Географія тваринництва світу

Друга галузь сільського господарства – тваринництво розвивається в тісному зв’язку з рослинництвом та харчовою промисловістю. У складі тваринництва виділяють: скотарство

(розведення великої та дрібної рогатої худоби), свинарство, вівчарство, птахівництво, конярство, оленярство, верблюдярство тощо. Поголів’я великої рогатої худоби (1,3 млрд. голів) розміщене за регіонами світу відносно рівномірно, але напрямки його розвитку та

рівень продуктивності неоднакові. Так у місцевій та лісостеповій зоні помірного поясу (Європа, Північна Америка) отримало розповсюдження вирощування великої рогатої худоби молочно- м’ясного та молочного напрямку (інтенсивне). Це переважно

тваринництво із світовим та пасовищно-світовим утриманням худоби. Наприклад, на країни Західної Європи припадає 30 % світового виробництва молока. М’ясну худобу вирощують головним чином у більш посушливих районах помірного та субтропічного поясів.

Переважає екстенсивне відгонно-пасовищне або кочове скотарство. М’ясний напрямок характерний для країн Азії, Африки та Латинської Америки. Обидва напрямки скотарства отримали розвиток у США, Канаді, ФРН, Україні, Росії, Австралії, Новій Зеландії. Найбільше поголів’я великої рогатої худоби мають Індія, Бразилія, Китай.

Свинарство отримало найбільше розповсюдження в Європі, Східній Азії, Америці. Цей напрямок тваринництва відрізняє невимогливість до кормів, висока продуктивність, висока калорійність та короткі терміни отримання продукції. Свинарство розвивається в районах з будь-якими кліматичними умовами. Найважливіші ареали свинарства тяжіють до густонаселених районів та великих промислових центрів, а також до районів картоплярства, до місць переробки зерна, підприємств харчової промисловості. Найбільшим поголів’ям свиней вирізняються Китай, США, Бразилія. При цьому майже половина світового поголів’я свиней припадає на країни Азії (Китай, Японія, Корея, країни півострову Індокитай), біля 1/3 – на країни Європи (ФРН, Франція, Італія, Великобританія, Україна, Росія, Польща) та біля 10 % - на США. Через релігійну заборону свинарство не дістало розвитку в мусульманських країнах.

Вівчарство розповсюджене майже всюди, але особливо в пустельних та напівпустельних регіонах субтропічного та тропічного поясів. Світове поголів’я – біля 1,1 млн. голів, при цьому найбільшу кількість овець мають Китай, Австралія, Індія. Основні види продукції – м’ясо та вовна зробили цю галузь провідною в економіці багатьох країн. Найбільшими в світі виробниками вовни та баранини є Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Аргентина, Індія. Розвинене вівчарство також у Великобританії, Іспанії, Туреччині, Китаї, країнах Центральної Азії тощо. В одну з швидко зростаючих галузей тваринництва за останні роки перетворилося птахівництво, що має два напрямки – м’ясне (бройлерне) та яєчне. Птахівництво вирощує курей, качок, гусей, індиків. Це найбільш механізована галузь тваринництва, представлена на 90 % птахофабриками, де виробництво повністю механізоване та автоматизоване. Великі птахофабрики тяжіють до споживача, отже розміщуються поблизу великих міст.

На сільське господарство, як на розвиток світового господарства в цілому, здійснює значний вплив науково-технічний процес. Існує прямий та опосередкований вплив: через перетворення в інших галузях виробництва та сферах життя суспільства, а також за

модернізації та індустріалізації цієї галузі, що стала складником агропромислового бізнесу. Прогрес у сільськогосподарському виробництві характеризувався в 1920-30-ті роки – „тракторизацією”; в 1940-60-ті роки – „селекцією та хімізацією”; в 1970-80-ті роки –

„зеленою революцією”. З 1990-х років активно розвиваються та впроваджуються в сільське господарство біотехнології, комп’ютерізація, відбувається ніби друга „зелена революція”.

„Зелена революція” (заходи з інтенсифікації сільськогосподарського виробництва) викликала значні зміни у вирощуванні пшениці та рису (так, Індія за 15 років більш ніж у два рази збільшила збори пшениці та добилася самозабезпечення). Однак реально перетворення зернового господарства зачепили лише окремі райони країн, що розвиваються, на сам перед тих, що мали необхідну соціально-економічну структуру та в яких переважали великі господарства. Під час другої „зеленої революції” застосування

новітніх методів у сільському господарстві теж по суті є доступними лише великим господарствам економічно розвинених країн та аграрним підприємствам транснаціональних компаній.

 

53. Географія транспорту. Структура і закономірності формування транспортної системи.

Транспорт - одна з головних галузей господарства, яка здійснює перевезення пасажирів і вантажів. Тим самим транспорт об'єднує територію окремої країни в єдине господарське ціле, а національні господарства - в єдине світове господарство. Без транспорту був би неможливий сам процес сучасного виробництва, для якого необхідні зв'язки щодо постачання сировини і продукції. Не випадково транспорт називають "кровоносною системою економіки", адже він є необхідною умовою її функціонування. Світовий транспорт нині - це понад 42 млн км різних шляхів сполучення (без морських шляхів).

Існує своєрідна спеціалізація транспорту. Наприклад, автомобільний транспорт перевозить пасажирів і вантажі здебільшого на короткі та середні відстані. Міжконтинентальні перевезення вантажів здійснює в основному морський транспорт. Трубопровідний транспорт є найдоцільнішим для транспортування газу і нафти суходолом.

Залізничний транспорт. Перший локомотив з'явився у 1829 р. Нині в країнах Заходу довжина залізничної мережі скорочується. Це зумовлено конкуренцією з боку автотранспорту, який може виконувати перевезення "від дверей до дверей". У деяких великих країнах світу, які освоюють свої території, багаті на природні ресурси, довжина залізниць зростає (Китай, Росія, Індія, Канада).

Понад два десятки країн нині мають протяжність залізниць більше 10 тис. км. За пасажирообігом виділяються залізниці Японії, західноєвропейських країн і СНД. У вантажообігу лідирують залізниці США, Китаю, Росії, Індії, України. Найдовша мережа залізниць у США (понад 200 тис. км). Друге місце посідає Канада (90 тис. км). Не набагато відстає Росія (87 тис. км). Найбільша щільність залізничної мережі в Німеччині. Тут на 1 тис. км2 території припадає 125 погонних кілометрів залізниць. Висока щільність залізниць у Польщі (80 пог. км), Японії (75 пог. км), Великобританії (70 пог. км). У Швейцарії електрифіковані практично всі залізниці, у Росії - 47%, в інших країнах, у тому числі і в США — набагато менше.

Одним з головних напрямків розвитку сучасного залізничного транспорту є будівництво високошвидкісних магістралей, на яких пасажирські експреси розвивають швидкість 200-300 км/год, а подекуди навіть більше. Піонерами будівництва таких доріг стали Японія і Франція. Високошвидкісні магістралі побудовані також у Німеччині та Іспанії. Услід за європейськими країнами до будівництва високошвидкісних магістралей приступили США, Республіка Корея, Росія.

Автомобільний транспорт. За протяжністю автомобільних доріг різко виділяються США. Більш повне уявлення про розвиток автомобільного транспорту дають відомості про розміри автомобільного парку. За кількістю легкових автомобілів, що припадає на 1000 жителів, лідирують країни Західної Європи, США, Канада, Австралія і Нова Зеландія. На 1000 жителів у цих країнах припадає від 330 (Данія) до 500 (Німеччина), 520 (США) і 560 (Італія) автомобілів.

Трубопровідний транспорт. Цей вид транспорту з'явився у XIX ст. Його появу й розвиток спонукала нафтова промисловість. Сумарна протяжність магістральних нафто- і газопроводів у світі нині досягла 2 млн км. Лідирують США і європейські країни, які вирізняються великими розмірами видобутку і внутрішнього споживання нафти, нафтопродуктів і природного газу, а також їхнім експортом. Трубопровідний транспорт має великі перспективи розвитку, пов'язані з постійним зростанням потреб у нафті, нафтопродуктах і природному газі. Спорудження магістральних трубопроводів здійснюється в СНД, Південно-Східній Азії, Китаї, Австралії, Західній Європі, США, Канаді, Північній Африці, Латинській Америці.

Морський транспорт здавна широко використовується людством. Тривалий період кораблі рухав вітер, напинаючи вітрила. Пароплав уперше з'явився у 1807 р. Тепер на кораблях використовуються дизельні, ядерні, теплові двигуни. Найінтенсивніші вантажопотоки в Атлантичному океані; на другому місці — Тихий океан; на третьому — Індійський. У зв'язку з розвитком авіації морський транспорт нині мало використовується для міжконтинентальних перевезень пасажирів.

Географію морського транспорту визначає мережа портів, морських каналів і проток тощо. Загальна кількість морських портів, що беруть участь у міжнародних перевезеннях, складає приблизно 2,2 тис. Близько 900 з них розташовані у Європі, понад 500 - в Америці, майже 400 - в Азії, решта - в інших частинах світу. Тридцять з них мають вантажообіг, який перевищує 50 млн т на рік. Це суперпорти. Найбільшим світовим портом є Роттердам (Нідерланди). До найбільших портів світу належать також Сінгапур, Шанхай (Китай), Нагоя (Японія), Новий Орлеан (США), Гавр (Франція), Лондон (Великобританія) та ін. Морські порти бувають універсальними і спеціалізованими (наприклад, залізорудні, нафтові, газові).

Головними міжнародними морськими каналами залишаються Суецький і Панамський. Третім за значенням вважається Кільський, що сполучає Кільську бухту Балтійського моря з нижньою течією Ельби, передусім порти Кіль і Гамбург. Найважливішими морськими протоками, де спостерігається підвищена інтенсивність руху судів, є Ла-Манш, Гібралтарська протока, Ересунн, Малаккська, Ормузька, Босфор.

Морський флот мають більше 160 країн світу. У світі понад 80 тис. суден різних типів. Судна є наливні та суховантажні. Серед лідерів за тоннажем флоту чимало країн, що розвиваються. У більшості випадків це пояснюється наданням цим країнам так званих "дешевих" ("зручних") прапорів. Частка суден, що плавають під "дешевими" прапорами, уже перевищила відмітку 60 %. Найчастіше можна побачити прапори Панами й Ліберії.

Внутрішній водний транспорт становить найбільшу частку в загальному вантажообігу Європи і Північної Америки. Перспективи його розвитку пов'язані з використанням понад двохсот міжнародних річкових басейнів. До таких належать басейни Рейну, Дунаю, Амазонки, Замбезі, Нілу, Конго, Нігеру та ін. Іншим перспективним напрямом є змішані перевезення "річка-море" з використанням спеціальних суден. Десята частина внутрішніх водних шляхів — це поліпшені людиною ділянки річок зі шлюзами і канали. Озерне судноплавство особливо поширене у США та Канаді. Загальна протяжність ліній внутрішнього водного транспорту в світі перевищує 550 тис. км.

Повітряний транспорт. Його основне призначення — перевезення пасажирів і пошти. У 1900-1930 рр. у світі інтенсивно використовувалися дирижаблі. Після серії катастроф розвиток цього виду авіатранспорту фактично припинився. Із 60-х років XX ст. на цивільному повітряному транспорті розпочалась ера реактивної авіації. Зросли швидкість, комфортність, пасажиро- і вантажомісткість літальних апаратів.

Географію світового повітряного транспорту визначає мережа аеропортів, у тому числі 1100 міжнародних. На цей час загальна кількість перевезених авіаційним транспортом пасажирів перевищує 2,2 млрд осіб. З них 55 % припадає на міжнародні і 45 % - на внутрішні перевезення. За розмірами річних авіаперевезень лідирують США (приблизно 600 млн осіб), Японія (близько 100 млн осіб) і Велика Британія (понад 65 млн осіб).

 

Унаслідок взаємодії різних видів транспорту формуються транспортні системи - національні, регіональні, глобальні. Найбільш потужні й розвинені національні системи склалися в країнах Великої сімки (насамперед, США) і в Росії, регіональні - у Західній Європі та Північній Америці.

 

54. Суть та значення територіального поділу праці (ТПП).

Територіальний поділ праці — це об'єктивний процес виробничої спеціалізації, відокремлення економічних районів, розвитку міжрайонної кооперації, обміну продукцією і послугами.

Територіальний розподіл праці закріплює певні галузі за конкретними районами. Він проявляється не тільки у розміщенні окремих галузей господарства, утворенні їх виробничих та збутових зон, айв спеціалізації країн та регіонів, особливому сполучені і зв'язках їх галузей, а також в міждержавному та міжрайонному господарському обміні, в формуванні всієї регіональної структури національної економіки - системи територіальних пропорцій і зв'язків.

Об'єктивною передумовою територіального поділу праці служать розходження у природнокліматичних умовах, ресурсному, економічному, науково-технічному, демографічному потенціалі. Від просторового розміщення продуктивних сил залежать ефективність розвитку економіки і рівень добробуту людей у регіоні. Просторова схема розвитку регіональної економіки може змінюватися під впливом вирішення реально існуючих протиріч:

- між розміщенням природних ресурсів і розміщенням суспільного виробництва;

- між розселенням населення і розміщенням нових робочих місць;

- між спеціалізацією регіонів і комплексним розвитком регіональних систем;

- між географією виробництва національного доходу і географією його використання;

- між інтересами поточного розвитку і інтересами майбутніх поколінь.

Територіальний поділ праці безпосередньо пов'язаний з територіальною організацією виробництва.

Територіальна організація виробництва - це динамічний стан розміщення виробництва по регіонах, зв'язаних у єдину систему національної економіки, відповідно до природних, соціальних і економічних умов регіонів і обумовлений особливостями територіального поділу праці.

Територіальний поділ праці визначає основні закономірності і форми територіальної організації виробництва. Форми територіальної організації виробництва являють собою стійкі просторово-територіальні утворення, що характеризуються масштабністю території, щільністю і взаємним розташуванням структурних елементів, рівнем спеціалізації і комплексністю розвитку господарства.

Взаємозв'язок територіального поділу праці і територіальної організації виробництва виявляється через територіальну спеціалізацію, концентрацію і внутрішньорайонні та міжрайонні зв'язки. Територіальний поділ праці призводить до певного зосередження виробництва на конкретних територіях. Збільшення такого зосередження й обсягу виробництва в розрахунку на одиницю території є територіальна концентрація виробництва. Однак територіальна концентрація характеризує зосередження не усіх видів виробництва, а його окремих галузей у залежності від природно - кліматичних, національно-історичних, економічних факторів, наявності сировинних, водних, енергетичних ресурсів, транспортних умов, демографічної і кваліфікаційної структури трудових ресурсів та ін. Оскільки кожен район має певний набір факторів і умов розвитку, він спеціалізується на виробництві відповідних видів продукції і послуг. Таким чином, територіальний поділ праці і концентрація виробництва визначають територіальну спеціалізацію господарства.

 

У свою чергу, територіальна спеціалізація призводить до посилення економічних взаємозв'язків і взаємозалежностей між суб'єктами регіонального відтворювального процесу усередині регіону та з іншими регіонами, а також до розвитку виробничо-територіального кооперування і комбінування виробництва, що відіграють активну роль у системі територіальної організації виробництва. Територіальне виробниче кооперування в широкому змісті означає обмін діяльністю між різними регіонами, а у більш вузькому - обмін готовою продукцією, послугами, сировиною, напівфабрикатами та ін.

Іншою формою прояву міжрегіональних і внутрішніх регіональних зв'язків служить комбінування, засноване на спільній послідовній переробці сировини по стадіях технологічного процесу. Таким чином, обумовлені територіальним поділом праці територіальна спеціалізація, концентрація і внутрішньорегіональні та міжрегіональні зв'язки, що виявляються у формі кооперування і комбінування, а також комплексність розвитку господарства регіону - суть одного й того ж процесу територіальної організації виробництва.

У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними). Природні умови є об'єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП.

1. Генеральний — між країнами й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним районом Роси та Японією — за експортом до останньої деревини й кам'яного вугілля. Між Західно-Сибірським економічним районом Роси та Україною — за експортом нафти й газу.

2. Внутрішньорайонний — між промисловими вузлами й містами. Часто-густо в одному з них розташовується головне підприємство, а в іншому — його філії. Або з одного центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.

3. Довкола економічного центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому ТПП. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й постачання його продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію

4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіальне роз'єднані (ловіння риби — переробка — консервування, копчення, соління).

5. Фазовий — одна й та сама продукція (наприклад, фрукти) надходить до центрів з різних місць протягом року.

6. Епізодичний — райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.

За науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис:

- ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури;

- прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці. До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва в регіоні, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Характерною особливістю розвитку промисловості Придніпров'я є те, що у чорній металургії та машинобудуванні зосереджено ѕ основних фондів і 70% людських ресурсів. Потребує також вирішення проблема раціонального використання зрошуваних земель і розширення робіт по меліорації засолених масивів на зрошуваних землях за рахунок їх гіпсування.

Для Причорноморського району важливо зміцнити енергетичну базу, посилити розвиток морського транспорту, реконструювати і технічно переобладнати портове господарство, оснастити флот сучасними суднами. У промисловому комплексі району доцільно розвивати і поглиблювати спеціалізацію на суднобудуванні і судноремонті, розвиток основної хімії на базі солей Сиваша і соляних озер.

Отже, у кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньорегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу.

 

55. Види і форми територіальної організації суспільства.

Територіальна (геопросторова) організація суспільства або його окремих частин: населення, виробничої, соціальної, політичної, духовної чи природно-ресурсної сфери є предметом вивчення суспільної географії.

Це розміщення, взаємодія або зв'язки, наявність територіальних утворень (вузли, пункти, центри),регулювання (саморегулювання) географічних утворень.

Поняття ТОС сформував у 1970-х роках американський географ Морілл, сьогодні це базова категорія суспільної географії. О. Шаблій вважає, що ТОС - це головне поняття суспільної географії, звідси суспільна географія - це наука про ТОС. Життєдіяльність суспільства завжди певним чином організована. Суспільство організоване в економічному, демографічному, соціальному, духовному аспекті. Всі ці аспекти мають свій просторовий вираз, просторову організацію. Наприклад: політична організація - породжує межі, державні кордони. Крім того, слід пам'ятати, що суспільство існує в природному середовищі, яке також просторово організоване.

Виникає гостра потреба раціональної організації простору. Людина завжди організовує навколишній простір і цей принцип прослідковується на всіх рівнях. Місто поділяється теж на організації.

ТОС (за Алаєвим) - це комплекс функціонуючих територіальних структур (розселення населення, виробництво, природокористування), об'єднаних структурами управління з метою відтворення життя суспільства відповідно до економічних законів.

ТОС (за Поповкіним) - це сукупність просторових зв'язків та структур, що визначають вплив географічних чинників на життєдіяльність суспільства і водночас вдосконалюється суспільством в його інтересах.

ТОС (за Підгрушним) - це зумовлений об'єктивними закономірностями та суб'єктивними чинниками процес просторового впорядкування життєдіяльності суспільства, що проявляється у формуванні різноманітних територіальних форм.

ТОС поділяється на 4 групи елементів:

природні;

соціальні;

економічні;

політичні.

Природні елементи: рельєф, річки, грунтово-кліматичні умови, корисні копалини.

Соціальні: населення (головна характеристика розселення - мережа населених пунктів), опорний каркас території - це населені пункти разом з шляхами сполучення (базове поняття). Більшість соціальних елементів безпосередньо не спостерігаються, вони називаються латентними (прихованими).

Економічні елементи: різноманітні економічні центри, вузли, транспортна інфраструктура, підприємства.

Політичні: кордони, райони, області, групи держав.

ТОС - це фрагменти географічної оболонки з точки зору її просторової впорядкованості. Це суто географічне поняття і його складові це географічні об'єкти кожен з яких має своє місце.

ТОС постійно змінюється в часі але на даний час ТОС аналізують як застиглу конфігурацію розміщення природи, населення та господарства. Організація неможлива без зв'язків. Типи зв'язків: явні (можна побачити, візуальні), приховані (латентні) - це екологічний вплив міста на довкілля.

Інтегровано (об'єднаний) ТОС - це множина географічних об'єктів - природний, соціальний, економічний, політичний та зв'язків, взаємодій та відношень між ними.

Виділяють наступні рівні ТОС: локальні (населений пункт, квартал); регіональний (частина території держави, область); національний (державний) - рівень груп країн; глобальний (світовий) - охоплює всю Землю.

Характеристика ТОС змінюється залежно від масштабу досліджень:

У крупних масштабах ТОС дуже організована аж до окремих полів;

В середніх масштабах ТОС більш генералізовані й представлені політико-адміністративними одиницями (область, район), економічними районами, найбільшими містами, магістралями.

В дрібних масштабах ТОС максимально генералізовані (кордони держав, головні світові центри).

На локальному та регіональному рівнях вирішальну роль відіграють природні та соціальні. На національному рівні (2, 3 група) соціально-економічна.

Наглобальному рівні (економічні і політичні).

Всі масштаби ТОС тісно переплетені між собою, іноді важко виділити якийсь окремий масштаб.

З поняттям ТОС тісно пов'язане поняття територіальна структура (ТС).

ТС - це просторова впорядкованість географічних об'єктів і явищ в складі ТОС.

Типи ТС за конфігурацією опорного каркасу території. Вперше цю концепцію запропонував Лаппо.

Типи ТС:

1 - радіально-кільцевий (характерна наявність єдиного, головного центру навколо якого колами розміщуються центри меншого рангу.

2 - прямокутно-регулярний (градчастий, решітчастий) характерний для освоєних територій (сільських господарств). Транспортна мережа формує «решітку».

3 - лінійно-вузловий (регіони, які мають потужну транспортну вісь) річка або залізнична магістраль.

4 - приморсько-фасадний (морські порти).

5 - басейновий (багатоядерний) - район добування корисних копалин.

6 - лінійно-розгалужений тип - виникає в районах піонерного освоєння.

 

 

56. Суспільно-географічне положення, природні умови і ресурси територіальної організації господарства України.

Україна має велике розмаїття природи і господарства, розселення людей, характеризується певними історичними відмінностями формування, розвитку і спеціалізації окремих регіонів. Так, на південному сході країни розташований Донбас (Донецька і Луганська обл.) з добре розвинутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю, машинобудуванням, із значним робітничим населенням.

На захід від Донбасу знаходиться Придніпров'я (Дніпропетровська і Запорізька обл.). Воно відоме видобутком залізних і марганцевих руд, виплавлянням металу, виробництвом електроенергії, машин, хімічної продукції, а також виробництвом сільськогосподарських продуктів.

Районом унікальних рекреаційних ресурсів і туризму, санаторного лікування і курортного відпочинку, розвитку морського транспорту і суднобудування, вирощування зерна і винограду є області Причорномор'я.

Індивідуальною особливістю виділяється в Україні і центральна поліська її частина. Саме тут, у столичному Києві та на прилеглих землях, історично сформувався один з найбільших в країні район розвинутого машинобудування і приладобудування, інтенсивного сільського господарства приміського типу, найбільший транспортний вузол держави.

На північному сході знаходиться найпотужніший машинобудівний центр країни — м. Харків. Тут працюють сотні зв'язаних між собою машинобудівних підприємств Широкого профілю.

Відомим регіоном санаторно-курортного господарства і туризму, багатих лісових ресурсів, цілющих мінеральних вод, розвинутої добувної промисловості і машинобудування є Українські Карпати.

Високим розвитком сільського господарства і його спеціалізацією на вирощуванні зерна, цукрових буряків, переробці сільськогосподарської продукції, випуску машин для землеробства і тваринництва виділяються подільські області.

Свою особливість природи і господарства мають й інші регіони України.

Виявлення і врахування територіального природно-господарського розмаїття — важливий крок до науково обґрунтованого визначення регіонів, яким властива територіально-господарська спільність, спеціалізація на виробництві певної продукції. Такі регіони називаються економічними районами, а сам процес їх визначення — економічним районуванням. У більш широкому науковому сенсі такі райони можна назвати суспільно-географічними.

Отже, крім адміністративного і галузевого є й економічне (суспільно-географічне) районування. Воно здійснюється не за адміністративною, а за природно-господарською ознакою, територіальною спеціалізацією.

Спеціалізація економічних районів передбачає обмін продукції між ними. Наприклад, метал з району його виробництва доставляється в той район, де цей метал необхідний, а в зворотному напрямі везуть машини чи продукцію харчової промисловості. Таким чином, між районами встановлюються виробничі зв'язки, які називаються територіальним обміном, а спеціалізація економічних районів на випуску певної продукції — територіальним поділом праці.

Доцільність спеціалізації районів на виробництві конкретних виробів оцінюється показником ефективності. Він визначається витратами на одиницю продукції в місці її використання (витрати на виробництво і перевезення). Найнижчі витрати на випуск і доставку продукції будуть переконливим аргументом про найвищу ефективність, а, отже, і на найвищу конкурентну здатність цієї продукції саме в даному районі.

Спеціалізація господарства економічного району на випуску певної продукції можлива за наявності тут порівняно недорогих природних ресурсів, місцевої робочої сили, вигідного економіко-географічного положення, зручних транспортних шляхів тощо.

Таким чином, економічні райони — це територіально компактні частини країни, що виділяються за ознаками природно-географічного, виробничого і трудового потенціалів, спеціалізації і рівня розвитку господарства, особливостями економічної ситуації. Економічні райони формуються з урахуванням адміністративно-територіального поділу країни, їх співставності за населенням і територією.

Економічні райони покликані виконувати дві головні функції:

прикладну — в їх межах розробляються чи можуть розроблятися територіальні прогнози: обґрунтування розвитку господарства на майбутнє, на перспективу (наприклад, прогнози осушення заболочених земель Українського Полісся чи зрошення засушливих земель півдня України, прогноз "Цукор" для подільських і прилеглих областей, що спеціалізуються на вирощуванні цукрових буряків і виробництві цукру тощо; освітню — у розрізі економічних районів вивчається економічна і соціальна географія в середніх і вищих навчальних закладах.

В Україні виділяють дев'ять економічних районів: Донецький (Донецька і Луганська обл.), Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька обл.), Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська обл.), Центральнополіський, або Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська обл.), Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл., Автономна Республіка Крим), Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька обл.), Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.), Центральноукраїнський, або Центральний (Черкаська і Кіровоградська обл.), Західно-Волинський, або Північно-Західний (Волинська і Рівненська обл.).

У тісному зв'язку з визначенням економічних районів перебуває проблема управління їх розвитком. Оскільки спеціальних органів управління економічними районами немає, розв'язання внутрішньорайонних проблем в умовах ринкової економіки бере на себе держава, спираючись на рекомендації спеціалістів.

Коли раніше йшлося про управління територіями, то здебільшого малося на увазі штучне вирівнювання рівня їх економічного і соціального розвитку. В сучасних умовах такий підхід не є правомірний. Адже в результаті природно-географічних і господарських особливостей регіонів, відмінностей у їхньому економіко-географічному і геополітичному положенні тощо одні з них випереджують розвиток інших. І це цілком закономірно. Більш доцільним і своєчасним тепер є вирівнювання рівнів соціального розвитку районів: створення в них більш-менш однакових можливостей для соціального розвитку шляхом регулювання інвестиційної діяльності та податкової політики, сприяння формуванню нових робочих місць у праценадлишкових районах тощо. Тобто передумов для повсюдної зайнятості людей, належної оплати їх праці і відповідного соціального забезпечення.