Культура Стародавнього Єгипту

Ассирія

Не раз відзначалося, що ассирійці поставилися до своїх південних сусідів, вавилонян, приблизно так, як згодом римляни до греків, і що Ніневія, столиця Ассирії, була для Вавилона тим, чим Риму призначено було стати для Афін. Справді, ассирійці трансформували релігію, культуру й мистецтво Вавилону, значно згрубивши їх, але й наділивши новим пафосом могутності. Вони встановили в неспокійному Дворіччі свій державний порядок, створили єдину потужну державу й, використавши Дворіччя як плацдарм, поширили вогнем і мечем своє панування на величезні території від Синайського півострова до Вірменії, від Малої Азії до Єгипту, і навіть сам Єгипет був на короткий час завойований ними.

У руїнах палацу ассірійського царя Ашшурбаніпала виявлена бібліотека, імовірно сама значна в усьому тодішньому світі, що нараховував кілька десятків тисяч клинописних текстів, у тому числі всі найважливіші добутки вавилонської літератури. Ця царська бібліотека дала сходознавцям найцінніший ключ до пізнання культури Дворіччя. Дійсно, величезна заслуга ассирійського владики, що збирав древні таблички й складали з них бібліотеку,, призначену «для його особистого користування».

Однак живляча нитка між древньою шумеро-аккадською культурою і її спадкоємицею - ассирійського культурою була все-таки надірвана.

Ассирійське мистецтво від початку І тисячоріччя до н.е. і до катастрофи ассирійської держави наприкінці VII в. до н.е. було сповнене пафосом сили, прославляло міць перемоги й завоювання ассирійських володарів.

Величні й фантастичні башти піднімалися при вході в знаменитий Хорсабадський палац Саргона ІІ, біля Ніневії, грандіозні крилаті бики в тіарах, із зарозумілими людськими ликами, що блискають очами, з величезними, прямокутними, суцільно закрученими дрібним за витком бородами: кожний бик - з важкими п’ятьома копитами, що зневажають (алебастр. Друга половина VIII в. до н.е. Париж, Лувр). Це добрі генії, охоронці царських чертогів, що

 

охороняли їх від ворогів, видимих і невидимих, наділеною зайвою ногою, щоб кожний вхідний бачив їх у грізному спокої...

Не культові, а світські сюжети переважають у рельєфах і розписах ассирійських палаців. Не культова. а грандіозна палацова й кріпосна архітектура чергуються баштоподібними виступами характерна для військової ассирійської держави, який цар служив увінчанням.

Самі знамениті рельєфи з ассирійських царських палаців перебувають тепер у лондонському Британському музеї й у паризькому Луврі. Ленінградський Ермітаж також має зразки цієї монументальної скульптури.

Так, це суцільно прославляння пануючих, його влади, його діянь. Усюди особа пануючи величаво, деспотично суворо, без індивідуальних рис. Він однаково грізний і безособовий і в полюванні, і в бої. І коли прямує в супроводі товстих, безбородих євнухів, що тримають над його головою розкішні опахала, і коли бенкетує із царицею, святкуючи перемогу над ворогом, чия голова підвішена поруч. А які мускули на руках і ногах вельмож його й воїнів! Величезні, залізні, пудові.

Надзвичайна розкіш царського одягу, начиння, незліченних прикрас і безприкладне в мистецтві зображення царської жорстокості: садження на кіл, виривання в бранців мови й здирання шкіри в присутності пануючи, моторошно передані - без тіні жалості.

І нарешті, у царських полюваннях і битвах чудові зображення тварин. Це і є вершина ассирійського мистецтва.

«Умираюча левиця» з палацу Ашшурбаніпала (VII в. до н.е. Лондон. Британський музей) - шедевр світового значення. Ця левиця, простромлена стрілами, що намагається піднятися в останнім розпачливому зусиллі, сповнена трагічної величі.

Ассирійське панування в Передній Азії не було довговічним. В 612 р. до н.е. горда Ніневія була взята приступом військами вавилонського царя й мидянами, які у свою чергу перетворили переможену ними твердиню в купу руїн і піддали всю країну повному руйнуванню.

Історія ассирійського мистецтва, власне кажучи, починається лише із царювання великого Ашшурнасирпала (884-860 до н. е.), який переніс свою резиденцію з Ашшура в Калах і збудував там терасоподібний храм, гігантський палац, відомий під назвою північно-західного палацу Німруда. До його довгої, вузької головної зал й вели двоє вхідних воріт з півночі й по воротам з півдня й заходу. На стражі кожних воріт північної, довгої сторони стояло по парі статуй крилатих левів з головою людини й - що незвичайно - з людськими руками; у дверей західної, вузької сторони стояли крилаті леви з людською головою, але без рук, у південних дверей - крилаті бики з людською головою, які згодом зустрічаються частіше. Ідея, що лежала в основі цих образів, досить ясна. Неземний дух-заступник персоніфікується в образі, складеному із частин тіла найбільш потужних земних істот. Голові мислячої людини надаються крила орла, хребет бика, лапи лева. Характерний крилатий лев з головою людини з палацу Ашшурнасирпала. Насамперед у всіх цих стражах ассирійських воріт вражає оригінальність зображення п’яти лап - замість чотирьох: внаслідок того що ці статуї містилися на кутах утворених стінами, їх виконували так. що попереду вони представлялися якби теперішніми круглими скульптурами; але для того, щоб зберегти цілком вид всієї фігури при погляді на неї збоку, та передня нога, що примикає до стіни, подвоювалася. Головний убір цього крилатого лева складається з тіари із зображеними на ній рогами, що взагалі властива ассирійським богам; виступаючі вперед, що зрослись з переніссям брови й більші широко розкриті очі успадковані ассирійськими статуями від давньохалдейських; овал особи, м’ясисті щоки, горбатий ніс - відмітні риси семітського типу, що повторюються у всьому ассірійському мистецтві без особливої індивідуалізації, Довгі густі волосся на голові й бороді утворять безліч невеликих, правильних спіральних локонів - прийом зображення волосся, що тривало і в ліпленні Греції в найдавнішу її епоху. Левині лапи цієї фантастичної істоти представляють перебільшене позначення м’язів і сухожиль, що особливо ясно виразилося саме в цьому древньому здобутки калахнімрудського мистецтва,

Властиво рельєфи залів північно-західного палацу знайомлять нас із усім змістом і мовою форм ассирійського мистецтва. Орлині голови боги поклоняються священному дереву. Довгі сторони головного залу були прикрашені двома розташованими один над іншим і розділеними смугою з написом рядами зображень життя й діянь монарха. Ми бачимо є тут воїни на

мисливській колісниці, які убивають диких. Бачимо, як цар, на своїй бойовій колісниці, бореться під валами ворожої міцності, як переправляється через ріку в супроводі воїнів, що пливуть за допомогою надутих міхурів, як переможно вертається додому, що зустрічається музикантами.

Більшість цих рельєфів перебуває в Британському музеї, але деякі з них потрапили також у Берлінський і Дрезденський музеї. Вони носять на собі своєрідний відбиток найдавнішого ассирійського рельєфного стилю, представляють чудову, злегка опуклу роботу різцем і зображують всі фігури постійно в профільному положенні. Боги, а також царі й навіть сановники монархії представлені завжди з довгим волоссям й пишними бородами; слуги робітники, прості люди й особливо євнухи носять довгі волосся, але позбавлені бороди. Жіночі фігури є лише плачучими на кріпосних стінах. Очі передаються ще без найменшого натяку на пластику очного яблука. Довгі одяги без складок, що іноді обшиті важкою бахромою з кистями, іноді й багато вишиті, покривають більшу частину всього сильного широкоплечого, хоча й трохи кремезного тіла. Там, де виступає оголене тіло, як, наприклад, на руках і ногах, спостерігається анатомічне точне вироблення м’язів і сухожиль, на яку ми вже вказували. Зовсім оголені чоловічі фігури зустрічаються хіба лише в зображеннях убитих і пограбованих ворогів або переслідуваного ворога, що перепливає ріку. У цих випадках почуття форми у всій сукупності організації оголеного тіла виявляється малорозвиненим. Щодо цього єгиптяни стояли вище ассирійців. У єгипетському рельєфі було прийнято за правило при профільній постановці обох ніг зображувати й ту, і іншу із внутрішньої сторони, тобто з боку великого пальця; в ассирійському ж рельєфі нога, найближча до глядача, завжди зобразилася правильно; точно так само рука, що перебуває ближче до глядача, відтворювалася разом зі своїм плечем у приблизно правильному профільному положенні, і іноді, хоча й не завжди, інша рука, вилучена від глядача, на противагу єгипетському методу, зовсім правильно затулялася грудною кліткою. Настільки жваві пози й рухи, які повідомляло людське тіло єгипетське мистецтво, ніколи не вдавалися ассирійському. Зате зображення диких звірів у мисливських сценах і коней у сценах боїв далеко перевершують єгипетські відносно передачі як форм, так і руху.

У зображеннях, що перебувають у північно-західному палаці, задній план намічений лише настільки, наскільки безумовно необхідно для того, щоб сюжет був зрозумілий. Однак ріка, представлена у вигляді зовсім правильних хвилястих ліній і жвава фігурами риб, і закрученими спіралями, набагато більше натуральна, чим ріки в єгипетських картинах. Гори позначені мережею лусочок, що становить також характерний прийом ассірійського мистецтва: немає недоліку в деревах, хоча вони зображуються схематично, без розходження окремих порід, і дуже незграбно. Нема чого й говорити, що не було й натяку на перспективу. Таким чином, тут відчувається недолік не вірності погляду, але вміння передавати спостережене.

Чудова широка смуга клинчастих написів, що тягнеться уздовж всіх чотирьох стін, завжди на рівній висоті, по всіх залах палацу Ашшурнасирпала, у тому числі по залах, прикрашеним зображеннями більших фігур, де вона проходить через ці останні поперек їхнього тулуба. Пояснюючи зміст зображень оповіданнями про діяння пануючи, вона не становить органічно цілого з окремими пересічними нею зображеннями, але проте до відомого ступеня збільшує їхній декоративний зв’язок між собою.

Про стан круглої пластики в часи Ашшурнасирпала дає нам поняття його статуя величиною менше натури. Само собою зрозуміло, що воно, як і всі ассирійські статуї, має строго фронтальне положення. Голова з довгою бородою нічим не покрита. Тулуб, розрахований на те, щоб дивитися на нього тільки попереду, дуже сплюснутий. Особливість усього месопотамського мистецтва: їм любили давати форму невисоких, притуплених угорі обелісків, чотири грані яких прикрашалися рельєфними зображеннями мисливських і бойових подвигів верхів, розташованими одне над іншим. Обеліск Ашшурнасирпала в Британському музеї згадується рідше, ніж обеліск його сина, тільки тому, що від нього збереглися одні уламки. Існування вже в той час зв’язки між єгипетським і ассирійським мистецтвами доводять вирізані в єгипетському смаку зі слонової кістки голівки, що зберігаються в Британському музеї, якщо тільки вони відбуваються не з більше пізніх будівель; знайдені вони

 

в північно-західному палаці Німруда й, очевидно, були вставлені в дерев'яні двері або дощаті панно.

Живопис по штукатурці у верхніх частинах стін палацу Ашшурнасирпала певною мірою сполотніла й стерлася після того, як була відкрита. За словами Лайярда, те були витончені кольорові орнаменти яскравих червоних і блакитних тонів. Фігури знайдені в живописі тільки на глазурованій цеглі: збереглися уламки більших картин на цеглі з такими маленькими фігурами, що кожна цегла містить у собі цілі фігури. На єдиному уламку, що був знайдений безсумнівно в німрудському північно-західному палаці, фігури без голів. На противагу пізнішим зображенням цього роду, ми бачимо тут на жовтому тлі обведені чорним контуром зелені драпірування з білим обшиванням. Орнаментним мотивам на цеглі відповідають прикраси, що вишиті на одязі вельмож, особливо розкішні й різноманітні на рельєфах птахи, що збереглися в північно-західному палаці. Вся найдавніша орнаментика Ассирії з її мотивами, узятими із тваринного й рослинного царств, з її розташуванням рядами в геральдичному стилі, тут перед у самому витонченому виконанні. Однак єгипетська квітка лотоса ще відсутня; бронзові посудини з єгипетськими мотивами орнаментації, знайдеш в цьому палаці, потрапили в нього, мабуть, лише згодом.

Син Ашшурнасирпала, Салманасар II (824 р. до н.е.), побудував центральний палац у Німруді (Калах) і розширив початі ще при його батьку будівлі в Імгур-Белі (Балават). Найважливіші із пластичних здобутків, що ставляться вчасно царювання цього государя, перебувають у Британському музеї. Це, по-перше, так званий обеліск, всі чотири грані якого розміщені в п’ять рядів, один за іншим, зображення царів, данників ассирійського государя, з їхніми слонами й верблюдами; по-друге, знайдена в Ашшурі (Калах-Шер-Гат) базальтова, що втратила голову фігура відтворена сидячи й, по-третє, більша частина знаменитих бронзових пластин, що служили облицюванням воріт у Балаваті, із зображеннями походів пануючи. Стиль цих добутків відрізняється вже більше м’якими, більше розпливчастими контурами й трохи більше виразним заднім планом порівняно з тим, які ми знаходимо в північно-західному палаці.

У центральному палаці Салманасара II у Німруді знайдений також один із досконалих зразків ассирійського живопису на глазурованій цеглі зображені в повний зріст цар і його євнух, воїн. Контури - ще чорні, але вже ледь помітні. Вицвілі фарби костюмів, біле, темно-жовте й сірувато-жовта. Фігури - більше стрункі, на руках і ногах перебільшеної мускулатури непомітно. З південно-східних руїн Калаху, що ставляться, імовірно, вчасно царювання Рамманирариса III, добуті численні фрагменти живопису на цеглі.

Палац Тиглатпаласара IIIУзурпатора (745-727), у Каласі, був зруйнований його спадкоємцем. Згодом Асархаддон використав рельєфи із залів цього палацу для своєї нової будівлі. До їхнього числа, цілком ймовірно, належать зображення, видані Лайярдом, хід з узятими у видобуток статуями богів, яких несуть на плечах два чоловіки.

При Саргонидах відбувся новий розквіт ассирійського мистецтва. Засновник цієї династії. Саргон (722-705), що почав з 709 р. до н.е. датуватися Саргоном ІІ спорудив собі в місцевості нинішнього Хорсабада, на схилі гори, фортецю Дурок-Шаррукін, на західній стіні якої піднімався його гордими, велетенськими, увінчаними зубцями палац. На палацовій терасі піднімався храм, улаштований у вигляді уступів; імовірно, він складався спочатку із семи поверхів, що послідовно зменшувалися з наближенням догори; з них збереглося, чотири. Зовнішня поверхня стін цих масивних поверхів була розбита на частині поглибленими полями уступчастого профілю й покрита штукатуркою, пофарбованої на першому поверсі в білий, на другому в чорний, на третьому в червоний, на четвертому знову в білий колір (бути може, спочатку синій). Ґрунтуючись на свідченнях Геродота 5- тий поверх був пофарбований в оранжево-червоний,, шостий - у сріблясто- сірий, і. нарешті, верхній поверх був позолочений. Царський палац, до якого примикав цей будинок, досліджений на такому великому просторі й настільки ретельно, як жодне з інших ассирійських, споруджень. Усередину палацу вели двоє масивних воріт - на північно-східній стороні, інші - на південно-східній. Три прольоти в кожних із цих воріт були прикрашені парами крилатих биків з людськими головами. По обидва боки південно-східних воріт між крилатими биками було розмішено по величезній людській фігурі, однією рукою піднятого із землі, що притискає до себе, лева й, що тримає в іншій руці серповидний меч; імовірно, те зображення вищезгаданого вавилонського

національного героя Ісдубара або друга Еабани, які ми вже бачили на давньохалдейських циліндрах. Прольоти воріт були облицьовані глазурованою цеглою.

Наприклад, стіни одного із дверних прольотів у цьому відділенні прикрашені поруч вартих одна біля одної напівколон і під ним - цоколем, обкладеним глазурованими цеглами, з яких складена картина, що зображує левів, биків і інших тварин, що йдуть повз яблуню. Тло картини - ясно-синє. Всі тварини й предмети на ній - жовтого кольору з домішкою білої фарби. Листи на яблуні -яскраво-зеленого кольору.

Пластичні здобуткиз Хорсабада знаходяться у паризькому Луврі. Бронзовий лев з Дурок-Шаррукина не менший кам’яного лева з Кальха, що перебуває в Британському музеї. У палаці Саргона знайдено 26 пар алебастрових крилатих биків з людською головою. Цікаві, крім того, рельєфні зображення Ісдубара, особливість яких полягає в тому, що тіло в них, так само як на давньохалдейських циліндрах, звернено до глядача передом, а ноги представлені профільно, обидві в одну сторону. Численні алебастрові плити з рельєфами з палацу Саргана поставлені один ряд, простягнулися б на два кілометри. Тут ми знаходимо хроніку й життя верзів, представлену у фігурах. У стилі вже помітна зміна: рельєф стає опукліше, смуга написів, що проходить у Каласі через всі фігури, уже відсутня; любов до зображення частковостей збільшується; прагнення до ретельної розробки, що постійно повторюється в історії мистецтва через відомі проміжки часу, стає помітним. На задньому плані, що займає значний простір, у порівнянні з тим, що було раніше, окремі деталі виконуються з більшою виразністю. Уже можна розпізнавати породи дерев. На гілках дерев з’являються птахи, через дорогу перебігають куріпки. Але при цьому виконання художньо слабкіше, ніж у більш древніх художніх пам’ятниках Калаха. Взагалі рельєфи палацу Ашшурнасирпала, що зберігаються в Британському музеї більш сповнені свіжості й змістовності, чим рельєфи палацу Саргона, що перебувають у Луврі, У палаці Саргона знайдена також єдина в ассирійському мистецтві куляста капітель. Подальший розвиток скульптурної орнаментики представляє нам також відомий кам’яний дверний поріг, що зберігається в Луврі. Зовнішню рамку цього порогу становить ряд чисто єгипетських квіток лотоса, що чергуються з його бутонами й з’єднуються з ними за допомогою вигнутих стебел. Внутрішню рамку утворить смуга, прикрашена розетками. Тут так само, як і на бронзових посудинах з Німруду, що відносяться, імовірно, до епохи Саргона. Не слід забувати і ідеалізації, помітної в деяких більших зображеннях церемоній, що представляють царя в його зносинах з богами й добрими геніями. Спосіб зображувати останніх у вигляді крилатих людей представляє в Єгипті зовсім не його корінну, місцеву, а месопотамську особливість, хоча перенесену туди лише пізніше час стосовно певних божеств і збережену дотепер у християнському уособленні ангелів. Звичайно, ассирійці, крім цього прийому зображувати неземне, постійно використовували зображення менш ідеального характеру. До просвітління ж людського тіла божественною ідеальністю й до вираження в людських особах щиросердечних рухів ассирійці так само були далекі, як і єгиптяни, в індивідуалізації тіла й особливо голови вони навіть значно відстали від єгиптян, портретне мистецтво було їм чуже. При спадкоємцях Ашшурбанипала ассирійській величі настав незабаром кінець. Вавилонський цар Набополасар об’єднався з Кіаксаром, для боротьби з їх загальним спадкоємним ворогом. У 660 р. до н.е. вони досягли своєї мети.

 

Мистецтво Фінікії.

Сирія, що лежить між Месопотамією й Середземним морем, між Єгиптом і Малою Азією, із самого початку своєї історії, як у художньому так і в політичних відносинах, потрапила у за залежність від того або іншого могутнього сусіда, які відомі як старші із цивілізованих народів усього миру. Звертаючись поглядами за море, Сирія опинилася, принаймні в 1-му тисячоріччі до н.е., у ролі розповсюджувачки надбань єгипетської й вавилонсько-ассирійської культур до самого далекого заходу Північної Африки й Південної Європи, і навіть ще далі. Жителями ассирійської берегової смуги, на частку яких випала ця роль, були фінікійці, ці «царствені купці» доеллінського періоду давнього світу. Кіпр, острів міді й кипарисів, єдиний великий острів поблизу від сирійського берега, був зайнятий найдавнішими з фінікійських колоній.

 

 

Уважалося. що найдавніші з уцілілих пам’яток фінікійського мистецтва, за винятком деяких стін, складених з тесаних призматичних каменів і споруд у скелях, позбавлених усяких прикрас, І-го тисячоріччя до н.е. Евас уважав за можливе те, що знаменита абетка фінікійців, на яку до цієї пори дивилися як на винахідників буквеного листа, запозичена ними від мікенців. Древні фінікійські міста Арад, Мараф (Амриф), Гебал (Бібл), Сидон, Тир довгим рядом тяглися з півночі до півдня по вузькій береговій смузі, між Ліваном, що поростили кедрами. До кінця 2-го тисячоріччя, у торговельних і інших зносин головував Сидон, незабаром після 1000 р. до н.е. свою перевагу отримав Арад на півночі й Тир на півдні. У Амрифі, місті, раніше Араді збереглися залишки декількох храмів. Але тільки один з них вистояв донині. Посередині двору довжиною 48 і шириною 55 метрів, стіни якого висічені в скелястій височині, на підніжжі в 3 метри висотою, що займає площа близько 5 квадратних метрів й складове одне ціле з масою скелі двору, піднімається невеликий храм у вигляді каплиці із плоским дахом, трьома глухими стінами й однієї, лицьовий, відкритої. Дах із внутрішньої сторони склепіння, ззовні обведений єгипетським карнизом і складається з однієї плити.

Зображення на біблській монеті пізнішої епохи доводить, що фінікійський храм, що звичайно містився на просторому дворі, що становив його головну частину, іноді містив у собі лише священний символ божества - натуральну брилу метеора або штучний конусоподібний камінь. Праворуч на монеті зображений священний двір храму з конусоподібним каменем, що піднімається на ньому, ліворуч - каплиця, що примикає до двору, уже грецького стилю.

Пам’ятники древнього некрополя в Амрифі також дають нам кілька крапок відправлення. Одна з надмогильних веж складається з низького квадратного цоколя й трьох циліндричних ярусів, з наближенням до вершини вежі зменшуваних у своєму обсязі. На кутах цоколя із круглої стіни виступають передньою половиною тулуба леви. Обоє верхніх ярусу оточені рельєфним зубчастим карнизом з вінцем ассірійських уступчастих зубців. Тут ми бачимо наслідування ассирійським зразкам, так само як в описаному вище храмі наслідування деяким єгипетським формам.

Кіпр з найдавніших часів священний острів фінікійської Астарти, грецької Афродіти, що вийшла з піни морської в його берегів, буяв храмами цієї богині. По його південному березі із заходу на схід ішли міста: Пафос, Куріон, Амаф. Кітіон (Ларника). Потім, усередині острова, перебували Ідалія (Далі) і Голгос. На монетах пізнішого часу із зображенням головного пафоського святилища Афродіти й голубів при ньому. Це святилище має відносно архітектури віддалена подібність із маленькими моделями храмів у Мікенах, виготовлених з листового золота, на них ми бачимо також сидячих голубів Це пояснюється по-різному. Одні з письменників бачать у середньої, більше високої частини будинку тільки прибудову для вхідних воріт двору храму, тоді як інші вбачають у зображенні вказівка на те, що храм був розділений на три простори. Капітелі колон, висічені з того самого шматка, як і їхні стрижні, зустрічаються на Кіпрі набагато частіше, ніж на континенті. Як тут, так і там немає недоліку в орнаментованих стеллах, пластинках і інших предметах, що знайомлять нас фінікійською орнаментикою.

На континенті, у Гебалі, Ренан знайшов капітель єгипетського характеру, що складає із круглого стрижня й гуська, а неподалік від зазначеного місця, в Едді - капітель, що складається з кільця, подушки й чотирикутної плити, що нагадує собою мікенську й більше пізню доричну капітелі. На Кіпрі знайдені більше багаті й різноманітні форми кілька капітелей у Луврському музеї, у Парижі, що виникли, імовірно, від єгипетських капітелей у вигляді чашечки квітки дзвіночка й пальмових дерев. Очевидно, ці капітелі належали не будівлям, а могильним стелам і

нічого не підтримували.

На двох алебастрових плитах у Луврі, знайдених в Араді, видно якби килимовий візерунок, складений з рядів цих пальмет. Плетиво з ассирійської стрічки облямовує цей візерунок. На одній із плит, у нижній її частині, зображений крилатий сфінкс, а на інші складене з фінікійських пальмет нове пальметне дерево, подібне ассирійському священному дереву, поміщене між двома грифами, що піднімаються на нього. Єгипетський крилатий диск безліч разів повторюється у фінікійських орнаментах; нерідко зустрічається також давньохалдейське з’єднання півмісяця із круглою зіркою або сонячним диском. Як ці символи згодом

домінували у Фінікії до греко-римської орнаментики, показує шматок фриза із храму вГебалі-Біблі, що зберігається в Луврському музеї.

Те ж саме сполучення єгипетських і ассирійських мотивів, як у зодчестві й орнаментиці, видно також і в пластиціФінікії Кіпру. Як довго єгипетський вплив зберігало за собою керівну роль на сирійському континенті, доводить саркофаг Ехмуназара, знайдений у Сідоні й зберігається в Луврському музеї. Кам’яна кришка його, за єгипетським звичаєм, являє собою подобу мумії померлого з очевидно портретним зображенням голови. Досить можливо, що ця статуя виконана руками єгиптянина. Однак його відносять лише до початку IV в. до н.е.

У найдавніших теракотових фігурках помітно намір наслідувати ассирійське мистецтво. Це видно, наприклад, у невеликій колісниці, запряженої четвіркою. Лише після того, як у саіську епоху Єгипту фінікіяни знову підпали під його панування, їхні художники стали наслідувати більше м’який єгипетський стиль. Це виявилося переважно в теракотових фігурках сидячих жінок зєгипетським головним убором і статуетках бога-карлика Біса. Але, з VI сторіччя до н.е. фінікійці почали наслідувати архаїчний стиль греків. Це видно особливо в жіночих фігурках на весь зріст, у їхніх іонічних костюмах і зачісках. Зрозуміло, що через малу самостійність фінікійців по частині мистецтва ці добутки не можна вважати прототипами архаїчного грецького стилю, за які приймали їх досить довго. Фінікійці завжди були й залишалися наслідувачами.

Подібний же хід розвитку представляють кіпрські статуї виліплені з місцевого м’якого вапняку, екземпляри яких перебувають у всіх археологічних музеях Європи. Зовнішня особливість цих статуй різної величини полягає в тому, що вони хоча й виліплені з лицьової сторони в суворо фронтальному положенні, однак мають характер напіврельєфів. У стилі цих статуй разом з ассирійським або єгипетським елементами із самого початку проявляється ще третій елемент, якому можна назвати тільки грецьким. Ще первісні мешканці Кіпру були родичі грекам, і слідом за фінікійською колонізацією острова з півдня пішло заселення його еллінами з півночі. Тому досить можливо, що, серед художників, що працювали на Кіпрі, спочатку було дуже мало осіб арійського походження й що вони, підкоряючись смаку замовників-фінікійців, а також внаслідок відсутності перед очами інших зразків, трималися в VIII сторіччі ассірійського, в VII саісько-єгипетського художнього стилю й тільки в VI в., під впливом архаїчного грецького мистецтва, одержали знову самостійність. Для ассирійської епохи Кіпру характерна, наприклад, чоловіча статуя Нью-Йоркського музею. У ній можна довідатися семітський овал особи, азіатський головний убір, ассирійську манеру зображувати волосся на голові й бороді, довгу, що спускається долілиць без складок одяг; але в ній помітно також і відхилення від ассирійського стилю: у голених вусах, згладжених м’язах рук, невеликих складках накинутої на плечі частини костюма.

Менш значною була у Фінікії й на Кіпрі гончарна справа. Проте в історичному відношенні кіпрська кераміка надзвичайно цікава. І тут, у посудинах, що наслідують гарбузам і плетеним кошикам, знаходимо первісні форми кераміки. Потім з’являються одна за іншого різновиду стилю, якому можна вподібнити неолітичному стилю Європи, доісторичному Єгипту, найдавнішому пануючу на острові Фера й в Аморгосі, так само як і розвиненому мікенському.

Останню, до фінікійську ступінь представляють розфарбовані червоною й чорною фарбами посудини (від 1200 до 900 р. до н.е., черепки яких знайдені в Кітіоні разом із залізними предметами, і які перебувають у музеї Лейпцига.

Фінікійські щити Британського музею й Грегоріанського музею у Ватикані добуті з етруських гробниць. Срібні й бронзові чаші цього роду прикрашені зображеннями частиною вибивний, частиною різьбленої роботи. Срібна чаша музею Кірхера в Римі, на якій зображення в єгипетському дусі супроводжується фінікійським написом, походить із Палестини; звідти ж добуті золоті, срібні чаші тої ж колекції, на зовнішньому краї яких зображені в єгипетському стилі пригоди якогось царя на полюванні. У Далечіні, на Кіпрі, знайдена визолочена срібна чаша Луврського музею, на якій зображені леви,грифи й крилаті сфінкси, що борються з людьми. Всі ці здобутки мають більшу важливість, тому що завдяки своєму поширенню за допомогою фінікійської торгівлі по всіх берегах Середземного моря чимало сприяли перенесенню на них східних художніх форм. Грецького й навіть мікенського в цих зображеннях уже немає майже нічого, у них єдино єгипетські й ассирійські мотиви.

 

Кораблі фінікійців перевозили «по імлистому Понту» не тільки товари, але й переселенців на далекий захід відомого тоді миру. Славний з фінікійських колоній, як відомо, був Карфаген, заснований в 800 р. до н.е. Поселення фінікійців перебували також на островах Сицилії. Сардинії й Мальті. Від доримського часу в Карфагені збереглося надзвичайно мало пам’ятників, за винятком руїн міських стін. Але змішаний єгипетський, фінікійський, грецький, і римський стиль зображень, що уціліли на північно-африканських надгробних каменях і уламках різних виробів, був слабкий. Від фінікійських храмів на Мальті (Гагіар-Кім) і невеликому її острові Гоццо (Ла-Джигантейа) збереглися лише залишки стін циклопічної, полізональної, мегалітичної кладки, по яких можна розрізнити тільки плани цих споруджень. У них чудове закруглення окремих покоїв і вживання кам’яних брил разючої величини, з яких вирубані двері при входах і в проходах.

Потім своєрідні нурагени в Сардинії. Це високі круглі спорудження у вигляді усічених конусів, складених приблизно горизонтальними рядами грубо обтесаних каменів: масивна стіна колосальної товщини такого спорудження містить у собі одне, іноді й кілька приміщень, схожих на бджолині вулика й з’єднаних між собою проходами й сходами. Залишки таких будівель збереглися сотнями, і з них багато хто з’єднані між собою стінами. До подібних споруджень належать талайоти на Балсарських островах, що мають зовсім такий же устрій. Нурагени й талайоти за старих часів уважалися добутками фінікійців, нині ж їх приписують африканським переселенцям докарфагенської епохи. Дійсно, чисто сардинські бронзові фігурки мешканців нурагенів у музеї Кальяні, що представляють більше воїнів або мисливців, по своїй натуралістичності й безпосередності, а разом з тим і по варварській простоті й незграбності зовсім примітивної роботи, не мають нічого загального з фінікійським стилем. Вплив фінікійського мистецтва поширилося до сходу не далі берегової смуги Сирії. Отут лежала Палестина, священна країна Старого Завіту. Особлива увага, порушувана будівлею єрусалимського храму в ряді питань історії давньоєврейського мистецтва, пояснюється впливом релігії євреїв на духовне життя людства. Тим часом, за винятком деяких залишків стіни на горі Сіоні, або Моріа, про стародавність яких ще ведуться суперечки, не залишалося майже ніяких слідів єврейського мистецтва доолександрійської епохи. Опис храму й палацу Соломона в Третій книзі Царств (гл. 5-8) не залишає, однак, ніякого сумніву в тім, що звести ці спорудження Соломон доручив фінікійським зодчим. Тірський цар Ахірам (Хірам), 1000-900 рр. до н.е., задовольняючи прохання свого друга Соломона, надав у його розпорядження необмежену кількість каменярів і теслярів. Храм Соломона представляв у плані три двори. Біля його зовнішньої стіни розміщувався доступний для всіх передній двір, що називався

«двором язичників». Інша, більше висока стіна з мідними воротами, що виходили на схід, південь і північ, оточувала другий двір - «двір євреїв». Третя стіна з воротами, розташованими проти воріт другої стіни, огороджувала більше піднесений «двір священиків». На задній, західній стороні цього внутрішнього двору стояв будинок храму, що складалося з баштових воріт, відкритих сіней, високого «святилища» і кубовидного «святого святих», де зберігався Ковчег Завіту зі скрижалями заповідей. Фундамент і стіни огорож були складені з більших кам’яних брил, стіни храму каменю; колони дворів, дах і дерев’яне обшивання святилища були кедрового, а підлоги ялинового дерева. Але всі матеріали були покриті багатим облицюванням з листового золота.

Ассирійці не відставали від своїх попередників-шумерів і вавилонян: «У 70-х роках американський ассиріолог Анне Кілмер дешифрувала клинописну таблич­ку з Угариту, на якій записано мелодію та слова ассирійського романсу, присвя­ченого богині Угариту. Цей нотний запис майже на півтори тисячі років стар­ший за грецький папірус із нотами до п’єси Еврипіда «Орест» — найдавніший манускрипт західної музики».

 

 

КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

Стародавнє єгипетське суспільство. Слово «Єгипет» походить від грец. «Айгюптос» (так греки вимовляли назву найдавнішої столиці єгиптян Хет-ка-Птах). Самі ж єгиптяни називали свою країну Кемет — «Чорна зем­ля» (за темним кольором ґрунту Нільської долини).

Перші поселення на території Стародавнього Єгипту належать до VII тис. до н.е, В епоху, що передувала виникненню держави, Єгипет складався з кількох областей, в результаті об’єднання яких виникають два царства — Верхній та Нижній Єгипет. Після тривалої війни перемогу отримало Верхньоєгипетське царство і відбувається їх злиття (бл. 3000 р. до н.е.).

Першим володарем об’єднаних єгипетських земель був Мена, який заснував столицю на стику Верхнього та Нижнього Єгипту — Хет-ка-Птах. Мена спору­див у стінах міста палац — Пер Ао (Великий дім). Назва цього палацу спричи­нила появу слова на позначення титулу єгипетського царя — фараон.

Історію Єгипту прийнято поділяти на періоди:

· Стародавнє царство — XXVI— XXIII ст. до н.е.;

· Середнє царство — XXII—XVІІІ ст. до н.е.;

· Нове царство — XVI-XI ст. до н.е.

Єгиптяни створили централізовану монархічну державу, культура якої відріз­нялася надзвичайною стабільністю. Достатньо сказати, що вона проіснувала майже без змін 4,5 тис. років. Пам’ятки її й сьогодні вражають уяву своєю монументаль­ністю, глибиною філософської думки, витонченістю художньої форми.

Вірування стародавніх єгиптян. Геродот називав Єгипет «даром Нілу», а єгиптяни називали Ніл «рікою, що дає життя». Кочові мисливці в давнину заселили долину Нілу, вражені великою кількістю дичини в зелених заростях по обидва боки ріки посеред пустелі. Звідси обожнення, що сягає кам’яного віку, тварин і сил природи: сонця, вод Нілу, пустелі. А коли стало зрозуміло, що весняні розливи Нілу створюють умови для плідного землероб­ства, мешканці долини перейшли від полювання до сільського господарства, що зумовило розбудову поселень, спорудження храмів у них.

Кожна область (ном) і кожне місто здавна шанували власних богів, а також стихії природи й тварин. Наприклад, дощ шанувався єгиптянами як «сльози з очей бога Ра» або «плач богині Ісіди» та ін. Пантеон єгипетських богів налічував їх понад тисячу. Культ богів склався у часи, коли первісні мис­ливці, найдревніші жителі долини Нілу, поклонялися тотему — звіру, покровителю племені.

За уявленнями стародавніх єгиптян, спершу існував водяний хаос Нун, з глибин якого вийшов бог Сонця Ра, який виплюнув із себе Шу (бога повітря) та Тефнут (богиню вологи), від яких народилися бог землі Геб та богиня неба Нут; їхні діти— Ізіда, Осіріс та Сет. За іншою версією Сонце вийшло з яйця, яке зніс на горі серед водного хаосу птах Великий Гоготун. Противником Ра вважали велетенського змія Апопа, дитя підземних надр.

В інших номах творцями світу та людей були інші боги. Наприклад — Птах, який водночас був покровителем мистецтв та ремесел, Хнум, який вилі­пив людину на гончарному колі.

Згодом ідею головного бога стали пов'язувати з Осірісом, який був ожив­лений Ізідою і став у підземному царстві богом рослинності, що оновлюється навесні, і суддею душ померлих.

Чимало тварин у Єгипті вважали священними, їх утримували при храмах з почестями, а після смерті — бальзамували та хоронили у саркофагах. «Най­більш шанованим був Апіс — священний бик Мемфіса, якого єгиптяни мали за слугу бога Птаха. Вшануванню підлягало й чимало інших тварин. «Так виника­ють цілі кладовища, гідні пам’яті богів та царів; до них належать кладовище кішок в Бубастісі та Бені-Хасані, кладовище крокодилів в Омбосі, кладовище ібісів в Ашмунені, кладовище баранів у Елефантині». Тому зображення тварин у єгипетському мистецтві вражають анатомічною точністю та витонченістю.

Нерідко в образах тварин та птахів втілювалися й самі боги. Так, Хатор, богиню кохання та плодючості, вшановували в образі корови; бог письма та наук Тот набував вигляду павіана, часом ібіса; бога Хнума зображали як барана, Гора — як сокола, Себека — як крокодила. Людське обличчя та левове тіло мав Сфінкс — божественний символ гідності фараона. Чимало богів зображали із звіриними головами: Сохмет, богиню війни, — із головою левиці. Ріку Ніл (Хапі) також вважали священною, бо вона давала Єгипту життя. У пустелі ж

володарював злий бог Сет (смерть). Вбитий ним брат Осіріс, відроджений Ізідою, «проростав» із підземного царства у вигляді рослин. Єгипетські боги відно­сно пізно втілилися в образи людей. Первісне давні єгиптяни обожнювали рос­лини, тварин. Богиню Хатор уособлювала смоківниця, бога Нефертума вшано­вували у вигляді квітки лотосу. В усьому цьому виразно простежуються сліди давнього, первісного тотемізму.

З об’єднанням країни з’являється ідея Верховного Бога, який створив усе на світі. Ним вважали то сонце, що рухається по небу (Ра, Атон), то творця природи й людей (Хнум), то відродженого Осіріса. Та лише в епоху Нового царства в Єгипті було запроваджено чисте єдинобожжя, коли фараон Ехнатон, скасувавши інші культи, вводить поклоніння всемогутньому сонячному диску Атону.

Єгипетське богослужіння було чистою теургією: наприклад, ідол Ізіди «будили», «годували», «вигулювали», «клали спати» тощо — вважали, що боже­ство мусить відповісти на це піклування прихильністю.

Стародавні єгиптяни вірили у воскресіння померлих. При цьому вважали, що особистість, окрім тіла, має аналог нашої совісті — Ка, аналог вітальної душі — Ба.

Для того, щоби забезпечити померлому нове, віч­не життя, потрібно зберегти його тіло та ім’я (щоб душа мала куди повернутися), а також забезпечи­ти його н могилі тим, що йому потрібно для існу­вання. Виникає мистецтво бальзамування тіла — муміфікація. Процес бальзамування був доволі складним: видаляли нутрощі, тіло умащували па­хощами, зашивали очі (при цьому в очні впадини клали самоцвіти, щоб мертвий міг бачити) і т.д. Щоб тіло не сплющувалося, його заповнювали піском, тирсою та рулонами полотен, просочених смолою, і вміщували до саркофагу. А якщо муміфікація виявлялася недосконалою, від­творювали подобу тіла померлого — його портрет­ну статую. Причому портрет мав бути схожим — інакше як душа впізнає своє тіло? Звідси своєрід­ність портретного мистецтва Єгипту, яке чітко передає індивідуальні риси обличчя, але вираз об­личчя на всіх портретах залишається спокійно-безпристрасним. Бальзамування тіла стало приві­леєм багатих.

У Стародавньому Єгипті скульптора називали санх, що означало «той, хто творить життя», він ніби відтворював двійника померлого. Цей факт визначав становище художника в Стародавньому Єгипті, посада якого вважалася дуже почесною. Провідними архітекторами, скульпторами, худож­никами були високопоставлені особи, часто жер­ці. Мистецтву відводилась дуже важлива роль - воно мало дарувати безсмертя.

Померлому потрібно було зберегти все його багатство — рабів, худобу, сім’ю. Але на відміну від, скажімо, Стародавнього Вавилону. де після смер­ті знатного чоловіка - його слуг та жінку просто вби­вали і ховали разом, єгиптяни вдавалися до допомо­ги не ката, а художника. Багато невеликих статуе­ток (ушебті) замінювали покійному слуг, а стіни гробниці були оздоблені розписами та рельєфами з зображенням земних подій. Все в усипальниці, з її архітектурі та оформленні мало виражати велично-спокійну красу життя, а не жахи смерті.

Заупокійний культ позначився майже на всіх видах мистецтва Стародавнього Єгипту, Напри­клад, ще задовго до Стародавнього царства над усипальницями вождів стали зводити похилі наси­пи, закріплені цеглою або камінням. Ці насипи — мастаба (що означає «лава») слугували для позначення цих могильних будівель і стали праобразом єгипетської піраміди. Розмах будівництва мав показати велич царя.

У період Середнього царства відбувається переоцінка цінностей. У заупо­кійний культ вводиться моральний момент: той, хто прямує в потойбічний світ, повинен стати перед суддею мертвих — Осірісом, але попередньо визначається кількість добрих і злих вчинків, зроблених ним протягом всього життя.

Фараон Аменхотеп IV, що царював на початку XIV ст. до н.е. (Нове царст­во), вирішив іменуватися Ехнатон (що означає «Дух Атона») і переніс столицю із древніх Фів у побудоване ним місто Ахетатон («Горизонт Атона»). Ехнатон встановлює єдинобожжя, оголосивши істинним богом сонячний диск під іменем бога Атона. Культ інших богів було відмінено, внаслідок чого похитнулася влада жерців. Багатобожжя, що існувало досі в Єгипті, сприяло збільшенню кількості жерців, які постійно збагачувались та, маючи величезні кошти, ущемляли само­державну владу фараона. Реформа ж нанесла удар по багатобожжю та жрецтву. Однак реформа Ехнатона виявилася нетривалою. Спадкоємцям його дове­лося піти на примирення зі жрецями та родовою знаттю. Культ старих богів був відновлений.

20

Політичний лад і суд у Єгипті. На чолі держави стояв фараон, який визначав правителів областей, що спиралися на численне чиновництво й військові сили.

Особлива роль відводилася в Єгипті касті жерців, які були хранителями знань, правлячим класом, творцями писемності та різних наук. До жерців нале­жали талановиті люди із різних верств суспільства. В Єгипті стабільно функціо­нувала теократія (влада жерців). При цьому жерці не замикалися в межах своєї касти: якщо їхні діти не були достат­ньо здібними, вони ставали ремісника­ми, зате обдаровані діти простолюду змал­ку відбиралися в школи жреців. Такий приплив «свіжої крові» запобігав вирод­женню: на чолі країни завжди стояли здіб­ні, життєздатні та освічені люди.

Свою цивілізацію єгиптяни спокон­віку вважали створеною богами: до зем­них царів Єгиптом нібито правили боги небесні, потім — напівбоги. Тому не див­но, що і єгипетські царі обожнювались. Фараона вважали сином бога у плоті (його іменували також «сином Сонця») і вер­ховним жерцем.

Монархія в Єгипті, таким чином, під­порядковувалася класу жерців. Коли, на­приклад, Ехнатон силоміць встановив єдинобожжя (культ Атона), розігнавши жрецтво і позакривавши храми інших богів, то після смерті ім’я його було всюди знищене, а традиційні структури поновлені.

Селян та ремісників нещадно експлуатували. Сільська община не володіла результатами своєї праці й підлягала тиранії чиновника, особливо ж коли рік був неврожайним: якщо зерна не було, селянина били палицями й пальмовими прутами. Скоцюрбленого ремісника, який тяжко працював у своїй комірчині від зорі до зорі, також постійно били, якщо він не виконував волі наглядача.

Влада трималася на жорстокості. В одному з написів, які збереглися, чинов­ник вихваляється тим, що викликав у людей жах. Фараони вимагали вбивати тих, хто їм не кориться, знищувати їхні сім’ї та пам’ять про цих людей.

Суд вершили владні особи; вважалося, що вони захищали інтереси всіх громадян, а не тільки верхівки. Кожна людина, викликана до суду, мала захища­ти себе сама. Відома «Повість про красномовного поселянина», у якій селянин не просто переконав володаря в тому, що його скривдив грабіжник, але й отри­мав усе майно кривдника. Цікаво, що володар, прийнявши справедливе рішен­ня одразу, примушував селянина дев’ять разів розповідати історію лише для того, аби насолодитися його красномовством і, записавши його оповідь на папі­рус, потішити фараона.

У кожному місті був свій суд (кенбет). Судді здійснювали також поїздки в селища. Згодом з’явилися суди вищого ступеня, що отримали назву «суди слухачів». Найвищими вважали два Верховних суди (відповідно у Верхньому та Нижньому Єгипті), які очолювали візирі.

Наука та освіта. Єгиптяни були одним з перших народів, який винайшов писемність. У часи Стародавнього царства починається виготовлення із рослини папірус матеріалу для письма з такою ж назвою з метою увічнення життя та справ фараона. Найдавніше письмо з’явилося тут вже наприкінці IV тис. до н.е. Це ієрогліфічне письмо, назва якого утворилася від грецьких слів, що означали «священний» та «різьбити». Писали єгиптяни на папірусах, довжина яких іноді сягала 30—40 метрів.

Домом життя називали єгипетську вищу школу, де навчали головним на той час наукам — астрономії, математиці, медицині. Школи готували чиновників, яким присвоювали звання «писаря, що одержав табличку». В Єгипті існував культ грамотності, що пояснювалося складністю староєгипетського письма. Не кожний міг опанувати його, і той, хто здобував професію писаря, міг розраховувати не тільки на славу, але й на владу. В Єгипті існувала приказка «Місце писця — в столиці, і там він не буде знати нестатку». Характерна також інша приказка, яка відповідає давньоєгипетській педагогіці: «Вуха хлопчика на спині його, він слухає, коли його б’ють».

Із року в рік розливи Нілу змивали межі між полями, які доводилося понов­лювати. Для справедливого обкладання податками потрібно було вміти обчислю­вати площу різних за формою земельних ділянок. Знайдено папіруси з точними рекомендаціями, як обчислити об’єм зрізаної піраміди. У IV тис. до н.е. єгиптя­ни винайшли ніломір, який допомагав хліборобам прогнозувати не лише час розливу Нілу, а й розмір паводка. Існувало три типи

ніломірів. Перших два — це прибережні скелі та кам’яні сходи до річки, на яких позначали рівень павод­кової води. Найцікавішим є третій — шахта, з’єднана каналом з Нілом, де, за законом сполучених посудин, про який вже тоді мали уявлення єгиптяни, рі­вень води був такий, як у Нілі.

Єгиптяни поділяли рік не на чотири пори, а на три — по чотири місяці кожна, і називали їх так: розлив, пророщення, спека. Подібний поділ року був пов'язаний з Нілом, тому що більшість населення Єгипту займалося землероб­ством. Календар налічував 365 днів.

Гідний подиву розвиток інженерії в Стародавньому Єгипті. «Нинішні інже­нери в захопленні від того, як грамотно спорудили єгипетські архітектори похо­вальну камеру в піраміді Хеопса, складену з 50— 70-тонних кам’яних блоків. На стінах і підлозі цієї камери немає жодної тріщини, хоча над нею тяжіє кам’яне громаддя вагою у кілька мільйонів тонн. Не розплющилася камера лише тому, що єгипетські будівельники завбачливо розмістили над нею п’ять розвантажуваль­них порожнин, верхня з яких має фальшиве перекриття з велетенських кам.я­них брил».

Для обробки землі чи будівництва пірамід потрібні точні знання, отож практичні потреби стимулюють розвиток науки, в першу чергу — математики (арифметики та геометрії) та астрономії.

Мабуть, найбільші досягнення єгиптян — в галузі медицини. В Єгипті з’являється перша в світі жінка-лікар (не знахарка!) — єгиптянка Песечет (III тис. до н.е.). На папірусах перелічені методи зцілення: огляд та лікування ран голови, рук, ніг. Згадуються й безнадійні випадки, коли лікар не повинен брати­ся за лікування, щоб хворий не помер в нього на руках (тому що за лікування, яке не увінчалося успіхом, з лікарів суворо питали). Розвиток єгипетської меди­цини був зумовлений, насамперед, бальзамуванням, завдяки якому єгиптяни добре знали анатомію, вміли робити розтин трупів. Саме єгиптянам належить геніальне відкриття, що керівним центром організму є мозок (а не серце). Водночас єгипетська медицина мала тісний зв’язок з магією, хвороби заговорю­вали, затанцьовували; наприклад, коли болів зуб, то до нього прикладали живу мишу, бо у мишей чудові зуби.

Досягнення єгипетської медицини, насамперед у хірургії, цінувались при дворах іноземних володарів і слава єгипетських лікарів надовго пережила їх самих. Середньовічні арабські та європейські медичні тексти містять чимало рецептів, запозичених із єгипетських папірусів.

Мистецтво та література. Найбільш вражаючих результатів єгип­тяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов’язана з їхніми релігійними уяв­леннями та політичним ладом.

У період Стародавнього царства складаються основні архітектурні форми, які знаходять своє втілення в монументальних спорудах (піраміда і заупокійний храм, сонячний храм з обеліском). Зокрема, створюється найперша з єгипет­ських пірамід — піраміда Джосера, побудована Імхотепом. Фараон Джокер забажав, щоб його усипальниця «лава за лавою» піднімалася до неба, перевер­шуючи усипальниці всіх знатних людей. Піраміда складається з декількох змен­шуваних догори уступів. Згодом піраміди споруджують з більш гладкими стіна­ми. Значно вища та величніша піраміда Хуфу, або Хеопса, як її іменували греки. В об’ємі піраміди Хеопса міг би розташуватися будь-який європейський собор. Висота її становить близько 147 метрів.

Привласнення життєвих благ фараоном та жерцями породжує народні заворушення, в результаті яких на руїнах Стародавнього царства виникає Середнє царство, яким править фараон вже із нової столиці — верхньоєгипетського міста Васет (пізніше іменованого Фіви).

Середнє царство вважають класичним періодом єгипетської культури. На­прикінці XVI ст. до н.е. було споруджено заупокійний храм цариці Хатшепсут. Він дає нам уявлення про загальні принципи храмового будівництва в ту епоху. Всі частини храму розташовані по горизонтальній осі. Три тераси, щопідніма­ються одна над одною, утворюють тригоризонталі, що чергуються. На цих терасах розташовувались водойми, густо обсаджені деревами. Живопис та скульп­тура прикрашали зали храму, висічені в скелі. В одному святилищі стояло понад 200 статуй, а його підлога була викладена золотими та срібними плитами. В цей же період споруджується заупокійний храм Аменемхота ІІІ, який греками був названий Лабіринтом (до наших днів не зберігся). Він займав величезну тери­торію і являв собою пантеон богів країни.

 

У цей період остаточно складаються норми давньоєгипетського образотворчого мистецтва. Воно взагалі мало змінювалося, індивідуальна воля художника була обмежена — завдання його не творити, а оберігати священні канони. Оскільки, на відміну від короткочасного земного життя, мистецтва вважалося носієм життя вічного, воно мало непорушні правила. Єгиптяни, очевидно, не знали ще законів перспективи: розмір фігур у них залежав не від розташування у просторі, а від значущості кожної з них. Тому на єгипетських рельєфах града­ція розмірів — це градація цінностей: значущіший суб'єкт завжди більший. Наприклад, в розписі піраміди найбільшою є фігура фараона, господаря гробни­ці; його родичі — трохи менші, раби та полонені — ще менші. Розмір робив зайвими інші атрибути величі. Тому фараона, якого вважали богом, зображали без перебільшеної пишноти. Ці традиції передавалися в Єгипті з покоління в покоління і відступали від них вкрай рідко (здебільшого в епоху Нового царства).

Розрив з давньою релігійною традицією в мистецтві Єгипту епохи Ехнатона означав відхід від застиглої ідеалізації царського образу. Виникає підкреслена прав­дивість зображення (навіть з передачею фізичних вад), фігури зображають у русі.

У період Нового царства розквітає архітектура храмів. Найграндіозніші будівлі Нового царства — храми Карнакський та Луксорський. Один з головних архітекторів Карнакського храму — Інені. Колонна зала цього храму — найбільша в світі: 134 колони, розташовані в 16 рядів; висота центральних сягає 23 метрів, на капітелі кожної з них може розташуватися 100 осіб. Єгипетська колона своє­рідна й різноманітна.

Живопис та скульптура в Єгипті зазвичай становили частину архітектур­но-митецького ансамблю. Традиційна єгипетська скульптура — це переважно барельєф; кругла скульптура розвивається в часи елліністичною впливу. Функціонувало чимало культових фігурок богів з каменю та металу. Богів зображали у вигляді людських фігур з го­ловами звірів (сліди первісного мисливського тотемізму). Колосальний за розмірами Великий Сфінкс у Гізі. Зображення людей мали сталу кольорову гаму: чоловіків малювали брунатним, жінок — рожевим, іноземців — білим, афри­канців — чорним кольорами. В зображенні лю­дини чи людиноподібної фігури склався так зва­ний єгипетський канон: голова, руки й ноги — у профіль, корпус фігури — анфас; це було спробою зобразити рух.

Найкращі зразки давньоєгипетського обра­зотворчого мистецтва — це глибоке духовне осмислення проблем буття людини. Таким був і портрет фараона Тутанхамона на кришці сар­кофага, виконаний із золота та темно-синього лазуриту: юне, але зболене обличчя, з велики­ми, підведеними сурмою очима свідчать про трагізм людської долі.

Водночас єгиптяни вдосконалювалися і в прикладному мистецтві, заповнюючи свій побут витонченими митецькими творами. Ві­дома ложечка для ароматів, виконана у формі стрункого тіла юної дівчини, що лине, тримаю­чи на витягнутих руках місткість для парфуму. Поневолений ассирійцями, потім персами, Єгипет у IV ст. до н.е. підкоряється новим за­войовникам — грекомакедонцям, і відтоді за­знає впливу елліністичного світу, переймає грець­кі культурні традиції. Наприклад, єгипетська скульптура втрачає застиглість, стає більш подіб­ною до реальних силуетів людини або тварини; традиційний барельєф витісняється круглою скульптурою. Зображення фараонів, зокрема, набувають об’ємності і конкретних портретних рис. А відомий фаюмський портрет (м. Фаюм), який став одним з витоків християнської ікони, є поєднанням стародавньої єгипетської погребальної маски і грецького живопису.

Любили стародавні єгиптяни й музику. На стінах храмів і гробниць зобра­жено чимало музикантів і музичних інструментів. На рельєфі, присвяченому збиранню врожаю, створено образ флейтиста, який, мабуть, своєю музикою за­давав ритм, підбадьорював тих, хто працював.

До наших часів дійшли не тільки зображення, а й самі музичні інструмен­ти: тимпан, систр, барабан та очеретяні брязкальця.

Замість нот єгиптяни використовували хейрономію — жестикуляцію, що визначала ритм і мелодію (диригування). Здебільшого хейрономом для акомпаніатора був сам співак..

Загалом музику в Стародавньому Єгипті вважали розвагою, що підтверджується вже са­мою її назвою (хі — «задоволення»). Професія музиканта часто передавалася зпокоління в

 

покоління. Відомою сім’єю давньоєгипетських музикантів була родина Снефрунофер, з якої походили придворні хейрономи.

В епоху Середнього царства з’являються мелодії різного характеру — філософські розду­ми, пісні-танці, пісні-гімни виконувались вони під акомпанемент арфи.

Багата й різноманітна література Стародав­нього Єгипту. Чільне місце тут посідали записи міфів, історії про богів, які складалися спочатку в кожному номі окремо (в одній місцевості небо мислилося як золота ріка, по якій пливе човен Сонця-Ра; в іншій — небо уявляли у вигляді корови тощо), а потім узгоджувалися, зазнавали обробок. Слід згадати також сакральний (священний) текст «Книги мертвих», яку жрець — поводир душі — читав при смолоскипі, обходячи по периметру гробницю і зупиняючись біля кожного намальованого на стіні моменту зустрічі душі з загробними чудовиськами на зразок велетен­ського змія Апопа. Аби дістатися до царства Осіріса, треба було пройти за допомогою жерця ці тортури жахом.

«Книга мертвих» містила численні моління на зразок такого: «Я приходжу до тебе, пане Осірісе, з чистими руками. Я була справедлива у всіх моїх справах, не грішила проти фараона і не зробила нічого, в чому люди могли б звинувати­ти мене! Дивися, я непорочна, о, прийми мене! Зверни до мене своє милостиве обличчя, пане Осірісе!»(з погребального папірусу цариці Макара).

Знали єгиптяни й документальну хроніку, й чарівну казку, сповнену магіч­ної атмосфери чаклунства, й авантюрно-пригодницьку оповідь. В єгипетській ліриці кохання стверджується сила почуття, якому ніщо не може перешкодити. В Єгипті була поширена дидактика. Наприклад, у «Повчанні вельможі Птахотепа своєму синові» прекрасно змальовано психіку людини тоталітарного суспільства: «Тільки-но народжується людина, як вона вже падає ниць перед начальником своїм».

Єгиптяни знали ціну слову, зокрема його фольклорним джерелам: «Шукаєш слова дорогоцінного, мов зелений камінь (смарагд), а знаходиш його у рабині, яка меле зерно», — зауважував Птахотеп.