Економічний розвиток українських земель в умовах феодальної роздробленості (середина XII ст. – перша половина XIV ст.). Господарство Галицько-Волинської держави

Упродовж середини XII ст. – першої половини XIV ст. розвиток відбувався в умовах феодальної роздробленості ― закономірного стану політичної організації феодального суспільства. Її економічною основою було натуральне господарство. Київська держава роздробилася на самостійні князівства і землі, на території України ― Київське, Переяславське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Галицько-Волинське, Тмутараканське князівства. Кожне з них поступово поділилося на дрібніші удільні князівства. Наймогутнішим князівством було Галицько-Волинське (1199—1349 рр.), територія якого охоплювала сучасні Західну та Правобережну Україну. Воно поділялося на князівства-землі, останні ― на волості.

Упродовж 1239 р. — 60-х років XIV ст. українські землі були під владою монголо-татарської держави Золота Орда. Після приєднання до Литви їх данницька залежність від татар зберігалася до 90-х років XIV ст.

У сучасній історико-економічній літературі існують два погляди на формування на території України зрілої феодальної економіки:

1) упродовж XII ст. — першої половини XIV ст. за часів політичної роздробленості;

2) у часи польсько-литовської доби другої половини XIV — XV ст.

Внаслідок відсутності достатньої історичної інформації в науковій літературі феодальна економіка українських земель періоду феодального роздроблення чітко не змодельована.

Аграрні відносини характеризували утвердження, зростання і зміцнення феодальної власності на землю ― монопольної, на основі сеньорально-васальних та ієрархічних відносин. Верховним правителем і власником землі був князь, переважно титулований великим. Удільні князі та бояри володіли землею на умовах феоду ― умовно-спадкового володіння. За виконання адміністративно-військової служби князь надавав урядовцям-васалам умовні довічні земельні володіння із селянами ― так звані держави (бенефіціального типу). Земля надавалася «до волі господарської», «до живота» або «в отчину». Бояри також надавали частину земельної власності на умовах держави своїм вільним слугам. Зберігалися надання землі на умовах кормління з правом управління та отримання доходів шляхом стягування податей і повинностей з населення. Як результат, сформувалася верства «служилих людей» ― середніх і дрібних земельних власників. У ході міжкнязівських і князівсько-боярських міжусобиць у разі втрати землі сеньйором, втрачали землі й бенефіціарії. Джерелами зростання феодального землеволодіння залишалися захоплення земель вільних селянських громад та колонізація неосвоєних територій. Князівсько-боярські земельні володіння зберігали назву “вотчина”.

Феодальна ієрархія не мала такого значення, як у Західній Європі. Феодали були могутньою силою: вони боролися з князями за політичну та економічну владу, мали право «від’їзду» та мали змогу мали змогу виступати на стороні ворогів великого князя. Розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального панування.

Завершилося формування феодально залежного селянства. Селяни-смерди були поземельно, особисто, адміністративно-судово і військово залежні від власника землі (економічна та позаекономічна залежність), сплачували ренту хутром, воском, зерном. Вони зберігали право переходу на інше місце, виконавши визначені обов’язки перед власником землі. Джерела свідчать про вільних селян на державних землях перед монголо-татарською навалою. Вони мали податкові зобов’язання лише перед великим князем.

Особливістю господарства Галицько-Волинського князівства було виокремлення економічно сильної боярської верстви. Значна частина боярства виросла з селян-алодістів. Бояри мали великі спадкові вотчини (землі з селянами, міста) та тимчасові князівські надання ― землі-волості на правах кормління. Бояри боролись проти князівської влади: фактично це була боротьба за доходи від експлуатації феодально залежного селянства. Окремі історики пояснюють могутність бояр відсутністю впливу княжої організуючої сили у процесі феодалізації. На їхню думку, князівський домен почав формуватися лише з XII ст.

Галицько-Волинські князі володіння землею, слугами і боярами пов’язували зі службою та васалітетом, які базувались на середньому та дрібному боярстві, що утворювало дружину, та міському населенні. За літописом, князь Данило Галицький, звільнивши землі від угорців, роздав міста боярам і воєводам.

У системі феодальної експлуатації переважали натуральна рента та повинності: будівництво та ремонт міських укріплень і мостів, утримання князівської дружини тощо.

Міст у домонгольський період нараховувалося майже 300, у яких проживало приблизно 13 − 15% населення. Найбільше міст було в Київській землі ― 80. Міста належали князям і великим боярам, їх населення було феодально залежним. Міста залишалися адміністративними, культурними, церковними, військово-стратегічними центрами князівств і вотчин. В економіці міст переважало сільське господарство. Промислово-реміснича і торговельна діяльність мала обмежений характер, і на відміну від Західної Європи, її значення зростало повільно.

Зовнішня торгівля українських земель мала самостійний і транзитний характер, відігравала провідну роль у торговельних операціях. Її географічна структура не зазнала суттєвих змін. Торгівлю регулювали за митними правилами. У Галицько-Волинському князівстві митниці були в Холмі, Володимирі, Прешові, Любачеві, Городку і Львові. Спеціальні службовці збирали мито з окремих караванів, коней, залежно від маси, кількості товарів. Збирали ринкове мито, прикордонне, шляхове, мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торгове тощо. Князь Андрій Юрійович (1308—1323 рр.) зменшив мито до одного гроша з коня, а в 1320 р. скасував для купців польського міста Торуні. Умови міждержавної торгівлі регулювали спеціальні угоди.

Грошова система Галицько-Волинського князівства була адекватною періоду Київської держави. У літописних джерелах знаходимо назви “гривня кун”, розмінних частин гривні ― монета, гроші і денарій. Можливо, що галицько-волинські князі карбували власні монети. Наприкінці XIII ст. з’явився срібний зливок ― карбованець, що дорівнював половині срібної гривні.

Монголо-татарська навала і васальна залежність від монголо-татарської держави Золота Орда зумовили такі негативні наслідки:

· контроль з боку ханської адміністрації, політична залежність, коли ярлик на княжіння надавав золотородинський хан. Населення платило дань ― різні «ординські тягості» (татарщину): поплужне (поземельний податок від плуга), корм (утримання ханських чиновників), ям (надання підвод для ханських чиновників), тамгу (мита), войну (спорядження людей у військо під час походів). Від податків звільнялася церква, обов’язком якої було підтримувати владу хана. Данину, або татарщину, брали хутром, збіжжям, грішми, спочатку ― ханські баскаки, пізніше ― українські князі;

· величезні людські втрати, спричинені масовою загибеллю, полоном і вивезенням населення до Золотої Орди, постійнимиі походами на руські землі, повільне відтворенням населення, внаслідок чого Наддніпрянщина залишалася мало заселеною до кінця XVI ст.;

· господарське спустошення багатьох районів, занепад і зникнення окремих ремісничих спеціальностей і технологій, послаблення товарності виробництва. В ювелірній справі втрачено секрет виготовлення перегородчатої емалі, у скловиробництві ― скляних браслетів, зменшився асортимент гончарних виробів. У літописах збереглися лише згадки про окремі поселення.Повільно відбудовували старі міста, зруйновані ординською навалою.. Активною містобудівельною діяльністю займалися Данило Галицький і його брат Василько Романович. Зводилися фортифікаційні споруди, зокрема у Холмі та Львові;

· були перервані торгові відносини з країнами Сходу;

· почалося економічне відставання від країн Західної Європи.