Пантелеймон Кулiш. Маруся Богуславка

Павло Тичина

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі -

Мов сонце над степами...

 

Гей, рясно всипте цвітом шлях,

У дзвони задзвоніте!

Вкраїнське військо на полях

Йде, славою повите.

 

Дзвенять слова мов у сріблі

Братерськії, веселі.

А десь на морі кораблі

Розбилися об скелі...

 

Земля схотіла жити знов -

Шумлять потужно ріки.

Благословіть ви чесну кров,

Хвала борцям навіки!

 

Хвала борцям, що на зорі

Лягли в холодні ями.

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

 

Ой, що в Софійському

заграли дзвони, затремтіли,

Не білі голуби-янголи в небі полетіли.

Ой, там збиралися під прапори,

під соняшні ще й сині. Віднині

Не буде більше пана у вільній Україні!

Ідуть, ідуть з музикою

Під тінню прапорів

Прекрасною, великою

Рікою стиглих нив.

Ідуть, ідуть - вітаються

І славлять щасні дні.

Жахтять, переливаються

Їх душі вогняні.

Ой, та виходили попи з Софійської

з-за брами

З хрестами, з хорогвами.

У шатах золотих коло Богдана правлять Службу Божу. Як рожу -

Вітай свою, Вкраїно, долю, -

вітай дівчину гожу.

Горять, горять свободою

Вчорашнії раби,

Бо вчули: \"Встань з природою\" -

Звук янгола труби.

І встали всі, співаючи

З природою весни,

З природою вітаючи

Чудові дійсні сни.

Як засміялося до них та праведнеє сонце:

\"Не дурно гріло я -

світило у кожнеє віконце\".

Як заходилися хмарини ткати скатертини,

Цвітуть та розцвітають небесні

бархатини-хвилини!

Цвітуть в піснях вкраїночки

Дзвіночки срібняні.

Душею чорнобривочки

Струнчасто осяйні!

То ж матері майбутнії

Стрічають дні ясні!

О, хвилі незабутнії!

О, сонце і пісні;

Ой, що на Софійському

та грали дзвони, замовкали,

Там прапори приймали,

до народу промовляли:

\"Гей, разом, разом станемо

на ворога ми, браття-завзяття!\"

Хто зрадить Неньку-Україну, -

прокляття тим, прокляття!

І суне військо лавою

від білих тихих брам,

Із \"ЗАПОВІТОМ\", \"СЛАВОЮ\" -

весь Київ наче храм.

В нім скапала кров часові,

кров мучнів без кінця...

І в нім горять ТАРАСОВІ

вкраїнськії серця!

 

 

Павло ТИЧИНА

 

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ

 

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квитне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. —

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

 

ЗОЛОТИЙ ГОМІН

 

Над Києвом - золотий гомін,

І голуби, і сонце!

Внизу -

Дніпро торкає струни...

 

Предки.

Предки встали з могил;

Пішли по місту.

Дродки жертви сонцю приносять -

І того золотий гомін.

Ах той гомін!..

За ним по чути, що друг твій каже,

Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть,-

Бо їх не помічають.

 

Гомін золотий!

Уночі,

Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,

Розчини вікно, послухай:

Слухай:

Десь в небі плинуть ріки,

Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..

Човни золотії

Із сивої-сивої Давнини причалюють.

Човни золотії.

 

...З хрестом,

Опромінений,

Ласкою Божою в серце зрапешпї

Виходить Андрій Первозванний.

Ступає на гори:

Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!

І засміялись гори,

Зазеленіли...

І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті -

Торкнула струни...

 

Уночі,

Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,

Вийди на Дніпро!

...Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,

Бог засіває.

Падають

Зерна

Кришталевої музики.

З глибин Вічності падають зерна

В душу.

І там, у храмі душі,

Над яким у недосяжній високості в'ються

голуби-молитви,

Там,

У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,

Натхненними, як очі предків!

 

Він був мов жрець, сп'янілий від молитви,-

Наш Київ,-

 

Який моливсь за всю Вкраїну -

Прекрасний Київ.

 

- буря!

Стихійно очі він розкрив -

І всі сміються, як вино...

 

- блиск!

 

- жах!

Розвивши ясні короговки

(І всі сміються як вино),

Вогнем схопився Київ

У творчій високості!

 

здрастуй! здрастуй! - сиплеться з очей.

Тисячі очей...

Раптом тиша: хтось говорить.

слава! - з тисячі грудей.

І над всім цим в сяйві сонця голуби.

слава! - з тисячі грудей.

Голуби.

 

То Україну

За всі роки неслави благословляв хрестом

Опромінений,

Ласкою Божою и серце зранений

Андрій Первозванний.

І засміялись гори,

Зазеленіли...

 

Але ж два чорних гроба.

Один світлий.

І навкруг

Каліки.

Повзають, гугнявять, руки простягають

(О, які скорчені пальці!) -

Дайте їм, дайте!

Їсти їм дайте - хай звіря в собі не плекають,

- дайте.

Повзають, гугпявять, сонце проклинають,

Сонце і Христа!

 

Проходять:

бідні, багаті, горді, молоді, закохапі в хмари

й музику -

Проходять:

 

Чорний птах - у нього очі-пазурі! -

Чорний птах із гпіілих закутків душі,

Із поля бою прилетів.

Кряче.

У золотому гомоні над Києвом,

Над всією Вкраїною -

Кряче.

О, бездугпппй пташе!

 

Чи це по ти розп'яття душі людської

Століття довбав?

Століття довбав?

Століття.

Чи не ти виймав живим очі,

Із серця віру?

Із серця віру.

Чого ж тобі тепер треба

В години радості і сміху?

Чого я; тобі треба тепер, о бездушний пташе? -

Говори!

Чорпокрилля па голуби й сонце -

Чорнокрилля,

 

- Брате мій, пам'ятаєш дні весни на світанню волі?

З тобою обнявшись ходили ми по братніх стежках,

Славили сонце!

А у всіх тоді (навіть у травники) сміялись сльози...

- Не пам'ятаю. Одійди.

- Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш?

Цо ж я, твій брат, до тобо по-рідному промовляю,-

Пепже ж ти по впізнав?

- Відступись! Уб'ю!

 

Чорпий птах,

Чорний птах кряче.

І навкруг

Каліки.

В години радості і сміху

Хто їх поставив па коліна?

Хто простягнуть сказав їм руку,

Який безумний бог - в години радості і сміху?

 

Предки з жахом одвернулись.

 

виростом! - сказали тополі.

бризнем піснями! - сказали квіти.

розіллємось! - сказав Дніпро.

Тополі, квіти і Дніпро.

 

Дзвенить, дзвенить, дзвонить

І б'ється на шматки...

- Чи то не золоті джерела скресають під землею?

Леліє, віє, ласкавіє,

Тремтить, пепаче сон...

- Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір?

 

виростем! - сказали.

розіллємось! - Дніпро.

 

Зоряного ранку припади вухом до землі -

...ідуть.

То десь із сол і хуторців ідуть до Києва -

Шляхами, стежками, обніжками.

І б'ються в їх серця у такт

- ідуть! ідуть! -

Дзвонять немов сонця у такт

- ідуть! ідуть! -

Там над шляхами, стежками, обніжками.

Ідуть!

І всі сміються як вино:

І всі співають як вино:

Я - дужий народ,

Я молодий!

 

Вслухався я в твій гомін золотий -

І от почув.

 

Дивись я в твої очi -

 

І от побачив.

Гори каміння, ні,о на груди мої навалили,

Я так легенько скинув -

Мов пух...

Я - невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічин й Дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубами.

Я дужий народ! - з сонцем, голубами.

Вітай нас рідними піснями!

Я - молодий!

Молодий!

 

ГЕЙ, ВИДНО СЕЛО

Гей, видно село, широке село під горою.

Гей, там Ідуть стрільці,

Січовії стрільці до бою.

Іде, іде військо крізь широке поле,

Хлопці, бо то хлопці, як соколи!

Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!

Дівчино, рибчино, чорнобривко моя,

Вийди, вийди, вийди, вийди,

Чим скоріше до вікна,

Хлопці ж, бо то хлопці, як соколи!

 

Гей, видно село, широке село під горою,

Гей, там ідуть стрільці,

Січовії стрільці до бою.

Попереду ідуть старші отамани,

Хто охоту має, хай йде з нами!

Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!

Дівчино, рибчино, чорнобривко моя,

Вийди, вийди, вийди, вийди,

Чим скоріше до вікна.

Хто охоту має, хай йде з нами!

 

Гей, видно село, широке село під горою,

Гей, там ідуть стрільці,

Січовії стрільці до бою,

А на Україні, там степи широкі,

Дівчата хороші, чорноокі!

Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!

Дівчино, рибчино, чорнобривко моя,

Вийди, вийди, вийди, вийди,

Чим скоріше до вікна.

Дівчата хороші, чорноокі.

 

Гей, видно село, широке село під горою,

Гей, там ідуть стрільці,

Січовії стрільці до бою.

А хто піде з нами, буде славу мати,

Ми йдем за свободу воювати.

Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!

Дівчино, рибчино, чорнобривко моя,

Вийди, вийди, вийди, вийди,

Чим скоріше до вікна,

Ми йдем за свободу воювати!

 

 

Пісня про Байду

В Цариграді на риночку

Та п'є Байда мед-горілочку;

Ой п'є Байда та не день, не два,

Не одну нічку та й не годиночку;

Ой п'є Байда та й кивається,

Та на свого цюру1 поглядається:

«Ой цюро ж мій молодесенький,

Та чи будеш мені вірнесенький?»

Цар турецький к ньому присилає,

Байду к собі підмовляє:

«Ой ти, Байдо та славнесенький,

Будь мені лицар та вірнесенький,

Візьми в мене царівночку,

Будеш паном на всю Україночку!» -

«Твоя, царю, віра проклятая,

Твоя царівночка поганая!»

Ой крикнув цар на свої гайдуки:

«Візьміть Байду добре в руки,

Візьміть Байду, ізв'яжіте,

На гак ребром зачепіте!»

Ой висить Байда та й не день, не два,

Не одну нічку та й не годиночку;

Ой висить Байда та й гадає,

Та на свого цюру споглядає,

Та на свого цюру молодого

І на свого коня вороного:

«Ой цюро ж мій молодесенький,

Подай мені лучок та тугесенький,

Подай мені тугий лучок

І стрілочок цілий пучок!

Ой бачу я три голубочки -

Хочу я убити для його дочки.

Де я мірю - там я вцілю,

Де я важу - там я вражу!»

Ой, як стрілив - царя вцілив,

А царицю в потилицю,

Його доньку в головоньку.

«Ото ж тобі, царю,

За Байдину кару!

Було тобі знати,

Як Байду карати:

Було Байді голову істяти,

Його тіло поховати,

Вороним конем їздити,

Хлопця собі зголубити».

 

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

ЧАРИ НОЧІ

 

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, -

Знов молодість не буде!

 

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

 

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе -

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

 

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

 

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

 

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п'яні.

 

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, -

Гори! Життя - єдина мить,

Для смерті ж - вічність ціла.

 

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

 

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

 

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

 

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас - боги скупі,

Над нас - глухі й нечулі..."

.......................

.......................

 

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її -

Знов молодість не буде!"

 

Роберт Брюс, король шотландський - Українка Леся

 

 

РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ

 

(Посвята дядькові М. Драгоманову)

 

ЗАСПІВ

 

Спогадаймо давнюю давнину,

Спогадаймо повість незабутню

Про далеку вільную країну,

Про стару Шотландію славутню.

 

Давня повість! і на байку схожа, -

Є в ній певні справи, єсть і мрії,

Але ж правда, наче зірка гожа,

Сипле скрізь проміння золотії.

 

Правда нам світитиме крізь хмари,

Ми ж далеко думкою полинем,

Ми поглянем на військові чвари,

В давній славі спогадом поринем.

 

І

 

Вже буде літ п'ятсот тому, -

На край шотландський вільний

Війною йшов король Едвард,

Англійський владар сильний.

 

Зібрав він лицарів своїх,

Все горде, пишне панство,

Щоб то шотландський вільний люд

Забрати у підданство.

 

По всій Шотландії йде гук

Луною голосною:

"До зброї, браття! ось іде

Король Едвард війною!

 

Гей, миле браття! чи у нас

Ясної зброї мало?

Хіба в шотландській стороні

Вже лицарів не стало?"

 

Лицарство йде, земля гуде;

Зійшлись ворожі лави...

Багато буде сього дня

Кривавої забави.

 

Блищать списи, бряжчать мечі

І шоломи яснії,

Гукають люто вояки,

Ржуть коні воронії.

 

Воюють день, воюють два,

На третій день - ой горе! -

Шотландці крикнули: "Біда!

Король Едвард нас боре!"

 

Англійське військо б'є-січе,

Англійська зброя сяє;

Шотландська зброя опада,

Лицарство знемагає.

 

Аж тут король Едвард спинивсь,

І сурма забриніла,

Знялась над військом корогва;

Та не барвиста - біла.

 

Всі стали тихо, всяк свій спис

Додолу похиляє,

Гука герольд: "Король Едвард

Шотландців призволяє

 

Лихую зваду залишить,

Спокій вернути краю,

Прийти до згоди без війни,

По братньому звичаю.

 

Так каже наш король: хто з вас

Погодяться зо мною,

Той і маєтками, й людьми

Владітиме в спокою.

 

Люд простий має нам платить

Податки й десятини, -

А лицар буде вільний пан

Своєї батьківщини.

 

Всяк лицар має з королем

Ходити у походи,

За те він матиме собі

І ласку, й надгороди".

 

Додолу впали корогви,

Весь гурт шотландський панський

Враз крикнув: "Згода! хай живе

Едвард, король шотландський!"

 

Шотландське лицарство здалось,

Але один зостався

При зброї лицар молодий -

Робертом Брюсом звався.

 

Едварду глянув він в лице,

Мов кинув блискавицю,

Здійняв і кинув ворогам

Залізну рукавицю.

 

Потім остроги дав коню,

Кінь вороненький звився,

Помчав у гори, мов стріла,

В міжгір'ї темнім скрився.

 

II

 

Поїхав Роберт по шотландській землі

Здіймати народне повстання,

Гонців розіслав він по всій стороні

Скликати селян на зібрання.

 

Коли на широкій долині між гір

Зібралась великая рада,

Роберт тоді вийшов до люду й сказав:

"Шотландці! вчинилася зрада!

 

Нема в нас лицарства, нема в нас панів -

Вони вже англійські піддані;

Та є ще в країні шотландський народ,

Не звик він носити кайдани!

 

Повстаньмо ж тепера усі, як один,

За діло братерськеє спільне!

Розкуймо на зброю плуги! Що орать,

Коли наше поле не вільне?"

 

Тут всі зашуміли, мов хвилі морські:

"Ходімо, здобудемо волі

Або наші голови вільні, буйні

Складемо на нашому полі!"

 

І там, на широкій долині між гір,

Селяни всі табором стали,

Палили багаття вони цілу ніч -

Все ясную зброю кували.

 

На ранок узброєне військо було;

Кому ж не дісталося зброї,

Тому не забракло сокири, коси

Та в грудях одваги міцної.

 

Те військо не мало ясних корогов,

Ні панцирів срібних коштовних,

На простих селянських щитах не було

Девізів гучних красномовних.

 

У цілого війська девіз був один:

"За волю, за рідну країну!"

Хоч слів тих ніхто на щиті не носив,

Та в серці носив до загину.

 

І так вони вийшли напроти панів,

Роберт їх провадив до бою;

Ні одного лицаря, окрім його,

Не мали шотландці з собою.

 

Шотландське лицарство усе перейшло

Служити в англійському війську,

Пішло боронити мечем і щитом

Корону і владу англійську.

 

В нещасну годину шотландський народ

Кував свою ясную зброю;

У першому бою розбиті були,

Багато лягло головою.

 

Удруге зійшлися - недоле тяжка!

Знов військо шотландське розбите.

Ударили втретє - знов поле кругом

Все трупом шотландським укрите.

 

Міцна була сила потужних панів,

І ватаги мудрі знайшлися, -

Ні в гори завести, ні в нетрі загнать

Обачні пани не далися.

 

Широкі долини, розлогі лани

Шість раз були кров'ю политі,

Шість раз пролунав по Шотландії крик:

"Шотландці, шотландці розбиті!"

 

Ні зброї вони, ні своїх корогов

Едварду до ніг не зложили,

Та волю й країну свою боронить

Не стало селянської сили.

 

Одні полягли, а другі розійшлись -

Пішли своє поле орати.

Без війська, без слави зостався Роберт,

Що ж має тепер він почати?

 

Чи має піти, як шотландські пани,

Едвардові зброю віддати,

Зостатись отут в подоланій землі

Останнього сорому ждати?

 

Ні, краще не бачить того і не чуть,

Як гинути буде країна!

"Прощай, моя рідна країно! прости

Свого безталанного сина.

 

Хотів би я вільною бачить тебе,

Але не судилося теє...

Далеко тепер на чужих берегах

Поляжу за діло святеє".

 

Так мовив Роберт, і подався він геть

На берег убогий ірландський, -

Він думав повік не вертатися знов

У край безталанний шотландський.

 

В Ірландію мався прибуть корабель,

Що лицарів віз в Палестину,

На ньому од'їхати хтів і Роберт

У тую далеку чужину.

 

Укупі з одважним лицарством бажав

Піти у хрестовім поході,

Щоб ділу святому останнім життям

І силою стати в пригоді.

 

III

 

На безлюдному березі моря

Одинока хатина стоїть,

В тій хатині рибальській убогій

Збройний лицар самотній сидить.

 

То Роберт. Він в вікно поглядає,

Чи не мріють оті кораблі,

Що везуть хрестоносців одважних

На війну до святої землі.

 

Ні, не видко нічого на морі,

Не біліють вітрила ясні.

Грає вільне широкеє море,

Гомонять його хвилі гучні.

 

Та Робертові сумно дивитись

На те море веселе, буйне,

Як згадає він рідну країну,

Затремтить його серце сумне.

 

І Роберт, од вікна одступивши,

Ліг на лаву і погляд підвів

На потріскану стелю; на стелі

Павутиння павук собі плів.

 

І знічев'я Роберт задивився

На роботу того павука;

Лицар бачив, як прялась помалу

Тая нитка тендітна, тонка,

 

Як павук по тій нитці спускався,

Розколихувавсь потім на ній,

Щоб її до стіни причепити,

Далі невід розкинути свій.

 

Що гойднеться, то нитка й порветься.

І додолу павук упаде,

Але зараз же злазить угору

І нову собі нитку пряде.

 

Так шість раз той павук обривався,

І шість раз він на стелю злізав,

Але всьоме таки удержався

Й до стіни свою нитку прип'яв.

 

Тут Роберт раптом скочив на ноги,

Ухопив свою зброю до рук

І гукнув: "Та невже таки лицар

Менше має снаги, ніж павук!?"

 

IV

 

Ой то ж не сокіл-винозір

Злетів з гори в долину, -

То прилетів юнак Роберт

У рідную країну.

 

Він на коневі воронім

По краю пробігає,

В останній раз шотландський люд

До бою він скликає:

 

"До зброї всі! чи ще живе

Міцна одвага ваша?

За волю згинуть ми клялись,

А де ж присяга наша?

 

Хто волі ще не відцуравсь,

Нехай іде до бою!

Хто пам'ята про славу й честь, -

До зброї! хто за мною?"

 

Не згас, не згас шотландський дух,

Шотландія повстане!

У сьомий раз, як в перший раз,

Зібралися селяне.

 

Король Едвард не сподівавсь

Шотландського повстання,

Його лицарство розійшлось

Уже на спочивання.

 

Зосталась тільки поки що

Мала частина війська,

Безпечна й смілива була

Залога та англійська.

 

Все розмовляють вояки,

Які з війни достатки,

Які в Шотландії король

Збиратиме податки.

 

Серед англійських вояків

Сидять пани шотландські:

Тепер король їм знов вернув

Права й маєтки панські.

 

Тож завтра кожний з них піде

До рідної оселі, -

Чого ж сидять вони такі

Смутні та невеселі?

 

Того, що душу їм гризе

І сором, і досада, -

Здається їм, що все кругом

Гукає: "Зрада, зрада!.."

 

Англійські ж лицарі собі

Пісень гучних співають,

І так бадьоро на списах

Їх короговки мають.

 

Селяни тихо підійшли

До війська за горою,

З'явились, наче з-під землі,

І вдарили до бою.

 

Все зашуміло, загуло,

Мов буря-хуртовина,

Роберт літа на воронім,

Неначе громовина.

 

Ох, лютий бій, останній бій, -

Щаслив, хто переможе!..

Англійці в розпачі, кричать:

"Рятуй нас, милий боже!"

 

До них з границі поспіша

Від короля підмога,

Її стріча шотландський крик:

"Ні, наша перемога!"

 

Підмога сильна надійшла,

Але шкода - вже пізно!

Женуть шотландці ворогів,

Гукають вслід їм грізно:

 

"Не доведеться більше вам

Ламать чужої волі!

Коли життя вам дороге, -

Кладіте зброю долі!"

 

Шотландське військо зайняло

Англійців під горою,

Нема рятунку їм, нема, -

Складають долі зброю.

 

Тоді з громади виступа

Роберт і промовляє:

"Отак тепер шотландський люд

Англійцям об'являє:

 

Наш край віддавна вільний був,

Таким повік він буде;

Ви бачили, як прав своїх

Боронять наші люде.

 

Збира хай в Англії Едвард

Податки й десятини,

А всяк шотландець - вільний пан

Своєї батьківщини.

 

Селянам нашим байдуже

Про ласку й надгороди,

Вони не підуть з королем

За лицарством в походи.

 

Тепер я вашу зброю всю

У закладі лишаю,

А вас додому відпущу

По братньому звичаю.

 

Ідіть Едвардові скажіть,

Як чули по сій мові.

Коли не згодиться на мир, -

Ми знов у бій готові".

 

Англійці мовчки одійшли

Без корогов, без зброї;

Без радощів пішли вони

Геть до землі рідної.

 

І як в долину вже зійшли,

Оглянулись на гору,

Роберта вгледіли вони

Серед сільського збору.

 

Укрита людом там була

Уся гора зелена,

А вище всіх стояв Роберт,

У ніг його знамена.

 

Лежала й зброя вся ота,

Що на війні забрали,

Шотландська зброя й корогви

Навколо нього сяли.

 

Роберт неначе річ держав,

Змагався, боронився,

Зняв потім ясний свій шолом

І людові вклонився.

 

Англійці чули, як гукнув

Увесь той гурт селянський:

"Хвала і честь! нехай живе

Роберт, король шотландський!"

 

V

 

Так Роберт за снагу та одвагу

Королем у Шотландії став,

В Едінбургу, преславному місті,

Привселюдно корону прийняв.

 

Урочиста одправа скінчилась,

Вийшов з церкви король на майдан,

Люд гукає: "Робертові слава!

Хай живе! він довіку наш пан!"

 

Коли се раптом стихло гукання,

І весь люд мов чекає чого.

З юрби виступив гурт невеликий, -

То обрані від люду всього.

 

З них один наперед виступає,

Короля він поклоном віта,

Поглядає навколо по людях

І такую промову чита:

 

"З ласки бога й народу обраний,

Наш королю! вітаєм тебе!

Ми підданими влади твоєї

Признаємо охоче себе.

 

Коли ти боронитимеш волю

Й самостійність народу твого,

Ми повік шанувать тебе будем

І любити, як друга свого.

 

Ти кликнеш на війну - ми зберемось

Під твою корогву всі гуртом,

Ми готові тобі і країні

Послужити мечем і щитом.

 

Та коли ти забудеш про справу

Честі й волі народу свого,

Схочеш інші, багатшії землі

Прилучати до панства твого,

 

Ми не підем тоді за тобою,

Щоб чужого добра здобувать,

Нам не тісно у рідній країні,

Нам не треба в чужу мандрувать!

 

Коли ти серед панських розкошів

Продаватимеш люд свій панам,

Ми самі боронити потрапим

Ті права, що належаться нам.

 

А коли ти англійській короні

Віддаси королівство своє, -

Знай, що в тую ганебну годину

Пропаде й панування твоє.

 

Ми тебе королем увінчали,

Ми тебе й розвінчаєм сами,

І коли проти нас ти повстанеш,

Проти тебе повстанемо ми.

 

Дай нам, боже, радіти довіку,

Що обрали тебе в королі,

Хай цвіте при тобі та пишає

Вільна воля в шотландській землі!"

 

"Дай то, боже! - Роберт їм відмовив. -

Буду знати, на що я іду,

Дай нам, боже, довіку прожити

В щирій згоді, у добрім ладу!"

 

VI

 

Щира згода, добрий лад зістався,

Не зламав Роберт свойого слова.

Не пропала, не пішла по вітру

Та громадська чесная умова.

 

Дивувались на шотландську волю

І стороннії чужії люде,

Всі казали: "Поки світа сонця,

У ярмі шотландський люд не буде

 

Не пригас і не пропав ніколи

Вільний дух в шотландському народі.

Стала вільна сторона шотландська

Навіть давнім ворогам в пригоді.

 

Як пізніш англійці і шотландці

Поєднались в спільную державу,

То англійці вчились від шотландців,

Як любити волю, честь і славу.

 

І за те хвала Роберту Брюсу, -

Він борцем за рідний край з'явився.

Так! одваги та завзяття в праці

Він в малого павука навчився.

 

Він здобув собі велику славу,

І не вмре та слава, не поляже,

В пісні, в слові буде вічно жити

І про себе світові розкаже.

 

1893 року

 

 

Віла-посестра

 

Леся Українка X

Варіанти тексту

 

Канонічний текст

 

Автограф

 

Гей, на бога, що за дивне диво?

 

Не знайшов юнак з ким побрататись,

 

не знайшов між хлопців побратима,

 

не знайшов межи дівчат посестри,

 

а надибав вілу білу в горах,

 

вілу білу з поглядом урочим,

 

обмінявся з нею пірначами,

 

цілував її в обличчя біле,

 

стиснув руку і назвав: «посестро»,

 

а вона його: «мій побратиме»,

 

та й помчали вкупі геть у гори.

 

Їдуть поруч по горі зеленій,

 

і говорить побратим посестрі:

 

«Віло біла, любая посестро,

 

чи ти бачиш, як чорніє долом?

 

Чи то галич налетіла чорна,

 

чи то гору турки обступили?»

 

– «Побратиме, то не чорна галич,

 

тільки турки гору облягають,

 

облягають, хмарою поймають,

 

хутко нас вони обступлять колом».

 

– «Віло біла, любая посестро,

 

утікай, поки здорова, звідси,

 

в тебе кінь крилатий, чарівницький, –

 

як майне, то не збіжать і турки

 

на своїх арабських виноходцях».

 

– «Бійся бога, милий побратиме!

 

Що за слово ти оце промовив?

 

Чи на те ж браталась я з тобою,

 

аби мала так ганебно зрадить?

 

Коли хочеш, утікаймо вкупі, –

 

дужий кінь мій нас обох врятує».

 

Згорда мовив побратим на теє:

 

«Не подоба лицарю втікати!»

 

Вже ж на те не обізвалась віла,

 

лиш коневі крила буйні в’яже,

 

щоб не здумав сам майнути вгору,

 

потім в’яже поводи докупи,

 

аби коні врозтіч не розбіглись:

 

«Се ж я наші долі поєднала».

 

Побратим іще її вмовляє:

 

«Віло біла, любая посестро,

 

хоч у тебе розум чарівницький,

 

але в тебе все ж дівоче серце, –

 

як обступлять вороги тісненько,

 

то коли б ти, сестро, не злякалась».

 

Не сказала віла біла й слова,

 

тільки погляд кинула урочий,

 

наче той пірнач блискучий, гострий.

 

Ще хотів юнак їй щось промовить,

 

та навколо турки обступили,

 

заячали, наче хижі круки,

 

зайняли посестру й побратима,

 

хочуть їм назад в’язати руки,

 

та в ясир забрати молоденьких,

 

але ті, немов орли завзяті,

 

не даються ворогам в неволю,

 

хоч і знають, що не вборонитись,

 

не хотять зганьбити ясну зброю.

 

Скарай, боже, злого яничара!

 

Перебив коню на крилах пута.

 

Вілин кінь почув, що крила вільні, –

 

як шарпнеться, як майне угору,

 

перервав і поводи шовкові

 

та й злетів із вілою під хмару.

 

Тут закляв юнак свою посестру:

 

«Скарай, боже, тебе, віло біла,

 

що зламала ти братерське слово!

 

Щоб і той не мав довіку щастя,

 

хто коли збратається з тобою!»

 

Кинув геть юнак пірнач злотистий

 

і зломив надвоє гостру шаблю:

 

«Гинь ти, зброє, коли гине щирість!..»

 

Бачить віла згубу побратима,

 

вділ спадає, наче стрілка з луку,

 

та, на лихо, не на гору впала,

 

а в долину, на зелену сосну,

 

зачепилась там завоєм білим,

 

наче хмарка, що сплила з верхів’я.

 

Добува блискучу шаблю віла,

 

обтинає білую намітку,

 

наче сарна, кидається вгору

 

до свого юнака-побратима.

 

Добіга до полонини віла…

 

Леле, боже! Там нема ні духу,

 

тільки чорна вся трава від крові.

 

Гляне віла: кручі та узгір’я,

 

та кудою турки подалися?

 

Де вони поділи побратима?

 

Чи живий він, чи пішов до бога?

 

Заридала, загукала віла:

 

«Гей ти, коню, ти, маро крилата!

 

Де ти там під хмарами ганяєш?

 

Через тебе побратим загинув,

 

поможи ж мені знайти хоч трупа!»

 

Кличе віла, і гукає, й свище, –

 

по долинах люди кажуть: «Буря!»

 

Кличе віла, а сама блукає

 

по узгір’ях, загляда в безодні

 

та шукає свого побратима.

 

Потьмарився віщий розум з туги,

 

і померк урочий погляд з горя, –

 

не пізнати, що то віла біла.

 

Так не день, не два вона блукала,

 

викликала огиря з-під хмари,

 

аж нарешті кінь почув той посвист,

 

прилетів з просторів невідомих,

 

впав додолу, мов гаряча куля.

 

Закипіло серце вілі білій:

 

«Ой ти, коню, ти, проклята зрадо!

 

хоч би я могла тебе убити,

 

все б мені на серці легше стало!..»

 

Обізвався віщий кінь до віли:

 

«Не клени, кохана господине,

 

Якби я тебе не виніс в небо,

 

ви б дістались у полон обоє.

 

Не на те ж ти вілою вдалася,

 

щоб тебе в’язали людські руки!»

 

Мовчки віла огиря сідлає,

 

а на серці мов гадюка в’ється.

 

Віщий кінь словами промовляє,

 

потішає господиню любу:

 

«Не журися, люба господине,

 

не журися, в тугу не вдавайся,

 

ми знайдемо твого побратима,

 

як живий він, ти його врятуєш,

 

а як мертвий – чесно поховаєш,

 

та й не буде межи вами зради!»

 

Мовчки віла на коня сідає

 

і пуска уздечку геть на вітер.

 

Кинувсь огир, наче віща птиця,

 

де гора – орлом перелітає,

 

кида в кручу погляд соколиний,

 

по долинах ластівкою в’ється,

 

понад містом проліта совою,

 

темну ніч пройма вогненним зором.

 

Так літали три дні і три ночі

 

та й спинились у Стамбулі-місті.

 

Перебралась віла за туркеню,

 

в просту одіж, мов яка селянка,

 

ходять скрізь по вулицях, майданах,

 

де стоять невільники на продаж.

 

Є багато всякого юнацтва,

 

та немає побратима віли.

 

У султана білії палати,

 

а під ними чорнії темниці,

 

там сидять в неволі бідні бранці,

 

світу-сонця не видають в очі.

 

Тільки ніч покриє всі дороги,

 

віла йде попід темничні мури,

 

напускає туману на варту,

 

насилає сон твердий на неї,

 

приникає вухом скрізь до мурів,

 

наслухає, чи не чути гуку.

 

Віщий слух у віли-чарівниці,

 

та мовчить темниця, як могила.

 

Аж на третю ніч почула віла,

 

як хтось тяжко застогнав за муром:

 

«Скарай, боже, тую вілу білу!..»

 

Як почула те стогнання віла:

 

«Ох і леле! Голос побратима!»

 

Добуває віла запоясник,

 

мур довбає, твердий камінь креше,

 

пробиває шпарочку вузеньку,

 

подає до побратима голос:

 

«Не клени мене, коханий брате,

 

Згляньсь на бога й на святого Йвана!

 

Я ж тебе не зрадила, єдиний,

 

зрадив нас обох мій кінь крилатий.

 

Розрубав на крилах пута ворог –

 

кінь шугнув зо мною попід хмару.

 

Свідчусь богом – я того не хтіла!

 

Ось я тут стою коло темниці,

 

я прийшла тебе порятувати».

 

Обізвався побратим до віли:

 

«Щира дяка, любая посестро,

 

що прийшла мене порятувати.

 

Шкода тільки – вибралась пізненько,

 

десь для турків довго чепурилась…»

 

Облилося кров’ю серце вілі:

 

«Побратиме, згляньсь на божу ласку!

 

Якби ти мене тепер побачив,

 

не сказав би – віла чепурилась…»

 

Тут лагідно бранець їй промовив:

 

«Помирімось, любая посестро, –

 

що минуло, того не вернути,

 

а мене вже ти не порятуєш.

 

От спасибі, шпарку прорубала,

 

хоч побачу промінь у темниці,

 

поки бог до себе прийме душу.

 

Ох, коли б вже він прийняв скоріше!

 

Десь про мене тут і смерть забула!..»

 

Знов до нього віла промовляє:

 

«Не кажи так, милий побратиме,

 

бо живий живе гадати мусить.

 

Варта спить, на вулицях безлюдно.

 

Я віконце ширше прорубаю,

 

я спущу тобі намітку білу,

 

ти по ній дістанешся до мене.

 

Тільки свисну – миттю кінь прилине.

 

За хвилину ми вже в горах будем!»

 

Обізвався побратим до віли,

 

промовляє, мов ножами крає:

 

«Що минуло, те вже не вернеться,

 

бо нема для мене волі й в горах.

 

Вже мені сириця тіло з’їла,

 

а залізо кості перегризло,

 

а темниця очі помутила,

 

горде серце висушив той сором,

 

що зламав я сам почесну зброю

 

і живим до рук дістався туркам.

 

Вже мені тепер життя немиле,

 

чи в темниці, чи на вільній волі».

 

Ще до нього віла промовляє,

 

ще востаннє заклинає богом:

 

«Я сама спущуся у темницю,

 

я таки тебе врятую звідти.

 

Аби нам дістатися у гори,

 

я тебе там вигою, мій брате,

 

я ж недарма віла-чарівниця –

 

вмію гоїть всі юнацькі рани».

 

Та на теє побратим до віли

 

не говорить, тільки словом стогне:

 

«Шкода праці, любая посестро!

 

не з юнацьких ран я погибаю.

 

Хоч іди поглянь сама на мене,

 

то й рука не здійметься, щоб гоїть.

 

Якщо ти мені посестра вірна,

 

то зроби остатнюю послугу:

 

одбери мені життя, чим хочеш,

 

аби то була почесна зброя,

 

поховай десь тіло се стражденне,

 

щоб над ним злий ворог не знущався.

 

Коли ти мені сього не вчиниш,

 

то таки зрадливе в тебе серце».

 

Заридала, затужила віла,

 

закувала, як зозуля сива:

 

«Що ти кажеш, побратиме любий?

 

Чи рука ж моя на те зведеться?»

 

Тут озвався побратим до бога:

 

«За що, боже, покарав так тяжко,

 

що не дав юнака-побратима,

 

а судив посестру – сюю вілу?

 

От тепер я помочі не маю,

 

тільки маю жалощі дівочі,

 

чи й без них мені не досить жалю?..»

 

Вже не мовила ні слова віла,

 

лиш махнула білим завивалом.

 

Спалахнула ясна блискавиця,

 

посліпила всю турецьку варту,

 

пропалила всі темничні двері,

 

просвітила вілі шлях до брата.

 

Тільки раз поглянула на брата

 

віла біла – і замерло серце.

 

Не юнак лежав там молоденький,

 

тільки дід старий, як голуб сивий,

 

весь потертий сировим ремінням,

 

а крізь рани жовті кості світять.

 

Він не встав назустріч вілі білій,

 

тільки стиха брязнув кайданами.

 

Знов махнула віла завивалом,

 

освітила ясно всю темницю.

 

«Ось я тут, поглянь на мене, брате!»

 

Обізвався бранець ледве чутно:

 

«Не добачу: потьмарились очі…»

 

І здавила груди віла біла,

 

щоб не трісло серце з туги-жалю,

 

не могла здобутися на слово,

 

тільки ледве здобулась на посвист,

 

щоб коня прикликати до себе,

 

миттю кінь почув той тихий посвист –

 

ось він вже на брамі камінь креше.

 

Узяла на руки віла в’язня,

 

садовить в сідло поперед себе,

 

побратим же не сидить, як лицар,

 

а тремтить і гнеться, як дитина,

 

і квилить, і стогне, й вілу просить:

 

«Не неси мене високо, сестро;

 

серце мліє, моторошно, жаско…

 

Ох, лиши мене в темниці краще!»

 

Стиха, стиха віла промовляє,

 

мов з-під каміння виходить голос:

 

«Прихились до мене, побратиме,

 

я тебе піддержу, ти не бійся».

 

Обняла посестра побратима,

 

тож лівиця щільно пригортає,

 

а в правиці запоясник блиснув,

 

та й убився так глибоко в серце,

 

що порвав би два життя одразу,

 

якби віла смертною вдалася.

 

Але віла при житті зосталась,

 

тільки серце кров’ю обкипіло.

 

Кінь крилатий кров почув гарячу,

 

знявся вгору, мов кривава іскра,

 

і помчав далеко, в дикі гори,

 

та й спинився там на полонині,

 

став копати суходіл копитом,

 

за хвилину вибив чорну яму.

 

Тут з коня зіходить віла біла

 

і здіймає свого побратима,

 

завиває у намітку білу

 

і кладе на вічний сон у яму.

 

Ще ж із ним ховає запоясник,

 

щоб не йшов на той світ безоружним.

 

У приполі чорну землю носить,

 

насипа могилу якнайвище,

 

аж гора до неба стала ближча.

 

Поховала віла побратима,

 

сіла-впала на коня й гукнула:

 

«Ой неси мене, неси в простори!

 

Туга давить, серцю тісно в грудях!»

 

Кінь злетів високо аж за хмари –

 

хоче дать простору господині.

 

Погребовий спів заводить віла –

 

люди кажуть: «Грім весняний чутно»,

 

Сльози ронить віла в лютім горі –

 

люди кажуть: «Се весняний дощик».

 

Ходять в горах світляні веселки,

 

по долинах оживають ріки,

 

в полонинах трави ярі сходять,

 

і велика понадхмарна туга

 

нам на землю радістю спадає.

Примітки

 

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 84 – 91.

 

Вперше надруковано у журн. «Літературно-науковий вісник», 1911, кн. 12, стор. 405 – 412.

 

Між чорновим автографом (ІЛІШ, ф. 2, № 737) і першодруком є кілька різночитань (щоб їх побачити, клацніть кнопку «Автограф»; але рядки, пропущені в першодруку, я за різночитання не вважаю, бо це просто недбалість, на яку скаржилась сама Леся).

 

Першодрук і автограф не мають дати. Характер почерку і водяні знаки на папері автографа (п’ятикутна зірка) дають підстави датувати поему 1901 роком. На цьому ж папері писані і датовані поезії: «Уста говорять: «він навіки згинув!» – 7.06.1901 p., Кімполунг, «Мрія далекая, мрія минулая» – 10.08.1901 р., Буркут.

 

Поема була завершена 1911 р. Датується орієнтовно.

 

Подається за першодруком.

 

Існує інша думка щодо історії створення поеми. В.Агеєва («Поетеса зламу століть», розділ 4.6) твердить без посилань на джерело, що перша частина була написана в 1898 р. і закінчувалась словами:

 

Вже мені тепер життя немиле,

 

чи в темниці, чи на вільній волі».

 

Друга частина, згідно цього погляду, дописана в 1911 р.

 

Віла – у міфології південних слов’ян діва-чарівниця.

 

Юнак (сербськ.) – герой; юнаки – герої епосу південнослов’янських народів.

 

Пірнач – символ влади сербських воєначальників у далеку давнину

 

 

Володимир Самійленко

Дума —Цяця

 

и є в світі молодиця,

Як та Дума чорнолиця?

Бережіться, добрі люде, —

Всім тепера лихо буде.

Дума серце, Дума любка,

Дума —патрана голубка,

Дума смирна, як ягничка,

Дума —цяця-молодичка.

 

Гей, суспільності вершечки,

Поживайте пиріжечки,

І казенні, і приватні,

Смачні, теплі, ще й безплатні.

Попоївши, спіть у просі;

Вам нема страху в запросі,

Не насупить свого личка

Дума цяця-молодичка.

 

А Грицьки, Стецьки й Омельки

Вже не прагнуть хай земельки:

Всі ж вони в земельку ляжуть,

А коли лягать — їм скажуть.

Що там плата заробітня,

Поки є полова житня;

«А нема, то й те дурничка», —

Скаже цяця-молодичка.

 

Хай собі живуть і хлопи,

Сіють, жнуть, кладуть у копи,

А поїсти й ті зуміють,

Що не жнуть і що не сіють.

Дума дасть нові закони,

Добрі кари й заборони,

Ощастить нас невеличка

Дума цяця-молодичка.

 

І не буде вже кричати

Наша третя, наша мати.

Як розмови час настане,

На міністрів тільки гляне!

Ті ж нам зроблять і без мови

Всі спасенні постанови,

І на згоду, як теличка,

Мекне цяця-молодичка.

 

 

Михайло Старицький

Виклик

Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай...

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

 

Сядем укупі ми тут під калиною -

І над панами я пан...

Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею

Стелеться полем туман;

 

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить?

Он на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить;

 

Небо незміряне всипано зорями -

Що то за божа краса!

Перлами-зорями теж під тополями

Грає перлиста роса.

 

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

 

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;

Тепло-ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе до свого серденька,

Й займеться зразу, мов жар;

 

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали

Тиху розмову твою:

Нічка поклала всіх, соном окутала -

Ані шелесне в гаю!

 

Сплять вороги твої, знуджені працею,

Нас не сполоха їх сміх...

Чи ж нам, окривдженим долею клятою,

Й хвиля кохання - за гріх?

 

 

 

Збірка "З вершин і низин"

 

За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися в збірках, а лише в періодичній пресі або ж залишилися в рукописа 1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».

 

Збірка "З вершин і низин" — це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. "Укладаючи матеріал для цієї книжки, — писав І.Франко у "Передньому слові", — я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку–таку артистичну суцільність". Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" — твори епічні.

 

PROFUNDIS

 

Гімн

 

Веснянки

 

"Гримить! Благодатна пора наступає..."

 

"Гріє сонечко!.."

 

"Земле, моя всеплодющая мати..."

 

"Розвивайся, лозо, борзо..."

 

"Не забудь, не забудь..."

 

"Ще щебече у садочку соловій..."

 

"Весно, ох, довго ж на тебе чекати!.."

 

"Ой, що то в полі за димове?.."

 

"Веснянії пісні..."

 

Vivere memento!

 

Осінні думи

 

Журавлі

 

"Паде додолу листя з деревини..."

 

Скорбні пісні

 

"Не винен я тому, що сумно співаю..."

 

"Бувають хвилі - серце мліє..."

 

"До моря сліз, під тиском пересудів..."

 

"Нехай і так, що згину я..."

 

"Тяжко-важко вік свій коротати..."

 

"Мій раю зелений..."

 

Нічні думи

 

"Ночі безмірнії, ночі безсоннії..."

 

"Догорають поліна в печі..."

 

"Не покидай мене, пекучий болю..."

 

"Місяцю-князю!.."

 

Думи пролетарія

 

На суді

 

Semper idemi

 

Ідеалісти

 

"Всюди нівечиться правда..."

 

Супокій

 

Товаришам

 

"Не люди наші вороги..."

 

Excelsior!

 

Беркут

 

Човен

 

Каменярі

 

Ідилія

 

Профілі і маски

 

Поезія

 

Поет

 

Пісня і праця

 

Чим пісня жива?

 

Співакові

 

Рідне село

 

Україна

 

Моя любов

 

Картка любові

 

"Плив гордо яструб в лазуровім морі..."

 

Тріолет ("І ти лукавила зо мною!..")

 

"Я не лукавила з тобою..."

 

"Я буду жити, бо я хочу жити!.."

 

Знайомим і незнайомим

 

Корженкові

 

N.N. ("Виступаєш ти чемно, порядно...")

 

N.N. ("Будь здорова, моя мила...")

 

Олі

 

Гриць Турчин

 

Оси

 

"Був у нас мужик колись..."

 

"Послухай, сину, що премудрість каже..."

 

"Хлібороб"

 

"Ужас на Русі"

 

Сонети

 

Вольні сонети

 

"Сонети - се раби. У форми пута..."

 

"Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський..."

 

Котляревський

 

"Вам страшно тої огняної хвилі..."

 

"Як те залізо з силою дивною..."

 

Сікстинська мадонна

 

Пісня будущини

 

"Колись в сонетах Данте і Петрарка..."

 

Тюремні сонети

 

"Се дім плачу, і смутку, і зітхання..."

 

"Сижду в тюрмі, мов в засідці стрілець..."

 

"Колись в однім шановнім руськім домі..."

 

"У сні мені явились дві богині..."

 

"І говорила перша: "Я любов..."

 

"І говорила друга: "Я ненависть..."

 

"Сидів пустинник біля свого скиту..."

 

"Багно гнилеє між країв Європи..."

 

"Тюрмо народів, обручем сталеним..."

 

Галицькі образки

 

В шинку

 

Максим Цюник

 

Галаган

 

Гадки на межі

 

На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.

 

Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження.

 

Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.

 

Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.

 

Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.

 

 

Іван Франко (1856-1916)

 

Біографія, творчість

 

"Іван Франко - це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя Україн