К о н о т о п с ь к а в I д ь м а

Григорій Квітка-Основ’яненко

І

 

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень собi i чепурний був, а тут i у недiленьку святу не брав бiлої сорочки, та й - прощайте у сiм словi - китаєвих синiх штанiв на нiч не знiмав, так, сердека, у них i ночував, рад-рад, що за пiвнiч допхався додому; а там чи заснув, чи нi, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозiхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разiв тричi крiпкої роменської кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок i, зоставшись сам у свiтлицi, сiв на лавцi: голова йому нечесана, чуб не пiдголений, пика невмита, очi заспанi, уси розкудовченi, сорочка розхристана; край його на столi люлька i гаманець, каламар, гребінець i повна карватка ще торiшньої дулiвки, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку, а вiн, хоч i насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так i лiг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулiвку квапився, бо ще нове лихо зовсiм його скрутило, i вiн i сам себе з журби не тямив.

Яке ж то там йому лихо зiклалося й вiд чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе розкажу: i вiдкiля вiн так пiзно приїхав, i зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого мiцнiша, та й слухайте.

Пан сотник Уласович був чесного i важного роду. Таки хто скiльки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а дiди i прадiди Микитовi усе були у славному сотенному мiстечковi Конотопi сотниками; так вiд отця до сина так сотенство i переходило. От як i старий Улас Забрьоха, таки сотник конотопський, як помер... i що то жалкувало за ним козацтво! Та таки i усi люди, i старе, i мале, усi плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дiтського батька, та бiля церкви й поховали i добре на усiх обiдах пом'янули. Як же вiдпили сорочини i громада зiбралася на пораду, кого начинити сотником, то усi ув один голос i гукнули: "А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?" Оттак-то й настановили його сотником, i став вiн iз Забрьощенка вже й сам Забрьоха.

От вiн, поховавши батька, сюди-туди огледiвсь, аж вже йому годiв двадцять п'ять; нiгде дiтись, треба женитися, треба дiвки ськати... Батько-бо його, старий Улас, був собi скупенький, i коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: "Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хлiб дорогий, по п'яти алтин мiшок, та й тiсно нам буде, як тобi жiнку озьмемо: тiльки i є, що хата з кiмнатою, та через сiни противна хата, та й годi; де менi вас мiстити з дiтворою, що вже знаю, що так i обсипле. Нехай лишень опiсля подумаємо". То, було, Микита почухається та з тим облизнем i пiде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому є й свiтлиця, є й простор. Далi став дiвки ськати i сiв думати. Вже на яку-то вiн не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернiгiвську протопопiвну закинув та й сам злякавсь вiд неровні: одної одежi на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мiрками батько вiдсипле; та таки й нiчого: там i богослови їли печенi гарбузи, так нашому братчику нiчого туди квапитись. От вiн i спустивсь нижче, перебирав-перебирав, думав-думав... далi як сплесне у долошки, як загомонить сам собi у хатi: "Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сiдлай мерщiй коня!" Чи зiбравсь, чи нi, мерщiй наш Уласович сiв на коня... i як затупотiв, так тiльки що оком його заздриш.

Куди ж то вiн так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку бачив вiн хорунжiвну Олену, от що на Сухiй Балцi хутiр, прозивається Безверхий. Вiн, дивлячись тогдi, дуже дивувався, що дiвчина й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й розказали, що у неї нема нi батька, нi матерi, а тiльки самий брат; що вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полi при косарях i при женцях, а зимою у винницi сама догляда i се борошно окупує на винницю. Брат її, хорунженко, хоч парень i молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцi, бо як був недуж, так обiщавсь: "Коли, - каже, - видужаю, то пiду у ченцi, вiддавши сестру замiж". От i видужав, i дожида доброго чоловiка, щоб йому i господарство, i сестру вiддати, i вже нi до чого йому дiла нема, усе тiльки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочується.

От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кiшка, де сало лежить: одно те, що дiвка здорова, молода, оглядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби - так батечки! Свiй хутiр, лiсок, винничка, млинок, вiтрячок, а скотини та овечок - так нiчого й казатиI І усе то їй достанеться. Затим-то так наш Уласович i поспiша, що й коневi не дасть здихнути, i сам, не обiдавши, тридцять семисотних верст, iще з гоном, не спочиваючи, переїхав, i як добiг до того Безверхого хутора й устав з коня бiля хорунженкової хати, так так i хитається, мов п'яний, а я ж кажу, що вiн i не обiдав нiгде.

Поздоровкавшись з паном хорунженком i посiдавши у хатi, от нашi i розговорились промеж себе i признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то i їм треба не цуратись один одного. Далi хорунженко питав пана сотника, що куди його бог несе i зачим? Зараз наш Уласович i став брехати, бо старi люди кажуть: тiльки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, i що без брехнi нi жоден чоловiк не сватався. Отже ж то сотник i.каже, що буцiмто йому треба брагу для волiв найняти на зиму (а ще де та й зима? iще тiльки петрiвка йде), так вiн почув, що у пана хорунженка у винницi барда добра i добре скотини доглядають, приїхав найняти i сторжитись.

- Не знаю я сього дiла i нi в вiщо не мiшаюсь; про те сестра зна, - сказав йому на одвiт пан хорунженко.

- А де ж Йосиповна Олена? Може б, бува, її покликати, то ми з нею i скiнчаємо дiло, - казав Забрьоха.

- Але! Сестра у полi; поїхали там трошки просця посiяти, так вона догляда, бо вже без неї нiхто нiчого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте; вона надвечiр i буде. Поки вона вернеться - дiвко! а вточи лиш слив'янки! - то ми по кухличку, по другому вип'ємо. Та вже ви у нас, пане сотнику, i заночуєте, бо вже не рано, - сказав хорунженко.

- Панська воля! - одвiт дав Микита - i радесенький собi.

От як вицiдили вони самотужки глек слив'янки, а далi i тернiвки покуштували чи трохи, прибiгла й наша Олена з поля. Бачить, що чужий чоловiк, зараз мотнулась, звелiла iз ставка потягти карасiв i загадала вечерю вiрити; сюди-туди шатнулась i увесь порядок дала, що й на завтра робити, i кому, куди i зачим їхати, а далi одяглась таки любенько, як звичайно панночцi та ще й хорунжiвнi: до старенької плахти та почепила люстринову запаску, одягла тож шовкову юпку, та на шию дукат на бархатцi, та червонi черевички узула, а на голову хорошу стрiчку поклала, та й вийшла i поклонилась пану Уласовичу низенько.

Наш Забрьоха як побачив таку панночку, що не тiльки що зроду не бачив такої, та вона йому i не снилась така, та аж задрижав i не тямить вже, що йому й казати, та вже хорунженко нагадав та й каже:

- Отже, пане сотнику, вам i хазяйка: радьтесь iз нею, вона всьому голова.

Так що ж бо наш Уласович? Нi пари з уст. Далi прийнявся, мнявкав-мнявкав, та й начне про воли, а кiнча про голуби, дума об бардi, а скаже об тернiвцi, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.

Олена собi дiвка бойка була. Хоч пан сотник i сюди i туди загинав, а вона його зараз розчухала, що вiн таке є i зачим приїхав, та вже й каже йому, i говорить:."Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоров'я тернiвочку, та повечеряєте, та ляжете спати, а завтра - дасть бог свiт, дасть i совiт, то й порадимось, що треба робити". "

Забрьоха, почувши сеє, та аж сам не стямився вiд радощiв; дума: "От дiло i зовсiм, завтра тiльки рушники брати". Та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорунженком, що у ченцi збирається, а таки сього дiла не кидається i ще й дуже полюбля.

Олена таки частенько до паничiв увiходила, так буцiм за яким дiлом, а тiльки щоб бiльш розглядiти Микиту Уласовича, що воно є; то як увiйде та поведе очицями, що як терн-ягiдки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний, i не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже бiльш i не входила: самi паничi повечеряли, i, докiнчивши глек з тернiвкою, пан хорунженко хотiв вже iти спати, аж ось наш Забрьоха поплямкав, викашлявся, поцмокав, потер уси та й став ту рацею казати, що йому дяк скомпонував вже давненько для такого случаю; от i каже:

- Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що я вам скажу: несорозмiрно суть чоловiчеству єдинопребиванiє i в дому, i в господарствi. Всякоє диханiє шанується у двойствi: єдино чоловiковi на потребу - пояти жону i iмiти чада. I аз нижайший возимiх сiю мисль i неукротимоє желанiє. Пламень м'е раждижаєть i не отiду, дондеже не совокуплюся з лiпообразною, превелебнiшою Кат... - Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як вiн було думав залицятися до протопопiвни з Чернiгова, i Забрьоха дочитав до самого кiнця так, як було тогдi напам'ять витвердив, та як згадав, що хорунжiвна не Катерина, а Олена, i не превелебна, а так - панночка, от того-то й замовк, та нi туди нi сюди. Хорунженко зовсiм було дрiмав, а на сю рацiю прислухавсь-прислухавсь та й каже:

- Що-бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нiчого не второпаю. Чи не пiсля тернiвки отсе ви такi стали?

Здихнув Уласович та й каже:

- Бодай його писала морока! Се менi таке написав наш воскресенський дяк...

- Та що воно таке є? - спитав Йосипович. - Чи се вiрша, чи що?

- Але! я й сам не знаю, що воно i для чого, - каже Забрьоха.

- Так нащо ж ви менi проти ночi таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.

-Та я б i не говорив, так лихо припало!

- Та яке там лихо? Кажiть швидше, спати хочу.

- Але! кому спати, а кому й нi! - сказав Уласович та, здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько та й каже: - Вiддайте за мене Олену, сестрицю вашу!

- Йо! - сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю, i плечi, i спину, а далi каже: - Побачу, що сестра скаже, нехай до завтрього, лягайте лишень спати, - та й пiшов вiд нього.

Лiг наш Забрьоха спати, так йому i не спиться: жде свiту, не дiжде, щоб швидше йому почути, що скаже Олена... Ну, сяк-так дождались свiту, повставали паничi i позiходились. Зараз пан Уласович i пита:

- А що ж ви менi, паничу, скажете? Чи наша рiч до дiла, то я б побiг мерщiй та з старостами i явивсь сюди закон сполнити. Кажiть-бо!

Сопить наш хорунженко i нiчого йому не сказав, тiльки гукнув у кiмнату: "Ану, сестро! дай нам поснiдати, що ти там придбала".

Ввiйшла з кiмнати наньмичка, поклонилась та й поставила на столi перед паном Уласовичем на сковородi... печений гарбуз!.. Як розглядiв наш Забрьоха таку пинхву* (*Каверзу.), як скочить iз-за стола, як вибiжить з хати! Аж тут батрак вже й держить його коня, i вже осiдланого: вiн мерщiй на коня та навтiкача побiля хат; тiльки й чує, що люди з нього регочуться; йому ще й бiльш стидно, ще й бiльш коня поганя, та як вибiг з хутора, розглядiв: що за недобра мати? Щось телiпається на шиї у коня! Коли ж дивиться - вiрьовка; потягнув тую вiрьовку - аж i тут гарбуз сирий причеплений! Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня паня, знай паня... Одно те, що сором, а тут i такої дiвки жалко, та ще ж нi ївши, нi пивши! От вже наш Уласович i додому з гарбузом так i бiжить, як бiг до дiвки, думйючи рушники брати. I самому лихо, i кiнь морений; так насилу-насилу допхавсь додому аж опiвночi i - як я розказував - мерщiй лiг спати.

 

II

 

Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, а об чiм вiн сумував, ми вже знаємо... Еге! та не зовсiм: хiба чи не дасть нам товку отсей, що лiзе у свiтлицю до пана сотника? А хто ж то лiзе? Що ж се вiн так там мордується? То пiткнеться у дверi, та й назад нашi. Отта хворостина, що несе у руках, та його спиня: коли держить її поперед себе, то тiльки що нiс у дверi ткне, а вже хворостина i обiперлась об угол; коли ж її волоче за собою, то зовсiм увiйде в свiтлицю, а вона за ним волочиться i чiпля його, як та сварлива жiнка за п'яницею-мужиком; упоперек же i не кажи її всунути у свiтлицю, бо крiпко довга була. Лiзе то не хто, як Прокiп Ригорович Пiстряк, сотенний конотопський писар i щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрьохи, бо вiн без нього нi чарки горiлки, нi ложки борщу до рота не пiднесе; а вже на порадi, як Пiстряк Ригоровйч сказав, так воно так i є, так i буде, i вже i до сто баб не ходи, так нiхто не переможе. Що ж то вiн за хворостину пре у свiтлицю до пана сотника? Але! лучче всього послухаймо, як i об чiм вони собi будуть розмовляти, то тогдi усе знатимемо. Та ще ж i те знайте, що пан Пiстряк суть писар: дванадцять год учився у дяка в школi: у год вчистив граматику, два годи вчив часловець, пiвчварта* (*Три з половиною.) года сидiв над псалтирем i з молитвами зовсiм вивчив, та пiвп'ята* (*Чотири з половиною.) года вчився писати, а цiлiсiнький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв гласи, i єрмолойнi догматики, i Сковородинi херувимськi, туди ж за дяком i пiддячим окселентує* (*Вторує, пiдспiвує.) i Павла чтенiє, коли небагацько закладок, утне на всю церкву голосно; а вже на рiчах так бойкий, що як розговориться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так i наш отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й вiдiйде вiд нього, кажучи: "Хто тебе, чоловiче, зна, що ти там говориш!" Оттакий-то був у нас у Конотопi писар, отсей Прокiп Ригорович Пiстряк; та як стане вiн з паном сотником Забрьохою розмовляти, так ви тiльки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо вiн у нас чоловiк з ученою головою, говоре так, що i з десятьма простими головами не розжуєш.

Отже-то, як пан сотник бачить, що пан писар не влiзе у його свiтлицю за тою довгою хворостиною, та й пита:

- Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене в свiтлицю прете?

- Та се, добродiю, лепорт* (*Рапорт.) об сотеннiм народочисленiї, в наличностi предстоящих по мановенiю вашому, та - бодай вiн сокрушився в прах i пепел! - невмiстим єсть в чертог ваш. Подобаєть або стiну протяти, або стелю пiдняти, бо не влiзу до вашої вельможностi! - сказав Пiстряк та й почав знову возитись з тою хворостиною.

- Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замiсть хвоста, чи що?

- Хворостина сiя, хоча єсть i хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нiй вмiстилище душ козацьких прехваброї сотнi Конотопської, за ненахожденiєм писательного существа i трепетанiєм десницi i купно шуйцi. - Оттак вiдсипав наш Пiстряк.

- Та кажiть менi попросту, пане писарю! О, вже менi те письмо остило та опоганiло, що нiчого i не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут i без вас нудьга узяла, i печiнки до серця, так i чую, як пiдступають, - сказав пан сотник та й схиливсь на руку, та трохи таки чи й не пустив слiзочок пари-другої.

~ Горе менi, пане сотнику! - сказав Пiстряк, - мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешної палестини i, вечеру сущу минув- шаго дне, бих неподвижен, аки клада, i нiм, аки риба морская. I се внезапная вiсть потрясе мою унутренную утробу, а паче i паче, єгда прочтох i уразумiх повелi-нiє милостивого начальства збиратися у поход аж до Чернiгова. Сiє, пане сотнику, пишуть, щадя душi наша, да не когда страх i трепет обуяєт нами i ми скорбнi падем на ложi наша i уснем в смерть; i того ради скритность умислиша, аки би у Чернiгов, а хто вiсть? Чи не дальш iще. О горе, горе! i паки реку: горе!

- О горе, горе Ригорович!

- О горе, горе, Уласович!

Оттак-то горювали пан сотник з паном писарем, що прислано їм предписанiє iти в Чернiгов зо всею сотнею i зiбратись зо всiм прибором i узяти провйонту для себе i коней на двi недiлi. От як горюють пан сотник у свiтлицi, а пан писар за порогом, далi сей i вигадав - бо вже на вигадки завзятий був - та й каже:

- Соблаговолiте, пане сотнику, дати менi повеле-нiє о сокрушительном преломленiї сiєї трикратно опо-ганiвшої хворостини, я же нинє суть у ранзi лепорта, бо самi созерцаєте ясними, хоча i не вмитими, вашими очесами, що неумiстим єсм з нею у чертог ваш.

Почухав голову пан Уласович, довго думав, далi й каже:

- Себто, по-вашому, переломити хворостину; так ти-бо кажеш, що се вже не хворостина, а лепорт об нашiй сотнi, так щоб часом не було натруски вiд старших; бо i сам здоров знаєш, що пан полковий писар щось до нас добирається i так i пiдгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.

- Не убоїмся, не устрашiмся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлiєть нам против нього бути мудрим i сiє послiднє реченное предписанiє неупустительно сполнити i того для повели, вельможний пане, да сокрушу сiю палицю. - Так, покручувавши уси i очi у стелю утопиривши, казав пан Пiстряк, а далi бачить, що пан Микита йому нi пари з уст, бо й досi ще не второпав, що той йому каже, та й скрикнув: - Так ламати?

- Та ламай, пане писарю!

Хрусь! Пан писар i переломив хворостину. "Пере-ломишася, - каже, - i се нинi можу вмiститися в чертог твiй". - Та, сеє кажучи, i улiз в свiтлицю, i кланяється пану сотнику, i подає йому з двох рук по цурпалку, i каже:

- Подозвольте, приньмiте!

- Та що ти менi отсе, пане писарю, тикаєш у вiчi? Чи їх виштрикати хочеш, чи що? - питається його пан сотник, притулюючись до стiни, а, боячись, дума: "Чи не погнав Ригорович вп'ять химер, як було пiсля перепою на великоднiх святках". - Що воно таке є? Кажи менi попросту, без письма!

- Сiє суть, пане сотнику, замiсть списка нашої сотнi, - каже писар, - його вже не возмогах списати за дрижанiєм десницi моєя, вiд глумленiя пиянственного з вищеiз'ясненними молодицями, i того ради узях хворостину i на нiй назнаменах коєгождо козака, i се суть вiрноє число: у кожному десятцi по десять козакiв, а усiх такових десяткiв суть такожде десять, слiдовательно уся сотня, як скло. Соблаговолiте, пане сотнику, щот їй учинить по сiй хворостинi i лицем к лицю самую єстественную сотню, зiбравшуюся бiля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обо-зрiти.

- Еге, пане писарю! - каже йому пан Уласович. - Я б, пожалуй, соблаговолив, так лiкiв бiльш тридцяти не знаю. Лiчи сам i роби як знаєш, ти на те писар; а я усе опiсля пiдпишу, бо я на те сотник, щоб не лiчити, а тiльки пiдписувати.

От i став пан Пiстряк лiчити; лiчить-лiчить, а у п'ятiй сотнi одного козака не долiчиться. "Що за притча? - аж скрикнув. - Сощитах, i були усi, i се єдин не обрiтається. Iзиду i поки учиню перепис, хто з огла-шенных не дав менi i пред очi вашi стати, бiжа i окрився. Не хто, як, уповательно, Iлько Налюшня".

От i пiшов надвiр до козакiв лiчити, а пан сотник зараз кинувся до карватки з дулiвкою та, не вiддихаю-чи, журби.ради, та й висмоктав її дочиста. Аж ось i пан Ригорович з своїми цурпалками лiзе у дверi, i веселенький, i швидше, щоб втiшити пана сотника, i каже: "Не журiтесь, добродiю! Усе козацтво наше укупi, нi жоден не пошвандяв нiкуди; ось де вони є". I прийнявся лiчити, - вп'ять у п'ятiм десятку нема та й нема козака! Як затупотить Ригорович ногами, як ухвате себе за чуб, як почав коренити i батька, i матiр, i увесь род того пресучого сина козака, який ховається, поки вiн лепорт унесе у хату, до пана сотника. Як надворi лiче, так усi до єдиного, а у хатi лiче, то один, та усе у п'ятому десятку, так i щезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пiстряк до сотнi, перелiчив козакiв - усi; вернувсь до пана сотника, лiчить по хворостинi, що кожного позарублював, - катма одного; хтось утiк. Вп'ять вернеться до сотнi, щоб тому, хто ховається, голову побити, так-бо усi якраз, а у свiтлицi по зарубкам нема одного. Та разiв десять таке йому було привиденiє. Вже аж засапавсь сердешний, бiгаючи з хати то в хату, то до сотнi, то вiд сотнi, що вже й пан Уласович убравсь i зовсiм вирядивсь i вже шапку узяв, щоб iти до сотнi, так у пана писаря один козак усе утiка, i хто такий - не звiсно, бо усi на зборi i один одного держить за пояс, щоб не утiк нiхто, поки їх по хворостинi перелiчують.

- Та годi тобi, Ригоровичу, шастатись. Ходiм та удвох зо мною перелiчимо. Коли там усi, а на хворостинi нема одного, так кат його бери! нехай той i пропада, аби живi усi були. - Так сказав пан сотник та й приглядається пильно на писаря, чи до дiла то вiн сказав i що чи не гримне вiн на нього за нiсенiтницю, як воно й часто бува.

Довго слухав се Прокiп Ригорович i пальцем поводив, а далi як цмокне, як-пiдскоче, як крикне: "От сяя рiч до дiла! Утробою сожалiю, що таковоє мешта-нiє iзиде iз глави моєя i уклонися у дебрi пустинния. Та вам, пане сотнику, довлiєть i полковим суддею бути за таковоє неограниченное i мудроє рiшенiє, єго же i аз не возимiх. Ходiмо же, батьку! Нинi возвеселися утроба моя од цiлостi сотнi, i, скончавши дiло, урем'я i подкрiпленiє вчинити".

От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович iде за сотником, та своє гада, та дума: "Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно, що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!.. Я йому хука усучу". Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня стоїть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.

- Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут? - спитав їх пан сотник i, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а вiн - я ж кажу - бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у твар* (*В лице.) не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.

- Здоров, батьку! - торохнула йому громада. - Усi ми тутечки-здесь до єдиного.

- А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який, - повелiвав пан сотник, надувшись, як той сич.

От писарю Ригоровичу вп'ять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.

- Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника? - крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.

- Та тривай лишень, Ригоровичу! - сказав йому, усмiхаючись, пан Уласович. - Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи її на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.

А козацтво, сеє слухаючи, як пiднiме регiт: "Так-таки, вельможний батьку, так!" - знай кричать i кажуть: "Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай його".

- А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з начальством, - кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вiчi, приговорюючи: -Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже розумнiший мене. Нащо я вам? - Та й почав вп'ять з письма: - Iзийду у пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!

От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:

- Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я, нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник i пiдписав, що, - каже, - конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати...

-- Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!.. - замотав руками наш Пiстряк, усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi: "Подавишся, як я тобi галушку пiднесу... Пiдведу тебе пiд монастир... Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха... кланятимуться i Пiстряку".

-- А нам же яка порада буде? - загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов пiсля дурману, повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника i питаються, що їм робити i для чого їх зiбрали?

- А лисий дiдько вас зна! - крикнув на них Микита Уласович, лаючи i в батька, i в матiр. - Цур вам, вiдчепiтесь вiд мене. Вiйтесь собi, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вмiючи вимовити, чи там предписанiє, чи що бувало); нехай, - каже, - чи не проспиться, бо вiн часто химери гонить, так тогдi i розтолкуємось, а тепер - нiколи. - Та й пiшов тихою ступою додому.

На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля такої муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати...

 

III

 

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi. До того лиха, що йому учора Йоси-повна Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов тертої пiд нiс кабаки, печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися с своєю сотнею у поход, аж у самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля такої бiди ще й нове лихо зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiякої поради давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге! Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два... аж ось iз кiмнати i обiзвалась до нього наньмичка:

- Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте i сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обiдати?

- Не хочу! - сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, i пiдпер голову рукою.

От наньмичка, погодивши, i вийшла з кiмнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, i каже:

- Або, може, ви вже пообiдали, так, може, або ськатись хочете... абощо?

- Не хочу! - один одвiт дає Уласович i не дивитьня на неї.

Посупившись, вернулась наньмичка у кiмнату та й сiла у куток, ворчачи: "Отто вже, мабуть, був у попа та, мабуть, там i обiдав; бо вже тi попiвни, хоч до кого, так пiдiб'ються". I усе, сидячи собi, знай коренила попiвен.

А Микита Уласович знай собi сидить i дума про своє. Аж ось... рип!.. хтось увiйшов у хату... Пан сотник зирк!.. аж то ввiйшов не хто, як наш Ригорович. Мабуть, вiдсердився? Нi, вiн не вiдсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде... От, увiйшовши, та мовчки i став бiля дверей.

Не зрадувався ж i пан Уласович, як вздрiв щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собi: "От теперечки вже вiн не сердиться i дасть менi пораду у моїй бiдi". Так Ригорович-бо не туди гне: як став бiля дверей та i став, i мовчить собi, i нi пари з уст не пустить.

- Що скажеш, Ригоровичу? - питав писаря пан сотник, а той йому одвiт дає, не сходячи з мiсця:

- А що повелите, пане сотнику?

- Та ну собi у болото з своїм сотничеством! Хiба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хатi, так ми собi брати. Сiдай же, будемо обiдати, - так казав Уласович.

- Дякую! Я вже обiдав. - Та й кивнув головою Ри-горович, сеє кажучи.

- Отто вже й бреше! - каже сотник. - Так сiдай-таки, я обiдатиму, а ти пий дулiвку; що за мудра, торiшня, ще тiльки на сiм тижнi почали, так там така, що i п'єш - i хочеться.

- Iзпих тресугубую чашу бiдствiй, - сказав, здих- нувши, писар, - i вже не могу вмiстити болiє суєтливої дулiвки, де не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.

- Та що бо ви, пане писарю, - став до нього сотник люб'язно говорити, - якого чорта i досi на мене адом дишете? За вiщо i про вiщо? I сам старий циган не розбере.

- Не лiпо єсть, пане сотнику, совокупляти фарао-ницькоє всевоїнство з нами, правовiрними. Тут i без цигана можна возгребiє сотворити. Єгда поднесоша менi тресугуботреклятую пинхву, убо что єсм пiсля сього? Аки конь і меск! Тьфу! паче i обаче!

- Та яка ж там, пане писарю, пинхва! От тiльки що ти не второпав тiєї проклятої хворостини...

- Да погибнеть она з шумом в пещi огнепалящiй! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленiє, мовчанiє учинити i не при громадi, аки лев рикающе, вознепщевати на м'я, но особ мене появше, повiдати було менi iстину, да не возсмiються надо мною нашi козаки i рекуть нинi: "Писар наш суть дурень, не вмiв розiбрати, що хворостина суть удобосокрушаємая". Адже я вам добре ще в свiтлицi повiдав: п'ян бих i не iзтрезвихся єще во оноє урем'я; i аще руцi мої дрожаша, аки древесно листвiє, то якова бисть глава зо всiми помишленiї? Бисть як треволненноє море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп'ять зря, покрити прегрiшення брата вашого; сирiч устами ко вуху повiдати йому, а не во все козацькоє услишанiє.

- Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я i сам бачу, що воно так є, - казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пiстряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщiй i каже: "Так, так воно є". От як i тепер пiдтакнув i, дивлячись йому в вiчi, побачив, що се Ригоровичу - як по губам вареником з маслом; от i став смiлiш з ним розговорювати i зашучувати, i каже: - Сiдай же, приятелю; якого-бо ти чорта там бiля порога маячиш, як той цуцик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сiдай бiля мене; я буду обiдати, а ти тягни дулiвку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулiвки! - Вийшла Пазька з кiмнати i, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокiп Ригорович думав-думав, далi став по хатi ходити i спiва собi пiд нiс псальму: "Склонiтеся, вiки, со чоловiки"; а далi як бризне шапку об землю, як здихне, та й пiдiйшов до пана Уласовича i, закручуючи уси, став йому казати:

- Єй, iстинно, не лгу. I да пожреть меня общая матер наша земля на соньмищi, аще збрешу хоч пiвслова. На довлiєть нi єдиному начальнику угобзення творити своїй деснiй руцi, сирiч писарю; понеже i поєлику: усяк чоловiк iмать главу, глава iмать розум, розум iмать волю, а сiя рекомая воля повелiваєть i десницею, i шуйцею, i усяким членом. Но сiє суть приклад i сицевоє розумiнiє: чоловiк - Конотопська сотня; глава - пан сотник; розум во главi - аз, мiзерний писар; аз iмiю волю, сирiч дарованiє, написати бумагу, так що неглi i сам полковий писар утне подобную. Аще лi убо чоловiк не повинується главi, уне їй єсть... такожде i глава розуму; во оноє урем'я iмать битi см'ятенiє i содроганiє; тако i здi; аще сотня не iмать повинутися пану сотнику, а сей вопреки iмать творити менi хуждшему i, що паче усього, не прикривати його незнанiй, но еще i глумитися? Оле! пощо я й на свiтi пребиваю?

Та, наговоривши такого, сiв на лавку i рукою пiдперся та й журиться. А Микитi Уласовичу його i жалко стало i каже йому:

- Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нiчогiсiнько, що отсе ти менi розказав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну i що воно менi зараз завадить, як хто з ним до мене пiдвернеться. Здiлай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори менi з письма, а кажи просто. Тут i так, не тобi кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход iти. Ось давай про се толкуватись, що нам по тому лепорту робити...

- Чортзна-що ви говорите, - загомонiв писар на пана сотника, - чи подобаєть же от начальства до подчиненностi писати лепорт? Повелiнiє. Несметноє множество разiв казах вам, i се усе всує.

- Та усе ж то лепорт, не що бiльш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай тов-куватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?

- Гм, гм! - став кашляти Ригорович, як згадав, як вiн лiчив сотню. От i став пiд нього пiдкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому... Ну, та не будемо поперед розказувати, а слухатимемо, як там було; отже вiн i каже: - Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.

- Та здiлай милость, Ригоровичу, годi менi сього докладати! - казав пан сотник та й сiда за стiл, бо Пазька внесла обiдати i повну носатку дулiвки. - Сiдай, - каже, - зо мною; а коли не хоч обiдати, так тягни дулiвку та об дiлах менi не докучай.

От сотник мовчки обiдає, а писар сидiв-сидiв, мов-чав-мовчав, далi за ложку, та у ту ж миску... та й почав, як вiн каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою, мiлкою рибкою, та пшоняну кашу до олiї, далi захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печенi карасi, та бiльш i нiчого. Хоч наш Ригорович i обiдав дома не менш того, що тепер їв i в пана сотника, так йому се нiчого: вiн у дяка у школi вчився, так за голос, що було як на обiдах пiднiме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк було по обiдам i водить; то з ним привчився i наш Ригорович, i йому не страшно було хоч шiсть обiдiв обiдати; так тим-то iз Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свiжою рибою, так i прийнявсь молотити, неначе ще нiчого зранку i не їв.

Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далi схопив носатку та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулiвку i вицідив. Далi, уставши з-за столу, подякував богу i хазяїну, сiв на лавцi, викашлявсь, уси розгладив i каже:

- Добрия ради трапези i преотмiнния дулiвки пре-даю вишному забвенiю прискорбiє моє. Да не пом'янеться к тому треклятая хворостина, преломленiєм своїм похитившая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята i да згорить в пещi халдейськой, а ще лучче, як в гиєннi огненнiй. Давай же дiло говорити i дiло творити. Да будеть вам, пане добродiю, вiдомо, що нам невозможно у поход виступати! О! -- i почав карлючки гнути.

- Йо! - аж скрикнув пан Уласович з радощiв i пiдбiг до нього, щоб випитувати, і каже: - Як же се можна? А лепорт?..

- Але! ви таки усе своє! -- каже Ригорович. - Вам хоч кiл на головi теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписували, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам нiколи!

- А чому ж нам нiколи? Здiлай любов, розжуй менi i сеє слово: чому нам нiколи?

- Гм, гм! - викашлявшись i подумавши, сказав Ригорович, - яковая нам соприкосновенность до Чернiгова i до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?

- Як се то? - злякавшись, питав пан Микита. - Вiд чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, вiд чого вiн погиба i чи не можемо його як-небудь оборонити або пiдперти?

- Погибаєть! - здихнувши, каже Пiстряк. - Всiм зрящим i дивующимся, нiхто же о помощi не радить. Зрiте, пане сотнику Уласовичу, i ужасайтеся! Три седмицi i пол дождь не спаде, i земля не одождися, i небо заключися; вся перетворишася в прах i пепел, вся прозябенiя iзсохоша, i єдиная пиль носиться у нашiй вселеннiй i - о, горе мнi, грiшнику! - пиль сiя вод-воряється в непорочнiм доселi носi моєм i дiйствуєть чиханiєм, подобно аки би от нюхновенiя нестерпимия i треокаянния - тьфу! кабаки, от нея же чист бих i непорочен от утроби матере моєя до здi. О горе!

- Так вiд чого тут миру погибати, - казав пан Забрьоха, - коли ти, пане писарю, чхаєш?..

- Але! чхаєш! - покрутивши головою, казав Ригорович. - Чхнеть i не тiльки я, та хоч би сам полковий писар, та що й казати: чхне i наш найяснiший i найвельможнiший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгнiздиться у носi його ясновельможностi, а її, окаянної, подобiє суть сицевая пиль, вiтром возметаємая. I аще не сотворим внезапного одожденiя, усе iзсохнеть i погибнеть! зелiє i злак iзв'яднеть, i не будеть хлiбенного проiзростанiя; тогдi i ми не точию воздихаєм, но i умрем от глада i жажди внезапною смертiю. Розумно вам реку: подобаєть одождити бiдствующую землю нашу!

- Отже, я тiльки через десяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, менi говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?

- Можемо! - закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком по столу i ще дужче крикнув: - І паки реку, можемо.

- А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi сього не знаю, - питав пан Забрьоха.

- Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам одного. Є на свiтi нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веєльзеву-лу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiє у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сiї нечестивиї iсходють iз домов своїх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжiї, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто ре-щи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i їх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб... i усякоє диханіє ползущее i скачущее, iмущеє млековмiстимия устроє-нiя, доять їм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сiї млека, диявольським обаянiєм пре-творяють оноє у чари i абиє проїзводять усе по своєму намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовноє преклоненiє у юношi к дiвi от ония к оному, i прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснiї i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiє моє?

- Аякще? Хоч i по... зi... хаю, а вже урозумiв. Ти отсе менi розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?

- Так, так. Но через кого сiє бисть?

- Чи через... жаб, чи... через кого... я щось не розслухав.

- Та яких там жаб? Через вiдьом, через вiдьом, реку вам.

- Та цур їм, не споминай їх менi, пане писарю! Хоч до вечора i далеко, а як налякаєш мене, то усю нiч буду жахатись i не спатиму: усе вiдьом буду боятися.

- Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлiєть iскореняти до третього роду.

- Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобi пiд ноги, зiб'є тебе та й щезне. Хiба ж не бува сього? Чи мало старi люди такого розказують, так що, наслухавшись, цiлу нiч дрижаки спати не дадуть.

- Не точию старiї люди, но і аз може вам повiдати про таковоє глумленiє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м'я i поведоша на вечорницi, iдiже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без мiри, єлико можаху; i єще менi у твердостi сущу, iдох у своє мiс-топребиванiє, i, не доходящу ми хижини старої Цим-балихи, внезапу пiд нозi мої вержеся нiчтось; глава моя закружися, i аз шатахся i мотахся сiмо i овамо i, не могущу ми удержатися, падох аки клада i успох, i спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсiя утро. Сиє ж бисть не iноє, яко навожденiє преокаянної вiдьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да iзлиють дождь iз своїх сокровенностей i да оросять землю.

- Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощi i щоб нам не наробили опiсля якої капостi?

- Не устрашимся i не убоїмся! - сказав пан Пiстряк. - Блаженния i вiчния слави достойния пам'ятi, прiснопоминаємий родитель ваш i отець, Улас Панасович, велелiпний пан сотник прехраброї Конотопської сотнi, єго же мудрому управленiю уся вселенная дивувася - i да почиєть над ним земля пером, - той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, вiдьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлiєть i вам, добродiю, по примiру оному невпустительно сотворенiє учинити.

- А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити?

- Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчноє, аще i камень жерновний на виї єя при-чеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить їх?

- Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? - рiшив Уласович.

- Благо єсть, - каже писар, - утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусi буваєть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо?

- Та нi, пане писарю, не пiдемо. Тiльки... як би вiдкрутитись вiд них?

- Та вiдкрутимося, пане сотнику; i сего ради абиє немедлiнно пошлемо гiнця пiшки, кривого Iлька Хвер-лущенка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче погружаємо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокро-венностях своїх.

- Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю... - Так казав пан сотник, крiпко позiхаючи.

Ось Прокiп Ригорович пiшов порядок давати, як завтра вiдьом топити, а Микита Уласович лiг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.

На руку ковiнька нашому пану Пiстряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було i чого йому давно хотiлось. Пошив у дурнi, пiдвiв, щоб не слухав предписанiя начальства, не йшов у Чернiгiв, може, вiд татар або вiд ляхiв вiдбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба i начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замiсть дiла, прийнявсь вiдьом топити, подума, що вiн то був нерозумний, а то вже й зовсiм одурiв... "Певно, його змiнять, а сотником настановлять... вже ж нiкого бiльш, як мене". Так дума собi Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, дума: "I ураговим бабам i молодицям, хто менi якусь капость робив, або... теє-то... не сотвориша послушанiя... знаю такiвських... усiм вiддячу, позаполiскую їх добре! Спасибi, що мiй дурень гне шию i лiзе у бiду, як вiл у ярмо. Тепер, Прокопе, тiльки паняй!" Далi здихнув, та сам собi аж голосно сказав: "Зiло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезноє дiло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш прiснопоминаємий пан Забрьоха! Не оскудiє i десниця, i шуйця, i восполняється кишеня i скриня. Не вменши, боже, такiвських!"

 

IV

 

Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi. Хоч до сход сонця, поки ще й мiсяць не гаразд сховавсь, i пiднявсь було по усiм вулицям гомiн, бiгання, крик, галас; та й стихло, i увесь народ щез, так що нi по хатам, нi по вулицям нема нiкогiсiнько, мов у шинку на великдень перед вутренею. Тiльки й чути, що корови скiльки є духу ревуть, затим хазяйки не йдуть їх доїти i не думають виганяти їх до череди; телята по хлiвцям, чуючи, що їх матки ревуть, мекають i подають голос, нiби просячись, щоб i їх швидше випускали; овечки мекекають; кози собi теж за ними, та тупотять, та бiгають по загородi, шукають, куди б то вискочити i за собою овечат повести; конi ржуть на усе село, аж луна по зорi йде; по хлiвцям гуси гегекають, качки кахкають, квочки кудкудакають - бо усякеє диханiє без чоловiчої помощi стражда; а чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити; малi дитинята, такi, що ще не здужають ходити, лазять круг своєї запертої хати та, учепившись рученятами за приспу, силкуючись, пiднiметься на ноженята та знайде на приспi скiпочку, та, узявши у рот, i смокче замiсть кiстки, та як стане у руках її поворочувати, не вдержиться та... плюсь вп'ять на долiвку, та й заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, знаєш, i собi голодне, пiдiйде та й облизує слiзоньки i край носа, i в ротi язиком вилиже, то тут дитина, не вмiючи оборонитися вiд цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибiжить його оборонити i обiтерти... Так що ж бо! Хати по усьому мiстечковi позапированi; вози, плуги, борони, рала, де були звечора поналагоджуванi, так собi i стоять; воли, поївши свою соломку i бачачи, що нiхто їх не напува i не запряга, позринали i пiшли собi по вулицям i де не взрять калачики або ромен i усякий бур'янець, то там i пасуться...

Бiля дякової школи - хоч би тобi один школяр! I пан Симеон, дожидаючи їх, ходить бiля школи, лагодячись на похорони i споминаючи про кутiю з медом, та пильненько призирається на двiр старого Кирика, що вчора вже i маслосвятiє над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже i обiд варють, коли вже вiн вмер; так ба! i труба не куриться, i у дворi нiхто не шастається.

"Екхе, екхе! негли возстанеть од одра болiзнi?" - дума пан Симеон i розсужда, ходячи по надвiр'ю, якi то люди тепер тугi на здоров'я та довговiчнi стали; спом'яне про холеру, як-то їм тогдi було мудро жити, та здихне важко, увiйде у хату та й стане рiзки в'язати на школярiв, щоб над ким-небудь серце своє зiгнати...

По вгородам бур'янець i величенький, та нiхто ж то його i не дума полоти, хоч сапки i лежать бiля нього; а промеж грядок з розсадою та буряками та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свинi з поросятами, i байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиїдають i носом копають такi новi грядки, що лиха матерi опiсля них хазяйка i у два дня у лад не доведе; а тепер нiкому їх i вигнати, бо нема нiкого... Та й що то: i у самих шинках пустiсiнько; шинкар дрiма i собi, на лавi, бо нiкогiсiнько, не то щоб горiлку пити, та й жiнки з невiстками нема, так тим-то нiхто йому не боронить i дрiмати; посудина в нього, як ще звечора попересполiскував та порозставляв, так вона i стоїть, i нiхто не навернеться у шинок i ногою...

Та чого ж це так у славному сотенному мiстечковi, у Конотопi, чого так стало тихо i смутно, що не чути нiякого нi вiд кого гласу? I нi на однiй вулицi не зострiнеш нi одного чоловiка, неначе - нехай бог милує! - усi люди у усiм мiстечковi повмирали, або - i то не лучче смертi - кримськi татари похапали? Де се вони подiвались, що повiдбiгали i хазяйства свого, i дiточок манесеньких? Та нехай би вже жiнки: їм хоч цiлий день, зiбравшись у кучу, теревенi правити, а що мужики їх та дiти без обiда, так то їм i дарма; а то ж i нi одного чоловiка у селi нема, та що то: i такої дитини, що вже бiга, i такої не зострiнеш!.. Де ж то вони є? Еге! Аж ген-ген усi зiбралися круг ставка та й дивляться... А на вiщо дивляться, так гай, гай! Такого привиденiя навряд чи є хто у нашому селi самий старий, щоб тямив, яке теперечка буде в Конотопi... Та що ж там таке?

Песеред ставу убито чотири палi товстеньких, а угорi позв'язано вiрьовками та вп'ять якось-то хитро та мудро переплутувано; та у кожнiй палi угорi дiрка продовбана i туди вiрьовка просунута... А по ставку їздять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сiтi i не в'ятерi, а теж вiрьовки... А що на березi, так там-то отто увесь народ iз славного сотенного мiстечка Конотопа iще зiбравсь, як i сонце не сходило, і мiсяць негаразд зайшов... От там-то i матерi, що покидали i хати, i маненьких дiточок, i поросяток, i птицю, i коровок, i по печам не топили. От там-то i чоловiки, що покидали дома недужих жiнок i скотину i позабували, що треба у поле їхати... Усi, усi позбиралися дивитися, яка тут буде проява...

Та чимало ж їх тут i було! I по всьому берегу, і кругом по горбикам, от як зерна у мiшок набрати, так їх там тiсно було. А хлопцi та пiдпарубочi, котрим iз-за людей нiчого не видко, так аж на верби позлазили i вкрили їх, мов тi галки...

А крик, а гомiн вiд того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повiдь греблю прорве: усi, усi разом говорять, i нiхто нiкого не слуха, а вже нiхто, як нашi жiночки-цокотухи! От там-то i шинкарка з невiстками своїми, що без них тiльки шинкаревi i виспатись; говорять, щебечуть, розказують: хто вчора був у них у шинку, на скiльки випив за грошi, на скiльки хто набор узяв, хто що заставив, хто з ким i як полаявся, кого прийшла жiнка та заняла з шинку, хто жiнку у потилицю погнав i очiпок з неї збив, що волосом на всю вулицю засвiтила; як дiвчата, обманюючи, замiсть буцiмто батьковi, для себе купують горiлку та по вгородам нищечком з парубками п'ють, та, понапивавшися, перекидалися та боролися та... "Годi-бо! Не усе розказуй!" - загомонiла шинкарка на невiстку, так та й замовкла; а щось, мабуть, добре хотiла казати...

А там, з другого кiнця, край верб, школярi замiсть того, щоб у школу йти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мно-тло складати, вони, зiбравшись у купку, та сконпоновали вiршу на свого дяка, та нищечком на шостий глас i виспiвують:

 

Прийдiте усi прихожани,

Подивiтесь, нашi всi дяки п'янi,

А найбiльше Симеон - обаче,

Од горiлки нiчого не баче,

Й на криласi не вмiє спiвати,

I псалтиря забув читати,

Тiльки й вмiє школярам субiтки давати,

Днесь дячиха раз йому голову мила,

А, iзмивши, свiтло погасила...

 

Як же врiже їх на сiм словi пан Симеон рiзкою, що з дому принiс; та як пожене їх нею до школи, а сам, поганяючи їх, божиться, що за сюю прикладку, опрiч субiтки* (*Карання школярiв по суботах.), що по закону подоба, буде їх шкварити що в бога день цiлий мiсяць...

А там, бiля млинка, от там що дiється! Гай, гай! Аж тридцять козакiв, хто з пiкою, хто з нагайкою, хто з добрим києм, хто з вiрьовкою, а хто з колякою, та усi ж то держуться мiцно за вiрьовки, а тими вiрьовками зв'язано аж сiм баб... А що то за баби, так я вам розкажу.

Перша - збудь-вiк Прiська Чирячка, змолоду не раз сидiла у кунi* (*Сидiла пiд арештом, прикута до церковної стiни за неморальнi вчинки.), позводила на той свiт аж трьох мужикiв i усю худобу попереводила на зiлля та корiнцi та на усякi лiки, та й лiчить людей чи вiд лихоманки, чи вiд гризi i вiд заушниць, бо вона змолоду давила зiнське щеня; знiма остуду, переполох вилива, злизує вiд урокiв, соняшницi заварює... i чого-то вона не знала? I до неї з усiх мiсць, аж верстов за двадцять, наїжджали болящi; то iншому, кому жити, то й поможе, а кому вмерти, то зараз пiсля її води i вмре; то Прiська i каже: "Не так вiн недужав, щоб йому животiти!" Раз пан Пiстряк та попросив її, щоб дала йому любощiв, щоб його усяка чи дiвка, чи молодиця, на яку оком накине, щоб його полюбила; отже ж то випив тих любощiв та й пiшов на вечорницi, та тiльки було що розходивсь... як же йому завадить! так i додому не добiг. От з того часу i став на неї гонитель!

Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловiк, замирала на своїм вiку; i вже коли в кого що пропаде, то й не думай iти до ворожки; вона самiй умiлiй брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А їй як не вiрити, коли вона, замиравши, бачила, яке на тiм свiтi є мученiє i злодiякам, i табашникам, i брехунам, i мандрьохам; так було кого i до ратушi приведуть, пiймавши на бакшi з огiрками або у коморi з салом, та коли Химка скаже, що не вiн вкрав, то було зараз i пустять та приньмаються за того, на кого Химка скаже, хоч його тогдi i у селi не було. Оттак було сказала раз i на пана Пiстряка - що то! i старшини не минула! - що буцiмто вiн у чоловiка бджоли пiдрiзав. Воно йому так i минулося, звiсно, як писарю, тiльки вже вiн на неї з тiї пори нацiлив.

Третя - Явдоха Зубиха, стара-стара та престаренна! Але старi дiди, що вже насилу ноги волочуть, та розказують, що ще як були вони пiдпарубочими, так вона i тогдi така стара була, як i теперечки; так що, коли б не збрехати, було їй лiт п'ятдесят зроду. I кажуть про неї люди, що вона як удень, то i стара, а як сонце заходить, так вона i молодiє; а у саму глупу пiвнiч стане молоденькою дiвчинкою, а там i стане стариться i до сход сонця вп'яте стане стара, як була учора. Так вона як помолодiє, то й надiне бiлу сорочку i коси розпустить, як дiвка, та й пiде доїти по селу коров, овечат, кiз, кобил, собак, кiшок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк... Уже пак така не здоїть, кого задума! Хоч i нi за що i нiчого нема, то вона таки возьме своє. Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписанiе вiд начальства, i хоч перед тим днiв з п'ять крiпко курив, а тут складав добре i вже було по верхам узявсь, як ось i йде Зубиха, та й глянула на нього, i тiльки i всього, що всмiхнулась; так що ж? Вiн зараз бумагу об землю, пiдтикався та й давай вегерi* (*Рiд танцю.) скакати перед громадою. Смiху було такого, що не то що! Та з того часу i став пан Пiстряк, тiльки хоч трошки погуля, то зараз i пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.

Четверта - Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклує. Тiльки i бачать її, що як усi полягають спати, а вона i вийде надвiр та й махне рукою. То куди махнула, туди i хмари пiдуть. А хто б то до неї не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких лiкiв, або хоч що-небудь таке, так хоч що б їй поклону не принiс, нiчого i не озьме i каже: "Я нiчого не знаю; iдiть собi геть!" Ну, ну! Така то й не зна!

П'ята була Домаха Карлючкiвна. Як ще змолоду дiвувала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собi невеличка: хоч у яку хату ввiйде, то головою стелi достане; суха та цибата; на головi волосся, як на кужелi вовна, а коли роззявить рот, так i лопата улiзе; нiсочок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Бiлагород, та й тi мов сметаною залiпленi; а личком бiленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана. От з такою-то красою дiвувала вона, дiвувала; перш жадала поповичiв, далi спустила на писарiв з ратушi, забажала опiсля вже i хлiбороба, так ба! i личман не дивиться. Нiчого робить! пов'язала сiду голову, перейшла жити у пустку, що на левадi, над болотом, та й стала чаклувати та людям капостi робити. Вже i не думай її нiхто заняти! Ось тiльки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз i залящить: "Будеш менi, песький сину, тямити; тривай лишень!" То так і є: або, ходячи, спiткнешся, або за обiдом подавишся, або п'яний що-небудь загубиш, а вже не минеться! так тобi: хоч - як там кажуть - не тепер, а в четвер, хоч через год, тiльки вже не пройде тобi даром. Аж страшно бiльш про неї i розказувати. Цур їй! Ще щоб не приснилась...

Шоста була Векла, старого Штирi невiстка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто iнший розказує, а менi нiколи: чогось конотопський народ загомонiв i закопошивсь, i комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.

 

V

 

Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка. Хоч на ньому i черкеска синя з позакидуваними назад вильотами i татарським поясом пiдперезана, i ножик на ланцюжку за нього застромлений, i пика вмита, i борода виголена, i на головi шапка, та як йому були очi заспанi i надутi, то й видно було, що вiн цiлу нiч гуляв. Та й правда ж була: з журби цiлiсiньку нiч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так пiсля такої роботи коли не виспишся, то й будеш довго чмелiв слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному i невеселому? Хоч i пiдiйшов до людей, що перед ним усi шапки познiмали i поклоняються йому, а вiн iде собi, надувшись, i нi на кого i не дивиться, тiльки щоки роздува, щоб усi знали, що вiн тут-здесь є старший.

От пiдiйшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грiзно:

- А що?

- Совершенiє уготовася, - вiдiзвавсь до Конотопської сотнi писар, Прокiп Ригорович Пiстряк, стоячи бiля калавурних, що стерегли низку вiдьом, i придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомiн свого начальника, так зараз, знявши шапочку, i пiдiйшов до нього, i поклонивсь йому низенько, i каже: - Вожделiнного умоiзступленiя, з дневним мiстопребиванiем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!

- Спасибi! - сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому наговорив пан Пiстряк, теж не вмiвший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тiм словi тiльки трохи пiдняв шапку з голови та мерщiй її наплюснув вп'ять на голову та й сказав повагом, усiх озираючи i нi на кого не дивлячись: - Здоровi! - А се вже звiсно, i усюди так поводиться, що чим начальник дурнiший, тим вiн гордiший, i знай дметься, мов шкураток на вогнi.

- Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! - заклекотiла громада, загули чоловiки, залящало жiноцтво, запищала дiтвора, та й поклонились йому низенько...

От Ригорович i шепче пану Микитовi на вухо:

- Сотворяйте ж дiлоначинанiє, угобзiте у нашiй Палестинi порядок...

- Цур дурня, та масла грудка! - шепнув йому на вiдвiт пан Уласович, - як менi укобзити, чи як там, коли нiчого i не второпаю, що се таке i є.

- Так не творiте ж менi возклоненiя нi у єднiм дiлi! - сказав писар та й пiшов до свого дiла.

Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, i не мав дев'ятої клепки, та ще таки стiльки глузду стало, щоб розiбрати, що коли, каже, не пiп, то й не микайся в ризи. Зовсiм не тямив дiла, так i не вередував вже нiчого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царствує! Той було - i не думай його зопинити: чи до дiла, чи не до дiла, знай пiдписує, що попада. Писар було зопиняе, - так де! "Не хочу, - каже, - щоб дiло валялося; пiдпишу, от йому i кiнець!" То, було, писар, коли тiльки побачить, що суддя у колегiю йде, зараз i хова усi бумажки, а то вiн їх усi зараз i попiдпишує. Раз - о, смiху було! (я ще служив тодi у колегiї i вчивсь склади писати, бо був ще хлоп'я по дев'ятнадцятому году) - писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддевi у ченцi постригтись, а його жiнку вiддати замiж за пана обозного, що з нею було частенько у лiсок за губами ходили. Ну, та й положили той лист перед суддею; тiльки таки що ввiйшов, сiв, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: "Щоб недовго морити! Нехай менi дякують, що швидко дiло рiшив; а винуватий нехай жалкує на себе". Та чирк! i пiдписав "рукою власною". А хлопцi - ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю попрогонював i, розтолкувавши суддевi той лист, порвав його на шматки... Та дарма; будемо своє договорювати..

От пан Уласович стоїть, собi, узявшись у боки, як той хверт, що у київськiй граматцi, аж ось i пiдiйшов до нього Хома Калиберда, стар чоловiк, та, знявши, шапку, поклонивсь йому разiв з п'ять, а далi осмiливсь i каже:

- Спасибi вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовинi. Ще покiйний ваш дiдусь, пан Опанас,.таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! i той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухвате, то вiн зараз за поганських вiдьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той i дощ озьметься! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне дiло!..

- Буде й новина непогана, - сказав повагом пан Забрьоха та й вiдступивсь вiд Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього i щоб часом не позапанiбратавсь з ним; та щоб швидше вiд нього вiдчепитись, гукнув на Ригоровича i каже:

- А що?

А той, упоравшись зовсiм, iде до нього i кахикає, i уси закручує - се вже така звiстка, що з письма стане говорити - та й каже:

- Приспi урем'я совокупленiє сотворити i погрузити нечистоту во iсточники водния. Ануте, братiє, дерзайте!

Калавурне козацтво, як почули писарське повелiнiє, зараз i вiдчепили з вiдьомської низки Веклу Штириху; ухопили її мерщiй за руки i за ноги цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, i помчали до човнiв... Вона кричить: "Пробi!" Дiточки бiжать за нею та голосять, неначе вже вона i нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та лає i козакiв, i сотника, а найпуще пцсаря... Так нiхто їх i не вважа, а ще деякi з кучi кричать: "Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пручається..." А iнший каже "Попалась? А що? Се тобi не коров у пiвнiч доїти..." Та й багато дечого прикладували, аж поки її до човна донесли, утеребили у човен, i тут ще пущ держали. Як же донесли до паль, тут скрутили їй вiрьовками руки i ноги гарненько; та вiрьовки i попродiвали у петлi, що на палях, та, пiдсунувши її вiрьовками угору, як плюснули разом у воду... Та, як каменюка, пiшла на дно, аж тiльки бульбашки забулькотiли!..

- Тягнiть назад, тягнiть!.. Не вiдьма вона, не вiдьма! - загула громада ув один голос, а хто молодший та ближче стояв, так аж кинулись помiч дати тим, що бiля вiрьовок...

- Погружайте, погружайте паче i паче тресугубо окаярную дщерь хананейськую! - як вiл ревiв Прокiп Ригорович i спиняв людей, щоб не витаскували назад Векли.

- Слухайте мене, - на усi заводи кричав Уласович. - Адже я сотник. Я повелiваю: тягнiть назад! Адже не знирнула, так вона i не вiдьма.

- Не вiдьма, не вiдьма; не знирнула, не вiдьма; тягнiть назад! - кричав увесь народ, i вже писаря нiхто не послухав, i витягли Веклу зовсiм мертву, вiдчепили вiд вiрьовок i, не кладовивши на землю, стали на руках вiдкачувати.

Поки сеє дiялось, пан сотник, вiдпочивши опiсля крику та турбацiї, пiдкликав до себе Ригоровича та й спитавсь:

- Скажи менi на милость: за що її повелiв топити? Жiнка ще не стара i багатого i чесного роду; не чути було за нею нiякої примхи.

- Суджу по правотi i без усякого возклоненiя дiвствую, - сказав Ригорович, - она суть хоча iще i без старостi жона, но iмать пiнязей* (*Грошей.) до бiса. Просих - i не дала; позичах - i не повiрила; стражi предах - i не вiдкупалася, якоже другiї прочiї. Сього ради розмис-лих ю погрузити i не iзторгнути оттолi, дондеже не дасть менi, чого i колико прошу. Живуща, матерi її дуля, тресугубо живуща. Зрю, що вже її вiдтрусили. Нехай благоденствуєть до якого часу. А воздайте сюди Устю Вечериху! - гукнув Рцгорович на калавурних.

Притаскали Устю, i те ж усе було, що з Веклою, тiльки Устя, як плюснули її у воду, так тут їй i амiнь! Хоч i трусили, так i не вiдкачали, так i зосталась.

Питавсь пан сотник у писаря i про сю, так нищечком йому призйавсь: "Що, - каже, - желах совокупитися з її дщерiєю Одарiєю, дуже лiпообразною, i вона, тресугубо нечестивая, замiсть желаємої дiвицi, возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз i покри предняя i задняя моя срамотою, яко рубищем. Так се їй за оноє дiло таковая пинхва..."

Аж ось i перемiшав їм Талимiн Левурда, кланяючись низенько, i просить:

- Будьте ласкавi, пане сотнику Уласовичу, може б, сполоскали i мою жiнку трохи, бо трохи вона чи не вiдьмує...

- Давай її сюди! - неначе проспiвав, так заговорив пан Забрьоха. - У нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбiльш тих, що добрих людей замiсть рушникiв та годують гарбузами. - Та здумав своє лихо, здихнув важко та голову понурив i стоїть.

А Прокiп Ригорович ще тiльки почув, об чiм Левурда став прохати, та так i затрусивсь, неначе циган на морозi; очi йому так i заблискали, пика почервонiла, губи задрижали i ледве-ледве може слово промовити:

- А як ти... а за що... твою жiнку потопляти?.. хiба ж вона волшебствує?

- А як же не волшебстсвує? - казав Талимiн Левурда Уласовичу. - Ось слухайте сюди, добродiю! Разiв з десяток таке менi. привиденiє було, що у саму глупу пiвнiч хтось i стука у вiкно; стука, стука, аж поки моя Стеха, знаєте, жiнка, прокинеться; прокинеться та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед свiтом вернеться; то я й питаю: "Де ти, кажу, була?" Та вона й каже: "Ходила до коров, так отсе змерзла, та й ляжу". А я кажу: "Лягай", а вона i ляже та, каже, змерзла, а сама, як вогонь. Так се, бачите, добродiю, вона не до коров уставала, а чаклувати, певне, чаклувати. А то на тiй недiлi, так я вже iменно бачив чорта живiсiнького, от як я вас, пане сотнику, бодай би здоровi були. Ось бачите як: поїхав я на ярмарок та мав там пробути три днi, та як менi завадило, так я у той же день i вернувсь пiзно уночi. Стук