Культура мовлення вихователя

У наш час, коли українська національна мова перебуває на новому етапі свого відродження й розквіту, особливої уваги набуває виховання культури усного мовлення - найважливішого засобу людського спілкування.

Прищеплювати культуру мовлення слід з перших років життя дитини. Для цього потрібно, щоб діти чули від дорослих зразкове мовлення, яке відповідало б літературним нормам цієї мови.

Майбутні вихователі, яким доведеться вчити малюків некорінної національності українського мовлення, повинні самі не тільки бездоганно володіти літературними нормами української мови, а й знати, що означають поняття «норма мови», «літературні норми», «культура мовлення».

Розгляньмо ці поняття. Норма літературної мови – це головне поняття вчення про правильність мовлення та його культуру.

Мовна норма - це усталені правила вимови і правопису, добору слова, граматичної форми, синтаксичної конструкції (речення), закріплені у словниках та довідниках. «Нормою літературної мови визнається відносно стійкий спосіб мовного вираження, який відображує внутрішні закономірності розвитку мови, соціальне прийнятий і закріплений у кращих зразках сучасної літератури».

Основними ознаками норми літературної мови є відносна стійкість, загальновживаність, обов'язковість.

Літературна мова в кожного народу єдина і виступає найважливішим засобом спілкування людей у межах усієї нації.

Українська літературна мова - це мова всього українського народу (усна і писемна), «яка підпорядковується історично складеним нормам вимови і письма, що встановлюються протягом тривалого часу народом, його передовими діячами культури, літератури, мистецтва і потім схвалюються відповідними державними органами як загальноприйнятий зразок, обов'язковий для всіх».

Існують орфоепічні (фонетичні), лексичні, граматичні, фразеологічні та стилістичні норми.

Орфоепічні (фонетичні) норми - це єдині правила вимови окремих звуків та звукосполучень, це літературна вимова слів та словоформ, що представлена у тлумачних та орфоепічних словниках, довідниках української вимови.

Лексичні норми - це правила вживання окремих слів та словосполучень відповідно до їх семантичних значень.

Граматичні норми - це обов'язкові правила зміни та поєднання слів у простих та складних реченнях.

Фразеологічні норми - це закріплене в літературній мові вживання стійких зворотів, що мають своє значення (семантику) та постійний склад своїх компонентів. Кожній мові притаманні свої фразеологічні звороти, норми їх вживання, визначені у тлумачних та фразеологічних словниках.

Стилістичні норми - це специфічні прийоми та засоби, які допомагають правильному вираженню думки.

Отже, кожна людина, незалежно від місця її проживання, користуючись українською літературною мовою, не може у вимові вживати місцеві особливості» які б порушували її єдність і сталість норм.

Норми літературної мови не є назавжди визначеними, сталими, незмінними, вони творяться у практиці мовленнєвого спілкування, при цьому виникають порушення чинної норми, з'являються нові мовні норми.

Залежно від мети, змісту і характеру висловлювання в різних мовленнєвих ситуаціях добираються відповідні мовні засоби.

Єдність мовних засобів і форм висловлення залежно від сфери застосування і функцій літературної мови називають стилем мови. Розрізняють розмовно-побутовий, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, офіційно-ораторський та науковий стилі мови.

Мова є однією з важливих ознак загальної культури та культури мовлення. По-різному визначають поняття мовленнєвої культури. У теоретичному аспекті визначають культуру мовлення Б.М.Головін та М.І.Ілляш.

«Культура мовлення - це сукупність і система комунікативних якостей мовлення; володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та письмовій формі мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації»; «це упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення, задовольняють умови і мету спілкування».

З практичного погляду культура мовлення - це бездоганно правильне користування лексичними, граматичними, орфоепічними, стилістичними, фразеологічними нормами літературної мови, вживання нормативних наголосів у словах. Це вміння активно застосовувати в мовленнєвій практиці мовні закономірності, «мовні ідеали», притаманні тільки цій мові.

Культура мовлення - це «...загальноприйнятий мовленнєвий етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення..., які змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується».

Основними ознаками культури мовлення е його правильність, точність, чистота, багатство (різноманітність), логічність, виразність, доречність. Оцінні еталони культури мовлення: «правильно - неправильно», «добре - недобре», «точно - неточно», «виразно - невиразно», «доречно - недоречно».

Уміння правильно говорити прищеплюється в ранньому дитинстві, формується у стінах дошкільного закладу та в школі, а потім удосконалюється протягом усього життя у процесі спілкування. Погане, засмічене мовлення - це показник невихованості людини, це збитки навчально-виховного процесу в дошкільному закладі, школі, вищому навчальному закладі. Відомий педагог К.Д.Ушинський зазначав: «...у нас часто трапляються особи дуже розвинені, обізнані й розумні, які хочуть вам сказати про якусь справу, але є справжніми мучениками, набридають слухачеві, стомлюють його, часто втрачають багато в житті через те, що школа не подбала, щоб розвинути в них вчасно дар слова».

Отже. завдання вихователя дошкільного закладу — своєчасно сформувати культуру мовлення як рідною, так і другою (українською) мовою, розмежовуючи у свідомості дитини спільні та відмінні мовні явища.

На жаль, педагоги дошкільних закладів самі завжди не володіють мовленнєвою культурою. Особливо це відчутно в умовах близькоспорідненої (українсько-російської та російсько-української) двомовності. Українське мовлення вихователів збіднене, в мовленні багато русизмів, трафаретних, штампованих фраз та кальок.

Причинами низької мовленнєвої культури як рідною (російською), так і другою (українською) мовою є:

1) ігнорування читанням художньої літератури українською мовою;

2) байдужість до вивчення у школі та вищому навчальному закладі мовознавчих дисциплін (російської та української мов), а звідси, відсутність усвідомлення схожого й відмінного у двох близькоспоріднених мовах. Це призводить до невмотивованого вживання російських слів та мовних кальок в українському мовленні й навпаки;

3) відсутність у студентів, вихователів, педагогів, які працюють і спілкуються в умовах двомовності, навичок та звичок користування мовними словниками та довідковою літературою, в яких висвітлюються норми та правила літературної вимови;

4) недостатній розвивальний потенціал мовленнєвого середовища, брак постійних мовленнєвих зразків, адже відомо, що мова легко засвоюється у процесі активної мовленнєвої практики за наявності зразка правильної літературної мови;

5) наслідування модних слів-штампів, уживання діалектизмів та жаргонізмів.

Погане, неправильне, засмічене мовлення вихователя є причиною неправильного мовлення дітей. Діти – майбутні носії національної мови, тому вихователю дошкільного закладу необхідно ставитися до культури мовлення не тільки як до професійного обов'язку, а й як до соціального явища.

Ось чому для підвищення рівня мовленнєвої культури майбутньому вихователю необхідно дотримуватися цілої низки вимог:

- шанувати національну мову українського народу. людей та своїх вихованців, з якими спілкуєшся, бути уважним до кожного проголошеного слова;

- навчитися чути себе, слухати співрозмовника, прислухатися до мовлення дикторів радіо, телебачення, акторів та різних соціальних груп населення - вчитись у них різноманітності мовлення;

- виробити звичку постійно читати художні твори українською мовою;

- постійно тренувати пам'ять, запам'ятовуючи образні вирази, прислів'я, приказки, скоромовки, влучно використовуючи їх у процесі спілкування з дітьми;

- спілкуючись двома (російською та українською) мовами. добре володіти літературними нормами кожної з них. осмислювати Їх специфіку, не припускати змішування мовних явищ, своєчасно виправляти вияви інтерференції. Для цього слід виробити звичку постійно користуватися словниками (російсько-українським, українсько-російським, орфографічними словниками української мови, словником наголосів, тлумачними та фразеологічними словниками), довідниками з української мови;

- постійно стежити за змінами літературних норм вимови, давати дітям тільки бездоганно правильні мовні зразки, своєчасно коригувати мовленнєві навички відповідно до вимог часу;

- не вживати модних слів, слів-штампів, жаргонних слів, місцевих діалектизмів та своєчасно виправляти Їх у дитячому мовленні;

- не припускатися помилок інтерферуючого характеру, як-то: по плану, по програмі, по дорученню (за планом, за програмою, за дорученням).

У кожного педагога має бути свій мовленнєвий етикет і мовний стиль, який визначається не тільки правильною вимовою, а й бездоганним володінням позамовними засобами (мімікою, жестами, темпом мовлення тощо). Вихователь повинен бути мовлянином, носієм живого українського слова. «Байдужість до власної мови - безкультурність, дикунство, байдужість до мови конкретного народу - аполітизм, байдужість до рідної мови - бездуховність, яка зазіхає на майбутнє народу і його мови».