Основні фонди відділів рукописів бібліотек ПАН (м. Краків) та Ягеллонського університету

Рукописне зібрання БПАН бере свій початок з 1816 р. У його складі є колекція українських рукописів М. Гожковського, зібрана в 50-х роках XIX ст. на Чернігівщині'; зібрання копій джерел (копії були створені польськими дослідниками XIX—XX ст. під час пошуків у архівах Лондона, Парижа, Риму, Венеції тощо). Саме тут зберігаються оригінали й копії деяких декументів Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Шумейка та інших, джерела, що висвітлюють позицію деяких європейських держав щодо Визвольної війни. Велика кількість документів уміщена у відомих «пам’ятних книгах» Я. Міхаловського. З них особливий інтерес викликають три щоденники, де з великою точністю та грунтовно описуються битви під Зборовим, Берестечком та Білою Церквою, а також численні листи польської шляхти. В інших рукописах вміщені, зокрема, листи про війну, адресовані представникам католицького та уніатського кліру та князям Сапігам. У ВР БПАН зберігаються й наративні джерела, насамперед «Віршована хроніка».

Широковідоме зібрання джерел зберігається у ВР одного з найстаровинніших європейських університетів — Ягелонського. Постійна увага істориків до його зібрань дала змогу виявити і запровадити до наукового вжитку велику кількість джерел. Тільки в окремих рукописах можна виявити не друковані досі документи, в тому числі універсали Яна Казимира, що свідчать про вплив Визвольної війни на посилення антифеодальної боротьби у Польщі, листи М. Магера, К- Шолдрського, А- Фірлія, Я. Писаржевського та ін. Менш вивченими є матеріали відділу стародруків Ягелонської бібліотеки і передусім великий комплекс літературно-публіцистичних творів польських авторів середини — другої половини XVII ст.

 

12. Основні фонди державних архівів у Гданську і Кракові. Важливим за значенням архівосховищем Польщі, в якому знаходяться джерела з історії Речі Посполитої XVI—XVIII ст., є Воєводський держархів (ВДА) у Кракові, що утворився 1952 р. після об’єднання Державного архіву (1878) з Архівом давніх актів м. Кракова (1887). Тут зберігаються матеріали САФУ Малої Польщі та деякі інші цінні зібрання. Джерела з історії війни зосереджені головним чином у фондах фамільних актів ВДА: (Зібрання Русецьких), (зібрання Піночі), (архів Сангушків). У зібранні шляхетського роду Русецьких необхідно вирізнити два рукописні збірники, що налічують близько 200 документів з історії війни (листи Б. Хмельницького, І. Донця, М. Тиші, протоколи допитів полонених повстанців та союзних їм татар, листи й універсали Яна Казимира, різних воєначальників та дипломатів Речі Посполитої, сеймикові матеріали, анонімні «новини»). Вони подають детальні свідчення про битви під Жовтими Водами, Корсунем, Красним, Берестечком, Жванцем, детально описують становище в Україні до і після укладення Зборівського миру, дипломатичні контакти повстанців. Невеликий фонд (усього 58 справ) сім’ї Піночі поділяється на 2 частини: «Публічні акти» та «Приватний архів сім’ї Піночі». Засновником цього фамільного зібрання був італійський шляхтич Єронім Піночі, який з середини XVII ст. перебував на службі Речі Посполитої як один з секретарів Яна Казимира, дипломат. Більшість джерел відноситься до 1648—1649 рр. і містить важливі дані про хід воєнних дій на Поділлі. Серед інших фондів ВДА у Кракові слід вказати на фонди № 456 (“Архів князя Адама Волянського з Рудки”), № 464 (“Зібрання Лянцкоронських”), № 446 (“Архів Дзиковський Тарновських”), зібрання польських археографів XIX—XX ст., як от: Амброжія Грабовського (ф. № 463). Крім зазначених архівів, матеріали з історії Національно-визвольної війни у великій кількості зберігаються у воєводських держархівах Гданська, Любліна, Познані та інших міст Польщі.

 

13.Публікація джерел в Україні і Російській імперії у ХІХ – на початку ХХст. На початку XIX ст. відомий державний і культурний діяч Росії М. П. Рум’янцев видав першу серійну публікацію документальних джерел — «Собрание государственных грамот и договоров Российской империи» (СГГиД). У третьому томі, підготовленому О. Ф. Малиновським, було видрукувано й 26 документів з історії Національно-визвольної війни. Більшість з них відбили процес утворення російсько-українського військово-політичного союзу. З ініціативи тодішнього секретаря Московського товариства історії та старожитностей російських видатного українського славіста Й. М. Бодянського протягом трьох років (1846—1848 рр.), а потім у 1858—1877 рр., були видрукувані численні історичні твори. Публікацію джерел з історії НВВ здійснювала Петербурзька археографічна комісія. На прикінці 40 -50 років ХІХ ст.. побачило світ 2 видання, що підготував І.Григорович та деякі інші історики. Саме тут вперше виданно велику підбірку документів Б.Х. На початку 60 р. ХІХ ст. ця комісія почала видання 15 томної серії джерел» Акти ЮЗР» яка є найбільшою публікацією документів НВВ. У1843 р. у Києві розпочала свою діяльність «Тимчасова комісія для розбору давніх актів при київському військовому, подільському та волинському генерал-губернаторстві», яка пізніше отримала назву «Київська комісія для розбору давніх актів». До складу комісії увійшли Т. Г. Шевченко, М. І- Костомаров, та інші. Першим великим виданням комісії були чотири фундаментальних томи документів під назвою «Памятники, изданные временною комиссией для разбора древних актов» (ПКК). Під час публікації писемних джерел київська комісія творчо використала досвід Петербурзької археографічної комісії. Наприкінці XIX ст. побачило світло друге, повніше видання, перших трьох томів ПКК. У ньому вже було вміщено 154 документи з історії Національно-визвольної війни. Пізніше, завдяки зусиллям М. Білозерського, О. М. Лазаревського, О. І. Левицького та деяких інших істориків було видрукувано низку пам’яток української історіографії XVII—XVIII ст. Після публікації ПКК Київська Археографічна комісія зайнялася підготовкою до друку нової археографічної серії «Архів Юго – Заподной Росии»(АЮЗР), що складався з 8 частин, 35 томів, у 38 книгах. 1908 р. М. В. Молчановський опублікував у третій серії АЮЗР 3-й том під назвою «Акти шведського державного архіву, що відносяться до історії Малоросії. 1649—1660 рр.», (К-, 1908). Тільки два документи, вміщені у додатках, були знайдені упорядником у МДАМІС. Всі інші виявлені у невідомих до цього україністам фондах «Cosacica», «Polonica» та інших шведського держархіву в Стокгольмі. Найважливішими серед них є взаємне листування Б. Хмельницького, шведського короля Карла X Густава, трансильванського князя Д ’єрдя II Ракоці та їхніх дипломатів, що відноситься в основному до 1655—1657 рр. Частина матеріалів, виявлених Київською комісією, не вписувалася у межі серій АЮЗР, і тому для них передбачалися окремі тематичні публікації у вигляді статей чи збірників. 1915 р. у Києві побачив світло один з таких збірників, у другому відділі якого вміщені матеріали історії Національно-визвольної війни. Ще в 1880 р. у Ватиканському архіві їх виявив В. Б. Антонович. Він зняв копії з оригіналів, що зберігалися у фонді «Польща» під № 56 і 57, але не встиг їх обробити й видати. По смерті вченого Київська комісія зайнялася підготовкою до друку цих важливих матеріалів. Таким чином, у збірнику опублікований 101 документ (повністю або у витягах). Крім згаданого збірника кілька десятків документів з історії Національно-визвольної війни опубліковано на сторінках «Чтений» історичного товариства ім. Нестора-літописця у Києві. Їхніми упорядниками були відомі історики О. М. Лазаревський, І. М. Каманін та О. В. Стороженко. Фундаментальним виданням історично-філологічної секції товариства «Руської трійці» та його Археографічної комісії стала багатотомна серія «Жерела до історії України-Русі» (Львів, 1895—1924). Головну роль у публікації джерел з історії Визвольної війни на сторінках «Жерел» відіграв Стефан Томашівський. Перший том побачив світло у переддень 250-ї річниці подій 1648 р. Крім Томашівського в ролі упорядників виступали також польські історики А. Прохаска та А. Чоловський. Всього було видано 170 джерел, що охоплювали період з червня 1648 до червня 1649 р. Здебільшого це були матеріали феодальних судів Речі Посполитої. Пізніше Томашівський видав продовження цієї публікації, вмістивши у черговому томі «Жерел» матеріали такого типу за 1649— 1651 рр., згодом в наступному томі — кілька уривків з польських наративних джерел, врешті — донесення папських нунціїв Д. Торреса та П. Відоні, королівського секретаря П. Доні.

 

14.Публікація джерел на теренах СРСР. Утвердження тоталітарної системи в СРСР у 30-х роках, голодомор, масові репресії того часу мали надзвичайно тяжкі наслідки. Було фізично знищено багатьох українських істориків та археографів, припинила своє існування низка академічних установ, у тому числі й Археографічна комісія ВУАН, значно зменшилася кількість книг та журналів, у яких розроблялися питання історії України. єдиною документальною публікацією джерел з історії Національно-визвольної війни, здійсненою у 30-х роках, став третій том видання «Історії України в документах і матеріалах». Головна заслуга у підготовці даного тому належить М. М. Петровському, відомому знавцеві історії України XVII ст. Ця публікація має у своєму складі джерела, що охоплюють значний період часу: з 1569 р. (Люблінська унія) до 1654 р. (Переяславська рада) і поділяються за тематично- хронологічним принципом. 116 джерел відносяться до історії війни. У подальшому ця ідея буде сприйнята і розвинута упорядниками найбільшої археографічної публікації радянського часу з даної проблематики «Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах» (М., 1953—1954). Це видання мало великий резонанс, і в науковій періодиці СРСР та зарубіжних країн вийшло 27 рецензій на нього. Оскільки тритомник непогано проаналізований у працях М. П. Ковальського та М. Ф. Кучернюка, ми обмежимося лише констатацією того факту, що ВУР стала найбільшою джерельною публікацією з історії Національно- визвольної війни радянського періоду на відміну від попередніх мали бути видрукувані матеріали польських архівів, виявлені польськими архівістами і передані у вигляді фотокопій до СРСР. Оскільки комплекс документів Б. Хмельницького створювався на різних мовах, видавці обрали досить обгрунтований та економний шлях його публікації. Частина документів, що збереглася в російських перекладах XVII—XVIII ст., видавалася за правилами публікації історичних документів, прийнятих в СРСР 1955 р. Коли ж публікувалися документи україномовні, то упорядники застосували метод транскрипції. У 60-х роках було здійснено також низку публікацій джерел з історії зв’язків різних народів, насамперед в межах тодішнього СРСР. Варто відзначити двотомник «Русско-белорусские связи» (РБС), хронологічні межі першого тому РБС охоплювали 1570—1667 рр. З 466 документів, уміщених у першому томі збірки, на роки Національно-визвольної війни припадає 108. Наприкінці 60-х років Інститут історії АН УРСР розпочав видання серії «Джерела з історії України», в якій передбачалося опублікувати й пам’ятки з історії Національно-визвольної війни. 1971 р. вийшов перший і останній том згаданої серії, підготовлений Я- І. Дзирою. Це був літопис Самовидця, грунтовно досліджений і прокоментований упорядником.

 

15.Публікація джерел в Україні за доби незалежності. Із здобуттям незалежності помітно зростає інтерес вчених до подій Національно-визв. війни і до їх публікацій. Аналіз публікацій зроблених у цей час дозволяє визначити такі особливості:

- На чільне місце вийшли публікації на сторінках різних часописах.

- Помітно менше друкувалися джерела, які проливали світло на хід Визв. Війни, за винятком публікацій Мицика. Друкували універсали Б.Хм. і Виговського, матеріали про зовнішню політику гетьманського уряду.

- Публікацій наративних пам’яток: літописи, хроніки, мемуари, щоденники.

Із збірок джерел на чільне місце слід поставити Універсали Б.Хм. 1648-1657 рр.(К. 1997, упор. Крип’якевич, Бутич). Дане видання започаткувало серію «Матеріали до українського дипломаторію» - 170 документів. Було опубліковано 22 документи, які становлять універсали полковників та старшин. Видання «Універсали укр.. гетьманів від І.Виговського до І.Самойловича» (К.2004, Бутич, Ринсевич, Тесленко, 632 універсали у додатку 142 універсали козацьких старшин). У 2008 році в Києві було видано «Актові книги Волинського і Правобережного воєводств Національно-визв. Війни в Україні 1648-1657рр» - 4600 документів. Дозволяють проаналізувати зміст і характер виступів селян і міщан у період Н-В.В., вияснити стан залюдненості тих поселень. Не можна недооцінювати значення «Реєстру Війська Запорозького 1649 р.» (1995). Вперше видрукування даного джерела було здійснено на основі прискіпливого вивч. оригіналу письма. Група дослідників Тодійчук, Мальборода, спромоглися точно передати український правопис. Подано понад 40 тис. імен козаків. Це дозволяє зясувати процес творення імен і прізвищ в епоху Н-В.В. Доповненнями до «Реєстру Війська Запорозького 1649р.» стала публікація у 2003 р. Ю. Мициком і Кравцем «Присяжних книг» Білоцерківського і Ніжинського полків. Важливе значення має здійснена Юрієм Мициком публікація «Джерела з історії національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. (1648-1649 рр.)», здійснена у 2012 році. Тут вміщено 377 джерел. Разом з Віктором Брюхоненком він в 1999 році опублікував «Джерела з історії Жовтоводської битви 1648 р.». Також в 1999 р. була опублікована Мициком і Цибульським збірка «Волинь в роки визвольної війни українського народу XVII ст.(документи і матеріали). У 2006 році виходить «Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки». У 2008 році виходить друком подорожній щоденник П. Халебського «Україна земля козаків», упорядником якого є Микола Рябий. Це є надзвичайно цінне джерело про соціально-економічне, політичне становище козацької України сер. XVII ст. Є важливими його записи про побут, життя,заняття українців того часу. Саме в ньому ми знаходимо відомості про грандіозні зміни в системі землеволодіння: привласнення і обробіток козаками,селянами і міщанами земельних масивів,які раніше належали феодалам. Дане джерело єдине,яке засвідчує про високий рівень писемності українського населення. Він фіксує,що навіть в селах жінки були писемними, в церквах співали відповідно до нот. Також фіксує цінний для нас факт, що в українських поселеннях громада збирала кошти для навчання дітей-сиріт. Саме тут сказано, що органам влади української держави вдалося в основному попри воєнні дії покінчити з розбійництвом,грабежами,викоренити смертну кару. Кількасот документів опубліковано на сторінках «Українського історичного журналу», «Пам’яті століть», «Київській старовині», у збірниках статей і газетах. Визначальна роль у публікації джерел належить Ю. Мицику, який здійснив близько 100 публікацій джерел. Саме він вперше ввів до наукового обігу близько 180 документів того часу. Важливе значення має публікація окремих частин «Віршованої подільської хроніки». Крім Ю. Мицика, друкували джерела також Брюхоненко, Гуржій, Федорук, Чухліб та інші.

 

16.Публікація джерел в Польщі та інших країнах. Винятково важливе значення для вивчення історії Національно-визвольної війни мають архівосховища Польщі. Це пояснюється тим, що значна частина українських земель свого часу перебувала під владою Речі Посполитої, і, природно, що саме тут було створено і збережено надзвичайно потужний комплекс джерел з історії Національно-визвольної війни. Він формувався переважно внаслідок зусиль уряду Речі Посполитої та її військового командування, спрямованих на придушення боротьби українського народу. Він відклався у архівах коронної та литовської канцелярій, книгах судово-адміністративних та фінансових установ (книгах САФУ), міського самоврядування, а також у фамільних архівах магнатських родів, особливо тих, що мали земельні володіння в Україні та Білорусії. Зауважимо, що значна частина українських земель після 1654 р. залишилася під владою Речі Посполитої і тому згадані зібрання поповнювалися різними джерелами з історії Національно-визвольної війни. Першу значну публікацію (двох двотомних збірників) документальних джерел з історії Національно-визвольної війни у зарубіжній історіографії здійснив відомий польський вчений Амброжій Грабовський (1792—1868 рр.). У першому збірнику «Старожитності...» джерела середини XVII ст. (37) вміщені у першому томі. На такому ж рівні Грабовський опублікував збірник “Рідні спогади...», в якому вміщено близько 100 джерел з історії Національно-визвольної війни. Серед них особливу зацікавленість викликають універсали Б. Хмельницького та К- Наперського (червень 1651 р.) із закликом до польських селян повстати проти гнобителів, літописні замітки Є. Піночі, деякі універсали і листи вищих представників панівного класу Речі Посполитої. У 40—50-х роках XIX ст. польські історики А. Пшиленський, М. Грабовський, С. Баронч, А. Бєловський, Е. Вуйцицький, Е. Рачинський, В. Спасович здійснили публікацію щоденників, мемуарів та хронік, що висвітлювали події Національно-визвольної війни. 1869 р. Кароль Шайноха опублікував двотомну монографію. У додатках до неї він умістив 61 документ, зміст яких відбивав події початкового періоду Національно-визвольної війни. У подальшому (остання третина XIX ст) археографічну роботу в цьому напрямі продовжили польські історики А. Прохаска, В. Чермак, які опублікували матеріали сеймиків західноукраїнських земель, щоденник С. Освенціма, хроніку С. Темберського. 1864 р. до публікації джерел з історії Національно-визвольної війни вперше звернувся німецький історик, приват-доцент Берлінського університету Б. Ердмансдорфер, який підготував велику публікацію документальних джерел 1640—1650 рр. Певну увагу питанням публікації джерел з історії Національно- визвольної війни приділяли також представники італійської, угорської та румунської історіографії кінця XIX — першої тр.XX ст. Зокрема, треба вказати на публікації джерел, які, здійснили Д. Ферраро, III. Сіляді, В. Береш, Е. Гурмузаки, Т. Балан, а також видання хроніки Мирона Костина, що підготував І. Богдан.Тон польській історіографії цього періоду задав один з ідеологів польських великодержавних шовіністів Францішек Равіта-Гавронський. Після другої світової війни першими за межами України до проблем історії Визвольної війни звернулися польські вчені, зокрема: професор Вроцлавського університету Владислав Чаплинський, його учень Ю. Лещинський, професор Ягеллонського університету Адам Пшибось. їхніми зусиллями були опубліковані документи, що свідчили про вплив Національно-визвольної війни на повстання К. Наперського, про діяльність розвідників Б.Хмельницького на території Польщі, Чехії, Моравії та Австрії. Блискучий джерельний аналіз всього корпусу документів, що стосується повстання К. Наперського, провів нині покійний професор Адам Керстен. А. Пшибось здійснив фундаментальну публікацію матеріалів прошовицького сеймику, що якоюсь мірою висвітлювали й історію Визвольної війни. 1959 р. X. Малевська опублікувала «Старопольські листи», в яких описуються Збаразька облога, Берестецька та Батозька битви. Згодом вийшло з друку друге видання цієї книги. В подальшому увагу істориків Польщі привертали головним чином наративні джерела з історії Національно-визвольної війни. У 60—80-х роках побачили світло підготовлені на високому археографічному рівні публікації мемуарів Б. Маскевича, Б. Радзивила, літопис Мехмеда Сеная, щоденник Павла Халебського. їх упорядкували В. Чаплинський, А. Пшибось, Р. Желевський, Т. Василевський, Є. Абрахамович, М. Ковальська,Нагельський.Фундаментальний корпус джерел з історії Національно-визвольної війни підготував румунський славіст Іліє Корфу 1983 р. В основу його публікації були покладені документи з архівосховищ Варшави, Кракова, Вроцлава, Курніка, Торуні та Любліна. У повоєнний час потужний центр української археографії виник у Ватикані, де ще наприкінці XVI ст. існував значний осередок релігійного та культурного життя України. У XX ст. його очолив видатний український археограф о. Атаназій Великий.

 

17.З’ясуйте складові початковому протоколу формуляру гетьманських універсалів Інвокація(Богослівя), Інтитуляція (перелічуються титули і посада), Інскрипція(адресат), Салютації (привітання). Щодо інвокації, то в універсалах гетьмана й полковників, за винятком єдиного, її немає.Це типово для всіх східнослов’янських актів XIV—XVII ст., окрім духовних грамот. Інтитуляція є майже в усіх універсалах Б. Хмельницького та його полковників. Виняток складають деякі гетьманські універсали, що дійшли до наших часів в копіях і через це, очевидно, втратили частину тексту.Інскрипція має складну та гнучку формулу, представлену чотирма основними типами До 1-го типу відноситься формула, що починається словами: «Всім вобец і кожному зособна, кому о том відати належить».У 2-й частині інскрипції перелік адресатів подається з суворим дотримуванням існуючої субординації, від вищих влад до нижчих.Досить поширеним був і 3-й тип формули інскрипції, що вживався у переважній більшості наказів.Для нього характерним є безпосереднє визначення адресата, наприклад, «Паном полковником» після чого йде: «До відомості подаємо». До 4-го типу належить складна формула інскрипції, в якій вона поєднується з короборацією. Цей тип представлений тільки одним гетьманським документом.Салютація має місце тільки у двох універсалах гетьмана, а в універсалах полковників її взагалі немає. Дуже рідко вона трапляється і в документах гетьманів першої половини XVII ст.

18.З’ясуйте складові основної частини формуляру гетьманських універсалів 1. Аренга, норація У низці універсалів Б. Хмельницького аренга має характер юридичного посилання і тоді зливається з нарацією. Нарація є обов’язковою частиною універсалів. У більшості випадків нарративна частина універсалів починалася виразами «иж видячи», «дошла відомость», «маючи погляд і респект» і др. Дуже часто зустрічається виклад так називаної реtitіо - прохання про видачу універсалу, челобитної. Диспозиція (розпорядження) наказ гетьмана і є обов’язковою частиною кожного універсалу без винятків. Здебільшого вона починається словом «прето» (тому).Санцкія (міра покарання). Короборація (підпис або печатка) Короборація є однією з найстабільніших частин формуляру гетьманських універсалів. Вона містить у собі підпис Б. Хмельницького та супроводжувальний запис. Датум (дата) Цифри писалися літерами. Характерною рисою універсалів було те, що датум стояв перед підписом, а не навпаки. «Діялося в Чигирині, дня 22 липня, за старим календарем, року божого 1657». Частіше вживалися більш стислі вираження типу: «Дан в Ірклію 1 августа 1650 року». Замість «дан» часто використовуються інші слова, як «дат», «писан», рідше - «датум».. Апрекація (заключне побажання; Засвідчувальна частина) Відсутня в універсалах Б.Х.

 

19.Гетьманські акти військово – адміністративного характеру На жаль, документи даної групи збереглися у незначній кількості. їх можна поділити на три підгрупи: 1. Військові, і зокрема «зазивні»; 2. Проїжджі або «глейти»; 3. Судові. Зазивні універсали», що є прокламаціями, в яких народ закликався до повстання відносять без достатніх підстав накази гетьмана, в яких йдеться про необхідність певним частинам української армії готуватися до військових дій. Вивчення зазивних грамот (прокламацій) дозволяє зробити висновок про значне поширення прокламацій повстанців. Вони розповсюджувалися не тільки в Україні, але й у Білорусі та Польщі; скеровувалися не лише до «всіх вобец», але й до відносно вузьких груп осіб, наприклад до найманців, обложених разом з польськими військами у Збаражі 1649 р., до жителів Немирова з проханнями про допомогу та ін. «Зазивні універсали» є джерелом особливої ваги, яке досить повно висвітлює характер, рушійні сили і програму пвстанців, їхні зв’язки з учасниками селянських війн і повстань у Білорусі, Польщі, Росії, проливає світло й на причини Визвольної війни та деякі моменти ідеологічної боротьби в середині XVII ст До другої підгрупи універсалів та наказів Б. Хмельницького, що містять розпорядження з суто адміністративних питань, відносяться «проїжджі універсали» (глейти).Ці документи надавали право в’їзду на територію Української держави і виїзду за її межі, а також вільного проїзду через Україну українським дипломатам, купцям та іноземним підданим.Глейт втрачав свою силу після завершення дипломатичної, торговельної або якоїсь іншої місії його власника і тому зберігати його не було особливої потреби.Глейти видавалися не тільки гетьманом, але й іншими представниками генеральної і полкової старшин. До особливої, третьої, підгрупи необхідно віднести єдиний документ— вирок гетьманського суду по справі шляхтича І. Пекулицького від 12(2) березня 1650 р., що дозволяє мати певне уявлення про документи колись значної категорії джерел, створених у повстанському таборі. Характерно, що він був створений за зразками вироків судово-адміністративних установ Речі Посполитої, про які йдеться нижче, але з незначними змінами в інтитуляції

 

20. Гетьманські акти соціально – економічного характеру. Гетьман стверджував самоврядування міст, цехів, вирішував питання, пов’язані з справами останніх, у деяких випадках оберігав жителів міст від конкуренції з боку монастирів та козацької старшини. Характерно, що Б. Хмельницький видавав на користь міст Києва та Слуцька оборонні універсали. Окремі універсали умовно можна назвати «митними». Ними встановлювалися правила діяльності митниць, види й розміри торговельного мита, тощо. Найважливішим та найтиповішим документом даної підгрупи є універсал Б. Хмельницького, виданий О. Стаматієнку. Ним стверджувалася централізована митна служба на території Української держави, створювалася система суворого контролю над діяльністю іноземних купців. Іншу категорію документів даної групи представляють «безмитні універсали» (“безмитні листи”), що підтверджували право безмитної торгівлі. Врешті, можна відзначити підгрупу універсалів-купчих. Привілеї - фіксували права феодалів, інколи й міщан на землю й іншу нерухомість, найчастіше на млини. При передачі феодалам маєтностей, за винятком, очевидно, «пустих пляців», малося на увазі, що разом з цими землями у послушенство переходять і селяни, часом і міські жителі, які там проживали. Імунітетні універсали та накази представників українського уряду стверджували права й привілеї феодалів, що забезпечували останнім владу над селянами. Характерну категорію документів українського уряду складають «оборонні універсали» (всього 21 універсал та 4 накази), в тому числі один універсал ніжинського та чернігівського полковника Прокопа Шумейка від 25 (15) липня 1648 р. Згідно з «оборонними універсалами», феодал звичайно не отримував нових додаткових маетностей чи пільг, але в них підкреслювалася непорушність тих, що вже існували. «Універсали про послушенство» містили у собі накази селянам, а часом і міським жителям виконувати повинності. Звичайно, гетьман вимагав від селян «звиклого послушенства» і тільки в двох випадках конкретизував своє розпорядження. У першому з них він вимагав від козаків, які осіли на землях київського Микільського монастиря, давати останньому «десятину... всього збіжжя, також покотельщину та очкове», у другому — від сіл Луки й Хитців вимагав виконувати «роботизну», тобто панщину на користь Лубенського Мгарського монастиря. Комбіновані універсали. Для даної категорії характерним є збіг ознак, типових для гетьманських документів різних підгруп і навіть груп. Так, у одному з наказів Б. Хмельницький віддав розпорядження полковникові С. Подобайлу вивести, згідно з умовами Білоцерківського миру, козаків з Чернігівського воєводства і згадав про необхідність підданим віддавати «панам вшеляку повинність». В універсалі, даному шляхтичеві С. Снетинському, поєднувалися риси й формули, типові для привілеїв, «оборонних» універсалів та глейтів.

 

21. Розпорядча документація органів влади Росії як джерело вчення Національно – визвольної війни. Формуляр російських грамот добре вивчений в історіографії. Відзначимо тільки те, що він був стабільним, а правил оформлення грамот притримувалися найсуворішим чином, особливо в інтитулярній частині. За старою традицією російські царі аж до Петра І не писали власноручно грамот і навіть не підписували їх. Ці документи створювалися керівниками приказів і тільки у найважливіших випадках їх читали цареві для редагування чи затвердження. Після цього текст грамот переписувався писарями, скріплювався підписом керівників приказів та царською печаткою. Більшість грамот джерел до історії Визвольної війни були створені у Посольському приказі Михайлом Волошениновим та Алмазом Івановим, відомими керівниками дипломатичної служби Росії середини XVII ст. Найважливішими є нечисленні жалувані грамоти, що висвітлюють взаємовідносини російського та українського урядів, а також російського уряду та представників православної церкви і міст в Україні. До 1654 р. такі документи створювалися у виняткових випадках. Після Переяславської ради видання царем жалуваних грамот на користь представників українського уряду, православного духівництва, міської верхівки входить у практику російсько-українських відносин. Власне, вже «березневим статтям» російський уряд надав форми жалуваних грамот на чолобитні представників українського уряду. При цьому було видано й 6 жалуваних грамот (від 6 квітня (27 березня), якими стверджувалися права Війська Запорозького, української православної шляхти, права Б. Хмельницького на Чигирин, Гадяч та інші маєтності. Керівники українського посольства отримали тоді ж жалувані грамоти, що підтверджували права С. Зарудного на м. Мгліїв, а П. Тетері — на м. Смілу. Численнішою (понад 50 документів) є інша різновидність грамот, яку нерідко визначають терміном «указы». Взагалі укази позбавлені тієї урочистості, що притаманна жалуваним грамотам, лаконічніші. До того ж, вони містять розпорядження влади головним чином з воєнних та адміністративних питань і тому звернені переважно до порубіжних воєвод та воєначальників. Варто відзначити, що крім грамот та указів існує ще один різновид документів — пам’яті. Вони містять у собі розпорядження центральної влади, в основному приказів. Терміном «пам’ять» визначалися також письмові розпорядження місцевої влади. Серед численних пам’ятей порівняно невелика кількість (лише декілька десятків) має значення і як джерело до історії Визвольної війни. Формуляр пам’ятей є досить стабільним, а його частини сполучаються між собою у такій послідовності: датум, аренга-нарація, інтитуляція, інскрипція і диспозиція.

 

22. Розпорядча документація органів влади речі Посполитої Більшість документів даної категорії становлять універсали та накази представників адміністрації Речі Посполитої. Право їхнього видання належало насамперед королю рідше — представникам місцевої адміністрації та військового командування, сенатській раді та сеймикам. У даному випадку доцільно вирізнити особливу групу універсалів, зміст яких безпосередньо стосується історії Визвольної війни. До цієї групи входить насамперед комплекс актів, пов’язаних з підписанням та ратифікацією Зборівської і Білоцерківської мирних угод. Як відомо, правлячі кола Речі Посполитої всіляко намагалися обгрунтувати свої «права» на укр. та білоруські землі, що знайшло свій відбиток навіть у формі створюваних представниками панівного класу документів. Справжню суть політики панівних кіл Речі Пос. стосовно Нац.-виз. війни розкривають універсали-маніфести, звернені до повстанців і взагалі до укр. народу. Типовим прикладом даної категорії джерел, що за своїм призначенням прямо. протилежні «зазивним універсалам» Б. Хмельницького, є один з перших маніфестів Яна Кизимира (від 12 грудня 1648 р.). Цей документ, звернений до «підданих міст, містечок, і сіл наших, духовних та шляхецьких» Руського воєводства, містив дуже тенденційну оцінку війни та наказував усім, хто вийшов з «послушенства своїм панам», щоб вони «поверталися до своїх домів та до звиклого послушенства». Тим, хто виконає волю короля, була обіцяна амністія за «свавільні вчинки», а непокірним король загрожував суворими карами. Подібний зміст мали королівські маніфести від 3 січня та 8 лютого 1649 р., універсал, звернений до жителів Чорштина (від 14 липня 1651 р.) та деякі інші.Серед усіх інших універсалів, що в роки Нац.-виз. війни видали Владислав IV, Ян Казимир, примас М. Лубенський, сейм або сенат.Найбільше значення як джерело з історії цієї війни мають ті, які містять у собі розпорядження з військово- адміністративних питань, зокрема віці, глейти й мандати. Терміном «віці» визначають три послідовно видаваних королем або примасом універсали, в яких встановлювалися різні терміни й ступінь готовності посполитого рушення. Віці посилали почергово у кожне воєводство, землю, повіт. Якщо необхідність у поході відпадала, то другі й треті віці могли й не посилатися. У разі різкого погіршення ситуації, як це було під час Визвольної війни, перші віці мали вважатися й за другі, а часом і за треті. Універсали, якими засвідчувалася особа їхнього власника і надавалося право на в’їзд до країни та вільне пересування по території Речі Посполитої, виїзд за кордон, називалися глейтами, а іноді й паспортами. Прикладом такого документу є глейт, що видав примас 29 червня 1648 р. для П. Ласка — одному з кур’єрів уряду Речі Посполитої до Хмельницького. Ті з універсалів, що засвідчували призначення урядових осіб, а також їхні повноваження, визначені нами як мандата. До останніх належать, універсал Яна Казимира від 28 лютого 1649 р. про призначення А. Фірлея головнокомандуючим військами Речі Посполитої; універсал від 19 січня 1649 р., яким А. Кисіль призначався черкаським старостою. Відомий універсал і дещо іншого призначення, яким закріплялася добровільна передача отриманого А. Киселем староства своєму брату Миколі. Цей документ та йому подібні часто визначалися у канцелярській практиці Речі Посполитої як цесії. До іншої категорії мандатів належить універсал Яна Казимира, що відноситься до часу Зборівського походу 1649 р. У ньому давалося повноваження Стефану Гульчевському виступити зі своєю хоругвою у роз’їзд для здобичі «язика». Всі загони посполитого рушення, що поспішали до королівського табору і будуть зустрінуті Гульчевським, повинні були приєднатися до нього. Третій різновид мандатів — «приповідні листи» або патенти. Власник такого документа дістав право на вербування військового загону обумовленої чисельності. Тут містилися й відповідні розпорядження місцевим владам, згідно з якими частини, що формувалися, повинні були забезпечуватися провіантом, грішми та квартирами.. Інші категорії універсалів короля та примаса, а також сейму мають порівняно меншу вартість як джерело з історії Нац.-виз. війни. Серед них необхідно вирізнити привілеї, звернені до жителів міст України, окупованих РП. Тут йдеться переважно про питання внутрішнього життя міст, причому нерідко можна простежити прагнення панівних кіл Речі Посполитої пом’якшити шляхом певних поступок гостроту нац.-релігійних та класових суперечностей. Врешті деякі дані з історії Нац.-виз. війни можна знайти в універсалах-привілеях, виданих карателям, які «відзначалися» у боротьбі проти повстанців. Ці документи закріплювали за феодалами землю, млини та іншу нерухомість, а також рухоме майно, часом отримане шляхом конфіскації майна учасників повстання.Поряд з універсалами в канцелярській практиці Речі Посполитої використовувалися і близькі до них накази. Найчастіше накази видавали король та вище командування і вміщували розпорядження з військових питань. Зразком даної категорії документів є наказ від 13 лютого 1648 р. великого коронного гетьмана М. Потоцького, звернений до канівського полковника Речі П.

23.Зборівський, Білоцерківський договори Велике значення в історії Визвольної війни мали мирні договори, укладені українським урядом Речі Посполитої, а саме Зборівський (1649)* та Білоцерківський (1651). Ці договори були наслідком активної дипломатичної діяльності обох сторін,Необхідно врахувати, що Зборівський, Білоцерківський, а також російсько-український договір 1654 р., мали класовий характер. їх створювали й підписували представники козацької старшини та українська дрібна шляхта, а з іншого — польський магнатсько-шляхетський уряд.Внаслідок того, що через зраду кримського хана українській армії не вдалося завдати вирішальної поразки армії польській, Зборівський мир не міг не бути компромісним та суперечливим. Він не задовольняв обидві сторони й порушувався ними, кілька його статей не було реалізовано. Тим не менш, попри всю обмеженість Зборівського договору він сприяв зміцненню Української держави, поліпшенню становища широких мас українського народу. Відзначимо, що Б. Хмельницький докладав значних зусиль до того, щоб уряд Речі Посполитої виконував умови Зборівського договору і навіть змінював їх на користь України. Білоцерківський мирний договір укладався за значно тяжчих обставин, ніж Зборівський. Після поразок під Берестечком і Ріпками українська армія була змушена відступити до Білої Церкви. її переслідувала величезна, майже 300-тис. польсько-литовська армія. Однак українській армії вдалося спинити під Білою Церквою ворожі сили і навіть завдати їм дошкульних ударів.Підписаний після досить тривалих переговорів мирний договір був менш вигідним для українського народу, ніж Зборівський. Про це свідчать пункти, за якими мали реставруватися старі порядки на значній території українських земель, скорочувалася чисельність реєстрового козацтва до 20 тис., тобто вдвічі, тощо. Договір забезпечував інтереси частини української православної шляхти і козацької старшини, а весь тягар колоніального гніту Речі Посполитої знову лягав на плечі народу. Проте договір дав Українській державі необхідний мирний перепочинок і дозволив накопичити сили для продовження боротьби.

 

24.Зборівський договір 1649 -— мирний договір, укладений 8(18) серпня 1649 у ході Нац.-визв. війни укр. народу між гетьманом Б. Хмельницьким та урядом Речі Посполитої у м. Зборові (тепер Терноп. обл.). Завершив воєнні дії 1649, під час яких козац.-сел. військо завдало поразки польс. армії, зокрема у Зборівській битві. Даний договір був укладений під сильним тиском Крим.хана на Б.Х.Згідно з угодою зберігалися вольності Війська Запорізького. Козац. реєстр збільшувався до 40 тис. чол. Під управління гетьм. адміністрації переходили Київ., Брацл. і Черніг. воєводства; цю територію мали покинути польс. війська. Всі посади у названих воєводствах могли заступати тільки укр. шляхтичі правосл. віри. Євреям та єзуїтам заборонялося проживати у вказаних воєводствах. Київ. митрополитові надавалося місце в польс. сенаті. Чигирин переходив у володіння гетьмана. Водночас втрачалася територія ряду полків — Зв'ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського, Барського та ін. (Волинь і Поділля). Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни і міщани були змушені виконувати повинності. Вирішення питання про ліквідацію уніат. церкви в Україні покладалося на польс. сейм. Мало бути проголошено і заг. амністію учасникам козац. повстання. У січні 1650 польс. сейм формально затвердив умови. д. 1649. Уперше в історії укр.-польс. відносин у 14—17 ст. польс. уряд визнав статус автономії частини укр. земель, що перебували у складі Речі Посполитої. На цій території зберігалися створені в ході війни політ, устрій, адм.-тер. поділ (полково-сотенний), козац. суд, 40-тисячна нац. армія (реєстрові козаки) тощо. Підрозділам польс.-лит. армії заборонялося прибувати сюди і розташовуватися на постій. Б. Хмельницький розглядав 3борівський договір 1649 як тимчасовий і намагався фактично творити нову держ. організацію на тер. козацької України, незважаючи на форм. умови і використовуючи ті права, які давали йому статті 3бор. договору 1649. Фактично виникла укр. козацька д-ва під назвою «Військо Запорізьке». Значну частину цих здобутків було зведено нанівець Білоцерківським договором 1651. Таким чином, даний договір можна кваліфікувати як воєнний пакт між Річчю Посполитою і Кримським ханством. Він оформив створення воєнної коаліції, що загальмувала процес здобуття незалежності України.

 

25.російсько-український договір 1654 р. 18 (8) січня 1654 р. на старшинській раді прийняли ухвали по полудню провести в Переяславі загальну козацьку раду.Чимало дискусій точиться навколо нього. Оригіналу його основної частини уже через 15 років не могли відшукати ні в Москві,ні в Україні.Вдалося віднайти лише остаточну редакцію березневих статтей, які збереглися у 3-х чернетках: «20 статей…», «23 статті» - чолобитна Б.Х., «11 статей» - скорочена і змінена редакція березневих статтей. «14 статей» або ж «Переяславські статті», які видавалися російським урядом за остаточну редакцію «Березневих статей», насправді не були нею. Вони є російсько-українським договором 1659 р. і мали інший характер порівняно з договором 1654 р. «14 статей» були підписані у Переяславі після поразки України в російсько-українській війні 1658—1659 рр. гетьманом Юрієм Хмельницьким та представником російського уряду князем А. М. Трубецьким, причому останній представив Юрію Хмельницькому цей договір як автентичні «Богданові статті» 1654 р.Слід мати на увазі, що укр.-рос. 1654 р. складався з кількох частин.До них входили, крім березневих статей інші комплекси документів. Це група документів, яка торкалася прав і привілеїв у місті(Переяславі,Чернігова,Києва).Третю група складали документи,які характеризували відносини Москви з укр. духовенством.Оскільки Москва почала домагатись підпорядкування київської митрополії московському патріархату.Даний договір 1654 р. торкався лише території Коз. Укр. і не мав ніякого відношення до всієї Укр. У ході переговорів російська сторона прийняла переважну більшість пропозицій гетьманського уряду, щоправда, виникли й деякі зауваження, пропозиції щодо коригування певних норм, і на цій основі точилися дискусії сторін. За цим договором Коз.Укр.визнавала протекцію московського царя.Даний договір обмежував зовнішньополітичний суверенітет України(обмежувалися відносини Укр. з РП і Османською імперією.Укр сторона зобов’язувалася виплачувати трибут (данина).Цей договір не був рівноправним і взаємовигідним.

 

26.Радянський договір 1658р. Га́дяцький до́говір — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення. Угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством. Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом, війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січ напала на татар і тому змусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо на їх думку Виговський «продав Україну полякам». Не бачачи іншого виходу з ситуації, гетьман Виговський у жовтні 1659 склав повноваження та виїхав до Польщі.

 

27.Зборівський польсько-кримський договір (17 серпня 1648 р.) Цей договір був укладений всього на день раніше від українсько-польського договору. Текст документа дійшов до нашого часу тільки в польському варіанті, що мав деякі розходження з кримським. У преамбулі договору містилася розгорнута інтитуляція Яна Казимира та Іслам Гірея III, однак мотиви укладення договору не розкривалися. В основній частині документа наводилося 7 його статей. Згідно з цими пунктами між Річчю Посполитою та Кримським ханством укладався «вічний мир», обидві сторони з Україною включно, зобов’язувалися надавати одна одній військову допомогу, а Річ Посполита мала ще й платити Криму данину («упоминки»). РП зобов’язувалася заплатити татарам викуп 200 тис.талерів, а також 200 тис.талерів за обложених у Збаражі.Таємна стаття договору,в усній формі, дозволяла татарам брати ясир на укр. землях під час повернення до Криму. Українсько-кримське військо мало зняти облогу Збаража й дозволити обложеним там польським силам об’єднатися з королівською армією тощо. Характерно, що у цьому договорі йшлося про амністію для повстанців і збереження їхніх давніх вольностей, згідно з «спеціальною постановою», тобто українсько-польським Зборівським договором. У заключній частині документа обидві сторони брали на себе зобов’язання не порушувати договір і «вічно притримуватися» його пунктів. Тут стояв датум: «Діялося у таборі під Зборовим, 19 серпня 1649 р».Договір певною мірою сприяв зміцненню зовнішньополітичного становища України, був певним гарантом виконання Річчю Посполитою умов Зборівського миру. В цілому польсько-кримський договір був типовим для угод, що укладалися між феодальними державами.Таким чином, даний договір можна кваліфікувати як воєнний пакт між Річчю Посполитою і Кримським ханством. Він оформив створення воєнної коаліції, що загальмувала процес здобуття незалежності України.

 

28.Дипломатичне листування українського уряду та старшин Даний комплекс джерел є найбільшим з усіх, створених у повстанському таборі, і налічує 348 документів.Гетьман Б. Хмельницький підготував 245, генеральний писар І. Виговський 26 листів. 47 послань створили різні полковники й дипломати Української держави,чимало листів збереглися у недосконалих копіях, в яких часто пропускалися чи перекручувалися такі частини початкового й кінцевого протоколу, як інтитуляція, інскрипція і датум.В цілому формуляр листів є гнучкішим та мінливішим, ніж формуляр універсалів та наказів.Дуже різноманітним є коло адресатів, яким направлялися листи з повстанського табору. Так, з 245 листів Б. Хмельницького, адресованих монархам та членам урядів зарубіжних держав, 112 припадає на Росію. Багато листів гетьмана (91) адресовано тоді ж правителям Речі Посполитої. На інші держави (Трансильванія, Кримське ханство, Османська імперія, Молдавія, Швеція, Венеція) припадає 43 листи, причому 23 з них адресовано правителям Трансильванії.Дипломатичне листування різноманітне за змістом. Насамперед вкажемо на найбільшу групу листів, у яких висвітлюється історія українських посольств до Росії. їх автори—не тільки гетьман чи генеральний писар, але й українські дипломати (К. Бурляй, С. Мужиловський, І. Тафлара), духівництво. У створених ними листах уточнювалися питання українсько-російських переговорів, будувалися плани спільного воєнного походу проти Речі Посполитої,Інший характер мають листи представників повстанського табору владам Речі Посполитої. Тут, насамперед, відбилася складна дипломатична боротьба, прагнення Б. Хмельницького укласти мирні угоди з Річчю Посполитою на вигідних для Української держави умовах. Трапляються також листи, адресовані деяким визначним представникам панівних кіл Речі Посполитої, наприклад, Є. Радзейовському, Я. Радзивилу, з метою посилити суперечності у таборі реакції і навіть спровокувати виступи проти короля.Стосовно листів представників Української держави правителям інших зарубіжних держав, то в них відбилися насамперед діяльність Хмельницького щодо створення широкої коаліції держав Центральної та Східної Європи проти Речі Посполитої, його прагнення використати їхній воєнний потенціал.

 

29.Дипломатичне листування урядів Реччі Посполитої і Ватикану. Дипломатична кореспонденція представників панівних кіл Речі Посполитої є особливо численною. Переважна більшість цих документів була створена від імені короля Яна Казимира, примаса Мацея Любенського, канцлерів, підканцлерів, вищого військового командування та дипломатів. Певна кількість документів створювалась від сейму і представників місцевої адміністрації у прикордонних районах Речі Посполитої. Найважливішу частину даної групи дипломатичної кореспонденції складають листи, адресовані керівникам Української держави. Переважна більшість їх була направлена Б. Хмельн., інші—І. Виговському. Зміст листів Яна Казимира, Адама Киселя та інших високопоставлених осіб Речі Посполитої є дуже подібним. У центрі уваги авторів перебувала проблема укладення такого миру, який би був вигідним феодалам Речі Посполитої і призвів у майбутньому до реставрації старого колоніального ладу на землях незалежної України. Меншу цінність мають листи представників панівної верхівки Речі Посполитої до правителів ряду держав, особливо сусідніх. Тут порушувалися питання двосторонніх зносин, причому влади Речі Посполитої намагалися створити дипломатичну блокаду України на міжнародній арені. Серед усього комплексу послань панівної верхівки Речі Посполитої вирізняється досить чисельна група вірчих грамот, тобто офіційних документів, що посвідчують особу й повноваження посла. Ватикан за доби середньовіччя, коли за висловленням Ф. Енгельса церква виступала як «найзагальніший синтез та найзагальиіша санкція існуючого феодального ладу», папство було дуже авторитетною силою, що потужно впливала на міжнародну політику. Тому матеріали дипломатичного характеру становлять переважну більшість серед ватиканських джерел. Відзначимо, що папські бреве свідчать про вороже ставлення Ватикану до Визвольної війни. Вони містять провокаційні заклики до феодалів Речі Посполитої не ратифіковувати Зборівський мир, продовжувати каральні операції проти українських повстанців. Бреве дають певний матеріал для вивчення відносин між Ватиканом та панівною верхівкою Речі Посполитої.

 

30. Дипломатичне листування урядів Росії та Придунайських держав. Нині відомо 38 документів даної групи. Авторами більшості з них є цар Олексій І. Від його імені було відправлено 30 листів, в тому числі 25 — Б. Хмельницькому, 2 — С. Косову, по 1 — І. Виговському та полковникам І. Богуну і К. Трушенку. Інші листи були створені від імені' патріарха Никона, бояр В. В. Бутурліна,І. Д. Милославського, Б. І. Морозова. Майже всі ці листи адресувалися Б. Хмельницькому, тільки лист В. В. Бутурліна. був направлений до Виговського, а послання бобрицького воєводи — веприцьким отаманам Ф. Загородньому та І. Скибі.Зміст згаданих листів, адресованих представникам українського уряду, був досить одноманітним. Тут звичайно мова йшла про отримання попереднього гетьманського листа, зустріч українських послів, відправку російських дипломатів в Україну. У багатьох документах схвалюється зовнішньополітична лінія Б. Хмельницького, коли він прагнув до зміцнення українсько-російських зв’язків, інколи висловлюється рекомендація не приставати на пропозиції Кримського ханства спільно з Україною вдарити, на Росію. Деякі питання дипломатичної історії Національно-визвольної війни висвітлюються у листах російських бояр та порубіжних воєвод до А. Киселя та представників місцевої адміністрації Речі Посполитої. Придунайські держави. Дані з історії Національно-визвольної війни містяться майже в усьому Міждержавному листуванні правителів Молдавії, Валахії, Трансильванії та їхнього дипломатичного корпусу. Цей комплекс джерел зберігся дуже нерівномірно. Так, відомо тільки 2 листи валаського господаря Матвія Басараба (один, писаний разом з молдавським господарем Василем Лупулем), адресовані Яну Казимиру (квітень 1651 р.) та командуючому трансильванськими військами Яношу Кемені (від 27 липня 1652 р.), де містяться стислі свідчення про діяльність українських повстанців. Велику цінність мають листи трансильванських князів Д’єрдя І Ракоці та Д’єрдя II Ракоці, командуючого військами Я. Кемені, адресовані правителям Речі Посполитої. Найчисленнішою та найважливішою є група документів молдавського походження, яка налічує 109 листів молдавських господарів Василя Лупула та Георгія Стефана, а також їхніх дипломатів Ю. Кутнарського, І. Гречина та С. Кенарського.За адресатами дана група джерел розподілена дуже нерівномірно. Основна маса послань (92 із 109) направлялася в Річ Посполиту. Найважливіша частина дипломатичного листування молдавського походження — шість листів до Б. Хмельницького та І. Виговського. Чотири з них написані В. Лупулу, Ю. Кутнарським та І. Гречином 19—20 травня 1651 р. і стосуються обміну посольськими місіями. У них містяться запевнення молдавських правителів у дружній приязні до повстанців.

 

31. Дипломатичне листування урядів Османської імперії та Криму. Дипломатичне листування панівних кіл Османської імперії, що стосується Визвольної війни, збереглося у невеликій кількості (всього 29 документів). Авторами таких листів є султани Ібрагім(1 лист), Мухамед IV (3), великі візирі Ахмед-паша, Мелек-Ахмед-паша, Азем-Мухамед (відповідно 2, 4 й 3 листи), силістрійський паша Сияуш (10 листів) та деякі інші представники турецької адміністрації. Більшість зазначених документів (22 з 29) адресувалася Б. Хмельницькому, а інші — представникам уряду Речі Посполитої.В основному,згадані документи дійшли до наших часів у російському або польському перекладах, хоча відома й певна кількість оригіналів.Особливе місце у дипломатичному листуванні влад Османської імперії посідають два полономовних листи, адресованих Б. Хмельницькому в лютому 1651 р. з Очакова каймаканом Велі-агою та Армадан-беєм.Більшість листів до Б. Хмельницького — «любительные грамоты», як їх визначали російські перекладачі середини XVII ст. В них — запевнення у приязні, обіцянки надавати військову допомогу повстанцям, головним чином силами Кримського ханства та ногайських орд; Унікальним є лист турецького султана Ібрагіма, адресований Богданові Хмельницькому ще 1647 р. Цей лист свідчить про грунтовну підготовку повстання Б. Хмельницьким, про його звернення за допомогою насамперед до Османської імперії та Кримського ханства, а не до Росії, як твердилося в радянській історіографії .Листи правителів Кримського ханства. Архів Кримського ханства не зберігся до нашого часу. Він був знищений російськими військами при взятті Мініхом Бахчисараю 1736 р., але його фрагменти вціліли в архівах Москви, Варшави, Стамбула та деяких інших центрів. Головним чином це дипломатичне листування правлячої верхівки Кримського ханства (хани, візирі, калга-султани, нурадин-султани тощо). Всі ці документи писані османською мовою.Дипломатична кореспонденція правителів Кримського ханства середини XVII ст., як джерело з історії Визвольної війни, представлена 57 документами. Більшість листів написані Іслам-Гіреєм.Головним змістом листів правителів Кримського ханства до українського уряду було запевнення у приязні та обіцянки військової підмоги.

 

Дипломатичні інструкції

Термін «дипломатичні інструкції» вживається нами як збір­ний, для визначення різноманітних документів, що містять вказівки монархів чи урядів своїм послам, які відбували за кордон. В цих документах, звичайно секретних, формулювалися цілі посольств, окреслювалася черга денна переговорів, визна­чалися позиції дипломатів у важливіших питаннях, наводилися проекти мирних угод, тощо. Тут часто вказувалися прізвища ке­рівників посольств, детально викладалися церемоніальні тонкощі.

Дипломатичні інструкції Української держави створювалися в генеральній (гетьманській) канцелярії за прямою участю Богдана Хмельницького. Це порівняно стислі документи, в яких у формі тез окреслювалася загальна позиція українського уряду, тактич­на лінія дипломатів. На сьогодні відомо 16 таких документів, що відносяться до 1648—1654 рр. Сім з них —власне інструкції, а дев’ять — кондиції. Останнім терміном ми визначаємо різновид інструкцій, де викладені лише умови пропонованого договору чи угоди.

У Росії дипломатичні інструкції звичайно називалися «нака­зами», а короткий документ, що видавався рядовим гінцям,— «пам’яттю». На сьогодні відомо 14 інструкцій, виданих послам та гінцям, що відправлялися в Україну в часи Національно-визвольної війни. Російські дипломатичні інструкції писалися від імені царя (ін­коли — за його участю) у Посольському приказі під загальним ке­рівництвом М. Волошенінова та А. Іванова. Брали участь у роз­робці цих документів й інші члени російського уряду, керівники посольств. За усталеною традицією інструкції — «накази» російським послам були вели­кими за обсягом, детально регламентували всі більш-менш важ­ливі питання посольства. Значна увага приділялася викладу по­зиції посла з того чи іншого питання, скрупульозно описувалися можливі варіанти переговорів, проекти відповідей на можливі запитання до послів тощо

Щодо інструкцій, створених представниками уряду Речі Пос­политої для своїх дипломатів, то вони збереглися гірше. Вціліло всього 16 документів, чотири з яких були дані послам Речі Поспо­литої в Україну, всі інші — послам у Крим, Росію, Трансільванію, Австрію, Молдавію, Османську імперію та до калмицької орди. Без сумніву, існували у дипломатичній практиці Речі Посполитої і кондиції, про що свідчать умови капітуляції, направлені пов­станцям під Берестечком (збереглися у складі анонімного листа) і проект резолюції трансільванського князя Д’єрдя II Ракоці на пропозиції уряду Речі Посполитої про створення широкої коалі­ції проти українських повстанців".

Розробкою інструкцій у Речі Посполитій займалися звичайно коронні канцлер або підканцлер, зрідка — сам король. У окремих випадках ці документи створювалися колективно: радою сенату або сеймом.

Необхідно відзначити, що крім головної інструкції, посли мог­ли отримувати й додаткові. Листи-інструкції царський уряд ад­ресував не лише дипломатам, але й місцевим воєводам, особливо порубіжним. Листи-інструкції, адресовані представникам дипломатичного корпусу Речі Посполитої, створювалися звичайно королем, примасом, деякими членами уряду та військового командування з допомогою досвідчених канцеляристів. Найчастіше ці листи адре­сувалися Киселю, що зайвий раз засвідчує його видатну роль у здійсненні дипломатичних контактів Речі Посполитої з керівни­ками Української держави.

Інформаційні можливості інструкцій досить значні. Саме ці документи дають найточніше уявлення про справжні цілі посольств, характер зовнішньої політики урядів України, Росії, Речі Посполитої та інших держав. Інструкції та листи-інструкції яс­краво засвідчують ворожість панівних кіл Речі Посполитої до Визвольної війни, їхню дивовижну політичну короткозорість. У найдетальніших інструкціях, особливо російських, містяться і важливі оцінки міжнародного становища, дані з історії поперед­ніх посольств, окремих питань історії Визвольної війни. Особливо важливими є інструкції при вивченні історії тих посольств, звіти яких не збереглися..

Зауважимо, що даний комплекс джерел є неповним. Це сто­сується, зокрема, інструкцій усіх посольств України, направлених у сусідні держави, за винятком Речі Посполитої та Росії.

Основним недоліком інструкцій як історичного джерела є те, що вони не дають можливості встановити найважливіших секрет­них доручень, що не довірялися паперові й давалися послам в ус­ній формі. Чимало даних інструкцій вимагає особливо критичного до себе ставлення, оскільки їхня фіксація в документі зумовлю­валася тактичними міркуваннями, залежала від міжнародної ситуа­ції, Що швидко змінювалася, та зовнішньополітичних цілей дер­жави, що висилала посольство.