто- кого, кому, ким, (на) кому). Займенники, співвідносні з прикметниками, можуть мати, крім відмінка, ще й словозмінні морфологічні ознаки роду та числа (чий- чия, чиє, чиї).

Займенники мають дев’ять розрядів.

Особові займенники вказують на осіб, інших істот, предмети, явища і поняття (я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони). Особові займенники змінюються за числами і відмінками; займенник він змінюється також за родами.

Одні займенники змінюються за відмінками, як іменники (хто, він, що, я), інші- за родами, числами і відмінками, як прикметники (нічий, ваш, деякий).

Займенники скільки, стільки змінюються за відмінками, як числівник два.

Зворотній займенник себе вказує на того, хто виконує дію. Він не має ані роду, ані числа і називного відмінка; змінюється за відмінками. Зворотній займенник може бути віднесений до будь-якої особи, однієї чи багатьох (батько сам себе не впізнав; я себе дуже добре тепер розумію; хлопці побачили себе у цьому списку). У реченні зворотний займенник виступає додатком, інколи – обставиною (я сам на себе не схожий; навіть не уявляю собі, як би я жив далі; нічого під собою не бачу).

Питальні займенники містять у собі запитання про особу (хто?), предмет (що?), ознаку (чий? який? котрий?), кількість (скільки?). Займенники хто, що, скільки змінюються за відмінками; чий, який, котрий- за родами, числами і відмінками, як прикметники. Займенники котрий, який (яка, яке, які) відмінюються, як прикметники твердої групи.

Відносні займенники виконують роль сполучених слів для приєднання підрядних речень до головних. Це ті ж питальні займенники, але без запитання (хто, що, скільки, чий, який, котрий). Відмінювання відносних займенників відбувається так само, як і питальних.

Присвійні займенники вказують на принадлежність предмета першій (мій, наш), другій (твій, ваш), третій (його, її, іхній) чи будь-якій (свій) особі.

Присвійні займенники (крім його, її) змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники. Займенники його, її – незмінні. Присвійні займенники наш, ваш відмінюються, як прикметники твердої групи. Займенник їхній відмінюється, як прикметник м'якої групи:

Вказівні займенники вказують на предмет (сей, цей, той), ознаку (такий), кількість (стільки). Займенники той (отой) змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники. Займенник стільки змінюється лише за відмінками.

Означальні займенники вказують на узагальнену ознаку (кожний, всякий (усякий), весь (увесь, ввесь), інший, сам, сaмий, самuй). Означальні займенники кожний, всякий (усякий), інший, сам, сaмий, самuй відмінюються, як прикметники твердої групи.

Неозначені займенники вказують на неозначену (невідому) особу, предмет, ознаку чи кількість (абихто, абищо, абиякий, дехто, дещо, деякий, дечий, декотрий, будь-хто, будь-що, будь-який, будь-чий, хто-небудь, що-небудь, який-небудь, чий-небудь, скільки-небудь, казна-хто, казна-що, казна-який, казна-скільки, хтось, щось, якийсь, чийсь, котрийсь, скількись).

Неозначені займенники мають ті ж морфологічні ознаки, що й питальні займенники, від яких вони утворюються. З частками казна-, хтозна-, будь-, небудь- займенники пишуться через дефіс (казна-хто, хтозна-чий, будь-який, скільки-небудь), а з частками аби-, де-, -сь- разом (абиякий, дещо, хтось). Якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі три слова пишуться окремо (будь для кого, аби з ким, хтозна в чому). Неозначені займенники відмінюються так, як питальні займенники, від яких вони утворилися.

Заперечні займенники вказують на відсутність особи, предмета, ознаки чи кількості (ніхто, ніщо, ніякий, нічий, ніскільки). Заперечні займенники мають ті ж морфологічні ознаки, що й питальні займенники, від яких вони утворюються за допомогою частки ні. З часткою ні заперечні займенники пишуться разом. Проте якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі три слова пишуться окремо (ні в якому, ні для чого, ні для кого). Заперечні займенники відмінюються так, як і питальні займенники.

 

Дієслово – це частина мови, яка означає дію або стан предмета і відповідає на питання що робити? що зробити? що робиться з предметом? у якому стані він перебуває? (ходив, співатиме, займатися, буду їсти, заробляю). У реченні дієслово найчастіше виконує функції присудка або частини складеного присудка (він розповів все, що знав; ніч здавалася днем).

Дієслово може означати:

• процес мислення (аналізувати, думати, розмірковувати);
• процес мовлення (радити, говорити, розмовляти);
• конкретну фізичну дію (йти, будувати, вчитися);
• переміщення у просторі (бігти, їхати, йти);
• сприйняття органами чуття (нюхати, бачити, чути);
• бажання (воліти, хотіти, бажати);
• стан, у якому перебуває особа або предмет (спати, стояти, журитися);
• ставлення особи до когось чи чогось (поважати, любити, шанувати);
• зміни (розквітати, старіти, молодіти).

У реченні прикметник найчастіше виступає як означення, що є його основною синтаксичною роллю (напр., у реченні «Над лісом раптом запанувала абсолютна тиша» прикметник «абсолютна» – означення).

Значно рідше прикметник виступає як іменна частина складеного присудка.

За своїм значенням і відношенням до різних частин мови дієслова поділяються на дві групи: перехідні і неперехідні.

Перехідні дієслова означають дію, що переходить або спрямована на предмет, що виражений іменником або займенником (налити води, виконувати вправи, не читати книгу). Предмет, на який спрямована дія, звичайно стоїть:

• у знахідному відмінку без прийменника (написати лист, намалювати портрет);
• у родовому відмінку:
• якщо перед дієсловом є заперечна частка не (не написати листа, не намалювати портрета);
• якщо дія переходить не на весь предмет, а лише на його частину (привезти піску, випити молока).

Неперехідні дієслова означають дію, що прямо не переходить на предмет (підготуватися до іспиту, їхати у метро). Такі дієслова не вимагають додатка (бігти, заплакати).

Деякі дієслова можуть бути як перехідними, так і неперехідними (зустрічати друзів і зустрічатися з друзями).

До неперехідних дієслів належать також всі дієслова з суфіксом -ся (‑сь). Ці дієслова виділяються в окремий розряд- зворотні дієслова.

Вид – одна з найважливіших ознак дієслова. За цією ознакою дієслова поділяються на доконані і недоконані:

Дієслова доконаного виду означають завершену дію і відповідають на питання що зробити? що зробив? що зроблю?

Дієслова недоконаного виду означають незавершену дію і відповідають на питання що робити? що роблю? що буду робити?

Дієслова доконаного виду утворюються із дієслів недоконаного виду за допомогою:

• префіксів (писати – написати, грати – зіграти);
• суфіксів (зітхати – зітхнути, кричати – крикнути);
• наголосу (розкидaти- розкuдати);
• чергування звуків: сидіти – сісти (и- і), скакати – скочити (к- ч);
• різних основ (ловити – піймати, брати – взяти).

Дієслову одного виду переважно відповідає дієслово іншого виду. Такі дієслова утворюють видові пари (писати – написати).

Одновидові дієслова – це дієслова, які можуть бути або лише доконаного, або лише недоконаного виду. Так, наприклад, дієслова надивитися, розгніватися, розговоритися, натерпітися, напрацюватися мають лише доконаний вид; дієслова прагнути, гордувати, імпонувати – мають лише недоконаний вид.

Двовидові дієслова – це окремі дієслова, переважно іншомовного походження, що поєднують у собі значення як доконаного, так і недоконаного виду (телеграфувати, гарантувати, воєнізувати, веліти, женити).

Дієслова можуть вживатися у дійсному, умовному чи наказовому способі. Спосіб дієслова вказує на відношення дії до дійсності:

Дійсний спосіб дієслова означає дію, яка відбувалася, відбувається чи буде відбуватися (ходив, люблю, одягатимеш). Дієслова дійсного способу змінюються за часом (грав – граю – гратиму) і можуть вживатися із заперечною часткою не (не ходитиму, не гріє, не називатиму). Дієслова дійсного способу змінюються за часами, числами і особами (у теперішньому і майбутньому часах) та за родами (у минулому часі).

Умовний спосіб дієслова означає дію бажану або можливу за певних умов (полетіти б, казала б). Дієслова умовного способу утворюються від дієслів минулого часу за допомогою частки б (після голосних: привезла б, співала б) або би (після приголосних: намалював би, підібрав би), які завжди пишуться окремо і можуть стояти як безпосередньо після дієслова, так і після інших частин мови (якби дали мені скуштувати хоча б одну крапельку цього чарівного напою). Дієслова умовного роду змінюються за числами (малював би- малювали б), а в однині – і за родами (малював би® малювала б® малювало б).

Наказовий спосіб дієслова через наказ, прохання, побажання чи пораду закликає до виконання дії (приходь, навчайся, привітай).

Дієслова наказового способу не мають форм часу, але змінюються за особами в однині і множині: в однині вони мають форму 2-ої особи (стань), а в множині – 1-ої і 2-ої (станьте, станьмо).

2- особа однини має закінчення -и (сиди, веди, сади) або чисту основу (ляж, зіграй, святкуй); 1-а особа множини має закінчення -імо (рідше -ім), -мо (зіграймо, ведімо, святкуймо), 2-а особа множини – -іть (-іте), -те (зіграйте, ведіть, святкуйте).

Спеціальної форми 3-ої особи наказовий спосіб не має. Для того, що б передати наказ або прохання у 3-й особі, вживаються частки хай (нехай) і форма 3-ї особи дійсного способу (хай працюють; нехай завжди буде сонце).

Дієслова можуть вживатися у минулому, теперішньому чи майбутньому часі. Час дієслова вказує на те, коли відбувалася, відбувається чи буде відбуватися дія. Минулий час означає дію, яка колись відбувалася або вже відбулася. Теперішній час означає дію, яка відбувається в час мовлення або постійно. Майбутній час означає дію, яка відбуватиметься у майбутньому.

Дієслова минулого часу змінюються за числами (хотів, хотіли), а в однині і за родами (хотів, хотіла, хотіло). Вони можуть бути як доконаного (покохав, приїхав), так і недоконаного виду (кохав, їхав). У чоловічому роді виступає суфікс -в- (ходив, гуляв) і нульове закінчення або немає суфікса і нульове закінчення (віз, ніс); у жіночому, середньому роді і в множині – суфікс -л- і закінчення -а- (була, їла), -о- (хотіло, могло), -и- (росли, могли).

Дієслова теперішнього часу завжди недоконаного виду і змінюються за особами і числами (чую, чуєш, чуємо, чуєте, чує, чують).

Дієслова майбутнього часу мають три форми: просту доконаного виду (зберу, посаджу), просту недоконаного виду (збиратиму, садитиму) і складену недоконаного виду (буду збирати, буду садити). Дієслова майбутнього часу змінюються за числами і особами (купуватиму, купуватимеш, купуватимете, купуватиме, купуватимуть).

Зміна дієслів за особами, часами і числами називається дієвідмінюванням.За типом відмінювання дієслова поділяються на дієслова 1-ої і 2-ої дієвідмін. Практично 1-а і 2-а дієвідміни поділяються за закінченням 3-ої особи множини теперішнього часу, тобто до 1-ої дієвідміни належать дієслова, які у 3-ії особі множини мають закінчення -уть, -ють (думають, хочуть, переживають), до 2-ої дієвідміни- закінчення -ать, -ять (сушать, варять).

Голосні звуки [е], [є] та [и] (ї) в закінченнях дієслів, за якими розрізняються дієвідміни, називають тематичними голосними (шиєш, шиємо; стоїш, стоїмо).

До 1-ої дієвідміни належать дієслова:

• з основою на -оро-, -оло- (полоти, бороти, колоти);
• з односкладовою основою (бити, лити, пити);
• з суфіксами -ува-, -ну-, -і-, -а-, які в особових формах не випадають (крикнути, грати, перезимувати);
• з основою на приголосний (берегти, могти, нести);
• дієслова іржати, ревіти, сопіти, гудіти, хотіти.

До 2-ої дієвідміни належать дієслова:

• з суфіксом -а- після шиплячих та [й], який випадає в особових формах (стояти, лежачи);
• з суфіксами -и-, -і- (-ї-)-, які в особових формах випадають (клеїти, сидіти);
• дієслова бігти, спати.

Окрему групу складають дієслова їсти, бути, дати і вісти (в сучасній мові вживається лише з префіксами: розповісти, відповісти та ін.):

Від дієслова бути вживається лише форма є (втім, інколи в поетичній мові зустрічаються єсть- для першої і третьої особи однини, а також суть- для третьої особи множини)

Інфінітив (початкова форма дієслова; неозначена форма)- це форма дієслова, яка означає дію, але не виражає способу, часу, особи, числа і роду (хотіти, йти, плакати). Неозначена форма дієслова вживається тоді, коли треба назвати дію взагалі, безвідносно до того, хто її виконує і коли («Мовчати!»- несподівано навіть для себе самої сказала Марія). Інфінітів закінчується на -ти або -ть (Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну мати вибирати (В.Симоненко). Дієслова у формі інфінітіва бувають недоконаного і доконаного виду (йти- дійти, стучати- стукнути).

У двоскладовому реченні неозначена форма дієслова може виступати у функції будь-якого члена речення:

• підмета (Зробити це буде доброю справою);
• означення (Навіть камні інколи можуть кричати);
• частини складеного присудка (Прибули і стали виходити на берег);
• обставини («Як би не попастися»- раптом подумалося Сергію);
• додатка (Пора вже збиратися).

У безособовому реченні неозначена форма дієслова найчастіше виступає у ролі головного члена речення (Повірити у це було неможливо; Нічого не можна вже повернути).

Дієслівні форми творяться за допомогою закінчень або граматичних суфіксів від двох основ. Основа інфінітива виділяється в неозначеній формі дієслова після відкидання -ти (виправда-ти, шука-ти, гукну-ти). Основа теперішнього часу (а в дієсловах доконаного виду- майбутнього) виділяється у формі третьої особи множини теперішнього (або майбутнього) часу після відкидання закінчення -уть (-ють), -ать (-ять): вед-уть, гука-ють, леж-ать, сто-ять.

Безособові дієслова – особлива форма дієслова, що означає дію без відношення до будь-якої особи (темніє, щастить, дніє).

Безособові дієслова означають фізичний або психічний стан людини та явища природи.

Особливістю безособових дієслів є те, що вони утворюють не всі форми словозміни:

- у дійсному способі мають одну форму 3-ої особи теперішнього часу (вечоріє) і майбутнього (буде вечоріти, вечорітиме);

- в умовному способі мають форму середнього роду (вечоріло б).

У реченні безособові дієслова виступають присудком, при якому не може бути підмета (Пощастило як ніколи; Дихалося все легше і легше). Такі речення називаються безособовими. Безособового значення можуть набувати і деякі безособові дієслова 3-ої особи однини або середнього роду (морозить, віє; загуло, повіяло).

Дієприкметник – це форма дієслова, яка означає ознаку предмета за дією або станом і відповідає на питання який? яка? яке? які? (хмарою повіті, врятована планета, зачарований красою).

Дієслівною ознакою дієприкметника є і те, що він може керувати іменником (залиті (чим?) сонцем гори), а також мати при собі обставини слова (написаний давно; одержаний вчора). У реченні дієприкметник найчастіше виконує функції означення (Наче зачарований велетень, стояв ліс; Освітлена сонцем кімната здалася Юркові казковою), інколи – іменної частини складеного присудка (Людина народжена для щастя).

За своїм значенням дієприкметники поділяються на активні та пасивні.

Активні дієприкметники виражають ознаку предмета за його ж дією (палаюче небо). Вони мають форму теперішнього (палаючі степи, достигаючі овочі) і минулого часу (прив’яле листя, зарослий сад). Активні дієприкметники минулого часу утворюються від основи інфінітива лише неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л(ий): замерзнути – замерзлий, побіліти – побілілий. Активних дієприкметників на ‑вший, -ший у вжитку майже не зустрічається, хоча і вживаються поодинокі слова (заснувший, здолавший). Найчастіше вони замінюються підрядними реченнями (заснувший – той, що заснув; здолавший – той, що здолав).

Активні дієприкметники у мовленні зустрічаються рідко, більше вони властиві писемній мові і вживаються у художніх творах (пламеніючі далі).

Пасивні дієприкметники виражають ознаку предмета за дією, яка зумовлена дією іншого предмета над ним (посіяне жито (хтось посіяв), засмалені сонцем (сонце засмалило), пошите пальто (хтось пошив). Пасивні дієприкметники творяться від основи інфінітива перехідних дієслів доконаного і недоконаного виду за допомогою суфіксів -т(ий), -н(ий), ‑ен(ий), -єн(ий): мити – митий, засіяти – засіяний, везти – везений, засвоїти – засвоєний.

В українській мові вживаються співвідносні з пасивними дієприкметниками незмінні форми на -но, -то, які вказують на дію, що виконана невідомою чи неназваною особою (виконано, розбито, подано). Ці форми утворюються від інфінітива перехідних дієслів (прожити – вік прожито). Від пасивних дієприкметників вони відрізняються тим, що не змінюються і в реченні виконують роль присудка, при якому не може бути підмета. Вони утворюють безособові речення (Багато слів написано пером; На стіл було подано декілька страв) Незмінні форми на -но, -то мають значення виду (роблено – зроблено, писано – написано).

Дієприкметник поєднує в собі ознаки прикметника і дієслова. Дієприкметник має прикметникові закінчення і відмінюється як прикметник твердої групи (ці зміни залежать від форм іменника, з яким він узгоджується). Разом з тим, дієприкметник зберігає вид того слова, від якого утворений (шити- шитий; пошити – пошитий).

Дієприслівник – це незмінювана дієслівна форма, що виражає додаткову дію, пояснюючи в реченні основне дієслово- присудок і відповідає на питання що роблячи? що зробивши? (засипаючи, схопивши, читаючи). У реченні дієприслівник пов’язується з тим іменником, що й дієслово-присудок, і виступає у ролі обставини часу, причини, мети, умови чи способу дії (Не знаючи броду – не лізь у воду – не лізь у воду за якої умови?- не знаючи броду; Засипаючи, він почув раптом голос – почув коли?- засипаючи).

Дієприслівник разом із залежними від нього словами створює дієприслівниковий зворот. Дієприслівниковий зворот у реченні виступає обставиною (Пірнувши у пітьму і безодню небуття, Олексій зосередився).

За більшістю ознак дієприслівник відносять до дієслівних форм.

Дієприслівник має ознаки дієслова і прислівника. З дієсловом він має такі спільні ознаки:

• керує іменником або займенником (працюючи з ними; їдучі машиною);
• утворюється від дієслівних основ (прийти – прийшовши);
• зберігає вид того дієслова, від якого утворений (доконаний: посміхнувся – посміхнувшись; недоконаний: посміхався – посміхаючись);
• має з дієсловом близьке значення (ідучи дорогою- йти дорогою).

З прислівником дієприслівник має такі спільні ознаки:

• не змінюється;
• у реченні виступає обставиною (Всі принишкли, вслухаючись у тишу).

 

Прислівник – це незмінна частина мови, що виражає ознаку дії, стану або ознаку іншої ознаки (надто повільний, повернути праворуч). На відміну від інших самостійних частин мови прислівник не змінюється ані за числами, ані за відмінками, не має він також і ознак роду. Прислівник не має свого, властивого тільки йому лексичного значення. Воно зумовлене лексичними значеннями тих частин мови, від яких він утворюється (день – удень, мій – по-моєму, осінь – восени).

Прислівники мають властиві тільки їм словотоворчі суфікси - о, -е (тепло, добре, важче), -и, -ому, -єму (по-братськи, по-моєму).

Головною функцією прислівника в реченні є функція другорядного члена речення – обставини (Так жадібно раптом захотілося йому жити, що він навіть від однієї цієї думки задихнувся). Інколи прислівник виступає у ролі присудка (Сонце низенько, то й вечір близенько).

За значенням і роллю в реченні прислівники поділяються на означальні і обставинні.

Означальні прислівники поділяються на якісно-позначальні, кількісно- позначальні і прислівники способу дії.

Якісно-означальними прислівники – це прислівники на -о, -е, що виражають якісну ознаку дії, відповідають на питання як? і переважно утворюються від якісних прикметників (дешевий – дешево, лагідний – лагідно).

Якісно-означальні прислівники можуть мати вищий і найвищий ступені порівняння (веселіше, найкраще, значно вище).

Вищий ступень порівняння прислівників має просту і складену форми:

• проста форма утворюється за допомогою суфіксів -ше та -іше (складно – складніше, тепло – тепліше);
• складена – додаванням до прислівника звичайного ступеня слів більш, менш (більш важливо, менш рішуче).

Для підсилення або уточнення значення прислівників вживаються також слова багато, куди, ще, трохи, значно (ще точніше, трохи гучніше).

Найвищий ступінь порівняння прислівників також має просту і складену форми:

• проста форма твориться за допомогою префікса най- (довше – найдовше, глибше – найглибше);
• складена – додаванням слів найбільш, найменш (найбільш важливо, найменш цікаво).

Кількісно-означальні прислівники характеризують дію, стан чи ознаку з боку кількості та міри вияву. Вони відповідають на питання скільки? наскільки? як багато? якою мірою? (надвоє, трохи, занадто).

Прислівники способу дії вказують на те, яким способом відбувається дія чи виявляється ознака. Прислівники цієї групи відповідають на питання як? яким способом? яким чином? (читати напам’ять, говорити по-українському).

Обставинні прислівники виражають різні обставини дії та поділяються на прислівники часу, місця, мети й причини.

Прислівники часу вказують на час, коли відбувається дія і відповідають на питання коли? відколи? з якого часу? доки? по який час?

Прислівники місця означають місце або напрямок дії і відповідають на питання де? куди? звідки? доки? по який час?

Прислівники мети означають мету дії і відповідають на питання для чого? з якою метою? навіщо?

Прислівники причини вказують на причину дії і відповідають на питання чому? з якої причини? через що?

За походженням прислівники поділяються на первинні та вторинні. До первинних прислівників належить незначна частина прислівників, які утворилися так давно, що зараз навіть важко установити первісну форму.

Це:

• прислівники місця (там, тут, скрізь, куди, де, звідки, звідти, скрізь, всюди);
• часу (коли, доки, доти, тоді, поки, іноді, інколи, завжди, тепер, потім);
• причини (тому, чому);
• способу дії (якось, однак, ледве, так, як, усяк, однак).

До вторинних прислівників належить більшість прислівників української мови. Це слова, походження яких легко встановлюється співвідношенням прислівника з основами інших частин мови (по-людськи, хвилююче, верхи, кругом, по-своєму), або з основою іншого прислівника (як первинного, так і вторинного: дотепер, ледве-ледве, післязавтра, кудись).

Лексичне значення цих прислівників співвідноситься з лексичним значенням усіх повнозначних частин мови, від яких вони утворені.

 

Службові частини мови

 

Прийменник – це службова частина мови, що виступає разом з відмінковою формою іменника, займенника або числівника для вираження залежності її від інших слів у словосполученні (третій від краю, кожен з присутніх, піклуватися про дітей) і у реченні (Гуляв я по полю; Хтось із вас тут, певно, зайвий).

Прийменник допомагає виражати відношення між предметами (парк для прогулянок, комп’ютер для роботи), ознаки до предмета (пісня без слів, багатий на речі павільйон) або дії до предмета (піднятися о шостій, взяти з підлоги).

Разом з відмінковими формами іменників, числівників, займенників прийменники можуть виражати:

• час (без п’яти хвилин, о десятій годині);
• простір (злетіти у небо, доїхати до міста);
• причину (запізнився через транспорт);
• мету (прийшов на урок, зустрівся з однокласниками);
• спосіб дії (сказати по правді, робити з задоволенням);
• порівняння (більший за інших, найменший у класі);
• відношення до матеріалу (штани з вельвету, зошит з паперу);
• предмет, на який спрямована дія (розповідати про навчання, привітати зі святом).

Прийменник як службова частина мови не є членом речення, але, виступаючи разом із повнозначними частинами мови (найчастіше з іменником), може бути у структурі підмета (Президент і народ нарешті порозумілися)., присудка (Всі були у захваті), додатка (Вона схопила його за чуба), обставини (За столом сиділо троє).

За походженням прийменники поділяються на первинні (непохідні) і вторинні (похідні). До первинних (непохідних) належать прийменники, походження яких зараз важко встановити (саме тому, з сучасної точки зору, вони й вважаються непохідними). Це прийменники за, від (од), без, для, на, в (у), до, з, між, крізь, під, по, при, ради, через, о (об). До вторинних належать прийменники, походження яких можна встановити, оскільки вони зберегли зв'язок з формами тих слів, від яких утворилися.

До них належать прийменники, що утворюються:

• переходом з інших частин мови: іменника (край, кінець, коло), дієприслівника (незважаючи на, зважаючи на), прислівника (поряд, поблизу, навпростець);
• поєднанням двох або кількох прийменників (задля, поза, поміж, з-за, з-під).

Первинних прийменників значно менше, ніж вторинних. Частина первинних прийменників може вживатися з формами багатьох відмінків: було в мене (родовий)- покласти в шухляду (знахідний)- побачити під стріхою (орудний).

Усі вторинні прийменники здебільшого вживаються тільки з формою одного відмінка: згідно з інструкцією (орудний), центр міста (родовий).

Первинні прийменники часто бувають багатозначними, вторинні, як правило, однозначні.

За будовою прийменники поділяються на прості, складні і складені. Прості прийменники складаються з однієї частини. Це можуть бути як похідні, так і непохідні прийменники (до, по, край, близько). Складні прийменники утворюються поєднанням кількох простих. Це похідні прийменники, утворені складанням двох або кількох непохідних прийменників. Непохідні прийменники легко вичленовуються у складі похідних складних прийменників (заради, з-попід, понад, поза, з-під). Складні прийменники пишуться разом (понад, навколо, напроти), крім тих, що починаються на з, із (пишуться через дефіс: з-за, з-під, з-посеред).

Складені прийменники складаються з двох частин, що пишуться окремо. Це- похідні прийменники, утворені поєднанням форм прислівників та іменників з непохідними прийменниками (нарівні з, на чолі, одночасно з, за допомогю, в галузі).

У складених прийменниках усі слова пишуться окремо (на відміну, від, поряд з, у зв’язку з); виняток становить прийменник внаслідок.

Якщо ж поєднання прийменника з іменником чи іншою частиною мови переходить у прислівник, така сполука пишеться разом (зустрілися утрьох, це було вперше).

Є частина прийменників, які здатні утворювати синонімічні конструкції (напр., коло – біля – близько – поблизу – при – поруч: коло ялинки – біля ялинки – близько ялинки – поблизу ялинки – при ялинці – поруч з ялинкою; на – в: на полі – в полі; до – на – в(у):до Києва – на Київ – у Києві).

До деяких прийменників, що закінчуються на приголосний, додається і або о (переді(о) мною, зі страху).

Прийменник може вживатися з формою одного, двох і навіть трьох відмінків. Без прийменників вживається лише називний відмінок, місцевий відмінок завжди вживається з прийменниками; всі інші можуть бути як з прийменниками, так і без них. Прийменники вживаються з непрямими відмінками іменників, займенників, числівників та інших частин мови, що використовуються у значенні іменника. Одні з них можуть поєднуватися з кількома відмінками (в мене, в небі, в яблучко), інші тільки з якимось одним (серед гір).

 

Сполучник – це службова частина мови, яка вживається для поєднання членів речення, частин складного речення і окремих речень у тексті (І у місті, і в селі – всюди він був один; Коли летиш у небі, то все, що знаходиться на землі, здається дуже маленьким).

За будовою сполучники поділяються на прості, складні і складені. Прості сполучники- і (й), а, але, та, бо, як, що. Складні сполучники здатні розкладатися на частини (ні-бито, що-б, мов-бито, не-наче). Складені сполучники створюються з двох або кількох слів (так що, незважаючи на те що).

За походженням сполучники поділяються на непохідні та похідні. Непохідні сполучники не співвідносяться з іншими частинами мови. Похідні сполучники походять від інших частин мови і тому співвідносні з ними

За своїм вживанням сполучники можуть бути неповторюваними, повторюваними і парними.

За значенням та синтаксичними функціями у реченні сполучники поділяються на сурядні й підрядні.

Сурядні сполучники поєднують між собою однорідні члени речення або частини складносурядного речення як рівноправні, незалежно одно від одного (і дуби. і пальми, і молоді берези). За характером відношень між членами речень і частинами складного речення вони поділяються на єднальні, протиставні і розділові. Підрядні сполучники у складнопідрядних реченнях приєднують підрядну частину до головної. За значенням вони поділяються:

 

Частка – це службова частина мови, яка вживається для надання окремим словам чи реченням додаткових емоційно-експресивних та смислових відтінків або для творення морфологічних форм та нових слів (ніхто не жив би на землі, якби не було тут атмосфери). На відміну від прийменників та сполучників, які виконують роль єднального елемента у словосполученнях чи реченнях, частки мають лише виключно смислову функцію.

Самостійно членом речення частка не буває. Формотворчі частки можуть брати участь у створенні форм дієслова.