Методи оцінювання та розподіл балів за кредитно – модулною системою 4 страница

Природно-правовийпідхід передбачає розрізнення природного і позитивного права. Природне право включає комплекс можливостей і зобов'язань, якими індивід наділяється з народження і які належать йому незалежно від того, громадянином (підданим) якої держави він є. Невідчужуваність природного права означає його персоніфікований характер, передача (відчуження) природного права на користь кого б то було не можлива.

Співвідношення природного і позитивного права в рамках природно-правового підходу передбачає, що позитивне право створюється державою на підставі природно-правових принципів в цілях забезпечення і захисту природних прав членів суспільства.

Згідно лібертарно-юридичноготипу праворозуміння, право - це регулятивно-управлінська система, в основі формування і функціонування якої встановлені принципи формально-юридичної рівності, свободи, справедливості. «Скрізь де діє принцип формальної рівності (і конкретизуючі його норми), діє правова форма відносин. Формальна рівність є основоположним принципом права. Все, що виходить за рамки цього принципу що суперечить йому, є не правовим і антиправовим».

Ґрунтуючись на нерозривному зв'язку права з державою, яка забезпечує його функціонування і реалізацію владно-примусовими засобами, часто приходять до висновку, ніби право породжується державою. Цьому висновку сприяє і той факт, що держава офіційно санкціонує частину норм і навіть видає їх в процесі своєї законотворчої діяльності. У такому разі з'являється підстава для визначення права як сукупності юридичних норм, виданих або санкціонованих державою і забезпечених його примусовою силою.

Право - явище складне, багатогранне, має багате понятійне вираження. По-перше, виділяють право в загально соціальному значенні (моральне право, право народів і т.п.); по-друге, виділяють право в спеціально-юридичному значенні, як юридичний інструмент, пов'язаний з державою.

Право (в суто юридичному значенні) - це система загальнообов'язкових, формально визначених юридичних норм, що виражають суспільну, класову волю (конкретні інтереси суспільства, класів і т.п.), встановлюваних і забезпечуваних державою і направлених на врегулювання суспільних відносин.

У сучасній юридичній науці термін «право» використовується в декількох значеннях:

§ соціально-правові домагання людей, обумовлені природою людини та суспільства;

§ система юридичних норм (право в об’єктивному розумінні);

§ офіційно визнані можливості, якими користуються фізичні або юридичні особи, організації (право в суб’єктивному розумінні);

§ система всіх юридичних явищ, що містять природне право, право в суб’єктивному і об’єктивному розумінні (правова система).

Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених або санкціонованих і гарантованих державою правил поведінки, що виражають індивідуальні інтереси населення держави і виступають регулятором суспільних відносин.

Ознаки права:

§ встановлюється або санкціонується державою чи населенням в ході референдуму, тобто в результаті визначеної процедури держава надає нормам юридичного характеру і бере на себе обов’язок охороняти їх засобами примусу;

§ нормативність, тобто права є не довільні, а чітко визначені у відповідних чинних нормах. Дана ознака дозволяє подолати свавілля і беззаконня, привносячи в суспільне життя елементи єдності, рівності, принципової однаковості;

§ інтелектуально-вольовий характер, тобто право – виявлення волі і свідомості людей. У праві відображаються і виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Дія права можлива лише на підставі свідомості і волі осіб, які реалізують юридичні норми;

§ забезпеченість можливістю державного примусу, тобто держава за допомогою механізму примусу забезпечує захист права і має на меті примусити правопорушника до виконання обов’язків;

§ формальна визначеність, тобто чітка фіксація у формі моделей поведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені в офіційних письмових документах;

§ системність, тобто право являє собою єдине складне системне утворення, що має свою структуру;

§ загальнообов’язковість, тобто правові норми є обов’язкові для всього населення що проживає на території певної держави.

Під змістом права розуміють всю сукупність правових приписів за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин, це визначені у праві юридичні права, обов’язки та заборони.

Розрізняють два види змісту права:

- соціально-політичний, в якому відображається економічна, політична, класова сутність та спрямованість права;

- спеціально-юридичний, що характеризує право як специфічне інституційне утворення.

 

Функції права — це основні напрями правового впливу, що виражають роль права у впорядкуванні суспільних відносин.

За допомогою поняття функції права можна пізнати призначення права в суспільстві, його динаміку, дію.

Функції права можна розглядати в двох площинах в залежності від того, чи висвітлюються вони в рамках спеціально-юридичних (вузьких) чи загальносоціальних (більш широких) напрямів.

Відповідно до широкого значення функцій права, серед них можна виділити:

· економічну функцію (право упорядковує виробничі відносини, закріплює різні форми власності);

· політичну функцію (регламентує політичні відносини, регулює діяльність суб'єктів політичної системи);

· виховну функцію (відображає певну ідеологію, здійснює специфічну педагогічну дію на осіб, пов'язана з формуванням у суб'єктів мотивів правомірної поведінки);

· гносеологічну функцію (право саме виступає як джерело пізнання зафіксованих у ньому закономірностей розвитку суспільства);

· комунікативну функцію (виступає способом зв'язку між суб'єктом і об'єктом управління).

На спеціально-юридичному рівні право виконує регулятивну і охоронну функції.

Регулятивна функція має первинне значення, носить творчий характер. Подібну функцію забезпечують, як правило, правові стимули - заохочення, пільги, дозволи, рекомендації. Дані засоби сприяють задоволенню інтересів осіб, відкриваючи простір для активності, ініціативи, заповзятливості.

Охоронна функція здійснюється за допомогою правових обмежень - обов'язків, заборон, покарань, призупинень - і має вторинний характер. Дана функція похідна від регулятивної і покликана її забезпечувати, бо охорона і захист починають діяти тоді, коли порушується нормальний процес розвитку тих або інших соціальних зв'язків, коли йому заважають конкретні перешкоди. Для того, щоб усунути дану перешкоду, і використовуються правові обмеження, що охороняють і захищаючі інтереси осіб.

Принципи права — це його основні засади, вихідні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві.

Принципи виражають закономірності права, його природу і соціальне призначення, є самими загальними правилами поведінки, які або прямо сформульовані в законі, або виходять з його змісту.

В залежності від функціонального призначення і об’єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові.

Соціально-правові - відбивають систему цінностей, що мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення.

Спеціально-правові – узагальнюють засади формування та існування права як специфічного соціального явища.

Залежно від сфери розповсюдження виділяють загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи і принципи інститутів права.

Загальноправові принципи:

· справедливість;

· формально-юридична рівність громадян;

· гуманізм;

· демократизм;

· єдність прав і обов'язків;

· поєднання переконання і примусу.

Зазначені принципи діють у всіх без виключення галузях права. Якщо принципи характеризують найістотніші риси декількох галузей права, то їх відносять до міжгалузевих. Серед них виділяють: принцип невідворотності відповідальності; гласності судочинства. Принципи, що діють тільки в межах однієї галузі права, називають галузевими. До них відносяться:

· принцип рівності сторін в майнових відносинах - в цивільному праві;

· презумпція невинності - в кримінальному процесі;

· презумпція винуватості в цивільному процесі і т.д.

Аналіз сутнісного змісту принципів права не тільки допомагає визначити загальний напрям правового впливу, але і може бути використаний в обґрунтуванні рішень по конкретній юридичній справі (наприклад, в процесі застосування аналогії права).

У юридичній науці і практиці традиційно розрізняють право в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Об'єктивне право- це система загальнообов'язкових, формально визначених юридичних норм, встановлюваних і забезпечуваних державою і направлених на врегулювання суспільних відносин. Об'єктивне право — це законодавство, юридичний звичай, юридичні прецеденти і нормативні договори даного періоду в конкретній державі. Воно об'єктивне в тому значенні, що безпосередньо залежить від волі і свідомості окремої особи, його суб'єктивної оцінки владного розпорядження, що закріплюється нормою об'єктивного права.

Суб'єктивне право- це міра юридично можливої поведінки, що покликана задовольняти власні інтереси особи. Суб'єктивними правами виступають конкретні права і свободи особи (право на життя, свободу, працю, освіту і т.п.), які суб'єктивні в тому значенні, що пов'язані з суб'єктом, належать йому і залежать від його волі і свідомості.

Якщо об'єктивне право - це юридичні норми, виражені в тих чи інших формах, то суб'єктивне право - це ті конкретні юридичні можливості, які виникають на основі і в межах права об'єктивного. Суб'єктивні права закріплюються в нормах об'єктивного права і забезпечуються системою державних гарантій (у тому числі, примусового характеру).

Співвідношення держави і права можна охарактеризувати через єдність, відмінності і взаємозв'язок цих понять.

Єдність полягає в тому, що держава і право:

· виникають і розвиваються спільно;

· виступають засобами управління, інструментами влади;

· покликані поєднувати і забезпечувати особисті, групові і суспільні інтереси;

· засновані на єдиному базисі, визначаються соціально-економічними, духовними і іншими чинниками.

Відмінності між державою і правом:

· якщо держава є особлива організація політичної влади, то право є соціальний регулятор;

· якщо первинним елементом держави є державний орган, то первинним елементом права є юридична норма;

· держава і право не співпадають по формах, по функціях.

Взаємодія держави і права:

· дія держави на право полягає в тому, що держава формує, змінює, відміняє право (правотворчість), а також реалізує і охороняє його (правозастосування);

· право впливає на державу, впорядковуючи діяльність державного апарату, встановлюючи компетенцію його органів.

· Виділяють два основні типи взаємостосунків між державою і правом:

- коли держава стоїть «над правом» і у випадку, якщо це диктується державною доцільністю, може правом нехтувати (примат держави над правом в умовах режиму тоталітарної законності);

- коли право стоїть «над державою», виступаючи його обмежувачем (примат права над державою в умовах режиму право законності).

Література

1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник.- Харків, 2007.

2. Теория государства и права (схемы и комментарии): Учебное пособие/ Под ред. Р.А.Ромашова.- Санкт-Петербург, Издательский дом «Сентябрь», 2002.- 204с.

3. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та права: Підручник.- Львів,2005.- 580с.

4. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова, А.В.Малько.- М., 1997

5. Теория государства и права/ Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.- М., 2002

6. Кондратьєв Р., Гернего О. Принципи права та їх роль у регулюванні суспільних відносин// Право України.- 2000.- №2

 

Тема 9. Норми права в системі соціальних норм

 

Ключові поняття та терміни: соціальні норми: поняття та класифікація, місце і роль норм права в системі соціальних норм, співвідношення норм права і норм моралі, поняття, ознаки, класифікація, структура правових норм, співвідношення норми права і статті нормативно-правового акту і способів викладення норм права.

 

Важливою властивістю суспільства є організованість, впорядкованість суспільних відносин, що формують соціальне життя, а значить, і об'єктивна необхідність їх регулювання за допомогою певних норм.

Норми— це певні стандарти, зразки позитивної поведінки учасників суспільних відносин.

У юридичній науці всі діючі в суспільстві норми поділяються на дві великі групи — технічні і соціальні.

Технічні норми — це правила найраціональнішого користування і ставлення людей до зовнішнього світу, природи, знаряддям праці, техніки.

Соціальні і технічні норми розрізняються по предмету і методу регулювання, за змістом і конструкцією, способами фіксації, формальній визначеності і іншим параметрам. Загальне у них в тому, що мають справу з людською діяльністю.

Технічні норми, діючі в матеріально-виробничій і в управлінській сфері, що одержали закріплення в правових актах, набувають юридичну силу, стають техніко - юридичними нормами.

Соціальні норми - це вироблені суспільством правила поведінки, які закріплюють і регулюють поведінку людей, їх об'єднань і тим самим, закріплюють типові соціальні зв'язки і відносини.

Загальні риси і особливості соціальних норм:

- є продуктом історичного розвитку суспільства;

- формуються в ході свідомо-вольової діяльності людей;

- предмет їх регулювання суто соціальний - це типові соціальні зв'язки і суспільні відносини, характерні для більшості представників суспільства або соціальної групи;

- суб'єктами є тільки люди як представники соціальної сфери;

- є певною системою норм, які взаємозв'язані і взаємообумовлені один з одним;

- здійснюють впорядкування поведінки людей через нормативне регулювання, де в нормах визначаються основні цілі, межі, умови і форми поведінки людей в різних сферах суспільного життя;

- суспільна необхідність (цінність), загальнообов'язковість і фактична реалізація в поведінці людей;

- мають загальний характер, розраховані на неодноразові дії відносно певного коло осіб;

- підкріплюється силою або авторитетом відповідної соціальної спільності - суспільства, класу, соціальної групи, церкви, держави;

- вказують на наслідки різного характеру, які можуть наступити при їх дотриманні або порушенні;

Залежно від характеру регулювання суспільних відносин можна виділити, перш за все, соціальні норми загальної дії і соціальні норми корпоративної дії.

До норм загальної дії відносяться:

- Норми права - це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою і що охороняються його примусовою силою.

- Норми моралі - правила поведінки, регулюючі відносини між людьми відповідно до етичних цінностей, що затвердилися в суспільстві, забезпечені силою суспільною думки.

- Норми звичаїв - правила поведінки, що склалися в певному суспільному середовищі, передаються з покоління в покоління, і дотримуються через звичку в результаті їх тривалого існування.

- Політичні норми - це загальні правила поведінки, що регулюють суспільні відносини у сфері досягнення, здійснення і утримання політичної влади.

До корпоративних норм, регулюючих суспільні відносини в рамках відособленої соціальної групи, можна віднести:

- Норми релігії - правилаповедінки, встановлені релігійними організаціями або вироблені в ході суспільної практики в різних областях віросповідання, що регулюють суспільні відносини серед представників релігії.

- Норми організацій - правила поведінки, що регулюють суспільні відносини між членами відповідної структурованої організації.

- Внутрішньосімейні норми — правила поведінки, які регулюють відносини між членами сім'ї (батьки — діти, чоловік — дружина), об'єктивно знаходяться поза сферою правового регулювання.

Право займає найбільш значне місце в системі соціальних норм. Воно регулює найважливіші суспільні відносини, походить від держави, виражає її волю і охороняється від порушень за допомогою заходів державного примусу.

Право пов'язане з розвитком і реалізацією багатьох корпоративних норм. Конституція створює правову основу організації і діяльності різних об'єднань. Законодавство визначає порядок їх утворення, умови діяльності і відповідальність.

В умовах демократії правом обмежується дія політичних норм. З його допомогою забезпечується рівновага інститутів влади, протиборчі інтереси і прагнення різних суспільних сил, опосередковані політичними нормами, отримують впорядкованість і узгодженість. Форми взаємодії норм права і політики - взаємопідтримка, протиборство, солідарність, блокування.

В історії низки країн право знаходило вираження в релігійних нормах, вони регулюють деякі політичні, державні, цивільно-правові, процесуальні, шлюбно-сімейні і інші відносини (канонічне, мусульманське право).

Взаємодія правових і економічних норм визначається конкретно-історичними умовами, через відносини власності і державної влади. Правове регулювання в економічній області виділяє наступні основні напрями: встановлення цілей економічного розвитку; закріплення в законі економічної основи руху до ринку і ринкової динаміки; визначення крута суб'єктів економічних (ринкових) відносин; правова заборона і витіснення порочних засобів в економічній (комерційної) діяльності; правова регламентація вирішення ринкових справ і суперечок; встановлення юридичної відповідальності.

Звичаї набули правового характеру при фіксації в різних збірках, кодексах; сукупність правових звичаїв визначила систему звичайного права.

Відносини в сім'ї регулюються сімейними нормами, які мають правову основу і багато в чому знаходять своє вираження в юридичних актах (кодексах, договорах, контрактах).

Співвідношення норм права і моралі можна прослідити через єдність їх загальних ознак і відмінностей. Загальні ознаки права і моралі:

- є різновидами соціальних норм, що створюють в сукупності цілісну систему нормативного регулювання;

- переслідують одні і ті ж цілі і задачі - впорядкування і вдосконалення суспільного життя;

- мають один і той же об'єкт регулювання - суспільні відносини;

- як нормативні явища визначають межі належних і можливих вчинків суб'єктів;

- ґрунтуються на свободі волі індивіда, можливості вибору ним варіантів поведінки;

- виступають як фундаментальні загальноісторичні цінності.

Відмінності між правом і мораллю:

- за способом формального закріплення владних розпоряджень - мораль формується в свідомості людей, а право встановлюється від імені держави і отримує своє оформлення у визначених державою джерелах (нормативних актах, прецедентах, звичаях і т.д.);

- за методом забезпечення - мораль на основі внутрішніх переконань і суспільного осуду, право у вигляді конкретних санкцій, забезпечуваних апаратом примусу;

- за сферою дії - норми права регулюють тільки найважливіші юридично значущі суспільні відносини, а мораль може оцінювати практично всі суспільні відносини.

Правова норма — це встановлене або санкціонувалося державою і забезпечуване його примусовою силою загальнообов'язкове формально-визначене правило поведінки суб'єктів, що містить міру їх свободи і відповідальності, регулює типові суспільні відносини.

Основні ознаки правової норми.

Загальнообов'язковість. Норма права - це державно-владне розпорядження (вимога), що закріплює правило поведінки обов'язкове для всіх суб'єктів незалежно від особливостей їх статусу (соціального і матеріального положення, віку, статі і т.д.).

Безпосередній зв'язок з державою. Встановлюється або санкціонується державою, охороняється від порушень і забезпечується заходами державної дії (у тому числі, примусового характеру).

Правило загального характеру. Регулює певний вид суспільних відносин; є загальним, типовим варіантом поведінки людей; діє постійно; спрямовує свою дію на неперсоніфікований круг суб'єктів.

Формально-юридичне закріплення. Норма права викладається в статті нормативно-правового акту, який розробляється і приймається компетентним державним органом в порядку, встановленої законом процедури.

У основу класифікації правових норм покладені різні критерії:

1. За предметом правового регулювання (галузевій ознаці) правові норми поділяються на норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального, трудового, цивільно-процесуального і ін. галузей права.

У свою чергу галузеві норми діляться на норми матеріального і процесуального права.

- Матеріальні правові норми закріплюють права і обов'язки суб'єктів права, їх правове положення, межі правового регулювання і т.д. (норми конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права).

- Процесуальні правові норми регулюють організаційні відносини і носять суто організаційний, процедурний, управлінський характер, регламентують порядок, форми та методи реалізації норм матеріального права.

2. За методом правового регулювання норми права діляться на імперативні, диспозитивні, заохочувальні, рекомендаційні.

- Імперативні норми — категоричні владні розпорядження, в максимально конкретній формі визначають правила поведінки, при реалізації яких не допускається якої б то не було свободи правозастосувальника.

- Диспозитивні норми перебачають варіант поведінки, але при цьому надають суб'єктам можливість в межах законних засобів врегулювати відносини на свій розсуд.

- Заохочувальні норми - це правові приписи про заходи заохочення за схвалюваний державою і суспільством, корисний для них варіант поведінки суб'єктів, що полягає в добросовісному виконанні своїх юридичних і суспільних обов'язків або в досягненні результатів, що перевищують звичайні вимоги.

- Рекомендаційні норми встановлюють варіанти бажаного, з точки зору держави, врегулювання суспільних відносин, для забезпечення реалізації яких адресати даних рекомендацій проводять відповідні їх компетенції заходи з урахуванням своїх місцевих умов, можливостей і резервів.

3. За функціональною роллю в механізмі правового регулювання суспільних відносин норми права підрозділяються на класичні норми-правила і спеціалізовані норми (дефініції, цілі, принципи).

· Норми-правила містять характеристику варіантів можливої, належної і неприпустимої поведінки. При цьому, вони у свою чергу підрозділяються на регулятивні і охоронні.

- Регулятивні норми встановлюють права і обов'язки суб'єктів, направлені на врегулювання правомірної поведінки, формулюють позитивні приписи в праві.

- Охоронні норми передбачають негативну реакцію держави на неправомірну поведінку, передбачають вживання до порушника негативних заходів у формі державного примусу.

· Спеціалізовані норми визначають основні поняття і принципи правового регулювання; формулюють його цілі і задачі; визначають можливі перспективи розвитку юридичних інститутів. До цього виду правових норм відносяться: норми-начала; норми-принципи; норми-цілі; норми-дефініції.

- Норми-начала - це приписи, які конституційно закріплюють основи соціально-економічного, політичного і державного життя, взаємозв’язків держави і особи, прав і свобод громадян. Норми-начала в своїй більшості зосереджені в Конституції держави

- Норми-принципи - закріплюють основні спрямовуючі начала юридичної діяльності (наприклад, в Конституції України закріплюється норма-принцип, в якій йде мова про те, що в основу формування державної влади в Україні встановлений принцип розподілу влад).

- Норми-цілі - визначають і юридично закріплюють перспективні цілі політико-правового розвитку.

- Норми-дефініці -містять визначення конкретних юридичних понять.

4. За суб'єктом правотворчості і юридичній силі, тобто залежно від органу, що видав ті або інші юридичні норми, вони підрозділяються на норми, що отримують закріплення в законах ті, що мають вищу юридичну силу, і норми, що містяться в підзаконних нормативних актах, які видані на підставі і для виконання законів.

5. За дією в просторі, розрізняються норми загальної дії і норми обмеженої дії (локальні).

- Норми загальної дії діють на всій юрисдикційній території держави (норми закріплені Конституцією).

- Локальні норми - правила поведінки, діючі в межах відособленого територіального утворення (правила поведінки, закріплені в нормативних актах, що приймаються і діючих на територіях суб'єктів федерацій).

6. За характером приписів, норми діляться на вповноважуючі, приписуючі, забороняючі.

- Вповноважуючі норми права визначають правила можливої поведінки суб'єктів.

- Приписуючі норми права встановлюють правила належної поведінки суб'єктів.

- Забороняючі норми зобов'язують суб'єктів утримуватися від здійснення певних діянь, визнаних законодавцем протиправними.

7. За дією норм права в часі розрізняються постійні і тимчасові норми.

- Постійні не обмежені в своїй дії тимчасовим проміжком, діють довідміни.

- Тимчасові діють протягом формально визначеного проміжку часу. При цьому проміжок часу може визначатися календарним терміном (норми, закріплені в національному бюджеті, діють протягом календарного року), а також фактичною ситуацією (норми, закріплені надзвичайним законодавством, матимуть юридичну силу в умовах оголошеного надзвичайного положення).

8. В залежності від дії по колу осіб, норми права розділяються на загальні - що стосуються всіх суб'єктів права (норми, що закріплюють право на судовий захист); спеціальні – що поширюють свою дію на певне коло суб'єктів (норми, що регулюють правовий статус біженців).

Структура правової норми — це внутрішня будова правової норми, поділ її на складові елементи (частини) і взаємозв'язок цих частин між собою.

Структура правової норми складається з трьох взаємозв'язаних елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція.

Логічна структура правової норми показує взаємозв'язок гіпотези, диспозиції, санкції і є формулою: «якщо - то – інакше». «Якщо» - це умова дії правила, закріпленого в нормі права, «то» - саме правило поведінки, «інакше» - наслідки реалізації правила.

Гіпотеза - частина правової норми, що вказує на умови, при настанні (не настанні) яких реалізується закріплений в нормі правовий припис. В гіпотезі зазначаються ті фактичні обставини, за наявності яких у осіб виникають, припиняються або змінюються передбачені нормою юридичні права і обов'язки.

1. Залежно від структури гіпотези бувають прості, складні, альтернативні:

- Проста - в гіпотезі вказана єдина умова, з наявністю або відсутністю якої пов'язується дія юридичної норми.

- Складна - гіпотеза дію норми ставить в залежність від наявності (відсутність) одночасно двох і більш умов.

- Альтернативна - гіпотеза, що ставить дію юридичної норми в залежність від однієї з декількох перерахованих умов.

2. За наявністю і відсутністю юридичних фактів (обставин) гіпотези діляться на позитивні і негативні:

- Позитивна — пов'язує реалізацію правового припису з наявністю певних умов (заключення і розірвання шлюбу, отримання правових пільг).

- Негативна - припускає, що вживання норми права здійснюється у разі відсутності визначених в гіпотезі умов (не надання допомоги хворому розглядається як негативна гіпотеза норми, що встановлює міру юридичної відповідальності по відношенню до медичного працівника, який міг і повинен був таку допомогу надати).

3. За формою викладення гіпотези підрозділяються на абстрактні і казуїстичні:

- Абстрактна гіпотеза, вказуючи на умови дії норми, акцентує увагу на їх загальних, родових ознаках.

- Гіпотеза казуїстична пов'язує реалізацію юридичної норми, виникнення, зміну або припинення заснованих на ній правовідносин, з окремими, чітко визначеними окремими, спеціальними випадками, які важко або неможливо відобразити за допомогою абстрактної гіпотези.

Диспозиція — частина норми права, що безпосередньо розкриває зміст правила поведінки, формулює права і обов'язки суб'єктів в процесі врегульованих даною нормою правовідносин.